Громадянське виховання старшокласників
Громадянство як суспільний інститут та його основні цінності. Основні теоретичні засади громадянського виховання в сучасному світі. Структура почуття патріотизму старшокласників. Шляхи та засоби виховання патріотизму юнаків у позанавчальній діяльності.
| Рубрика | Педагогика |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 10.03.2010 |
| Размер файла | 783,2 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Громадянське виховання старшокласників
курсова робота з педагогіки
ЗМІСТ
- Вступ
- Розділ 1. Громадянство як суспільний інститут та його основні цінності
- 1.1. Становлення й утвердження інституту громадянства
- 1.2. Культура громадянства в сучасному світі
- Розділ 2. Громадянське виховання в загальноосвітні школі
- 2.1. Необхідність громадянського виховання в загальноосвітній школі
- 2.2. Основні теоретичні засади громадянського виховання
- Розділ 3. Виховання патріотизму старшокласників як складова громадянського виховання
- 3.1. Структура почуття патріотизму старшокласників
- 3.2. Шляхи та засоби виховання патріотизму юнаків і дівчат у позанавчальній виховній діяльності
- Висновки
- Література
- Вступ
- Актуальність теми дослідження. На сучасному етапі національного духовного відродження, у зв'язку з затяжною економічною кризою (котра позначилася й на соціальній сфері) все більшої ваги набуває проблема формування у підростаючих поколінь почуття любові до Батьківщини, відданості молодих справі зміцнення державності, активної участі у діяльності та життєтворчості.
- У цьому аспекті освіта й виховання мають поставати визначальним консолідуючим, розвивальним, стабілізуючим, науково-пізнавальним та культурно-освітнім інститутом суспільства, громадянсько-патріотичного становлення молоді, формування у неї історичної пам'яті. У такий спосіб варто вчити молодих здійснювати оцінку історичних явищ на основі принципів історичної достовірності, науковості, гуманізму, доброчинності, а також забезпечення взаємозв'язку між поколіннями. Актуальною постає реалізація принципу "Моя школа - мій дім; мій дім - моя родина; моя родина - рідна Вітчизна".
- У Державній національній програмі "Освіта" ("Україна XXI століття"), Законах України "Про освіту", "Про загальну середню освіту" як стратегічні визначаються завдання виховання в особистості любові до Батьківщини, усвідомлення свого громадянського обов'язку на основі національних і загальнолюдських духовних цінностей, утвердження якостей громадянина-патріота України для збагачення і примноження на цій основі культурного і творчого потенціалу нашого народу. У "Концепції виховання особистості в умовах розвитку української державності" підкреслюється необхідність утвердження у шкільної молоді "почуття патріотизму, відданості Батьківщині, й, водночас, відчуття належності до світової спільноти" [102, 3].
- У "Концепції громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності" зазначається, що метою громадянського виховання є формування "свідомого громадянина, патріота, професіонала, тобто людини, з притаманними їй особистісними якостями, з рисами характеру, світоглядом і способом мислення, вчинками та поведінкою, спрямованими на саморозвиток та розвиток демократичного громадянського суспільства в Україні". Серед стратегічних завдань, котрі окреслюються даним документом, передовсім виділяються: формування національної свідомості, виховання почуття патріотизму, відданості в служінні Батьківщині; утвердження взаємозв'язку між ідеалами індивідуальної свободи, прав людини та її громадянською відповідальністю; формування толерантного ставлення до інших культур і традицій. При цьому підкреслюється, що важливою якістю українського патріотизму має бути його дієвість, тобто турбота про благо народу та сприяння становленню й утвердженню української держави. Патріотизм, у свою чергу, є складовою громадянськості, під якою розуміють "духовно-моральну цінність, світоглядно-психологічну характеристику людини, зумовлену її державною самоідентифікацією, усвідомленням належності до конкретної країни. З цим пов'язане більш чи менш лояльне ставлення людини до встановлених у державі порядків, законів, інституцій влади, почуття власної гідності, знання і повага до прав людини, чеснот громадянського суспільства, готовність та вміння дотримуватися власних прав та обов'язків".
- Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження курсової роботи.
- Об'єктом дослідження курсової роботи є навчально-виховний процес в загальноосвітній школі.
- Предмет дослідження - громадянське виховання старшокласників.
- Мета курсової роботи полягає у дослідженні проблеми громадянського виховання старшокласників та формулювання висновків і узагальнень, які стосуються результатів дослідження.
