Інклюзивне навчання: проблеми та шляхи впровадження

Законодавчого затвердження інклюзивне навчання в Україні набуло з прийняттям нового закону „Про освіту”, де воно визначається як система освітніх послуг, що ґрунтується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права навчатися за місцем проживання, що передбачає навчання дитини з особливими освітніми потребами в умовах загальноосвітнього навчального закладу.

Інклюзивне навчання передбачає залучення дітей з різним рівнем здібностей до всіх сфер шкільного життя; прийняття всіх учнів місцевою школою; надання учням підтримки у тому, щоб вони могли навчатися якомога успішніше, долучатися до всіх сфер шкільного життя та робити свій внесок у нього; забезпечення доступності класів та шкіл для всіх учнів; надання необхідної допомоги всім учням з особливими освітніми потребами, їхнім одноліткам та вчителям для досягнення успіху; створення та реалізацію програм навчання на основі методів, які спрямовані на задоволення різноманітних навчальних потреб учнів; забезпечення вагомої участі дитини в різних видах навчальної діяльності на уроці, до яких вона долучається разом з однолітками на своєму індивідуальному рівні; формування вмінь і навичок для життєвого навчання (планування освіти впродовж усього життя); застосування різних методів і підходів для забезпечення навчальних потреб дітей; координацію послуг і співпрацю фахівців.

Освітня інклюзія дає змогу досягти найвищого рівня розвитку кожної особистості. Всі без винятку діти можуть не лише набути академічних знань, опанувати різні дисципліни, а й навчитися бути рівними, цінними та активними членами суспільства, мати повне, насичене й змістовне життя із можливостями, стосунками та різноманітним досвідом. Отже, як зазначили Даунінг і Айхінгер метою інклюзії є надання всім учням рівного та справедливого доступу до успішного навчання, а також сприяння розвитку соціальних, академічних і неакадемічних умінь в процесі навчання [8].

Інклюзивна освіта ґрунтується не на наголошенні проблем дітей з особливими освітніми потребами, а на розвитку їхніх сильних якостей, талантів і здібностей. „Інклюзивна освіта спонукає школу забезпечувати всі необхідні умови для того, щоб кожна дитина мала змогу отримувати корисні і вагомі знання” [8].

Інклюзивна школа - заклад освіти, який забезпечує інклюзивну освіту як систему освітніх послуг, зокрема: адаптує навчальні програми та плани, фізичне середовище, методи та форми навчання, використовує доступні ресурси, залучає батьків, співпрацює з фахівцями для надання спеціальних послуг відповідно до різних освітніх потреб дітей, створює сприятливий клімат у шкільному середовищі.

Інклюзивна школа ґрунтується на демократичних засадах, де цінують кожного учня, педагоги організовують навчання шляхом диференціації викладання, а шкільна культура побудована на етиці спілкування та єдності [7]. інклюзія навчальний виховний освітній

Українські вчені, що розробляють методологію інклюзивних процесів в Україні (А. Колупаєва, О. Таранченко) наголошують на перевагах інклюзивного навчання, зокрема вказують на те, що навчаючись у загальноосвітніх школах разом з іншими дітьми в безпосередній взаємодії з ними, учні з особливими освітніми потребами мають більше можливостей для емоційного, соціального, мовного, комунікативного, когнітивного, фізичного розвитку, використовуючи досвід та спостерігаючи поведінкову модель своїх однокласників, вчаться цілеспрямовано використовувати і впроваджувати в буденне життя набуті знання та навички. Водночас, спільне навчання дає змогу підвищити самооцінку та відчувати себе значущою частиною суспільства.

