Загальна характеристика управління якістю підготовки майбутніх інженерів-педагогів в умовах магістратури технічного університету

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 378. 141:371.134

Загальна характеристика управління якістю підготовки майбутніх інженерів-педагогів в умовах магістратури технічного університету

Наталія Панасюк,

кандидат педагогічних наук, доцент, Луцький національний технічний університет

Анотація

університетський освіта якість рейтингування

Ключові слова: управління, якість, управління якістю, майбутні інженери-педагоги, вища школа, магістратура.

Аннотация

Ключевые слова: управление, качество, управление качеством, будущие инженеры-педагоги, высшая школа, магистратура.

Annotation

Key words: management, quality, quality management, future engineers, teachers, high school, master.

Постановка проблеми у загальному вигляді. Очевидно, що це зумовлює потребу в адекватній модернізації вищої освіти, яка відповідальна за формування головного чинника цивілізаційного прогресу - людини, людських ресурсів, людського капіталу. Відтак, постають теоретичні та практичні проблеми розвитку спроможності вищої школи (її потенціалу) відігравати істотну роль у забезпеченні суспільного поступу. Проблема імплементації передового досвіду має управлінський характер. Але будь-яке управління ефективне там і тоді, де і коли воно, як наголошував дослідник управління освітою В. Луговий [2, с. 3], спирається на глибоке знання природи та сутнісних характеристик, закономірностей, тенденцій, особливостей об'єкта управління та добору відповідних цій сутності управлінських механізмів, котрі забезпечують саме природовідповідні становлення, функціонування, розвиток системного об'єкта. Отже, принцип природовідповідності управління слід визнати ключовим так само, як і принцип цілевідповідності управління, тобто адекватності спроектованої (обраної в якості використання) системи управлінських механізмів визначеним цілям (меті).

Саме новий Закон України «Про вищу освіту», прийнятий 1 липня 2014 р., містить певні управлінські орієнтири, передбачаючи трансформацію освіти за принципами «сприяння сталому розвитку суспільства шляхом підготовки конкурентоспроможного людського капіталу та створення умов для освіти протягом життя», «міжнародної інтеграції та інтеграції системи вищої освіти України у Європейський простір вищої освіти, за умови збереження і розвитку досягнень та прогресивних традицій національної вищої школи» [1, ст. 3] тощо.

Стан наукового обґрунтування розвитку найвищого університетського потенціалу пов'язаний з аналізом теоретичного підґрунтя таких ключових проблем: сучасні закономірності, тенденції, особливості розвитку університетської освіти; система механізмів управління цим розвитком; технології оцінювання якості університетської освіти, зокрема через рейтингування закладів; розвиток потенціалу вищої освіти як певної місійної спроможності, з найвищим включно; організаційно-управлінські механізми розвитку найвищого університетського потенціалу.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано вирішення даної проблеми та на які опирається автор. Стосовно доробку співавторів (С. Калашнікова, В. Луговий, Ж. Таланова), які уособлюють наукову школу в Інституті вищої освіти НАПН України з дослідження розвитку світової і національної вищої освіти в умовах глобалізації та європейської інтеграції слід зазначити, що найближче до розкриття сутності університетського потенціалу, його найвищого рівня, підійшла у своїх працях Ж. Таланова. У докторській дисертації «Підготовка фахівців найвищого освітнього рівня в умовах глобалізації: аналіз світового досвіду» (2011 р.) дослідник ставила завдання «визначити взаємозалежність підготовки фахівців на найвищому освітньому рівні та високорейтингового університетського потенціалу» [2, с. 3]. У дисертації без з'ясування сутності цього потенціалу й не застосовуючи зазначений або еквівалентний термін у науковій новизні, що не було метою дослідження, такий потенціал феноменологічно приписувався закладам у переліках «авторитетних рейтингів «Таймс» і «Шанхайський» [3, с. 3], які (заклади) мають «якісне освітньо-дослідницьке середовище» для докторської підготовки [3, с. 12]. Розглянутий потенціал у дисертаційному дослідженні ще номінується як передовий університетський потенціал [3, с. 12], потужний університетський потенціал [3, с. 14], кращий університетський потенціал [3, с. 24], натомість термін «найвищий університетський потенціал» у цій роботі не використовується. Водночас вживаються також терміни «потенціал дослідницько-інноваційного середовища» [3, с. 20], «потенціал освітньо-дослідницького середовища»

[3, с. 24], «кадровий і фінансовий потенціал» [3, с. 24]. Термін «кадровий потенціал вищих навчальних закладів» застосовує Є. Чернишова [5].

