Проблеми освіти

Василь Триліс

Проблеми освіти

(Додатковий розділ «Вчення про соціалізм»)

Я не люблю вчителів. І зовсім не тому, що вони пили мою кров протягом найкращих десяти років мого дорогоцінного життя. Тоді я ще місцями навіть любив їх, та й не так багато вони тої крові випили: кожна здорова дитина винаходить тисячі засобів порятунку й уздоровлення від педагогічної чуми - лінується, не виконує уроків, не слухає, забуває, бешкетує, а то й просто не ходить на заняття. Все це - здорові, природні механізми захисту від шкільного насильства. Мій спосіб захисту був надзвичайно ефективним: я, не прикладаючи до того великих зусиль, «гарно вчився». Проти цього мої кати нічого не могли вдіяти, вони навіть мусили закривати очі на мої порушення дисципліни та різні непідвладні їм види діяльності (наприклад, я кохав дівчат, що було суворо заборонено; або регулярно їздив з районною агіткультбригадою - так називалися тоді самодіяльні художні гурти молодих і дорослих дармоїдів - по селах із концертами, а концерти ті незмінно закінчувалися тихим або й гучним «мочемордієм» просто в сільському клубі).

Я незлюбив учителів пізніше, коли побачив і зрозумів, що вони були (і є) активними (або не дуже) професійними виконавцями в грандіозній Системі, яку придумало соціалістичне суспільство для впокорення й духовної кастрації своїх дітей. Вона називалася (здається, ще й тепер називається) системою обов'язкової загальної середньої освіти. Майже все моє життя минуло, поки я усвідомив, що кожне слово в цій пишній гірлянді - безсовісна, цинічна брехня. Це не система освіти - освіти вона не дає, ні середньої, ні загальної, ні спеціальної, ні будь-якої, і навіть обов'язковою вона фактично ніколи не була: юридична обов'язковість насправді нікого не лякає, не хвилює й ні на що не впливає, а висить в іконостасі для заспокоєння совісті батьків, які своїми руками виштурхують дітей «до школи». Єдине, чим ця система була й залишається, це Системою. Не просто системою, а Системою. Системою загальної обов'язкової неосвіченості. Системою тотальної брехні. Системою спотворення й знищення найважливіших природних прагнень живої істоти - до знань і до діяльності.

Життя минає, а я й досі не сказав Поганого Слова про Систему (про боротьбу з нею нема й мови - було б те саме, якби запропонувати всім людям повикидати з домівок телевізори й холодильники). Але врешті-решт я мушу сказати Погане Слово про Систему «освіти», хоч і знаю, як воно буде сприйняте: більшістю людей ніяк не буде сприйняте (назавтра й забудуть), меншістю - з роздратуванням, зовсім небагатьма - болісно й розгублено. Та я таки мушу його сказати - заради істини. До речі, як це розуміти - «заради істини»? А так, як написано. Я не можу претендувати на істину, але заради неї мушу робити те, чого вона вимагає. А вона вимагає правди від кожного: кожен має нелукаво сказати все, що пережив на досвіді й до чого додумався.

1. Лексика

Глибока і всебічна брехня пронизує Систему наскрізь і відбивається в лексиці. Вивчення Системи повинне починатися з роздумів над її лексикою. Змінити цю лексику так само важко, як і Систему, але її можна осмислити й не даватись їй у полон.

УЧИТЕЛЬ. Деякі дослідники стверджують, що це - скорочення від "мучитель". Це жахливе слово має свої аналоги в усіх європейських мовах (teacher; Lehrer; professeur etc.), і означає воно людину, яка нібито передає свої знання і вміння учням (найчастіше дітям). Насправді наш учитель, по-перше, не має справжніх знань, а по-друге, він поняття не має, як їх передавати. Те, що він називає знаннями, він не передає, а втовкмачує. Процес передачі знань - не його сфера. Ще більш далекий він від умінь, тому що передача вмінь у Системі не передбачається взагалі. Система побудована за принципом: хто сам не вміє робити, той учить, як робити; хто не вміє вчити, як робити, той учить, як учити (це вже педінститути); хто не вміє вчити, як учити, той учить, як учити, як учити (це вже райвно або інше ...вно ще вищого рівня), і так далі аж до Міністерства освіти та інших Найвищих освітянських закладів. Насправді вчитель набиває голови учнів нікому не потрібною майже випадковою інформацією, а водночас (і фактично це головна його функція) виконує роль наглядача та дресирувальника.