В свою чергу навчання дітей з особливими освітніми потребами в загальноосвітній школі сприяє покращенню навчальних результатів, підвищенню рівня успішності, розвитку і закріпленню дружніх стосунків між усіма членами шкільного колективу не лише їм, а також і дітям із типовим розвитком, які, крім того, завдяки цій взаємодії мають змогу набувати лідерських навичок, розвиватися як творчі, винахідливі особистості готові до співпраці та взаємодопомоги та підтримки, до командної роботи. До того ж, окрім розширення спектру дитячих можливостей інклюзивне навчання дітей сприяє активнішому залученню до шкільного життя батьків дітей, співпраці, можливості вибору в прагненні забезпечення якісної освіти для дітей, стимулює до спільних пошуків життєвих перспектив їхніх дітей як членів суспільства, яке також навчається розуміти розмаїття, цінність та рівність усіх людей, їх потреби та здібності, важливість дотримання їхніх прав.

Педагогічний колектив інклюзивних шкіл також не залишається осторонь. Нові інклюзивні ініціативи надають можливості для професійного розвитку педагогічного персоналу, сприяють налагодженню співпраці та розробленню найбільш ефективних шляхів вирішення проблем та подолання труднощів, пов'язаних із навчально-виховним процесом у школі, спонукають до створення та адаптації навчальних програм відповідно до індивідуальних потреб учнів. Це дає змогу збагатити педагогічний досвід, арсенал прийомів, методів, стратегій викладання, вдосконалити професійну майстерність загалом. Крім того адміністрація школи має змогу навчити дітей толерантному ставленню до усіх членів суспільства, позитивному сприйняттю людського розмаїття, повазі до унікальності кожної особистості, сформувати суспільно важливі переконання та цінності всіх членів шкільної учнівської спільноти для подальшого життя.

Усе вищезазначене дало змогу окреслити, носієм якого арсеналу знань має стати вчитель. Вочевидь, першочергове завдання педагога полягає у визначенні актуальних для дитини ситуацій, у яких би вона могла діяти відповідно до своїх можливостей і, спираючись на підтримку педагога, досягати відчутних позитивних результатів.

Л. Виготському належить ідея про те, що навчання має „вести” за собою розвиток та мати розвивальний ефект. Це можливо за умови врахування закономірностей розумового розвитку, вікових та індивідуальних особливостей школярів, про що було мовлено вище. У цьому контексті значущим є аналіз вітчизняних спеціальних педагогічних систем. Саме їм в Україні до останнього часу належала провідна роль у забезпеченні організації навчально-виховного процесу дітей з особливими потребами, до яких належать діти з порушеннями слуху (сурдопедагогіка), зору (тифлопедагогіка), інтелекту (олігофренопедагогіка), мовлення (логопедія), опорно-рухового апарату, затримкою психічного розвитку, раннім дитячим аутизмом, з комплексними порушеннями, реактивними станами та конфліктними переживаннями, психопатичними формами поведінки. Відправна точка для розробки зазначених систем - вчення про структуру дефекту: первинні та вторинні порушення, можливості залучення компенсаторних резервів організму дитини як опорних в організації навчально-виховного процесу. Основу цих систем становить глибоке розуміння загальних закономірностей розвитку дитини відповідно до онтогенетичної послідовності становлення компонентів психічної та фізичної сфер, а також врахування особливих потреб, продиктованих певним типом дизонтогенезу. Спеціальна педагогіка містить елементи усіх вищеописаних систем, а її досвід також часто стає основою певних інновацій, які знаходять своє місце у загальноосвітньому просторі. На основі глибокого аналізу особливостей надання допомоги дітям з різними особливими потребами в системі спеціальної освіти науковці дійшли висновку про доцільність використання її багаторічного досвіду для створення вітчизняної моделі організації навчально-виховного процесу в закладі з інклюзивною формою навчання. Правильність такого рішення була підтверджена результатами експериментального навчання педагогів пілотних загальноосвітніх навчальних закладів, які отримали необхідні знання з галузі спеціальної педагогіки та змогли їх успішно застосувати на практиці, вдало поєднуючи із вищезгаданими передовими педагогічними технологіями. Це створило прецедент для розробки відповідного науково-методичного інструментарію, а також пошуку можливих форм передачі досвіду роботи від спеціальних навчальних закладів загальноосвітнім. Такий шлях вочевидь є найбільш раціональним, оскільки дозволяє максимально використати наявні в країні ресурси, враховуючи освітні традиції та еволюційно впроваджуючи необхідні інновації.

