Розвиток освіти в незалежній Україні

Реферат на тему:

Розвиток освіти в незалежній Україні

План

1 Реформування освіти

2 Загальноосвітня школа в умовах незалежності України

3 Становище вищої освіти в незалежній України

1 Реформування освіти

Діяльність сучасної системи освіти України забезпечується цілою низкою освітніх нормативно-правових документів, серед яких основними є: Конституція України, Закон України "Про освіту", Закон України "Про загальну середню освіту", Закон України "Про мови в Українській РСР", Державна національна програма "Освіта (Україна XXI століття)", Концепція середньої загальноосвітньої школи України, положення Міністерства освіти України "Про середній загальноосвітній навчально-виховний заклад", "Про експериментальний педагогічний майданчик" та ін. Цими актами визначено основні напрямки модернізації змісту, форм і методів навчання, виховання й управління.

У1991 р- Верховна Рада ухвалила Закон України "Про освіту", що визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави й передбачив кардинальні зміни в її роботі. Відповідно до закону, а також внесених до нього змін і доповнень (1996), освіта в сучасній Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, реальної взаємоповаги між націями та народами. Система освіти в державі досить розгалужена й передбачає дошкільну та загальну середню освіту, позашкільну освіту, професійно-технічну, вищу й післядипломну освіту, аспірантуру, докторантуру та самоосвіту. Демократизація структури освіти забезпечує соціально-педагогічні умови створення достатнього простору для самореалізації особистості у навчанні; відхід від загальної стандартизації навчання; аналіз існуючого досвіду щодо створення реальних умов для самореалізації учнів, студентів; відхід від жорсткої уніфікації навчальних планів, включно і в школах різних типів.

Законом "Про освіту" встановлено шість освітніх рівнів: початкова загальна освіта; базова загальна середня освіта; професійно-технічна освіта; базова вища освіта; повна вища освіта. Водночас затверджено освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні (або ступеневу освіту). Таких рівнів чотири: кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр.

Заклади освіти в Україні незалежно від форм власності відокремлені від Церкви (релігійних організацій), мають світський характер, крім тих закладів освіти, що належать релігійним організаціям.

Закон "Про освіту" визначив державні стандарти освіти відповідно до вимог щодо змісту, обсягу й рівня освітньої та фахової підготовки. Державні стандарти є основою оцінки освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня громадян незалежно від форм одержання освіти. Відповідність освітніх послуг державним стандартам і вимогам визначається встановленими законом засобами ліцензування, інспектування, атестації та акредитації закладів освіти.

Названий закон і наступні кроки держави у процесі розбудови української освіти та школи засвідчували, що справжньою реальністю й центральним поняттям його стала демократизація.

Наприкінці 1992 р. на Першому з'їзді педагогічних працівників України була затверджена Державна національна програма "Освіта (Україна XXI століття)". Програму схвалили Уряд і Президент України. ЇЇ концептуальні засади передбачали кардинальну реконструкцію всієї системи освіти, починаючи з дошкільного виховання й закінчуючи підвищенням кваліфікації дипломованих спеціалістів. Стратегічними завданнями реформування змісту освіти в Україні Програма визначила:

ь вироблення державних стандартів формування системи та обсягу знань, умінь, навичок творчої діяльності, інших якостей особистості на різних освітніх і кваліфікаційних рівнях;

ь відбір і структурування навчально-виховного матеріалу на засадах диференціації та інтеграції;

ь забезпечення альтернативних можливостей для здобуття освіти відповідно до індивідуальних потреб і здібностей;

ь органічне поєднання в змісті освіти його загальноосвітньої й фахової складових відповідно до освітніх рівнів та особливостей регіонів України;

ь вивчення української мови в усіх навчально-виховних закладах, утвердження її як мови функціонування загальноосвітньої, професійної та вищої школи;

ь орієнтацію на інтегральні курси, пошук нових підходів до структурування знань як засобу цілісного розуміння та пізнання світу;

ь оптимальне поєднання гуманітарної та природничо-математичної складових освіти, теоретичних і практичних компонентів, класичної спадщини й сучасних досягнень наукової думки, органічний зв'язок з національною історією, культурою, традиціями;

ь створення передумов для розвитку здібностей молоді, формування готовності й здатності до самоосвіти, широке застосування нових педагогічних та інформаційних технологій.

У галузі гуманітарної освіти було визначено такі основні напрями:

ь формування гуманітарного мислення, опанування рідною, державною та іноземними мовами;

ь прилучення до літератури, музики, образотворчого мистецтва, надбань народної творчості, здобутків української та світової культури;

ь осмислення історичних фактів, подій і явищ, різноманітності шляхів людського розвитку;

ь формування світоглядної, правової, моральної, політичної, художньо-естетичної, економічної, екологічної культури;

ь утвердження пріоритетів здорового способу життя людини; відображення в змісті історичної освіти закономірностей історичного розвитку, широке вивчення українознавства, етнічної історії та етногенези українців, інших народів держави.

