Виключно важливою для розуміння педагогічних можливостей соціалізації є спроба Г. Тварда описати процес інтерналізації норм поведінки через соціальну взаємодію людей. Типовим соціальним відношенням він виголосив відносини “вчитель-учень”. Відтворення їх на різних рівнях соціального життя й дає змогу, з точки зору Г. Тарда, забезпечити реалізацію принципу наслідування і на цьому підгрунті - збереження й розвиток суспільства.

Вплив поглядів Г. Тарда позначився на розумінні соціалізації видатним американським соціологом Франкліном Генрі Гіддінгсом, який, на думку деяких авторів, уперше ввів у науковий обіг поняття “соціалізація”. Розглядаючи суспільство як фізико-психічний особливим способом побудований організм, основним елементом суспільного життя якого є “усвідомлення роду”, Гіддінгс вважав, що соціалізація як процес “розвитку соціальної природи чи характеру” людини відбувається як у результаті стихійного впливу оточення, так і завдяки впливам суспільства згідно із “свідомим планом”. Такі впливи, виходять від сім'ї, школи та інших елементів суспільного організму, мають виховну спрямованість і покликані формувати в індивідів сукупність реакції, адекватні впливам соціального середовища.

Підсумком соціалізації повинна бути “плюралістична поведінка”, що забезпечує взаєморозуміння та комунікацію людей і відповідає “соціальному розуму”.

Розглядаючи основні тенденції цих досліджень, насамперед зазначимо, що більшість американських соціологів досліджують соціалізацію в конкретних, граматичних цілях: як забезпечити перетворення дитини на добре пристосованого члена суспільства, до якого вона належить. Часто дитина, що пристосувалася до середовища, характеризується як “соціалізована”, і навпаки. Крайня позиція такого розуміння - вважати процес соціалізації своєрідною “випічкою” необхідної для “потреб суспільства” людської продукції з набором стандартних мотивацій і рольових репертуарів.

Великий внесок у розробку теорії соціалізації зробив Толкота Парсон (1902-1979). Основна ідея його концепцій пов'язана з розумінням соціалізації як процесу інтеграції індивіда в соціальну систему шляхом інтерналізації загальноприйнятих норм, “вбирання” у себе загальних цінностей, у результаті чого слідування загальнозначущим нормам і стандартам поведінки стає потребою індивіда, елементом його мотиваційної структури.

На відміну від американських французька соціологія в розвитку теорії соціалізації вийшла на ширше її розуміння як сукупності взаєморозумінь, взаємовідносин із суспільством, в які індивід вступає в процесі формування як особистість. Таке розуміння підтверджують й основні тенденції в дослідженнях соціалізації, відокремлені французьким соціологом Шамбар де Лов.

Насамперед це загальне для всіх досліджень прагнення вивчати вплив групи на індивіда й індивіда на групу з метою з'ясування, що при цьому передається від індивіда до групи і в зворотному напрямку.

Плідною є поглиблена увага до дослідження умов соціального середовища з відокремленням соціально-економічних і соціальних умов, а також сім'ї, школи і неформальних груп одноліток. Диференціація умов на групи перемінних дає змогу уточнити стадії соціального визрівання, особливості пристосуванні індивіда до різних елементів середовища.

Особливе значення для досліджень педагогічних аспектів соціалізація має. на наш погляд, розгляд її як процесу соціального учнівства і послідовного засвоєння ролей, місця в цьому процесі розуміння зразків і моделей, системи цінностей.

З огляду на такі тенденції можна дійти до сучасного розуміння соціалізації, що склалася в західній соціології, як надбання людьми соціального досвіду і ціннісних орієнтацій, потрібних для їх соціальних ролей.

