Педагогічна просвіта батьків у полікультурному середовищі Закарпаття (остання чверть ХХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ І ОСВІТИ ДОРОСЛИХ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

ПЕДАГОГІЧНА ПРОСВІТА БАТЬКІВ У ПОЛІКУЛЬТУРНОМУ СЕРЕДОВИЩІ ЗАКАРПАТТЯ (ОСТАННЯ ЧВЕРТЬ ХХ століття)

13.00.01 - „Загальна педагогіка та історія педагогіки”

ДОБОШ ОЛЕНА МИХАЙЛІВНА

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор педагогічних наук, професор

Лисенко Неллі Василівна,

Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника, завідувач кафедри теорії та методики дошкільної освіти.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор

Євнух Микола Борисович,

Академік-секретар відділення педагогіки і психології вищої школи Академії педагогічних наук України;

кандидат педагогічних наук, доцент

Машовець Марина Анатоліївна,

Інститут розвитку дитини Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова,

завідувач кафедри дошкільної педагогіки.

Захист відбудеться 26 листопада 2008 року о 11.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.451.01 в Інституті педагогічної освіти і освіти дорослих АПН України за адресою: 04060, м. Київ, вул. М. Берлинського, 9, 5-й поверх, зал засідань.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих АПН України (04060, м. Київ, вул. М. Берлинського,9).

Автореферат розісланий 25 жовтня 2008 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Лапаєнко С.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

педагогічний дитина родина батьки

Актуальність дослідження. Демократичні перетворення у різних сферах життєдіяльності суспільства залежать від рівня розвитку культури його громадян, у структурі якої чільне місце належить педагогічній культурі. Вона набуває особливої актуальності в умовах утвердження та реалізації основних положень Закону України “Про освіту”, Національної програми “Освіта” (Україна ХХІ ст.), Національної доктрини розвитку освіти, в яких наголошується на важливості родинного виховання та забезпечення педагогічного всеобучу батьків як важливої ланки загального виховного процесу .

Визнання високого рівня педагогічної культури як актуальної мети і очікуваного результату функціонування різних інституцій просвіти батьків у певній спільноті (регіоні), а також у межах усієї України зумовлює значущість предмета започаткованого дослідження. Впродовж останнього десятиріччя ХХ - початку ХХІ ст. уряд України демонструє усвідомлення прихованих проблем радянського періоду у педагогічному всеобучі батьків - домінування форм суспільного виховання дітей та нівелювання функцій родини, як первинного осередку становлення особистості. Реалії сьогодення потребують дещо інших підходів до організації родинного виховання і навчання дітей у полікультурних умовах на основі дидактико-виховних напрацювань сучасних українських педагогів (В. Вілков, І. Воронов, І. Дзюба), психологів (Ю. Бромлей, М. Пірен), етнографів (С. Токарєва, Д. Туркіна, Л. Шабаліна), а також учених Великобританії (Н. Амеркомбі, С. Гудман), США (І. Ной, І. Рейс, Р. Емері, Дж.К. Александер, Дж. Гарбаріно, Дж. Келлі), Франції (А. Джирард, П. Дюрінг) та ін.

Упродовж останнього десятиріччя означену проблему досліджували учені України. Ними увиразнено такі її аспекти, як: педагогічна культура як синтез життєвого досвіду й індивідуальних характерологічних рис із визнанням соціального статусу особистості (Т. Іванова, М. Стельмахович); структурні й функціональні міжкомпонентні зв'язки педагогічної культури батьків (Т. Алєксєєнко, Л. Горбатенкова); чинники формування компонентів педагогічної культури батьків та зумовленість рівня її досконалості соціокультурними чинниками об'єктивної та суб'єктивної спрямованості (І. Гребенніков, Д. Луцик); кореляція гармонійних сімейних міжособистісних відносин між представниками різних вікових груп та рівнем педагогічної підготовки батьків (Л. Дунаєва); психологічні основи педагогічної культури, як соціального феномену (В. Котирло, С. Ладивір, В. Титаренко); критерії оцінювання рівня сформованості педагогічної культури сучасної молодої сім'ї (Т. Алєксєєнко, О. Звєрєва, О. Скнар, М. Машовець) та ін.

Водночас проблеми просвіти батьків у полікультурному середовищі Закарпаття не стали предметом спеціальних педагогічних пошуків. Тим часом розв'язання питань батьківського всеобучу в цьому краї неможливе без урахування здобутків національної культури - виразника історичної зрілості народу і засобу гуманізації міжетнічного спілкування у споконвіків поліетнічному регіоні.

Необхідність дослідження означеної проблеми зумовлюється потребою розв'язання низки суперечностей і невідповідностей, а саме: між рівнем обізнаності молодих батьків із етнокультурними надбаннями і народно-педагогічним досвідом загалом щодо виховання дітей та готовністю до його інтегрування на тлі міжнаціональних толерантних і паритетних взаємовідносин у межах закладів формальної освіти та поза сферою їхнього впливу; між потребою розуміння синтезу етнічного, національного і загальнолюдського та механізмами їхньої реалізації шляхом використання сучасних засобів інтеграції; між рівнем педагогічної культури і завданнями її підвищення шляхом самоосвіти у недільних школах, на заняттях у етнокультурних і культурно-освітніх товариствах краю тощо.

Означене вище зумовило вибір теми дисертаційного дослідження - ”Педагогічна просвіта батьків у полікультурному середовищі Закарпаття (остання чверть ХХ століття)”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження є складовою науково-дослідницької роботи кафедри теорії та методики дошкільної освіти Педагогічного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника “Підготовка майбутнього педагога до професійної діяльності в умовах трансформації суспільного устрою та інтегрування в Європейський освітній простір”, номер державної реєстрації 0106U009432. Тему дисертаційного дослідження затверджено на засіданні Вченої ради Прикарпатського університету імені Василя Стефаника (протокол № 5 від 27.01.2004 року) та погоджено в Раді з Координації наукових досліджень у галузі педагогіки й психології АПН України (протокол № 8 від 26.10.2004 року).