Державна національна програма "Освіта (Україна XXI століття)" не була позбавлена вад, однак декому найбільше не подобалася її чітка національна спрямованість. Про це не говорили й не писали, однак постаралися від Програми дистанціюватися як такої, що "не відповідає умовам перехідного періоду", "орієнтованої на ринкові умови, які ще не визріли". Для реалізації Програми "Освіта", писав у 1997 р. ректор Київського інституту "Слов'янський університет" професор Ю.М-Алексєєв, "повинні визріти суспільно-економічні передумови"4. Попри все, Державна національна програма "Освіта (Україна XXI століття)" справила й далі справляє суттєвий вплив на розвиток усієї системи освіти в Україні.

З 1996 р. реформа освіти в Україні набула конституційного забезпечення. Конституція України юридично закріпила процеси демократизації освіти в нових суспільно-політичних умовах після розпаду СРСР. Повна загальна середня освіта визначалася в ній не тільки гарантованою, а й обов'язковою. Громадянам, які належать до національних меншин, Основний Закон України Гарантує право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

15 жовтня 1996 р. Верховна Рада схвалила Програму діяльності Кабінету Міністрів України, в якій підкреслювалося, що освіта потребує прискорення системного реформування. Ця галузь, відзначалося в Програмі, за структурою та обсягами підготовки кадрів сформувалася за інших соціально-економічних умов і тому не відповідає вимогам ринкових перетворень, бюджетним можливостям України.

У зв'язку з цим Програмою передбачалося:

ь забезпечити виконання вимог Конституції України щодо обов'язковості повної загальної середньої освіти;

ь розробити комплексну програму структурного реформування галузі, виходячи з наявних бюджетних можливостей та необхідності збереження визначальних якісних характеристик навчання та виховання молоді, підготовки й перепідготовки кадрів у державі;

ь здійснити комплекс заходів щодо всебічного розвитку та функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя, вільного розвитку й використання російської та інших мов національних меншин;

ь розробити кваліфікаційні характеристики для всіх освітньо-кваліфікаційних рівнів, затвердити у 1997 р. державні стандарти дошкільного виховання, загальної, професійно-технічної та вищої освіти;

ь запровадити ступеневу підготовку за всіма напрямками вищої освіти;

ь вдосконалити мережу державних вищих закладів освіти шляхом об'єднання та перепрофілювання навчальних закладів;

ь запровадити механізм працевлаштування випускників вищих і професійно-технічних закладів освіти шляхом удосконалення взаємодії між підприємствами різних форм власності, закладами освіти та державними службами зайнятості населення;

ь внести на розгляд Верховної Ради України проекти законів України "Про базову освіту", "Про професійно-технічну освіту", "Про вищу освіту"'.

Віхою на шляху реформування освіти в Україні став закон "Про загальну середню освіту", ухвалений Верховною Радою України 13 травня 1999 р. Цей закон визначив правові, організаційні та фінансові засади функціонування й розвитку системи загальної середньої освіти. В ньому дається визначення загальноосвітніх навчальних закладів різних типів: середньої загальноосвітньої школи, спеціалізованої школи, гімназії, ліцею, колегіуму, загальноосвітньої школи-інтернату, спеціальної загальноосвітньої школи, загальноосвітньої санаторної школи, школи соціальної реабілітації, вечірньої (змінної) школи, інших навчальних закладів системи загальної середньої освіти, навчально-виховних комплексів. Згідно із законом, не допускається реорганізація та ліквідація загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості, заснованих на комунальній формі власності, без згоди територіальних громад.

Серед основних завдань загальноосвітньої школи, зокрема, визначено:

- виховання громадянина України;

- формування особистості учня (вихованця), розвиток його здібностей і обдаровань, наукового світогляду;

- виховання в учнів (вихованців) поваги до Конституції України, державних символів України, прав і свобод людини та громадянина, почуття власної гідності, відповідальності перед законом за свої дії, свідомого ставлення до обов'язків людини та громадянина;

- реалізація права учнів (вихованців) на вільне формування політичних і світоглядних переконань;

- виховання шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та рідної мови, національних цінностей українського народу та інших народів і націй.

Істотні зміни передбачені законом у структурі й організації середньої освіти. На відміну від традиційної структури середньої загальноосвітньої школи, починаючи з 1 вересня 2001 р. має здійснюватися поступовий перехід до 12-річного терміну навчання у загальноосвітніх навчальних закладах для здобуття повної загальної середньої освіти (І ступінь -- 4 роки, II -- 5 років і III -- З роки).

Це зумовлено, головним чином, двома обставинами: розвантаженням поточного навчального процесу (щоденного й тижневого) та необхідністю надання молоді більш якісної середньої освіти відповідно до європейських і світових критеріїв (тривалість навчання у повній середній школі більшості європейських країн становить 12-13, а то й 14 років).

Законом "Про загальну середню освіту" встановлено верхній норматив наповнюваності класів -- 30 учнів, унормовано, згідно з віковими можливостями учнів, їх навчальне навантаження, тривалість уроків. До закону введено спеціальні статті щодо соціального захисту учнів, охорони та зміцнення їхнього здоров'я. Сформульовано також вимоги до педагогічних працівників та керівників загальноосвітніх навчальних закладів, особливо щодо їхніх професійних якостей.

