Основний напрямок модернізації вищої школи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Основний напрямок модернізації вищої школи

Вступ

Входження України до загальноєвропейського Болонського процесу поступово змінює усвідомлення проблематики, що стоїть перед вищої освітою. Одна з основних проблем, що висувається на передній план - це подолання існуючої прірви між вузівськими навчальними програмами та системою їх викладання, з одного боку, і реальними запитами ринку - з іншого.

Модернізація вищої освіти в сучасних умовах потребує створення такої концепції її розвитку, яка б виходила за межі звичайних уявлень про шляхи розвитку вищої освіти. У рамках колишніх підходів, екстраполюючи колишні способи вирішення проблем, обмежуючись локальними нововведеннями в окремих ланках, неможливо створити дієву концепцію розвитку вищої освіти. Можливий лише один шлях - інноваційний, який отримав останніми роками розвиток у багатьох розвинених країнах світу.

Досліджуючи вищу освіту в якості складової частини інноваційної системи слід виділити основні механізми державного управління інноваційним розвитком.

Результатом реалізації зазначених механізмів є підвищення ефективної діяльності вищих навчальних закладів, які створюють та поширюють нові знання і технології, що в кінцевому підсумку призводить до здійснення цілеспрямованих структурно-функціональних змін в економіці країни і до збільшення частки інноваційної складової в прирості внутрішнього валового продукту.

Зокрема, до таких регіональних програм належить і комплексна програма розвитку освіти Дніпропетровської області на 2009-2012 роки, одним з розробників якої є автор. У зазначеній програмі вперше серед регіональних програм закладено можливості фінансового забезпечення проведення заходів у сфері вищої та професійно-технічної освіти.

З огляду на ці обставини необхідно переорієнтувати освітній процес з екстенсивної моделі, що зводиться до передачі об'єкту певної суми готових знань, на інтенсивну модель, в основі якої лежить формування здатності до самоосвіти, розвитку творчого потенціалу майбутнього фахівця. Негативним моментом в реалізації нової моделі вищої освіти є той факт, що засвоєння знань тим, хто навчається, часто зорієнтоване на досягнення «тактичної мети», - успішно завершити навчання і отримати диплом.

Вихід тут один - позбутися формального підходу в навчанні, перетворити навчальну діяльність в органічне засвоєння знань як методології, бази, основи діяльності людини у різних сферах життя.

Підвищення:

- рівня комп'ютеризації вищих навчальних закладів;

- якості підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців з менеджменту інноваційної діяльності

Активізація:

- науково-технічної та інноваційної діяльності у сфері вищої школи та забезпечення належного бюджетного фінансування;

- процесу створення інноваційних структур в системі освіти. Сьогодні вона характеризується насамперед розширенням прав вузів у формуванні змісту, форм і методів навчання.

1. Демократизація навчального процесу вищих учбових закладах

Важливим елементом демократизації навчального процесу є делегування прав вузу на нижчі щаблі управління навчальним процесом, котрі визначають свободу викладача вирішувати питання змісту навчання, використання форм і методів навчання з метою досягнення оптимального ефекту. Студенти пов'язують академічні свободи передусім з правом на самостійну роботу в достатніх обсягах, з правом на вибір змісту, логіки, способу засвоєння матеріалу - через вибір предметів, викладача, лекцій, т. п. Аналіз діяльності ВНЗ вказує на те, що академічні свободи, самостійність викладачів і студентів у навчанні обмежуються методологією науки, змістом, технологією засвоєння професійного знання, рівнем готовності до навчання (як з боку студентів, так і з боку викладачів), а також можливостями (інформаційними, матеріальними, організаційними) навчального процесу, його умовами. Ступінь академічної свободи не є однаковою стосовно різних напрямків підготовки. Найбільш жорстка регламентація навчального процесу на медичних спеціальностях, де введені обов'язкові навчальні плани. Найбільшою академічною свободою користуються студенти гуманітарних напрямків.