Мета дослідження - обґрунтувати педагогічну просвіту батьків як соціокультурний феномен і окреслити її функції в поліетнічних умовах Закарпаття.

Завдання дослідження:

Охарактеризувати домінанти українського народно-педагогічного досвіду підготовки батьків до виховання дітей у родині;

Обґрунтувати чинники змінюваності мети, змісту та засобів батьківської просвіти;

Простежити ґенезу просвіти батьків у Закарпатському регіоні у руслі прогресивних здобутків педагогіки;

Проаналізувати практичний стан підготовки батьків до виховання дітей на Закарпатті;

Визначити напрями удосконалення педагогічної просвіти в Закарпатті з урахуванням освітніх та полікультурних особливостей регіону.

Об'єкт - педагогічна просвіта батьків як соціокультурний феномен.

Предмет дослідження - педагогічна просвіта батьків у полікультурному середовищі Закарпаття (остання чверть ХХ століття).

Хронологічні рамки дослідження: остання чверть ХХ століття - період з 1970 до 2000 року. Нижня межа визначається роком ухвали Міністерством освіти України нової програми навчання і виховання дітей для дошкільних навчальних закладів (1970). Верхню межу дослідження зумовлено періодом ухвали низки державних документів, а саме: Концепції національного виховання, Закону „Про мови в Українській РСР”, Національної доктрини розвитку освіти, Концепції громадянського виховання, Базового компонента дошкільної освіти в Україні.

Методологічний апарат дослідження становлять системний, інформаційний, соціокультурний підходи до пізнання як загальнонаукові. Для досягнення мети використано такі дослідницькі методи: історико-генетичний, термінологічний, класифікаційний, концептуального моделювання, логістичний та ін. Застосування системного, інформаційного та соціокультурного підходів дало змогу визначити численні взаємозв'язки між освітніми системами та зовнішніми чинниками, що впливають на зміст і ефективність функціонування батьківської просвіти, зумовлюють її якісні функціональні й організаційні трансформації в умовах полікультурного суверенного суспільства. Історико-генетичний метод дав можливість встановити передумови зародження та реалізації різних форм просвіти батьків, визначити її основні етапи і закономірності їхньої еволюції, довести взаємозв'язок із зарубіжними педагогічними системами. Логістичний метод було використано для обґрунтування механізмів управління й інформаційного обміну між складовими системи батьківської просвіти на основі аналізу продуктивності їх функціонування з погляду своєчасності. Аналітико-прогностичний метод сприяв виявленню основних функцій батьківської просвіти стосовно поліетнічного середовища; термінологічний - уточненню поняттєвого апарата досліджуваної предметної галузі; класифікаційний - доповненню актуальної класифікації джерельної бази дослідження; концептуального моделювання - розробці концептуальної моделі співпраці ДНЗ з батьками вихованців; дидактичний - обґрунтуванню концептуальних засад єдиної загальнопедагогічної підготовки батьків до виховання дітей у родині.

Джерельна база дослідження: фонди Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, наукової бібліотеки Ужгородського національного університету, Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника НАН України, бібліотеки Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника; праці українських педагогів краю; історична наукознавча, навчально-методична література, звіти, хроніки, програми, які використовувалися у тогочасному навчально-виховному процесі; сучасна науково-педагогічна та історична періодика, дисертації, автореферати дисертацій, збірники наукових праць, довідково-бібліографічна література.

Наукова новизна і теоретичне значення: вперше проаналізовано теорію і практику підготовки батьків до виховання дітей у контексті розвитку української народної педагогіки й виявлено основні етнічні домінанти у родинному вихованні; обґрунтовано етнопедагогічну спрямованість різних підходів до педагогічного всеобучу в різних регіонах України; охарактеризовано основні напрями діяльності освітніх діячів Закарпаття щодо захисту пріоритетності родинного виховання й обстоювання самобутності української народної педагогіки як виразника національної культури; доведено вплив доробку російських і західноєвропейських учених у контексті з іншими соціокультурними чинниками на мінливість цілевизначення змісту батьківської просвіти в Закарпатті дорадянського періоду; обґрунтовано теоретичні й практичні основи батьківської просвіти останньої чверті ХХ століття поліетнічного регіону, а також з'ясовано шляхи її реалізації як інтегрованого педагогічного доробку - синтезу народно-національного потенціалу із здобутками сучасних українських і зарубіжних учених.

До наукового обігу української педагогіки введено поняття ”батьківська просвіта”, ”етнічні домінанти родинного виховання”, оперування якими сприятиме усуненню прогалин у цілісній системі педагогіки українського дошкілля. Вірогідність і наукову обґрунтованість одержаних результатів забезпечено використанням сучасного методологічного і методичного підходів до аналізу історико-педагогічних явищ і понять, теоретичним обґрунтуванням вихідних положень дослідження, використанням широкої джерельної бази, емпіричною доказовістю теоретичних висновків.

Практичне значення. Представлені результати наукового аналізу просвіти батьків у контексті розвитку української, російської та західноєвропейської педагогіки можуть слугувати орієнтирами для подальших пошуків в удосконаленні її змісту, а також форм і методів його реалізації. Охарактеризовані історичні передумови і соціокультурні чинники впливу на змінюваність батьківської просвіти в поліетнічному Закарпатті допоможуть у створенні навчально-методичних посібників, поглибленні і розширенні діапазону проблем теорії змісту і теорії керування процесами навчання сучасних батьків як педагогів, а також розгалуженого системного батьківського всеобучу в регіоні загалом.

Упровадження результатів дослідження. Теоретичні положення дослідження розширили межі методологічного контексту проблеми і збагатили нормативні курси “Дошкільна педагогіка”, “Історія педагогіки”, “Родинна педагогіка”, ”Соціальна педагогіка”, які викладаються студентам у Мукачівському гуманітарно-педагогічному інституті (довідка № 148 від 9.07.2007 р.), Хмельницькій гуманітарно-педагогічній академії (довідка № 263 від 13.07.2007 р.), Чернівецькому національному університеті (довідка від 20.06.2007 р.), Львівському педагогічному коледжі (довідка № 77 від 17.05.2007 р.), Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника (довідка № 01-08/854 від 30.08.2007 р.).

