главнаяреклама на сайтезаработоксотрудничество База знаний Allbest
 
 
Сколько стоит заказать работу?   Искать с помощью Google и Яндекса
 


Педагогічна самоосвіта та самовдосконалення

Форми методичної роботи в школі. Загальні напрями самоосвітньої діяльності. Науково-методичні кроки до педагогічної майстерності. Основні підходи до визначення поняття "самоосвіта". Методи вимірювання результативності самоосвітньої діяльності педагогів.

Рубрика: Педагогика
Вид: контрольная работа
Язык: украинский
Дата добавления: 19.10.2010
Размер файла: 28,6 K

Полная информация о работе Полная информация о работе
Скачать работу можно здесь Скачать работу можно здесь

рекомендуем


Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже.

Название работы:
E-mail (не обязательно):
Ваше имя или ник:
Файл:


Cтуденты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны

Подобные работы


1. Формування самоосвітньої компетентності учнів
Зміст програми формування самоосвітньої компетентності у кожному класі. Поради та корисні звички для успішного навчання та самонавчання, розвиток інтелектуальних вмінь та вмінь самоорганізації. Модель випускника школи та складові компоненти особистості.
курсовая работа [66,1 K], добавлена 25.01.2011

2. Сучасний педагог
Роль педагогіки у процесі виховання. Структура педагогічної діяльності. Інновації в роботі вчителя, професійна майстерність. Побудова занять та стосунків з учнями. Самоосвіта в діяльності сучасного педагога. План уроку з теми: "Сучасний педагог".
курсовая работа [34,0 K], добавлена 21.01.2013

3. Поняття педагогічної майстерності
Педагогічна майстерність - вияв високого рівня педагогічної діяльності. Головні елементи майстерності сучасного вчителя та шляхи її формування. Особливості психолого-педагогічної підготовки майбутнього вчителя, значення прикладних знань і навчань.
реферат [30,9 K], добавлена 12.02.2011

4. Аналіз методичної роботи в школі
Індивідуальна та колективна форма методичної роботи у школі. Взаємовідвідування вчителями уроків – шлях до підвищення педагогічної майстерності. Розроблення актуальної для педагогіки проблеми. Підвищення фахової підготовки педагогічних кадрів у школах.
контрольная работа [20,3 K], добавлена 01.02.2011

5. Сутність та цілі педагогічної діяльності
Теоретичне обґрунтування змісту та своєрідності педагогічної діяльності. Особливості професійної діяльності педагога. Поняття та сутність педагогічної майстерності. Соціокультурний характер цілей педагогічної діяльності в добу демократичних перетворень.
реферат [54,7 K], добавлена 18.03.2014

6. Форми і методи краєзнавчої роботи
Науково-методичне обґрунтування необхідності краєзнавчої роботи та значення факультативних занять в загальноосвітній школі на прикладі історичного розвитку. Система, етапи, форми і методи методичної роботи, значення етнографічних досліджень на уроках.
курсовая работа [40,8 K], добавлена 17.07.2010

7. Розвиток професійної компетентності вчителів як педагогічна проблема
Проблеми розвитку професійної компетентності педагогів у загальноосвітньому закладі. Класифікація та форми діяльності з формування і стимулювання її розвитку. Аналіз стану системи школи з управління розвитком компетентності та план методичної роботи.
курсовая работа [33,8 K], добавлена 25.01.2011

8. Особливості інноваційної педагогічної діяльності
Інноваційна педагогічна діяльність як особливий вид творчої діяльності, її сутність, форми і шляхи оновлення. Поняття, класифікація та мета педагогічного експерименту. Аналіз антиінноваційних бар'єрів у професійній діяльності педагога, шляхи їх подолання.
курсовая работа [47,4 K], добавлена 13.10.2010

9. Особливості консультування батьків підлітків з питань профілактики педагогічної занедбаності
Сутність виховного процесу в школі та в сім’ї. Основні причини педагогічної занедбаності учнів та шляхи її подолання. Організація роботи педагогів з превентивного виховання; надання консультацій батькам та спостереження за важкими підлітками у школі.
курсовая работа [40,8 K], добавлена 26.02.2014

10. Проблема формування індивідуального стилю діяльності майбутнього педагога
Специфіка педагогічної діяльності. Поняття індивідуального стилю педагогічної діяльності, фактори його формування. Визначення особливостей індивідуальних стилів педагогічної діяльності майбутнього вчителя, організація диференційованого навчання студентів.
курсовая работа [267,6 K], добавлена 16.06.2010


Другие работы, подобные Педагогічна самоосвіта та самовдосконалення


Контрольна робота

на тему: “Педагогічна самоосвіта і самовдосконалення”

Зміст

Вступ

1. Основні форми методичної роботи в школі

2. Організація самоосвіти

3. Три загальні напрями самоосвітньої діяльності

4. Термін «самоосвіта» і дослідження проблеми

5. Основні підходи до визначення поняття “самоосвіта”

6. Науково-методичні кроки до педагогічної майстерності

7. Форми і методи керівництва самоосвітою

8. Технологія організації самоосвіти

9. Методи вимірювання результативності самоосвітньої діяльності педагогів і результативність самоосвітньої діяльності педагогічних працівників

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Справжня інтелігентність - високий рівень розвитку інтелекту, освіченість у галузі предмета викладання, ерудиція, висока культура поведінки. Без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця справжнє виховання, що проникає в характер, неможливе. Лише особистість може впливати на розвиток і визначення особистості, лише характером можна створити характер.

