Розвиток післядипломної освіти педагогічних працівників в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені Володимира Винниченка

УДК 37(09)(477)

13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

РОЗВИТОК ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ В УКРАЇНІ

(20-30-ті роки ХХ століття)

Пахомова Тетяна Геннадіївна

Кіровоград - 2010



Дисертацією є рукопис

Роботу виконано в Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник - доктор педагогічних наук, професор Побірченко Наталія Семенівна, Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини, проректор з наукової роботи, завідувач кафедри соціальної педагогіки та історії педагогіки.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор Кузьмінський Анатолій Іванович, Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького, ректор;

кандидат педагогічних наук, професор Радул Ольга Сергіївна, Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, професор кафедри педагогіки початкової освіти та соціальної педагогіки.

Захист відбудеться «7» жовтня 2010 р. о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 23.053.02 у Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка за адресою: 25006, м. Кіровоград, вул. Шевченка, 1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка за адресою: 25006, м. Кіровоград, вул. Шевченка, 1.

Автореферат розіслано «6» вересня 2010 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Т.Я. Довга

післядипломний педагогічний нормативний освіта



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Трансформаційні процеси, що відбуваються в українському суспільстві, охоплюють не лише економічні й політичні аспекти його життєдіяльності, а й соціальні і культурні, зокрема ті, що стосуються такої важливої галузі, як освіта. Вони спричиняють перманентні зміни завдань, ролі й функцій учителя, актуалізуючи необхідність підвищення якості післядипломної педагогічної освіти, приведення її у відповідність з вимогами суспільства, які спрямовані на удосконалення та забезпечення неперервності підвищення професійно-педагогічної кваліфікації.

Післядипломна педагогічна освіта пройшла тривалий шлях свого розвитку, в процесі якого відбувалося винайдення, перевірка і накопичення позитивного досвіду, що сприяло її удосконаленню як самостійної освітньої галузі відповідно до потреб шкільної практики.

За нинішніх умов зростає потреба звернення до історичного досвіду, вивчення, аналіз та узагальнення якого може стати передумовою для кращого осягнення закономірностей розвитку післядипломної освіти, віднайдення більш досконалих способів підвищення її ефективності.

Вагомі потенції у цьому аспекті має період 20-30-х років ХХ ст. - час відродження української культури загалом і національної освіти як її складової зокрема, створення умов, які об'єктивно й суб'єктивно впливали на розвиток системи перепідготовки і підвищення кваліфікації педагогічних працівників, спонукали до оптимізації змісту і досконалих форм його реалізації. І хоча ці умови почасти репродукували чимало негативних проблем, вони водночас відкривали певний простір для пошуку адекватного їх вирішення.

Доцільність звернення до 20-30-х років ХХ ст. зумовлюється також схожістю політичної та соціально-економічної ситуації того періоду із сучасними умовами розвитку українського суспільства, наявністю негативних проблем і суперечностей, що мали місце у минулому і заявляють про себе сьогодні.

Протягом 20-30-х років ХХ ст. до розробки різних аспектів післядипломної освіти педагогічних кадрів, визначення ефективних способів її розвитку зверталися І. Герлих, А. Готалов-Готліб, О. Грабаров, А. Зільберштейн, М. Зотін, М. Куліш, С. Лозинський, А. Мандрика, Н. Мірза-Авак'янц, М. Поляк, Є. Равич-Щербо, І. Хаїт та ін.

Пізніше ці питання стали предметом наукових досліджень О. Волковського, М. Гончарова, Ю. Конаржевського, Є. Мединського, В. Павлова, З. Равкіна, П. Худормінського та ін.

Серед сучасних науковців, які займаються дослідженням проблем розвитку післядипломної освіти як з погляду минувшини, так і з погляду сьогодення, слід назвати В. Бондаря, В. Григораш, Н. Гупана, Л. Даниленко, Н. Дем'яненко, Т. Довгу, Н. Калініченко, Л. Карамушку, С. Крисюка, А. Кузьмінського, В.Липинського, В. Лугового, О. Мармизу, В. Маслова, В. Мельника, В. Олійника, Н. Побірченко, Н. Протасову, В. Радула, О. Радул, А. Растригіну, А. Рацула, О. Сухомлинську, Є. Хрикова та ін.

Вивчення та аналіз досліджень показало, що в історико-педагогічній літературі немає праць, які розкривали б нормативно-організаційне забезпечення, зміст і форми післядипломної освіти педагогічних працівників у період 20-30-х рр. ХХ ст. у контексті її розвитку. Тим часом їх визначення та об'єктивний аналіз сприяло б підвищенню ефективності розв'язання проблем післядипломної освіти, які постають перед цією галуззю сьогодні.

Таким чином, недостатня дослідженість проблеми та її актуальність зумовили вибір теми дисертації у такому формулюванні: „Розвиток післядипломної освіти педагогічних працівників в Україні (20-30-ті роки ХХ століття)”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в межах розробки держбюджетної теми „Становлення та розвиток педагогічного краєзнавства в Україні (ІІ половина ХІХ - початок ХХ століття)” (реєстраційний № 0110U001001), що розробляється на базі Науково-дослідного центру педагогічного краєзнавства подвійного підпорядкування Міністерству освіти і науки України та Національній Академії педагогічних наук України при Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини.

Тема дисертації затверджена на засіданні вченої ради Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини (протокол № 5 від 26 жовтня 2005 р.) й узгоджена в Раді з координації наукових досліджень в галузі педагогіки та психології НАПН України (протокол № 10 від 20 грудня 2005 р.).

Мета дослідження - на основі історико-педагогічного аналізу з'ясувати науково-теоретичні засади розвитку змісту, форм та нормативно-організаційного забезпечення післядипломної освіти.

Завдання дослідження:

1. На основі аналізу науково-педагогічної літератури з'ясувати стан дослідженості теорії і практики післядипломної освіти педагогічних працівників у контексті суспільних реалій в Україні у 20-30-ті роки ХХ ст.

