Трансперсональна метафізика німецької середньовічної містики

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

ТРАНСПЕРСОНАЛЬНА МЕТАФІЗИКА НІМЕЦЬКОЇ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ МІСТИКИ

Виконала:

Шабанова Юлія Олександрівна

ДНІПРОПЕТРОВСЬК - 20061. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасний світ, для якого характерні кон'юнктурно-прагматичні пріоритети як в глобально-соціальних відносинах, так і в індивідуально-особистісних стосунках, все більше відчуває необхідність у формуванні нової світоглядної парадигми з домінуванням не зовнішньо-матеріального, а внутрішньо-духовного. Вся історія цивілізаційного розвитку демонструє з одного боку прагнення людини до духовного, яке утримує цілісність та смисл її існування, з іншого є зразком ідеалів самості та егоцентризму, результатом яких виступають глобальні процеси у вигляді бездуховності. Причина такого ходу історії у втраті сакральних інтенцій до трансцендентного, першосутнісного, Божественного, у знищенні прямого зв'язку з чистою духовністю, що здатна зберегти цілісне єднання всіх форм дольнього світу і розширити до суттєвого, а не зовнішньо привабливого, мінливого мотивацію людського існування. Втрата прямого зв'язку з чистою духовністю, з трансцендентною суттю людської буттєвості уявляється однією з головних причин соціокультурної кризи сучасної цивілізації.

Так нагальною потребою сучасної філософії виступає розробка концептуальних засад духовності, детермінанта якої може змінити внутрішній світ людини, а через її оновлений світогляд і принципові форми існування соціуму, інтенційною основою якого повинно стати не прагнення вижити будь-якою ціною, а вміння жити в гармонії з духовно-абсолютним як в світі коеволюційних процесів людини і природи, так і еволюційних становлень індивідуальної свідомості, що прагне розширення до істинно-сутнісного, первісно-духовного.

З широкого спектру філософського масиву минулого середньовічна філософія з її домінуючою компонентою теологічної системності, в якій абсолютне, духовне, Божественне виступає визначальним модусом світосприйняття, представляється найбільш продуктивним для оновлення істинного смислу людського існування.

У цьому зв'язку ренесанс середньовічного світогляду з характерними для нього Божественною першопричинністю світу і пріоритетним значенням духовної компоненти людського буття може відкрити сучасній раціонально-прагматичній свідомості життєдіючі сенси цивілізаційного розвитку. Основні ідеї середньовічної філософії несуть у собі багато в чому втрачені позитивізмом і прагматизмом смислотворчі концепти духовних перспектив екзистенційно-антропологічної проблематики у вигляді гранично можливої нерозділеності людини та Бога. Представлений у тисячолітньому досвіді середньовічного філософствування синтез раціонального й ірраціонального, віри і розуму, пізнання і споглядання, інтуїції й інтелекту найбільш запитаний методологічним пошуком постмодерністської самосвідомості людства. Проте не антикварна зацікавленість до середньовіччя, не штучне звертання до теоцентричних догм середньовічної схоластики, а ренесанс життєдіючих концептів містичних вчень, укладених у безпосередній передачі індивідуального досвіду Богопізнання, у глибинних відчуваннях сакральності трансцендентного найбільш запитаний для сучасної реанімації істинної духовності.

Середньовічна європейська філософія в порівнянні з іншими віхами рефлексивного контексту минулого (таких, як Античність чи Новий час) на жаль, не мала достатнього вивчення у вітчизняній філософії, особливо в радянські часи. Тим більше, позбавленими наукової уваги виявились напрямки філософської містики, яким притаманна яскраво виражена ідеалістично-теологічна домінанта. У той же час саме містичні вчення, що формуються у середньовіччі на підґрунті вищих досягнень метафізичного (схоластичного) мислення, демонструють евристичне поєднання досягнень умоглядних теоретизувань, абстрактних узагальнень і натхненних одкровень інтуїтивно-ірраціональних відчувань Божественної суті світу. Такий симбіоз філософського світорозуміння містить у собі потенції нових форм метафізичного буття, що актуалізується в зв'язку з сучасним пошуком “нового простору” метафізики, що в більшості випадків посідала визначальне місце у складі філософського знання.

Виключаючи повторення класики, сучасне мислення в пошуках нових форм метафізики віддає перевагу синтезу містико-метафізичного, формуючи новий рівень трансцендування до сутнісно-першопричинного світового універсуму. У зв'язку з постнекласичними пошуками нової метафізики, а так само кризою духовності, викликаною однобоким розвитком раціонально-прагматичної світоглядної парадигми, дослідження містики як різновиду метафізики, а також значення і ролі містичного в метафізичному способі філософування представляється актуальним для розвитку філософії.

Сучасні пошуки нових можливостей метафізики в опозиційному протиставленні позитивістського негативізму чи дискусійного варіанта комунікативної природи “нової раціональності” правомірно повертають до концептуально невичерпного вчення середньовічних німецьких містиків XIV століття, що являють собою трансперсональну метафізику, де містичний модус поруч з метафізичною раціональністю сприяє формуванню філософії трансцендентно-емпіричного зразка, що має для сучасної свідомості визначальне значення. Це значення, перш за все, зумовлене необхідністю відновлення цілісності внутрішнього світу людини. Світу, де фрагментарна обмеженість раціонального (класична метафізика) чи ірраціонального (метафізика некласичного зразка, де гіпостазується вольове, почуттєве чи емоційне) долається синкретичним досягненням трансцендентної єдності духовного.

Містичний елемент є невід'ємною частиною цілісного мислення як принцип інтуїтивного осягнення сущого у вигляді імпліцитного нераціональному передчуттю трансцендентного об'єкта умоглядного теоретизування. Містичне, що ідентифікується, як правило, з релігійним світорозумінням, малодосліджене в якості самодостатньої складової метафізичного методу. Альтернативне протиставлення містики і метафізики у контексті холономної парадигми філософування представляється застарілим, що провокує потребу філософського дослідження містичного модусу в контексті метафізичної проблематики. При цьому значення містики саме в її філософському трактуванні недооцінене чи досліджене з акцентом на релігійний концепт. У зв'язку з необхідністю формування холономної методології сучасного філософсько-культурологічного осмислення поліконцептуальної багатомірності світогляду виникає потреба дослідження містики як філософського напрямку західноєвропейського контексту, в якому середньовічна німецька містика виявляється найбільш евристичним варіантом трансперсональної метафізики.