Вірогідність наукових результатів і висновків забезпечується методологічною і теоретичною обґрунтованістю вихідних положень та використанням методів відповідно до мети та завдань дослідження, аналізом значного обсягу наукових джерел, законодавчих документів.

Апробація результатів наукового дослідження здійснювалася шляхом опублікування наукових статей, виступів і доповідей на науково-практичних конференціях: Міжнародній - “Актуальні проблеми особистісно орієнтованого навчально-виховного процесу в системі безперервної освіти” (Київ - Кременець, 2004); Всеукраїнських - “85 років освітнього шляху. Сторінки історії Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії” (Хмельницький, 2006), ”Морально-патріотичне виховання дітей та молоді: етнографічні засади” (Косів - Вижниця, 2006).

Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження висвітлено в 9 одноосібних публікаціях, із яких - 6 у провідних фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел (323 найменування) та додатків. Загальний обсяг дисертації - 260 с., 193 с. - основного тексту, 38 с. - додатки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність дослідження, визначено його мету, завдання, об'єкт і предмет, окреслено методи, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення, представлено апробацію одержаних результатів

У першому розділі - ”Теоретичні основи педагогічної просвіти батьків як історико-педагогічної проблеми наукового дослідження” - охарактеризовано підготовку батьків до виховання дітей в українській народній педагогіці, представлено батьківський всеобуч у контексті розвитку освіти на Закарпатті дорадянського періоду, простежено розвиток теорії та практики підготовки батьків як педагогів у російській педагогічній думці другої половини ХХ сторіччя загалом.

У педагогічному доробку українського родинного виховання чітко увиразнено ієрархію виховних цінностей у руслі пріоритетів дитини та її світу. Дослідники української народної педагогіки (В. Горленко, Г. Довженок, М. Зубрицький, Є. Сявавко, М. Стельмахович) доводять, що вона постає як логічно організована система, яка впродовж багатьох століть виконувала людинотворчі функції. Споконвічною турботою українців була підготовка молодого покоління до активного самостійного життя. Як стверджує А. Кульчицький, характерним для них був аспект ”плодовитої Землі”, світоглядна толерантність, розподіл сімейних обов'язків та ін., що сприяло успішній підготовці молоді до виконання функцій чоловіка і дружини, тобто батька й матері. За твердженнями Д. Чижевського і М. Шлемкевича пріоритетами в батьківському вихованні була пошана до культурно-історичних цінностей, толерантність до інших культур, перевага чутливості над раціональністю, а основами етнічних виховних домінант виступали архетип Матері (згодом трансформований в культ Богородиці), любов до землі, як до Батьківщини, сімейний уклад, тобто спосіб життя родини і всіх її членів. У радянський період означений пласт національної культури було знівельовано і лише наприкінці ХХ сторіччя народнопедогогічний досвід підготовки батьків до виховання дітей стає предметом наукових досліджень психологів (М. Пірен), педагогів (Т. Лозко, Є. Сявавко, М. Стельмахович), етнографів (В. Кафарський, Б. Савчук, В. Скуратівський). На матеріалах досліджень учених нами простежено етапи становлення інституції родинного виховання, доведено її залежність від об'єктивних законів розвитку економіки, соціально-політичної та духовної сфер суспільства. У розділі з опертям на погляди вчених ХVІІІ - ХІХ ст.,що стосуються впливу батьків на виховання дітей (А. Животко, С. Русова, К. Ушинський) обґрунтовано положення, що джерелом прогресивного поступу інституту родинного виховання об'єктивно залишається народна педагогіка - етнографічна визначеність народного життя, яку збережено в нормах і ритуалах життєвої поведінки, фольклорно-етнографічних засобах та ін. На Закарпатті з часу існування перших освітніх центрів упродовж австро-угорської доби підготовка батьків до виховання дітей відбувалася в контексті педагогічних теорій, поширених у різних регіонах України, в т.ч. і на землях, які входили до складу Російської імперії. Відповідно, доходимо висновку про внутрішню єдність українців, їхні намагання досягти національно-культурного відродження й цілісності всіх українських земель. Взаємини між австро-угорською імперською культурою та національно-духовним надбанням українців (колоніальною культурою) супроводжувалися селективними тенденціями. Габсбургська монархія не утискала національно-традиційні форми духовного життя української громади, проте не допускала розвитку елітних. Внаслідок цього довготривалого процесу український етнос втратив цілісність системи культури, в т.ч. й педагогічної, як її складової.

У розділі доведено, що попри етнічну спільність українців як нації, відсутність територіальної цілісності зумовлює різні підходи до розв'язання актуальних питань. Відмінності між теоретико-методологічними засадами в питаннях виховання в регіонах України під владою Австро-Угорської (потім Чехословаччини і Польщі) та Російської імперій (потім у складі СРСР) були причиною того, що досліджувану проблему розглядали в контексті гуманітарної методології, зумовленої складністю об'єкта. До уваги брали вплив етноісторичної ситуації, що панувала впродовж століть, на змінюваність ставлення в різних державах до родини та її функцій. Це дало нам підстави говорити про наявність кількох парадигм родинного виховання, які були притаманні європейським країнам кінця ХІХ - першої половини ХХ сторіччя і в яких спостерігаємо згідно з першоджерелами вироблення певних підходів до просвіти чи оперування поняттями, дотичними до теми дисертації (М. Пирогов, К. Ушинський, Є. Водовозова).

