Трансперсональна метафізика німецької середньовічної містики

Автор стверджує, що у німецьких проповідях Майстер Екхарт залишається прихильником метафізики як методу аргументації містичного акту. Понадперсональна онтологія Божественності стає основою концепції відчуження, згідно якої духовно досконала людина знаходить повноту життєвого простору через існування в єдності з Абсолютом. Завдяки інтровекторності антропологічних цінностей у вченні Майстра задаються життєво цінні орієнтири в підвищенні метафізичної значущості внутрішнього світу людини.

У підрозділі 4.2 “Метафізичні виміри практичної теософії Іоганна Таулера” дисертант доводить, що послідовник Екхарта сконцентрував проблематику своїх творів на морально-практичних аспектах вчення Вчителя. Наскрізною думкою через усі проповіді Таулера проходять практичні рекомендації до повсякденного земного життя. При цьому Таулер піднімається над конкретними вказівками слідуванню догматиці і культам. Він засуджує зовнішню релігійність, затверджуючи щире внутрішнє християнство як правильне життя Божественної душі людини. Він говорить про даремне призначення зовнішньої молитви, мнимої святості, безплідності зовнішніх духовних вправ. Усі зовнішні форми, позбавлені духовного подолання всього егоїстичного, хоч і прикритого релігійною ідеєю, але спрямовані до мирської форми людського єства, не ведуть до глибинної потаємності Божественного буття. Таулер констатує існування розповсюдженого явища - підміну істинної релігійності її зовнішніми формами. Основні положення антропософії німецького теософа автор систематизує як морально-ціннісні установки екзистенційно-трансцендентної спрямованості: даремність зовнішніх устремлінь, тлінність діяльних досягнень і прагматичних цілей людини й соціуму; звернення до глибинної суті душі людини й значущості внутрішнього християнства,;визначення духовності як спрямованості до трансцендентного джерела Боготворимого світу, любові як вищого акту самовіддачі й повного подолання самості як форми усвідомленої відмови від кінцевих цілей суб'єкт-об'єктних відносин шляхом співпереживання в собі Божественної першопричини.

Результати аналізу вчення Генріха Сузо та Яна Рюйсбрука в підрозділі 4.3 “Містична напруженість екзистенціальної акцентуації у вченні Генріха Сузо та Яна Рюйсбрука” спростовують поширену думку про те, що вони лише апологети Екхарта. Представляючи школу німецької містики, Сузо, на думку автора, вносить у її основні концепти значимі й самобутні ідеї, що одержали самостійний розвиток у наступній історії європейської філософської думки.

Враховуючи специфіку натури й постійну містичну практику Генріха Сузо, автор доводить наближення його вчення до східного православного типу світогляду, що знайшло відображення у посиленні ірраціонально-інтуїтивного аспекту богопізнання, через спорідненість з візантійським ісихазмом й збільшення значимості серця як трансцендентного центру духовності людини. В дослідженні доводиться, що із всіх представників напрямку німецької містики вчення Сузо через образ Вічної Премудрості, що метафорично виразив еквівокаційну природу Божественності (Gottheit), здобуло найбільшого поширення в XV столітті на Русі, а в XVII столітті в українській думці й, зокрема, у філософії Григорія Сковороди. На відміну від інтелектуальної містики Экхарта, у вченні Сузо визначальним модусом містичного охоплення Істини (Бога) є не розум (Intellertus), а воля як напружене діяльне начало акту вищої любові, витоки якої лежать в ідеї динамічної субстанціональності Екхарта.

Дослідження вчення нідерландського богослова Яна Рюйсбрука довело, що його творчість містить у собі основні концепти трансперсональної метафізики середньовічних німецьких містиків і може бути приєднане до цього напрямку європейської філософії. Разом з тим, були експліковані специфічні риси містичного богослов'я нідерландського мислителя, які збагатили філософський концепт середньовічної німецької містики. Дисертант зосереджується на ґрунтовній розробці антропософсько-психологічного модусу вчення, що виявилося в трансформації еквівокаційності з онто-системного уявлення природи Божественності в інтровертно-екзистенційну сутність людини, що утримує в собі одночасно як трансцендентний стан цілісної єдності простого буття, так і тринітарний принцип духовного становлення креативного процесу.

Цінність вчення Яна Рюйсбрука дисертант вбачає у тому, що зберігаючи концептуальну основу німецького середньовічного містицизму, він розвиває ідею синтезу теорії еманації й теорії іманентності в антропологічному аспекті. Уникаючи абсолютизації складових синтетичного єднання, Ян Рюйсбрук підкреслює значимість одиничного буття людини, відкриваючи можливість виявлення вищого в нижчому, простого в складному, цілісного в конкретному, трансцендентного в іманентному. Апофатика самовідчуженості у вченні Рюйсбрука, що спрямована на досягнення трансцендентного Я в одиничній людині, дає можливість концентрути життєві цінності навколо центру антропософської індивідуальності. Цим центром духовного життя людини Ян Рюйсбрук вважає серце, а стан внутрішньої містичної концентрації - сердечність, як філософсько-містичне визначення духовності.