Зміна структури підготовки кадрів є важливим реформаторським напрямком стосовно вищої освіти України. Тому в країні почала формуватися диференційована за рівнем підготовки і виконуваними завданнями система вищих навчальних закладів. Вона включає (поряд з університетськими і спеціалізованими вузами академічного рівня) ВНЗ, створені на базі інженерних вузів та інших вищих професійних навчальних закладів, а також новий тип вузів - об'єднані вищі заклади, які здійснюють підготовку спеціалістів різного профілю і рівня кваліфікації, з новою, більш демократичною системою навчання, можливістю переходу з одного потоку на інший. На думку керівництва вищої школи, створення диференційованої системи вищої освіти, з одного боку, дозволяє задовольнити різнобічні інтереси студентів, з іншого боку, більшою мірою відповідає потребам економіки у спеціалістах різного профілю і рівня кваліфікації. Разом з тим, реформування структури підготовки спеціалістів необхідно проводити обережно, бо зміна структури народного господарства відбуватиметься повільно, і потреба в інженерах за умови стабілізації залишається високою.

Не можна нарощувати підготовку фахівців нетехнічного профілю за рахунок різкого скорочення підготовки інженерів.

Виходячи з цього, слід розуміти, що випускник ВНЗ має володіти базовими компетенціями. Тому все більшого значення набуває вимога «уміння вчитися», що підвищує можливості працевлаштування, полегшує вертикальну і горизонтальну мобільність працівників на ринку праці. Більшість запрошень підприємств на роботу містять такі вимоги: наявність вищої освіти - 90% від загального числа; знання ПЕОМ на рівні, не нижче упевненого користувача - 95%; знання, як мінімум, однієї іноземної - 50% [4]. Є ефективні та безпечні для суспільства шляхи економії державних коштів. Один з них - інтеграція спеціальностей відповідно до класифікації видів економічної діяльності та критеріїв: «об'єкт діяльності», «потреба в кадрах», «перспективність». Така робота в Україні ведеться. Відповідно до принципів Болонської декларації, впроваджуються елементи методології розмежування освітньої та професійної атестації фахівців, зокрема, впровадження кваліфікаційного сертифікату, визнаного в країнах ЄС.

Слід забезпечити безперервність навчального процесу за більшістю напрямів підготовки, їхню взаємоузгодженість. Це підвищить ефективність усього навчального процесу, посилить мотиваційні аспекти у виборі професії, навчанні молоді, в отриманні другої освіти чи підвищенні кваліфікації, стабілізує конкурсну ситуацію та контингент тих, хто навчається у взаємопов'язаних навчальних закладах.

Структурне реформування системи підготовки кадрів з вищою освітою, на наш погляд, має відбуватися за такими напрямами: удосконалення законодавчої та нормативно-правової бази з питань підготовки і перепідготовки спеціалістів різних напрямів, оптимізація мережі та чисельності особового складу ВНЗ у межах єдиної системи вищої освіти, матеріально-технічного та фінансового забезпечення підготовки фахівців, приведення змісту освіти у відповідність із державними стандартами вищої освіти, сучасних потреб та міжнародного досвіду підготовки кадрів, застосування інноваційних педагогічних технологій, створення умов для розвитку, саморозвитку, самореалізації випускників вузів, проведення державної акредитації ВНЗ за новими напрямами та спеціальностями підготовки фахівців.

Нова парадигма вищої освіти України як системи, що самовдосконалюється, має враховувати швидкоплинні умови функціонування, національні і державні програми розвитку суспільства, які базуються на аналізі світових тенденцій розвитку вищої освіти, постійному пошуку і впровадженні навчальних інновацій.

Прискорений розвиток технологій, таких як інформаційні й телекомунікаційні, вплив яких на всі аспекти соціального життя дедалі більше зростає, відкриває перспективи вдосконалення вищої освіти, обміну науково-навчальною інформацією, інтенсифікації наукової співпраці і розширення культурно-освітніх обмінів.