У законі знайшли відображення питання прав та обов'язків педагогічних працівників, їх соціального захисту. Зокрема, з 2001 р. передбачається зниження педагогічного навантаження вчителів початкових класів до 18 годин за тиждень, підвищення оплати за класне керівництво, перевірку зошитів, завідування навчальними майстернями, кабінетами, навчально-дослідними ділянками.

В перспективі передбачається повернутися до оплати праці педагогічних та інших працівників загальноосвітньої школи з коштів державного бюджету. До закону введено спеціальний розділ "Держстандарт загальної середньої освіти", який визначає державні вимоги до освіченості учнів і випускників шкіл на рівні початкової, базової, повної загальної середньої освіти й включає Гарантії держави для його досягнення всіма громадянами України.

Ухвалення Закону України "Про загальну середню освіту" відкрило реальні можливості щодо прискорення реформування системи загальної середньої освіти відповідно до сучасних вимог нашого суспільства й потреб кожної особистості.

Отже, в Україні в основному створена правова база для глибокого й усебічного реформування системи освіти в напрямку децентралізації та демократизації, диференціації, гуманізації та індивідуалізації навчально-виховного процесу, безперервності освіти та варіантності навчальних планів і програм, переорієнтації сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості й створення для цього відповідних умов у суспільстві.

2 Загальноосвітня школа в умовах незалежності України

Першим ступенем системи освіти в Україні є дошкільне виховання. Протягом 1990-х рр. воно зазнало суттєвих змін. За даними на 1997 р., в Україні функціонувало 21,2 тис. дошкільних закладів, які відвідувало 1,5 млн. дітей (44%). За попередні шість років кількість дошкільних закладів зменшилася на 3,3 тис, а кількість дітей у них -- на 900 тис. Ця тенденція залишається домінуючою й донині. Питома вага дошкільних закладів комунальної власності зросла на 1997 р. майже до 48% проти 34% у 1992. Водночас скорочується кількість не задоволених заяв батьків на прийом дітей у дошкільні заклади. Цю проблему розв'язано в Івано-Франківській, Кіровоградській, Херсонській, Чернівецькій областях та в Києві. Це пов'язано як зі зниженням показників народжуваності, так і з погіршенням умов життя й праці людей, зростанням плати за користування дошкільними закладами.

З 1996 р. постійно діючі садки, переважно в сільській місцевості, переведені на сезонний режим роботи. У 1990-і рр. набули поширення комплекси "дитячий садок-школа", що сприяє тіснішій співпраці цих закладів освіти.

Найбільшою структурною частиною системи освіти є загальноосвітня школа. В 1990-і рр. домінуючою тенденцією в її розвитку була демократизація, реформування, урізноманітнення форм шкільної освіти та прагнення зберегти рівень минулих років, коли школа за кількісними показниками відповідала рівню розвинутих країн світу. У 1990/91 навчальному році в Україні діяло 21,8 тис. загальноосвітніх навчально-виховних закладів, у 1995/96 навчальному році -- 22,3 тис.6 Мережа державних загальноосвітніх шкіл у 1990-1995 рр. зросла на 356 одиниць. Контингент учнів у державних загальноосвітніх школах на початок 1995/96 навчального року перевищував 7 млн. осіб. На середину 1990-х рр. з'явилася позитивна тенденція: збільшилася кількість учнів, які продовжували навчання у 10-11 класах.

Попри будівництво нових шкіл у 1990-1995 рр., коли було введено близько 602 тис. нових учнівських місць, та незначний приріст учнівського контингенту, кількість учнів, які навчались у другу й третю зміни, збільшилася на 45 тис. Додаткові учнівські місця було використано в основному на заміну непридатних приміщень та зміну наповнюваності класів.

Постійно розширювалася мережа навчальних закладів, що поряд із наданням середньої освіти вирішували й інші важливі завдання. Так, уже в 1992/93 навчальному році в Україні працювало 4,3 тис. спеціальних шкіл, 179 гімназій, 130 ліцеїв, 11 авторських шкіл, 5 коледжів, а також 17 приватних шкіл. У цих навчальних закладах за спеціальними програмами навчалися понад 150 тис. учнів7. Наступними роками було створено нові ліцеї, гімназії в Одеській, Запорізькій, Донецькій, Львівській та Харківській областях, у Києві. У 1995 р. кількість приватних шкіл зросла до 74.

Вже на початку 1990-х рр. у сфері освіти окреслилися певні зрушення в реалізації закону про мови. Якщо у 1990 р. кількість учнів, які навчалися українською мовою, становила 44,6%, то в 1993 в перші класи українських шкіл прийшло 66% дітей.

Нині в Україні діє 21,5 тис. шкіл, в яких навчаються 6,8 млн. учнів. Створюються нові загальноосвітні заклади. Зокрема, у 2000 р. їх з'явилося понад 80. Активніше від інших іде будівництво в Івано-Франківській, Харківській, Львівській, Полтавській та Дніпропетровській областях і в Києві8.