Завершуючи огляд досліджень соціалізму в зарубіжній соціології, підкреслимо, що в розумінні соціалізації різними дослідниками більшою чи меншою мірою присутня деяка однобічність цього процесу, спрямованість його від середовища до індивіда за деякої пасивності останнього. Водночас для соціалізації індивіда залишається певна свобода від стандартизації, що особливо слід урахувати при оцінюванні із сучасних позицій вітчизняних досліджень. Вона виражається в тому, що при формуванні особистостей у процесі їх інтеракції одна одною з'являється велика кількість варіантів впливу на цей процес сукупності основних сил у вигляді фізичних особливостей людини, навколишнього середовища, індивідуального досвіду і культури. З урахуванням різноманітності та багатогранності кожного виду сил під їх впливом кожного разу формується унікальна особистість.

Зазначимо, що такий аналіз потрібний для того, щоб реально з позиції досягнень світової соціологічної та психологічної думки оцінити рівень дослідження цих проблем у вітчизняній літературі.

Дослідження проблем соціалізації і виховання у вітчизняній літературі своїм корінням ідуть до праць російських філософів, соціологів, психологів і педагогів. Видатний педагог В. П. Катерєв, досліджуючи розвиток російської педагогіки, простежує лінію соціальної обумовленості виховання. “Справа усюди починається з того, - пише він, - що шляхом виховання й освіти прагнуть пристосувати підростаючі покоління до оточуючої дітей суспільно-політичної організації”.” [13, с. 73]. Обмеженість такого виховання дослідник вбачав у досить вузькому розумінні людської природи однією соціальною групою властивостей, що відповідає переважаючій ознаці даної суспільно-політичної організації. ” [25, с. 11].

Уся педагогія при такому підході є надзвичайно однобічною, бідною, такою, що обмежує молоде покоління жорсткими рамками норм і правил, викликаючи в нього незадоволеність, яка накопичується в міру підростання.

В контексті поняття “соціологія” не могло не співпадати з поняттям “комуністичне виховання”, оскільки останнє, по-перше, було наділене на максимальне досягнення “соціалістичності” в її ідейному вихованні, а по-друге, охоплювало своїм виховним впливом практично всі сфери життєдіяльності індивіда, його соціальне середовище.

Невипадково в цьому зв'язку тривалий час парадигма основної мети виховання орієнтувалась на особистість як сукупність певних характеристик. Тим самим поняттям “людина” зводилося до поняття “особистість”, що призводило до ігнорування в теорії та практиці виховання біологічних та інших складових людини”.” [42, с. 37].

Не спиняючись на аналізі такого розуміння соціалізації, пошлемося на авторитетну думку російського мислителя М. О. Бердяєва, який одного часу підтримував ідею про об'єктивність процесів соціалізації суспільств у напрямку їх “соціалістичності”. Потяг до соціалізму, - писав він, - характерний не лише для нас, а й для всієї Європи, де, можливо, в іншій формі, але відбуватимуться процеси соціалізації”.” [7, с. 210].

Як засвоєння індивідом соціального досвіду певної системи соціальних ролей і культури розглядається соціалізація в праці І. С. Кона “Социология личности”. Людина стає особистістю, об'єктом і суб'єктом суспільних відносин, послідовно проходячи різні стадії соціалізації.

Н. В. Андрєєнкова вважає типовим для них розгляд соціалізації як процесу людини в її загальній формі, тобто відокремлення її зі світу тварин і подальший процес розвитку людства.

Проте такий підхід не міг задовольнити наростаючу потребу в конкретних даних про виховання, формування і розвиток особистості, його важко було перекласти на мову соціальних індексів та критеріїв - мову конкретних соціологічних досліджень, що поверталися до суспільних наук у зв'язку з деякою демократизацією соціального життя.

Важливою подією в дослідженні на наш погляд, вважати появу статті І. С. Кона і В. Б. Ольшанського в п'ятому томі філософської енциклопедії. Соціалізація в ній визначається як “процес, під час якого людчька істота з певними особистісними задатками набуває якостей, потрібних їй для життєдіяльності”.” [15, с. 67].

На відміну від близьких їй понять “розвиток” і “виховання” соціалізація охоплює процес і результати взаємодії індивіда із сукупністю соціальних впливів.