УЧЕНЬ. Правильна назва - школяр. Логічно: учень - учиться, школяр - ходить до школи. Фактично учень у школі не вчиться. Але його вчать. Навчають його так, що в нього саме собою з'являється бажання навчитися, але не того, чого навчають, а того, чого від нього чекає соціалістичне суспільство: брехати й боятися. Це одна з головних задач Системи. Пізніше, коли він вступає в ряди зрілих будівників соціалізму, ці навички посилюються й закріплюються, а ще до них долучається необхідність, а потім уміння, а потім і бажання красти.

ОСВІТА. Цей термін претендує на високе походження - від слова освітлювати - робити видимим, ясним, зрозумілим. Безглуздість цього слова очевидна: хто кого освітлює? Навіщо? Щоб було видно що? Недарма вживається ще й слово просвіта - це вже ніби просвічування наскрізь, як рентгеном. Навіщо? Але врешті справа не в семантичних тонкощах, а в самій суті процесу: нібито робиться спроба людину (дитину) освітити, зробити освіченою, розумною, багатою знаннями. Хто дав право? Хіба ж можна робити такі речі ззовні? Це ніщо інше як насильство. Всяке справжнє «освітлення» чи «просвітлення» - а краще все ж таки казати навчання - відбувається зсередини. Людина може навчитися тільки того, чого хоче навчитися, і тільки своїми зусиллями. І для цього вона потребує не вчителя, а майстра: вона бачитиме його вміння в дії, й сама, шляхом практики, перейме від нього те, що їй потрібно.

ЗНАННЯ. Священне слово, яке використовується в Системі в найцинічніший спосіб. Знання - це божа іскра, яка загорається від зустрічі божого дару в людині з її сродственим ділом. А в Системі знаннями називають масиви інформації, силоміць завантажені в голови учнів. Ці масиви комплектуються на вищих щаблях Системи й під грифом «ЗНАННЯ» спускаються донизу для передачі дітям ніби справді щось важливе. Оскільки характер і обсяги «знань», а також методику передачі їх дітям визначають люди некомпетентні (див. вище), то навіть найсумлінніші учні нічого з тих «знань» не мають - що легко перевірити на ґрунтовних масових знаннях, скажімо, тригонометрії, біології, історії чи іноземної мови у торішніх випускників.

УМІННЯ. Людина, яка щось уміє, - це вже напівбог. Якщо справжнє знання - річ дорогоцінна й рідкісна, то вміння, яке є наступним щаблем розвитку людини, мало б таки шануватися як божественний атрибут. Саме тому Система фактично ігнорує це поняття.

ТВОРЧІСТЬ. Коли людина вміє, то обов'язково й робить, але краще сказати творить (бо робота - то від слова раб, то невольнича діяльність людей, які нічого й не вміють як слід). Творіння, творчість - це привілей Бога (Творця). Людина, яка має божу іскру і вміє нею користуватися - бог.