Сучасна система освіти в Україні представлена розмаїттям типів шкіл. Це і школи з поглибленим вивченням окремих предметів, і гімназії, ліцеї, авторські школи. Навіть однакові за структурою, вони різняться за цілями, цінностями, традиціями, змістом, технологіями, методиками навчання та управління.

Свобода творчості й ініціативи дала можливість багатьом учителям досягти чудових результатів у роботі. Особливо це помітно на прикладі авторських шкіл.

Поняття "авторська школа" (коледж, гімназія, ліцей, колегіум) вказує на те, що він є на певному етапі експериментальним, працює на основі інноваційної педагогічної системи, розробленої окремою особою -- автором -- чи Групою авторів. Перед кожним авторським навчально-виховним закладом ставиться своя, специфічна, оригінальна авторська мета. Наприклад, забезпечення всебічного розвитку дитини, створення умов для реалізації та самореалізації потенційних можливостей кожної дитини, створення умов для самовизначення особистості, підготовка учнів до життя та ін. Поряд з цим у багатьох авторських школах є свій власний девіз: "школа радості", "школа свободи", "школа самовизначення", "школа розвитку та саморозвитку особистості", "школа -- мій рідний дім", "школа -- толока" тощо. Відповідно до панівної педагогічної ідеї та мети діяльності авторського закладу освіти розробляється й реалізується оригінальна система навчання та виховання учнів, що забезпечує досягнення поставленої автором мети; створюються відповідні умови для реалізації навчально-виховних завдань.

До характерних ознак авторського закладу освіти належать: розроблення й упровадження новаторських підходів та раціональне впровадження інноваційних педагогічних ідей; постановка неординарної мети з чіткою орієнтацією на кінцевий результат; визначення девізу школи; розроблення й упровадження новаторської чи інноваційної системи навчання та виховання учнів; формування авторського стилю управління діяльністю школи; впровадження нових форм фінансово-господарської діяльності школи; забезпечення умов праці вчителя та учнів на рівні науково-технічного прогресу й досягнень сучасної психолого-педагогічної науки, ергономіки9.

Цікавим є досвід застосування проектного методу з використанням телекомунікацій у програмі "Міжнародна освітня та ресурсна мережа". В Україні за підтримки Міжнародного фонду "Відродження" цю роботу координує ресурсо-методичний центр "Сучасна школа". Координує яку реалізації спільних міжнародних освітніх програм, так і в розвитку національної освітньої мережі для застосування сучасних телекомунікаційних технологій у середніх загальноосвітніх закладах України. Центр також безкоштовно навчає вчителів нових освітніх технологій. Навчання вже закінчили близько 150 українських викладачів інформатики, математики, географії, української та іноземних мов і літератур, історії, хімії, малювання, музики, праці й права. Сьогодні вони організують участь школярів у різних проектах і створюють власні.

Вчителька Буської гімназії (Львівська область) Дарія Рожик, аналізуючи роботу учнів у телекомунікаційних проектах, зазначила, що школярі стали більше працювати з науковою літературою, частіше звертатися в бібліотеку, що в дітей прокинувся дослідницький дух першовідкривачів. Завідувач лабораторії екологічного виховання Інституту проблем виховання АПН України стверджує: "На противагу популярній сьогодні думці про занепад духовності молоді через надмірне захоплення телебаченням, комп'ютером, досвід співпраці нашої лабораторії з РМЦ "Сучасна школа" свідчить про ефективність телекомунікаційних проектів у вихованні найкращих людських рис: доброти, людяності, інтересу до знань".

В Україні є розуміння того, що майбутнє в інформаційному просторі за Інтернет. Виступаючи на відкритті оновленої операційної зали та пункту колективного доступу до Інтернет 19 жовтня 2000 р., Президент України Л.Кучма відзначив: "Потрібно, щоб Інтернет дійшов до сільської школи. На це і націлений мій указ, спрямований на сприяння розвитку цієї мережі. Головне, щоб він не лишився тільки на папері. Ми не повинні відставати від інших країн світу, адже сьогодні навіть маленька Естонія може служити нам прикладом у впровадженні Інтернет".

У нашій державі розвиток освіти не став пріоритетним, як у розвинутих країнах. Освітянську галузь, як і все суспільство, вразила глибока криза, загострилися негативні тенденції. Однією з основних залишається прогресуюче посилення залишкового принципу фінансування. Так, у 1992 р. частка консолідованого бюджету на розвиток освіти становила 12,6%, у 1993 -- 11,7%, у 1994 -- 9,5%, а у 1997 -- лише 3,85% валового національного продукту, тобто на 54% менше проти попередніх років. Тенденція до щорічного скорочення бюджетного фінансування освіти залишається домінуючою. Вчитель України одержує за рік 240 доларів СІЛА, тоді як, наприклад, заробітна плата американських учителів у 1990-х рр. досягла 36,5 тис. доларів СІЛА за рік14. "Передбачене проектом держбюджету на наступний рік підвищення зарплати педагогам на 25% -- це ганьба, -- заявив 23 листопада 2000 р. на V з'їзді профспілки працівників освіти й науки голова Івано-Франківського обкому М.Габорак. -- Уже нині вчителі, які працюють за 130 гривень, масово звільняються, йдуть у комерційні фірми, виїжджають за кордон. Тільки в нинішньому році в Івано-Франківську їх кількість зменшилася на 350 осіб". Він зазначив, що сьогодні в обласному центрі вже нема кому викладати іноземну мову та інформатику".