Доступна для оперативного відтворення засобами комп'ютерного процесингу інформація перетворюється у найважливіший фактор соціального розвитку суспільства. Згідно з підходами, визначеними Болонським процесом, становлення та ступінь запровадження у систему діяльності ВНЗ сучасних інформаційних систем і технологій є суттєвим чинником та індикатором стану розвитку вищої освіти в країні. В одному із оглядів ЮНЕСКО стосовно ролі вищої школи у майбутньому інформаційному суспільстві прямо констатується, що «нові інформаційні технології, особливо Інтернет, докорінно змінюють доступ до інформації, навчальний процес і наукову роботу, способи дослідження, відкриття нового, викладання та навчання; майбутнє університетів прямо залежить від їхньої здатності адаптуватися в новому інформаційному суспільстві й відповідати вимогам ще більш чутливого до нових технологічних змін ринку праці».

Процес впровадження інновацій на основі сучасних інформаційних технологій носить системний і всеосяжний характер і має бути керованим з боку як держави в цілому, так і окремих ВНЗ. Таке інноваційне навчання дозволяє не тільки проектувати майбутнє, але й вимагає від майбутніх спеціалістів бути готовими до впровадження інновацій, а також здійснювати корегуючий вплив на ці процеси. Впровадження інновацій в освітній процес необхідно здійснювати на всіх рівнях. В ньому реалізуються усі основні види інновацій: технологічні, продуктові і управлінські. Сутність технологічних інновацій для вищої школи полягає в застосуванні нових навчальних технологій (дистанційних та його елементів) або вдосконалення вже діючих на технологічно новій основі з допомогою активних методів навчання і комп'ютерних технологій. Вони мають забезпечити конкурентноздатність наданих освітніх послуг, диверсифікацію, підвищення якості освіти, реалізацію економічних і соціальних функцій. Сутність продуктових інновацій - у впровадженні нових освітніх продуктів і змін підходів до часу і обсягів послуг, що надаються. Це, зокрема, - «безперервна освіта» або «освіта протягом життя». Управлінські інновації спрямовані на вдосконалення чи застосування якісно нових методів державного управління освітньою галуззю в цілому, або на рівні конкретного ВНЗ.

Розв'язання освітніх завдань вимагає ефективного використання телекомунікаційних і комп'ютерних технологій в широкій якості - від допоміжних засобів до головних, базових при дистанційному навчанні. Комп'ютерна неграмотність - серйозний фактор маргіналізації людини і гальмо економічного й технічного прогресу. За основу оцінки й характеристики ваги країни у світі беруться нині вже не могутність збройних сил чи економічні показники, а здатність продукувати наукоємні технології. Стосовно окремого члена суспільства, невміння володіти комп'ютерними технологіями у XXI ст. можна порівняти з невмінням читати і писати на початку XX ст., такі люди неминуче витісняються на периферію цивілізації.

Курс на інноваційний розвиток неможливий без наявності кваліфікованих кадрів, здатних інноваційно мислити і готових до запровадження інновацій у всі сфери життєдіяльності суспільства. На сучасному етапі - це одне із основних завдань освітньої галузі, та й ефективний розвиток самої освітньої галузі неможливий без запровадження інновацій. Сьогодні, як відзначається у дослідженнях «забезпечення науки, виробництва, органів управління висококваліфікованими кадрами є одним з головних завдань діяльності системи освіти, тому що інтелектуальний потенціал стає визначальним фактором можливостей прогресивного розвитку суспільства» [5, 6].