П'ятий розділ “Розвиток ідейних концептів трансперсональної метафізики німецької середньовічної містики в європейському філософському дискурсі” присвячений аналізу ремінісценцій вчення німецьких богословів XIV у філософських напрямках наступних століть. Майстер Екхарт і його послідовники, виявляються автором не містиками-візіонерами, а раціоналізаторами містики трансцендентного. Особливо це стосується творчості Майстра Экхарта, як засновника школи німецької містики, що заклав фундаментальні основи трансперсональної метафізики. У підрозділі 4.3 “Рецепція фундаментальних концептів вчення німецьких середньовічних містиків” дисертант доводить, що ні одне положення представленого вчення не містить бездоказових (з позиції логічної аргументації) подань. У зв'язку з цим, метод логічної аргументації був доповнений Екхартом логікою парадоксу, а класична категоріальність схоластики збагачена образно-метафоричними формами, що в цілому, з огляду на трансформацію поглядів домініканця Екхарта від латини до рідної німецької мови, сприяло формуванню категоріального апарата школи німецького ідеалізму, яка багато в чому стала основою всієї європейської філософської парадигмальності наступних періодів.

Дисертант доводить, що витоки моральної теології І.Канта, побудованої на критиці “раціональної теології”, більшою мірою експлікуються не в схоластичному типі середньовічної діалектики, а в містико-теософському типі метафізики, представленої у вченні німецьких середньовічних містиків. Їх містичне богослів'я, що засноване на ортодоксально-догматичній теології, синтезує в собі дві лінії європейської історико-філософської континуальності у вигляді класичної раціонально-рефлексивної метафізики й ірраціонально-інтуїтивної екстатичної контемпляції. Еквівокаційна природа Божественної праоснови та розділення її з Богом у вченні Майстра містить у собі антиномічне протиставлення у вигляді Божественності як закритої (латентної) та й досконалої реальності, зверненої в Себе і Божественності, як творчого принципу, розгорнутої зовні до світу, що є онтологічним обґрунтуванням протиставлення: Божественність - Ніщо й Божественність - Щось. Подібна дуальність розглядається в роботі як джерело антиномій Канта, перенесених на принципи пізнання. Теорія пізнання Канта, спираючись на принципи апофатичної діалектики Екхарта, переноситься зі сфери чистої раціональності (яка вичерпала себе) у сферу трансцендентного як безумовної сутності - “речі в собі”, що й приводить кьонігсбергзького мислителя до поділу на “феноменальний” і “ноуменальний” світи. Таким чином, дисертант доводить, що Екхарт є не тільки засновник діалектичної теології, але й зачинатель критичної школи й теорії пізнання Канта, який підняв гносеологію до її трансцендентальних висот.

У дисертації розглядається розвиток діалектичних принципів, які закладені в містиці трансцендентного через самоствердження Я, що створює свою протилежність у вченні Екхарта і його послідовників, Й.Г.Фіхте. У цьому випадку принципи діалектики Екхарта належать не до логіки мислення, а відображають природу речей. При цьому апофатика самопізнання німецького богослова, виражена в сутнісній глибині трансцендентної “жаринки” - вищої сили душі людини, знаходить безпосереднє продовження у вченні Фіхте про інтелектуальне споглядання чистого самодіяльного Я, що самопізнає себе. Саме цей імпульс всесвітнього Я у вигляді синкретичної нерозрізненості суб'єкт-об'єкта, так само як у німецьких містиків, онтологічно породжує покладання Я через Не-Я, виявляючи перший прояв суб'єкт-об'єктного розрізнення подібно вічному іпостасному розрізненню Божественності в Бозі у вченні Екхарта. Так принцип динамічної субстанціональності, який розвивається у Фіхте з ідеї Екхарта про консубстанціональність людини та Бога, що допускає здійснення світотворчості через апофатику самопізнання, дозволяє німецькому мислителеві XIX століття абсолютизувати суб'єктивну субстанціональність як визначаючу себе через тріадичний ритм самопокладання у вигляді антитетичної діалектики. Подібно Фіхте Шеллінг, відштовхуючись від суб'єктивного Я, ідейні джерела якого в трансцендентній глибині апофатичного самопізнання Екхарта, переносить акт творіння на нескінченний суб'єкт - абсолютне Я, близьке до поняття “глибини душі” німецьких містиків, у якій Бог знаходить свідомість. Імпліцитна залежність суб'єктивної основи людини й абсолютного всесвітнього Я у Шеллінга співзвучна тезі Екхарта “Бог має потребу в людині”. Розвиваючи цю ідею, Шеллінг приходить до теософії й філософії одкровення, у якій абсолютне Я є носієм не знань про Бога, а безпосередньої мудрості Бога (філософія тотожності). Апофатика Екхарта у вченні Шеллінга знаходить втілення в принципі розвитку, що відбувається шляхом піднесення суб'єктивного із усякої об'єктивності, тобто негативного поглиблення в абсолютне, котре можливо пізнати не ззовні (роздроблена множинність), а через звертання до внутрішніх джерел несвідомої тотожності, до синкретизму існуючої абсолютно недиференційованої первісної єдності, що дуже близько до екхартовського Ніщо, “куди не заглядало ніяке розділення”.

Автор доводить, якщо Фіхте й Шеллінг розвивають принципи апофатичної діалектики й еквівокаційної природи Божественності Екхарта в напрямку абсолютизації містики Я, що самопізнає, то філософська система Гегеля - це не тільки кульмінаційний пункт розвитку німецької ідеалістичної філософії, але й вершина раціоналізації містики, початок якої поклав Майстер Екхарт, утворивши ідейну арку між східно-візантійською традицією богослов'я й німецькою філософською думкою.