Водночас у тій самій Івано-Франківській області, як і в інших регіонах країни, збільшується розрив між зарплатою вчителів і працівників органів управління освітою. У середньому один працівник управління освітою отримував у 2000 р. 485 гривень за місяць, а вчитель І категорії з 20-25-річним педагогічним стажем разом з оплатою за класне керівництво -- 167-175 гривень, тобто майже втричі менше16. Учителі масово залишали школи, нерідко вдавались і вдаються до крайніх форм протесту проти такого ставлення влади до них і до освіти. У 1994 р. в школах України не вистачало 22,5 тис. учителів. На початок 1995 р. через соціальну незахищеність загальноосвітні школи України втратили 46 тис. учителів. Ширився страйковий рух учителів. У грудні 1994 р. тільки в Києві у страйку взяли участь понад 60% учителів шкіл міста. Вони вимагали своєчасної виплати заробітної плати, практичної реалізації статті 57 Закону України "Про освіту"17.

Негативною тенденцією стала також зростаюча невідповідність матеріально-технічної бази освіти оптимальним нормативам і потребам суспільства. У 1990-і рр. немало сільських шкіл перестало існувати. Кількість закладів освіти з 1985 по 1995 рр., що провадили заняття удві-три зміни, зросла майже на 1,5 тис, а кількість учнів, які навчались у другу й третю зміни -- більш як на 250 тис. У 2000 р. в школу не пішли 31 тис. дітей18. Масовими стали випадки виселення різними організаціями дитячих закладів з їхніх приміщень.

Гострою була й залишається проблема забезпечення українських шкіл підручниками. У 1994/95 навчальному році забезпеченість шкіл підручниками становила лише 40% від потреби, методичними посібниками -- 30%, технічними засобами навчання -- 7-10%19. У 1999 р. потреби шкіл подекуди задоволено тільки на 50%. Причиною цього були незадовільне фінансування друку та неспішна підготовка оновлених підручників. У 2000 р. ситуація трохи покращилася: забезпечення учнів підручниками перевищило 80% від потреби. З резервного фонду було виділено підручники для регіонів України, які зазнали стихійного лиха (1999)- Однак і в 2000/2001 навчальному році українським школярам ще не вистачало, згідно з даними статистики, понад 20 млн. підручників. Якщо початкові класи забезпечені ними майже повністю, то для кожного учня 5-11 класів не вистачає по чотири-п'ять підручників. Особливі проблеми -- з підручниками з іноземних мов, біології, математики, історії. Великі труднощі супроводжують функціонування шкільних бібліотек.

Характерною рисою змін, які відбувались у сфері професійно-технічної освіти, були демократизація й децентралізація її планування та управління, зміна пріоритетів. Якщо раніше система була зорієнтована передусім на підготовку кваліфікованих робітників для потреб військово-промислового комплексу, то нині перевага віддається немілітаризованим виробництвам: соціальній сфері, готельному господарству, сферам туризму, бізнесу, побуту, комунальної служби тощо.

Указом Президента України від 8 травня 1996 р. було затверджено Основні напрямки реформування професійно-технічної освіти в Україні на 1996-2000 рр. На його виконання органами освіти розроблено методологічні принципи інтеграції змісту й номенклатури робітничих професій та проект концепції стандартів професійно-технічної освіти, програму реорганізації мережі ПТУ. Розпочалося створення нормативно-правових та організаційно-педагогічних засад діяльності нових типів професійно-технічних закладів освіти.

Нині система профтехосвіти України налічує 977 державних професійно-технічних закладів. Окрім того, функціонує розгалужена мережа галузевих навчально-курсових комбінатів, де провадяться початкова професійна підготовка та підвищення кваліфікації робітників. У професійно-технічних закладах освіти в 1999 р. працювало близько 60 тис. інженерно-педагогічних працівників, зокрема понад 17 тис. викладачів і 33 тис. майстрів виробничого навчання. Близько 35% майстрів володіють двома та більше професіями, 40% викладачів предметів професійного циклу також мають відповідну робітничу кваліфікацію.

Загалом реформування системи професійно-технічної освіти ще далеко не завершено. Наступними роками має бути запроваджена різнорівнева система підготовки: перший рівень -- початкова професійна підготовка робітників у галузевих навчально-курсових комбінатах, другий -- професійне навчання молоді в профтехучилищах масових професій середнього рівня кваліфікації, третій -- підготовка робітників високої кваліфікації та молодших спеціалістів у вищих професійних училищах і центрах підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації фахівців. Гостро стоять питання оновлення змісту професійно-технічної освіти, розроблення та видання нових поколінь підручників і посібників, упровадження нових, адекватних змінам в економічній системі механізмів фінансування та матеріально-технічного забезпечення, зв'язку з іншими ланками освітньої системи.