Брак досвіду в сфері проектування педагогічної діяльності у навчальному закладі з інклюзивною формою навчання спричиняє виникнення суттєвих перешкод, що виникають на шляху розроблення конкретних стратегій аналізу готовності навчального закладу до впровадження інклюзії та здійснення його поточного моніторингу, створення лідерської команди та консультативно-педагогічної групи закладу, визначення стартового рівня успішності учнів класу, вибору адекватної моделі організації процесу викладання в цілому, конкретних методичних технік надання допомоги у кожній окремій ситуації, особливостей оцінювання навчально-виховного прогресу, а також процедур заповнення та ведення необхідної шкільної документації.

У цілому, зміст усебічного забезпечення інклюзії віддзеркалює освітні тенденції й технології, що набули популярності у світі за останні десятиліття і посіли передові позиції завдяки своїй універсальності. Глибоке розуміння філософського підґрунтя інклюзії, своєрідності її розвитку в нашій країні, визначення її місця й усвідомлення ролі в єдиній системі освіти дають змогу замислитися над можливістю побудови навчально-виховного процесу, враховуючи потреби дітей, розвиток котрих відбувається як відповідно до загальноприйнятого еталону, так і за індивідуальним розкладом, у контексті спільного освітнього простору. Пошуки шляхів найбільш раціональної організації педагогічної взаємодії в інклюзивному середовищі уможливлюють вибір з опорою на перевірені світовою практикою педагогічні системи, а також їх елементи, що використовуються у різному поєднанні. Найкращі зразки алгоритмів застосування зазначених систем та їх елементів за кордоном, а також перші кроки організації планування й реалізації навчально-виховного процесу, здійснені в експериментальних закладах України, демонструють доволі високу результативність стратегій, репрезентованих в останніх наукових та навчально- методичних джерелах. Водночас, що інноваційний рух, який поступово розгортається у сфері освіти нашої держави, має свої особливості й вимагає організації подальших досліджень для аналізу й узагальнення набутого досвіду, а також зосередження особливої уваги на питаннях імплементації взаємодії фахівців загальної та спеціальної освіти. Народження вітчизняної моделі інклюзивного навчання, як результат повсякденної практики та наукових досліджень, стане надійним підґрунтям вдосконалення існуючих і створення оригінальних стратегій викладання в інклюзивному навчальному закладі, що й складає перспективу подальшого розвитку вітчизняної освітньої галузі.

Список використаних джерел

1. Основи інклюзивної освіти: [навчально-методичний посібник] / за заг. ред. А. А. Колупаєвої. - К.: „А.С.К.”, 2012. - 308 с.

2. Колупаєва А. А. Освіта дітей з особливими потребами за часів незалежності України: етапність у стратегічному вимірі / А. А. Колупаєва, О. М. Таранченко // Особлива дитина: навчання і виховання. - № 3(79). - 2016. - С. 7.

3. Таранченко О. М. Розвиток системи освіти осіб з порушеннями слуху в контексті поступу вітчизняної науки та практики: монографія / О. М. Таранченко. - К.: О.Т. Ростунов, 2013. - 483 с.

4. Inklyuzyvna osvita. Pidtrymka rozmayittia u klasi: prakt.posib. [Inclusive education. Diversity Support in the Classroom: A Practical Guide] / [Tim Lorman, Dzhoan Deppeler, Devid Xarvi]; reprint from English. - K.: - SPD - FO Parashy'n I.S., 2010. - 296 s.

5. Sailor W., Skrtic Т.М. American education in the postmodern era. // Integrating school restructuring and special education reform. Orlando 1995 P. 214-236.

Размещено на Allbest.ru