К.Д. Ушинський

Утворення Незалежної української держави зумовило необхідність модернізації системи освіти. Основні шляхи оновлення освіти у новому тисячолітті визначено в положеннях Закону України “Про освіту”, цільовій комплексній програмі “Вчитель”, якими передбачається таке:

P відтворення інтелектуального потенціалу народу;

P забезпечення можливостей для саморозвитку людини;

P підготовка молоді до інтеграції в суспільство;

P професійна адаптація фахівця в умовах трансформації суспільного устрою та формування його професійної мобільності і конкурентоспроможності.

Успішне розв'язання цих завдань вимагає від особистості вибору стратегії неперервної освіти впродовж усього життя на основі саморозвитку, самовдосконалення, самоосвіти. Суб'єктом передачі основ самоосвітньої діяльності для молодого покоління є вчитель. Кваліфіковане керування самоосвітою та навчання своїх вихованців продуктивним способам її здійснення можливе за умови володіння самим учителем засобами самоосвіти.

Однак на етапі розбудови системи педагогічної освіти виникають суперечності між традиційною професійною самоосвітньою діяльністю вчителя та новими вимогами суспільства до вчителів, які мають бути готовими до активного самостійного використання знань та здобутої інформації у сучасних соціально-педагогічних умовах.

Останнє зумовлює потребу осмислення та узагальнення теоретичного і практичного досвіду самоосвітньої діяльності вчителя та вимагає опрацювання нових теоретико-методологічних положень зазначеного питання.

Якість навчально-виховного процесу школи, його результати певною мірою залежать від учителя, його теоретичної підготовки, педагогічної та методичної майстерності. З метою поліпшення фахової підготовки педагогічних кадрів у школах проводять спеціальну методичну роботу, яка спонукає кожного вчителя до підвищення свого фахового рівня; сприяє взаємному збагаченню членів педагогічного колективу педагогічними знахідками, дає змогу молодим учителям вчитися педагогічної майстерності у старших і досвідченіших колег, забезпечує підтримання в педагогічному колективі духу творчості, прагнення до пошуку.

У процесі методичної роботи здійснюються підвищення наукового рівня вчителя, його підготовка до засвоєння змісту нових програм і технологій їх реалізації, постійне ознайомлення з досягненнями психолого-педагогічних дисциплін і методик викладання, вивчення і впровадження у шкільну практику передового педагогічного досвіду, творче виконання перевірених рекомендацій, збагачення новими, прогресивними й досконалими методами і засобами навчання, вдосконалення навичок самоосвітньої роботи вчителя, надання йому кваліфікованої допомоги з теорії та практичної діяльності.

1. Основні форми методичної роботи в школі

Методичну роботу в школі проводять в індивідуальній і колективній формах. До індивідуальної форми відносять методичну роботу вчителів, яка є складовою їх самоосвіти.

Зміст індивідуальної самоосвіти педагога охоплює:

· систематичне вивчення політичної, психолого-педагогічної, наукової літератури, безпосередню участь у роботі шкільних, міжшкільних та районних методичних об'єднань, семінарів, конференцій, педагогічних читань;

· розробку окремих проблем, пов'язаних з удосконаленням навчально-виховної роботи; проведення експериментальних досліджень;

· підготовку доповідей, виступів по радіо, телебаченню, огляд і реферування педагогічних та методичних журналів, збірників та інше.

2. Організація самоосвіти

Організація самоосвіти передбачає:

· зв'язок самоосвіти з практичною діяльністю педагога;

· систематичність і послідовність самоосвіти, постійне ускладнення її змісту і форм;

· багатоплановий (комплексний) підхід до організації вивчення обраної теми з самоосвіти;

· індивідуальний характер самоосвіти як найбільш гнучкої форми набуття педагогом знань;

· гласність і наочність результатів самоосвіти в педагогічному колективі;

· створення в школі умов для звернення педагогів до нових досягнень науки і передового педагогічного досвіду;

· завершеність самоосвітньої роботи на кожному її етапі (доповіді, участь у семінарі, підготовка виступу, написання реферату, підготовка доповіді, участь у засіданні педагогічної ради, науково - практичній конференції та ін.).

Молоді спеціалісти, які закінчили вищі педагогічні заклади освіти, упродовж першого року роботи за місцем працевлаштування проходять стажування. Під час стажування вони користуються всіма правами працівника вищої школи і виконують покладені на них обов'язки. Керівник закладу освіти призначає для молодого вчителя наставника з числа кращих учителів відповідного фаху. Наставник надає стажисту допомогу в плануванні навчально-виховної роботи, в розробці поурочних планів та ін. Результати стажування розглядає наприкінці навчального року дирекція школи.

У підвищенні фахового, методичного і психолого-педагогічного рівнів учителя вагому роль відіграють обласні інститути удосконалення вчителів (ОІУВ). Останніми роками в цих установах створено кафедри, що відповідають за підвищення кваліфікації учителів та сприяють їх самоосвіті.

Щорічно з метою активізації педагогів до творчої професійної діяльності, стимулювання їх до безперервної фахової та загальної освіти, якісної роботи, до підвищення відповідальності за результати навчання і виховання відповідно до Закону України “Про освіту” та Типового положення про атестацію педагогічних працівників України проводиться атестація педагогічних працівників школи.