Таким чином, поняття «університетський потенціал», «найвищий

університетський потенціал» потребують системного дослідження й сутнісного обґрунтування як такі, що мають передумови для узагальнення й запровадження, однак теоретично й практично нереалізовані.

Стосовно термінів «університет», «університетський», то їх розуміння останнім часом істотно конкретизовано і в науковій, і в методичній, і в довідковій, і в нормативно-правовій літературі, однак теж не в повному обсязі. Іноді університет розглядається як вид організації, як професійна корпорація, як ідея, однак, як правило, університетом називають заклад вищої освіти, що є повноцінним з огляду на основні функції вищої школи. Але, виявляється, що така критеріальна вимога є хоч і необхідною, але недостатньою.

Наприклад, у Національному освітньому глосарії: вища освіта 2014 р. подано таке загальне визначення університету: «Основний тип вищого навчального закладу / закладу вищої освіти, що найбільш повно виражає й реалізує місію, візію, цілі, завдання та функції вищої освіти. Як провідні інтелектуальні осередки суспільства, університети на засадах автономії, академічної свободи здійснюють освітню, дослідницьку, інноваційну діяльність, є головними чинниками суспільного прогресу». У цьому ж глосарії надано визначення університету за Законом України «Про вищу освіту»: «В Україні університет - багатогалузевий (класичний, технічний) або галузевий (профільний) вищий навчальний заклад, що провадить інноваційну освітню діяльність за різними ступенями вищої освіти (у тому числі доктора філософії), проводить фундаментальні та/або прикладні наукові дослідження, є провідним науковим і методичним центром, має розвинуту інфраструктуру навчальних, наукових і науково-виробничих підрозділів, сприяє поширенню наукових знань і провадить культурно-просвітницьку діяльність. Для визначення університетів світового класу проводяться їх різноманітні ранжування». Характерно, що надані в згаданому законі визначення академії та інституту як вищих навчальних закладів не суперечать загальному визначенню університету, наведеному в глосарії. З цього випливає, що поняття університету потребує уточнення.

Високий рівень консенсусу теоретиків і практиків досягнуто (принаймні, відсутня контроверсійність) у розумінні терміну «глобалізація», що також буде з огляду на тему і мету дослідження конкретно розглянуто в наступному розділі, з огляду на багатогранність виявів глобалізації.

З поміж ефектів глобалізації велике значення має її потужний синергетичний вплив на прискорення розвитку планетарної спільноти. Це дало підстави російському вченому Ю. Рубіну сформулювати низку тенденцій, викликаних глобалізацією, серед яких підготовка людей до життя у динамічно змінному середовищі, розширення масштабів міжкультурної взаємодії, накопичення глобальних проблем, розв'язання яких можливе лише наступними поколіннями в рамках міжнародної спільноти, зростання економіки, конкуренції і - як наслідок - скорочення низькокваліфікованої праці та потреба розвитку професійної мобільності, і, нарешті, - зростання значущості людського потенціалу, який у розвинених країнах складає 70-80 % національного багатства.

На думку П. Сауха, проблема глобалізації освіти на засадах мультикультурності знань та традицій стала предметом наукових досліджень з причини втрати можливості держави «контролювати на своїй території

«чистоту» матриці єдиного культурного зразка».

Потужні міграційні процеси, підвищення динаміки академічної мобільності студентів, ускладнення механізмів ідентифікації національної освіти, інтеграція культур у життєвому просторі зумовили розгляд глобалізації як міжнаціонального феномену, що диктує нові вимоги до структури, змісту та стандартів вітчизняної освіти.

