10

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мотивація вступу до вищої школи абітурієнтів з Наддніпрянської України в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

М.Е. Кругляк

У статті розглянуто основні мотиви вступу абітурієнтів до ВНЗ Наддніпрянської України другої половини ХІХ - початку XX ст. Доведено домінування прагматичних мотивів і показано пільги, які надавала вища школа для її випускників.

Ключові слова: студентство, мотивація вступу, прагматизм

Інститут вищої освіти нині переживає кризовий стан, зумовлений, передусім, падінням її престижу, загальною доступністю до неї для людей, навіть із невисоким рівнем інтелектуального розвитку, комерціалізацією та корумпованістю сфери освіти, зниженням рівня професіоналізму випускників ВНЗ та, відповідно, їх викладацького складу. На жаль, у сучасних реаліях закінчення вищого навчального закладу не гарантує стовідсоткового працевлаштування, не кажучи вже про високу оплату праці. Звідси, актуальним є вивчення досвіду попередніх поколінь і шляхів виходу з кризи цієї галузі суспільної діяльності. Метою нашої статті є визначення мотивів, якими послуговувалися абітурієнти з Наддніпрянської України в другій половині XIX на початку ХХ ст., і порівняння їх із мотивами абітурієнтів сучасної України.

Зауважимо, що проблема вибору вищого навчального закладу цікавила ще дореволюційних педагогів і громадських діячів. Це знайшло відображення в публіцистичних статтях Ф. і А. Фортунатових [1; 2]. Важливо, що автори розподілили абітурієнтів на різні групи, наголошуючи на домінуванні нематеріального складника серед "ідеалів" гімназисток і прагматичного - серед більшості студентства. Радянські історики проблемі вибору фаху, з боку майбутніх спеціалістів, приділяли мінімальну увагу, наголошуючи, в основному, на наукових, службових і станових привілеях випускників державної вищої школи, не зупиняючись окремо на правовому статусі студентства закладів неурядового сектору, більшість якого становили жінки й євреї (Б. Дубенцов, А. Іванов [3; 4]). Сучасні українські науковці (О. Драч, Л. Смоляр [5; 6]) акцентують увагу на мотиваціях вступу до ВНЗ жінок, їхній боротьбі за здобуття рівних прав. Окрему нішу займають публікації з життя духовного студентства (В. Тарасова, Н. Шип [7; 8]). Втім, комплексного аналізу мотиваційної складової навчального процесу у вищій школі Наддніпрянської України другої половини ХІХ - початку XIX ст. поки не зроблено.

Серед джерел, опрацьованих за підготовки статті, відзначимо опубліковані та неопубліковані матеріали. Першу групу складають документальні джерела, зокрема офіційні документи законодавчого [9] і статистичного [10] характеру. Вагому роль відіграють матеріали переписів єврейського студентства [11-13], що дають змогу виявити відмінність мотивації вступу до вишів іудейської молоді, що є цінним, з огляду на не - дослідженість проблеми в історіографії. Не менш важливим є звернення до студентських спогадів О. Аптекмана, М. Леваковського, М. Рильського, І. Фещенка-Чопівського [14-17]. Серед неопублікованих матеріалів виділимо документи Центрального державного історичного архіву, м. Київ (ф.707), Держархіву м. Києва, Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (ф.162), які є зразками офіційної документації українських ВНЗ, зокрема Київських - політехнічного (ф.18 Держархіву м. Києва) і комерційного (ф.153) - інститутів, вищих жіночих курсів (ф.244).