Якщо питання метафізики посідають у сучасних дослідженнях філософів значне місце, і до них звертаються Ю.Владимиров, П. Гайденко, І. Євлампієв, С. Жеребкін, Г. Заїченко, В. Кемеров, C. Картечко, В. Красніков, В. Лях, Т. Мудрагей, В. Окороков, В. Пронякін, М. Прохоров, О. Соболь, О. Явоненко, то проблема трансперсональної метафізики обмежена увагою філософського кола і стосується, своєю більшістю, дореволюційних чи зарубіжних авторів, що розглядають її опосередковано, в контексті загальнофілософських питань. Це такі автори, як С.Гессен, Р.Кінст, Е.Корет, Г.Леманн, Ж.Маритен, П. Менцер, О.Позов. У зв'язку з тим, що в сучасній вітчизняній філософській літературі практично не розглядається ірраціонально-містичний модус метафізики, а також з необхідністю збагачення сучасної свідомості релігійною компонентою аналіз метафізики з позиції експлікації містичного модусу осягнення істини виявляється актуальним.

Одним з основних чинників актуальності теми виступає історико-філософське дослідження українсько-німецької діалогічності на основі спорідненості української філософської думки з німецьким містицизмом, що відповідає сучасній затребуваності пошуків концептуальних зв'язків в українсько-європейському соціо-культурному просторі. Це питання обумовлено сучасними євроінтеграційними процесами в Україні, які потребують світоглядно-ідейного підґрунтя. В цьому контексті українсько-німецька філософська діалогічність, що спирається на екзистенційно-софійну релігійність, притаманну філософській традиції національних шкіл Німеччини та України XIV століття, відкриває продуктивні ідеї для виявлення спільних рис світовідношення Західної та Східної Європи. До того ж як для України, так і для сучасного світогляду в цілому трансперсональна метафізика німецьких містиків виступає ідейно-філософським джерелом нової світоглядної парадигмальності, концептуальні основи якої сформовані в межах науково-світоглядного еніологічного напрямку, що заснований та одержав розвиток в Україні в останні десятиліття.

Таким чином, дослідження трансперсональної метафізики німецьких середньовічних містиків відповідає актуальним потребам сучасності та зумовлене наступними факторами:

- необхідністю пошуку концептуальних засад та практичних втілень духовності як визначального конструкта у формуванні еволюційного світорозуміння;;

- потребою виявлення нових форм метафізики, а саме в її евристичному трансперсональному варіанті, де містична компонента є підставою для досягнення цілісності внутрішнього світу людини;

- відсутністю фундаментальних досліджень німецької середньовічної містики, що виявляється концептуальним витоком формування значущих європейських вчень у вітчизняному історико-філософському контексті;

- продуктивною можливістю сучасних євроінтеграційних процесів в Україні через світоглядно-ментальну близькість з німецьким середньовічним контекстом;

- формуванням ідейно-концептуального підґрунтя холономного світорозуміння та сучасної еніологічної світоглядної парадигми, що редукується у філософському вченні німецької середньовічної містики.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації “Трансперсональна метафізика середньовічної німецької містики” пов'язана з темою наукової роботи кафедри філософії Дніпропетровського національного університету “Філософія науки і духовна культура на рубежі тисячоріччя“ (реєстраційний номер № 0199V001308), а також з темою держбюджетного наукового дослідження кафедри філософії Національного гірничого університету “Людина у багатомірності форм культурної життєдіяльності“ (реєстраційний номер № 0104V009285).

Мета і завдання дослідження. Метою історико-філософського дослідження є теоретичне визначення концептуальної специфіки трансперсональної метафізики німецької середньовічної містики шляхом встановлення основних закономірностей її розвитку в контексті європейської та вітчизняної філософії.

Для досягнення поставленої мети необхідне вирішення наступних завдань:

- аналіз теоретико-методологічної основи дослідження трансперсональної метафізики німецької середньовічної містики

- виявлення концептуально-теоретичних джерел формування трансперсональної метафізики німецького середньовіччя

- здійснення змістовного аналізу онто-гносеологічної основи вчення засновника напрямку “німецька містика” Майстра Екхарта, трансперсональна метафізика якого є концептуальною фундацією досліджуваного напрямку

- експлікація специфічних рис філософського вчення “німецька середньовічна містика”, що збагатили поліконцептуальність змісту трансперсональної метафізики цього напрямку

- аналіз трансформаційних змін в антропологічній проблематиці філософського напрямку, який досліджується

- на основі здійснення комплексу вище названих завдань - узагальнення та систематизація характерних рис та ознак філософського напрямку “німецька середньовічна містика”

- виявлення значення філософського напрямку “німецька середньовічна містика” для розвитку європейської та вітчизняної філософії в контексті методології та концептуального простору, що складають зміст метафізичної та антропо-аксіологічної проблематики, а також україно-європейської світоглядно-філософської діалогічності

- експлікація невідрефлексованих підвалин методологічного конструювання “нової метафізики” та еніологічної науково-світоглядної парадигми сучасності на підставі редукції ідейних основ трансперсональної метафізики німецької середньовічної містики.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є філософський напрямок “німецька середньовічна містика”, який розглядається у широкому контексті: як складова західноєвропейського розвитку метафізики (її класичного та некласичного різновиду) як здобуток філософської містики як трансформаційне моделювання антропологічної проблематики через конструкт містичного як репрезентативність модусу духовного у проекції на сучасні теоретичні та духовні запити людства.