2. Уточнити сутність поняття „післядипломна освіта педагогічних працівників”.

3. Визначити нормативно-організаційне забезпечення розвитку післядипломної освіти педагогічних працівників у 20-30-х роках ХХ ст.

4. Виявити зміст і форми післядипломної освіти педагогічних працівників у заявлений період.

Об'єкт дослідження - післядипломна освіта педагогічних працівників.

Предмет дослідження - розвиток післядипломної освіти педагогічних працівників в Україні у 20-30-ті роки ХХ століття.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 20-30-ті роки ХХ століття. За вихідний рубіж приймаємо 1921 р. (Декрет Раднаркому про навчальну повинність працівників соціального виховання), коли розгортається мережа короткотермінових і довготермінових курсів з перепідготовки працівників соціального виховання у контексті реформаторських перетворень, що мали місце в національній системі освіти; розробка планів і програм перепідготовки працівників освіти; активний пошук та апробація різноманітних форм підвищення кваліфікації вчителів. За верхню межу прийнято 1931 р., коли відбувається згортання української системи освіти, уніфікується і стандартизується педагогічна наука і практика, визначаються нові вимоги до змісту і форм підвищення кваліфікації педагогічних працівників.

Територіальні межі дослідження. У роботі проаналізовано процес розвитку післядипломної освіти педагогічних працівників в Україні у 20-30-х роках ХХ століття лише на території Центральної, Південної і Східної України, що була складовою Союзу Радянських Соціалістичних Республік у статусі Української Соціалістичної Радянської Республіки.

Для розв'язання завдань і досягнення мети дослідження використано такі методи:

? конкретно-пошуковий - для обґрунтування актуальності проблеми дослідження, визначення його об'єкта, предмета, мети і завдань;

? синтезу, систематизації і класифікації архівних джерел, історико-педагогічної та сучасної психолого-педагогічної літератури, що дало змогу визначити сутність і структуру проблеми дослідження;

? пошуково-бібліографічний - з метою вивчення архівних джерел, нормативних матеріалів керівних органів управління освітою щодо перепідготовки педагогічних працівників;

? логіко-історичного аналізу - для визначення змісту і форм післядипломної освіти;

? історичної ретроспекції - з метою виявлення провідних тенденцій розвитку післядипломної освіти педагогічних працівників;

? хронологічний, за допомогою якого простежено динаміку змін, що мали місце в змісті і формах післядипломної освіти в хронологічній послідовності.

Джерельну базу дослідження становлять документи та матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (положення, протоколи та інструктивні листи відділів народної освіти, звіти, навчальні плани і програми керівних органів з перепідготовки працівників освіти тощо), нормативно-правові акти, що регулювали функціонування післядипломної освіти педагогічних працівників у 20-30-х рр. ХХ століття (нормативні документи Народного комісаріату освіти України, декрети, положення, звернення Центрального бюро перепідготовки працівників освіти, матеріали Державного Науково-Методологічного Комітету), фонди Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, Науково-педагогічної бібліотеки ім. В.О. Сухомлинського.

Вагомим джерелом досліджуваної проблеми слугували періодичні видання, на сторінках яких публікувалися нормативні документи, праці педагогів, присвячені різним аспектам розвитку післядипломної освіти, а саме: „Вестник просвещения” (1922-1929), „На путях к новой школе” (1922-1930), „Радянська школа” („Просвещение Донбасса”) (1922-1930), „Шлях освіти” („Путь просвещения”) (1922-1930), „Просвещение на транспорте” (1923-1930), „Червоний шлях” (1923-1930), „Радянська освіта” (1923-1931), „Народний учитель” (1924-1933), «Виробнича думка. Тижневий додаток до газети „Народний учитель”» (1928-1932), „Радянська школа” (1945-1991), „Шлях освіти” (1997-2009) та ін., а також педагогічні бюлетені та методичні листи керівних органів управління освітою тощо.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що автором вперше:

? здійснено всебічне цілісне поліаспектне висвітлення розвитку післядипломної освіти педагогічних працівників в Україні у 20-30-х роках ХХ століття;

? визначено нормативно-організаційне забезпечення перепідготовки педагогічних працівників, яке включало такі напрями: нормативний [обов'язковість, плановість, систематичність, децентралізація та регіоналізація, детермінованість змісту (1924 р.)]; ієрархізація керівних органів, централізація управління, раціоналізація педагогічного процесу, уніфікація, жорсткість змісту перепідготовки вчителів, адресність фінансування (друга половина 1927-1930 рр.) та організаційний [розбудова системи опорних баз і пунктів (інститути народної освіти і станції передового педагогічного досвіду; педагогічні курси; будинки працівників освіти; районні школи; радянські партійні школи; сільськогосподарські, індустріальні та інші професійні шкільні заклади; дитячі установи різного типу; навчально-допоміжні установи тощо)];

? виявлено зміст (розподіл за педагогічним і соціально-політичним циклами, що передбачало обов'язкові години на українознавство і вивчення виробництва) та форми (курси, гуртки, наради, конференції, з'їзди, прикріплення вчителів до установ для стажування, заочне навчання, самопідготовка та ін.) післядипломної освіти педагогічних працівників у заявлений період;

уточнено сутність поняття „післядипломна освіта педагогічних працівників”;

подальшого розвитку набуло висвітлення ролі періодичних видань у поширенні післядипломної освіти.

До наукового обігу введено маловідомі та невідомі документи, історичні факти, що розширюють і конкретизують знання про розвиток післядипломної освіти педагогічних працівників у 20-30-х роках ХХ ст., розкривають зміст і форми її здійснення на вітчизняному ґрунті.

Практичне значення одержаних результатів полягає в розробці навчальної програми, інтегрованого курсу та модуля очно-дистанційної форми навчання з теми „Застосування компетентісного підходу в системі післядипломної освіти”, які впроваджено в навчальний процес Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників (довідка № 0106/462 від 17 червня 2010 року); Чернівецького обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників (довідка № 2/4-438 від 17 червня 2010 року); Кіровоградського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників імені Василя Сухомлинського (довідка № 15/41 від 17 червня 2010 року).