Загальна картина вивченості проблеми стала в деякому розумінні ніби точкою відліку для подальших досліджень, базою для їх прогнозування, основою для розширення аспектів дослідження соціалізації. Слід зазначити виховну спрямованість дослідження.

Соціалізація включає виховання. Цілеспрямований вплив на індивіда з метою прищеплення йому певних навичок, понять доповнюється в цьому разі практикою соціальної діяльності індивіда, участю його в різних неформальних групах. У процесі соціалізації індивід відіграє як пасивну так і активну роль. І хоча ця активність зосереджена лише на самовдосконаленні й не поширюється на середовище соціалізації, не можна не погодитися з твердженням автора, що соціалізація “неможлива без активної участі самої людини в процесі засвоєння соціального досвіду та культури”.

1.3 Структура, функції та механізми реалізації процесу соціалізації дітей молодшого шкільного віку

Поняття “соціалізація” (від лат. socialis - суспільний) дедалі активніше використовується як наукова категорія представниками широкого спектра наук - філософії, соціології, психології, політології, педагогіки. В американській та французькій соціології це поняття з'явилося наприкінці ХІХ ст. і пов'язане з іменами американського соціолога Ф. Г. Гіддісона (1855-1931) і французького соціолога Г. Тарда (1843-1904).

Габрієль Тард, прагнучи вивільнити соціологію від біологізму й організму, сам не уникнув впливу останнього. Суспільство він порівнював з мозком, а основним його елементом вважав свідомість окремої людини. Засвоєння індивідуальними свідомостями існуючих вірувань, переконань, розуміння бажань та намірів інших і взаємодію на цьому підгрунті породжують суспільство, що є основою життя. У центрі його - ставлення нашого “Я” до інших “Я”, їх невпинний (хоча непомітний) взаємний вплив.

“У цій дії одного духу на інший і слід вбачати елементарний факт, з якого випливає все соціальне життя, хоча соціальна дійсність й виходить далеко за межі розумового світу…” Основним механізмом такої взаємодії розглядалося наслідування, регульоване суспільством через соціальні інститути - систему освіти й виховання, сім'ю.

У такий спосіб суспільство підтримує своє існування як цілісність, забезпечує розуміння індивідами своїх соціальних функцій.

Заслуга Г. Тарда полягає у спробі розглянути соціалізацію не лише як стабілізуючий суспільний механізм, а й побачити в ній можливості забезпечення розвитку суспільства. Винаходи, що виникають в індивідуальній свідомості як акт творчості й поширюються в процесі взаємодії людей, сприяють розвиткові різних сфер соціального життя і суспільства загалом. Освіта й виховання мають створювати передумови та умови для такої творчості.

Типовим є визначення соціалізації як прийняття індивідом групових норм, “прийняття особистістю переконань. цінностей і норм вищого чи нижчого статусу, характерних для груп, членства в яких особистість домагається”.

У процесі соціалізації індивід готується до відповідності вимог і очікувань інших членів суспільства в широкому діапазоні можливих життєвих ситуацій. Соціалізація містить набір агентів і механізмів, завдяки яким забезпечуються соціально схвильована поведінка та норми моралі. Нарівні з ідентифікацією, що розуміється як ототожнення себе з іншими, ключовим поняттям при описуванні соціалізації часто обирають імітацію. Остання розуміється як усвідомлене прагнення дітей копіювати поведінку батьків і вчителів, які є для них взірцем.

Соціалізація як навчання соціальним ролям - одна з найважливіших ідей про нерозривний зв'язок процесів виховання, навчання і соціалізації, підсумком яких є “засвоєння реквізиту орієнтації для задовільного функціонування в ролі”.

Серед плідних для виховання ідей соціалізації в працях соціологів потрібно, на наш погляд. зазначити також:

ідею про те, що соціалізація пов'язана з адаптивними процесами;

думку про встановлення соціальних зв'язків як про один з механізмів соціалізації;

положення про значення для успішної соціалізації формування самосвідомості й системи соціальної орієнтації, а також розвитку мови.