Предметом дослідження виступають специфіка та закономірності різноаспектного прояву трансперсональної метафізики середньовічної німецької містики та її історико-філософські ремінісценції у контексті формування сучасної духовної парадигми світогляду.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дослідження є історична спадщина західної, російської та вітчизняної філософської думки щодо історико-філософських досліджень. Суто історико-філософський метод аналізу має метою встановлення місця та значення філософського напрямку, що досліджується в історичному розвитку філософського дискурсу.

У широкому спектрі методологія дослідження зорієнтована на визначення метафізики як визначального простору буття філософії, що безпосередньо стосується формування як середньовічної теолого-філософської спадщини, так і схоластичних творів представників напрямку “німецька середньовічна містика”. Теоретичним підґрунтям використання поняття “метафізика” стали загальнотеоретичні роботи.

Враховуючи те, що дисертація містить у собі представлені як історико-філософські, так і предметно-концептуальні підходи, дослідження проводилося відповідними методами та прийомами щодо цих наукових площин. Для історико-філософського підходу використовувалися методи історичного, логічного, компаративного, системного аналізу, що залучалися для експлікації теоретичних джерел та ремінісценцій вчення німецьких середньовічних містиків, визначення його місця в філософському контексті минулого і значення для світоглядного простору сучасності. Метод системного аналізу дозволив виявити фундаментальні закономірності вчення німецького середньовічного містицизму, визначити ідейні основи його онтології, гносеології й антропології. З огляду на релігійно-містичну спрямованість вчення й опору його представників на догмати священного писання, дисертантом застосовувались методи герменевтики, екзегетики, інтерпретації, парадоксальної логіки й аналогій, які у взаємодії з узагальненнями й абстрагуванням дозволили розширити характер філософського дослідження, наближаючи його до цілісної експлікації змістовної сутності досліджуваного філософського напрямку.

Наукова новизна дисертації. Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що вперше в Україні здійснено аналіз і сформульовано концептуальну специфіку філософського напрямку “німецька середньовічна містика”, виявлено його значення для розвитку європейської й вітчизняної філософії. Науковий внесок даного дослідження полягає в наступному:

- виявлено, що трансперсональна метафізика як антиподне протиставлення класичної метафізики умоглядно-теоретичного зразка являє собою некласичний варіант містичної метафізики, витоки якої експлікуються в ірраціоналістичній лінії філософського контексту Античності та Середньовіччя

- з'ясовано, що визначальну роль у формуванні трансперсональної метафізики німецьких середньовічних містиків зіграло вчення християнського неоплатонізму, представленого через візантійсько-православний контекст Діонісія Ареопагіта

- встановлено, що німецька середньовічна містика в контексті європейської континуальності є змістовним центром, який вбирає в себе потенції й перспективи розвитку містико-метафізичної додатковості

- вперше в Україні німецька середньовічна містика XIV сторіччя визначена як самостійний філософський напрямок, що репрезентує трансперсональну метафізику некласичного зразка

- сформульовані специфічні риси трансперсональної метафізики німецької середньовічної містики у вигляді онто-гносео-антропологічної системності

- встановлено, що філософсько-богословська система Майстра Екхарта містить в собі фундаментальні положення трансперсональної метафізики німецької середньовічної містики у вигляді трансцендентного суб'єктивізму та еквівокаційності в онтології, принципу раціоналізації містичного досвіду у вигляді акту пізнання в гносеології, самоапофатики як вираження консубстанційності Тео-Антропоса в антропології

- визначено, що антропологічний аспект трансперсональної метафізики німецької середньовічної містики фундується на духовно-трансцендентній ідентифікації в практичній теософії

- виявлено екзистенційний характер трансперсональної метафізики німецьких середньовічних містиків як фактор повороту європейської метафізики від онтологічної до антропологічної домінанти філософування

- встановлено, що фундаментальні положення трансперсональної метафізики німецьких середньовічних містиків є ідейно-теоретичним джерелом як німецького ідеалізму, так і ірраціоналістичних напрямків некласичної філософії XIX-XX сторіч

- доведено, що XIV сторіччя є періодом формування загальних рис німецького і українського філософського контексту, на основі містико-ірраціональної домінанти антропологічного аспекту вчень

- доведено, що через звертання до візантійського апофатизму й ісихазму німецька середньовічна містика є ідейно найбільш близькою серед всіх напрямків європейського філософського простору до українського типу філософствування

- виявлено, що трансцендентно-інтровертний модус, що визначає містичний зміст вчення німецьких середньовічних богословів, є продуктивною основою формування нової метафізики духовно-емпіричного зразка та філософського обґрунтування сучасного напрямку міждисциплінарного знання “еніологія”.

Практичне значення одержаних результатів. Евристичність ідей німецької середньовічної містики сприяє духовній мутації та оновленому відродженню альтруїстичних цінностей істинної релігійності людства через інтровертне визначення антропософської самодостатності життєвих орієнтирів формування світоглядної парадигми духовних пріоритетів. Теоретичні узагальнення дослідження можуть бути використані для формування світоглядного підґрунтя українсько-німецької діалогічності в умовах євроінтеграційних процесів в Україні.

Результати дослідження специфіки трансперсональної метафізики німецької середньовічної містики виявляються ідейним підґрунтям для формування концептуальних основ нової метафізики, розширюючи історико-філософський простір, альтернативним класичному філософуванню, варіантом метафізики.

Першоджерельний масив дослідження сприяє введенню в українське дослідницьке коло невідомих раніше творів німецьких мислителів, що значно розширює уявлення вітчизняних істориків філософії щодо західноєвропейського рефлексивного простору. Концептуальний, методологічний та фактологічний матеріал дисертації може бути використаний при читанні лекцій з історії філософії, теоретичної філософії, філософської антропології, спецкурсів з середньовічної філософії, з питань метафізики, філософських проблем релігієзнавства, теорії вітчизняної та зарубіжної філософії, культурології, етики.

Особистий внесок дисертанта. Дисертація носить самостійний характер, положення і висновки якої належать автору дослідження. Роботи, опубліковані дисертантом за темою дослідження виконані самостійно.

Апробація результатів дисертації Тема дисертаційного дослідження обговорювалась на науково-теоретичних семінарах кафедри філософії Дніпропетровського національного університету та кафедри філософії Національного гірничого університету.