Систематизовані та узагальнені положення, фактологічний матеріал, джерельна база дослідження можуть стати основою для подальших розвідок з історії управління розвитком післядипломної освіти, історії педагогіки, історії реформування освіти, історії України; для розширення, доповнення та оновлення змісту навчального курсу історії педагогіки; розробки спецкурсів з історії освіти дорослих у системі перепідготовки педагогічних кадрів, при написанні підручників та посібників з історії педагогіки.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри соціальної педагогіки та історії педагогіки, Науково-дослідного центру педагогічного краєзнавства при Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини та доповідалися на: міжнародній науково-практичній конференції „Педагогіка вищої школи: методологія, теорія, технології” (Умань, 2008); всеукраїнських науково-практичних конференціях: „Історико-педагогічні дослідження: регіональний вимір” (Луганськ, 2006), „Українська педагогічна преса у становленні національного шкільництва: на перехресті століть” (Умань, 2006), „Новаторські навчально-виховні заклади в історії розвитку освіти України” (Житомир, 2007), „Педагогічне краєзнавство у підготовці майбутніх учителів” (Умань, 2007, 2009), „Педагогічне краєзнавство: історія, стан, перспективи” (Умань, 2009), „Формування професійної компетенції майбутнього вчителя початкової школи в умовах ВНЗ” (Умань, 2009); звітних науково-практичних конференціях Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини (Умань, 2006, 2007, 2008, 2009, 2010).

Публікації. Основні результати дослідження висвітлено в 7 науково-педагогічних фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків до кожного розділу, висновків, додатків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації - 211 сторінок, основний зміст викладено на 170 сторінках. Список використаної літератури та джерел охоплює 253 найменування, серед них - архівні матеріали (9 найменувань). Робота містить 10 додатків на 20 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; визначено його мету, завдання, об'єкт, предмет; розкрито методи, джерельну базу, хронологічні та територіальні межі; виокремлено наукову новизну та практичне значення; наведено відомості про апробацію та впровадження результатів дисертаційного дослідження, подано відомості про публікації, структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі - „Теоретичні основи розвитку післядипломної освіти педагогічних працівників в Україні (20-30-ті рр. ХХ ст.)” - проаналізовано праці з проблем організації і перепідготовки педагогічних працівників, висвітлено значення періодичних видань у поширенні післядипломної освіти, роз'ясненні її мети і змісту, розкрито сутність поняття „післядипломна освіта педагогічних працівників”, виявлено основні компоненти системи післядипломної освіти.

На основі аналізу архівних документів, маловідомих джерел та історико-педагогічної літератури з'ясовано, що період 20-х - початку 30-х рр. ХХ ст. - важливий етап у становленні національної системи освіти загалом і післядипломної освіти педагогічних працівників зокрема; досліджено провідні напрями її розвитку, розкрито суть пошуків змісту, ефективних форм реалізації відповідно до соціальних реалій, характерних для тогочасного українського суспільства. Цьому присвячені численні праці педагогів (О. Грабаров, А. Зільберштейн, М. Зотін, Є. Кагаров, А. Мандрика, М. Пекарський, Є. Равич-Щербо, Я. Ряппо, Ю. Соколов, К. Федорівський, І. Хаїт, А. Шейнберг та ін.), в яких висловлювалися науково обґрунтовані рекомендації щодо здійснення перепідготовки різних категорій учителів, окреслювався зміст, віднаходилися форми і методи її реалізації.

Проведене дослідження показало, що сучасні дослідники, які звертаються до проблеми післядипломної освіти у 20-ті - на початку 30-х рр. ХХ ст. (С. Крисюк, В. Майборода, Н. Побірченко, Л. Сігаєва, Л. Хомич та ін.), виокремлюють окремі періоди її становлення, визначають тенденції, які безпосередньо позначалися на подальшому розвитку підвищення кваліфікації вчителів, вплив окремих постатей на його перебіг.

У процесі дослідження проаналізовано вплив періодичних видань на поширення післядипломної освіти. З'ясовано, що вагомим історико-педагогічним джерелом для вивчення досліджуваної проблеми є часописи, що виходили друком у різний час упродовж 20-30-х рр. ХХ ст. До них, насамперед, належать журнали „Шлях освіти”, „Радянська освіта”, „Народный учитель” та інші, на сторінках яких обговорювалися питання перепідготовки педагогічних кадрів, досвід роботи педагогічних навчальних закладів у плані надання методичної допомоги працюючим учителям, зв'язок учителя з педагогічною наукою, документальна інформації про започаткування досліджуваної справи, особливості розвитку перепідготовки, проведення всеукраїнських нарад та конференцій губернських і окружних інспектур народної освіти, аналізувалася діяльність інститутів народної освіти як центрів перепідготовки вчительства, характеризувалися організаційні форми кампанії щодо перепідготовки працівників освіти, основні методичні, бібліографічні і програмні вказівки, що розроблялися Центральним бюро перепідготовки, виклад змісту та основних напрямів перепідготовки робітників, теорія і методологія освіти, педагогічної практики, листування інформаційного або допоміжного характеру тощо.

У ході історіографічного огляду встановлено, що цілісного аналізу змісту, форм та нормативно-організаційного забезпечення розвитку післядипломної освіти педагогічних працівників у 20?30-х рр. ХХ ст. на теренах України до цього часу не було здійснено.

На основі аналізу науково-педагогічної літератури визначено сутність поняття „післядипломна освіта педагогічних працівників”. З'ясовано, що післядипломна освіта забезпечує неперервне поглиблення професійних знань, удосконалення умінь та навичок педагогічних працівників, що здійснюється шляхом підвищення кваліфікації, перепідготовки, спеціалізації та стажування на основі новітніх технологій. Вихідною точкою у функціонуванні системи післядипломної освіти є цілі, що їх ставить перед школою суспільство і які детермінують вимоги до кваліфікаційного рівня вчителя.