Проведені соціологами у 2006 і 2009 рр., опитування дають підстави стверджувати, що для українського студента прагматичні й утилітарні мотиви є домінуючими за вступу. Викликає занепокоєння, що для третини опитаних неважливо, який фах обрати, і таких більше, ніж тих, для кого навчання є можливістю для самовдосконалення. Так, "стати висококваліфікованим спеціалістом в обраній галузі" було важливим для 50 % у 2006 р. і 53 % - 2009 р.; "підвищити свій соціальний статус, мати більш престижне становище у суспільстві" - 37 і 38 %, відповідно; "забезпечити стабільний матеріальний статок у майбутньому" - 55 і 51 %; "отримати диплом (все одно який)" - 33 і 36 %; "вища освіта забезпечить цікаве коло спілкування в теперішньому і майбутньому" - 15 і 14 %; "вища освіта надасть можливість стати культурною, високоосвіченою людиною" - 29 і 27 % [18, 56-57].

Мотиви вступу до вищої школи Наддніпрянської України в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. для більшості абітурієнтів мали прагматичний характер, адже закінчення ВНЗ надавало значні наукові та службові пільги, зокрема відстрочку від військової повинності. Згідно зі "Статутом про військову повинність" (1874 р.), призовний вік чоловіків сягав 21 року, а термін служби для осіб із вищою освітою становив 6 місяців [9; 9]. Відстрочка від військової повинності для студентів надавалася до 27 років - для тих, хто навчався у ВНЗ з 4-річним і меншим курсом наук; до 28 років - якщо курс був не менше 5 років [19, 536]. Такою ж відстрочкою користувалися й слухачі вищої "вільної" школи, тобто, закладів освіти неурядового і приватного секторів. Це право було здобуте після введення в дію закону і правил 19 грудня 1911 р., коли заклади неурядового сектору за багатьма критеріями були зрівняні з державною школою [20, 76].

Здобуття вищої освіти в державних ВНЗ надавало їхнім випускникам і службові пільги, а саме: право на затвердження в чинах Х та ХІІ класів, незалежно від станового походження та без попередньої вислуги років Так, право на Х клас (посада колезького секретаря) надавалося випускникам закладів відомства Міністерства народної освіти (МНО) та Православного сповідання із кандидатським ступенем; ті ж, хто закінчив зі званням дійсного студента, отримували тільки ХІІ клас (губернського секретаря) [21, 10,25]. Носії Х класу здобували право на почесне громадянство; серед інших пільг - отримання юридичної свободи для тих, хто не належав до податного стану [7, 264-265]. Випускники спеціальних інститутів здобували звання інженера-технолога, інженера-будівельника, вченого агронома, а на державній службі затверджувалися на штатні посади техніків у чині Х (якщо закінчили курс в інституті з відзнакою) або ХІІ (без відзнаки) класів [21, 12,18]. Серед інших пільг - можливість працювати керівниками фабрик і заводів, споруджувати промислові та житлові приміщення, завідувати казенними сільськогосподарськими фермами, станціями, викладати у вищій спеціальній школі, претендувати на зарахування до стану особистих почесних громадян, а за умови десятирічної плідної роботи керівниками фабрик і заводів - отримати спадкове почесне громадянство [22, 7-7зв.]. Надання службових переваг випускникам ВНЗ розглядалося владою як засіб підтримки притоку молоді до них. На межі ХІХ-ХХ ст. становий склад вищої школи демократизувався й уряд прагнув домогтися зменшення кількості студентства, шляхом скасування пільг. Втім, потреба у чиновниках з вищою освітою змусила владу не позбавляти випускників службових привілеїв [3, 92,101].