Основні положення дисертації пройшли апробацію на міжнародній науково-практичній конференції “Онтологія можливих світів у контексті класичної й некласичної раціональності” (Санкт-Петербург, 2001) на міжнародній науково-практичній конференції “Творчість свободи як свобода творчості” (Київ, 2001) на II міжнародному конгресі “Еніологія XXI століття” (Одеса, 2001) на міжнародній науковій конференції “Філософські проблеми гуманізації освіти” (Одеса, 2002) на XII міжнародній науково-практичній конференції “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” (Кацивелі, 2002) на міжнародній науково-практичній конференції “Філософія та історія філософії” (Київ, 2003) на ІV міжнародному конгресі “Еніологія XXI століття” (Одеса, 2003) на міжнародній науково-теоретичній конференції “Раціональність і вимисел” (Санкт-Петербург, 2003) на XIII міжнародній науково-практичній конференції “Роль науки, релігії й суспільства у формуванні моральної особистості” (Донецьк, 2003) на всеукраїнській науково-практичній конференції “Блаватська та сучасність” (Дніпропетровськ, 2004) на міжнародній науково-теоретичній конференції “Наука й релігія в глобальних перспективах” (Харків, 2005) науково-практичній конференції “Традиції й новації гуманітарної освіти” (Дніпропетровськ, 2004) на науково-практичній конференції “Революція й суспільство” (Дніпропетровськ, 2005) на міжнародній науково-теоретичній конференції “Філософія І.Канта і сучасність” (Дніпропетровськ, 2004) на IV Міжнародному конгресі “Культура XXI століття” (Ялта, 2005) на міжнародній науково-теоретичній конференції “Толерантність у контексті міжрелігійних відносин” (Запоріжжя, 2005) на регіональних філософських читаннях, присвячених Міжнародному дню філософії “Доля філософії в постнекласичний період” (Дніпропетровськ, 2005) на науковій міжнародній конференції „Російський срібний вік: рецепція німецької класичної філософії” (Дрогобич, 2006).

Матеріали дисертації отримали практичне використання в курсі філософії та етики під час підготовки студентів та аспірантів Національного гірничого університету.

Зміст дисертації знайшов відображення в індивідуальній монографії (16, 8 друк. арк.), 29 статтях та тезах в наукових журналах та збірках наукових праць, 24 з яких є статтями в фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України (загальний обсяг - 16, 9 друк. арк.).

Структура та обсяг дисертації зумовлені метою та завданнями дослідження, логікою викладу проблеми, методологічними принципами та методами, які використані для розробки теми. Дисертаційна робота складається зі вступу, п'яти розділів (20 підрозділів), висновків та списку використаних джерел, який налічує 392 позиції. Загальний обсяг дисертації - 403 сторінки. метафізика німецький середньовічний містика філософія

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, мету та завдання дослідження, розкрито його теоретично-методологічні засади, сформульовано одержані концептуальні положення, які відзначаються науковою новизною, встановлено теоретичне і практичне значення дослідження, подано форми апробації матеріалу.

Перший розділ “Сучасний концептуально-методологічний простір дослідження німецької середньовічної містики” присвячений аналізу методологічних основ роботи та визначенню ступеня дослідження теми дисертації в історико-філософській літературі. Так в підрозділі 1.1 “Методологічні основи історико-філософського осмислення трансперсональної метафізики німецької середньовічної містики” підґрунтям методологічної концептуальності стала проблема взаємодії метафізичного й містичного модусів філософії. Предмет метафізичних вчень, обумовлений самою методологією даного виду філософування, представлений у вигляді трансцендентної першосутності, об'єктивно альтернативної за своїми презумпціями натурфілософії. Дисертант доводить, що осмислення трансцендентного як вихідного за межі всякого досвіду не може бути обмежене раціонально-логічними підходами. Тоді як у філософській методології спостерігається абсолютизація раціонального, що обмежує універсально-цілісну свідомість суб'єкта філософії. У зв'язку з сучасною необхідністю філософсько-культурологічного осмислення поліконцептуальної багатомірності світогляду виникає потреба дослідження містики як філософського напрямку західноєвропейського контексту.

Автор доводить, що метафізика, у якій суб'єкт-об'єктна єдність є одночасно вихідною точкою конструювання онтологічної реальності та основним принципом гносеологічного методу має статус містичної, у значенні фундаментального вчення про вищі принципи буття як понадрозумової, понадемпиричної суб'єктивної реальності, у вигляді трансцендентно-інтровертного синтезу. Такий тип метафізики має на увазі не спекулятивно конструюючу трансцендентність, а адекватний досвід переживання трансцендентної реальності як сутнісної глибини людини.

Спираючись на роботи вищезгаданих мислителів, методологічним підгрунтям трактування містики в даному дослідженні є розуміння містики як вчення про універсальну сутність трансцендентної реальності й осягнення її шляхом внутрішнього розширення свідомості до єднання індивідуального Я з абсолютним Духом. З огляду на релігійну природу містичної метафізики, автор звертається до поняття теософії, що ідейно виражає змістовну компоненту трансперсональної метафізики. Загальним у теософії й містиці, на думку автора, є предмет пізнання - Бог, Абсолют, Трансцендентне, а також інтуїтивно-споглядальне осягнення Його. Так само як в містиці, основною метою теософії є подолання суб'єктивності у трансперсональній метафізичній реальності. В європейському філософсько-світоглядному контексті теософія, з одного боку, приймає закриті форми знань, з метою збереження чистоти сакральних істин, з іншого боку, поширюється в філософській традиції у вигляді ірраціонально-інтуїтивного модусу філософствування. Метафізична орієнтація стає загальним місцем філософії й теософії, при цьому об'єкт дослідження, джерело знань, методологія й принципи пізнання цих сфер осягнення сутнісного формують дві лінії розвитку рефлексуючого мислення. Таким чином, дисертант формулює поняття теософії як синтез містичного осяяння й раціонального теоретизування абстрагованої картини трансцендентного.