Не виникає особливих розбіжностей і щодо такої аспектної характеристики глобального розвитку, як науково-технічна революція (НТР), хоча все частіше використовуються терміни «науково-технічний прогрес», «дослідницько-інноваційний прогрес», «дослідницько-інноваційний тип розвитку» тощо. За моделлю економіста з Північно-західного університету США професора Р. Гордона, перша НТР почалася в середині ХУШ ст. (1750 р.) з винаходом парового двигуна і будівництвом залізниць. Вона тривала приблизно до кінця першої третини ХІХ ст. Другу НТР дослідник пов'язує з 1870-1900 рр., коли були віднайдені й впроваджені електрика та двигуни внутрішнього згоряння. Третя НТР почалася в 60-ті роки ХХ ст. з появою перших електронно-обчислювальних машин і промислової робототехніки й завершилася, на думку Р. Гордона, у 2004 р.

З цього огляду визначень і впливу глобалізації можна зробити висновок, що глобальний контекст як даність є важливим при розгляді проблем розвитку різних сфер людської діяльності, включаючи вищу освіту. Адже якщо спочатку вважали, що глобалізація зачіпає лише економіку, то на сучасному етапі імпакт- фактор глобалізаційних процесів відчувається в усіх сферах суспільного життя, зокрема і в освіті. Така проекція сприяла появі терміну «глобалізація освіти» й відповідних проявів глобалізації в освітньому середовищі.

Президент Національної академії педагогічних наук України В. Кремень підкреслює: «Потужним каталізатором прогресу інноваційного типу стала глобалізація. Посилюючи взаємодію, конкуренцію й змагальність, миттєво поширюючи прогресивні нововведення, глобалізація висуває великі вимоги до освіти - її ефективності, прогностичності, відповідності теперішнім і майбутнім викликам» [5].

Н. Погребняк, аналізуючи глобалізаційні тенденції у розвитку освітніх систем, наголошує, що основний виклик університетам кидають не надлишкова віра у всемогутність технології й ринкова конкуренція, а необхідність підтримувати інтелектуальну й культурну різноманітність і забезпечувати рівність можливостей для всіх бажаючих здобути освіту й долучатися до наукових знань. На думку дослідника, термін «глобалізація освіти» зумовив появу поняття «глобальна освіта» як сукупність національних освітніх просторів і систем, де задаються й реалізуються універсальні цілі освітньої політики, а домінуючого значення набувають спрямовані на їх досягнення міжнародні зв'язки і відносини в галузі освіти.

Глобалізаційні процеси торкнулись усіх сфер інституційного розвитку освіти, зокрема й вищої школи. Поряд з глобальною детермінацією сутності, змісту й форм освітньої сфери, зумовили появу специфічних інструментів вимірювання й порівнювання планетарно поширених інститутів, зокрема вищої освіти.

Знання властивостей глобальної університетської освіти, її потенціалу дає змогу з'ясувати особливості системи механізмів управління ними.

Метою статті є сутнісна характеристика, закономірностей, тенденцій, особливостей об'єкта управління та добору відповідних цій сутності управлінських механізмів, котрі забезпечують саме природовідповідні становлення, функціонування, розвиток системного об'єкта, принцип природовідповідності управління слід визнати ключовим так само, як і принцип цілевідповідності управління, тобто адекватності спроектованої (обраної в якості використання) системи управлінських механізмів визначеним цілям (меті).

Виклад основного матеріалу дослідження. Глобальні процеси розвитку наприкінці минулого - на початку нинішнього століть привернули увагу міжнародних організацій - ООН, ЮНЕСКО, ОЕСР, ЄС, Світового банку. Їх загальна освітня статистика, спеціальні обстеження у формі проектів і доповідей засвідчили швидке зростання вищої освіти, збільшення кількості студентів і закладів, а також інтерес до осмислення цих процесів. Загострення глобальної конкуренції стимулювало потребу в особливому вивченні передових конкурентоспроможних університетів, так званих університетів світового класу.