Випускники "вільної" вищої школи до 1911 р. були безправними. "Положення про вищі жіночі курси в Києві" (1878 р.) визначало, що курси "мають на меті дати дівчатам, які закінчили курс гімназії чи інституту, можливість продовжити подальшу свою освіту" [23, 2]. По закінченні перебування на курсах, слухачкам видавалися свідоцтва двох розрядів: для отримання першого треба було мати з усіх обов'язкових предметів на випускному екзамені оцінку не менше 4,5, а з необов'язкових - не менше 3. Для отримання свідоцтва другого розряду перша оцінка мала становити не менше 3,5, інша - не менше 3. Слухачкам, які мали нижчу успішність, видавали посвідчення про відвідування курсів [24, 162]. Ситуація суттєво змінилася з прийняттям закону від 19 грудня 1911 р., який, в разі складання остаточних іспитів та іспитів на звання вчительок середніх навчальних закладів в державних екзаменаційних комісіях для осіб чоловічої статі при університетах, дозволяв жінкам отримати університетський диплом та рівні із чоловіками вчені права; надавав звання вчительки середніх навчальних закладів, із правом викладати предмети спеціалізації в нижчих та середніх жіночих і чоловічих навчальних закладах. Курсистки, за умови успішного складання іспитів, здобували при університетах вчені ступені магістра і доктора, обіймали посади з навчальної частини в урядових навчальних закладах з тією ж винагородою, що й чоловіки, включаючи пенсію і державні виплати [25]. Єдине, чого вони були позбавлені - можливості здобувати рівні із чоловіками службові та станові права. Закон від 1 липня 1914 р. "Про приватні навчальні заклади, класи і курси МНО, що не користуються правами урядових навчальних закладів" надавав вказані переваги за освітою чоловікам, випускникам неурядових чоловічих і змішаних ВНЗ з університетською програмою. З 1916 р. чоловіки отримували університетські дипломи в державних екзаменаційних комісіях при університетах та неурядових закладах [4, 195].

Саме наявністю значних пільг для випускників закладів вищої державної школи можна пояснити байдужість вступників до обрання фаху: документи подавалися на той факультет, на який легше було вступити, із можливістю в майбутньому змінити свій фах. Отже, прагматизм і меркантильність домінували серед інших мотивів. "Розрахунки наші при виборі факультету, - згадував один зі студентів Київського університету 1860-х рр., - були досить прості: добре матеріальне забезпечення в майбутньому - і більше нічого. Наукова ціль, якщо і була в нас (що, однак, сумнівно), то вона стояла на останньому плані: зробитися вченими людьми ми не думали, а сподівалися бути зразковими поденниками" [26]. Для багатьох вступників цей мотив посилювався аспектом престижності вишу. Так, серед університетських факультетів надавали перевагу юридичному та медичному, а на початку ХХ ст. доволі модним, в т. ч. й серед гімназистів, стало здобуття вищої спеціальної освіти [17, 14]. Чи такий приклад. З-поміж усіх духовних академій Російської імперії, найпрестижні - шою вважалася Київська, звідки виходили "найбільш благонравні, вчені, діяльні й талановиті люди" [27, 1].

Не менш привабливими були вищі навчальні заклади для незаможного студентства, яке прагнуло покращити матеріальне становище шляхом отримання різної допомоги - звільнення від плати за навчання, стипендій, одноразових виплат [15, 112]. Найбільшою мірою цей мотив був характерний для вихованців закладів закритого типу. Небагатих юнаків приваблювала можливість перебування на час навчання на казенному утриманні, а по закінченні ВНЗ - гарантовано отримати роботу за розподілом. Отже, класицизм і догматизм навчання у закритих установах поступалися місцем упевненості в достатньому облаштуванні побуту [10, 25-26]. Прослідкуємо мотиви вступу, якими керувалися абітурієнти Київської духовної академії. Так, для вихідців з селян життя настоятеля церкви уявлялося легшим від селянського, а навчання давало змогу вийти з податного стану. Для вихідців зі священицьких родин важливе місце посідало прагнення перерости своїх батьків. Для кар'єристів навчання в КДА ставало першим етапом на шляху до світського самовизначення, що було можливим за переходу з духовної академії до університету чи одразу по її закінченні [8, 20].

Проведене 1909 р. в КПІ анкетування дає змогу з'ясувати мотивацію вибору факультету серед студентів технічних ВНЗ. Так, 58,9 % опитаних обрали факультет за бажанням, але прагматичні мотиви (неможливість вступу до університету, кар'єрне зростання) посідали значне місце (23,4 %), 15,1 % респондентів взагалі пішли до КПІ випадково [28, 179].

