Шкільництво українського зарубіжжя: традиції та сучасний досвід

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

09.00.12 - українознавство

Шкільництво українського зарубіжжя: традиції та сучасний досвід

Божук Людмила Володимирівна

Київ 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Центрі українознавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор історичних наук Піскун Валентина Миколаївна, старший науковий співробітник Центру українознавства філософського факультету Київського національного університету Імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор історичних наук Тюрменко Ірина Іванівна, професор кафедри політології та соціальних технологій Національного авіаційного університету

кандидат історичних наук Мазука Людмила Іванівна Головний консультант відділу Соціокультурних та етнонаціональних досліджень Національного Інституту стратегічних досліджень

Захист відбудеться: „10” березня 2009 р. о 10.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.01 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул.. Володимирська, 60, ауд. 349)

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул.. Володимирська, 58)

Автореферат розісланий „06” лютого 2009 р.

Вчений секретар Спеціалізованої вченої ради, Кандидат історичних наук Г.М. Казакевич

1. Загальна характеристика роботи

шкільництво педагогіка національний мова

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, які в свою чергу поділяються на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та літератури. Обсяг дисертації становить 222 сторінки, в тому числі основний текст - 185 сторінок, список використаних джерел та літератури містить 400 позицій.

Вступ. Актуальність теми дослідження. Освіта посідає одне з провідних місць у суспільному житті. Рівень і якість національної системи освіти визначають розвиток особистості як носія знань, а відтак і активного учасника суспільних процесів. Безпосередня освітянська практика, її системність та спрямованість стають складовими національної ідеї, а, отже, й впливають на формування національної стратегії України.

Основними завданнями сьогодення як громадської, так і державно-суспільної сторін є ширення українського, української національної ідеї у світі. Носіями цієї ідеї є світове українство - українці в Україні і закордонні українці. Тому цілком зрозуміло, що важливою складовою державної політики України є встановлення та всебічний розвиток зв'язків з українцями, що проживають за кордоном, піклування про забезпечення їхніх національно-культурних, освітніх, інформаційних потреб.

Ставлення до закордонного українства, як до важливої складової національного відродження, Українська держава визначила конституційно, зафіксувавши у ст. 12 Конституції, що: «Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави». Одним із важливих завдань для задоволення національно-культурних потреб українців у країнах проживання є шкільна освіта як основа закладання підґрунтя для інтелектуального розвитку та ширення українського освітнього простору.

З метою уникнення асиміляції, українці у західному світі створили потужну систему шкільництва, яка стала надійною опорою для збереження української національної ідентичності упродовж багатьох десятиліть. Водночас на пострадянському просторі українське шкільництво як спосіб себепредставлення і культурного самозбереження не набуло поширення і за роки незалежності України. Отже, проблема розвитку сучасного українського шкільництва за межами України є актуальною й через виявлення специфіки її розвитку в окремих країнах та особливостей формування державної політики України щодо опіки освітою загалом і шкільництвом, зокрема.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках науково-дослідницьких тем Центру українознавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Дослідження проблем українознавства в системі сучасних загальносвітових тенденцій розвитку націєтворчих концепцій» (№ 2000Б-010) та «Дослідження соціокультурних перетворень в історичному досвіді та сьогоденні української спільноти» (№ 06БФ034-01).

Об'єктом дослідження є дошкільні та шкільні навчальні заклади, які забезпечують українознавчу освіту в країнах поселення українців.

Предметом дослідження є вивчення системи української дошкільної та шкільної освіти, яку створили українські громади в країнах проживання.

Мета дисертаційної роботи полягає у здійсненні комплексного дослідження розвитку шкільництва українського зарубіжжя за часів незалежності України.

Досягнення поставленої мети передбачає послідовне розв'язання таких наукових завдань:

- проаналізувати стан розробки проблеми в українській історіографії та дослідити джерельну базу дисертації;

- узагальнити досвід українського шкільництва в зарубіжжі та виокремити етапи розвитку українського шкільництва за кордоном;

- дослідити практику толерування українських навчальних закладів середньої ланки освіти в країнах проживання;

- здійснити порівняльний аналіз українського шкільництва в різних регіонах проживання українців;

- розглянути правову базу сучасної Української держави та практику її реалізації щодо освіти українського зарубіжжя;

- з'ясувати шляхи ширення українського засобами освіти;

- розробити рекомендації щодо методів і способів впливу держави на освітній процес українців за межами України, зокрема шкільництва, як основи формування світогляду особистості, чинника збереження національної свідомості людини та способу національного самовираження.

Методологічною основою дисертаційної роботи є методологія структуралізму. Для розв'язання поставлених у дисертації завдань застосовувалися спеціально-історичні методи: порівняльний, історико-типологічний, проблемно-хронологічний, а також метод аналізу, синтезу, статистичний, узагальнення та систематизації здобутих фактів й відповідного матеріалу. Традиції становлення і розвиток шкільництва українського зарубіжжя розглядалися комплексно як цілісний взаємозв'язаний процес - складова української педагогіки.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 1991 рік - початок ХХІ століття. Нижня межа обумовлена проголошенням незалежності України та появою базових державних документів про взаємозв'язки з українським зарубіжжям. Водночас для розкриття традицій українського шкільництва та етапів розвитку української шкільної освіти у зарубіжжі, нижня межа дослідження сягає кінця ХІХ - початку ХХ століття. Верхня межа дослідження визначається 2006 роком - прийняттям Державної програми співпраці із закордонними українцями на період до 2010 року.