Соціалізація розуміється як входження в соціальне середовище шляхом пристосування до нього. ” [27, с. 124].

Очевидно, не так просто було відійти від розуміння людини як “гвинтика”, хоча і з певними функціями та соціальними ролями. І хоча В. Д. Паригін застерігає, що це “не простий процес автоматичного прийняття індивідом вимог, функцій і ролей соціального середовища, способів соціального спілкування і взаємодії, ця “неавтоматичність” полягає лише в ступені злиття з вимогами та нормами суспільства, ступені прийняття чи неприйняття індивідом традицій і стандартів.

В 90-ті роки інтерес до дослідження проблем соціалізації підвищується. Триває розширення напрямків дослідження соціалізації, уточнюються її структура та функції, поглиблюється вивчення соціальних механізмів та інститутів соціалізації, уточнюються особливості взаємодії соціалізації та виховання в сучасних умовах.

Переходячи до “міжособистісного спілкування”, в якого соціалізація охоплює процес і результат групового впливу на особистість, зазначимо, що вона здійснюється шляхом міжособистісного спілкування, що відбувається згідно з об'єктивними законами, закріпленими в системі соціальних ролей. Прихильники вважають, що особистість виростає з множини інтеракцій людей з оточуючим світом у результаті яких вона навчається дивитися на себе очима інших, тобто думати про себе як і про інших, а також розуміти поведінку інших людей.

Відомий інтерес для організації виховного процесу становить положення Дж. Г. Міда про три стадії соціалізації. На першій з них - імітації - діти копіюють поведінку дорослих, не завжди розуміючи її. На другій - рольових ігор - діти, виконуючи в іграх дорослі ролі, “приміряючи” їх до себе, вчаться надавати своїм думкам і діям такого самого значення, що й дорослі. На третій, завершальній стадії - колективних ігор - дитина до розуміння очікувань окремих людей додає групові очікування. Дотримання правил рольових та колективних ігор підготовлює дітей до виконання правил гри в суспільстві, закріплених у законах і нормах. Тим самим здобувається почуття соціальної ідентичності. Психологи розглядають проблему соціалізації у зв'язку з формуванням особистості в процесі взаємодії та взаємовпливу соціальних груп, колективів і особистості. Процес соціалізації з цих позицій характеризується як поступове розширення в міру набуття індивідом соціального досвіду сфери його спілкування та діяльності, як процес розвитку і саморегуляції становлення самосвідомості та активної життєвої позиції. ” [28, с. 350].

“Когнітивна модель соціалізації побудована на ідеї, що поведінка особистості детермінована її знаннями, сукупність яких утворює в її свідомості образ (картину) оточуючого світу. Саме ця картина світу керує поведінкою людей, а не сама реальність. Головним аспектом соціалізації при цьому є процес навчання мисленню, розвитку пізнавальних, моральних та емоційних структур особистості.

Згідно з Ж. Тіаже когнітивна соціалізація відбувається в кілька стадій, кожна з яких окреслюється новими навичками, що обмежують навчання людини. Стадії проходяться дітьми в певній послідовності, хоча швидкість і результативність соціалізації на них можуть різнитися в різних дітей.

Перша - сенсорно-моторна стадія (до двох років) передбачає розвиток у дітей здатності тривалий час утримувати в пам'яті образи об'єктів навколишнього середовища.

Друга - передопераційна стадія (від двох до семи років), коли діти вчаться розрізняти символи та їх значення, розуміти відмінність між об'єктами та їх символами.

Третя - стадія конкретних ситуацій (від семи до одинадцяти років), коли діти вчаться виконувати деякі дії подумки, тобто уявляти необхідні дії “про себе”, без виконання їх у житті.

Четверта - стадія формальних операцій (від дванадцяти до п'ятнадцяти років). Настає черга навчитися аналізувати абстрактні проблеми, вмінню розмірковувати про майбутнє.

Особливе місце серед прихильників “когнітивної” моделі займає точка зору “гуманістичних” психологів (А. Маслоу, У. Роджерс та ін.).