Уперше ідеї організованого батьківського всеобучу з'являються в авторській концепції дошкільного виховання А. Животка. Згодом аналогічні питання розглядалися на Всеросійських з'їздах з дошкільного виховання (1912 - 1913 рр), на сторінках журналів ”Дошкольное воспитание” (РСФСР) і ”Дошкільне виховання (УРСР), у серії посібників для батьків Наркомосу України (1930). У Радянському Союзі дошкільне виховання організовували як абсолютно нову справу за змістом та формою і масивом охоплення дітей та їхніх батьків. У розділі проаналізовано праці співробітників кафедри дошкільної педагогіки Московського педагогічного інституту ім. В.І. Леніна та Ленінградського педагогічного інституту ім. О. Герцена, а також учених України, в яких досліджувалися особливості утвердження марксистських ідей у питаннях виховання, викорінення з її науково-методичного забезпечення помилок, зумовлених “теорією вільного виховання”. Вульгарно-спрощене розуміння впливу батьків, родинних традицій, національної культури стало одним із джерел радикальних змін у пріоритетах виховання дитини впродовж 30-х - 40-х років ХХ сторіччя. Відтак родинне виховання набрало величезної інерції, поступово втрачаючи здатність до міжпоколіннєвої трансмісії здобутків народного виховання.

Науковці сектора Інституту проблем дошкільного виховання АПН РСФСР, створеного в 1960 році, теж не відразу виокремили пропаганду педагогічних знань для батьків у спеціальний дослідницький напрям, що характеризує спонтанність розвитку теорії та практики батьківського всеобучу, що неминуче породжувало байдуже ставлення радянської сім'ї до виконання своєї основної функції - виховання дітей. Лише з 70-х років ХХ ст. спостерігаємо поглиблене вивчення соціально-педагогічних аспектів батьківської просвіти у контексті досліджень сім'ї: соціологами - чинників сімейного виховання - емоційності; постійності й тривалості виховного впливу матері, батька, інших членів родини; наявності об'єктивних можливостей для залучення дітей в побутово-господарську й виховну діяльність сім'ї; педагогами - педагогічної культури батьків та механізмів її систематичного підвищення; психологами - формальної структури сім'ї, її соціально-економічного статусу, психологічних особливостей батьків та ін. Однак відчуження батьків від виховання дітей набуло досить широкого характеру і практично до 90-х років ХХ сторіччя український народ, не об'єднаний єдиною національною ідеєю, буде по-різному трактувати сутність національного і народного виховання дітей під впливом батьків.

Відсутність полікультурного аспекту в проблемах батьківської просвіти в історико-педагогічних і психолого-педагогічних дослідженнях спостерігаємо впродовж досить тривалого періоду - аж до кінця 80-х років ХХ сторіччя. Тоталітарний режим обстоював інтернаціональні цінності - рівність усіх народів як найвище досягнення соціалізму, відповідно етнічні ознаки, етнопедагогічні здобутки в культурі й освіті суперечили ідеологічній стратегії суспільства. В Україні до кінця 80-х років ХХ сторіччя переважала єдина концепція співпраці дошкільних закладів із батьками дітей і батьківського всеобучу загалом, згідно з такими основними принципами: єдність розуміння мети і завдань комуністичного виховання, його методів і принципів реалізації з дітьми дошкільного віку; намагання реалізувати комплексний підхід задля успішного розв'язання завдань ідейно-політичного й трудового виховання дітей; обізнаність батьків із умовами дитячого садка, а вихователів - із родинами дітей; емоційно-усвідомлене ставлення до дитини, як до особистості; взаємодопомога задля удосконалення виховання дітей у сім'ї; взаємодовіра між батьками й педагогами; наявність доброзичливої взаємооцінки, взаємокритики і взаємоконтролю. З кінця 80-х років ХХ сторіччя спостерігаємо стійку тенденцію до нівелювання батьківської просвіти і зведення взаємодії ДНЗ із батьками до формальних зборів, на яких вирішували насамперед господарські питання.

Таким чином, до кінця ХХ століття набули поширення досить дифузні теми батьківської просвіти, що не віддзеркалювали складні проблеми навчання й виховання дітей, притаманні майже кожній молодій сім'ї з вираженим етнічним колоритом (ним вирізняється інтеретнічний Закарпатський регіон України, в якому за переписом 2001 року проживає близько 85 національностей). У розділі наведено низку освітніх проблем, які актуалізують тему дисертації, оскільки їх розв'язання є нагальним для етнородин.

У другому розділі - ”Педагогічна просвіта батьків на Закарпатті у контексті розвитку європейської педагогічної думки” - представлено соціокультурні чинники визначення мети, змісту, форм і методів батьківської просвіти, охарактеризовано вплив здобутків західноєвропейської педагогічної думки на теорію й практику батьківської просвіти у регіоні, в Україні загалом аж до початку ХХІ сторіччя. Доведено, що історико-географічні та соціокультурні зв'язки між різними етносами Закарпаття стали основою створення певного змісту батьківської просвіти під впливом загальнолюдських норм і цінностей у просторово-часових межах стійкої спільноти українців, які цілісно розвивалися на Підкарпатській Русі.

Упродовж кількох століть родинне виховання українців Закарпаття формувалося під впливом держав-метрополій і функціонувало як колоніальне, відповідно батьківська педагогіка закарпатців сповнена образами й просякнута етикою поширених у краї етнокультур.

У дослідженні ми уникали ототожнення етнічної генези народів і на цій основі виокремили притаманні українській культурі форми просвітництва батьків. За матеріалами хронологічного аналізу першоджерел нами окреслено його умовні етапи. На першому, 1843 - 1894 рр., чинниками впливу на освіту дорослих і дітей розглядаємо ухвалу правничими актами законів, які визначали освіту як особливу сферу суспільного життя. Нижню межу етапу зумовлено ухвалою “Законопроекту про народне виховання”, а верхню - проведенням перших загальних зборів Державної Спілки Вихователів у м. Мукачевому. Саме тут вихователька Марія Чонтошне Ацел виголосила загальну проблему - бездоглядність. Відтоді відповідальність за високу смертність і захворюваність дітей покладено на батьків.