Географія дослідження охоплює країни проживання українських громад за межами України, зокрема, США, Канаду, Австралію, країни Європи та пострадянського простору.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в постановці та розробці наукової проблеми, яка не отримала цілісного й об'єктивного висвітлення в історичній науці. В дисертації вперше в історіографії узагальнено практику українського шкільництва в зарубіжжі та виокремлено тенденції і засади його розвитку. Доведено, що процес розвитку українознавчої освіти за кордоном перебуває у безпосередній залежності від процесів державотворення в самій Україні. Виокремлено типи шкіл в українському зарубіжжі та проаналізовано їх діяльність у різних країнах світу. Висвітлено практику толерування шкільництва українського зарубіжжя в країнах проживання, сутність якої полягає у співдії, співіснуванні українознавчих закладів освіти, їх сприйняття громадськістю, місцевими і державними органами влади та увіходження до вже існуючих освітніх систем країн проживання українців. На основі широкого вивчення та всебічного аналізу джерел з найбільшою повнотою досліджено проблеми становлення та перспективи розвитку освіти в українському зарубіжжі як важливого чинника етнозбереження української спільноти поза межами батьківщини; узагальнено досвід українського шкільництва за кордоном як способу ширення українського у світі.

Практичне значення результатів дослідження полягає у можливості використання основних положень дисертації при розробці державної політики України в плані опіки українською освітою в зарубіжжі загалом і шкільництвом зокрема, практиці поширення українських шкіл за кордоном.

На основі узагальнення типології шкіл розроблено рекомендації для органів державного управління з поліпшення впливовості державної політики в галузі української освіти за кордоном. У співавторстві розроблено методику викладання інтегративного курсу «Український світ» для недільних шкіл українського зарубіжжя, де використано досвід становлення і розвитку української освіти за кордоном.

Апробація дисертаційного матеріалу здійснена на двадцяти двох наукових конференціях, міжнародних семінарах, круглих столах, зокрема: Другій Міжнародній науково-практичній конференції «Освіта в українському зарубіжжі: досвід становлення і перспективи» (Київ, 2001 р.), Міжнародній науковій конференції «Українство у світі: традиційність культури та спільнотні взаємини» (Київ, 2003 р.), Третій Міжнародній науково-практичній конференції «Освіта в українському зарубіжжі: досвід становлення і перспективи» (Київ, 2003 р.), І, ІІ, ІІІ Міжнародних наукових конференціях «Українська діаспора: проблеми дослідження» (Острог, 2004, 2006, 2008 рр.), ІІ та ІІІ Міжнародних наукових конференціях «Українська діаспора: історичні пошуки, еміграційні явища, культурно-мистецькі набутки, функціонування наукових установ» (Ніжин, 2005, 2007 рр.), Третьому Міжнародному науковому Конгресі українських істориків «Українська

історична наука на шляху творчого поступу» (Луцьк, 2006 р.), Міжнародній конференції «Український досвід спільнотного згуртування» (Київ, 2006 р.), Міжнародному семінарі «Українська освіта в Естонії» (Тарту, 2006 р.), Міжнародному семінарі «Сучасні проблеми методології та методики в галузі української культури» (Київ, 2007 р.), Другій міжнародній науково-практичній конференції «Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті» (Львів, 2008 р.) та ін.

Публікації. Основні результати та концептуальне обґрунтування дисертаційного дослідження відображено у 18 наукових статтях, з яких 9 опубліковано у фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України у галузі історичні науки.

2. Основний зміст дисертації

У першому розділі «Історіографія, джерельна база та методологія дослідження» проаналізовано ступінь наукової розробки проблеми, охарактеризовано джерельну базу дисертації, а також обґрунтовано методологію та визначено категоріальний апарат дослідження.

Підрозділ 1.1. «Історіографія проблеми» присвячено огляду наукових напрацювань, пов'язаних із порушеною у дисертації проблематикою. В основу узагальнення історіографії з досліджуваної теми покладено проблемний підхід, що дало можливість наявний масив літератури умовно віднести до трьох груп.

Першу групу становлять праці загального змісту, у яких в цілому проаналізовано закордонне українство - від причин еміграції з України на різних етапах її історії до його місця та ролі в соціально-економічній і політичній структурах країн проживання. Хронологічно ці праці можна поділити на три періоди: 1) від 20 - 30-х рр. ХХ ст. до закінчення Другої світової війни; 2) 60 - 80-і рр. ХХ ст.; 3) 1990-і рр. - початок ХХІ ст.

Наукове вивчення української еміграції було започатковано у 1920 - 1930-х роках дослідженнями Ю. Бачинського та В. Кубійовича.

Починаючи з 60-х рр. ХХ ст. з'являються праці М. Куропася, М. Марунчака, В. Маркуся, І. Теслі, М. Трухана, в яких закордонне українство розглядається як етнокультурний феномен.

В СРСР вивчення української діаспори проводилось у відповідності до завдань і потреб часу. Окремі сторони життя українців поза межами України знайшли відбиток у публікаціях А. Шлепакова, В. Наулка, В. Євтуха, О. Ковальчука.

Із здобуттям Україною незалежності спостерігається активізація досліджень з цієї проблематики як в Україні, так і в українському зарубіжжі. Окреме місце в дослідженні сучасних процесів, що відбуваються в діаспорних громадах належить працям М. Маруняка, В. Маркуся, М. Мушинки, Л. Винара. Вагомий внесок у вивчення економічного та політичного становища, а також духовного життя українців за межами батьківщини зробили В. Євтух, Ф. Заставний, Б. Лановик, Л. Мазука, В. Піскун, В. Сергійчук, В. Трощинський, І. Тюрменко, А. Шевченко та ін.

Державну політику і особливості стосунків України з українським зарубіжжям дослідили В. Макар і А. Попок. Проте проблеми освіти в їхніх працях розглянуті побіжно.