Виявлено, що основними функціями післядипломної педагогічної освіти визначено: компенсаційну (дає можливість працівникам освітніх закладів здобути додаткову освіту); адаптивну (забезпечує пристосування педагогічних працівників до нововведень та змін, які відбуваються в освітньому, соціально-економічному та виробничому середовищі); розвивальну (сприяє всебічному розвитку особистості у післядипломний період шляхом неперервного збагачення раніше здобутих знань, умінь та навичок, їх творче зростання й оновлення).

Прогрес характеризує якісні зміни об'єктів, появу нових форм буття та інновацій, пов'язаних з перетворенням внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єктів, і виражає насамперед характер змін, передбачає збереження системної якості об'єктів, що розвиваються. Це висхідний рух від нижчого до вищого, рух від старого якісного стану до нового, більш високого, процес оновлення, народження нового, відмирання старого, незворотна закономірна зміна матеріальних та ідеальних об'єктів, унаслідок якої виникає їх новий якісний стан.

Встановлено, що стосовно освіти розвиток передбачає її вдосконалення за всіма параметрами - метою, завданнями, змістом, формами і методами, кожний з яких зумовлюється вимогами суспільства як до освітньої галузі загалом, так і до окремих її ланок, а також суб'єктів діяльності. Однією з таких ланок є післядипломна педагогічна освіта.

Як соціальна система післядипломна освіта педагогічних працівників існує об'єктивно, а її компоненти тісно взаємопов'язані, взаємодіють один з одним, тобто вони інтегровані системою.

Основними компонентами післядипломної освіти у 20-30-ті рр. ХХ ст. були:

потреби суспільства: соціально-економічна ситуація, що складалася в Україні у цей період (своєрідний статус „незалежності”, спрямованість на українізацію, розбудова національної системи освіти і національної школи, брак учителів загалом і належним чином підготовлених зокрема, утвердження нових, порівняно з попередніми історичними періодами, ідеологічних і педагогічних пріоритетів педагогічної діяльності);

нормативне забезпечення: розробка правового та організаційного аспектів становлення і функціонування післядипломної освіти;

мета: перепідготовка (перекваліфікація) педагогічних кадрів у контексті вимог суспільства щодо їх професійної діяльності;

зміст інформації, знань: теоретичний і практичний зміст перепідготовки педагогічних працівників у досліджуваний період;

способи досягнення мети: форми і методи перепідготовки педагогічних працівників різних освітніх галузей;

контингент: учителі шкіл різних типів, установ соціального виховання, закладів профосвіти та політосвіти.

Другий розділ - „Нормативно-організаційне забезпечення розвитку післядипломної освіти педагогічних працівників у 20-30-х рр. ХХ ст.” - присвячений розгляду і аналізу процесуально-змістових основ та правових і організаційних аспектів нормативного забезпечення, що сприяли розвитку післядипломної освіти педагогічних працівників у заявлений період.

Нормативно-організаційне забезпечення розвитку будь-якого явища передбачає чітке визначення меж, функцій, правил, приписів, способів діяльності, які надають йому певної впорядкованості. Повною мірою це стосувалося і післядипломної освіти у період 20-30-х рр. ХХ ст. У її нормативно-організаційному забезпеченні можна окреслити два основні аспекти - правовий (нормативний) (розробка і закріплення в нормативних актах принципів, параметрів, мети, завдань, змісту, форм і методів перепідготовки педагогічних кадрів) та організаційний (створення сукупності відповідних структур, визначення їхніх функціональних обов'язків).

У дисертації проаналізовано діяльність керівних органів освіти, що дало змогу зробити висновок про те, що нормативне забезпечення здійснювалося шляхом прийняття відповідних документів (Декрет Раднаркому „Про навчальну повинність працівників соціального виховання” (1921), Положення „О мероприятиях по повышению педагогической и политической квалификации педагогов” (1922), „Положення про бюро перепідготування робітників освіти соцвиху” (1924), „Методичний лист Всеукраїнського Бюро Перепідготовки Робітників Освіти”(1924), „План роботи щодо перепідготовки робітників освіти Соцвиху”(1924), „Положение о Центральном и Губернском лекторском бюро по переподготовке”(1924), Директива „Всем губоно, окроно, губпросам и окрпросам” (1924), Постанова ВУЦВК і РНК УСРР „Про реорганізацію НКО УСРР” (1925), „Положення про Державний Науково-Методологічний Комітет Наркомосу УСРР” (1925), „Положення про Науково-Педагогічний Комітет Головсоцвиху” (1925), „Положення про Методологічний Комітет Головпрофосвіти” (1925), „Положення про Методологічний Комітет Головполітосвіти” (1925)), які передбачали:

обов'язковість, матеріальне заохочення працюючих учителів, яких залучали до перепідготовки (1921-1923);

плановість, систематичність цієї роботи, обов'язковість для всіх працівників освіти, децентралізацію та регіоналізацію управління перепідготовкою, детермінованість її змісту (1924);

створення ієрархізованої системи керівних органів і визначення їхніх повноважень для кожного рівня, централізація управління перепідготовкою, раціоналізація педагогічного процесу, обліковість, переведення перепідготовки в перманентну, невід'ємну складову поточної роботи вчителя (1925-1927);

уніфікацію роботи з перепідготовки, жорсткість її змісту, цілеспрямоване матеріальне забезпечення (друга половина 1927-1930).