МАЙСТЕР. По правді, та іскра захована в кожній людині, але розпалити з неї справжнє горно, й кувати, й гартувати - творити - вдається небагатьом. Це ті, в кого працює не 3% мозку, а значно більше. Це - майстри. Фактично це синонім богів, але жодне суспільство ще не наважилося покласти на себе божі функції (творчість і відповідальність), а тому всі роблять вигляд, що головну відповідальність несе Той, Хто Нагорі. Оскільки Сам усе сотворив, то нехай Сам і відповідає. У східних культурах звання майстра незмірно вище, ніж учителя (наш "хороший учитель" - це там просто репетитор). У соціалістичній Системі слово майстер майже не вживається. Такими формальними поняттями, як майстер цеху, майстер трудового навчання, інженер тощо цинічно позначаються просто кваліфіковані раби. Справжній майстер - людина, яка не тільки щось гарно вміє й творить, а ще й розуміє смисл і мету своєї творчості, - в соціалістичному суспільстві взагалі не шанується й підлягає ізоляції як каталізатор інакодумства, неспокою й непокори. Проте майстрів рідко знищують, бо вони потрібні для роботи, без якої навіть соціалізм не обходиться. Але майстрів треба тримати в покорі й завантажувати бодай чим, щоб вони не мали ні сил, ні часу на вільне життя. Примушувати майстра вчителювати - одне з найтяжчих і найвишуканіших насильств, на які здатне соціалістичне суспільство.

ШКОЛА. В широкому сенсі - те саме, що й Система обов'язкової загальної середньої освіти (такий собі дитячий архіпелаг Гулаг); у вузькому - конкретна сільська чи районна катівня, де утримуються малолітні в'язні протягом десяти (чи одинадцяти, чи дванадцяти) років. Школа як суспільний інститут винайдена європейцями (давніми греками) і, здається, від самого початку використовувалась як засіб ізоляції найсильніших дітей від реального життя. Але тільки при соціалізмі школа стає тотальною в'язницею для ВСІХ нормальних дітей.

ШКІЛЬНИЙ УРОК. Регламентована одиниця часу, протягом якого школярі перебувають під особливо жорстким наглядом і змушені брати участь у невпинному фарисейському ритуалі, що називається шкільним навчанням.

НАВЧАННЯ. Здатність і потреба навчатися є однією з кардинальних, а точніше - визначальних ознак усякої живої системи, від вірусів до етносів. Комп'ютер цієї здатності не має, бо не має такої потреби. Він може накопичувати в собі величезну кількість інформації та оперувати нею, але не за потребою, а по зовнішній команді; внутрішнього потягу до знань, власної здатності й потреби вчитись у нього немає, і щось подібне важко навіть уявити. Навчання людини - природний, неймовірно складний, чудесний процес, який може відбуватися лише в природних умовах, тобто в своїй родині, а далі в своєму оточенні, селі, етносі, а там, можливо, й ще далі; втручання людського розуму в цей процес (з метою прискорити його, вдосконалити, розширити тощо) якщо й припустиме, то лише за умови надзвичайної обережності й мудрості. Природним шляхом - у своєму природному соціумі - людина навчається саме того, що їй справді потрібне; штучне навчання, розвинене в соціалістичних суспільствах, забиває людині голову тим, що їй непотрібне, і, врешті, виснажує й паралізує саму здатність учитись. Пригнічення й спотворення природних властивостей людини - священна мета соціалізму.

2. Головні принципи й функції соціалістичної Системи освіти

Ці функції й принципи ніколи ніде не оприлюднюються, навіть коли хтось їх, бува, зрозуміє. Бо при соціалізмі найважливіші речі не називаються своїми іменами. А коли й називаються, то ці назви підлягають негайному забуттю.

Вони, оті принципи й функції, дуже прості, як, власне, й сама Система, оскільки орієнтовані безпосередньо на здійснення й зміцнення простого й геніального Головного закону соціалізму: кожен займається не своїм ділом. Для того, щоб людина не могла займатися своїм ділом (сродственим, як казав Сковорода), найпростіше буде зробити так, щоб вона нічого не вміла: тоді все, за що б вона не взялася, буде не її ділом. А для того, щоб людина нічого не вміла, треба ізолювати її від будь-якої корисної праці на той період, коли природним чином, природним навчанням здобувається культура - основні знання та вміння; це дитинство і юність, десь від трьох-п'яти до сімнадцяти-вісімнадцяти років.