Вагому складову досліджуваної теми становлять історико-педагогічні праці Г. Васьковича, І. Крилова, С. Сірополка, в яких висвітлено питання розвитку української школи й педагогічної думки від найдавніших часів до сьогодення.

В українській історіографії проблематики українського зарубіжжя значну увагу приділено питанням культурно-просвітницької діяльності українців, що дає підстави виділити другу групу досліджень, де освіта розглядається як складова загальнокультурного розвитку. Дослідження В. Голубничого, І. Огієнка (митрополита Іларіона), М. Семчишина, Б. Стебельського, В. Яніва стали концептуальними у плані розгляду національної освіти як важливого компонента культури, вагомого чинника боротьби за власну незалежну державу.

Культурно-освітня діяльність української еміграції між двома світовими війнами (1919 - 1939 рр.) детально охарактеризована у працях С. Наріжного..

Третю групу джерел становлять праці, які стосуються конкретного розвитку освіти у всіх виявах як етнозберігального та етноформувального чинника. Дослідження української освіти за межами України були започатковані в 1920 - 1930-х рр. працями С. Сірополка. Розвиток українознавчої освіти, в тому числі і вищої школи, освітніх студій та наукових товариств характеризували Д. Дорошенко, Л. Винар, П. Магочий.

Активізація досліджень проблем освіти та національного виховання у країнах розселення українців відбувалася в українському зарубіжжі у другій половині ХХ століття, що зумовлювалось необхідністю узагальнення вже існуючого досвіду розвитку українського шкільництва за межами України та розробки ефективних методів протистояння асиміляції засобами навчання у рідній школі. Заслуговують на увагу, передовсім, праці вчених-педагогів Б. Білаша, І. Боднарчука. Вдосконалення української виховної системи та посилення в ній ролі батьків досліджували Г. Ващенко, І. Гончаренко, А. Горохович, В. Янів.

В Україні також започатковуються дослідження, в яких висвітлюються різні аспекти життєдіяльності шкільництва українського зарубіжжя. Проте, як правило, більшість із них присвячені проблемам української шкільної освіти в окремо взятій країні проживання українських громад.

Проблемний метод дослідження використано в роботах Б. Кеміня та І. Руснака. Аналізуючи витоки та розвиток україномовної освіти в країнах Центральної, Східної та Південно-Східної Європи впродовж всього ХХ століття Б. Кемінь розглядає його як специфічне наукове явище, яке має властиві лише йому форми та зміст. У монографії І. Руснака висвітлюється ґенеза українського шкільництва в Канаді, визначається його роль у збереженні національної самобутності канадських українців

Таким чином, історіографічний огляд засвідчує, що на сьогодні практично відсутні дослідження, в яких шкільництво українського зарубіжжя вивчалося б комплексно і розглядалося б як цілісний взаємозв'язаний процес, який залежить і від особливостей державотворення в самій Україні.

Джерельну базу дисертаційного дослідження становлять комплекси офіційних документів, матеріали архівних фондів, а також архіви громадських організацій, праці вчених та педагогів українського зарубіжжя, преса та мемуарна література. Використані у роботі офіційні документи можна виокремити в такі групи: 1) опубліковані (Декларація про Державний суверенітет України, Конституція України, Закон України «Про правовий статус закордонних українців», постанови Кабінету Міністрів України, Державні програми співпраці із закордонними українцями); 2) неопубліковані, які об'єднують в себе документи Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГОУ) та матеріали Поточного архіву Міністерства освіти і науки (МОН) України, поточні архіви Товариства «Україна - Світ». Опрацьовані в комплексі, ці документи дають змогу сформувати об'єктивну картину становлення та основні тенденції розвитку української освіти в зарубіжжі, зробити висновок про те, що сучасна українська держава, підтримуючи традиції українців, які проживають за межами України, в освітній галузі та в розвиткові національної культури, формує сучасне бачення української перспективи у світовому просторі.

Для дослідження історії формування державної політики щодо українців поза межами України - від державотворчих процесів періоду Української революції 1917 - 1921 рр. і впродовж ХХ ст. - використані окремі документи Ф. 1115 (Українська Центральна Рада) ЦДАВОВУ та Ф. 1 (Центральний Комітет Комуністичної партії України) ЦДАГОУ.

У дисертації було використано також неопубліковані офіційні документи, представлені матеріалами Поточного архіву МОН України, в яких знаходимо статистичні дані та іншу різнобічну інформацію про співпрацю Міністерства з українською діаспорою в плані реалізації державної політики щодо завдоволення освітніх запитів українців зарубіжжя.

Важливим джерелом є опубліковані документи зарубіжних громадсько-політичних організацій, наукових, професійних та молодіжних об'єднань, зокрема: Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ), Світового Конгресу Українців (СКУ), Комітету Українців Канади (КУК), Спілки Української Молоді (СУМу).

До джерельної бази дисертації залучено також праці українських вчених, педагогів Б. Грінченка, С. Русової, С. Сірополка, І. Огієнка, Г. Ващенка, В. Яніва, Е. Жарського, в яких представлено концептуальні засади національної освіти і виховання.

Значне місце посідають матеріали сучасної періодики - тієї, що видається в Україні, та видань закордонних українських громад, в яких висвітлюються життєдіяльність та проблеми української діаспори, в тому й числі й освітні, зокрема, «Наше слово» (український тижневик, Польща), «Батьківщина» (Вісник Національно-Культурної Автономії українців Камчатки), часописи: «Громада» (Товариства української культури в Угорщині), «Пороги» (часопис для українців у Чеській республіці), «Український альманах» (Об'єднання українців у Польщі) та ін.

Суттєвим доповненням джерельної бази є спогади Т. Михайлівської-Цимбал, С. Русової, Я. Славутича, У. Самчука, П. Андрусіва, Р. Воронки.