Виходячи із поданого вище методологічного визначення містико-метафізичної бінарності як природи філософування, диференціації філософської містики від інших, нефілософських форм містики, а так само виявлення природи теософського світосприймання як послідовної лінії історико-філософського контексту, для якої властиво містико-метафізичний синтез, дисертант виявляє специфіку метафізики в її трансперсональному варіанті, що виступає ключовим у даному дослідженні.

Поняття трансперсональна метафізика методологічно спирається на містичний компонент метафізики, тобто на її визначальний фактор - прагнення досягнути єднання з Абсолютним, який є предметом метафізичного мислення. Таким чином, визначальним у даному дослідженні є трасперсональна природа метафізики у вигляді подолання суб'єкт-об'єктних протиставлень. Трансперсональна метафізика репрезентує себе не тільки через гносеологічний модус включення суб'єкта в об'єкт, але й через онтологічний модус, як двовекторне обґрунтування трасперсональної єдності у вигляді апофатичного подолання будь-якого обмеження цілісності. Антропологічний модус метафізичного розуміння, спираючись на онто-гносеологічну специфіку трансперсонального подолання, утримує інтроверно-трансцендентну цілісність в обґрунтуванні духовної сутності людини.

Хоча термін трансперсональний одержав поширення, більшою мірою, стосовно поняття досвід, а не як теоретична система, філософська система, у якій містика й метафізика присутні, як взаємодоповнюючі компоненти, він трактується дисертантом як трансперсональна метафізика, тобто умоглядна або раціоналізована картина містичного досвіду або трансперсонального подолання суб'єкт-об'єктного протиставлення. А саме, трансцендування за межі індивідуалістичної об'єктивації як досягнення цілісного єднання із трансцендентною праосновою, у якій відсутні будь-які розрізнення. Так трансперсональна метафізика як предмет даного дослідження щодо специфіки представленого вчення визначається дисертантом як форма містико-метафізичної дуальності цілісного осмислення трансцендентної єдності світу та людини.

У підрозділі 1.2 “Аналіз досліджень німецької середньовічної містики в історико-філософській літературі” обґрунтовується необхідність звертання в контексті представленої проблеми до німецької середньовічної містики, яка є найбільш виразним зразком трансперсональної метафізики, що відіграє вирішальну роль у розвитку філософської думки, як у раціонально-ідеалістичних (німецька ідеалістична філософія), так і в ірраціоналістичних напрямках європейської філософської думки. Аналіз специфічних рис містико-метафізичної системи філософського напрямку “німецька середньовічна містика”, знаходить повноцінне концептуальне здійснення лише в контексті дослідження середньовічної парадигми світосприймання й особливостей філософського світогляду медієвістського періоду розвитку європейської культури.

Другий розділ “Ідейно-теоретичні джерела формування німецької середньовічної містики” присвячений експлікації містичної компоненти європейського філософського контексту античного й середньовічного періодів, що є концептуальним підґрунтям німецької середньовічної містики. У підрозділі 2.1 “Експлікація концептуально-ідейного підґрунтя німецької середньовічної містики в контексті філософського масиву античності” аналізується вчення Геракліта (Логос) і стоїків (Пневма) про вогняне начало як активний принцип, що творить, чому протиставляється пасивність матерії. Ця ідея знаходить розвиток у провідному понятті німецьких містиків - “жаринка” у вигляді вогненно-субстанційної основи людської душі, через обпалення якої й можливе злиття з Богом або Богонародження, аналогічне поверненню до вогняної першопричини у стоїків.

Автор виявляє близькість вчення Платона до філософської системи німецьких богословів, що зосередилася у фундаментальному понятті онтології античного мислителя - істинного буття. Найбільш значущими для розвитку вчення німецьких містиків виявилося платонівське трактування ідеї Блага як вищого в ієрархії ідей, як надсутнісне поняття, що перегукується з образом Божественності у німецьких середньовічних містиків як невизначеної нероздільної основи, як стан чистого дотринитарного буття. Дисертант доводить ідею втілення аристотелівської психології у вченні німецьких середньовічних містиків. Так само, як і Аристотель у питанні про співвідношення душі й тіла, Екхарт стверджує, що душа - це “елементарна форма тіла”. Але якщо у Аристотеля душею володіють всі істоти: рослини, тварини, люди і їхні душі відрізняються відповідно до свого ієрархічного положення можливостями росту, відчуття й міркування, то в Екхарта душею володіє тільки людина, при цьому душа Божественна. І.Екхарт, і особливо І. Таулер розділяють сили душі на зовнішні й внутрішні, на основі чого базуються онтологічні підстави вчення німецьких містиків про внутрішню й зовнішню людину. Зовнішні сили людини представлені Екхартом відповідно до уявлень Аристотеля.

Синтезувавши основні ідеї вчення Платона й Аристотеля, неоплатонізм став ідейно-концептуальною основою як середньовічної патристики, так метафізики німецької містики пізнього середньовіччя. Екхарт і його послідовники, використовуючи вплив неоплатоників, втілили ідейні концепти теософської метафізики у вигляді містико-рефлексивного синтезу. “Єдине” неоплатоніків самопізнає себе в “сутнісному небутті”, у здійсненні “мислимого” через можливість думки про себе. Так “сутнісне небуття” Платона в неоплатонізмі стає умовою іпостасного розгортання. Трансцендентно-іманентна дуальність Єдиного є метафізичною підставою містичного акту як адекватної Божественної досконалості форми усвідомлення сутнісного. Традиційна неоплатонівська тріада “Єдине-Розум-Душа” є теоретичним джерелом тринітарної єдності у вченні Екхарта. Єдине як трансцендентно-іманентна праоснова, скоріше ближче до розуміння Божественності, а не Бога-Отця - першої іпостасі християнської Трійці, як це прийнято тлумачити у відповідності з рефлексивною метафізикою схоластики.