Процеси, які розгорнулись у сфері освіти, засвідчують ґрунтовну працю над створенням нової моделі освіти, яка відповідала б реаліям посттоталітарного суспільства, була національно орієнтованою, органічно вписувалася в загальносвітові реформаційні тенденції. Суть нової моделі, як підкреслювалося, полягає в децентралізації та демократизації управління освітою, безперервності освіти та варіантності навчальних планів і програм, диференціації, гуманізації, індивідуалізації навчально-виховного процесу. Українська система освіти поступово переорієнтовується на пріоритетний розвиток особистості.

3 Становище вищої освіти в незалежній України

Інтелектуальний потенціал українського народу значною мірою залежить від рівня розвитку системи вищої та середньої спеціальної освіти. На час проголошення незалежності в Україні діяло 156 вищих і 735 середніх спеціальних закладів освіти. Розташовані вони були нерівномірно по території України, концентруючись переважно в найбільших індустріальних та науково-культурних центрах. Упродовж 1990-х рр. у галузі вищої та середньої спеціальної освіти України відбулися значні зміни. Для тіснішого зв'язку з середньою освітою Міністерство народної освіти та Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти були об'єднані в одне -- Міністерство освіти України. У 1999 р. до нього приєднали й Міністерство у справах науки та технологій. На основі Закону України "Про освіту" (1991) була реорганізована вся структура вищої та середньої спеціальної освіти для наближення її до реальної практики суспільного життя. Здійснено перехід на триступеневу підготовку -- бакалавр, спеціаліст, магістр. Почалось інтенсивне розроблення та впровадження нових навчальних планів і програм. Поряд із державними з'явилися навчальні заклади, базовані на інших формах власності.

Вже на початку 1990-х рр. у системі вищої освіти України виникло близько 500 недержавних навчальних закладів, 100 з яких мали юридичний статус. Наступними роками були врегульовані такі важливі питання, як порядок створення та ліквідації навчальних закладів; структура закладу та управління ним; порядок прийому на роботу й звільнення керівників і працівників; порядок організації навчального процесу, працевлаштування випускників. У перебігу реорганізації вузівської системи були ліквідовані малопотужні навчальні заклади, створено вищі та професійно-технічні навчальні заклади через об'єднання й перепрофілювання малопотужних та однопрофільних. Важливим заходом стало включення до складу вищих навчальних закладів ІИ-ІУ рівнів акредитації технікумів і коледжів із правами структурного підрозділу.

Протягом 1990-х рр. зроблено такі важливі кроки в царині освіти, як відкриття в Києві Національної академії управління, Міжрегіональної академії управління персоналом, Академії фінансистів у Донецьку, ряду нових університетів. Вагомим внеском у процес національного й інтелектуального відродження України стало відкриття в 1992 р. Національного університету "Києво-Могилянська академія". В його відродженні велику роль відіграла матеріальна та інтелектуальна допомога українців західної діаспори. В університеті вироблена оригінальна чотирирічна програма підготовки бакалаврів, базована на вільному виборі навчальних дисциплін, а в 1996/97 навчальному році відкрито дворічну магістерську програму. У травні 1995 р. навчальні плани й програми університету були схвалені на спеціальній нараді експертів ЮНЕСКО. Університет швидко здобув визнання й авторитет як в Україні, так і в світі. До участі у викладанні в ньому запрошуються провідні вчені, найкваліфікованіші викладачі.

Національний університет "Києво-Могилянська академія" заснував власну мережу навчальних закладів різних рівнів: Острозький колегіум як вищий навчальний заклад, середні навчальні заклади -- Києво-Могилянський колегіум, Запорізький січовий колегіум, колегіум "Берегиня" в Черкасах, Феодосійський колегіум у Криму. Колегіуми стали новим типом загальноосвітньої школи, пристосованим певною мірою до критеріїв, якими керується в навчальній діяльності Києво-Могилянська академія.

У 1999 р. відзначив 1б5-річчя один із найстаріших університетів України -- Київський національний університет ім. Т.Шевченка. З цієї нагоди було видано Указ Президента України "Про статус Київського національного університету імені Тараса Шевченка", яким закріплювалася виняткова роль цього університету як провідного вищого навчального закладу України. Університету було надано низку особливих прав, що давали можливість радикально поліпшити умови фінансування, матеріально-технічного забезпечення. Цим було забезпечено не тільки збереження, а й примноження його наукового та освітнього потенціалу.

У нове тисячоліття Україна вступила з розвиненою системою освіти. В її арсеналі 48 тис. закладів та установ, у яких навчається майже 15 млн. учнів та студентів, працює понад 2 млн. фахівців. Отже, кожен третій громадянин України навчається або навчає. Понад 20 провідних закладів освіти держави мають статус національного. В Україні в основному збереглася кількість студентських місць, яка склалася протягом попередніх десятиліть. Це 170 студентів вищих навчальних закладів ІІІ-ІУ рівнів акредитації на 10 тис. населення, 100 студентів вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації на 10 тис. населення та 35% випускників, які можуть вступити до них.