Базуючись на ідеї самоактуалізації особистості в процесі її визрівання, вони вважали, що природні внутрішні сили особистості здатні самостійно реалізувати соціалізацію індивіда, а засоби, фактори й агенти соціалізації не повинні лише перешкоджати цим силам.

Певна річ, важко підтримати недооцінювання в цій моделі агентів соціалізації в особі соціальних інститутів, і зокрема освіти й виховання. Проте в цій концепції закладено попередження щодо зловживання їх можливостями для маніпулювання свідомістю людей. Щодо зв'язку з вихованням “когнітивної” моделі в цілому, можна зазначити її підвищену схильність до ідеологізації виховання, коли абстрактна ідеологізована картина світу може виявитися неадекватною реальному світу, що може призвести в результаті до викривленого розуміння себе в суспільстві (роль “гвинтика” у суспільному механізмі).

Однією з впливових моделей соціалізації, положення якої актуалізуються у зв'язку з наростанням національних проблем, є модель “інкультурації” (Ф. Баоса, В. Малиновський). Соціалізація в ній розглядається як процес передавання культурної спадщини. Дитина в цьому процесі бере участь як пасивний споживач, що автоматично сприймає культуру під час індивідуального розвитку. Сама ж культура трактувалась як своєрідний екран у вигляді національного характеру, на який і проектується психологія індивіда.

Усі розглянуті моделі тією чи іншою мірою визначають, що процес соціалізації обмежуються періодом досягнення дитиною дорослого стану.

Процес соціалізації, завершується у 23-25 років, із досягненням молодою людиною зрілості. Саме цей період потрібний для стійкої інтерналізації комплексу норм і ролей, для вироблення стійкої системи соціальних орієнтацій, установок. Залежно від віку індивіда розрізняються три основних етапи соціалізації:

1. Первинна (дитини).

2. Маргінальна (проміжна, або псевдостійка) (підліток).

3. Стійка (коцептуальна) цілісна (перехід від юнацтва до зрілості - період 17-18 до 23-25 років).

Аналіз сукупності різних факторів на кожному з етапів уможливив відокремлення “критичних періодів”, що є особливо важливим для соціалізації. Для первинної соціалізації - це перші два - три роки і вступ до школи. Для маргінальної - перетворення дитина і підлітка на юнака. Для стійкої соціалізації - початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості.

Завершити соціалізацію достроково не лише можна, а й потрібно. З цією метою необхідно:

1. “… Визначення рівня і змісту соціальної зрілості… виводити не з досягнутого стану…, а з перспективних потреб і цілей суспільного розвитку”…” [16, с. 337].

2. “Активніше формувати відповідні соціально-моральні риси”. “Природним результатом цих рис, - роз'яснює автор - світогляду”. “Таким є… основний зміст тієї соціальної зрілості, яку слід формувати нині в підростаючого покоління”.” [21, с. 41].

3. “Практичне ж завдання полягає в тому, щоб якнайповніше і найміцніше сформувати їх і обов'язково до певного терміну, а не “взагалі” зважати на них як на невизначене в часі й просто бажане виховне завдання”.” [21, с. 41].

О.Г. Грім - молодший одним із перших описав соціалізацію як процес, що триває все життя. Відмінність її від соціалізації дітей, на його думку, полягає в тому, що соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації. тоді як у дітей акцент робиться на формування ціннісних орієнтацій. Крім того, дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні лише засвоювати їх. І, нарешті, соціалізація дорослих допомагає їм набути потрібних навичок (часто конкретного характеру), а соціалізація дітей пов'язана більшою мірою з мотивацією.