Насамперед, це стосується вищої освіти, бо без відповідної підготовки кадрів до впровадження інновацій, без усвідомлення сутності і значення цього процесу неможливо досягти позитивних зрушень в державному управлінні впровадження інновацій в усі сфери життєдіяльності. В наш час навіть в країнах з розвинутою економікою існує дефіцит кадрів у сфері інформаційних технологій. Саме тому в США, Німеччині і ряді інших країн в системі державного управління реалізується політика щодо підготовки кадрів як всередині країни, так і по їх залученню за кордоном. Для цього спеціалістам у сфері інформаційних технологій створюються пільгові умови з отримання права на працевлаштування. Слід відзначити, що такі кадри потрібні Україні в усіх галузях. Саме їх підготовка є важливим завданням державного управління і в галузі вищої освіти, яка вимагає формування нових методів управління галуззю в цілому [7]. Вони визначають сутність управлінських інновацій.

2. Економічні фактори розвитку освіти

вищий болонський освіта навчальний

Для поглибленого наукового аналізу економічних умов необхідно структурувати, класифікувати та обґрунтувати економічні фактори функціонування системи освіти. До них відносяться такі [3]:

? макроекономічні (на рівні держави) - державне управління системою освіти, структурна перебудова економіки, розвиненість ринкової інфраструктури, загальний рівень техніки і технології, розвиток підприємницької діяльності, загальний рівень доходів населення, формування державного бюджету та податкова система, демографічна структура населення, інновації, економіч - на глобалізація;

? мезоекономічні (на рівні системи вищої освіти) - маркетингова політика навчальних закладів, конкуренція навчальних закладів, розвиток ринку освітніх послуг;

? мікроекономічні (на рівні навчального закладу) - рівень державного фінансування вищого навчального закладу та додаткові джерела фінансування, матеріально-технічний стан вищого навчального закладу, рівень професійної підготовки професорсько-викладацького складу, струк - тура спеціальностей вищого навчального закладу, суб'єктивний фактор керівника закладу;

? індивідуальний рівень (особистісні) - рівень власного доходу (заробітна плата, трансфертні платежі), очікування зростання доходів від підвищення освітнього рівня, власна конкуренто - спроможність на ринку праці.

До цього переліку слід додати необхідність врахування нового чинника, який відтворюється терміном «нанотехнології», хоч більш точним було б сказати про початок заміни індустріальних високих технологій на набагато досконаліші, що належать вже до 6-го і 7-го технологічних укладів ([2; 4] та ін.).

З табл. 1 випливає факт відносного збереження на приблизно постійному рівні фінансування сектора вищої освіти, хоч між окремими роками варіація складала до 1/8 (вища освіта отримала 34% освітнього бюджету в 2002 році, а 2006 - усього 29,4%). Найбільша наша проблема - малий ВВП країни і скерування на вищу освіту незначної за своїм абсолютним обсягом суми коштів (це приблизно стільки ж, як в Ірландії, яка має у 12 разів менше населення).

вищий болонський освіта навчальний

Таблиця 1. Фінансування освіти і вищої освіти в Україні

Звідси виникає потреба раціонального збалансування інтересів держави, вищих навчальних закладів та споживачів освітніх послуг. Суперечливість цих інтересів зумовлена, з одного боку, обмеженими ресурсами державного бюджету для задоволення потреб суспільства у вищій освіті, а з другого - суб'єктивними інтересами вищих навчальних закладів, зацікавлених у зростанні фінансових надходжень із різних джерел, а також зростаючими потребами споживачів в освітніх послугах. Виходячи з цього, і можна визначити основні напрями змін зовнішньоекономічних, загальнодержавних та внутрішньосистемних економічних умов функціонування вищої освіти, що передбачають реформування і самої системи вищої освіти.