За розвитком вищої освіти Україна здебільшого не поступається розвиненим європейським країнам. її якісний рівень забезпечує значною мірою Міністерство освіти й науки, здійснюючи науково-організаційну, адміністративну та методичну роботу, провадячи такі акції, як ліцензування та акредитація. Відмовившись від монополії на навчальні заклади освіти й ставши на шлях демократизації системи, держава водночас зберегла контроль за якістю навчання та його відповідністю затвердженим критеріям. Саме ті навчальні заклади, які відповідають державним вимогам, одержують ліцензію -- дозвіл на освітню діяльність. Професійний рівень діяльності та юридичний статус навчального закладу будь-якої форми власності став визначатися шляхом акредитації, яка провадиться за чотирма рівнями. Найвищий, IV рівень акредитації, отримують в основному університети та академії.

Акредитація навчальних закладів розширила можливості інтегрування освіти України в міжнародну систему, міжнародної конвертованості українських дипломів. Вона дістала позитивну оцінку ЮНЕСКО та Ради Європи.

На початок 2000 р. в Україні діяло 298 університетів, академій, інститутів. 206 із них -- державної власності. Того самого року було розведено в часі вступ до вищих навчальних закладів різного типу. Вступникам дозволено здавати не оригінали атестатів, а копії, що дає можливість складати іспити одночасно в кілька закладів. Відповідно не тільки вони відбирають абітурієнтів, а й останні мають право більшого вибору, що дає можливість загострити конкуренцію, підвищити якісні показники студентства. При цьому важливо, що переважна більшість студентів навчається за рахунок бюджетних асигнувань.

Поряд з цим і комерційні заклади освіти створюють умови для безплатного або пільгового навчання талановитих юнаків і дівчат. Так, випускники 2000 р. Олена Кобилинська з Веприцької школи Фастівського району та Дарина Махмудова з середньої школи № 12 Києва отримали Гранти на безкоштовне навчання у Вищому професійному училищі при Київському державному торговельно-економічному університеті з подальшим продовженням навчання на третьому курсі названого закладу. А до Вищої школи економіки та ділової адміністрації "Ажіо-коледж" зараховані на безкоштовне навчання Ірина Накалюжна (СІП №9 Києва) й Оксана Дорошенко (СШ №152 Києва).

У 1993 р. Всеукраїнське політичне об'єднання "Єдина родина" започаткувало акцію "Перспективній молоді -- перспективну освіту". Саме ця акція відкрила можливість для талановитої молоді отримати гранти на безкоштовне та пільгове навчання. Першим серед комерційних закладів освіти підтримав її Інститут економіки, права та систем управління Песоцьких. Безкоштовну освіту в ньому здобули понад 100 обдарованих дітей із 50 шкіл Києва та Київської області. Також підтримали акцію й заявили про готовність надати фанти Вища школа економіки та ділової адміністрації "Ажіо-коледж", коледж "Бакаляр", Навчальний центр автоматизації та лінгвістики, Вище професійне училище при Київському державному торговельно-економічному університеті, Міжнародний науково-навчальний центр ЮНЕСКО (МШ інформаційних технологій і систем) та інші. Акцію підтримали комітет Верховної Ради України з питань молодіжної політики та Міністерство освіти України".

В 2000 р. Фонд інтелектуальної співпраці "Україна -- XXI століття" виступив із ініціативою проведення Всеукраїнської універсіади "Інтелектуал XXI століття", мета якої -- виявлення обдарованої молоді та надання їй ґрантової підтримки для здобуття вищої освіти за спеціальностями, які визначають розвиток новітніх технологій в Україні. Фонд виділятиме 100 грантів для навчання в закладах освіти України та близько 50 -- у закордонних навчальних закладах.

На рубежі тисячоліть найпрестижнішими в Україні залишалися професії спеціалістів з міжнародних економічних відносин, міжнародного права, правознавства, філології, насамперед англійської, німецької та французької, педагогіки й практичної психології, економіки, екології, журналістики, обліку і аудиту, культурології. У технічних університетах -- і це дуже показово -- престижними виявилися автоматизоване керування технічним процесом, технологія машинобудування, інформаційні керуючі системи й технології. За цими технологіями -- майбутнє країни, тож зростання інтересу до них є певною ознакою оздоровлення суспільства.

Вища освіта перестає бути лише засобом підготовки спеціалістів для народного господарства, вона щораз більше перетворюється на обов'язковий ступінь у розвитку людини. Однак проблемою проблем для національної освіти є фінансування. Залишається складною кадрова ситуація у вищій освіті. Окремі кафедри втратили до 30-40% викладачів. Із сфери освіти спостерігався значний відплив найбільш кваліфікованих кадрів. Лише протягом 1994/95 навчального року із вищих навчальних закладів пішло 7 тис. викладачів, більша частина з яких кандидати та доктори наук

У 1996 р. вищі навчальні заклади залишило понад 5 тис. викладачів, зокрема близько2 тис. кандидатів та докторів наук. Було втрачено зв'язки освітян із промисловими підприємствами. Перестала діяти традиційна система розподілу випускників. Так, у 1995 р. в культурно-освітні й мистецькі заклади України пішло працювати лише 20% випускників вузів відповідного профілю. Аналогічна картина склалась і з випускниками педагогічних вузів.