Американський психолог Е.Г. Еріксоном запропонував розвиваючий підхід. Він вважав, що індивіду як у дитинстві, так і в дорослому віці доводиться долати складні, іноді критичні ситуації, що закономірно виникають на його життєвому шляху і мають специфічний характер на кожному етапі. Долаючи ці критичні ситуації успішно, індивід збагачується новим соціальним досвідом і переходить до наступної стадії. Якщо соціалізації на якій-небудь стадії не відбулося, або вона відбулася частково, це негативно впливає на подальші стадії та соціалізацію в цілому. Уявлення про найважливіші проблеми індивідів на різних вікових стадіях дасть змогу конкретніше й цілеспрямованіше проводити з ними виховну роботу, орієнтуючись на надання допомоги у розв'язанні цих проблем. В соціології є еволюційні теорії (стадії людського розвитку).

Стадія І - дитячий (немовлячий) період. Основна проблема: Довіра чи Недовіра. Немовля на основі рівня турботи і комфорту з перших днів упізнає, якою мірою можна розрахувати на задоволення основних потреб: їжа, ласка, безпека. Про подолання кризи можна судити, коли малюки не плачуть і не сердяться в разі зникнення з поля зору дорослих, що піклуються про них. У разі неповного розв'язання цієї проблеми залишки недовіри можуть позначатись на подальших стадіях.

Стадія ІІ - вік один - два роки. Основна проблема - Автономія або Сором і сумнів. Ситуація ускладнюється співпаданням навантажень на дитину, пов'язаних, з одного боку, з початком відстоювання своїх прав і непокірливості авторитету. А з іншого боку, батьки починають навчати дитину контролювати роботу свого кишечника. Підвищені вимоги в другому напрямку можуть закріпити в свідомості почуття сорому і власної нікчемності, істотно підриваючи її зусилля щодо самовизнання та досягнення автономності.

Стадія ІІІ - від трьох до п'яти років. Основна проблема - Ініціатива або Почуття провини. Це період розвитку рухової активності, допитливості та уявлення. Усвідомлюється відмінність між хлопчиками та дівчатками, виявляється дух суперництва, що у прояві нових здібностей може поширюватися. На цьому ґрунті можливі конфлікти, які в разі надмірної жорстокості дорослих можуть залишити слід безініціативності на подальшому житті.

Стадія IV - молодший шкільний вік. Основна проблема - Старанність або Недбайливість. На цій стадії відбувається навчання індивідуальностей колективної навчальної роботи, формуються відносини зі вчителями та іншими дорослими, відбувається перша “примірка” дорослих ролей. На цьому тлі головним завданням є надбання впевненості в собі, у своїх здібностях, їх усвідомлення і розвиток. Невиконання (часткове чи повне) цього завдання виявляється в прояві елементів недбайливості як на цій, так і на подальших стадіях.

Ця концепція стадій розвитку особистості не включає можливостей для подальшого вдосконалення і навряд чи вичерпує всі прогресивні підходи до дослідження соціалізації. ” [16, с. 304].

Проте безсумнівною її перевагою, на наш погляд, є відхід від розуміння дитинства як би це не теперішнього життя, а підготовки до майбутнього життя. У такому контексті соціалізація має вигляд поняття, придатного тільки для дитячого віку, що не лише забезпечує роль дитинства в житті людини, а й істотно обмежує пізнавальні можливості категорії “соціалізація”. Неправомірність такого підходу підтверджує саме життя.

Відокремлення етапів соціалізації та Центральних її завдань для кожного етапу дає змогу коригувати виховний вплив, орієнтуючись на вимірювання емпіричних ознак на кожному з етапів, визначати їх вагу і значення, виявляти основні та додаткові фактори, форми та механізми їх впливу на становлення особистості.

Плідною являється спроба розглянути процес соціалізації з позицій впливу на співвідношення в дитині соціального та біологічного. Виходячи з правильного посилання, що все біологічне в особистості більшою чи меншою мірою соціалізоване, а соціальне не може бути повністю відокремленим від біологічного, розрізняють чотири підструктури особистості:

1. Найнижча, біологічно зумовлена підструктура, до якої нарівні з темпераментом належать вікові, статеві, а іноді й деякі препатологічні й навіть історичні властивості психіки. Проте навіть цей рівень не вільний від впливу соціального.