Педагоги, що атестуються запрошують колег на відкриті уроки, виховні та організаційно-масові заходи, беруть активну участь у конкурсах методичних розробок, пропагують власний досвід, виступаючи на засіданнях методичної ради, методичного об'єднання та педагогічної ради. Все це дає змогу об'єктивно визначити рівень кваліфікації та загальної культури. Підведення підсумків атестації традиційно проводиться у формі конкурсно-розважальної програми під девізом “Спочатку любити, а потім вчити”. Цей захід сприяє згуртуванню педагогічного колективу, утвердження в ньому духу професіонального суперництва, творчого пошуку.

Підсумком роботи стає творчий звіт педагога. Ця форма методичної роботи направлена на розвиток ініціативи педагога, узагальнення і поширення його досвіду, зростання авторитету. Це презентація творчих здобутків педагога, вихованців, батьків за навчальний рік.

В методичному кабінеті сконцентрований необхідний для професійного росту педагогів, науковий та методичний матеріал. З метою зручності його практичного використання в кабінеті створена картотека методичної літератури з різних проблем психолого-педагогічної науки, зібрані підшивки періодичної преси з питань освіти. Оформлені тематичні папки на допомогу педагогам в самоосвітній діяльності.

Використовуються різні форми та методи роботи: круглий стіл, творчий звіт, методичний аукціон ідей, дискусії, відкриті заняття, які сприяють удосконаленню педагогічних знань, прагненню до самоосвіти, до пошуку нових методів роботи, розвитку творчої активності педагогів закладу.

Нові умови зумовлюють нові вимоги, потребують нових, адекватних цим умовам дій. Для всіх працівників освіти особливо важливим стало набуття таких професійних характеристик, як: мобільність, гнучкість, здатність адаптуватись у соціальних змінах, бути конкурентноспроможним, готовим до успішного вирішення проблем у світі, що динамічно змінюється. Саме тому нас цікавлять інноваційні форми методичної роботи, за допомогою яких вирішується основне завдання методичної роботи - підвищення професійної компетентності педагогічних працівників закладу.

Діагностування педагогічних кадрів допомагає виявити труднощі в роботі, побачити перспективу, спрогнозувати конфлікт чи творчий злет. На основі діагностування моделюється структура зміст і форми методичної роботи. В кінці навчального року методична рада виділяє психолого-педагогічні проблеми, над якими доцільно попрацювати в наступному році. Проявляється при цьому професійне обличчя педагога і його інтерес до визначеної проблеми. Це дає необхідну інформацію для планування роботи творчих груп, для планування індивідуальної допомоги.

Кожний педагог прагне допомогти розвитку здібностей, реалізації індивідуальних якостей, переорієнтації мислення дитини з репродуктивного на творче, конструктивне, утвердженню стосунків співробітництва і партнерства, творчої співпраці педагога і вихованця. Для цього вони наповнюють заняття пошуком, фантазією, моделюють проблемні ситуації у навчанні, підштовхують до пошуку власних шляхів вирішення проблем, створюють ситуацію успіху. Все це відбувається в атмосфері добровільності, особистої зацікавленості, індивідуальної роботи з кожним вихованцем та учнем. Всі учасники навчально-виховного процесу є колективом однодумців.

Загалом проблема самоосвіти вчителя є багатогранною. Її значущість знайшла своє відображення як у класичній педагогічній спадщині (Ф.-А. Дістервег, Я.А. Коменський, Й.Г. Песталоцці, Ж.-Ж. Руссо, В.О. Сухомлинський, К.Д. Ушинський), зарубіжній педагогічній науці (І.Г. Герде, В. Оконь та ін.), так і у вітчизняній науковій думці (В.К. Буряк, В.А. Козаков та ін.).

Проблема самовдосконалення особистості засобами навчання привертає увагу багатьох дослідників. Сутність, структуру та зміст самоосвіти обґрунтовано у працях О.І. Кочетова, П.Г. Пшебильського, Є.П. Тонконогої, Я.С. Турбовського. Психологічні основи самоосвіти (мотиви, готовність) досліджені О.Я. Аретом, В.К. Буряком, А.К. Громцевою, Ю.М. Кулюткиним, Н.О. Половниковою, Л.І. Рувінським, П.С. Сухобською, А.В. Усовою.

Проблема оптимізації взаємозв'язку післядипломного навчання та самоосвіти вчителів у системі підвищення кваліфікації висвітлена Н.В. Косенко, Ю.В. Кричевським, В.І. Кубинським, В.Б. Новичковим, Т.М. Симоновою, В.Б. Новичковим, Т.М. Симоновою, П.В. Худоминським.

Отже, проблема самоосвітньої діяльності охоплює широкий спектр питань. Проте питання організації самоосвітньої діяльності вчителів у системі підвищення кваліфікації та чинників, що впливають на її динаміку, є практично не розробленими і потребують комплексного вивчення та створення якісно нової моделі самоосвітньої діяльності вчителя, яка б відповідала новим соціальним, освітнім, культурно-просвітницьким тенденціям, підвищенню рівня професіоналізму і компетентності, соціальної відповідальності, формуванню загальнолюдських ціннісних орієнтацій учителів.

Для розв'язання проблеми самоосвітньої діяльності вчителя велике значення має вивчення, теоретичний аналіз і творче використання історії становлення та розвитку самоосвітньої діяльності вчителя у системі вищої педагогічної освіти в Україні з урахуванням специфічно - регіональних та конкретно - історичних умов.

3. Три загальні напрями самоосвітньої діяльності

На основі аналізу різних підходів до дослідження самоосвітньої діяльності виділяємо три загальних напрями, в межах яких це питання розглядається впродовж значного періоду часу - з 1802 року по 2007 рік., а це:

1. гуманістичний;

2. дидактико-методичний;

3. психолого-дидактичний аспект.