Цьому сприяли поява і поширення міжнародних університетських рейтингів: «Шанхайський» - Академічний рейтинг університетів світу

(Academic Ranking of World Universities), «Таймс» - Світовий рейтинг університетів (Times Higher Education World University Rankings), «К'ю Ес» - Рейтинг кращих університетів світу (QS World University Rankings), «Вебометрикс» - Вебометричний рейтинг університетів світу (Webometrics Ranking of World Universities) й інших.

Особливої уваги заслуговують дослідження Ф. Альтбаха, Дж. Салмі, І. Фруміна, виконані на замовлення Світового банку щодо університетів світового класу, які і є носіями, осередками найвищого специфічного університетського потенціалу, хоча дослідники цей термін не вживають [7].

З-поміж доробку зазначених фахівців слід виокремити насамперед такий.

По-перше, це порівняльний аналіз світових університетських рейтингів, однак лише розпочатий і незавершений остаточними системними висновками.

По-друге, це розроблення стратегії створення університетів світового класу.

Хоча останній також бракує системних основ (домінування прикладів і описів, довільне групування закладів у кластери, неповна характеристика особливостей топ-університетів й інше), стратегію слід визнати найдосконалішою розробкою щодо топ-університетів сучасності. Зокрема, в ній конкретизується, що означає бути університетом світового класу; аналізуються передові з цих закладів і робиться висновок про концентрацію в них талантів, забезпечення ресурсами, ефективне управління; розглядаються шляхи, моделі, роль держави, послідовність змін для досягнення університетами світового рівня, негативний і позитивний досвід у цій справі окремих країн.

Різноманітним порадам і застереженням Дж. Салмі, зробленим на адресу стратегів і політиків щодо створення університетів світового класу, також бракує системних теоретико-методологічних обґрунтувань і емпірико- експериментальних підтверджень.

Відсутня переконливість і в постулативному введені на противагу доказовому виведенню сукупності рейтингових груп закладів, кратних 100, за всіма міжнародними університетськими рейтингами, а також групи 20 за рейтингом «Шанхайський», інших довільно вибраних груп (з 5 і 10 закладів). З дослідницької точки зору в основі групування закладів повинні бути їх сутнісні характеристики й відповідні критерії або певні (наприклад, статистичні й інші) цілі дослідження. Останній рейтинг дав привід сумніватися в справедливості деяких усталених поширених уявлень про час виникнення університетів. Наприклад, вважається, що першим європейським університетом є Болонський створений у 1088 р., але за даними згаданого рейтингу, таким є інший італійський Університет - Парми, заснований більш як на століття раніше - у 962 р. На сайті найстаршого європейського університету наведено відповідні документальні докази.

На цьому прикладі переконуємось, що наукові результати дослідників підлягають не тільки подальшому використанню, а й системному аналізу, неперервній перевірці, теоретичному та емпіричному підтвердженню.

Нові узагальнення розвитку університетів світового класу зроблено Ж. Талановою щодо орієнтації цих закладів на найвищі докторські й постдокторські кваліфікації, С. Курбатовим - стосовно філософського осмислення інституційної трансформації університетів в контексті темпоральних і просторових викликів, ураховуючи такі складові місії закладів як навчання і дослідження, націоналізація та інтернаціоналізація. Дослідження С. Калашнікової поставили на порядок денний лідерський аспект сутності університетів та відповідної специфіки управління розвитком цих закладів на засадах лідерства.

Лейтмотивом праць міністра освіти і науки України 2015-2016 рр.