Поняття Абсолюту Гегеля як “об'єктивного Духа” у вигляді розгортання життєвого процесу через самовизначення, у контексті виявлення концептуальної близькості до вченням Екхарта, піддається автором трансформованому тлумаченню. Гегелівський Дух уявляється скоріше не як об'єктивний, а як суб'єктивний, подібно Трансцендентному Суб'єктові в Екхарта - єдиний ініціатор світотворчості, що прагне вийти із себе, розрізнити свою сутність у світостановленні. Гегелівський Дух є вищим Суб'єктом світотворчості, а його гіпостазована раціональність інструментом свого самовизначення (самопізнання). Нехтування містичним, що є імпульсом філософських прозрінь гегелівської метафізики на початку його творчості, обернулося крайньою раціоналізацією системи німецького ідеаліста. Використання лише зовнішніх форм раціональної аргументації поняття трансцендентного знекровило онто-конструкцію Гегеля.

Ідею динамічного імпульсу як глибинної потенції Божественності Екхарта, на думку дисертанта, підхопили романтики й ірраціоналісти XIX століття, гіпостазувавши волюнтаристичний принцип і суб'єктивну інтровертність, що самопізнає антропос. Гіпостазування динамічної природи Абсолюту в трансперсональній метафізиці німецьких містиків стає ідейною основою філософії романтизму й ірраціоналізму XIX-XX сторіч, які відштовхуються від інтровертного виявлення трансцендентного в суб'єктивних глибинах антропоса.

Динамічна природа субстанціональної першооснови в метафізиці німецьких містиків, що виходить з еквівокаційності трансцендентного й тринітарного принципу позачасового здійснення, розглядається в дисертації як основа енергомінливої природи метафізичної волі А.Шопенгауера, принципу нескінченності “потоку свідомості” А.Бергсона, а також інтровертності несвідомого в психоаналізі З.Фрейда й глибинної психології Г.Юнга.

Вчення німецьких містиків розглядається як підґрунтя для формування поняття Тут-Буття М. Хайдеггера, як трансформованого аналога поняття “стягування часу”, заснованого на апофатико-антропософському трактуванні Ніщо Майстра Екхарта, що є ідейною основою некласичної метафізики.

Дисертант стверджує, що через містичний модус філософствування, що домінує в трансперсональній метафізиці німецьких середньовічних богословів, у вченні Ф.Ніцше формується позакультова релігійність, властива у вигляді християнського трансценденталізму німецьким містикам XIV сторіччя та антихристиянській аксіології німецького мислителя XIX століття. Полярний, на перший погляд, підхід до релігійності парадоксально виявляє антропоаксіологічну домінанту німецької філософії, що визначає її ідейну близькість з українською ментальністю.

Властива українському менталітету західноєвропейська орієнтація спонукає автора дисертації у підрозділі 5.2 “Німецька середньовічна містика як концептуальна основа україно-німецької філософської діалогічності” до виявлення спорідненості української та німецької філософської думки через звертання до містико-теософських ідей трансперсональної метафізики німецьких богословів XIV сторіччя. Так україно-німецька діалогічність філософського контексту зумовлена звертанням в XIV столітті як німецької, так і української школи філософування до візантійської традиції апофатичного богослов'я й ісихазму. Апофатизм як моральна відмова від усього, що є в людині не від Бога, приводить як українських любомудрів, так і німецьких богословів до вищої етичної цінності - духовної сутності людини, що через любов вимірює моральність буттєвого існування. Екзистенційно-антропологічна проблематика як визначальна риса української філософії через візантійський ісихазм сприяє формуванню онтологічної основи, ідейно співзвучній Божественній картині світу німецьких богословів XIV сторіччя. Ключовим концептом, що вплинув на формування екзистенціальної домінанти української філософської думки, є вчення Григорія Палами про нестворенність Божественної енергії. Сформовані під час українського протовідродження риси вітчизняної філософії, переживаючи світську трансформацію в напрямку ренесансно-гуманістичної проблематики XV-XVI сторіч у творчості Касяна Саковича, Івана Куліша, Станіслава Оріховського, одержать яскраве втілення у філософії українського просвітництва другої половини XVII-XVIII сторіч. Через творчість представників ісихастсько-гуманістичного напрямку, таких як Ніл Сорський, Максим Грек, Зиновій Отенський, Васіан Патрикеєв, Матвій Башкін, українська релігійність зберігає свою специфічність у вигляді морально-психологічної та інтуїтивно-ірраціональної домінанти, що трансформується в містико-символічний концепт українського філософування. Найбільш виразним втіленням ідей німецької середньовічної містики в українському філософському контексті, підготованому, як показано вище попередньою історією й специфікою української філософської думки, виступає творча спадщина Г.С. Сковороди. Одним з напрямків даного дослідження стало не лише виявлення ідейної спорідненості середньовічної німецької містики та вчення Сковороди, але й виявлення на цьому підґрунті концептуальної та світоглядної єдності українських і німецьких вчень. Спираючись на концепт цілісної трансцендентності як утримуючого стрижня світу, що голографічно відтворюється в його будь-якому прояві, таких як “зерно”, “центр” у Сковороди, або “глибина душі”, “жаринка” у німецьких містиків, і німецькі богослови, й український мислитель пропонують апофатичний шлях знаходження іманентної трансцендентності. Не абсолютний квієтизм, а життєстверджуючий оптимізм у вигляді переносу смислотворчої домінанти на внутрішнє, апофатично добуте буття духовного. Саме тому у вченні Сковороди, яке ідейно спорідне з середньовічною німецькою містикою через апофатичний модус, здійснюється природне об'єднання античної та християнської діалектики з язичницькою натурфілософією і теологічною метафізикою. Вчення про “відчуження” Екхарта тісно перегукується з теорією самоприниження Сковороди, яка полягає в етичному обґрунтуванні умов “містичного обпалення, як очищення душі” через “самознищення”, “самонегацію”, “самозречення”.