- Мета роботи реалізується шляхом виконання таких завдань:
- дослідити поняття громадянства як суспільний інститут та його основні цінності;
- охарактеризувати основні засади громадянського виховання в загальноосвітні школі;
- дослідити проблему виховання патріотизму старшокласників як складову громадянського виховання.
Розділ 1. Громадянство як суспільний інститут та його основні цінності
1.1 Становлення й утвердження інституту громадянства
Ще за первісних часів людей поділяли на "своїх" та "чужих". Члени одного роду-племені мали певні права, зокрема, право голосу при ухваленні спільних рішень, право на тальйон (помсту за скоєний проти них злочин або на відшкодування заподіяних збитків), на певні ролі, функції в племінному поділі праці тощо. На одноплемінників покладалися й обов'язки - дотримуватися встановлених звичаїв, правил тощо. Все це не стосувалося чужинців.
Таке вирізнення "своїх" та "чужих" згодом переросло в ідею громадянства. Вона сформувалася в греко-римському полісі - громадянській общині, яка згодом перетворилася на державу. Усвідомлення себе членом громадянського колективу, своїх прав і зобов'язань, почуття громадянського обов'язку, відповідальності, причетності до життя общини і до її надбань, залежність від визнання, ставлення співгромадян - усе це було відображено в полісній ідеї громадянства. Відомий дослідник політичної думки С. Утченко вважає громадянську ідею найважливішим здобутком полісу, яким він збагатив людство.
З плином часу розуміння поняття "громадянин", ознак громадянства, пов'язаних з ним прав, обов'язків, привілеїв, способів їх набуття та позбавлення тощо суттєво змінилося. Але сама ідея громадянства як політична категорія, морально-політична, загальнолюдська цінність збереглася дотепер. Історичне значення понять "громадянин" і "громадянство" в тому, що завдяки їм було висунуто й закріплено уявлення про права людей. Адже саме володіння правами і робить громадянина громадянином.
Від початків громадянство означало міру визнання соціальної значущості людини, її долученості до спільноти. У "демократичному" античному полісі завжди існувало розрізнення громадянських прав: його населення - це повноправні, неповноправні і безправні. Серед повноправних громадян теж існувала градація, приміром, на громадян від народження (у римському полісі) та громадян, що стали ними згідно з постановою народних зборів ("зроблені громадянами").
Після відмирання родових структур головним елементом суспільного устрою в Афінах постала сім'я, очолювана батьком - афінським громадянином. Прибулі іноземці, що мали майно, заняття і бажали там жити, отримували статус метека (грец. metoikos - переселенці, чужоземці). Вони були вільними, користувалися певним заступництвом місцевих законів, але не мали політичних прав. Для решти населення (незаконнонароджених, полонених, бездомних, емігрантів) єдиним засобом входження до афінської, як і до римської, спільноти був статус раба. Раб належав до складу сім'ї, цілком підпорядковувався волі її голови, влада якого була абсолютною щодо решти її членів. До речі, статус метека часто вважався менш вигідним, ніж раба: метека неохоче брали на роботу, бо він був вільним і міг будь-коли залишити її. Єдина можливість залучити людину до життя полісу, підпорядкувати її вимогам соціальної дисципліни - зробити рабом. Поняття "рабство" вживалося тут радше на означення форми організації праці, ніж як визначення безправ'я й гноблення.
У грецьких полісах громадянином вважали тільки того, у кого батьки були громадянами. Щоб бути громадянином Афін, треба було ще належати до однієї з десяти філ (грец. phyle - родова одиниця, рівна племені в Давній Греції, пізніше - територіальна одиниця в аттичній державі), мати земельну власність в Аттиці, житло, освячене домашнім божеством. Поліс, за словами С. Утченка, був єдино можливим і навіть єдино мислимим осереддям громадянського життя, прав, привілеїв. Тільки той, хто був зі свого народження залучений до полісу, як правило, вважався повноправним його членом, міг брати більш-менш значущу участь у громадянському (політичному) житті [30, 130].
Аристотель був одним з перших, хто спробував теоретично визначити поняття "громадянин". Перед тим йому довелося поміркувати над такими проблемами: чому громадянин демократичного полісу не буде ним у полісі олігархічному? Як розцінювати громадянство, громадянські права, здобуті за ухвалою народних зборів? Чому поняття громадянства не може бути пов'язане з місцем проживання, якщо метеки й раби мешкають разом з громадянами? Чому громадянами не вважають жінок, неповнолітніх юнаків й старих? Усе ж Аристотель визначив, що громадянами можна і слід вважати тих, хто бере участь у суді й народних зборах.
