Технологія диференційованого навчання на уроках математики в початкових класах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Технологія диференційованого навчання на уроках марематики в початкових класах

Лілія Луцук, студентка ІІ курсу другого (магістерського) рівня вищої освіти факультету педагогіки та психології; Нікітіна О.О., кандидат педагогічних наук, старший викладач

У статті розкрито суть поняття «диференціація» її основні цілі та напрямки. Розглянуто особливості упровадження технології диференційованого навчання на уроках математики в початковій школі та вимоги, які стоять перед вчителем що застосовує диференційований підхід у навчальному процесі.

Ключові слова: початкова школа, диференціація, математика, технологія, вчитель.

Проблема, її зв'язок із важливими науками чи практичними завданнями

Проблема диференційованого навчання не є новою. Але має великий попит і сьогодні. Школа висуває нові вимоги до змісту знань учнів, але в традиційній системі навчання не кожен школяр може освоїти його. Як наслідок, у класі виникає різнорівнева засвоюваність матеріалу. Зазвичай, учитель підбирає методи та форми роботи спираючись на «середнього» учня. Це призводить то того, що сильні учні втрачають цікавість до навчання, а слабші не можуть засвоїти матеріал.

Сучасні тенденції реформування усіх ланок освітньої галузі актуалізують пошук, апробацію й упровадження нових і ефективних підходів до навчання, які максимально орієнтовані на суб'єктів освітнього процесу - учнів та повною мірою враховують їхні потреби, інтереси, рівень сприйняття тощо. Одним із таких підходів є застосування технології диференційованого навчання, що передбачає максимальне урахування усіх можливих особливостей учнів. Першочергово це стосується учнів початкових класів, які потребують більш ретельного підходу до врахування їхніх потреб та інтересів, створення оптимальних умов для якнайповнішої реалізації їхніх навчальних можливостей. Більше того, концептуальні документи в галузі освіти теж декларують необхідність диференціації освітнього процесу.

На уроці математики ця проблема займає особливе місце, тому що, саме математика є однією із найскладніших дисциплін. Відомо, що збільшення розумового навантаження на уроках вимагає пошуку методичних прийомів та методів навчання, які зможуть активізувати та стимулювати школярів до самостійного оволодіння знаннями. Диференційоване навчання є одним із ефективних шляхів вирішення цієї проблеми.

Аналіз публікацій (виділення невирішених проблем)

У педагогіці були дослідженні різні аспекти проблеми диференціації навчання, а саме: проблема диференційованого підходу до учнів у процесі навчання (П.П. Блонський, О.О. Кірсанов, Ю.К. Бабанський, Є.С. Рабунський, А.О. Бударний, В.А. Крутецький та ін.); уміння поєднувати організаційні форми діяльності учнів при диференційованому навчанні (Г.С. Абрамова, Н.Г. Ананьєва, І.Е. Унт, Л.В. Занков); правильна організація самостійної роботи на уроці (В.К. Буряк, І.П. Підкасистий); особливості диференційованої самостійної роботи та її організація (Л.М. Захарова); метод диференційованих самостійних робіт на основі самооцінки можливостей учнів (С.П. Логачевська); вважливість диференціації на всіх етапах уроку: при викладенні нового матеріалу, в процесі самостійної роботи (А.О. Бударний).

Мета статті полягає в теоретичному обгрунтуванні проблеми упровадження технології диференційованого навчання на уроках математики в початковій школі та розкритті змісту поняття «диференціація», а також описання способів застосування диференційованих завдань на уроках математики в початковій школі.

Виклад основного матеріалу

Диференціація має особливість у тому, що вона не передбачає виділення нових навчальних предметів вона створює кращі умови для ефективного навчання різних груп учнів на матеріалі вже існуючих. Диференціація має на меті розробку навчального плану, спираючись на розвиток інтересів, здібностей усіх учасників навчального процесу. Диференціацію на практиці можна реалізовувати по-різному, наприклад, через об'єднання учнів у групи за рівнем їхньої успішності; за швидкістю опрацювання матеріалу; поділ навчальних дисциплін на головні та другорядні.

Диференціація (від лат. - відмінність) в освіті є процесом (та результатом) створення відмінностей між частинами освітньої системи чи підсистеми [7]. Технологія у педагогіці - це створення та оцінка освітніх процесів з урахуванням людських, часових та інших ресурсів для досягнення ефективності освіти [6].

Незважаючи на розмаїття трактувань, можна узагальнити мету диференціації навчання як забезпечення кожному учневі необхідних умов для максимального розвитку його здібностей, нахилів, задоволення пізнавальних потреб та інтересів у процесі засвоєння змісту загальної освіти.