У розділі проаналізовано зародження й розвиток батьківського просвітництва згідно з чинним законодавством Австро-Угорської монархії включно до 1894 року. З-поміж чинників перманентної змінюваності змісту і форм роботи з батьками обґрунтовано діяльність громадсько-освітніх діячів краю (О. Духнович, І. Варга, Т. Брунцвік), які були одностайними у визнанні доцільності освіти батьків, формуванні їхньої педагогічної культури, як особливої форми самовираження загального культурного рівня. Його формуванню прислужилася організація повторного навчання молоді відповідно до змін у Законі ”Про освіту ХХХVІІІ”. Другий етап поч. ХХ - 1919 р. позначений помітним внеском у розвиток освіти в краї працями, які були спрямовані проти асиміляції культури українців зі збереженням її освітніх й етнічних імперативів. Складні освітні проблеми упродовж другого етапу розв'язували члени громадських організацій і товариств. До чинників опосередкованого впливу на просвіту батьків належить відкриття вищих фахових педагогічних закладів для підготовки вихователів і учителів, курси, державні виставки тощо, які підвищували освітній рівень населення, його підготовку до виховання дітей у родинах. Включно до кінця другого етапу - 1919 року (приєднання Закарпаття до Чехословаччини) педагогічна культура народу, закріплена в обрядах, традиціях, усній творчості, все ще не стала програмою для осмисленого відтворення з урахуванням знахідок педагогів і психологів у Європі та за її межами; не було започатковано програму доцільного впливу на батьків, донесення їм способів діяльності з дітьми, зразків поведінки, ознайомлення із звичаєвим правом.

Нижню межу третього етапу, який тривав до кінця сорокових років, започатковано в 1919 році. Україна вирізнялась територіальною пошматованістю, нерівномірністю розвитку окремих регіонів, у яких закладалися принципово різні підвалини для культури народу, в т.ч. й педагогічної відповідно до різних ідеологічних уявлень. Збереження традицій національного виховання українців обстоювали А. Волошин, І. Крайник, П. Федор та ін. Чехословацький уряд теж сприяв національному відродженню народів, які не належали до титульної нації. Просвіта батьків на третьому етапі стала якісно іншою завдяки удосконалення освіти шкільної молоді. І навіть за відсутності прямих відомостей про організацію педагогічної просвіти батьків, можемо стверджувати, що культурний рівень потенційних батьків зростав під впливом публікацій у тодішніх часописах “Учитель”, ”Пчолка”, ”Віночок”, Кто мы”, матеріалів підручників для навчальних закладів, у т.ч. читанок з творами про історю і культуру різних народів. Освітні діячі Закарпаття включно до 1940 року активно популяризували історичну інформацію про Україну, Закарпаття, Чехословаччину, готуючи дітей не лише до життя в родині, а й у громаді. У педагогічному супроводі у роботі з батьками і дітьми вчителі краю спиралися на методичні поради відомих у тодішній Європі педагогів (Я. Коменський, І. Песталоцці, Ф. Фребель та ін.), які обстоювали важливість педагогічної підготовки батьків та їхню відповідальність за виховання дітей. У розділі проаналізовані основні підходи до вирішення проблеми нашого дослідження в освітніх системах європейських педагогів першої половини ХХ сторіччя (Я. Гольдшмідт, Г. Наторп, Е. Кей, П. Кергомар, М. Монтессорі та ін.), які сприяли якісно новому осмисленню функцій родини щодо своїх дітей: визнання самодостатності дитинства, як важливого вікового періоду в особистісному розвитку кожної людини.

Виявлено, що розробці проблем батьківської просвіти приділено значну увагу в працях сучасних вітчизняних та зарубіжних учених. Упродовж другої половини ХХ - на початку ХХІ сторіччя увиразнились усі приховані проблеми батьківської просвіти за радянської доби.

Українські дослідники філософії родинності, культуротворчої сутності сім'ї, діалектики та взаємоіснування чоловіка з дружиною, батьків з дітьми (В. Андрущенко, Л. Губерський, П. Кононенко, М. Михальченко, О. Приятельчук, Л. Ситниченко, Г. Темко та ін.) ураховують у своїх дослідженнях результати зарубіжних науковців у галузі соціології та педагогіки сучасної сім'ї США (І. Ной, І. Рейс, Р. Емері, Дж.К. Александер, Дж. Гарбаріно, Дж. Келлі), Франції, (А. Джирард, П. Дюрінг), Великої Британії (С. Гудман), Бельгії (Ж-П. Пуртуа), Швейцарії (Ж. Келлергальс).

У дидактико-виховних напрацюваннях з формування педагогічної культури батьків учені (М. Євтух, В. Махінова, Т. Швець) наголошують на ставленні до сім'ї, як до життєво необхідного інституту для кожної людини. Родина з раннього віку скеровує свідомість, волю і почуття дітей згідно із традиціями та їхнім місцем у виховній системі сім'ї, яка вирізняється не лише матеріальною міцністю, а й виявом подружньої вірності, любові до дітей, відданості обов'язку щодо їхнього виховання. Українські вчені (О. Докукіна, П. Щербань), педагогічну культуру батьків розглядають як дієвий чинник загальної культури, що впливає на взаємини між дорослими і дітьми. Стрижнем і основою педагогічної культури батьків є їхнє гуманне ставлення до дорослих членів сім'ї і до дітей.

Результати аналізу праць українських і зарубіжних учених дотичних до теми дисертації доводять, що оволодінням теоретичними надбаннями з проблем сімейного виховання і об'єднанням їх з результатами прикладних досліджень, можна значно розширити межі впливу на батьків, удосконалити і збагатити їхню педагогічну культуру в мінливій демографічній ситуації в Україні. Для такого висновку знаходимо підтвердження у змісті основних положень національної програми “Освіта” (Україна ХХІ ст.).