Дисертант розглядає реалізацію цих ідей в українському філософському контексті кінця XVIII - початку XIX сторіччя, у творчості професорів Київського університету. У філософських поглядах професорів Київської духовної семінарії та Київського університету близькість до містичних ідей німецьких богословів експлікується автором у розвитку психологічного аспекту вчення про будову душі. У цьому вченні два вищі стани душі - безособовий, у вигляді “подолання особистісного “Я”, що обмежує індивідуальне”, і “стан повного розвитку” як сфера трансперсонального звільнення від будь-якої обмеженості є психологічним аспектом досягнення містичної єдності. Проблема людини, її внутрішнього духовного буття приводить філософів академічної школи кінця XIX - початку XX сторіччя до екзистенціально-кордоцентричного антропологізму й у цілому до психологізації філософії, що надалі знайшло вираження в панпсихізмі А.А.Козлова. Ідею самодостатності духовного буття людини українські мислителі розвивають через різноаспектність філософської антропології. О.М. Гіляров, виходячи з інтровертно-духовної домінанти філософської антропології доходив висновку про залежність одиничної свідомості від загального. М.Я.Грот через трансцендентний монізм доводить монодуалістичну єдність духовно-матеріального. В.В.Зеньковський, через проблему психічного буття людини обґрунтовує її понадприродну теологічну домінанту. П. І. Ліницький через релігійний погляд на сутність людини в теорії пізнання прагне відтворити цілісну Премудрість Бога як містичну єдність внутрішнього буття індивіда. Таким чином, українська філософська думка, якої імпліцитно притаманні релігійно-екзистенціальні та антропо-універсалістські модуси світосприйняття, виражає концептуальну спорідненість ідей з німецькою середньовічною містикою.

У підрозділі 5.3 “Розвиток тенденцій трансперсональної метафізики німецької середньовічної містики в концептуальному просторі нової метафізики” автор доводить, що вчення німецьких містиків містить у собі продуктивні ідеї розвитку нової метафізики, основою якої повинен стати духовно-трансцендентний емпіризм, який фундується трансперсональним досвідом інтенції до холономного (цілісного) предмета трансцендування, що заснований на консубстанціональності трансцендентного Суб'єкта й іманентного Суб'єкта. Нова метафізика, методологічно збагачена містичним модусом, закликана не тільки виробити нові форми світорозуміння сучасної людини, але ж і сприяти розширенню свідомості до парадигмально-світоглядних основ духовної пріоритетності, як розвитку соціуму, так і внутрішнього світу кожного індивіда. Так ознаками нової метафізики є специфічні риси трансперсональної (містичної) метафізики у вигляді: екзістенціально-досвідної філософії не умоглядного споглядання, а духовно-емпіричної присутності Божественного Абсолюту як трансцендентного стрижня метафізичного світорозуміння філософії консубстанціональної співтворчості Трансцендентного Суб'єкта (Бога) тай іманентного суб'єкта (Людини), орієнтованої містично до первісного стану світу як холономної реальності філософії переживання, інтровертно-трансцендуючої повсякденний досвід, до іманентно (внутрішнє життя Абсолюту) - еманаційної (духовне життя одиничної людини) єдності.

Дисертант стверджує, що у трансперсональній метафізиці німецьких містиків міститься суб'єкт-суб'єктна онтологія теософського зразка, представлена в сучасному міждисциплінарному напрямку - еніологія (енерго-інформаційний обмін). Концептуальна основа еніології експлікується автором у філософсько-світоглядному підґрунті трансперсональної метафізики німецьких містиків, що мала вираження у вигляді енерго-інформаційної мінливості (динамічна природа еквівокаційного Абсолюту) трансцендентної Суб'єктивності світу як первинного джерела ІП (інформаційне поле) реалізованої в інтровертно-сконцентрованій акцентуації морально-етичних цінностей через нівелювання матеріально-прагматичної обумовленості.

Так філософським концептом еніології як еволюційно нового ступеня розвитку в пізнанні світу вважається автором холономне уявлення про світ, засноване на енерго-інформаційній єдності, що детермінується трансцендентним Суб'єктом та розвивається на основі взаємодії ІП трансцендентно-іманентної додатковості. Відповідно гносеологічна методологія являє собою суб'єкт-суб'єктні відносини як інтровертно-екзистенціальне проживання духовної емпірики.

ВИСНОВКИ. У дисертаційній роботі представлені нові наукові результати, отримані шляхом установлення історико-філософських закономірностей формування й розвитку німецької середньовічної містики, що полягають у становленні ірраціонально-інтуїтивної лінії європейської філософії, які в сукупності визначають специфіку філософського напрямку “німецька середньовічна містика” у вигляді трансперсональної метафізики, що дозволяє вирішити проблему формування нового типу метафізики як основи духовно-практичної домінанти світоглядної парадигми сучасності та має для України прогресивне значення в контексті актуальних євроінтеграційних процесів.