Дещо іншою була градація мотивів у жінок. Так, 40 % вільнослухачок, які відвідували 1907 р. лекції в університетах, найголовнішими мотивами вступу до вищої школи визнали прагнення до наукового самовдосконалення, якого вони тривалий час були позбавлені та бажання вчитися [6, 99]. Для незаможних цей мотив посилювався можливістю заробити кошти на проживання [29, 7]. Суттєвим був і мотив кар'єрного зростання, зокрема й наукового, прагнення посісти вагоме місце у суспільстві, через набуття рівних наукових і службових прав. Особливо сильним цей мотив був у перші роки діяльності Київських вищих жіночих курсів (ВЖК), коли курсистки все ще перебували в стані надії здобути рівний правовий статус зі студентами-чоловіками, та після оприлюднення закону від 19 грудня 1911 р. З іншого боку, здобуття права на вищу освіту ставало одним із завдань жіночого емансипаційного руху, а питання жіночої освіти перетворювалося на "гасло свободи" [5, 354]. Для гімназисток, через матеріальні труднощі, "домостроєвські" порядки в сім'ї й осуд суспільства, вища освіта була "забороненим плодом", "найпалкішою мрією", а тому можливість вступу на ВЖК була важливішою, ніж здобуття певного фаху [1].

Домінуючим мотивом для єврейської молоді було навчання за покликанням (44,5 % студентів та 71,5 % курсисток [11, 19]), для 23 % - можливість вступу до ВНЗ, крізь сито процентних норм і працевлаштування по закінченні навчання [12, 22]. Звідси - популярність серед євреїв медичного й юридичного факультетів [13, 7].

Мотиви, якими послуговувалася молодь за вступу до вищої школи, зумовили на початку ХХ ст. серед педагогів навіть дискусію. В одному з виступів А. Фортунатов спробував відповісти на питання: "Для чого люди йдуть до вищої школи?", подавши ієрархію мотивів молоді. На першому місці знаходилися матеріальні чинники, тобто, вибір фаху, який дав би після випуску високооплачуваний стабільний заробіток; на другому - моральні мотиви (мета здобуття вищої освіти - бажання бути корисним суспільству, служити народу; особливо вагоме місце ця група мотивів посідала в епоху ліберально-демократичних перетворень Олександра ІІ, прикладом чого є спогади абітурієнта Харківського університету 1870 р.О. Аптекмана: "Про що мріяв? До чого прагнув? Ну, звичайно, насамперед - знання, розвитку, аби стати корисним для суспільства членом. То був завіт 60-х років, тому вчили нас Писарєв, Добролюбов і Чернишевський в першу чергу. Переді мною носилися образи Базарова, Лопухова і Кірсанова. Так, - мріяв я, - треба жити" [14, 44]). На третьому - розумові (вища освіта потрібна, аби набути нові знання й поповнити наявні) й естетичні (абітурієнти шукали естетично привабливу професію, в якій би вагоме місце посідала творчість).А. Фортунатов виділив і ряд мотивів, які не підлягали класифікації: йшли до ВНЗ, бо "так роблять інші", "так прийнято", "куди дітися, коли закінчили курс середньої школи", "так бажають батьки" [2]. Значення останнього не варто применшувати. Так, майбутній поет М. Рильський 1915 р. вступив на медичний факультет Київського університету, який його зовсім не цікавив, "по особливих обставинах" - на прохання матері [16, 7,437].

Отже, для абітурієнтів з Наддніпрянської України в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., як і для сучасної молоді, домінуючими за вступу до ВНЗ були матеріальні (прагматичні) мотиви, хоча його закінчення в ті часи все ж надавало значно більше пільг для випускника, ніж сьогодні. Вища освіта була престижною і нею було охоплено незначну частину суспільства. До кінця ХІХ ст., тобто, активної появи закладів вищої технічної освіти в Україні, можна вести мову про її становий характер (більшість студентів становили дворяни та духовенство). Мотиви вступу до закладів державного і неурядового сектору дещо відрізнялися, зокрема для жінок більш важливим було прагнення до наукового вдосконалення. На жаль, сучасній молоді все менше зрозумілим є мотив "бажання бути корисним суспільству, служити народу", який був одним з домінуючих серед дореволюційного студентства, хоча в більшості випадків для молоді тогочасної й теперішньої мотиви вступу до ВНЗ мало чим відрізняються.