Отже, саме на цей період Система відлучає дітей від батьків і утримує їх спочатку в дитсадках, а потім у школах. Треба добре зрозуміти, що це означає.

2.1 Відлучити дітей від батьків

Ця фундаментальна операція неможлива в здоровому природному суспільстві. Ніякі нормальні батьки не віддадуть своїх дітей у чужі руки, бо навіщо тоді їх народжувати, вдягати й годувати? Ніяка нормальна дитина з доброї волі не покине батьків, бо це суперечить її природним інстинктам. Саме в родині, при батьках, відбувається справжнє навчання дитини, оте саме, що є визначальною ознакою живої матерії, живої істоти. Саме від батьків дитина переймає важливі трудові та етичні знання й навички, саме в родині народжується й зміцнюється віра в доцільність і красу буття на цьому світі. Дитина росте, і до процесу її навчання й виховання поступово й природно долучається зовнішній світ - спочатку родичі, сусіди, знайомі, далі все село, а далі, по зрілості, весь народ, увесь світ. Якщо весь цей процес відбувається без серйозних порушень, то виростає людина не просто розумна і вміла: підвищується також її свідомість - від індивідуального рівня до родинного, а далі родового, громадського, національного, світового; та й на тому не кінець, здорова людина вчиться й розвивається все своє життя. Вона стає творцем. Вона досягає мудрості.

Якщо в ці природні процеси втручається якась перешкода, розвиток людини може зупинитись або піти в дикий пагін. Люди з зупиненим розвитком - це прекрасні будівники соціалізму: вони нічого не вміють, працюють з-під палиці, слухняні від страху, брехливі, неактивні, їх мало що цікавить; їхня свідомість застигла на індивідуальному рівні, хіба що іноді (далеко не завжди!) сягає родинного, та й не більш; ними легко керувати або маніпулювати. Це раби. Саме їх готує Система.

2.1.1 Сильні діти

Це особлива й дуже важлива категорія дітей: Природа дала їм якнайбільше, тому й втрачають вони в соціалістичному суспільстві дуже багато - саме те, чим би могли збагатити здорове суспільство. Сильні діти завдають стільки клопоту і становлять таку серйозну небезпеку для соціалістичного суспільства, що воно вдається до найогидніших засобів розтління й знесилення цих дітей (тютюн, алкоголь, сексуальна істерія, азартні ігри тощо), аби лиш не мати з ними мороки.

Діти з великою природною силою, але позбавлені природного навчання й виховання, не можуть зупинитися в своєму розвитку - природна сила шукає застосування. Втративши віру в батьків і оточення, вони озлоблюються або запалюються якоюсь божевільною ідеєю - і тоді їм немає впину. Вони здатні розвиватися самостійно, не узгоджуючи свій розвиток ні з Природою, ні з суспільством. Завдяки природній силі можуть захоплювати, очолювати велику масу людей (рабів) і провокувати їх на найбезглуздіші дії. В історії людства є безліч прикладів таких героїв.

Звичайно, діти з великою природною силою нікому не подобаються. Навіть рідні батьки рідко бувають з ними в злагоді, а в школі вони неодмінно виявляються «важкими підлітками», з якими Система не завжди може впоратися і тоді просто ламає їх - виходить чудовий криміногенний матеріал. Дехто з них не ламається, витримує весь період шкільного катування, часом навіть добувається «вищої освіти», тобто дипломів, які дають право на трохи кращі посади. Нерідко з них формуються успішні керівники, справжні лідери - слухняним відмінникам до них як свині до неба. Але горе тому, хто вірить їм беззастережно, покладається на них, іде за ними й виконує їхню волю: у цих лідерів немає доброти й щирості - вони втрачені разом із вірою в людей. Вони здатні вірити тільки в самих себе, довіряти тільки самим собі. Якщо вони втратять ще й цю віру, то їм залишається лише вкоротити собі віку. Це - параноїки, або ж пасіонарії, - люди пристрастей, а не знань (а ще менше того вмінь). Це вони очолюють майже всі сучасні спільноти й суспільства.