Визначальною ознакою античного громадянства є відсутність цілковитого рівноправ'я. Знаючи й цінуючи свої права, громадянин полісу не прагнув до рівності й однаковості прав для всіх, не вважав її справедливою. Громадяни не визнавали ні рівності походження, ні рівності майна, ні самого поняття "рівність", не кажучи вже про рівність з рабами та "варварами".
Ідея рівності в європейській свідомості постала разом з християнським віровченням. Це була рівність перед Богом, визнання всіх людей членами суспільства незалежно від походження, статусу, майна тощо. Тільки одні з них є "вищими", інші - "нижчими". "Нижчі" мають належати "вищим", підпорядковуватися їм, а ті - опікати й захищати своїх підданих. "Найвищий" серед людей - монарх - підпорядкований Богові, який піклується про всіх. За тих часів людина мусила належати комусь. Усіх підданих вважали "людьми царя", під його опікою, а цар перебував під опікою Бога. Кожний мав бути приписаним до певного опікуна, хазяїна чи владики. Хто не мав над собою владики, залишався цілком беззахисним.
Феодальне суспільство Західної Європи поділялося на сюзеренів (франц. suzerain - верховний) - князів, герцогів - та їх васалів (лат. vassus - слуга). Сюзеренами були феодали, великі землевласники, які мали всю повноту влади на території, що їм належала. Верховним сюзереном був король. Васали - це незаможні й неродовиті феодали, які отримували земельні володіння від більш могутніх феодалів - сеньйорів (лат. senior - старший). Громадянином, носієм громадянської особистості, за словами І. Канта, вважали тільки того, хто не змушений здобувати засоби до існування, служачи комусь іншому, крім держави. Васал не має громадянської самостійності.
Клієнтельно-ієрархічна (лат. clientela - у Давньому Римі група осіб, залежних від патрона, покровителя) модель феодального суспільства породила характерний для Середньовіччя різновид громадянства - підданство. Спершу це поняття означало належність, підпорядкованість, підлеглість володареві, сюзерену; згодом набуло значення належності особи до певної держави.
Буржуазні революції й ліберально-демократичні перетворення в країнах Європи поступово привели до скасування феодальних привілеїв, станової нерівності й залежності, формально надали кожному індивідові рівний правовий статус. Держава постала інституцією, що забезпечує рівні умови для реалізації індивідами їхніх прав, уможливила правосуб'єктність громадян. За сучасних умов громадянство трактують як складне соціальне явище, що містить у собі політичні, економічні, юридичні, моральні аспекти.
Громадянство - правова належність особи державі; постійний правовий зв'язок особи з державою, що виявляється в їхніх взаємних правах та обов'язках.
Основними характеристиками громадянства є:
належність до певної держави, суспільства, нації (саме це мають на увазі, заявляючи, наприклад, "Я - українець");
підданство, підпорядкованість законам держави, чинність яких поширюється на громадянина як на її території, так і поза її межами; наділеність особи обов'язками перед державою, які переважно зводяться до сплати податків, виконання військового обов'язку, дотримання законів;
володіння відповідними соціальними, політичними й майновими правами (право на державне забезпечення й захист інтересів, виборче право, право на представництво інтересів в органах державної влади, свободу слова й асоціацій, право на житло, роботу, освіту, медичну й матеріальну допомогу, на захист безпеки й власності тощо);
законослухняність - лояльне і водночас вимогливе ставлення до органів та інституцій державної влади (" громадянськість ");
шанування цінностей громадянського суспільства (свобода, вільні асоціації, підприємництво, неофіційність людських взаємин);
правосуб'єктність особи, яка настає за досягнення людиною певного віку; до неї належать сукупність можливостей, що їх надає людині держава, здатність й обов'язок особи діяти відповідно до законодавчих вимог, відповідати за наслідки своїх дій, виконувати обов'язки перед державою;
морально-психологічна характеристика особи, стан самоусвідомлення нею власної причетності до певної спільноти, її культури, прийняття традицій і норм своєї держави [30, 134].