Підрозділ 2.2 “Значення апофатизму християнського неоплатонізму для формування діалектичного концепту німецької середньовічної містики” присвячений дослідженню неоплатонічній православно-християнській традиції. Так особливий вплив, за ствердженням автора, на розвиток містичного вчення німецьких богословів XIV століття мав апофатизм Діонісія-Ареопагіта, що йде глибше в абсолютизацію заперечення, ніж апофатизм античних неоплатоніків. Майстер Екхарт, переймаючи принцип апофатичного богослов'я в Ареопагіта трактує Божественність як “вічну таємницю”. Практично весь містичний принцип осягнення цієї таємниці сполучений із запереченням усього того, що таємниці не належить, що існує явно, відкриваючись у почуттєвому або умоглядному досвіді. У Дионісія апофатизм приходить до крайніх форм, що не допускають абсолютизації ні Єдиного, ні Єдності, доходячи до повного й остаточного “Ні”. Аспект абстрактно-узагальнених якостей Бога, що випливає з ареопагітної традиції, одержав у вченні німецьких богословів розвиток у вигляді любовної містики. Апофатизм Майстра Екхарта, відштовхуючись від абсолютної доктрини заперечення Діонісія Ареопагіта й Максима Сповідника, знайде вираження в концепції апофатичного осягнення сутності себе як відмови від власного Я, тобто розчинення в абсолютному Ніщо, у невіданні Божественності в “жаринці душі” (Екхарт), в “незбагненній безодні Премудрості” (Сузо), представленої в богословському вченні “Про бідність духом”. Автор приходить до висновку, що християнський апофатизм через вчення Діонісія Ареопагіта й Максима Сповідника вплинув на формування поняття Божественності в метафізиці німецьких богословів як трансцендентної праоснови, що сприяло розвитку трансцендентно-іманентної діалектики.

У підрозділі 2.3 “Містичні вчення західно-європейського середньовіччя як гносео-психологічна основа антропософського модусу трансперсональної метафізики німецької середньовічної містики” досліджується вплив містичних напрямків середньовіччя на формування антропологічних концептів творчості богословів. Містицизм XII сторіччя вважається дисертантом одним зі значних вчень, що сформували ідейну основу системи трансперсональної метафізики середньовічних німецьких богословів. З одного боку, церковно-ортодоксальна містика як католицьке віровчення була близька німецьким домініканцям, з іншого боку, - її ексклюзивний ухил до суб'єктивно-індивідуального досвіду й особистого переживання богоодкровенних істин знайшли відображення в спробі богословів вивести схоластику із кризового тупика крайнього раціоналізму.

Дисертант обґрунтовує те, що Майстер Екхарт, апофатично доводячи трансцендентність Божественності, оформляє принцип триєдиного становлення, відзначений Бернаром Клервозьким як основний модус онтології у вигляді тринітарної діалектики. Німецькі містики, розвиваючи вчення про богопізнання Клервозького, використовують його принцип руху від множинної емпірики до умоглядних абстракцій, апофатично оформляючи шлях заперечення всіх позитивних знань.

У роботі розглядається вплив жіночої містики на формування вчення німецьких богословів який виявився у реалізації модусу прагнення до абсолютного (Божественного) об'єкта своєї любові, що стало концептуальним обґрунтуванням містичної інтенції в трансперсональній метафізиці богословів. Любовна тематика, що виразилася в жіночій містиці через трансгресивні форми виходу за межі наявного досвіду, стала основою містичного подолання суб'єкт-об'єктних протиставлень у вченні німецьких середньовічних містиків. Через концепт жіночої містики, який стверджує необхідність повного знаходження Божественності в душі людини Майстер Екхарт і його послідовники приходять до ствердження тотожності Божественної субстанції й сутності природи людини через єдність іскри або Вищого Вогню Божественної Безодні, що стане ключовим концептом онто-гносеологічної системи містичної метафізики німецьких богословів.

Узагальненням розділу стала думка щодо переосмислення німецькими містиками теологічної проблематики філософських вчень мислителів минулого, на підставі чого німецькими богословами було створено філософську систему трансперсональної метафізики, у якій містико-метафізична дуальність є результатом продуктивного сполучення двох векторів європейського філософського контексту, а саме теоретико-системної онтології античності та містико-екстатичної інтуїтивно-ірраціональної гносеології ексклюзивної християнської містики середньовіччя.

Третій розділ дисертаційного дослідження “Трансперсональна метафізика Майстра Екхарта” являє собою системний аналіз метафізичної специфіки вчення основоположника і яскравого виразника основних концептів досліджуваного напрямку. У підрозділі 3.1 “Парадокс як концептуальний конструкт трансперсональної метафізики Майстра Екхарта” парадокс розглядається автором як методологічний конструкт онтології Майстра, у вигляді того, що сфера застосування парадоксу перебуває за межами предметної галузі теоретичної системності. Так усе, що належить світу трансцендентного, є фактами, які не можна пізнати за допомогою емпіричного або раціонального досвіду. Вони піддаються опису у формі парадоксу, що позбавлений прагматичної мети в процесі осягнення, тому що в духовному житті всяка цілеспрямованість зникає через трансперсональне подолання самісної фіксації суб'єктивності. Так парадокс у філософській спадщині Майстра Екхарта є філософсько-містичною категорією, що дозволяє через значне напруження антиномічних бінарностей реконструювати основні уявлення онто-антропологічного простору філософії антично-схоластичного зразка, що дозволяє сформувати продуктивні концепти трансперсональної метафізики. Згідно висновків підрозділу парадокс у філософській спадщині німецьких богословів, виконує наступні функції: виступає як онто-категорія діалектичного розвитку трансцендентного та іманентного, дозволяє виразити мета-онтологічність світової праоснови, а також виступає визначальним конструктом апофатичного методу, стверджуючи якість рухливості буття тринітарної позачасової процесуальності; як динамічного стану трансцендентної праоснови.