Історико-філософський аналіз специфіки трансперсональної метафізики у вченні німецьких середньовічних містиків XIV сторіччя (Майстра Екхарта, Генріха Сузо, Іоанна Таулера, Яна Рюйсбрука) у контексті європейської філософської континуальності дозволив зробити такі висновки:

1. Трансперсональна метафізика як антиподне протиставлення класичної метафізики умоглядно-теоретичного зразка являє собою некласичний варіант містичної метафізики. Специфічністю даного висновку є визнання некласичності не як посткласичного різновиду філософствування (у лінеарно-послідовному розвитку європейського філософського дискурсу), а як напрямок метафізики ірраціонально-інтуїтивного зразка, що розвивається паралельно та посідає місце в європейському філософському контексті з часів античності у двох іпостасях здійснення: як взаємодоповнюючий компонент раціонально-умоглядної метафізики і як самостійна форма метафізичного різновиду.

2. Джерела містико-метафізичної дуальності експлікуються у філософському контексті Античності, що на противагу розповсюдженому уявленню про раціональну домінанту філософії даного періоду, містить визначальні модуси у формуванні трансперсональної метафізики, реалізованої у вченні німецьких богословів XIV сторіччя. На рівні філософської рефлексії містична тенденція виявляється у вченнях Геракліта, стоїків, онтології Платона, психології Аристотеля та набуває системного вираження в неоплатонічному вченні про тріади, підготовлюючи філософський контекст до переходу від античної космології до християнської теології й теоцентричної релігійності, що базується на містиці одкровення.

3. Визначальну роль у формуванні трансперсональної метафізики зіграло вчення християнського неоплатонізму, представленого візантійсько-православним контекстом Діонісія Ареопагіта, у якому апофатичним принципом є джерело онтології, що здійснює розділення на Божественність і Бога, гносеології у вигляді просування від спекулятивних форм філософії до безпосереднього одкровення містичного, антропології, що спирається на принцип самоапофатики.

4. З'єднувальною ланкою між ортодоксально-теологічними вченнями й трансперсональною метафізикою німецьких середньовічних містиків є поміркований містицизм Бернара Клервоського (XII століття) та ексклюзивна європейська містика любові (XIII - XIV сторіччя), що вплинули на формування антропософської домінанти трансперсональної метафізики німецьких середньовічних містиків, через гносео-психологічні конструкти вчення.

5. У контексті європейської континуальності німецька середньовічна містика є змістовним центром, що вбирає в себе потенції й перспективи розвитку містико-метафізичної додатковості, що фундується на принципі раціоналізації містичного, сформованого у філософському контексті Античності та Середньовіччя, яке мало розвиток в історії європейської думки наступних періодів.

6. Німецька середньовічна містика XIV сторіччя визначається як самостійний філософський напрямок, що представляє трансперсональну метафізику некласичного зразка, характерною рисою якої є цілісна поліконцептуальність онто-гносео-антропологічної системності.

7. Трансперсональна метафізика німецької середньовічної містики XIV століття представлена онтологічною специфічністю, для якої характерні: індетермінізм, трансцендентний суб'єктивізм, понадсистемна еквівокаційність, як креативний принцип позачасового становлення, динамічна субстанціональність як принцип процесуальності буттєвості, апофатизм як принцип містичної діалектики, консубстанціональність Тео-Антропоса. Методологічною базою даної онтології є парадоксальність як основа антиномічності філософського мислення, що виходить за межі раціонального й спрямована до трансцендентного.

8. Гносеологічна концептуальність трансперсональної метафізики німецьких середньовічних містиків представлена у вигляді симбіозу парадоксального мислення, містичної інтенційності до відтворення цілісності Абсолюту й логіко-раціонального обґрунтування його ірраціонально-трансцендентної сутності як методологічного принципу теософського гнозису у вигляді акту, а не процесу пізнання.

9. Екзистенційний характер трансперсональної метафізики німецьких середньовічних містиків стає фактором повороту європейської метафізики від онтологічної до антропологічної домінанти філософствування.

10. Визначальною рисою антропології німецьких середньовічних містиків є антропософський універсалізм, що виразився в трансцендентно-іманентній єдності самоцінної сутності індивіда як інтровертної мудрості людини, що відтворює цілісність Абсолюту через модус апофатичної самовідчуженості (вчення Майстра Екхарта).

11. Психологічна домінанта антропологічного аспекта трансперсональної метафізики німецької середньовічної містики представлена як практична теософія у вигляді духовно-трансцендентної ідентифікації, формуючої цінності, орієнтованої на внутрішньоактивну концентрацію, що трактується не як відмова від соціальної активності, а як евристичне формування життєвої буттєвості через духовно-сутнісне визначення внутрішньої самоцінності людини.

12. Дальнодіюча закономірність розвитку фундаментальних положень трансперсональної метафізики німецьких середньовічних містиків реалізується у двох площинах філософського дискурсу, а саме, досліджений філософський напрямок є ідейно-теоретичним джерелом як німецького ідеалізму (особливо його діалектичного вчення й антиномічного принципу метафізичного мислення), так і ірраціоналістичних напрямків некласичної філософії (особливо Ф.Ніцше) і психоаналізу XIX-XX сторіч.

13. В історії розвитку європейської філософії XIV сторіччя є періодом оформлення ідейно-близьких паралелей німецького філософського контексту, представленого вченням середньовічних містиків та української філософської думки, репрезентованої українським неоплатонізмом цього періоду, що дозволило експлікувати загальні риси двох філософських шкіл у вигляді містико-ірраціональної домінанти, антропологічності, екзистенціальності, інтровертної інтерсуб'єктивності, холономно-універсалістської акцентуації філософського світоосмислення.