З'ясовано, що організаційний аспект нормативного забезпечення підвищення кваліфікації педагогічних працівників охоплював: розбудову системи опорних баз і пунктів (інститути народної освіти і станції передового педагогічного досвіду; педагогічні курси; будинки працівників освіти; районні школи; радянські партійні школи; сільськогосподарські, індустріальні та інші професійні шкільні заклади; дитячі установи різного типу; навчально-допоміжні установи тощо) і передбачав чітке визначення функціональних обов'язків, форм роботи опорних пунктів залежно від їх статусу:

? для Інститутів народної освіти: організація комісій для опрацювання методологічних матеріалів, скликання конференцій, розробка програмно-методичних вказівок для шкіл різних типів, організація консультацій, виїзних сесій, заочне керівництво гуртковою та індивідуальною роботою вчителів;

? для вищих педагогічних курсів: розробка програм для шкіл і установ для дітей молодшого шкільного віку, проведення виставок;

? для будинків працівників освіти: пропаганда принципів радянської освіти, організація гуртків і проведення конференцій;

? для станцій передового педагогічного досвіду: узагальнення досвіду і порівняння його з практикою;

? для районних шкіл: концентрація педагогічного досвіду, його вивчення та аналіз, консультування вчителів шкіл району;

? для педагогічних рад середніх навчальних закладів: організація, планування та облік роботи педагогічних працівників школи, надання методичної допомоги, підтримка учителів, що відстають у роботі.

Проведене дослідження засвідчило, що із створенням Всеукраїнського інституту підвищення кваліфікації педагогів (далі - Всеукраїнський інститут педагогічних кадрів), на цю установу покладаються всі обов'язки, пов'язані з післядипломною освітою педагогічних працівників. Робота базується на жорстких планах і програмах, які затверджуються керівними органами освіти, що також забезпечують фінансування всіх необхідних заходів у цій галузі.

У третьому розділі - „Зміст і форми післядипломної освіти педагогічних працівників у 20-30-х рр. ХХ ст.” - розкрито зміст післядипломної освіти педагогічних працівників, окреслено його провідні напрями, обов'язкові елементи, визначено та схарактеризовано різноманітні форми, за допомогою яких здійснювалася перепідготовка і підвищення кваліфікації педагогічних працівників, вказано на позитивне й негативне у цій справі.

У процесі дослідження виявлено, що розвиток післядипломної освіти в період 20-30-х рр. ХХ ст. значною мірою зумовлювався детермінацією її змісту двома основними чинниками: генеральною лінією керівних органів (змичка міста із селом, тісний взаємозв'язок між політичною і педагогічною підготовкою, вивчення виробництва - сільськогосподарського чи фабрично-заводського) та реальним станом підготовленості вчителів до роботи в новій школі (знання нових течій у педагогіці, новітніх методів педагогічної діяльності, прийомів роботи за комплексною системою, Дальтон-планом, обізнаність з питаннями дитячого життя та ін.).

Проведений історико-педагогічний аналіз літературних джерел засвідчив, що зміст підвищення кваліфікації педагогічних працівників розкривався в тематиці спеціально розроблених керівними органами, окремими науковцями і педагогами планах і програмах. Тематика розподілялася за педагогічним (Дальтон-план, комплексні теми, дослідні методи, марксистські основи педагогіки, система соціального виховання, дитячий рух та ін.) і соціально-політичним (революційний рух в Україні та інших державах, нова економічна політика, завдання економічного розвитку) циклами, включала обов'язкові години на вивчення українознавства (рідна країна - губернія та Україна, економічна географія) та виробництва (методика проведення виробничих екскурсій, методи вивчення сільськогосподарського та фабрично-заводського виробництва).

За кожним з названих циклів зміст перепідготовки збагачувався й розширювався відповідно до тих педагогічних та ідеологічних інновацій, які утверджувалися протягом 20-х рр. ХХ ст. у суспільстві загалом й освітній галузі зокрема.

У ході аналізу встановлено, що наприкінці 20-х років посилюється увага до переведення вчителя на політичні (марксистські), класові позиції. Від нього вимагалися: 1) радянізація та політизація школи з метою класового виховання дітей; 2) абсолютно матеріалістичне трактування як для себе, так і для дітей будь-яких питань; 3) застосування принципу трудового виховання й запровадження виробничих ухилів у школі; 4) орієнтація на дитячий рух у широкому розумінні цього слова; 5) переведення праці на нову комплексну чи іншу систему на протилежність старій предметній, а також перехід на нову методичну технологію.

У наступні роки посилюється партійний тиск на всі суспільні науки, в тому числі й на педагогіку. На порядок денний висувається теза про необхідність посилення політичного виховання педагогічних працівників. У цей же час спочатку в теорії, а потім і в практиці відбувається уніфікація й стандартизація як педагогічної науки, так і навчально-виховного процесу, а партійно-класовий, ідеологічний дискурс стає панівним. Педагогічна наука й українська школа стають частиною загальної „радянської культури”, яка мала чітко виражений російський зміст і яку можна класифікувати як „російсько-радянську” (О. Сухомлинська).

У дослідженні доведено, що протягом означеного періоду велика увага надавалася визначенню форм перепідготовки педагогічних працівників.

З'ясовано, що найбільш поширеними формами, які використовувалися в першій половині 20-х рр. були: курси; педагогічні колективи і гуртки; індивідуальна самоосвіта; конференції і з'їзди, практикуми та екскурсії, семінари, лекції, прикріплення до науково-дослідних, педагогічних та інших закладів з метою стажування вчителів.

Встановлено, що нестача коштів, брак необхідної кількості добре підготовлених лекторів для курсів стали передумовою виникнення такої форми підвищення кваліфікації, як самокурси, в основу якої покладалася ідея самоосвіти. Самокурси були елементарною формою педагогічної самодопомоги, яка запроваджувалася поряд з учительськими нарадами в школі чи районі.

Серед другорядних форм перепідготовки цієї категорії педагогічних працівників слід назвати взаємне відвідування уроків, залучення до участі в роботі педагогічної преси (педкори, методкори), проведення педагогічних співбесід тощо.