Підрозділ 3.2 “Обґрунтування еквівокації трансцендентного через модус пізнання в метафізичній метаонтологічності Майстра Екхарта” присвячений аналізу латинських текстів Екхарта на предмет обґрунтування еквівокації трансцендентного. Дисертант доводить, що ключовим питанням латинського періоду Екхарта стає проблема співвідношення пізнання й буття, розгляду якої присвячені Паризькі твори німецького богослова 1302-1303 р.р., де Майстер задається питанням про ідентичність у Бозі буття й мислення. У питанні про ідентичність Бога й Буття Екхарт, насамперед, наводить обґрунтування того, що Бог є, через твердження сутнісної природи Бога, без “якої нічого не могло бути”. Для визначення істинного незмінного буття необхідний адекватний інструмент. Цей інструмент, на думку Екхарта, - мислення, яке вбачається у самій природі Божественного буття. Бог уявляється в Екхарта не трансцендентним, а максимально іманентним Божественності. Так Реальністю в трансперсональній метафізиці Екхарта є Божественність, що розрізняється з буттям Бога у вигляді понадбуттєвого Ніщо, позбавленого ієрархічної структурності в силу метаонтологічного всеперебування. Ствердження в такий спосіб понадбуттєвого Ніщо (Не-Буття) сприяє розрізненню у Творці двох принципів: сутності Бога, тобто “Бога в Собі Самому”, і безпосереднього прояву цієї сутності у вигляді розрізнення Божественності й Бога, як Божественної сутності й Божественної природи. Так містично позначена в німецьких проповідях Божественність формується на основі граничних модусів логіко-спекулятивного мислення ще в латинських трактатах Екхарта, у яких буття Бога через граничність мислення в Бозі породжує свою латентно-потенційну протилежність - Не-Буття. Так уже в ранній період богословської творчості Майстра формуються логіко-раціональні обґрунтування містико-трансцендентної сутності онтогносеологічних концептів його метафізики, заснованої на безосновній і без'якісній цілісності Трансцендентного Ніщо (Божественності), що являє собою еквівокаційну редукцію у вигляді дихотомічної взаємодоповнюваності мета-онтологічного та ієрархічного, індетермінізму і взаємодетермінізму, трансцендентної суб'єктивності (Ніщо) і суб'єкт (Божественність)-суб'єктної (Бог) бінарності, потенційної пасивності й актуальної активності, понадбуттєвої самодостатності й антропо-екзистенціальної трансцендентності.

Дисертант приходить до висновку, що в теологічних роботах латинського періоду Екхарта через дослідження еквівокаційної природи трансцендентного формується полівекторність метафізичної проблематики, що виявилися, з одного боку в обґрунтуванні пріоритету пізнання, яке виходить за межі онтоієрархічних структур, з іншого боку, - у формуванні апофатичного методу осягнення трансцендентного через граничність раціонально-логічного в Богопізнанні. В еквівокаційній антиномічності пріоритету пізнання й апофатичного виявлення його межі спостерігається факт парадоксального мислення як методу усвідомлення глибини істини трансперсонального рівня, характерного для Майстра Екхарта.

Досліджена автором апофатична проблематика у підрозділі 3.3 “Апофатична діалектика динамічної єдності у вченні Майстра Екхарта” вказує на близькість поглядів Майстра до греко-візантійської лінії християнства, що сприяє формуванню самобутності німецької містики зокрема, і німецької школи філософії в цілому. Відповідно до Майстра Екхарта, трансцендентну Божественність можна мислити лише апофатично. У цьому автор бачить суть діалектики Екхарта, заснованої на послідовному запереченні до абсолютної повноти Ніщо, у вигляді заперечення буття для заповнення цілісності Не-Буття. Трансцендентне Ніщо (Gottheit) Екхарта, “добуте” апофатично, не є ієрархічною завершеністю тринітара. Ніщо Екхарта, самодостатнє позачасове нескінченне Все, сховане в непроникних глибинах нерозділення. Завдяки еквівокаційній природі Божественності як принципу динамічної потенційності у вигляді самопізнання, Абсолют відкривається через взаємодетермінуючі антиномії Ніщо-Щось. Божественність знаходить своє цілісне відбиття в Трійці, здійснюючи як свою природу в Іпостасях Особистостей, необхідних для позначення об'єктів любові, внутрішнього стану Gottheit. В основі діалектичного поняття триєдиного Бога лежать три антиномії, що здобувають у позачасовому процесі статус холономної єдності, - у вигляді зняття протиріч через апофатичне ствердження трансцендентності: Бог є Буття й Не-Буття Бог іманентний і Бог трансцендентний (світу) Бог і світ не подібні (Бог абсолютний - світ недосконалий) Бог і світ повністю подібні (Єдність Божественної сутності). Німецький богослов пропонує рішення проблеми людини через парадоксальну антиномічність. Основу його діалектики складає парадокс єдиносутнісної консубстанціональної тотожності Бого-Людини й ієрархічного розрізнення Бога й створеного, що випливає з апофатичного ствердження трансцендентної вічності й об'єктивованної людини в часово-просторовій обумовленості кінцевого буття.

Шляхи подолання цього парадоксу автор виявляє у підрозділі 3.4 “Дослідження онто-антропологічної концептуальності як вираження консубстанційності Тео-Анторопоса в метафізиці світла Майстра Екхарта” звертаючись до антропософського вчення про відчуження як інтровертне трансцендування до Передвічної людини. Шлях до цього подолання Майстер, пройшовши через раціонально-умоглядні обґрунтування трансцендентно-іманентної діалектики, вказує в містичному таїнстві духовної практики життя, звертаючись до живої мови безпосереднього спілкування з парафіянами у своїх німецьких проповідях. Метафізичне визначення статусу людини стає найважливішою антропологічною характеристикою й служить підґрунтям містичної вчення Майстра, тоді як онтологічним ключем містики німецького богослова є, на думку автора, метафізика світла.