У європейських освітніх системах ХХ - ХХІ сторіччя набули розвитку виховні традиції, відповідно їх скеровуючи на вирішення таких актуальних питань, як спонука до самовиховання, зміна стилів виховання відповідно до віку і особливостей кожної дитини, культуровідповідність змісту виховання, а також попередження і усунення девіацій у поведінці вихованців. Вони є актуальними і для України. Доведено, що українські й зарубіжні вчені послуговуються ідентичними тлумаченнями поняття ”родинність” - біологічних чинників з юридичними параметрами. Завдяки цьому забезпечується введення дитини в соціум, зумовлюється виконання батьками функцій (догляд, виховання, навчання), а за умови співпраці чоловіка з дружиною йдеться про природу “родинності”, наявність відмінних ознак батька від вітчима, специфічні особливості позиції батьків у вихованні дітей. У зарубіжній науковій літературі знаходимо й увиразнення важливості впливу на виховання дітей дядька, тітки, дідуся і бабусі, хрещених батьків. Учені сходяться і на визнанні важливості методів контролю батьків за поведінкою дітей: безконтрольна батьківська любов обертається неприємностями, калічить дитину, вона несумісна з вимогливістю і відкриває шлях до задоволення нестримних бажань, примх, нерозумних претензій малюків. Всепрощення і потурання робить дітей егоїстичними, безвольними, непристосованими до діяльності. Дитина назавжди залишається залежною від батьківських почуттів. За результатами аналізу матеріалів дослідження доведено, що в більшості виховних систем західноєвропейських країн утілені ідеї доцільного формування педагогічної культури батьків.

У своїх дослідженнях учені зарубіжжя увиразнюють низку проблем, які, на наш погляд, актуальні і для батьківського просвітництва в Україні: утвердження індивідуального підходу, урахування виховних національних пріоритетів, турбота про фізичне і психічне здоров'я дітей, адекватна соціалізація й комфортна адаптація в товаристві однолітків і дорослих, взаємодія різних інституцій формування особистості дитини, синтез теорії з практикою.

Наукові пошуки українських і зарубіжних учених єднає погляд на діяльність волонтерських служб, організацій і товариств, для яких першочерговими є виховання людини, тобто майбутнього громадянина і батька (матері). Можливість вивчати і впроваджувати досвід сімейного виховання зарубіжних країн з'явилася в Україні в останні десятиріччя, що уможливлює порівняння освітніх пріоритетів сімейного виховання й вибір прогресивних форм та демократичного змісту для втілення в практику з належним теоретико-методологічним оснащенням.

У третьому розділі - ”Педагогічна просвіта батьків в освітньому та полікультурному середовищі сучасного Закарпаття” - на основі теоретичних матеріалів і практики визначено дидактичні, методологічні основи батьківської просвіти та обґрунтовано педагогічний контекст батьківської просвіти в поліетнічному Закарпатті в сучасних умовах.

Кардинальні перетворення в Україні останніх десятиліть зумовили глобальні соціально-політичні та духовно-моральні зміни в міжнаціональних стосунках, які визначають освітню діяльність з сучасними батьками, передбачають її доцільну організацію, враховуючи міжнаціональний склад в полікультурних регіонах країни.

Визначальною дефініцією проблеми дослідження визначаємо полікультурність просвіти батьків і, відповідно, розглядаємо її зміст, у руслі сучасних трактувань учених (В. Біблер, В. Заслуженюк, П. Ігнатенко, Т. Конькова, В. Присакар та ін.). У ХІХ сторіччі монокультурна модель європейської освіти набуває статусу універсальної, а кожне суспільство, на шляху модернізації, трактує освіту як прилучення до європейської культури. Нівелювання культурної різноманітності розглядаємо як характерну особливість дорадянської та радянської систем освіти і в Україні. Нівелювання національних особливостей зближення націй задля повного досягнення їхньої єдності було основою освітніх стратегій радянської школи. Отож, етнічні культури репрезентувалися лише почасти. З другої половини ХХ сторіччя унаслідок зростання етнічної самосвідомості, розширення міжнародного співробітництва, посилення міграційних процесів полікультурні підходи почали утверджуватись як контрпродуктивні з якнайширшим обґрунтуванням у філософії постмодерну - його лінгвістичної основи. Утворені стратегії полікультурної освіти сприяли також ухвалі низки державних документів, а саме: Концепції національного виховання, Національної доктрини розвитку освіти, Концепції громадянського виховання, Державного стандарту загальної середньої освіти та ін.

Зміст полікультурності сучасної освіти спрямований на виховання толерантності як морального імперативу на засадах плюралізму, неприпустимості авторитаризму задля якнайповнішої реалізації принципів гуманізації та демократизації. Водночас окреслюємо принципи монокультурності та полікультурності за умови їх взаємного корегування й зрівноваженості. Формуванням нової парадигми полікультурної освіти зініційовано й розгляд полікультурності як структурного компонента загального полікультурного підходу до виховання особистості в гармонії із загальнолюдською культурою, утвердження себе як носія етнічних цінностей, сформованих упродовж історичного розвитку національної спільноти, її самореалізації як суб'єкта соціальної дійсності, рівноправного співучасника міжетнічного спілкування.

У трактуванні полікультурності беремо до уваги знахідки етнологів, які в концепції структури етнічної свідомості радять виділяти етнологічну самосвідомість: усвідомлення приналежності до етносоціальної спільноти, тобто її соціально-економічної та політичної організації; усвідомлення місця і ролі етнічної спільноти в міжнаціональних стосунках, самобутності й унікальності своєї культури; розуміння історичного місця свого етносу в сучасному світі. Означене виступає основою української національної освіти. За переконанням Г. Філіпчука, її зміст зорієнтовано на дві тенденції - розвиток національного характеру (способів мислення; розуміння історії; національного егоцентризму) та формування глобального планетарного мислення (закономірне зростання контактів і взаємозв'язків між націями; інтегрування цінностей великих і малих народів). Конструктивізм і демократизм у розвитку одиничного, національного та загального унеможливлюють їхню замкнутість і взаємовідчуження.