Засновником першого із вказаних напрямів - гуманістичного - прийнято вважати давньогрецьких вчених (Архімеда, Сократа, Платона та ін.), які виходили з того, що розвиток мислення людини здійснюється якісно лише у процесі самостійного вдосконалення особистості, а розвиток її здібностей - на основі самопізнання.

Ідеї самостійної пізнавальної діяльності як засобу розвитку людини розвинено наприклад, у працях Ж.-Ж. Руссо, Й.Г. Песталоцці, Г.С. Сковороди та ін. Ф.-А. Дістервег зауважував: “Людина лише до тих пір здатна насправді виховувати та навчати, доки сама працює над своїм особистим вихованням та освітою”.

Особливого значення самоосвіті надавав Г.С. Сковорода, який відзначав: “...якщо хочеш виміряти небо, землю та море, починай з виміру себе”. Самопізнання він розглядав не як самоціль, а як “міцну зброю морального самовдосконалення, усвідомлення людиною своєї ролі, свого місця у природі та суспільстві”. Пізнавати себе самого, віднайти у самому собі особистість - ось до чого завжди закликав філософ. Г.С. Сковорода підкреслював, що “самопізнання духовно перевтілює людину із раба своїх звичок та пристрастей у “справжню”, “духовну” людину. Ті ж з нас, хто не займається самоосвітою, мало чим відрізняються від тварин та втрачають свою людську сутність”.

Другий - дидактико-методичний - напрям започаткований у працях Я.А. Коменського. Ним розроблено організаційно - практичні аспекти залучення особистості до самопізнання. Предметом теоретичного обґрунтування визначених положень є процес викладання (діяльність учителя) без достатньо глибокого дослідження діяльності того, хто навчається. Цей напрям розвивається впродовж багатьох століть та продовжує досліджуватися сучасною дидактикою.

Характерною особливістю третього напряму - психолого-дидактичного - є самостійна діяльність особистості як предмет дослідження разом із вивченням педагогічних засобів та методів, за допомогою яких вона здійснюється. Він започаткований у працях К.Д. Ушинського, його психолого - педагогічні ідеї близькі до положень сучасної дидактики з питань сутності самостійної діяльності. Таким чином, можемо зробити висновок, що на всіх етапах розвитку проблема організації професійної самоосвітньої діяльності визначалася та розв'язувалася відповідно до конкретної історичної, соціокультурної ситуації в державі, тобто від зародження самоосвіти як суто соціального явища (протягом 1802-1917 рр.) до створення системи спеціальної підготовки вчителів допрофесійної самоосвітньої діяльності (протягом 1917-2004 рр.).

У педагогічній літературі зустрічаємо такі взаємопов'язані поняття, як “освіта”, “самоосвіта” та “самостійна навчальна робота”. На основі категорійного аналізу визначимо взаємозв'язок між ними. Визначити відмінність між зазначеними поняттями допоможе їх розмежування, здійснене А.К. Громцевою, П.І. Підласистим, Н.А. Половниковою, Г.Н. Сєріковим, А.В. Усовою.

Освітою називається процес засвоєння систематизованих знань, умінь та навичок, спрямованих на формування світогляду або процес та результат завершеного навчання.

На основі узагальнення наявного понятійного загалу самоосвітою назвемо такий специфічний вид діяльності, в ході якої завдяки самостійному визначенню цілей особистість задовольняє власні пізнавальні потреби або вдосконалює власні здібності, якості та властивості.

Самостійною навчальною діяльністю вважаються різноманітні види індивідуальної та колективної навчальної діяльності, яка здійснюється на навчальних або позакласних заняттях за завданнями вчителя під його керуванням, однак без його безпосередньої участі. Реалізація цих настанов вимагає від особистості, яка навчається, активної розумової діяльності, самостійного виконання різних пізнавальних завдань, застосування раніше засвоєних знань на основі педагогічного керівництва.

Аналіз самостійної роботи та самоосвіти особистості дозволяє зробити висновок, що це - складні види діяльності, тісно пов'язані між собою.

Дійсно, у визначенні обох понять підкреслюється діяльнісний характер формування особистості, але під час самостійної роботи вказаний процесс відбувається на основі досягнення цілей, поставлених іншою особою - викладачем; в ході самоосвітньої діяльності - відповідно до задумів особистості.

Принципова відмінність між самоосвітою та самостійною роботою полягає в тому, що в ході самоосвітньої діяльності особистість виступає суб'єктом своєї діяльності у досягненні самостійно визначених цілей, які і складають головний мотив самоосвітньої діяльності, в ході самостійної роботи цілі перед особистістю ставить керівник.

4. Термін «самоосвіта» і дослідження проблеми

Дослідження визначеної проблеми потребує насамперед проведення логіко-семантичного аналізу поняття “самоосвіта”. Цей термін увійшов до російської та української мов у 30-60-х рр. ХІХ ст. Дослідник Ю.С. Сорокін вважає, що інтенсивне включення у книжкову лексику слів із першою займенниковою частиною “само” зумовлене позамовленнєвими чинниками, а саме: “особливою увагою до будь-яких проявів духовних процесів окремої особистості та до розвитку активної діяльнісної першооснови загальнополітичного життя”.

С.І. Ожегов у “Словнику російської мови” тлумачить самоосвіту як “здобуття знань на основі самостійних занять, без дозволу викладача”. Дещо ширшим можна вважати визначення, подане в Українському педагогічному словнику: “Самоосвіта - самостійна освіта, отримання системних знань у певній галузі науки, техніки, культури, політичного життя та ін., яка передбачає безпосередній інтерес особистості в органічному поєднання із самостійністю у вивченні матеріалу”.