Набуття громадянства означає отримання встановлених у цій державі прав громадянина. Сукупність їх визначається законодавством кожної держави окремо. До них належать право на активну й пасивну участь у виборах (обирати й бути обраним); право на представництво інтересів в органах державної влади; свобода слова та асоціацій; право на житло, роботу, освіту, медичну й матеріальну допомогу, на захист безпеки тощо.
В Україні підстави набуття і припинення громадянства регулюються Конституцією України та Законом України "Про громадянство" (1991, з наступними змінами і доповненнями). Відповідно до Основного Закону (ст. 4) в Україні існує єдине громадянство. Згідно із ст. 25 Конституції України громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.
1.2 Культура громадянства в сучасному світі
У загальнофілософському розумінні культуру (лат. cultura - обробка, просвіта, розвиток, шанування) визначають як специфічний спосіб організації й розвитку людської життєдіяльності, що постає в продуктах матеріальної та духовної праці, у системі соціальних норм і установ, у духовних цінностях, у сукупності стосунків людей з природою, між собою, з самими собою. Культура громадянства полягає в реалізації громадянського єства людини.
Громадянин є членом владно організованого суспільства. Ознакою громадянськості, громадянською чеснотою є здатність особи ґречно ставитися до існуючих в суспільстві норм, дотримуватися їх, визнавати й шанувати суспільні авторитети, виконувати обов'язки перед громадою. Цю рису громадянської культури ще називають законослухняністю.
Протилежним щодо законослухняності як ознаки громадянства є анархістське ставлення до держави, її настанов і законів, необхідності їх дотримуватися; заперечення будь-якої влади над людиною, невизнання жодного авторитету. Абсолютизація проголошеної анархістською ідеологією священності й недоторканності людської свободи призводить до правового нігілізму, антисоціальних проявів і громадянського вандалізму; потворного поєднання антидержавного з антигромадським.
Іншою ознакою громадянської культури, культури життя громадою є лояльність. Лояльність (франц. loyal - вірний, чесний) - визнання й доброзичливе ставлення до чинних законів, установленої влади, згода перебувати в "правовому полі", дотримуватися вимог законів. Лояльність громадянина - це його здатність до обмеження власної свободи через підпорядкування своєї діяльності чинним законам держави. Тому культура громадянства визначається рівнем правосвідомості людей - їхніми уявленнями про те, що є законним, а що незаконним, знанням законів. Своєрідним втіленням цього аспекту громадянської культури на вітчизняних теренах був общинний селянський побут, здійснюваний на засадах громадського самоврядування. Взаємодія людей між собою ґрунтувалася у ньому на народному (звичаєвому) праві, сила дії якого була тотожною силі юридичних законів.
Общинність, законослухняність, лояльність були першими ознаками громадянської культури, які формувалися ще в античному державному середовищі. Особистість, індивід для античної держави були ніщо. Тільки в державі, згідно з тодішнім ученням, людина ставала людиною, тільки завдяки своїй причетності до цієї форми співжиття вона, вправляючись у громадянських чеснотах, могла досягти досконалості [30, 140].
Але законослухняність не може бути безмежною, цілковитою (адже ж бувають закони й неправові), некритичною, перетворюватися на конформну слухняність, холопство. Суттєва ознака культури громадянства полягає в здатності особи дистанціювати себе від того, що є "казенним", розрізняти державне (формальне) та безпосередньо людське, цінувати вартості громадянського суспільства, чинити опір зазіханням апаратного бюрократизму на них; у стосунках з державою берегти власну гідність і шанувати гідність інших.
Суспільства, нації різняться не тільки за суспільно-політичним ладом, технічними й виробничими досягненнями, рівнем життя та багатства людей, а ще й за тим, наскільки розвинута в ньому особистісна самосвідомість, якою є потреба громадян у їхніх власних правах, свободах. Відповідно розрізняють типи культури громадянства, які відзначаються характером взаємодії держави і громадянського суспільства, мірою "проникнення" держави в суспільство. А з культурою громадянства пов'язане існування певних політичних режимів.
Культура тоталітаризму, наприклад, є добровільною відмовою від демократії. Тоталітарні політичні порядки виникають там, де поділяють світ, людей на "наших" і "ворогів", нетерпимо ставляться до незалежної думки і некритично до власної, відмовляються від діалогу з інакомислячими, виявляють агресивність у всьому, що стосується власних симпатій та антипатій; де домінує потреба або панувати, або підкорятися. Тому надзвичайно важкими, а інколи марними є спроби встановити демократичний лад у суспільстві, культура громадянства в якому далека від демократичної. Там, де людність байдужа до цінностей і норм демократії, не володіє навичками користування власними правами і свободами, боротьби за них, формується пристосовництво до атмосфери вседозволеності, породжуваної тоталітаристським зневажанням людських прав.