Дослідження показало, що зі створенням Державного Науково-Методологічного Комітету набуває сталості система постійних планових заходів з підвищення кваліфікації працівників освіти. Ця діяльність починає розглядатися як органічна складова роботи освітянина; визначаються конкретні форми підвищення кваліфікації для педагогічних працівників різних освітніх галузей:

для працівників соціального виховання - гуртки, наради, конференції, курси, з'їзди, відрядження та прикріплення до установ, заочне навчання і самопідготовка;

для працівників професійних навчальних закладів - педсемінари, гуртки, наради, конференції „по типах шкіл і спеціальностях”, курси, з'їзди, відрядження, прикріплення, екскурсії, обстеження, організоване читання спеціальної і педагогічної літератури з „рідної та чужоземної мови”, участь у роботі науково-педагогічних і наукових товариств, науково-дослідна робота, участь у підготовці педагогічних і спеціальних часописів, у роботі кабінетів професійної освіти тощо.

Поряд із цим увага зверталася і на підвищення кваліфікації адміністративно-педагогічного персоналу шкіл. Для завідувачів шкіл профосу і завідувачів навчально-виробничим навчання у великих містах улаштовувалися щорічні короткотермінові курси або конференції за спеціальною програмою відповідно до сфери їхньої роботи;

- для працівників політосвіти - семінари - всеукраїнські, міжокругові, округові та міські; курси-наради - округові та районні; конференції - округові, міські та районні; об'єднання (колективи, „кущі”) міські та районні; методичні гуртки.

Встановлено, що постановою колегії Наркомосу від 24 квітня 1930 р. робота з підвищення кваліфікації педагогічних працівників повністю покладалася на інститути соцвиху і педагогічні технікуми. На зміну короткотерміновим формам приходять постійні, для яких затверджуються жорсткі плани і програми, виділяються спеціальні кошти.

Центром такої роботи стає Всеукраїнський інститут підвищення кваліфікації педагогів (колишній Всеукраїнський заочний інститут народної освіти), який працював під загальним керівництвом Народного комісаріату освіти і мав районі бази підвищення кваліфікації працівників освіти. Постановою Ради народних комісарів УРСР цей заклад було реорганізовано у Всеукраїнський інститут педагогічних кадрів, з-поміж завдань якого важливе місце відводилося підвищенню кваліфікації педагогів установ дошкільного виховання, фабрично-заводських 7-річних шкіл, шкіл колгоспної молоді, технікумів, працівників дитячого руху та позашкільних вихователів.



ВИСНОВКИ

Комплексний аналіз архівних матеріалів та історико-педагогічних джерел з проблеми розвитку післядипломної освіти педагогічних працівників у 20-30-х рр. ХХ ст. дає змогу зробити висновки, що мають теоретичне і практичне значення.

1. На основі аналізу науково-педагогічної літератури з'ясовано, що в період 20-30-х рр. ХХ ст. дослідники в своїх працях зверталися до визначення сутності перепідготовки педагогічних працівників (поєднання наявних педагогічних знань з новими), її мети (ознайомлення з досягненнями педагогічної думки, новими програмами шкільного навчання, засвоєння провідних принципів освітньої політики), окреслення особливостей розвитку перепідготовки, зумовленості її змісту соціально-політичними умовами, що існували в тогочасній Україні; винайдення способів налагодження зворотного зв'язку між керівним центром перепідготовки та закладами освіти; висвітлення реальних фактів перепідготовки; розгляду організаційних форм перепідготовки вчителів, діяльності керівних органів із запровадження конкретних заходів з підвищення кваліфікації вчителів; теоретичного обґрунтування доцільності тих чи інших форм перепідготовки. На сьогодні визначені й охарактеризовані періоди становлення післядипломної освіти, а також тенденції розвитку підвищення кваліфікації вчителів.

Однак узагальненої праці, у якій би цілісно у порівняльно-змістовому вимірі аналізувалися організаційно-нормативні аспекти забезпечення розвитку післядипломної освіти педагогічних працівників у 20-30-х рр. ХХ ст., змістове наповнення взаємозв'язку різноманітних форм організації підвищення кваліфікації педагогічних працівників в означений період, створено не було.

2. У ході дослідження уточнено сутність поняття „післядипломна освіта педагогічних працівників”, яка розглядається як галузь освіти, що забезпечує неперервне вдосконалення професійних знань, умінь та навичок педагогічних, науково-педагогічних і керівних кадрів освіти шляхом підвищення кваліфікації, перепідготовки, спеціалізації та стажування на основі новітніх технологій, досягнень науки і виробництва. Це зумовлений об'єктивними законами суспільного розвитку процес постійного підвищення інтелектуального й духовного потенціалу працівників освіти, що здійснюється у формі самостійної, колективної, групової та індивідуальної пізнавальної і творчої діяльності.

Розвиток післядипломної освіти педагогічних працівників передбачає її постійне вдосконалення за всіма параметрами - метою, завданнями, змістом, формами, - кожний з яких зумовлюється вимогами суспільства до цієї освітньої галузі.

3. У ході системного аналізу визначено нормативно-організаційне забезпечення підвищення кваліфікації педагогічних працівників у правовому та організаційному аспектах, яке було актуальним протягом досліджуваного періоду.

Нормативний аспект передбачав: обов'язковість, матеріальне заохочення працюючих учителів, яких залучали до перепідготовки (1921-1923); плановість, систематичність, обов'язковість перепідготовки для всіх працівників освіти, децентралізацію та регіоналізацію управління перепідготовкою, детермінованість її змісту (1924); створення ієрархізованої системи керівних органів, визначення їх повноважень для кожного рівня, централізацію управління, раціоналізацію педагогічного процесу, обліковість, переведення перепідготовки в перманентну, невід'ємну складову поточної роботи вчителя (1925-1927); уніфікацію роботи з перепідготовки, політизацію і жорсткість її змісту, цілеспрямоване матеріальне забезпечення (друга половина 1927-1930).