Самоосвіта як педагогічна категорія розглядалася спершу як додаток (доповнення, підсистема, частковий прояв) категорії освіти і застосовувалася для розв'язання конкретних освітніх завдань: формування волі, усунення недоліків, розумового самовдосконалення (А.А. Веденов, В.М. Екземплярський, С.М. Реверс). Ідея взаємозв'язку освіти та самоосвіти знайшла свій подальший розвиток у роботах О.Я. Арета, О.О. Бодальова, А.Г. Ковальова, О.І. Кочетовa, В.І. Селівсенова та ін.

Сутність, структура та зміст самоосвіти відображені в дослідженнях Т.Г. Браже, М.В. Башкірової, Л.І. Боженко, М.М. Заборщикової, А.К. Моркової, П.Г. Пшебильського, Р.П. Сеульського, Я.С. Турбовського.

М.Д. Касьяненко визначає самоосвіту як цілеспрямований процес самостійного оволодіння цілісною системою знань і умінь, поглядів і переконань, прогресивним досвідом у певній сфері діяльності під впливом особистих та суспільних інтересів. А.К. Громцева розглядає самоосвіту як цілезумовлену самою особистістю систематичну пізнавальну діяльність з метою розвитку освіченості.

Категорійні ознаки цілезумовленості та систематичності вказують у цьомувипадку на керований особистістю характер самоосвіти. У даному тлумаченні поняття “самоосвіта” зосереджено увагу на тому, що вона здійснюється згідно з внутрішніми потребами особистості та за її власним бажанням.

Різні підходи до визначення самоосвіти дозволяють розглядати це поняття як:

- форму отримання та поглиблення знань (Г.Б. Бичкова, С. Лебедєв);

- процес розвитку інтелектуальних якостей та розумових здібностей (О.І. Кочетов );

- вид пізнавальної діяльності (І.Ф. Гончаров, Н.В. Косенко, П.Г. Пшебильський);

- засіб саморозвитку творчої особистості, керування її розумовою діяльністю (Л.І. Рувiнський).

5. Основні підходи до визначення поняття “самоосвіта”

Основні підходи до визначення поняття “самоосвіта” важаємо, що зазначені категорійні ознаки терміна не протиставляються одна одній, оскільки відображають багатозначність поняття, що розглядається. Окрім цього, аналіз трактувань поняття “самоосвіта” дозволяє виокремити три різних підходи до його тлумачення. Перший з них характеризує самоосвіту як цілеспрямовану, плановану самостійну роботу вчителя з метою підвищення своєї професійної майстерності (М.М. Заборщикова, В.В. Новічков, П.Г. Пшебильський). У цьому випадку самоосвіта розглядається як суто професійна функція, а мета її здійснення пов'язується з підвищенням продуктивності педагогічної діяльності.

Другий, більш широкий підхід, дозволяє тлумачити поняття “самоосвіта” як “процес цілеспрямованого та систематичного поліпшення, вдосконалення, розвитку себе та своєї діяльності” (Н.В. Козієв та ін). У цьому трактуванні саме особистісний характер самоосвіти як саморозвитку передбачає наявність процесу самопізнання (Ю.М. Кулюткін, Г.С. Сухобська). Керуючись третім підходом, можна розглядати самоосвіту як вид, форму, засіб пізнавальної діяльності (Л.Г. Борисова, Г.Б. Бичкова, А.П. Владиславлєв, П.Г. Пшебильський).

Отже, враховуючи психологічний та педагогічний аспекти вирішення проблеми, специфіку самоосвіти, можна зробити такі висновки:

1. Самоосвіта є результатом освіти і обов'язковою умовою ефективності останньої. Взаємозв'язок процесів освіти і самоосвіти зумовлений тим, що:

- сприяє накопиченню знань, формуванню інтелекту, розвитку;

- розумових сил та здібностей;

- самоосвіта є інформативним процесом, є складовою розумового самовиховання, завдяки якому виробляються якості, необхідні для успішного оволодіння знаннями.

2. Самоосвіту не можна ототожнювати з самостійною роботою, тому що самоосвіта є цілеспрямованим добровільним удосконаленням особистості в сфері науки, культури за допомогою самостійної та науково-дослідницької діяльності. Таким чином, самостійна робота є одним із засобів самоосвіти.

Зазначене вище дозволяє трактувати самоосвіту як вид пізнавальної діяльності, яка характеризується активністю, самостійністю, добровільністю та спрямованістю на вдосконалення розумових здібностей, формування культури розумової праці.

Самостійність. Пізнавальна самостійність. Самостійність особистості характеризується двома факторами: по-перше, знаннями, вміннями і навичками, по-друге, ставленням до процесу діяльності, результатів і умов її здійснення, а також зв'язками, які створюються під час діяльності з іншими людьми. Самостійність -- це насамперед свідоме мотивування дій та їх обґрунтованість, непіддавання чужим впливам, прагнення і здатність чинити відповідно до своїх особистих переконань. Вона виявляється нерівномірно і специфічно в різних видах діяльності. Так, побутова практична і пізнавальна форми самостійності, хоч і мають певну спільність, виявляються в кожному виді діяльності неоднаково. Найвищий рівень самостійності в її загальному значенні передбачає не просто відтворення зразка розумової чи фізичної дії, а внесенням суб»єктом у працю свого суб»єктивного нового розуміння, створення власного способу мислення і дії." "Загальне поняття "самостійність", -- підкреслює М.І. Махмутов, -- не розкриває, однак, специфіки самостійності людини в процесі учіння, коли мають виявитися особливі риси самостійності школяра, пов'язані з специфікою його навчальної праці, керованої вчителем. Ця самостійність і визначається терміном "пізнавальна самостійність".