С. Квіта є автономія та дослідницька активність як сутнісні характеристики університетів [4]. Міністр освіти і науки України у 1999-2005 рр., нинішній президент Національної академії педагогічних наук України В. Кремень науково обґрунтував інноваційний характер (тип) сучасного прогресу та концепцію людиноцентризму в освіті, що передбачає різноманіття у формуванні людських особистостей як запоруку розвитку [5]. Міністр освіти України у 1994-1999 рр., а нині ректор провідного закладу вищої освіти М. Згуровський акцентував увагу теоретиків і практиків на ролі університетів як центрів незалежної думки, в яких мають бути зацікавлені і держава, і суспільство, і окремі громадяни. Міністр освіти і науки у 2005-2007 рр., ректор Національного університету біоресурсів і природокористування С. М. Ніколаєнко в своїх працях наголошує на необхідності демократії і самоврядності в освіті, ключовій ролі вищої освіти в суспільному розвитку. Дослідження академіка В. Лугового спрямовані на обґрунтування необхідності всебічного і глибинного розкриття університетського феномену як чинника людського розвитку з метою забезпечення результативного управління формуванням і функціонуванням університетського простору [2].

Здобутки багатьох інших дослідників поглиблюють розуміння університетів взагалі, елітної їх частини зокрема, способи управління ними насамперед.

Новий глобальний контекст розвитку університетської освіти та її потенціалу, особливо стосовно їхніх найвищих рівнів досконалості й конкурентоспроможності, дає змогу по-новому подивитися на стан, державну політику й управління, національні реформи щодо становлення вищої освіти в Україні в період 1960-2015 рр. Оскільки системного огляду вітчизняної вищої школи за такий період з позицій сьогодення окрім «Національної доповіді про стан і перспективи розвитку освіти в Україні», яка частково охоплює період 1960-2010 рр., не здійснювалося, то це питання спеціально розглянуто в шостому розділі дисертації з оперуванням оригінальними першоджерелами.

У цілому в дисертації використана джерельна база у вигляді праць як іноземних, так і вітчизняних фахівців, як безпосередньо з проблеми дисертаційного дослідження, так і з дотичної проблематики.

Характерними для цього напрямку є публікації Дж. Салмі, координатора проектів Світового банку з вищої освіти. Після його узагальнюючої праці 2009 р. «Проблема створення університетів світового класу» [7] дослідник у 2013 р. спільно з І. Фруміним опублікував оглядову статтю «Як держави досягають міжнародної конкурентоспроможності університетів: уроки для Росії» [7], в якій проаналізовано ініціативи з досягнення найвищої досконалості («видатних результатів») у секторі університетської освіти, що реалізовані в попередні п'ятнадцять років у різних країнах світу. Дослідники описують основні характеристики цих ініціатив, а також ключові фактори, що зумовлюють ефективність: висока концентрація талановитих викладачів і студентів; багаті ресурси для навчання і досліджень, ефективне управління, включно зі стратегічним плануванням, інноваціями й гнучкістю, що дає змогу безперешкодно приймати рішення й розподіляти ресурси. Зазначено фактори з допомогою яких прискорюють досягнення досконалості. Розглянуто варіанти розроблення й реалізації ініціатив, їхні переваги й недоліки. Стосовно рекомендацій з підвищення конкурентоспроможності російських університетів пропонується таке: інтенсивне створення багатопрофільних центрів видатних досягнень і постбакалавратури в провідних університетах; адресна допомога перспективним молодим дослідникам; інтернаціоналізація освіти; реорганізація системи управління; стабільне фінансування й вдосконалення інфраструктури. Зазначається також, що одночасно з підтримкою дослідницьких закладів потрібне проведення загальносистемних реформ в освіті. Однак, як і в попередніх публікаціях авторів, важливі висновки й рекомендації залишаються надто узагальненими, переважно якісного ґатунку, їм бракує раціональної конкретики, кількісних співвідношень, кореляційних взаємозалежностей, що потребують з'ясування на системній основі.