2.1.2 Що можуть батьки

Батьки можуть виступати проти наруги над дітьми, і тому на ранніх стадіях соціалізму Система мусить бути монополістом і всіляко утверджувати свою обов'язковість і неминучість. Пізніше, коли вже виховане перше покоління рабів, з ними (батьками) клопоту стає набагато менше: загнані в безглузду роботу, вони фізично не мають часу на дітей і більш чи менш охоче здають їх до садочків та шкіл. Та й навчити тих дітей батькам немає чого, бо самі вони зайняті непотрібною, неефективною вузькоспеціалізованою діяльністю. Час і пропаганда довершують справу: формується міф про школу як професіональний заклад, де діти нібито одержують і освіту, й виховання. Оскільки ні освіти, ні виховання школа не дає, створюється міф про співпрацю між батьками й школою - мовляв, заради гармонійного розвитку дитини. Співпраця насправді неможлива - для неї просто немає об'єктивних підстав; але цей міф фактично знімає з школи відповідальність за каліцтво дітей і покладає її на батьків; розгублені батьки, у яких ще є залишки здорового глузду й совісті, намагаються вдома якось компенсувати порожнечу (самі, понад силу, працюють з дитиною) або купують для дитини додаткових репетиторів, педагогів, недільні та вечірні студії, гуртки, майстерні тощо. Усе це дає позитивні наслідки в рідкісних випадках, коли батьки справді двожильні та ще й добре розуміють, що відбувається.

Найчастіше батьківські зусилля марні. Чим інтенсивніша, тим безперспективніша їхня боротьба за щастя своєї дитини, бо перетікання їхніх ресурсів (грошей, хабарів, послуг) у руки вчителів ніяким чином не може сприяти ні компетентності, ні порядності останніх, а ще менше заохочує дитину до навчання - зате додатково виснажує батьків, які мусять тратити дедалі більше свого ресурсу не на навчання й виховання дітей, а на підтримку міфів і дармоїдів. Наслідок: у батьків поступово меншає сил і можливостей природно навчати й виховувати рідних дітей або хоча б просто спілкуватися з ними. У дітей, відповідно, посилюється недовіра і до батьків, і до вчителів та формується стійка віра в недоброзичливість і нещирість усього світу. Вони прив'язані до батьків лише матеріально - необхідно десь ночувати, щось їсти, у щось одягатись. Декотрих дітей навіть і це не втримує, і вони тікають із дому. Та треба розуміти, що психологічно безпритульні ВСІ діти; просто втікачі трохи сміливіші, ніж слухняні, генетично брехливі свійські «відмінники».

Отже, Система давно й кардинально перемогла батьків - вони тепер самі намагаються здихатися своїх дітей, ще й приплачують своїм «покупцям»; а трохи розумніші й більш порядні взагалі остерігаються народжувати, почуваючи, що не зможуть дати раду тим безпритульникам.

2.2 Життя у в'язниці

Коли дитина йде в перший клас, вона радіє, бо старші (лицемірно) переконують її, що в школі гарно, цікаво, що там люди робляться дорослими й розумними. Іноді попереджують, що вчитися нелегко. Але ніхто й ніколи не каже дитині, що вона йде в тюрму, звідки вийде скаліченою через десять років. Це - перший і найголовніший обман дітей (який вони, до речі, швидко розкривають і намагаються врятуватися, хто як може, - хоч і не під силу дитині зламати мур соціалістичної Бастилії). Я давно це знав, усім своїм дітям казав правду й вибачався, що не можу порятувати їх від халепи, а можу лише допомогти витримати відсидку. Але Велика Брехня незмінно виявлялася сильнішою, ніж мої слова; діти дивувалися, потім усміхалися і з кожним роком утверджувалися в думці, що це тато так жартує.