Стратегічними завданнями модернізації вищої освіти в Україні є трансформація кількісних показників освітніх послуг у якісні. Цей трансформаційний процес має базуватися на таких засадах:

по-перше, це національна ідея вищої освіти, зміст якої полягає у збереженні і примноженні національних освітніх традицій. Вища освіта покликана виховувати громадянина держави Украї - на, гармонійно розвинену особистість, для якої потреба у фундаментальних знаннях і підвищен - ні загальноосвітнього і професійного рівня асоціюється зі зміцненням своєї держави;

по-друге, розвиток вищої освіти має підпорядковуватися законам ринкової економіки, тобто закону розподілу праці, закону змінності праці та закону конкуренції, оскільки економічна сфера є винятково важливою у формуванні логіки суспільного розвитку. Водночас, необхідно врахову - вати при цьому не менш важливі чинники - соціальні, політичні, духовного життя, суспільної сві - домості, культури та морально-психологічних цінностей. Значна частина проблем, що накопичи - лася в системі вищої освіти, пов'язані насамперед із розбалансованістю комплексу зазначених чинників суспільних перетворень;

по-третє, розвиток вищої освіти слід розглядати в контексті тенденцій розвитку світових освітніх систем, у тому числі європейських.

Зокрема, привести законодавчу та нормативно-правову базу вищої освіти України до світо - вих вимог, відповідно структурувати систему вищої освіти та її складові, впорядкувати перелік спеціальностей, переглянути зміст вищої освіти; забезпечити інформацію навчального процесу та доступ до міжнародних інформаційних систем. Вищій школі необхідно орієнтуватися не лише на ринкові спеціальності, але й наповнити зміст освіти новітніми матеріалами, запровадити су - часні технології навчання з високим рівнем інформатизації навчального процесу, вийти на твор - чі ділові зв'язки із замовниками фахівця.

Серед основних напрямів поліпшення розвитку вищої освіти необхідно виділити такі:

1) подальша трансформація мережі вищих навчальних закладів на задоволення потреб осо - бистості та регіонів відповідно до вимог ринкової економіки. Це дасть можливість вирівняти по - тенціали мережі вищих навчальних закладів у розрізі регіонів, зменшити еміграційні потоки мо - лоді за освітнім фактором у регіони з високим освітнім потенціалом, пом'якшити ситуацію, що складається у сфері працевлаштування молоді.

2) реалізація принципів універсального підходу до розвитку вищої освіти. Це необхідно тому, що універсальність освіти забезпечує здобуття молоддю, яка має необхідні здібності, мотивацію й адекватну підготовку до всіх етапів життєвого шляху, вищої освіти; поєднання функцій навчання та виховання; використання різних форм роботи в задоволенні освітніх потреб усіх і на всіх

етапах життя; етичну роль у період кризи цінностей в суспільстві; сприяти культу злагоди та миру в суспільстві.

3) забезпечення відповідності вищої освіти сучасним вимогам та умовам, за яких потреби розвитку держави та регіонів будуть у центрі політичного бачення та рішень. Це дозволить ком - плексно визначити свої завдання у сфері підготовки та перепідготовки кадрів, наукових досліджень і надання освітніх послуг, мати відповідні до цього ресурси, передбачити розвиток духу підприємництва, сприяти підвищенню рівня економічної активності громадян.

4) функціонування міцного «освітнього ланцюжка», що забезпечить безперервну систему освіти громадян, а також створення умов для застосування більш гнучких програм, які сприяють доступності вищої освіти протягом усього життя людини, включаючи самоосвіту.

5) формування демократичних відносин між викладачами і студентами. Такий підхід забезпечить управління цими відносинами на принципах рівності, здібностей і взаємної поваги, створить умови для формування майбутнього громадянина, здатного до професійної діяльності в соці - ально орієнтованій економіці.

Сьогодні українські приватні навчальні заклади можна умовно розділити на три групи. Перша (не більш за 20% кількості приватних ВНЗ) - новаторські заклади переважно університетського рівня, що вже зарекомендували себе на ринку освітніх послуг, мають стабільне надходження абітурієнтів і виконують результативну науково-дослідну роботу.