Методологічним дисонансом до позиції Дж. Салмі та І. Фруміна стосовно орієнтації на університетські рейтинги у визначенні університетів світового класу є резонансна публікація С. Майкла, виконуючого обов'язки директора Асоціації глав університетських департаментів з наукової роботи США, яка викликає дискусії і мобілізує на подальші дослідження. Останній у статті «Міжнародна акредитація: наскільки досяжна ціль?» 2015 р. обґрунтовує необхідність вироблення глобальних стандартів для забезпечення якості вищої освіти та потенційні переваги міжнародної акредитації університетів [97]. Водночас С. Майкл критично ставиться до практики рейтингування закладів, яка «розглядається як комерційна експертиза, що базується на суб'єктивній думці оцінщиків і не вимірює реальну якість освіти» [7, с. 39].

Г. Розовський, почесний професор Гарвардського університету, виконуючий обов'язки ректора цього закладу у 1984-1987 рр., у статті «Дослідницькі університети: американська винятковість?» стверджує, що через велике різноманіття американських закладів вищої освіти вони мають бути поділені на категорії з метою забезпечення адекватних критеріїв оцінювання, адресної критики і диференційованих підходів в інвестуванні й розвитку. Автор вважає, що дослідницьким університетам (як державним, так і приватним), які знаходяться на вершині американської вищої освіти, притаманні шість характеристик, котрі тісно пов'язані з високою якістю освіти. Ці характеристики такі: «спільне управління; академічні свободи; відбір за заслугами; значуще людське спілкування; збереження культури; статус некомерційної організації». Аналітик зазначає, що неефективне управління - більша вада, ніж недостатнє фінансування або інші обставини, а до управлінських неефективностей у будь-яких випадках відносить втручання міністерства освіти, нечіткий розподіл повноважень, перешкоди участі та ініціативі викладачів в управлінні. Принципово, що в підготовленій у 2013 р. і опублікованій у 2014 р. статті Г. Розовський, аналізуючи університетську піраміду, вважав доцільним для розгляду провідних університетів добирати їх групу саме з 30-ти топ-закладів світу.

Професор міжнародного центру досліджень у сфері вищої освіти Університету Касселя (Німеччина) У. Тайхлер у статті «Багатоманітність і диверсифікація вищої освіти: тенденції, виклики і варіанти політики» приділяє увагу сильним і слабким аспектам університетських рейтингів як одного з аспектів вертикального різноманіття і метода оцінювання ефективності закладів вищої освіти. Водночас автор вважає, що складовими цілеспрямованої політики у сфері вищої освіти має стати не лише конкуренція між університетами й наслідування кращих, а забезпечення горизонтального розмаїття, підтримка й підвищення ролі університетів, які не посідають верхні рядки рейтингів.

Експерт з вищої освіти, директор Центру вивчення державної політики Познанського університету ім. А. Міцкевича (Польща), керівник кафедри інституційних досліджень і політики вищої освіти ЮНЕСКО М. Квієк, у статті 2015 р. «Реформування європейських університетів: держава загального добробуту як відсутній контекст» звертає увагу на зв'язок реформ вищої освіти і держави загального добробуту. При цьому реформа режиму держави слугує новим контекстом для реформування вищої школи. Розглядається тиск глобалізації на державний режим і соціальні установки щодо університетів, їх реформування.

Щодо ролі держави у розвитку університетів світового класу важливою є стаття «Економічні аспекти діяльності університетів Японії» 2014 р. А. Бєлова, професора Університету префектури Фукуї, та О. Золотова, професора Нижньоновгородського державного університету ім. М. І. Лобачевського. У цій праці описується досвід Японії, де в сучасних конкурентних умовах держава зосередила ресурси в невеликій кількості вибраних університетів, а відносно основної маси приватних навчальних закладів відмовилася від жорсткого регулювання та від широкої підтримки. Це призвело скоріше до збільшення відмінностей між групами закладів, ніж до підвищення середнього рівня освіти в країні. Що є важливішим в умовах глобалізації, автори залишають без відповіді.

У статті «Міжнародний Берклі: дискусії про роль іноземних студентів в американському університеті - вчора і сьогодні» 2015 р. Дж. Дугласа, старшого наукового співробітника Центру досліджень вищої освіти Університету

Каліфорнії, Берклі, проаналізовано реалізацію однієї з головних цінностей університету - «різноманіття» - стосовно складу студентів та його переваг для освіти.