Перша вчителька рідко буває справжнім катюгою. Вона й менше муштрована, ніж учителі старших класів, і програма «знань» у неї невелика, і серед тих знань таки є помітний відсоток потрібних - читати, писати й рахувати до ста мусить кожна людина. Отримавши ці знання (нормальній дитині на це досить року, найслабшій - два-три роки), дитина постає перед дилемою: або вивчати далі абсолютно нецікаві й незрозумілі речі, або щоденно наражатися на гнів учительок і батьків. Дитина ще не знає, що ця дилема не має вирішення, і докладає всіх зусиль, аби порадувати дорослих; так досягається перша мета Системи: дитина завантажена.

Але це не означає вирішення дилеми. Починаючи з третього-п'ятого класу дитина перестає розуміти навіть ту частину програми, яку їй усе-таки вбили в голову. І, свідомо чи несвідомо, діти вдаються до єдиного порятунку - брехні. Слухняніші й спритніші діти починають зубрити, щоб учитель думав, ніби вони вчаться. Учитель ставить їм гарні оцінки, щоб вони думали, ніби він їм вірить. Тим самим здійснюється друга мета Системи: діти навчаються брехати систематично. Неслухняні (а це, як правило, здоровіші) бунтують усіма доступними їм способами, але на те вона й Система: їх умовляють, залякують, підкупляють, а вже як зовсім нічого не діє - з олімпійським лицемірством нізащо ставлять їм мінімальні позитивні оцінки (у мій час такими були трійки). Це не що інше, як Посвячення в Велику Брехню, коли не змовляючись брешуть уже всі в одну дудку, завдяки чому створюють собі тривалу й стійку ілюзію, ніби живуть по правді.

Особливу категорію становлять талановиті діти. Я добре знаю їх, бо сам до них належав. Їх завжди небагато, а здорових серед них ще менше. Тому бунтують вони дуже рідко, а зазвичай швидко, значно швидше, ніж однокласники, навчаються брехати, бо виявляється, що це забезпечує максимальний комфорт у школі. Який же дурень буде позбавляти себе комфорту на десять років? Комфорт полягає в тому, що до цих дітей менше претензій і вимог (хоча, коли вже їм багато дано, з них би слід більше й спитати), а їхню природну цікавість і прагнення до знань Система задовольняє всілякими гуртками, позакласними читаннями, всіх рангів олімпіадами, які поступово й легко переходять у «вищу освіту», покликану викохувати й розвивати професійний кретинізм (кажучи словами не кого-небудь, а Маркса). Тобто з талановитих дітей готуються потужні вузькокваліфіковані спеціалісти, позбавлені загальної освіти ще грунтовніше, ніж їхні пересічні ровесники.

3. Висновки

1. Сучасна система освіти насправді є Системою тотальної неосвіченості. Вона позбавляє можливості навчатися впродовж саме тих десяти-п'ятнадцяти років, коли Природою покладено людині набувати найважливіших знань і вмінь.

2. Мало того, саме в цей період, завдяки тотальній брехні й примусу, забезпечується виродження й атрофія найвищих (визначальних) природних потреб живої людини - потреби навчання, потреби спілкування, потреби творчості. Позбавлені цих потреб випускники - прекрасні раби, якими легко керувати або маніпулювати. Не оглядайтесь, це - ми з вами. Це нами керують бездарні неосвічені параноїки, що відрізняються від решти людей не розумом, не знаннями й не порядністю, а лише кращим здоров'ям та підвищеною, патологічною й невиліковною жадобою до грошей і влади.

3. Я не маю пропозицій. Я не знаю, як виходити з цього становища. Але я знаю (це просте знання коштувало мені часу й зусиль), що таке становище довго не триватиме. Вихід з нього, скоріш за все, буде стихійний і, не виключено, страшний. Для того щоб запобігти великому лихові, треба думати громадою; а чи є у нас громада і чи вміє вона думати - це ще одна загадка.