Друга група, що становить близько 40% - це ВНЗ, які отримали ліцензію на право освітньої діяльності, та, навіть, акредитацію, але ще не досягли стабільного становища, не мають влас - них традицій навчання, достатнього штату кваліфікованих викладачів та, іноді, вдаються до не пов'язаної з освітою комерційної діяльності.

Третя група об'єднує приватні заклади, створені для того, щоб «робити гроші», не відповідаючи за результати власної освітньої діяльності; для них характерна настирлива реклама, стислі строки навчання, використання необґрунтованих педагогічних методів та засобів [7, c. 60].

Ще на початку виникнення приватної освіти в Україні виявилися тенденції, які збереглися й у майбутньому. Приватні ВНЗ прагнули заповнити ті ділянки вищої освіти, які з різних причин не заповнювалися ВНЗ державного фінансування, або не повністю задовольняли потреби насе - лення - попит був значно вищий. Саме тому переважна більшість «приватників» відкривала еко - номічні, юридичні, лінгвістичні спеціальності, поряд з соціальною роботою, соціологією та психо - логією. Також з'явилися так звані «подвійні» спеціальності, за якими підготовка почалась на ін - тегрованій основі, а не лише шляхом арифметичного складання дисциплін, за такою схемою ве - деться підготовка приблизно 15% відсотків спеціальностей. Найбільшим попитом користуються такі спеціальності як: економіка та управління виробництвом, бухгалтерський облік, фінанси та кредит, правознавство, міжнародні економічні зв'язки, іноземні мови, організація виробництва, менеджмент у виробничій та менеджмент у невиробничій сфері [7, c. 29].

Конкурентні позиції приватних навчальних закладів на ринку освітніх послуг у цілому ще дуже слабкі, тому вони повинні обмежувати взаємну конкуренцію, як цінову, так і нецінову. Зрозуміло, що конкуренція між приватними навчальними структурами залишить на ринку тільки ті з них, що відзначаються високим рівнем освітніх послуг, мають сучасну матеріальну базу, а також високо - кваліфіковані викладацькі кадри. До речі, подолавши освітянську кризу 1993-1995 рр., у даний момент викладацький склад приватних шкіл несуттєво відрізняється якісними параметрами від державних ВНЗ. На початок 2003/2004 року частка докторів наук в чисельності основного персо - налу ВНЗ державної форми власності складала 8%, а у приватних вищих школах - 6%, канди - датів наук - 47% та 44% відповідно [5, c. 646].

Аналіз подій порівняно короткої історії становлення і діяльності приватного сектора вищої освіти засвідчує його глибоку спеціалізацію - орієнтацію лише на підготовку з економічної і правової сфер, адже всі інші спеціальності представлені дуже слабко. Серед причин цього слід вказати обмеженість фінансових ресурсів засновників цих закладів і неможливість придбання і ви - користання того дорогого устаткування, що необхідне у разі підготовки фахівців з точних наук, інженерії та медицини. А от державні ВНЗ, незважаючи на малий обсяг фінансування з держав - ного бюджету, готують значно ширшу номенклатуру молодих працівників (хоч навчання за контрактом у них отримують найчастіше саме з тих спеціальностей, що складають основу всьо - го сектора приватної вищої освіти).