Полікультурне виховання проаналізовано не як організовану систему сумарних монокультур, а як синтез субкультур з їхніми проявами на рівні нації, етносу, соціальних та інших відмінностей. Українська етнокультура, сукупно з культурами різних етносів Закарпаття сприяє переосмисленню надбань світової культури, долаючи ознаки меншовартості особистості, увиразнюючи національний інтелект, стимулюючи національний оптимізм: кожен, незалежно від етнічної приналежності є часткою великого національного “Я”. Визнаючи об'єктивну потребу в реалізації етнокультурної освітньої політики, взаємного інтенсивного освітньо-культурного міжетнічного обміну здійснено наміри щодо забезпечення подальшого розвитку пріоритетів української народної педагогіки задля розв'язання проблем у межах підготовки сучасних батьків до національного виховання дітей в умовах родини. У розділі проаналізовано погляди прихильників полікультурного виховання (О. Гукаленко, Ф. Кущетерова, О. М'ясоєдова та ін.) щодо його спрямування на розвиток здатності до сприймання та поваги етнічного розмаїття і культурної самобутності різних груп, їх толерантності. Відсутність уваги до полікультурної освіти батьків призводить до соціально-культурної нетерпимості й ворогування дітей ще в дошкільному віці.

Водночас, глибоко поважаючи й розуміючи етнічну самобутність свого народу, толерується розуміння та адекватне сприймання специфіки культурних цінностей інших етнічних спільнот. Вимоги до полікультурної освіти полягають у виробленні готовності особистості налагоджувати міжетнічне спілкування в полікультурному (Н. Алімжанова, Н. Арзамасцева) чи в інтеретнічному (З. Гасанов, Р. Кадієва) середовищі та до формування міжетнічної толерантності з дотриманням поваги до релігійних поглядів, духовних цінностей, почуттів. У контексті наукової проблеми дослідження звернуто увагу і на вивчення актуальних аспектів проблеми полікультурності та формування національної свідомості в умовах компактного проживання різних національностей та функції етнокультурного виховання: пізнавальну, виховну, ціннісно-нормативну і комунікативну. Таким чином, пізнавальна - уможливлює оволодіння знаннями про історичне минуле і сучасне певного народу, його культуру, мову, національні традиції, звичаї, обряди; прагнення особистості, до їх розширення і поглиблення; виховна визначає перетворення морально-етичних норм поведінки щодо представників інших національностей в морально-особистісні задля утвердження норм і принципів культури міжнаціонального спілкування, а ціннісно-нормативна є дотриманням загальнолюдських цінностей, функціонує як система обов'язкових норм і вимог особистості у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Комунікативна покликана врегульовувати соціальні міжособистісні контакти з представниками різних національностей у колективі та в суспільстві загалом. За результатами теоретичного аналізу досліджуваної проблеми доведено фактичну відсутність розгорнутих концепцій підготовки батьків до виховання дітей в поліетнічному середовищі.

На наш погляд, полікультурне виховання - це насамперед формування поваги до визнання різноманітності та культурної своєрідності різних етнічних груп з їх певними специфічними особливостями. За такого підходу основи полікультурної освіти забезпечують знання про культуру: а) матеріальну (тип поселення, житло, предмети побуту, одяг, прикраси, національні страви, засоби пересування; знаряддя праці; традиційні види праці тощо); б) духовну (звичаї, обряди, свята; народна творчість - казки, прислів'я, приказки, ігри; мистецтво - пісні, танці, декоративно-прикладні витвори; літератури та ін.); в) нормативну - загальнолюдські моральні якості; правила співіснування в межах етносу та поза ним.

Стрижнем означених знань розглядали оволодіння особливостями власної етнокультури, що зумовлює адекватне сприйняття специфіки культури інших етнічних груп. У розробленому алгоритмі підготовки до полікультурного виховання розглядали як основне: національне виховання (любов і повага до свого народу); знання про представників найближчого оточення й виховання доброзичливого ставлення до них на основі залучення до визнання їхніх звичаїв і традицій; знання про етнічну самобутність культури інших народів з формуванням позитивного ставлення до національної різноманітності в регіоні, в країні, на планеті загалом.

Відповідно готували батьків до полікультурного й етнокультурного виховання дітей в умовах полікультурної ситуації Закарпатського регіону України. Виразником практичної установки стала педагогічна культура батьків, у якій нами було визначено мету діяльності за трьома головними напрямами:

інформаційний (повідомлення знань про традиції, звичаї різних етносів, специфіку їх культури та національних цінностей);

емоційний (стимулювання позитивних сприймань, уявлень, почуттів у ставленні до зразків іншої культури);

поведінковий (перенесення набутих знань про норми взаємовідносин між народами, правила етикету й правила власної поведінки).

Означені напрями дали нам підстави розглядати роботу з батьками, послуговуючись категорією ”просвіта”. Різні смислові значення категорії ”освіта” зумовлені її основою, яку за В. Краєвським педагогіка запозичила з мови. Концепцію нашого підходу до аналізу поняття “педагогічна просвіта батьків” з наведеним далі його робочим трактуванням зумовлює сучасне тлумачення освіти як „цілеспрямований процес і результат засвоєння людиною систематизованих знань, навичок, умінь, розвиток розуму і почуття, формування світогляду і пізнавальних процесів; цілеспрямований процес виховання і навчання в інтересах людини, суспільства і держави; суспільно організований і нормований процес постійної передачі попередніми поколіннями наступним соціально значимого досвіду”. (П.І. Підкасистий). Виокремлюючи культурологічний контекст і акцентуючи умови, як її основний аспект, у дисертаційній роботі розглядаємо просвіту батьків як триєдину цілісність: оволодіння, формування і розвиток (Б. Єсіпов, І. Лернер, І. Огородніков, М. Скаткін, Г. Щукіна). Такий підхід до об'єднання означених компонентів найповніше відповідає нашому дослідженню: збагачення того, хто вчиться дидактично переосмисленим соціальним досвідом - синтезом здобутків матеріальної та духовної культури, яку створило людство для власного прогресу. Орієнтування педагогічної просвіти не лише на культуру етносу (обряди, традиції, звичаї й ритуали), а й на актуальний соціальний досвід виховання дітей, що забезпечуватиме її дотичність до соціальних запитів і освітньої мети українського суспільства, унеможливлюватиме ігнорування особистісної культури батьків. Відтак її зміст охоплював здобутки попередніх років унаслідок міжпоколіннєвої трансмісії досвіду народного виховання дітей (його носіями є друковані джерела, старше покоління - транслятори родинних традицій, спілкування з дітьми та ін.) та культуру сучасної сім'ї (життєвий досвід; знання особливостей безпосередніх учасників родинного виховання; професійні знання та ін.).