Щоб запобігти цьому, Президент України в 1996 р. підписав Указ "Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів і працевлаштування випускників вищих навчальних закладів"24. Передбачалося забезпечити відповідність профілю підготовки спеціалістів перспективним потребам як країни загалом, так і окремих її регіонів. Відтоді абітурієнти, які вступають до державних закладів освіти, укладають із ректором контракт про те, що після закінчення навчання вони зобов'язуються відпрацювати три роки на державному підприємстві.

Нині в Україні близько 60% студентів навчаються за рахунок бюджетних асигнувань, близько 40% -- за контрактом, зокрема 7,8% -- у недержавних вищих навчальних закладах. В умовах поглиблення комерціалізації вищої освіти виявляються недоліки навчальних закладів і якості дипломів, які вони видають своїм випускникам. Збережено більшу частину старих підходів до забезпечення якості. Тому постійно загострюються конфлікти між державним і недержавним секторами вищої освіти, між закладами різного рівня акредитації. Проблему забезпечення прийнятної якості дипломів та успіху випускників на національному й світовому ринках праці доводиться розв'язувати в умовах браку загальновизнаного визначення якості вищої освіти -- закладів, навчального процесу та професійної компетентності випускників. Вихід, на думку фахівців, полягає в подальшому реформуванні економіки, демократизації системи освіти, диференціації навчальних закладів відповідно до суспільних потреб, розширенні всієї гами спеціалізації відповідно до вимог ринку праці, відмові від єдиного критерію стандарту якості.

В умовах кризового стану економіки, невизначеності основних її діючих секторів і перспектив практично неможливо більш-менш точно визначити структуру кадрів, на які є чи ближчим часом виникне виробнича потреба. Домінантою поки що залишається якісна та кількісна необґрунтованість структури підготовки кадрів. У країнах Західної Європи, як відомо, вважають доцільною підготовку спеціалістів широкого профілю. Там класифікаційний реєстр налічує 500 назв професій і 100 службових посад, тоді як у нас тривалий час він містив близько 8 тис. назв професій і 1,7 тис. службових посад. Наслідком цього стало перевищення випуску над потребою по багатьох спеціальностях.

Останнім часом в Україні було вжито заходів для розширення профілю підготовки фахівців, підвищення універсальності знань випускників за рахунок об'єднання споріднених спеціальностей. Водночас діючий перелік напрямків підготовки приведено у відповідність до вимог Міжнародної стандартної класифікації освіти. Новий перелік містить 275 спеціальностей молодшого спеціаліста та 268 спеціальностей рівня спеціаліст і магістр25.

Розширюються міжнародні зв'язки та співробітництво закладів освіти України із зарубіжними освітніми установами та організаціями. За 10 років укладено понад 70 міжнародних угод у галузі освіти. Державні структури, громадські організації й заклади вищої освіти підтримують плідні контакти з Радою Європи, ЮНЕСКО, органами управління освітою країн СНД, Австрії, Греції, Іспанії, Франції, Китаю, Ізраїлю, Польщі, Румунії, Німецькою службою академічних обмінів, Британською Радою. Вони беруть участь у реалізації програм фонду Фулбрайта, Хемфрі, Франкліна, Маскі та ін. Розвиваються безпосередні зв'язки між навчальними закладами України та зарубіжних країн. Зокрема, близько 80 українських вищих навчальних закладів здійснювали у 1990-і рр. пряме співробітництво на основі угод з понад 400 іноземними вищими навчальними закладами.

Висновки

Національна система освіти формувалася в 1990-ті рр. в умовах значних змін у духовному просторі суспільства, в контексті загальноцивілізаційних трансформацій, зумовлених значним поширенням нових освітніх технологій, та істотним розширенням можливостей і потреб в індивідуальному, особистісному розвитку людини. Реформи були зорієнтовані на створення нової системи освіти в Україні, збереження й примноження здобутого в радянські часи досвіду та одночасно внесення суттєвих коректив у цілі, завдання й зміст освітянського процесу.

В Україні на сьогодні є достатньо навчальних закладів, щоб отримати вищу освіту будь-якої спеціальності. Але, разом з тим, якість знань, отриманих в цих закладах, бажає кращого.

Список літератури

1. Алексєєв Ю. Україна: освіта і держава (1986-1997). -- К, 1998.

2. Економічний і соціальний розвиток України у 1995 році: щорічна доповідь Президента України про внутрішню та зовнішню політику України. -- К: Україна, 1996. -- СІП.

3. Остапенко Д.І. Культура. Період реформування. -- К., 1999.

4. Програма діяльності Кабінету Міністрів України, схвалена постановою Верховної Ради України від 15 жовтня 1996 р. №412. - К., 1996. - С. 100-101.

5. Україна: друга половина XX століття. Нариси історії. -- К.: Либідь, 1997.