14. Через звертання до візантійського апофатизму й ісихазму німецька середньовічна містика є ідейно найбільш близькою серед усіх напрямків європейського філософського простору до української ментальності й типу філософствування, що може бути концептуальною основою як україно-німецької діалогічності, так і світоглядного підтексту сучасних євроінтеграційнних процесів в Україні.

15. Трансцендентно-інтровертний модус, що визначає містичний зміст вчення німецьких середньовічних богословів є продуктивною основою у формуванні нової метафізики духовно-емпіричного зразка, у якій фундаментальні ідеї німецьких середньовічних містиків реалізовані у вигляді холономно-голографічного концепту сучасного світорозуміння.

16. Вчення німецьких середньовічних містиків XIV сторіччя містить у собі філософське обґрунтування сучасного напрямку міждисциплінарного знання “еніологія” (енерго-інформаційний обмін), заснованого на онтології інформаційно-польової єдності енергетичної мінливості, що дозволяє здійснити кардинальні зміни в парадигмі сучасної науки.

17. Таким чином, філософський напрямок “німецька середньовічна містика” є вираженням трансперсональної метафізики, що на основі містико-інтровертного модусу філософування концентрує в собі продуктивні ідеї як для розвитку європейської філософської континуальності, у вигляді формування концептуальних основ нової метафізики, так і для оновленого ренесансу духовної пріоритетності життєво ціннісних орієнтирів, запитаних сучасністю.

ЛІТЕРАТУРА

1. Шабанова Ю.А. Метафизика становящегося монизма в онтологии Иоанна Экхарта // Філософія, культура, життя. - Д.: Наука і освіта. - 2001. - № 13. - С. 268-277. (0,7 друк. арк.).

2. Шабанова Ю.А. Антропологическая проблематика в мистицизме Мастера Экхарта // Наука, релігія, суспільство. - Донецьк: Наука і освіта. - 2002. - № 3. - C. 266 - 274. (0,6 друк. арк.).

3. Шабанова Ю.О. Метафізика світла Майстра Екхарта // Мультиверсум. -К.: Український Центр духовної культури. - 2002. - № 31. - С.103 - 113. (0,5 друк.арк.).

4. Шабанова Ю.О. Метафізичні обрії містичного вчення Майстра Екхарта // Філософська думка. - К.: Академперіодика. - 2003. - № 2. - С. 73 -82. (0,5 друк. арк).

5. Шабанова Ю.А. Антропософская проблематика в мистическом учении Иоганна Таулера // Вісник Дніпропетровського університету. Серія: соціологія, філософія, політологія. - Д.: РВВ ДНУ. - 2003. -№ 9. - С.78-84. (0,6 друк. арк.).

6. Шабанова Ю.А. Философский массив античности как концептуальная основа метафизики немецких мистиков // Вісник Дніпропетровського університету. Серія: соціологія, філософія, політологія. - Д.: РВВ ДНУ. - 2004.

- № 9. - С.105 - 113. (0,5 друк. арк.).

7. Шабанова Ю.А. Репрезентация трансцендентализма Мастера Экхарта в метафизической рессентиментности идеи Бога Иммануила Канта // Філософсько-антропологічні студії 2004. -К.: Стилос. - 2004. - С.153-160. (0,5 друк. арк).

8. Шабанова Ю.О. Метафізичні виміри практичної теософії Іоганна Таулера // Філософська думка. - К.: Академперіодика. - 2004. - № 1. - С. 27-41. (0,8 друк. арк.).

9. Шабанова Ю.О. “Німецька містика” середньовіччя в контексті історико-філософської тотальності // Вісник Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченко. Серія: Філософія, Політологія. - К.: Київський університет. - 2004. - Вип.70. - С.44-48. (0,5 друк. арк.).

10. Шабанова Ю.А. Влияние женской мистики на формирование онто-гносеологического концепта мистической метафизики позднего немецкого средневековья // Вісник Дніпропетровського університету. Серія: соціологія, філософія, політологія. - Д.: РВВ ДНУ. - 2004. -№10. - С.60-69. (0,5 друк. арк.).

11. Шабанова Ю.А. Парадокс как концептуальный конструкт трансперсональной метафизики немецкой мистики XIV столетия // Філософія, культура, життя. - Д.: Дніпропетровська державна фінансова академія. - 2005. -№ 25. - С. 158-173. (0,6 друк. арк.).

12. Шабанова Ю.О. Філософська містика як можливість нової метафізики. // Мультиверсум. - К.: Український центр духовної культури. - 2005. - № 45. - С.115-128. (0,8 друк. арк.)

13. Шабанова Ю.А. Апофатическая диалектика динамического единства в метафизике Мастера Экхарта. // Вісник Дніпропетровського університету. Серія: соціологія, філософія, політологія. - Д.: РВВ ДНУ. -2005. - №12. - С. 66-77. (0,7 друк. арк.)

14. Шабанова Ю.А. Экзистенциальная акцентуация трансцендентализма в учении Генриха Сузо // Грані. - Д.: Грані. - 2005. - № 3 (41) Травень-червень. - С.58-63. (0,5 друк. арк.).

15. Шабанова Ю.О. Вчення Бернара Клервоського як гносео-психологічне підґрунтя антропософського модусу метафізики Майстра Екхарта. // Мультиверсум. - К.: Український центр духовної культури. - 2005. - № 47. - С. 3-10. (0,5 друк. арк.)