Унаслідок синтезу соціального досвіду виховання дітей із загальною культурою батьків зумовлювалась перманентна мінливість змісту батьківської інтерпретації педагогічної культури, її чітка диференціація з педагогічною професійною культурою. Функціонуванням кожного чинника поняття “педагогічна просвіта батьків” намагалися компенсувати нестачу того, чого недоодержують діти, оволодіваючи змістом освіти на всіх рівнях її організації, щоб одночасно долучатися до культури народу, яка функціонує в усіх сферах його життєдіяльності. Сутність освіти (просвіти) батьків убачали в тому, щоб шляхом самоосвіти стимулювати їх не лише до реалізації змісту, визначеного закладами формальної освіти, а й до реалізації їхнього особистісного (виховного) потенціалу в умовах сім'ї на засадах індивідуалізації впливу на дітей актуальними засобами загальнолюдської та родинної етнокультури.

Таким чином, властивою людині (батькам) відкритістю і спрямованістю на когось (у нашому дослідженні - на дітей) ініціювали пошуки сенсу її власного буття. Володіючи належним рівнем педагогічної культури, батьки в прагненні пошуку такого сенсу, намагалися не лише повідомити дітям певний обсяг знань, сформувати ті чи інші вміння й навички, а передусім готували їх до самореалізації в мінливому середовищі (перехід на навчання в школі).

Ми мислили і від протилежного, отже, передбачили, що основною мотивацією активного ставлення батьків до просвіти виступають їхні намагання якомога краще виховати своїх дітей. В результаті такої діяльності неминучими ставали якісні зрушення в їх загальній та педагогічній культурі.

Отож, доведено, що освіта батьків об'єктивно перетворювалася на їхню самоосвіту і ставала, відповідно перманентним (нескінченним) процесом, який реалізувався в конкретних умовах з опертям на здобутки попередніх поколінь задля їх ефективного використання в майбутньому.

З метою досягнення поставленої в дослідженні мети нами було розроблено і впроваджено в реальний процес модель управління батьківською просвітою на різних рівнях.

Узагальнення результатів дослідження дає підстави для таких висновків:

Результати дослідження засвідчили, що педагогічна просвіта батьків як соціокультурний феномен спирається у своєму розвитку на здобутки українського народно-педагогічного виховання дітей у родині. Його сутністю зумовлено зародження, утвердження й поширення основних домінант у підготовці батьків до формування готовності дітей брати активну участь у всіх сферах життєдіяльності дорослих. Виховні можливості народно-педагогічного досвіду сконцентровано у фольклорі, який об'єднує вcіх членів етнічної групи різного віку й з різними функціями й обов'язками. У такий спосіб утверджується полікультурність і поліетнічність народної педагогіки українців. Унаслідок такого підходу культура певної етноспільноти є сукупністю актуальних витворів, які виконують певну роль в житті кожного її члена. Завдяки сучасним соціокультурним трансформаціям кінця ХХ - початку ХХІ сторіччя народна педагогіка посіла чільне місце як предмет наукового пошуку не лише педагогів, а й філософів, соціологів і та ін. Доведено, що систематизований та узагальнений досвід підготовки батьків до виховання дітей як частина народної педагогіки виконав свою історичну місію - збереження й поглиблення цілей і завдань, шляхів і засобів навчання й виховання в їхній неподільній єдності, педагогічних навичок і прийомів, які використовуються не лише в етноспільноті, а й широким загалом упродовж тисячоліть - від Київської Русі - до сьогодення. Поряд з цим емпіричні матеріали дослідження свідчать, що на просвіту батьків у історії її становлення позитивно впливали нормативно-правові акти і чинне законодавство впродовж перебування регіону під владою різних країн-загарбниць: включно до 40 - х років ХХ століття рівень освіти у Закарпатті - колонії Габсбурзької монархії, а за тим Чехословаччини відчутно відрізняється від рівня освіти в корінних землях країн-загарбниць; не завжди національно-культурні традиції виховання дітей були здатні витримувати конкуренцію із цінностями панівної держави. Така ситуація спонукала освітніх діячів краю (Ф. Агій, А. Волошин, І. Крайник, О. Маркуш та ін.) до обстоювання самодостатності українських виховних традицій, визнання родинного дому як пріоритетної інституції формування змалку морально-громадянських чеснот.

За результатами аналізу першоджерел історію становлення і розвитку педагогічної просвіти батьків у Закарпатському регіоні України представлено як процес перманентний і нерівномірний, оскільки на його перебіг впливали чинники, які зумовлювали не лише змінюваність його цілевизначення та змісту, а й забезпечували неперервність і поступальність розвитку різних інституцій родинного виховання навіть попри складні об'єктивні політико-економічні умови в регіоні.

У дисертації виокремлено етапи становлення батьківської просвіти. Перший етап (1843 - 1894 рр.), коли на освіту дорослих суттєво впливали правничі акти, закони Габсбурзької монархії, які загалом сприяли її утвердженню як самостійної сфери соціального життя. На цьому етапі набуває розвитку народне виховання, конкретизуються і наповнюються актуальним змістом його соціальні функції; започатковується централізована шкільна система, однак освіта дорослих, у т.ч. батьків, не набула очікуваного розвитку. У низці ухвалених в Австро-Угорщині законів упродовж цього періоду нами не знайдено згадки про організацію просвіти українців у населених пунктах їх компактного проживання. Освітою широких народних верств опікувалися члени Товариства ”Просвіта” (1868).

Другий етап (початок ХХ сторіччя - 1919 рік) означено активною діяльністю А. Волошина, М. Врабеля, Є. Сабова та ін., які поширювали для широкого українського загалу різнобічну інформацію про цінність його національної культури; створенням мережі читалень та їхніх філій, зростанням кількості громадських організацій і товариств, які стимулювали посилення ролі освіти і культури в краї, українізацію їхнього змісту.