За рівнем організації виокремлюють такі види диференціації:

- регіональну - за типом шкіл (спецшколи, гімназії, ліцеї, коледжі, приватні школи, школи-комплекси);

- внутрішньошкільну (рівні, профілі, відділення, потоки);

- за паралелями (групи та класи різних рівнів: гімназичні, класи компенсуючого навчання тощо);

- міжкласну (факультативи, звідні, різновікові групи);

- внутрішньокласну (групи у складі класу) [4, с. 78-79].

У сучасній школі розрізняють внутрішню (рівневу) диференціацію - за рівнем розвитку учнів, а також зовнішню (профільну) диференціацію - за змістом освіти. Рівнева - це диференціація за здібностями та успішністю у навчанні, а профільна - за інтересами та пізнавальними нахилами до майбутньої професії.

У початковій та основній школі переважає внутрішня диференціація, яка передбачає поділ дітей на групи в умовах звичайного класу. Таким чином забезпечуються варіативний темп вивчення матеріалу, вибір різноманітних видів діяльності, характер і ступінь допомоги з боку вчителя. Ефективною технологією сьогодення, що допоможе у вирішенні проблем засвоєння математичних знань учнями є технологія диференційованого навчання.

Завдання технології спрямованні на організацію такого навчального процесу, який буде забезпечувати посильну роботу для всіх учнів класу, а не спиратися на «середнього» учня, як це передбачено в традиційній системі навчання. Перед вчителем постає завдання вивчити здатність школярів до засвоєння навчального матеріалу; враховувати проблеми, які можуть виникнути в дітей під час засвоєння нового матеріалу; застосовувати в практиці диференційовані групові та самостійні роботи [8].

Впроваджуючи дану технологію на уроках математики, учитель повинен оволодіти теоретичними знаннями з даної проблеми та вміти її впроваджувати. Порівнюючи традиційне навчання з диференційованим, очевидно, що роль учителя збільшується при організації роботи та підготовки матеріалу. Правильна організація освітнього процесу забезпечує раціональну самостійну роботу учнів на уроці. Вчитель повинен вміло поєднувати матеріал, диференціювати його за ступенем складності та мірою самостійності, розраховувати час, давати посильні завдання, які будуть відповідати темі та меті уроку.

Ще одним важливим фактором залишається правильна організація роботи з групами учнів. Диференційоване навчання передбачає самостійний вибір учнями того чи іншого завдання, яке, на його думку, буде посильним для школярів. Потрібно також пам'ятати, те що коли вчитель організовує поділ на групи самостійно, слід це робити так, щоб діти не зрозуміли мети поділу. Наприклад, можна використовувати назви для груп. Для кожної групи свій конверт із завданнями, яке учні вирішують разом.

У подальшій роботі використання диференційованих завдань, необхідно поступово застосовувати перехід від групових форм роботи учнів до самостійних і повністю самостійних у межах уроку або системи уроків [8]. Це дозволяє учням вирішувати завдання зі складнішим змістом. Завдання диференціюються за принципом індивідуального підходу. Головною умовою є те, що склад груп учнів не повинен бути постійним: з підвищенням рівня пізнавального розвитку учня переводять до іншої групи. Здійснювати поділ учнів на групи можна відповідно до рівня навчальних досягнень так:

I група - учні з низьким рівнем (такі учні мають прогалини в знаннях навчального матеріалу, не можуть застосувати правило на практиці, не можуть самостійно вирішити завдання тощо);

II група - учні з середнім рівнем навчальних досягнень;

III група - учні з достатнім рівнем (мають достатні знання матеріалу, можуть застосувати їх при вирішенні стандартних завдань. Мають труднощі при переході до вирішення завдань нового типу, але, опанувавши методами їхнього вирішення, справляються з вирішенням аналогічних завдань, не справляються самостійно з вирішенням складних завдань.);

IV група - учні з високим рівнем (учні, які можуть зводити складне завдання до ланцюжка простих підзадач, висувати й обґрунтовувати гіпотези в процесі пошуку вирішення завдань, переносити здобуті знання в нові умови. Ці учні швидко та легко узагальнюють методи вирішення однотипних завдань) [2].

Це зовсім не означає, що перша група повинна отримувати прості завдання, як вважають більшість учителів. Поділ на групи дає можливість контролювати вчителю ступінь самостійності учнів. Завдання можуть бути одного змісту та одного рівня складності, але рівень допомоги вчителя зменшуватись чим вище рівень учня.

Перша група та друга працює більшість часу з учителем, який підводить учня до правильної відповіді, але сам її не називає. Ці групи користуються опорними таблицями, записами, що полегшують розв'язання завдань. Обов'язковою для кожної групи є взаємоперевірка. Третя група користується допомогою вчителя менше, опановує умінням самоконтролю. На четвертому рівні учні працюють самостійно, вчитель надає поради, якщо в тому є потреба, у дітей формується внутрішній самоконтроль.