16. Шабанова Ю.О. Незавершеність модерну як проект нової раціональності. // Філософська думка. - К.: Академперіодика. - 2005. - № 2. - С.150-152. (0,3 друк. арк.).

17. Шабанова Ю.А. Рецепция фундаментальных концептов учения Мастера Экхарта в философской системе Гегеля // Культурологічний вісник. -Запоріжжя: Прем'єр. - 2005. - №15. - С.107-112. (0,4 друк. арк.).

18. Шабанова Ю.О. Німецька середньовічна містика як концептуальна основа україно-німецької філософської діалогічності // Вісник Донецького університету. Серія: Гуманітарні науки. - Донецк. -2005, -№1 -С.167-175. (0,7 друк. арк).

19. Шабанова Ю.А. Эниологическая парадигма современности как редукция концептуальной основы немецкой средневековой мистики // Вісник Харківського університету. Cерія: Теорія культури і філософія науки.- Харків. - 2006. - № 714. - С. 75-83. (0,5 друк. арк).

20. Шабанова Ю.А. Мистика и метафизика: различие путей, единство целей // Грані. - Д.: Грані. - 2006. - № 1 (45) лютий. - C. 61-63. (0,5 друк. арк.).

21. Шабанова Ю.О. Майстер Екхарт - Фрідріх Ніцше: спроба виявлення містичного модусу німецької школи філософування // Філософсько-антропологічні студії 2005. -К.: Стилос. - 2005. - С. 123-130. (0,5 друк. арк.)

22. Шабанова Ю.О. Обґрунтування еквівокації трансцендентного через модус пізнання в метаонтологічності Майстра Екхарта // Генеза - К.:Ґенеза. - 2006. - № 1 (11). - С. 14-24. (0,8 друк. арк.).

23. Шабанова Ю.А. Апофатизм христианского неоплатонизма в формировании диалектического концепта метафизики Мастера Экхарта // Філософія, культура, життя. - Д.:Дніпропетровська державна фінансова академія. - 2006. -№ 26. - С. 189-196. (0,5 друк. арк.).

24. Шабанова Ю.А. Теософская метафизика Мастера Экхарта // Гуманітарний журнал. - Д.: Вид-во НГУ. - 2002. - № 15-16 (літо-осінь). - С.83-91. (0,6 друк. арк.).

25. Шабанова Ю.О. “Німецька містика” середньовіччя // Вісник Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченко. Тези Міжнародної науково-практичної конференції “Філософія та історія філософії” 22-23 травня 2003. - К.:. - 2004. - Вип.66. - С. 102. (0,2 друк. арк.).

26. Шабанова Ю.А. Судьба теософии в контексте философской континуальности // Эниология. - Одесса: ЭНИО. - 2004. - №1 (13). - С.3-6. (0,5 друк. арк.).

27. Шабанова Ю.А. Трансперсональная метафизика как методологическая основа эниологии // Эниология. - Одесса: ЭНИО. - 2004. - №4 (16). - С.3-6. (0,6 друк. арк.).

- Шабанова Ю.А. От классификации к синтезу // Культура XXI века. Тезисы выступления на IV- ом Международном конгрессе “Культура XXI века”.Ялта. - 2005 г. - С. 196-200. (0,2 друк. арк.).

АНОТАЦІЯ

Шабанова Ю.О. Трансперсональна метафізика німецької середньовічної містики. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю - 09.00.05 - історія філософії.

Дисертація присвячена історико-філософському аналізу практично не вивченого вітчизняними дослідниками філософського напрямку “німецька середньовічна містика”. Доведено, що концептуальною специфікою німецької середньовічної містики є трансперсональна метафізика, теоретичні джерела якої експлікуються в християнському неоплатонізмі, поміркованному містицізмі XII сторіччя та європейській містиці любові XIII- XIV сторіч.

Системний аналіз вчення дозволив сформулювати специфічні риси цього напрямку у вигляді цілісної онто-гносео-антропологічної поліконцептуальності, що представлена в онтології такими рисами як індетермінізм, трансцендентний суб'єктивізм, понадсистемна еквівокаційність, динамічна субстанціональність, апофатизм у гносеології симбіозом парадоксального мислення, містичної інтенційності й логіко-раціонального обґрунтування в антропології виразилася у вигляді антропософського універсалізму й самоапофатики через духовно-трансцендентну ідентифікацію.

Результатом дослідження ремінісценцій фундаментальних ідей німецької середньовічної містики став висновок про вплив представленого вчення як на формування німецького ідеалізму, так і на ірраціоналістичні напрямки некласичної філософії XIX-XX сторіч. У роботі показана ідейна близькість української й німецької шкіл філософії, джерела якої експлікується в XIV сторіччя на основі звертання до візантійського апофатизму. Виявлено, що трансперсональна метафізика німецької середньовічної містики містить у собі продуктивні ідеї для формування концептуальних основ нової метафізики.

Ключові слова: трансперсональна метафізика, містика, трансцендентне, ірраціональність, апофатика, практична теософія.

Шабанова Ю.А. Трансперсональная метафизика немецкой средневековой мистики. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени доктора философских наук по специальности - 09.00.05 - история философии.