вища школа мотив абітурієнт

Література

1. Ф. Идеалы гимназисток // Вестник воспитания. - 1914. - № 8.

2. Фортунатов А. Зачем люди идут в высшую школу // Вестник воспитания. - 1910. - № 7.

3. Дубенцов Б.Б. Университетская политика царизма и вопрос о служебных преимуществах по образованию на рубеже ХІХ-ХХ вв. // Вопросы полит. истории СССР. М.; Л., 1977.

4. Иванов А.Е. Высшая школа России конца XIX - начала ХХ вв. Состав и юридический статус учебных заведений // Историограф. и истор. проблемы рус. культуры. М, 1982.

5. Драч О.О. Вища освіта як нова модель соціальної поведінки жінок у період модернізації другої половини ст. // Проблеми історії України ХІХ - початку ст. - К., 2008. - № 15.

6. Смоляр Л. Минуле заради майбутнього. Жіночий рух Наддніпрянської України ІІ половини ХІХ - початку ХХ ст. Сторінки історії. - О., 1998.

7. Тарасова В.А. Высшая духовная школа в России в конце ХІХ - начале ХХ вв. - М., 2005.

8. Шип Н. Студенти Київської духовної академії та навчально-виховний процес (ХІХ - початок ХХ ст.) // Київська старовина. - 2005. - № 4.

9. Полное собрание законов Российской империи. - Собр.2. Т.49. - СПб., 1876.

10. Отчет о состоянии Историко-филологического института князя Безбородко в Нежине за 1907-8 учебный год // Известия Ист. - филол. института князя Безбородко в Нежине. - Т. ХХГИ - Нежин, 1909.

11. К характеристике еврейского студенчества. - К., 1913.

12. Шейнис Д.И. Еврейское студенчество в цифрах. - К., 1911.

13. Одесское еврейское студенчество. - О., 1913.

14. Аптекман О.В. Общество "Земля и воля" 70-х гг. По личным воспоминаниям. - Пг., 1924.

15. Леваковский Н. Университет пятидесятых годов // Русская старина. - 1917. - № 7-9.

16. Рильський М. Зібрання творів: у 20 т. - Т. 19. - К., 1988.

17. Фещенко-Чопівський І.А. Хроніка мого життя. - Житомир, 1992.

18. Садрицька С.В. Мотивація вступу до ВНЗ українських студентів: тенденції останніх років // Socіoпростір: Зб. наук. пр. - Х., 2010. - Вип.1.

19. Лаурсон А.М. Справочная книга для учебных заведений и учреждений ведомства Министерства народного просвещения. - 2-е изд. - Пг., 1916.

20. Держархів м. Києва, ф.153, оп.8, спр.464.

21. Полный свод законов Российской империи: в 16 т., 5 кн. - Кн.1, Т. ІІІ - СПб., 1912.

22. Держархів м. Києва, ф.18, оп.1, спр.4.

23. Держархів м. Києва, ф.244, оп.1, ч.1, спр.1.

24. Держархів м. Києва, ф.244, оп.1, ч.1, спр. 20.

25. Держархів м. Києва, ф.244, оп.17, спр. 199.

26. Записки об университетской жизни (1860-1864) // Киевлянин. - 1864. - № 10.

27. ІР НБУВ, ф.162, спр.157.

28. Струмилин С.Г. Статистика и экономика. - М., 1979.

29. ЦДІАК України (м. Київ), ф.707, оп.261, спр.18.

Размещено на Allbest.ru