Таким чином, комплекс друкованих та архівних джерел є, на наш погляд, достатньо репрезентативним і дає можливість розглянути проблему в її розмаїтті та зробити висновки.

У підрозділі 1.3. «Методологія дослідження» викладено основні методологічні засади, принципи та методи, на основі яких здійснювалося дослідження.

Для дослідження теми автор використала комплексну методологію. В процесі опрацювання досліджуваної проблеми розроблено власний та уточнено існуючий термінологічно-понятійний апарат. Українське шкільництво - освітньо-виховна система, складова освітньо-виховного процесу в Україні, що формувалася в українському зарубіжжі впродовж десятиліть та включає в себе навчальні заклади початкової й середньої ланки українознавчої освіти, які забезпечують реалізацію єдиної освітньо-виховної

мети - формування національно-свідомої, гармонійно-розвиненої української людини, патріота України і громадянина країни проживання водночас. Недільна школа - найбільш поширений в українському зарубіжжі тип навчального закладу для різних вікових рівнів освіти, що має громадський статус та створений на національно-культурних основах з відповідними формами ведення навчального і виховного процесів у межах чинного законодавства країн проживання та має на меті ознайомлення вихованців з українськими культурними цінностями зокрема, й українським культурним світом загалом.

Державна політика щодо освіти закордонних українців - комплекс державно-правових актів та практично-методичної допомоги освіті українського зарубіжжя із врахуванням законів країн проживання та потреб українських громад.

Толерування шкільництва українського зарубіжжя - співдія, співіснування українознавчих закладів освіти, їх сприйняття громадськістю, місцевими і державними органами влади та увіходження до вже існуючих освітніх систем країн проживання українців.

Другий розділ дисертації «Становлення українського шкільництва в зарубіжжі» складається з двох підрозділів, у яких розглянуто витоки українського шкільництва та охарактеризовано етапи розвитку українознавчої освіти за кордоном.

У підрозділі 2.1. «Витоки українського шкільництва» з'ясовано, що становлення шкільництва українського зарубіжжя було зумовлене низкою важливих чинників: 1) Еміграція з України як фактор, що виявився у кількісних і якісних показниках еміграційного середовища (чисельність, низький рівень освіти тощо), відтак - практична необхідність в освітніх закладах для українського соціуму. 2) Формування засад нової школи в Україні й перенесення цього досвіду на еміграцію. Ці процеси фактично були паралельними, адже на поч. ХХ ст. і на українських землях, і в еміграції розвиток українського шкільництва відбувався на громадських засадах. 3) Поразка Української революції 1917 - 1921 рр., а відтак й неможливість розвитку національного шкільництва в Україні. 4) Виїзд значної частини відомих діячів української школи й педагогіки за кордон і продовження там теоретичної й практично-педагогічної роботи. 5) З появою політичної еміграції у 20-х рр. ХХ ст. пов'язане поглиблення теоретичних розробок у галузі українського шкільництва та значення ролі освіти для розвитку самосвідомості нації і розширення освітньої мережі.

У підрозділі 2.2. «Етапи розвитку українознавчої освіти за кордоном» виокремлено основні етапи розвитку українського шкільництва в зарубіжжі.

І-й етап логічно збігається з першою хвилею української еміграції кінця ХІХ - початку ХХ століття. Характерними особливостями його було створення освітніх осередків «Просвіт», заснування перших шкіл громадсько-приватного типу.

ІІ етап - період Української революції 1917 - 1921 рр. характеризувався появою Української держави як чинника українського суспільства, а отже й освітнього життя українців за кордоном. Закладено було основні напрямні політики взаємин між державою і українцями за межами України та показано значення ролі освіти у суспільному житті.

ІІІ етап - 20 - 40-і рр. ХХ ст. пов'язаний із українською політичною еміграцією. Характеризується значною активізацією українського громадського та культурно-освітнього життя, передовсім на теренах Європи.

ІV етап - 50 - 80-і рр. ХХ ст. - період громадсько-організаційного усталення шкільної освіти у країнах проживання українських громад. Характерними рисами цього періоду було затухання освіти у європейських країнах і перенесення акцентів в освітній діяльності до США, Канади, Австралії.

V етап - поч. 90-х рр. ХХ ст. - до сьогодення характеризується активізацією організаційної діяльності з розвитку і розширення національно-освітніх потреб, що було зумовлено проголошенням незалежності України й появою нового фактору - освітніх запитів українців, які проживають на теренах колишнього СРСР й новітньої трудової еміграції.

Отже, процес становлення українського шкільництва в зарубіжжі відбувався одночасно з еміграцією з України та освоєнням нових земель у країнах поселення, і був зумовлений як потребами в освіті, оскільки переважна більшість переселенців були малоосвіченими, так і прагненням українців зберегти власну етнічну ідентичність в іншонаціональному середовищі. Подальший розвиток шкільництва українського зарубіжжя перебував у безпосередній залежності від державотворчих процесів в самій Україні. Як наслідок, у своєму розвитку з кінця ХІХ і впродовж всього ХХ ст. українознавча освіта за межами України пройшла кілька етапів, що характеризувалися особливостями структуризації шкільництва та його ролі у житті зарубіжних українців.

У третьому розділі «Українське шкільництво за межами України як спосіб толерування в країнах проживання», що містить два підрозділи, досліджено практику толерування українських навчальних закладів середньої ланки освіти в країнах проживання українців.