У більшості досліджень пізнавальна самостійність учня визнається як сформованість прагнення і уміння пізнавати в процесі цілеспрямованого пошуку. Дослідники розрізняють в даній якості два аспекти: мотиваційний і процесуальний. Мотиваційний зумовлює потребу і прагнення особистості до пізнання. Це виявляється в активному сприйманні, допитливості, пізнавальних інтересах, самостійному ставленню до результатів праці, у потребі в самоконтролі. Проте мотиваційна сторона пізнавальної самостійності не забезпечує і не формує саме по собі технологічної, процесуальної сторони пізнавання, тобто не забезпечує оволодіння засобами і способами пізнавання, практичними і інтелектуальними можливостями особистості, які зумовлюють виконання самого механізму пізнання, інакше кажучи, вміння пізнавати в процесі цілеспрямованого пошук.

Обидві сторони пізнавальної самостійності впливають одне на одну і є структурно неподільними. Водночас кожна з них досліджується як особливий об'єкт впливу, як риса особистості, яка може існувати незалежно від іншої. Наприклад, учень прагне бути допитливим, тягнеться до пізнавання нового, але йому бракує знань і пізнавальних умінь. Іноді ж буває навпаки: учень знає і вміє, але не виявляє пізнавальних інтересів, допитливості чи активності. Тому цілком справедливою є думка дослідників про те, що пізнавальну самостійність не можна зводити тільки до розвитку інтелектуальних сил школяра. На будь - якому рівні навчання мова йде не про звичайну допитливість і прагнення до самостійності, а про глибокий вплив на пізнавальну діяльність школяра, спонукання його до активного й осмисленого засвоєння знань і способів дій. Самостійна дія людини, як зазначають психологи, починається з виникнення потреби, прагнення до діяльності. Отже, найістотніше знання має зв'язок пізнавальної самостійності з розвитком особистості в цілому, її мотивацією і особливо світоглядом, який є методологічною основою пізнавальної діяльності.

У навчанні обов'язковим є етап, коли учень цілком самостійно застосовує міцно засвоєні знання добре відомим способом, не вносячи в цей процес нічого нового. У сучасній дидактиці вважається, що пізнавальна самостійність виявляється в потребі й умінні школяра самостійно мислити, у здатності орієнтуватися в новій ситуації, самому бачити питання, задачі і знайти підхід до їх розв'язання. самостійність школяра характеризується певною критичністю його розуму, здатністю висловлювати свою думку незалежно від суджень інших.

Пізнавальна самостійність нерозривно пов'язана з розумовим розвитком і є одним з критеріїв його сформованості. Як і розумовий розвиток, вона ґрунтується на знаннях і способах засвоєння. Пізнавальна самостійність пов'язана з різними важливими сторонами навчального процесу, тому взаємозв'язки їх різноманітні. В навчанні вона виявляється одночасно в різних планах. У процесі формування всебічно розвиненої особистості -- як мета навчання; у процесі засвоєння знань, умінь і навичок -- як засіб підвищення усвідомленості та дійовості засвоєного матеріалу.

Психологією і педагогікою встановлено, що є тільки один шлях здобуття знань -- це розумова і фізична діяльність самих учнів, якою керує педагог. Від того, як вона організована і якими засобами здійснюється, залежить обсяг і якість знань, умінь і навичок, яких учні набувають у процесі цієї діяльності. З цього випливає, що досвід пізнавальної самостійності не можна передати словами, розповідями, прикладами. Лише безпосереднє залучення учнів у процес, який вимагає застосування самостійних зусиль думки, волі, почуттів, забезпечує оволодіння досвідом пізнавальної самостійності. А саме через досвід відбувається засвоєння.

Відомо, що не все, зроблене учнем самостійно, формує його пізнавальну самостійність, її розвиток є складним, довготривалим процесом і залежить від багатьох умов, серед яких найважливіша -- застосування розвиваючих методів навчання. "Помилково вважати, -- підкреслює В.П. Стрезикозін, -- що для розвитку пізнавальної самостійності школярів достатньо лише збільшити обсяг їхньої самостійної роботи на уроках і під час виконання домашніх завдань. Вирішальне значення тут має характер навчальної діяльності: успіх прийде тоді, коли учень, спираючись на здобуті знання, самочтійно виконує навчальні і трудові завдання, які постають перед ним у найрізноманітніших ситуаціях, коли нагромаджені знання стають ніби "самозростаючою вартістю, інструментом нового пізнання".

Пізнавальна самостійність формується в процесі пошукової діяльності. Стосовно молодшого шкільного віку, вживаючи поняття "пошукова діяльність", ми маємо на увазі як процес відбору учнем потрібних знань і способів розв'язання серед уже відомих, так і самостійний пошук, метод якого є пізнання нових знань і способів дій, певний рівень готовності школяра до навчання. У це поняття дидакти включають досить широкий зміст: сформованість вікових та індивідуальних особливостей уваги, уяви, пам'яті, мислення, мови, волі, розвиток пізнавальних здібностей, інтересів, потреб, мотивів, набуття навчальних умінь і навичок, уміння вчитися тощо.