Досліджена дисертантом метафізика світла є одним із смислоцінних та евристичних аспектів вчення німецького богослова. Автор уявляє її як об'єднуюче начало між містикою й метафізикою, онтологією й антропологією. Саме метафора світла, що, з одного боку, наділена характеристиками чуттєвого, емпірично-природного, з іншого боку - фіксуючого межу чуттєвого й надприродного в його вищій нерозрізненій єдності дозволяє дисертанту визначити специфіку трансперсональної метафізики Екхарта й трактувати його вчення як інтелектуальну містику. На відміну від розповсюдженого трактування поняття “світла” як проміжного між вищим і нижчим світами, між Творцем і тварним, по різному представленому в історико-філософському дискурсі, Іоганн Екхарт піднімає поняття світла до сакрального символу вищого, чистого буття, що передує розумному творінню. Світло у теософії Екхарта як чисте буття знімає всі ієрархії духовного світу. Таке розуміння світла в Екхарта асоціюється не з Богом-Отцем, розумним світлом, у якому, від якого й через яке розумно сіяє все (креаціонізм Августина), а з Божественністю (Gottheit). Світло в Екхарта - це образ актуалізації потенції Божественної праоснови, що пізнає Себе. Ця ідея наближає вчення Майстра до ісихазму Григорія Палами як єдиного цілепокладання в досягненні понадбуттєвої тиші, мовчання, постійного зв'язку з Богом, за допомогою відкритості світловим нествореним Божественним енергіям. У доказі пріоритету пізнання ще в латинський період, Екхарт приходить до межі розуму (intellektus), у вигляді згортання думки Бога в дорефлексивний стан - стан незнання або абсолютного Ніщо. Якщо православний ісихазм стверджує сходження Духу з розуму до серця, то Екхарт - шлях до серця (“жаринки душі” - трансцендентної основи духовного життя) вказує у вигляді звертання до “внутрішньої людини” в образі “охолодження світла”. Автор виводить сокровенну ідею теософської антропології Майстра: людина - носій світової праоснови дотринітарного процесу, їй імпліцитно властива можливість Богонародження, вона сама є Творець бо повною мірою має потенцію Творця. Таким чином, в дисертації доводиться антропоуніверсалізм екхартової містичної метафізики, що формується через зняття діалектичного протиставлення Центр (Бог)-Периферія (людина).

У підрозділі доводяться онтоантропологічні взаємозв'язки вчення Майстра через його концепцію метафізики світла, в якій діалектика Ніщо приводить Екхарта до теорії відчуженості, що ідейно близька ісихастській концепції безмовності. Близько до антропологічного концепту палаїзму Майстер Екхарт, на відміну від західноєвропейської схоластики, що стверджувала можливість людини умоглядно споглядати Божественну сутність, стверджує динамічне явлення живого Бога, що відкрив себе в людині через обпалення і вічне становлення, наближаючись у своєму вченні про нестворене світло до православного ісихастської традиції. Таким поглядом він переборює догматичні установки середньовічної теології та покладає начало не тільки онто-гносеологічним основам німецької ідеалістичної філософії, але й евристичному погляду на самоцінність людської сутності, як носія світлової енергії Божественного Не-Буття. Дисертант доводить, що у трансперсональній метафізиці Екхарта енергетична ідентичність світла й “жаринки душі” є концептуальною зв'язкою онтологічного й антропологічного аспекту вчення Майстра, у якому стверджується софійний взаємозв'язок людини з Божественним.

У четвертому розділі “Антропософська домінанта трансперсональної метафізики німецької середньовічної містики” розглядається антропологічна проблематика, що стала домінуючою лінією у вченні його послідовників. Підрозділ 4.1 “Вчення про відчуженість як антропософський модус трансперсональної метафізики німецьких середньовічних містиків” присвячений аналізу антропософського збагнення Бога через метафізичну аргументацію невіддільності душі людини від істини, тобто чистого буття мислення Бога в людській свідомості. Метафізика світла Майстра Екхарта через близьке до ісихазму поняття безмовності як згасання світла в Божественному Ніщо розглядається як органічне втілення антропософської проблематики його вчення, що розкривається в німецьких проповідях Страсбурзького й Кьольнського періодів творчості богослова. В антропологічному баченні осягнення Бога одержує метафізичну аргументацію невіддільності душі людини від істини, тобто чистого буття мислення Бога в людській свідомості. Таким чином, душа людини, її вищі сили є зосередженням Божественного розуму, прихованого в буттєвій множинності людського існування. Центральним в антропо-теософії Екхарта автор визначає поняття душі, вищий елемент якої Майстер називає “світлом” або “жаринкою”. Екхарт представляє “жаринку” як трансцендентну всьому почуттєвому й раціональному вогненно-субстанційну основу людського буття. Так Екхарт кардинально змінює простір метафізики, переміщаючи його від умоглядних понадемпіричних основ буття до інтровертних основ антропоса, чим у реальності знімає розмежування між фізикою й метафізикою, поміщаючи предмет філософування в сутність людини - у понадемпіричні основи її трансцендентної частини душі - “жаринки”. Майстер трактує ідею Богонародження як акт взаємодоповнюючої дуальності, поєднуючи два явища: “Я народжую в собі Бога”, - головна формула містики, заснована на особистісному досвіді, і основне положення догматичної теології: “Бог народжується в мені”. Поєднуючи ці два фундаментальних положення містичного й догматичного християнства, Екхарт піднімає ідею “Різдва” Бога в душі людини, що йде ще від апостола Павла й продовжену Орігеном до метафізичного розуміння. Єднання подібного з подібним стає умовою народження Бога в душі й Богонародженням душі. Антропологічне вчення Майстра Екхарта про відчуженість і її сферу здійснення, “жаринці” душі, - це шлях трансцендування як будь-яких персоналій “Я”, так і персоналій Бога, це трансперсональне занурення в первинне Ніщо Бога, але через життєвий процес самоздійснення Духа. Таємницю відносин між Творцем і створеним Екхарт бачить у відмові від самого себе, як інтровертне трансцендування себе. У цьому зв'язку такі піднесені стани як любов, смиренність, співчуття, що традиційно використовувалися містиками й аскетами, переглядаються Майстром щодо особистісного Я, вірніше подолання його. Через сакрально таємничий образ відчуженості Екхарт приходить до поняття духовності як чистої трансценденції в душі людини. Саме тому вчення “Про бідність духом”, яке походить з ідеї відчуженості, що є умовою, шляхом її досягнення, піднімається над примітивним насильством над плотськими бажаннями і стяжінням духу зовнішньою бідністю й аскетизмом.