У підрозділі 3.1. «Типи українознавчих шкіл» узагальнено досвід українського шкільництва в зарубіжжі та виокремлено типи шкіл. З'ясовано, що становлення й розвиток рідномовного шкільництва в країнах поселення мало свої особливості та відзначалося багатоманітністю організації форм навчально-виховного процесу. Першою особливістю є те, що українці, потрапляючи за межі свого етнічного простору, відразу зорганізовувалися і створювали освітні установи. Друга особливість - в умовах бездержавності українці покладалися виключно на власні фінансові можливості та встановлювали громадську опіку над отриманням українознавчих знань. Перші українські освітні осередки серед нашої еміграції з'являються на американському континенті у 1888 р.(Шенандоа, штат Пенсильванія).

У Канаді (Манітоба), де оселялися українські емігранти, система двомовності, забезпечена законом 1897 р. (угода Грінвей-Лоріє) для національних меншин, що діяв до 1916 року, сприяла розбудові та діяльності державних українсько-англійських шкіл. Одночасно, у 1900-х рр. у різних місцевостях цієї країни, а також в Аргентині та Бразилії, засновуються українські читальні «Просвіти», при яких відкриваються рідні школи, гуртки плекання рідної мови тощо.

У Російській імперії політика «повсюдної деукраїнізації» проводилася на державному рівні, а відтак, українці мали можливість лише через «просвітні» товариства та читальні «Просвіти» ширити українознавчі знання.

Особливості проживання українських громад за межами України зумовили переважання в українському зарубіжжі шкіл двох типів: 1) навчальні заклади державного підпорядкування, 2) приватні шкільні установи на зразок рідних шкіл, курсів українознавства, недільних (суботніх) шкіл українознавства.

Таким чином, освіта в українському зарубіжжі представлена усіма ланками навчально-виховного процесу - від початкової до вищої школи. Шкільництво закордонних українців, яке включає в себе дошкільні заклади (дитячі садки, класи передшкілля), рідні елементарні школи, які дають початкову освіту, курси українознавства (середня ланка освіти), недільні (суботні) школи українознавства, позашкільні інституції (літні оселі, табори, гуртки самоосвіти, гуртки плекання рідної мови), що діють при громадських організаціях та церквах як приватні установи й державні школи, продовжує виконувати свої консолідуючі етнокультурні функції в житті української спільноти не лише задля протидії асиміляційним процесам, а й задля долучення молодих поколінь до українського культурного простору.

У підрозділі 3.2. «Сучасна практика українського шкільництва: порівняльний аналіз західної і східної діаспор» здійснено порівняльний аналіз українського шкільництва в різних країнах світу та окреслено основні тенденції розвитку українознавчої освіти за кордоном.

Оскільки проживання в кожній державі має свої особливості, то по-різному склалися й умови навчання українців у країнах їхнього поселення. Так, українці США, чисельність яких становить понад 893 тис. осіб (за даними перепису 2005 р.), мають свої школи (католицькі, суботні та недільні школи українознавства), вищі навчальні заклади, культурологічні та наукові установи. Більшість шкіл українознавства працюють тепер за програмами від садочка до 11-го класу, а у п'яти школах діють 12-ти класові програми. У ряді університетів країни (Гарвардський, Колумбійський, Іллінойський, Нью-Йоркський, Каліфорнійський та ін.) є можливість одержати диплом фахівця з української мови, що дозволяє вирішувати проблему забезпечення українських освітніх закладів учительськими кадрами.

Особливої уваги заслуговує життєдіяльність української громади в Канаді. Організаційними зусиллями і послідовною боротьбою канадських українців було закладено міцну основу україномовної освіти - впроваджено вивчення української мови в існуючу державну шкільну систему. Саме в цьому полягає унікальна перевага вивчення української мови в Канаді. В Австралії, Великій Британії, Франції українське шкільництво представлене початковими рідними школами та суботніми школами українознавства.

В країнах Східної та Південно-Східної Європи, зокрема Польщі, Словаччині, Румунії діють початкові та середні школи з українською мовою навчання, або ж з викладанням ряду предметів (історія, географія України, українська мова і література, співи, музика тощо) українською мовою, пункти навчання української мови.

Українці у державах колишнього СРСР перейшли на становище зарубіжних практично неорганізованими з невизначеною національною самоідентифікацією, що, відповідно, вплинуло на становище та розвиток українського шкільництва. У державах, які виникли на пострадянському просторі діють переважно суботні або недільні школи організовані самими українськими громадами. Так в Російській Федерації, Республіці Білорусь не має жодної української школи, які б фінансувалися державою, а недільними школами опікуються українські громади. Активізується процес створення українознавчих недільних шкіл у країнах Прибалтики, зокрема в Естонії (діяльність недільних шкіл у Сілламяе, Тарту, Талліні).

Отже, проживання українців в кожній країні мало свої особливості, що спричинило існуючі відмінності, передовсім світоглядні, між західною і східною українськими діаспорами. Відтак, це вплинуло на умови навчання і виховання українців у країнах їхнього поселення. Західна українська діаспора не лише зберегла і в подальшому розвинула українські культурні традиції, в тому числі й українську національну школу, а й створила власну систему національної освіти, яка є вагомим чинником толерування української спільноти у країнах проживання. Щодо східної української діаспори, то у переважній більшості країн українці практично позбавлені можливості задовольняти свої національно-культурні, мовні, освітні потреби. Українська шкільна та позашкільна освіта в цих державах не має системного характеру.

У четвертому розділі «Перспективи розвитку освіти серед українців зарубіжжя: державна політика і громадська ініціатива» висвітлено роль українських громад у розв'язанні власних культурно-освітніх проблем у країнах проживання та розглянуто правову базу української держави і практику її реалізації щодо українознавчої освіти за кордоном.