З огляду на співвідношення традицій та інновацій у вищій освіті важливою є публікація «Структура вузівської мережі: від радянського до російського «майстер-плану» Я. Кузьмінова, ректора Національного дослідницького університету «Вища школа економіки», наукового керівника Інституту інституційних досліджень, Д. Семенова, завідувача лабораторії цього університету, та І. Фруміна. Дослідження важливе з огляду на аналіз стану і перспектив розвитку української вищої освіти, яка тривалий час перебувала в радянській системі.

Науковий співробітник Інституту вищої освіти Київського національного університету імені Вадима Гетьмана В. Сацик у статті «Детермінанти глобальної конкурентоспроможності університетів: у пошуку ефективної стратегії розвитку вищої освіти на Україні» (2014 р.) на основі узагальнення світового досвіду розглядає ключові фактори та роль держави в досягненні глобальної конкурентоспроможності університетів, зокрема у формуванні «державної науково-освітньої політики, покликаної нарощувати «конкурентний потенціал вищої школи». У роботі розкрито зв'язок між рівнем загальних витрат на вищу освіту в розрахунку на одного студента та «показниками якості вищої освіти» і «присутністю національних університетів ... у глобальних рейтингах». Систематизовано відповідні політичні пріоритети, стратегічні цілі та напрями державної політики в науково-освітній сфері для становлення в Україні висококонкурентних університетів.

Висновки та перспективи подальших розвідок у даному напрямку

Стаття відрізняється істотною доказовою базою, водночас низка положень у ній є дискусійною. По-перше, автор протиставляє поняття забезпечення «високої якості освіти» та формування «університетів світового класу» і шукає кореляцію між ними як сутнісно різнорідними, з чим важко погодитися. Подруге, аналізуючи глобальну конкурентоспроможність університетів, дослідник виокремлює три основні її складові: «здійснення наукових досліджень, надання освітніх послуг і виконання важливих соціальних завдань». Не торкаючись пріоритетності університетських «наукових досліджень» і «освітніх послуг», водночас слід зауважити, що навряд чи сумірне з ними «виконання соціальних завдань»: останнє скоріше зводиться до перших двох складових, є їх результатом, наслідком, а точніше - переважно до другої складової, оскільки перша за домінантою працює на цю другу. По-третє, необгрунтованим вбачається твердження, що «система вищої освіти в Україні по міжнародному конкурентному статусу поступається університетським системам економічно розвинених країн, але має значний потенціал для нарощування конкурентоспроможності», адже високі кількісні показники української вищої освіти не можуть замінити її низькі якісні параметри.

Список використаної літератури

1. Закон України «Про вищу освіту» [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua

2. Луговий В. І. Сучасні тенденції розвитку вищої освіти та їх вплив на модернізацію вищої школи України / В. І. Луговий // Сучасні тенденції розвитку вищої освіти, трансформація навчального процесу у технологію навчання : матеріали Міжнар. наук.-метод. конф., 25-26 жовт. 2007 р. - К. : ДУІКТ, 2007. - С. 27-33.

3. Котлер Ф. Основы маркетинга / Ф. Котлер ; пер. с англ. - М. : Прогресс, 1990. - 736 c.

4. Квіт С. Потрібні зміни: зміст і завдання освітніх реформ / С. Квіт // Освіта України. - 2015. - 2 лют. (№ 5). - С. 4-5.

5. Кремень В. Г. Філософія людиноцентризму в стратегіях освітнього простору / В. Г. Кремень. - К. : Пед. думка, 2009. - 520 с.

6. Чернишова Є. Р. Теорія і практика формування кадрового потенціалу навчальних закладів післядипломної педагогічної освіти : дис. ... д-ра пед. наук : 13.00.04 / Є. Р. Чернишова. - К., 2013. - 417 с.

7. Salmi J. The Challenge of Establishing World-Class Universities / J. Salmi. - The World Bank, 2009. - 116 p.

Размещено на Allbest.ru