Як виявилося в процесі узагальнення передового педагогічного досвіду та проведених досліджень, для успішного формування усіх компонентів готовності молодших учнів до пошукової діяльності в організації навчально-виховного процесу потрібно:

1. формувати в учнів пізнавальні потреби, сприяти розвитку наполегливості у виконанні самостійних завдань;

2. добиватися раціонального поєднання репродуктивної і продуктивної діяльності учнів, доцільно збільшуючи питому вагу частково-пошукових методів, які сприяють активному, перетворюючому характеру засвоєння знань і способів переробки;

3. запровадити в зміст початкового навчання спеціальну систему пізнавальних завдань (з різних предметів), яка оптимально забезпечує пізнавальну, розвиваючу й виховуючу функції навчання;

4. використовувати ефективні засоби керування пошуковою діяльністю молодших школярів через поступове ускладнення і варіювання змісту пізнавальних завдань, а також в результаті операційного формування наукових умінь.

6. Науково-методичні кроки до педагогічної майстерності

Науково-методичні кроки до педагогічної майстерності. Досягнення висот педагогічної майстерності потребує максимальних особистих зусиль, енергії, природних нахилів і здібностей, величезної працездатності ї, чи найголовніше безмежне бажання стати педагогом - майстром.

Педагогічна майстерність - це високе мистецтво навчання і виховання, доступне кожному педагогові, що постійно вдосконалюється; це єдність знань, методичних умінь, мовної культури, педагогічної техніки, такту й оптимізму.

Незаперечним є факт, що майбутнє людства визначає не науково - технічний прогрес, а те, чого, як і хто вчить тих, хто навчається. Ще Платон помітив, що будь-яка добре виконана діяльність окрім уміння й натхнення передбачає наявність міцних знань про те, як і чому. Навчання є одним із видів спільної діяльності того, хто вчиться.

Сьогодні держава покладає великі сподівання на тих, хто працює з дітьми. Доручивши закласти фундамент свого майбутнього - навчити. Виховати, всебічно розвинути, сформувати особистість, людину-творця, господаря своєї долі, патріота і громадянина.

Таке завдання може виконати тільки висококваліфікований, творчо працюючий педагог. Учитель - це не тільки той, хто навчає, а в першу чергу, той, хто вчиться сам. Той хто своїм прикладом привчає до творчого злету, до відповідальності за доручену справу день за днем, крок за кроком. У педагогічній праці такими кроками є атестації, які проходять педагогічні працівники кожні 5 років відповідно до Типового положення про проходження атестації педагогічними працівниками України.

Відповідь на це запитання - правильно організована самоосвітня діяльність педагога.

Самоосвіта - це самостійно надбані знання, з урахуванням особистих інтересів і об'єктивних потреб закладу, в якому працюють, із різних джерел -додатково до тих , що отримані в навчальних закладах. Відмінною рисою самоосвіти педагога є те, що результатом такої роботи виступає ефект розвитку учнів, а не тільки власне самовдосконалення в особистому та професійному планах.

Форми самоосвіти педагога: поглиблена підготовка до уроків; виконання докурсових та міжкурсових завдань; заняття на очно-заочних курсах; виступи на семінарах з доповідями; систематичне читання книг та періодичних видань.

7. Форми і методи керівництва самоосвітою

Форми і методи керівництва самоосвітою педагога:

· систематичне пояснення ролі самоосвітньої роботи, організація виступів вчителів з питань обміну досвідом самоосвіти;

· індивідуальні бесіди представників адміністрації з педагогами про основні напрями самоосвіти;

· спільне обговорення керівниками та педагогами методів вивчення важливих розділів і тем програми;

· розробка окремих рекомендацій з метою підвищення педагогічної ефективності уроків та занять;

· надання допомоги вчителям та керівникам гуртків в узагальнені свого досвіду, підготовці доповідей з проблем педагогіки;

· комплектування та поповнення бібліотечного фонду літературою з питань самоосвіти та самовдосконалення, а також новинками психолого-педагогічної літератури;

· проведення циклів лекцій, групових та індивідуальних консультацій, семінарів;

· систематичне підведення підсумків самоосвітньої роботи педагога (співбесіди, звіти на педрадах і засіданнях метод об'єднань), визначення завдань і змісту самоосвіти на новий навчальний рік, аналіз якісних підсумків навчально-виховного процесу.

8. Технологія організації самоосвіти

Перший етап - установчий, передбачає створення певного настрою до самоосвітньої роботи; вибір мети роботи, виходячи з науково-методичної теми (проблеми) закладу; формування особистої індивідуальної теми, осмислення послідовності своїх дій.

Другий етап - навчаючий, на якому педагог знайомиться з психолого-педагогічною та методичною літературою з обраної проблеми освіти.

Третій етап - практичний, під час якого відбувається нагромадження педагогічних фактів, їх добір та аналіз, перевірка нових методів роботи, постановка експерименту. Практична робота продовжує супроводжуватись вивченням літератури.

Четвертий етап - теоретичне осмислення, аналіз і узагальнення нагромадження педагогічних фактів. На даному етапі необхідно організувати колективне обговорення прочитаної педагогічної літератури; творчі звіти про хід самоосвіти на засіданнях МО; відвідання з наступним обговоренням відкритих уроків з обраної проблеми та інші колективні форми роботи.

П'ятий етап - підсумково-контрольний, на якому педагог має підбити підсумки своєї самоосвітньої роботи, узагальнити спостереження, оформити результати. При цьому головним виступає опис проведеної роботи й установлених фактів, їх аналіз, теоретичне обґрунтування результатів, формулювання загальних висновків та визначення перспектив у роботі.