У підрозділі 4.1. «Опіка сучасної української держави українськими освітніми закладами» встановлено, що процес розвитку українського шкільництва поза межами України упродовж ХХ ст. практично здійснювався в умовах української бездержавності, і став можливим завдяки активним діям української громади в країнах проживання. Прикладом вияву особистої ініціативи та громадської опіки над українознавчим шкільництвом на еміграції була діяльність греко-католицьких та православних священиків, зусиллями яких постали перші просвітянські осередки: читальні, Товариства «Просвіта», рідні школи у степових провінціях Канади, школи українознавства в США, суботні школи в Бразилії та Аргентині.

З проголошенням незалежності центром згуртування українців усього світу стала Українська держава. А, отже, встановлення та інтенсифікація зв'язків із закордонними українцями стали важливою складовою державної політики. Дбаючи про закордонних українців, захищаючи їхні права та потреби, українська держава тим самим виявляє піклування про своє майбутнє, цілісність світового українства, його консолідацію навколо незалежної демократичної України.

Узагальнено, що на сьогодні в Україні створена відповідна нормативно-правова база захисту прав та задоволення культурно-освітніх запитів закордонних українців, яку складають: Конституція України (ст. 12), Закон України «Про правовий статус закордонних українців», Державна програма співпраці із закордонними українцями на період до 2010 року. Оптимізація подальшої співпраці з українцями зарубіжжя, підтримка їхніх культурно-освітніх запитів висуває потребу не лише відповідної нормативно-правової бази, в якій закладена стратегія взаємодії із співвітчизниками за кордоном, виходячи з твердження - українці за кордоном не тільки форма існування громад, але й важливий фактор утвердження України у світовому співтоваристві, так і організаційно-функціональної структури державного управління у цій сфері.

У підрозділі 4.2. Українська освіта за рубежем як спосіб ширення українського у світі» з'ясовано, що школа, національна освіта в іншокультурному середовищі є не лише важливим чинником етнозбереження, який реалізується через навчання рідною мовою та виховання у національному дусі української молоді, але й важливим способом ширення українського у світі. Упродовж майже всього ХХ століття саме закордонне українство репрезентувало світу українську культуру, її вартості, відстоюючи тим самим право українського народу «бути собою».

Характеристика життєдіяльності українських освітніх закладів зарубіжжя показала, що рідні школи, «просвітні» товариства з моменту їх появи у країнах поселення українців були не лише осередками освіти, але й вели значну культурно-просвітницьку діяльність як серед своїх земляків, так і в іншонаціональному середовищі. З цією метою створюються театральні гуртки, студії декоративно-ужиткового мистецтва, хори, спортивні клуби тощо. Вагомим фактором підтримки рідномовної освіти та підготовки фахівців з українознавчих дисциплін вищого рівня кваліфікації стала діяльність українознавчих інституцій при університетах в країнах проживання українських громад. Популяризації української культури сприяє також заснування бібліотек, музеїв. Зокрема, велику культурно-просвітницьку роботу проводять музеї української культури міст Саскатун, Вінніпег, Торонто, Український архів-музей в Едмонтоні (Канада), Свидницький музей українсько-русинської культури у Словаччині тощо.

У процесі детального вивчення й аналізу життєво-творчого шляху громадських, науково-освітніх, культурних діячів української еміграції, зокрема Віктора Цимбала, Петра Мегика, Любомира Винара, Романа Воронки, Юліана Стечишина, була виявлена важлива закономірність - освіта й виховання, отримані в рідній українській школі на батьківщині, або ж пізніше - в українських освітніх закладах на еміграції, заклали міцне підґрунтя свідомого українця-патріота, який, перебуваючи у різних країнах світу, всіма можливими і доступними засобами зберігав свою українськість, як таку, словом і ділом продовжував служити рідному краю, не чекаючи за це матеріальних винагород - з вірою у відновлення Української держави.

Висновки

У висновках сформульовано загальні підсумки дослідження та викладено основні положення дисертаційної роботи, які виносяться на захист:

- Проаналізовано стан розробки проблеми в українській історіографії та визначено рівень її наукового осмислення. Встановлено, що у сучасній історичній науці відсутні праці, в яких шкільництво українського зарубіжжя, як важливий чинник збереження української національної ідентичності вивчалося б комплексно у взаємозв'язку з історією української еміграції та залежності від процесів державотворення в самій Україні. Недостатньо розглянуто питання взаємовідносин України і українців, що проживають за межами батьківщини в плані опіки української держави шкільництвом українського зарубіжжя. Джерельна база дисертації є задовільною для висвітлення проблеми становлення та розвитку українського шкільництва за кордоном. Розроблено власний та уточнено існуючий термінологічно-понятійний апарат дослідження, а саме: українське шкільництво, недільна школа, державна політика щодо освіти закордонних українців, толерування шкільництва українського зарубіжжя.

- Виявлено, що процес становлення та розвитку українського шкільництва за кордоном тісно пов'язаний з історією української еміграції, а рівень розвитку української освіти в зарубіжжі залежав від впливовості українців у творенні власної держави. Виокремлено основні етапи розвитку українського шкільництва за кордоном: 1) кінець ХІХ - початок ХХ ст.; 2) 1917 - 1921 рр.; 3) 20 - 40-і рр. ХХ ст.; 4) 50 - 80-і рр. ХХ ст.; 5) від початку 90-х рр. ХХ ст. - до сьогодення.

- Досліджено практику толерування шкільництва українського зарубіжжя в країнах проживання українців, сутність якої полягає у співдії, співіснуванні українознавчих закладів середньої ланки освіти, їх сприйняття громадськістю, місцевими і центральними органами влади та увіходження до вже існуючих освітніх систем. Так у Канаді, запровадження в 1971 році двомовного навчання в державних школах, підсилило мотивацію та сприяло розвитку українознавчої освіти.