Організаційний аспект забезпечував: розбудову системи опорних баз і пунктів (інститути народної освіти і станції передового педагогічного досвіду; педагогічні курси; будинки працівників освіти; районні школи; радянські партійні школи; сільськогосподарські, індустріальні та інші професійні шкільні заклади; дитячі установи різного типу; навчально-допоміжні установи тощо); визначення функціональних обов'язків, форм роботи всіх осередків перепідготовки залежно від їх статусу (організація комісій для опрацювання методологічних матеріалів, скликання конференцій, розробка програмно-методичних вказівок для шкіл різних типів, організація консультацій, виїздних сесій, заочне керівництво гуртковою та індивідуальною роботою вчителів - інститут народної освіти ; розробка програм для шкіл і установ, де навчали і виховували дітей молодшого шкільного віку, проведення виставок - вищі педагогічні курси; пропаганда принципів радянської освіти, організація гуртків і проведення конференцій - будинки працівників освіти; узагальнення досвіду і порівняння його з практикою - станції передового педагогічного досвіду; концентрація педагогічного досвіду, його вивчення та аналіз, консультування вчителів - районні школи; організація, планування та облік роботи, надання методичної допомоги, підтримка слабких учителів - педагогічні ради; реалізація жорстких планів і програм - Всеукраїнський інститут підвищення кваліфікації педагогів, далі ? Всеукраїнський інститут педагогічних кадрів).

4. Виявлено, що зміст післядипломної освіти розподілявся за педагогічним (Дальтон-план, комплексні теми, дослідні методи, марксистські основи педагогіки, система соціального виховання, дитячий рух та ін.) і соціально-політичним (революційний рух в Україні та інших державах, нова економічна політика, завдання економічного розвитку) циклами, передбачав обов'язкові години на українознавство (вивчення рідної країни - губернії та України, економічна географія) та вивчення виробництва (методика проведення виробничих екскурсій, методи вивчення сільськогосподарського та фабрично-заводського виробництва).

З'ясовано, що впродовж досліджуваного періоду відбувалося уточнення, конкретизація, деталізація, розширення складової змісту перепідготовки педагогічних працівників, його уніфікація на загальнодержавному рівні, звуження педагогічних і методичних аспектів, нівелювання регіональних особливостей і потреб.

5. У ході дослідження встановлено, що реалізація визначеного змісту здійснювалася за допомогою чітко встановлених форм післядипломної освіти: загальних - для всіх категорій педагогічних працівників (курси, гуртки, з'їзди, конференції, заочна форма навчання, самопідготовка) та окремих, як доповнення до загальних форм, що врахували особливості тих чи інших категорій педагогічних працівників: а) для працівників професійних навчальних закладів (педсемінари, конференції „по типах шкіл і спеціальностях”, екскурсії, обстеження, організоване читання спеціальної і педагогічної літератури, участь у роботі науково-педагогічних, наукових товариств, проведення науково-дослідної роботи, публікації статей та наукових матеріалів у спеціальних часописах, організація кабінетів професійної освіти, щорічні короткотермінові курси та конференції за спеціальною програмою для завідувачів шкіл, профосу та завідувачів навчально-виробничим навчанням у великих містах); б) для працівників соціального виховання (наради, відрядження до кращих навчальних закладів з метою запозичення передового досвіду, прикріплення на стажування до освітніх установ); в) для працівників політосвіти (всеукраїнські окружні та міські семінари, „кущові об'єднання”, методичні гуртки, тощо).

Таким чином, розв'язання поставлених завдань на основі залучення широкого кола маловідомих матеріалів історико-педагогічної літератури та архівних джерел уможливило досягнення мети дослідження.

Однак проведене дослідження не охоплює всіх аспектів становлення і розвитку післядипломної освіти педагогічних працівників. Подальшої розробки потребують питання співвіднесення результатів перепідготовки з реальною професійно-педагогічною діяльністю вчителя, її впливу на розбудову національної системи освіти, навчання і виховання школярів; трансформації системи підвищення кваліфікації у наступні десятиліття.



ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Пахомова Т. Г. Післядипломна перепідготовка в галузі освіти: перспективи розвитку / Т. Г. Пахомова // Творча особистість учителя: Проблеми теорії і практики: Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова: К. : Каф. пед. творч. - 2006. - Вип. 7. - С. 209-213.

2. Пахомова Т. Г. Проблеми перепідготовки вчительських кадрів: історичний аспект / Т. Г. Пахомова // Вісн. Луган. нац. пед. ун-ту імені Тараса Шевченка : Педагогічні науки. - 2006. ? Ч. 2. - С. 192-196.

3. Пахомова Т. Г. Зміст і управління перепідготовкою вчителів у 20-х роках ХХ ст. / Т. Г. Пахомова // Вісн. ЖДУ імені Івана Франка : Наук. журн. - 2007. - Вип. 36. - С. 205-209.

4. Пахомова Т. Г. Перепідготовка вчителя в контексті його особистісно-професійного становлення (теоретичні пошуки 20-х років ХХ ст.) / Т. Г. Пахомова // зб. наук. пр. Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини / [гол. ред. Мартинюк М.Т. та ін.]. - Умань : РВЦ „София», 2008 - Ч. 5. - С. 132-140.

5. Пахомова Т. Г. Система управління перепідготовкою вчительських кадрів у 1920-1923 рр. ХХ ст. / Т. Г. Пахомова // Психолого-педагогічні проблеми сільської початкової школи : зб. наук. праць / редкол. : Побірченко Н.С. (гол. ред.) [та ін.]. - Умань : РВЦ „София”, - 2008. - Вип. 25. - С. 190-195.

6. Пахомова Т. Г. Перепідготовка вчителя в змісті освітньої політики Наркомосу України (20-ті - початок 30-х рр.) / Т. Г. Пахомова // Психолого-педагогічні проблеми сільської початкової школи : зб. наук. праць / редкол. : Побірченко Н.С. (гол. ред.) [та ін.]. - Умань : РВЦ „София”, 2009 - Вип. 28. - С. 159-166.

7. Пахомова Т. Г. Організаційні засади управління розвитком післядипломної освіти в період 20-30-х рр. ХХ ст. / Т. Г. Пахомова // Історико-педагогічний альманах. ? 2009 - № 2. - С. 62-70. 

АНОТАЦІЇ

Пахомова Т. Г. Розвиток післядипломної освіти педагогічних працівників в Україні (20-30-ті роки ХХ століття). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки. - Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка. - Кіровоград, 2010.