Система самоосвітньої роботи педагога передбачає: поточне і перспективне планування; підбір раціональних форм та засобів засвоєння і збереження інформації; оволодіння методикою аналізу і способами узагальнення свого та колективного досвіду; поступового освоєння методів дослідницької та експериментальної діяльності.

План самоосвіти педагога повинен містити: перелік літератури, яку планується опрацювати; визначені форми самоосвіти; термін завершення роботи; передбачувані результати (підготовка доповіді, виступ на засіданні МО, поурочне планування, опис досвіду роботи, оформлення результатів у вигляді звітів і т.д.).

Матеріал, зібраний в процесі самоосвіти, доцільно розподіляти на окремі теми і зберігати у вигляді карток, спеціальних зошитів, тематичних папок, особистого педагогічного щоденника. В методичному кабінеті на допомогу педагогам у їхній самоосвітній діяльності повинен формуватися банк матеріалів: списки рекомендованої для самостійного опрацювання літератури; матеріали з ППД; різні варіанти планів з самоосвітньої діяльності; тексти доповідей; зразки рефератів за наслідками самоосвітньої діяльності; взірці конспектів літературних джерел; новинки психолого - педагогічної літератури. Показники ефективності педагогічної самоосвіти - це насамперед якість організованого педагогом навчально - виховного процесу та його професійно-кваліфікаційне зростання.

Великий вплив на розвиток самоосвіти має атестація педагогічних кадрів, тому що вона є підсумком досягнень педагогів. Оцінкою їх діяльності через кожних 5 років.

Важливо, що самоосвіта для педагога стала необхідністю, тому що тільки за такої умови він досягає поставленої мети, творчо зростає, а головне бачить і розвиває здібності учнів та вихованців.

Прояв самоосвітньої активності педагогічних працівників - результат високої самоорганізації особистої діяльності, без якої педагог не може вдосконалювати свій професіоналізм. Головними внутрішніми мотивами самоосвіти педагога мають бути: бажання поліпшити слабкі сторони володіння певним напрямом діяльності; глибоке вивчення теорії та практики даної проблеми; намагання осмислити, втілити в практику, запропонувати колегам механізм певної дії; не зупинятися на досягнутому.

9. Методи вимірювання результативності самоосвітньої діяльності педагогів і результативність самоосвітньої діяльності педагогічних працівників

Методи вимірювання результативності самоосвітньої діяльності педагогів і результативність самоосвітньої діяльності педагогічних працівників:

- результати вступу випускників ПНЗ у вищі навчальні заклади;

- результативність участі вихованців у виставках, оглядах, фестивалях та конкурсах Малої академії наук, кількість і якість курсових, кваліфікаційних робіт;

- будь-які форми пропаганди та поширення досвіду роботи педагога: публікації в періодичних виданнях, виступи та творчі звіти на педагогічних радах, семінарах, на засіданнях методичних об'єднань, науково - практичних конференціях та педагогічних читаннях;

- відкриті заняття та пізнавальні заходи в ПНЗ на районному, обласному та всеукраїнському рівнях;

- підготовка навчально - методичних та методичних рекомендацій посібників, випуск збірок, альманахів;

- підготовка рефератів для курсової перепідготовки;

- розробка робочих навчальних програм.

ВИСНОВКИ

Отже, раціональне поєднання колективного розуму, мудрості та індивідуальної творчості, за умов здорового психологічного мікроклімату в колективі, що базується на взаємоповазі, вмінні радіти за успіхи іншого і вітати за те, що вирізняє кожного з-поміж решти, - дає змогу віднаходити шляхи до вершин педагогічної майстерності кожної творчої особистості, а також безперервність процесу професійного самовдосконалення педагогів забезпечуються завдяки розробці особистою програми педагога - дослідника яка передбачає визначення близької і віддаленої перспектив.

Такий підхід до організації науково - методичної діяльності формує в педагога вміння визначити перспективу свого професійного зростання й відчутим в цьому стійку потребу, незалежно від ступеня вдосконалення педагогічної майстерності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Закон України “Про освіту”. - К.: Генеза, 1996. - 36 с.

2. Борисюк В.В. Розвиток соціально-педагогічних ідей в Україні (кінець ХІХст.) // Теоретичні та методичні засади соціально-педагогічної підготовки вчителя: Зб. наук.-метод. пр. - Київ-Житомир, 1999. - 188 с.

3. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. - К.:Либідь, 1997.

4. Дубасенюк О.А. Методи формування професійної умілості майбутніх вчителів // Шлях освіти. - 1998. - № 3. - С. 37-40.

5. Малихін О.В. Методичні рекомендації для формування у майбутніх учителів потреби в професійній самоосвіті. - Кривий Ріг: КДПУ, 2000. - 24 с.

6. Протасова Н.Г. Післядипломна освіта педагогів: зміст, структура, тенденції розвитку. - К., 1998. - 176 с.

7. Сігаєва Л.Є. Проблема підготовки й підвищення кваліфікації вчителів у контексті неперервної освіти // Педагогіка і психологія. - 1999. - № 3.

8. Громцева А.К. Формирование у школьников готовности к самообразованию: Учеб. пособие по спецкурсу для студентов пед. институтов. - М.: Просвещение, 1983. - 144 с.

9. Касьяненко М.Д. Самостоятельная работа студента: Учебное пособие для слушателей ФПК вузов. - К.: УМК ВО, 1988. - 280 с.


Скачать работу можно здесь Скачать работу "Педагогічна самоосвіта та самовдосконалення" можно здесь
Сколько стоит?

Рекомендуем!

база знанийглобальная сеть рефератов