- Здійснено порівняльний аналіз українського шкільництва західної та східної діаспор. Встановлено, що умови проживання, а відтак, і навчання українців в кожній країні мають свої особливості. Західна українська діаспора не лише зберегла традиції української національної школи, але й створила в західному світі власну систему національної освіти - вагомий чинник толерування української спільноти у країнах проживання. Щодо східної української діаспори, то у переважній більшості держав, які виникли на пострадянському просторі, українська шкільна та позашкільна освіта фактично відсутня і не має системного характеру, що позбавляє українців можливості задовольняти свої культурно-освітні потреби. З'ясовано, що становлення шкільництва в країнах поселення українських громад мало свої особливості та відзначалося багатоманітністю освітніх форм організації навчально-виховного процесу. Відповідно, українська освіта в зарубіжжі представлена різними типами шкіл (державні, громадсько-приватні) та має багато форм вияву: курси грамоти, гімназії, середні школи, дитячі притулки, бурси, дитячі садки, курси українознавства, бібліотеки-читальні.

- Розглянуто правову базу сучасної Української держави та узагальнено практику її реалізації щодо освіти українського зарубіжжя. Встановлено, що Українська держава виробила певні форми опіки над українським шкільництвом за кордоном: 1) забезпечення на законодавчому рівні права українцям за межами України здобувати освіту у межах свого культурно-традиційного простору; 2) створення матеріально-технічної бази для можливостей реалізації освітніх потреб (Державні програми); 3) укладання міждержавних угод, якими передбачається взаємне зобов'язання сторін щодо забезпечення прав і сприяння духовно-культурному розвитку українців у країнах проживання і відповідної національної меншини в Україні; 4) створення міждержавних комісій з питань забезпечення прав етнічних меншин а рамках укладених міждержавних угод.

- З'ясовано шляхи ширення українського засобами освіти. У середовищі українців за межами України спостерігаємо такі форми ширення українського: створення та діяльність українських рідних шкіл, недільних (суботніх) шкіл українознавства, культурно-просвітніх товариств на зразок «Просвіти», «Самопоміч»; діяльність українознавчих науково-дослідних інституцій при університетах в країнах поселення, які мають змогу відвідувати не лише українці, але й представники інших національностей; створення музеїв української культури, науково-освітніх, мистецьких інституцій з метою популяризації українських культурних надбань; участь українських наукових, освітніх та мистецьких діячів у міжнародних форумах, конференціях; переклади творів українських літераторів на різні мови народів світу; видання мовами країн проживання підручників, посібників, іншої літератури з історії та культури українського народу; залучення закордонної української молоді до участі у міжнародних наукових конференціях, олімпіадах, спартакіадах тощо.

- Рекомендації органам державної влади України: 1) Кабінету Міністрів України розробити Концепцію державної політики щодо закордонного українства на основі якої визначати стратегію та тактику освітнього процесу в країнах українців відповідно до кількості української меншини та її потреб; 2) Міністерству Закордонних Справ України при підписанні міжнародних угод враховувати особливості розвитку освіти українського зарубіжжя; 3) Міжнародній Українській Школі охоплювати навчально-виховним процесом за рубежем не лише громадян України, а й закордонних українців у країнах, де відкриті філії МУШ.

Публікації, які відображають основні положення дисертації

1. Божук Л. Шкільництво закордонних українців як спосіб ширення українськості // Українство у світі: традиційність культури та спільнотні взаємини: [монографія] / Людмила Божук. - К.: «Нічлава», 2004. - С. 198 - 213.

2. Божук Л. Освіта і шкільництво українського зарубіжжя: форми і методи опіки сучасної української держави // Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Історичні науки. - Вип. 5: матеріали Першої міжнар. наук. конф. «Українська діаспора: проблеми дослідження» 23 - 24 вересня 2004 р.: збірник / Людмила Божук. - Острог; Торонто; Нью-Йорк, 2005. - С. 216 - 229.

3. Божук Л. Українство у світі: шляхи ширення та утвердження через освіту та шкільництво // Українська перспектива: свідомісні та соціокультурні виміри: [монографія] / Людмила Божук. - К.: Українська Видавнича Спілка, 2005. - С. 224 - 238.

4. Божук Л. Концептуальні засади розвитку освіти українського зарубіжжя та практика реалізації / Людмила Божук // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка: серія «Українознавство». - 2006. - Вип. 10. - С. 37 - 41.

5. Божук Л. Перспективи розвитку освіти в українському зарубіжжі: державна політика та громадська ініціатива / Людмила Божук // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка: серія «Українознавство». - 2007. - Вип. 11. - С. 43 - 48.

6. Божук Л. Матір усього українського зорганізованого національного життя (до 140-річчя заснування культурно-освітнього товариства «Просвіта») // Українознавство - 2008: календар-щорічник / Людмила Божук. - К.: Український Центр духовної культури, 2007. - С. 145 - 157.

Публікації, що додатково відображають результати дослідження :

1. Божук Л. Державна політика в галузі розвитку українського шкільництва в Російській Федерації / Людмила Божук // Українська діаспора в Росії: стан, проблеми, перспективи: матеріали наук.-практ. конф. 22 грудня 2003 р. - К.: Українська Всесвітня Координаційна Рада, 2004. - С. 48 - 56.

2. Божук Л. Формування українського освітнього простору в зарубіжжі: традиції та сучасність // Український вимір: міжнар. збірн. інформац.,

освітніх, наук., метод. статей і матеріалів з України та діаспори / Людмила Божук. - Ніжин: НДУ ім. Миколи Гоголя, 2007. - Вип. 6. - С. 195 - 200.