Уже понад десять років студентський контингент університетів, академій та інститутів України перевищує позначку «1 млн. осіб», що означає нашу приналежність до «елітарного клубу» тих держав, що мають так звані «мегасистеми» вищої освіти університетського рівня. І це - безсумнівне і значне - досягнення було здійснене ще в умовах неподоланої економічної кризи, дуже обмеженого державного освітнього бюджету і браку не лише фінансових, а й кадрових ресурсів. У його основі перебуває переконаність абсолютної більшості населення в тому, що отримання молоддю вищої освіти є найкращою «інвестицією в майбутнє», оскільки не лише підвищує її шанси на успіх на ринку праці, а й запобігає перебуванню в маргінальному секторі осіб з надто низьким рівнем освіти і культури, примітивними життєвими запитами і схильністю до асоціальної поведінки. Незаперечним доказом цього твердження є той факт, що у 2008/2009 навчальному році абсолютна більшість українських студентів навчалися не на кошти бюджету, а на власні (найчастіше - кошти родини). За даними Державного комітету статистики таких було 63,5%, а от державним бюджетом скористалися усього 35%, іншими джерелами - 1,5% [6, с. 16]. Нама - гання наших урядів радикально змінити ситуацію на краще та досягти співвідношення 50: 50 для вказаних груп студентів лишаються лише побажаннями. Будемо сподіватися на краще, але зауважимо, що навіть найбагатші країни Європи поступово відмовляються від фінансування вищої освіти з одного джерела - бюджетного. Так вчинили Австрія, Великобританія, а нещодав - но - і Швеція (там розпочали вимагати оплату від студентів-іноземців).

Позитивні перетворення, що відбуваються у вищій освіті нашої країни, не обмежуються кількісними змінами в мережі закладів освіти або контингенті студентів. Трансформується частина пріоритетів щодо освіти, зокрема відбуваються поступові зміни за такими напрямами:

? від дегуманізації до гуманістично-особистісної спрямованості освіти;

? від знань до їх особистісної значущості;

? від пасивного засвоєння інформації, що надається, до її активного продукування;

? від пізнавально-інформативного підходу до соціально-культурного;

? від авторитарної педагогіки до педагогіки рівноправного партнерства;

? від тотальної уніфікації і стандартизації навчального процесу до його гнучкого моделювання з урахуванням індивідуальності суб'єкта навчання;

? від дезінтеграції до інтеграції у світовий освітянський простір.

Однак ці процеси не досягли того рівня, за якого б вони істотно впливали на ситуацію загалом. Тому зміни, які відбуваються, повністю не розв'язують проблеми виходу із кризи.

Висновки

Постала потреба в трансформації вищою школою всіх наявних настановлень у реальну базову основу оновлення вищої освіти й освітню практику. В умовах соціально-політич - них змін у нашій країні це можливо за урахування нової ситуації, нових вимог і потреб українського суспільства, постійного реформування освіти в контексті суспільних змін, глобальних проблем розвитку людства, загальних тенденцій, властивих світовому співтовариству в ХХІ ст. Водночас вища школа потребує широкої підтримки суспільства, зокрема з боку держави, яка не - се відповідальність за стан системи вищої освіти, її розвиток, оновлення й удосконалення.

Список використаних джерел

1. Євтушевський В. Становлення і розвиток інновацій у вищій школі / Володимир Євтушевський, Леся Шаповалова // Вища освіта України. - 2006. - №2. - С. 62-66.

2. Козлакова Г. Інноваційні процеси у вищій технічній школі: інтеграція до європейського освітнього простору / Г. Козлакова // Вища освіта України. - 2005. - №3. - С. 36-39.

3. Сафонова В. Інноваційні підходи до методології прогнозування розвитку вищої освіти / В. Сафонова // Вища освіта України. - 2004. - №1. - С. 106-109.

4. Півняк Г. Перспективи розвитку вищої технічної освіти в контексті євроінтеграції / Г. Півняк // Вища освіта України. -2006. - №1. - С. 64-68.

5. Астахова Е. Кадровый потенциал высшей школы: реальность ситуации и вербальность подходов / Е. Астахова // Новий колегіум. - 2004. - №4. - С. 3-7.

6. Державне управління: теорія і практика: [монографія] / [За заг. ред. В.Б. Авер'янова]. - К.: Юрінком-Інтер, 1998. - 431 с.

7. Поважный А. Характеристики государственного управления внедрением инноваций в образование / А. Поважный, В. Остапчук // Менеджер. - 2004. - №2. - С. 12-18.

Размещено на Allbest.ru