2. Психологічна підструктура, в яку входять індивідуальність, прояви пам'яті, емоцій, відчуттів, мислення, сприймання, почуттів і волі. На цьому рівні соціальна зумовленість майже порівнюється з біологічною.

3. Соціальний досвід. Ця підструктура об'єднує набуті індивідом під час соціалізації знання, навички, вміння та звички. Питома вага соціального на цьому рівні істотно перевищує біологічне. До того ж у цьому разі виявляються істотні відмінності між окремими особистостями в ступені соціалізації, що виявляються у рівні культури. Ця підструктура істотно впливає на ступінь соціалізації дитини.

4. Спрямованість особистості. У цій вищій підструктурі поєднуються нахили, бажання, інтереси, здібності, ідеали, індивідуальна “картина світу” і найвища форма спрямованості - переконання. Ця підструктура спрямованості, що майже повністю зумовлюється соціально, і є найістотнішою для особистості, найвищим її рівнем, визначає соціалізацію підструктури, а отже, і дітей в цілому.

У пропонованому підході закладаються основи для розгляду впливу соціалізації на людину в цілому в сукупності її біологічного, психічного та соціального рівнів. Такий підхід особливо цінний для розуміння процесу соціалізації людей з відхиленнями не лише соціального, а й біологічного та психічного рівнів.

У цьому самому разі досить дбало розробляються діяльний підхід до будь-якої взаємодії людини із соціальним середовищем. ” [8, с.232 ].

Хоча згідно з відокремленими структурами особистості потрібно було б розширити це розуміння взаємодії на все навколишнє середовище, а не лише соціальне. Зазначимо також можливість розгляду соціалізації як найширшої форми взаємодії людини з навколишнім середовищем.

Стосовно розуміння механізмів соціалізації цей принцип на початкових етапах психічного розвитку дитини полягає в тому, що на перший план виступає механізм біологічного пристосування, завдяки якому відбувається становлення сприймань та емоцій дитини. У процесі подальшої соціалізації цей механізм трансформується, виконуючи інші завдання, реалізуючи вищі рівні діяльності, взаємодіючи з психічними та соціальними механізмами соціалізації.

Іншими словами, міжрівневі дослідження повинні вивчати багатоманітність форм реалізації механізмів соціалізації людини. Несхожість і різноваріантність співвідношення цих механізмів у поєднанні з індивідуальною структурою особистості в кожному пояснюють несхожість людей, що соціалізувались у схожих умовах.

Разом з тим рівень вивченості проблем соціалізації навряд чи можна визнати таким, що задовольняє сучасні суспільні потреби. На нашу думку, найменшою мірою вивчені роль і можливості системи виховання щодо забезпечення успішної соціалізації. Не з'ясовано до кінця рушійні сили, механізми соціалізації індивіда. Водночас рівень теоретичних напрацювань містить багато цінних, хоча й розрізнених, ідей, думок, здогадок, які можуть і повинні, бути пошук у напрямку вивчення адаптивних процесів людини в навколишньому середовищі.

Поняття “соціалізація” виникло в західній соціології наприкінці ХІХ ст. з метою позначення основного механізму взаємодії людини з іншими людьми, із суспільством у цілому. Таким механізмом вважалося соціальне наслідування, що регулювалося суспільством через систему освіти й виховання, сім'ю та громадську думку.

У процесі розвитку наук про дитину сформувалася сукупність поглядів на соціалізацію, що об'єднує такі ідеї: про нерозривний зв'язок з освітою та вихованням; про зв'язок соціалізації з адаптивними процесами; про соціальні контакти як одну із змістовних сторін соціалізації; про значення самосвідомості, соціальної орієнтації та розвитку мови для успішної соціалізації. У контексті цих ідей соціалізація розглядається як набуття людьми соціального досвіду та ціннісних орієнтацій, потрібних для виконання соціальних ролей.

Розділ II. Основи ефективної соціалізації учнів початкової школи

2.1 Психологічні закономірності особистості в молодшому шкільному віці