Дисертація присвячена питанням теорії і практики післядипломної освіти педагогічних працівників у 20-30-х рр. ХХ ст.

У дисертації визначено сутність післядипломної освіти, її основні компоненти (потреби суспільства, нормативне забезпечення, мета, зміст інформації, що передається, способи досягнення мети, контингент), показано особливості розвитку в 20-30-ті рр. ХХ ст. у контексті історико-педагогічних і сучасних поглядів. Проаналізовано нормативне забезпечення цієї діяльності у правовому та організаційному аспектах. Розкрито зміст післядипломної освіти педагогічних працівників, встановлено його провідні напрями та їх тематичне наповнення. Виявлено та схарактеризовано форми післядипломної освіти педагогічних працівників різних освітніх галузей.

Ключові слова: зміст, нормативне забезпечення, педагогічні працівники, післядипломна освіта, розвиток, форми.



Пахомова Т. Г. Развитие последипломного образования педагогических кадров в Украине (20-30-е годы ХХ столетия). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степеной кандидата педагогических наук по специальности 13.00.01 - общая педагогика и история педагогики. - Кировоградский государственний педагогический университет имени Владимира Винниченко. - Кировоград, 2010.

Диссертация посвящена вопросам теории и практики последипломного образования педагогических работников в 20-30-е гг. ХХ ст.

В диссертации рассматривается проблема последипломного образования, под которым подразумевается упорядоченная совокупность заведений и организаций, призванных осуществлять непрерывную теоретико-методическую подготовку работающих педагогов в соответствии с требованиями, которые выдвигаются перед ними в контексте обеспечения эффективного функционирования общеобразовательных учебных заведений, надлежащего решения вопросов обучения и воспитания молодого поколения.

Установлено, что под развитием последипломного образования подразумевается его усовершенствование по всем параметрам - цели, задачи, содержание, формы, - каждый из которых определяется требованиями общества к этой образовательной отрасли.

Выяснено, что в 20-30-е гг. ХХ ст. проводились научные исследования, направленные на раскрытие сущности, целей и задач переподготовки педагогических кадров, определение ее содержания; нахождение способов укрепления обратной связи между руководящим центром и ячейками на местах; освещение реальных фактов переподготовки; рассмотрение организационных форм переподготовки учителей, деятельности руководящих органов по внедрению конкретных мероприятий по повышению квалификации педагогических работников; выявление и теоретическое обоснование целесообразности тех или иных форм переподготовки; определение существующих на то время недостатков в этой образовательной отрасли. На сегодня определены и охарактеризованы периоды становления последипломного образования, тенденции его развития.

В ходе исследования выявлено и проанализировано нормативное обеспечение повышения квалификации работников образования. Это обеспечение разрабатывалось центральными органами управления образованием, на основании задач, которые выдвигались в 20-30-е годы ХХ ст. перед школой в связи с построением национальной модели образовательной системы, разработкой и внедрением в школьную практику различных инноваций, касающихся как содержания, так и методов работы с учащимися.

Содержание нормативного обеспечения определялось правовым и организационным аспектами.

Правовой аспект предусматривал: обязательность переподготовки, ее плановость, систематичность, регионализацию, детерминацию содержания, создание системы руководящих органов, определение их полномочий, рационализацию педагогического процесса, перевод переподготовки в перманентную, неотъемлемую составляющую текущей работы учителя и др.

Организационный аспект включал: перестройку системы опорных баз и пунктов (институты народного образования и опытные станции; педагогические курсы; дома работников образования; районные школы; советские партийные школы; сельскохозяйственные, индустриальные и другие профессиональные школьные заведения; детские учреждения разного типа; учебно-вспомогательные учреждения и т.п.); определение функциональных обязанностей, форм работы опорных пунктов в зависимости от их статуса (организация комиссий для проработки методологических материалов, созыва конференций, разработка программно-методических указаний для школ разного типа, организация консультаций, выездных сессий, заочное руководство работой кружков и индивидуальной работой учителей - институты народного образования; разработка программ для школ и учреждений для детей младшего школьного возраста, проведение выставок - высшие педагогические курсы; пропаганда принципов советского образования, организация кружков и проведение конференций - дома работников образования; обобщение опыта и сравнение его с практикой - опытные станции; концентрация педагогического опыта, его изучение и анализ, консультирование учителей - районные школы; организация, планирование и учет работы, предоставление методической помощи, поддержка отстающих учителей - педагогические советы; реализация жестких планов и программ - Всеукраинский институт повышения квалификации педагогов, в дальнейшем ? Всеукраинский институт педагогических кадров).

Прослежены основные тенденции развития последипломного образования: от стихийных кратковременных и долговременных курсов до стройной системы обязательных мероприятий.

В ходе исследования раскрыто содержание последипломного образования педагогических работников, на основе которого разрабатывались соответствующие планы и программы.

Содержание включало педагогический и социально-политический циклы, предусматривало обязательное время на украиноведение и изучение производства.

Проработка содержания осуществлялась путем помощи применения разнообразных форм. В диссертации раскрываются основные характеристики наиболее распространенных форм последипломного образования (курсы, кружки, совещания, конференции, съезды, прикрепления в учреждения, заочная учеба, самоподготовка и проч.), показаны их положительные и отрицательные стороны.

Ключевые слова: содержание, нормативное обеспечение, педагогические работники, последипломное образование, развитие, формы.



Pachomova T. H. Pedagogical bases of the development of post-diploma education management in Ukraine (1920s-1930s). ? Manuscript.

Scientific degree dissertation for the Candidate of Pedagogical Sciences, specialty 13.00.01 ? General Pedagogy and Pedagogy History. - Kirovograd Pedagogical Institute named after Vladimir Vynnychenko, Kirovograd, 2010.

The dissertation defines socio-pedagogical bases of the management of the development of the domestic system of post-diploma education in 1920s-1930s and analyzes the main normative documents that regulate this process. It characterizes supporting centers which were responsible for its implementation at all hierarchy levels in the management system.