Рівень допомоги також визначається специфікою кожного з п'яти етапів вирішення завдань: [1]

1) підготовка до вирішення;

2) пошук плану рішення;

3) складання плану вирішення;

4) здійснення рішення;

5) обговорення знайденого рішення.

Четверта група отримує допомогу вчителя лише на другому та п'ятому етапах. Для учнів третьої групи може бути організована допомога на першому, другому та п'ятому етапах. Учні першої та другої групи потребують допомоги на всіх етапах виконання завдання, лише поступово допомога та контроль учителя послаблюється послідовно на четвертому, потім на третьому етапі рішення.

V ході організації диференційованого навчання учитель веде записи по кожній групі, зазначає всі результати впродовж вивчення певної теми, відмічає активність, самостійність та потребу учнів у допомозі. Це надає змогу постійно корегувати роботу в навчальній діяльності. Діагностика дає змогу виявити ефективність цієї роботи. Диференційоване навчання не закінчується у школі, воно впливає і на домашню роботу. Вона, як і класна має відповідати можливостям учнів. Школярам першого та другого рівнів слід давати завдання схожого типу, які виконувались у класі. Для високого рівня передбаченні творчі завдання типу: склади схожу задачу, розв'яжи іншим способом, склади обернену задачу тощо.

Така система навчання дозволяє навіть слабкому учню перейти надалі до групи вищого рівня, через те, що школярів вчать не просто відтворювати хід розв'язання задачі, але і вести дослідницький пошук у різних напрямках.

диференціація математика навчання

Висновки

Проаналізувавши педагогічну літературу, ми дійшли висновку, що технологія диференційованого навчання на уроках математики в початковій школі є актуальною. У ході роботи ми визначили, що диференціація - це певна система навчання, яка прагне створити оптимальні умови для виявлення здібностей учнів, розвитку їхніх інтересів. Сучасна школа надає великі можливості для впровадження диференціації у навчальний процес. Але кількість і варіативність способів реалізації диференційованого підходу в школі, залежить від творчих здібностей учителя, уміння працювати з класом.

У ході дослідження було з'ясовано, що технологія передбачає поділ класу на групи, відповідно до кожної групи вчитель визначає рівень допомоги учням. Найбільше потребують допомоги діти першої та другою групи, що мають початковий та середній рівень компетенцій. В ході роботи вчитель розвиває в дітей якості самоконтролю, що надалі розвиває внутрішній самоконтроль. Мета диференційованого підходу не в тому, щоб полегшити зміст матеріалу, а в знаходженні постійного шляху, по якому учень повинен прийти до кінцевої мети, тобто до самостійного виконання завдання.

Кожен учитель повинен володіти педагогічною майстерністю, проявляти чуйність та щирість. При поділі учнів не акцентувати увагу на рівні знань учнів, не виділяти надмірною увагою обдарованих і не принижувати слабких. Створювати поділ так, щоб діти не здогадувались про принцип поділу. Використовувати ігрові моменти. Організовувати роботу так, щоб у дітей була можливість переходу до групи вищого рівня. Застосовуючи технологію диференційованого навчання, вчитель допоможе кожному учню розкрити його здібності, навчить працювати самостійно, школярі будуть проявляти активність та бажання вчитись.

Бібліографія

1. Володько В.М. Індивідуалізація і диференціація навчання і виховання / В.М. Володько // Гуманітарні науки. - 2002. - № 4. - С. 5465.

2. Емелина А.В. Дифференцированный и индивидуальный подходы как основная составляющая методической базы современного урока / А.В. Емалина // Начальная школа. - № 6. - 2007. - С. 89.

3. Савченко О.Я. Сучасний урок у початкових класах / О.Я. савченко. - К.: Магістр-S, 1997. - 256 с.

4. Седеревічене А.О. Дидактичні можливості диференціації змісту початкової освіти / А.О. Седеревічене // Народна освіта. - 2007. - Вип. 3. - С. 22-26.

5. Селевко Г.К. Современные образовательные технологии: учеб. пособие / Г.К. Селевко. - М.: Народ. образование, 1998. - 256 с.

6. Сікорський П.І. Теоретико-методологічні основи диференційованого навчання / П.І. Сікорський. - Львів: Каменяр, 1998. - 196 с.

7. Святченко О.В. Диференціація - умова успішного навчання / О.В. Святченко // Поч. освіта. - № 12 (берез.) - 2007. - С. 3.

8. Логачевська С.П. Диференціація у звичайному класі: Посібник для вчителя / [Ред. Василенко М.]. - К.: Заповіт, 1998. - 335 с.

Размещено на Allbest.ru