3. Божук Л. У боротьбі за національну освіту (до 125-річчя заснування Українського педагогічного товариства «Рідна школа») // Українознавство - 2006: календар-щорічник / Людмила Божук. - К.: Українська Видавнича Спілка, 2005. - С. 143 - 148

Анотація

Божук Л.В. «Шкільництво українського зарубіжжя: традиції та сучасний досвід». - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 09.00.12 - українознавство. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2009.

У дисертації вперше комплексно досліджено шкільництво українського зарубіжжя як цілісний взаємозв'язаний процес - складова української педагогіки, важливий чинник збереження української національної ідентичності. Проведено критичний аналіз численних джерел, узагальнено досвід історіографічних розробок поставленої проблеми. Доведено, що процес розвитку українського шкільництва за кордоном тісно пов'язаний з історією української еміграції, а рівень розвитку української освіти в зарубіжжі залежав від впливовості українців у творенні власної держави. З'ясовано особливості становлення шкільництва в країнах поселення українських громад, які спричинили багатоманітність форм вияву української освіти в зарубіжжі: курси грамоти, середні школи, рідні школи, дитячі садки, курси українознавства, суботні (недільні) школи українознавства, пункти вивчення української мови тощо. Розглянуто правову базу сучасної української держави та узагальнено практику її реалізації щодо освіти українського зарубіжжя.

Ключові слова: українське зарубіжжя, українське шкільництво, еміграція, недільна школа, державна політика, українознавча освіта, типи українознавчих шкіл, громадська ініціатива.

Аннотация

Божук Л.В. «Школьное образование украинского зарубежья: традиции и современный опыт». - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 09.00.12 - украиноведение. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2009.

В диссертации впервые комплексно исследовано школьное образование украинского зарубежья как целостный взаимосвязанный процесс - составная украинской педагогики, важный фактор сохранения украинской национальной идентичности. Произведен критический анализ многочисленных источников, обобщлн опыт историографических разработок исследуемой проблемы.

В работе всесторонне анализируется становление и особенности развития украинского школьного образования за пределами Украины. Утверждается, что процесс становления украинского школьного образования за границей происходил одновременно с эмиграцией с Украины и освоением новых земель в странах поселения. Обусловлен он был, с одной стороны, потребностью в образовании, поскольку большая часть переселенцев была малограмотной, а с другой - стремлением украинцев сберечь собственную этническую идентичность. Дальнейшее развитие украинского школьного образования за пределами Украины зависело от влиятельности украинцев в создании собственного государства. Таким образом, с конца ХІХ и на протяжении всего ХХ вв. украиноведческое образование прошло несколько этапов, которые характеризовались особенностями структурирования школьного образования и его роли в жизни украинцев зарубежья.

Подробно исследована практика украинского школьного образования в различных странах. Доказано, что особенности проживания украинских общин за пределами Украины обусловили преобладание в украинском зарубежье школ двух типов: 1) учебные заведения государственного подчинения, 2) частные школьные учреждения типа родных школ, курсов украиноведения, воскресных (субботних) школ украиноведения. Отмечены особенности и многообразие форм выявления украиноведческого образования за пределами Украины: курсы грамотности, средние школы, родные школы, детские садики, курсы украиноведения, субботние (воскресные) школы украиноведения, пункты изучения украинского языка и т. п.

Особое внимание уделено существующей нормативно-правовой базе современного украинского государства и практике лл реализации относительно образования украинского зарубежья. Установлено, что украинское государство выработало определлнные формы опеки над украинским школьным образованием за границей:

1) обеспечение на законодательном уровне права украинцам за пределами Украины получать образование в пределах своего культурно-традиционного пространства;

2) создание материально-технической базы для возможностей реализации образовательных потребностей (Государственные программы);

3) подписание межгосударственных соглашений, коими предусматривается взаимное обязательство сторон обеспечивать права и благоприятствовать духовно-культурному развитию украинцев в странах проживания и соответствующего национального меньшинства в Украине;

4) создание межгосударственных комиссий по вопросам обеспечения прав этнического меньшинства в рамках подписанных межгосударственных соглашений.

Автором разработаны конкретные рекомендации органам государственной власти Украины относительно методов и способов влияния государства на образовательный процесс украинцев за пределами этнической родины, в частности школьного образования, как важного фактора сохранения национального сознания личности.

Ключевые слова: украинское зарубежье, украинское школьное образование, эмиграция, воскрессная школа, государственная политика, украиноведческое образование, типы украиноведческих школ, гражданская инициатива.

Annotation

Bozhuk L.V. The school education movement of the Ukrainians abroad: traditions and present experience. - Manuscript.

Thesis for obtanding scientific degree of the candidate of historical sciences on speciality 09.00.12 - Ukrainian Studies. - Kyiv National Taras Shevchenko University. - Kyiv, 2009.

Thesis is the first systematic research of school education movement of the Ukrainians abroad as complete and interdependent process - a part of the Ukrainian pedagogics, the important component of preservation of the Ukrainian national identity. The critical analysis of plural sources was made; an experience historiographic treatment of the put problem was generalized. It was proved, that development of the Ukrainian school education abroad are closely connected with history of Ukrainian emigrants, and a level of development of the Ukrainian education in abroad was dependent on Ukrainian authority in the creation of own state.

The features of school education formation in the countries of Ukrainian settlement of were found out. It has affected on the variety of forms of the Ukrainian studies and education outside Ukraine: rates of the letter, high schools, native schools, kindergartens, rates of the Ukrainian studies, Saturday (Sunday) Ukrainian schools, items of studying of the Ukrainian language, etc. Lawful base of the modern Ukrainian state and practice of its realization concerning education of the Ukrainians abroad were considered.

Key words: the Ukrainian abroad, the Ukrainian school education movement, Sunday school, Ukrainian studies, types of Ukrainian school, the public initiative.

Размещено на Allbest.ru