Диссертация посвящена историко-философскому анализу практически не изученного отечественными исследователями философского направления “немецкая средневековая мистика”, представленного творчеством богословов XIV столетия (Мастера Экхарта, Генриха Сузо, Иоанна Таулера, Яна Рюйсбрука). Исследование данного направления проводилось в контексте проблемы взаимодействия мистического и метафизического модусов философии, анализ которой позволил выявить неклассический вариант метафизики иррационально-интуитивного образца, формирование которой наблюдается со времён Античности. Доказано, что концептуальной спецификой немецкой средневековой мистики является трансперсональная метафизика, теоретические источники которой эксплицируются в христианском неоплатонизме (учение Дионисия Ареопагита), умеренном мистицизме XII столетия (учение Бернара Клервосского) и европейской мистике любви (женская мистика) XIII- XIV столетий.

Системный анализ учения Мастера Экхарта и его последователей позволил сформулировать специфические черты этого направления в виде целостной онто-гносео-антропологической поликонцептуальности. Исследование показало, что в учении немецких мистиков через эквивокационную природу трансцендентного формируется поливекторность метафизической проблематики, выразившейся с одной стороны в обосновании приоритета познания, выходящего за пределы онто-иерархических структур, с другой стороны - в формировании апофатического метода постижения трансцендентного через предельность рационально-логического в Богопознании. Доказано, что трансперсональная метафизика немецких богословов представлена в онтологии такими чертами, как индетерминизм, трансцендентный субъективизм, сверхсистемная эквивокационность, динамическая субстанциональность, апофатизм, консубстанциональность Тео-Антропоса в гносеологии симбиозом парадоксального мышления, мистической интенциональности и логико-рационального обоснования в антропологии выразилась в виде антропософского универсализма и самоапофатики через духовно-трансцендентную идентификацию. Антропософские идеи учения Мастера Экхарта развили его последователи, обогатив трансперсональную метафизику немецкого мистицизма специфическими чертами. Так Иоанн Таулер сконцентрировал проблематику своего учения на нравственно-практических аспектах учения Учителя. Генрих Сузо приближается в своём учении к восточному православному типу мировоззрения, что нашло отображение в усилении иррационально-интуитивного аспекта богопознания, через родственность к византийскому исихазму и усиление значимости сердца как трансцендентного центра духовности человека. Апофатика самоотчуждённости в учении Рюйсбрука, направленная на достижение трансцендентного Я в единичном человеке, дает возможность трансформирования жизненных ценностей вокруг нового центра антропософской индивидуальности. Этим центром духовной жизни человека Рюйсбрук считает сердце, а состояние внутренней мистической концентрации - сердечность, как философско-мистическое определение духовности. Исследование выявило экзистенциальный характер трансперсональной метафизики немецких средневековых мистиков, что является обуславливающим фактором поворота европейской метафизики от онтологической к антропологической доминанте философствования.

Установлено, что развитие фундаментальных положений трансперсональной метафизики немецких средневековых мистиков реализуется в двух плоскостях философского дискурса, а именно как идейно-теоретический источник немецкого идеализма и иррационалистических направлений неклассической философии XIX-XX столетий. Компаративистский анализ украинской философской мысли и учения немецких мистиков позволил утверждать, что XIV столетие является периодом оформления идейно-родственных параллелей двух философских школ, которые через обращение к византийскому апофтизму и православному исихазму демонстрируют содержательную близость, что может служить концептуальной основой украино-немецкой диалогичности в контексте современных евроинтеграционных процессов в Украине. Выявлено, что трансперсональная метафизика немецкой средневековой мистики на основе мистико-интровертного модуса философствования содержит в себе продуктивные идеи как для развития европейской философской континуальности, в виде формирования концептуальных основ новой метафизики, так и для обновлённого ренессанса духовной приоритетности жизненно ценных ориентиров, востребованных современностью.

Ключевые слова: трансперсональная метафизика, мистика, трансцендентное, иррациональность, апофатика, практическая теософия.

J. A. Shabanova. Transpersonal Metaphysics of German Medieval Mysticism. - Manuscript.

This thesis is for receiving the Doctor of Philosophy ( specialization 09.00.05 - History of Philosophy). Dnipropetrovs'k National University; Dnipropetrovs'k, 2006.

This dissertation is dedicated to historic-philosophical analysis of the philosophical direction “German medieval mysticism”, that is practically unknown to native researchers. It has been confirmed, that the conceptional specify of German medieval mysticism is transpersonal metaphysics, the theoretical sources of which are explicated in Christian neo-Platonism, in moderate mysticism of love of the XIII - XIV centuries.

The system analysis of doctrine gave us the possibility to formulate the specific features of this approach in the integrity of entire onto-gnosio-antropological polyconceptualness, that was presented in ontology by such features as indeterminism, transcendent subjectivism, supersystem equivocatinness, dynamical substantivalness, apophatism; in gnosiology - by symbiosis of paradoxical thinking, mystical intentionality and logical-rational grounding; and in anthropology - antroposophic universalism and selfapophatics through spiritual- transcendental identification.

The result of studying of reminiscences of fundamental ideas of German medieval mysticism is the conclusion about influence of presented doctrine both upon formation of German idealism and upon irrational directions of neoclassical philosophy of the XIX-XX centuries. It was shown in this thesis the high proximity of Ukrainian and German schools of philosophy the sources of which are explicated in XIV century on the base of turning into Byzantine apophatism. It was found out that transpersonal metaphysics of German medieval mysticism contains itself the productive ideas for formation the conceptual bases of new metaphysics.

Key words: transpersonal metaphysics, mystics, transcendental, irrationalness, apophatics, practical theosophy.

Размещено на Allbest.ru