За авторитарного режиму визначальною ознакою громадянської культури є суперечність між наріканням на суворий, часто й неправовий закон, боротьба за його зміну та необхідністю дотримуватися його. "Dura lex, sed lex" (суворий закон, та все ж закон) - принцип авторитаризму і наріжна ідея відповідного йому типу громадянської культури. Авторитаризм здійснює місію громадянської соціалізації індивідів, формує необхідну для демократичного життя культуру дотримання законів, не перешкоджаючи структурованості суспільства, а отже, розгортанню легальних на конституційних засадах змагань за прийняття законів і задоволення інтересів.
Освічене громадянство, якому властиве розвинуте почуття власної гідності, знання своїх прав і обов'язків, згода і вміння їх дотримуватися, є передумовою встановлення демократичного суспільства. Для цього недостатньо тільки здобуття влади прогресивною й відповідальною політичною силою, тільки справедливих законів. Адже дотримуватися їх належить пересічним громадянам. Тому від їхнього ставлення до існуючого порядку, чинних правил і норм, від знання й визнання цих норм і залежить дієвість цих порядків, правил і норм, здійснення ідеалів справедливості.
Щоб відрізнити громадянство як формально-юридичний статус особи, який надається їй після досягнення відповідного віку або через натуралізацію, від громадянства як стану свідомості, духовно-моральної вартості вживають ще поняття "громадянськість".
Громадянськість - світоглядно-психологічний стан людини, що характеризується відчуттям себе громадянином конкретної держави, лояльним ставленням до її інституцій та законів, почуттям власної гідності у стосунках з представниками держави, знанням і поважанням прав людини, чеснот громадянського суспільства, готовністю і вмінням домагатися дотримання власних прав, вимагати від держави виконання її функцій, відповідальним ставленням до своїх обов'язків перед державою, патріотизмом.
Якщо громадянство надається резолюцією офіційної установи й настає із врученням відповідного документа, то громадянськість трактують як наслідок тривалого виховного впливу, громадянської соціалізації особи - інтегрування її в суспільне життя на відповідних засадах (за демократії це - поважання прав, рівноправ'я й взаємної відповідальності). Вона може зберігатися навіть після втрати формального громадянства [30, 141].
Ознаками громадянської культури демократичного типу є законослухняне, лояльне і водночас вимогливе, критичне ставлення до інституцій влади та їхніх настанов, цінування власних інтересів і позицій, здатність захищати і реалізовувати їх.
Ще один аспект культури громадянства пов'язаний із сутністю держави як територіальне організованого населення, держави-країни. Щодо цього громадянство - це належність особи до певної країни, підданство. Наслідком такої належності є поширення на людину прав, наданих цією державою, та обов'язків, визначених її законами. Громадянською чеснотою постає патріотизм, шанування її історії, здатність перейматися її проблемами, долею співвітчизників. Патріотизм є позаполітичною вартістю. Справжній патріот шанує й любить свою вітчизну не тільки за її розквіту, а й у скруті, коли владою володіють негідні, на його думку, люди. Патріот любить країну, а не державу чи владу. Влада має бути об'єктом шанобливого, але критичного й вимогливого ставлення. Їй слід віддавати тільки належне - тобто кесареве. Любов до влади - холуйство. Громадянською чеснотою є любов до вітчизни за будь-якої влади. Патріотичність вважається ознакою високої культури громадянина, доки вона не перетворюється на пихатий шовінізм, доки людина здатна цінувати таку саму любов до своєї країни інших людей, поважати їх патріотичні почуття, розуміти, що у кожного є своя батьківщина.
Як члени громадянського суспільства люди змагаються між собою за задоволення власних прагнень, вдаючись до політичних засобів, намагаючись оволодіти державою чи окремими її важелями й використати їх у своїх цілях. Державний апарат для них - знаряддя задоволення особистих інтересів, об'єкт впливу, предмет політичних змагань. Саме у цій площині існування держави й громадян люди стають учасниками політичного процесу та відповідно діють.
Розділ 2. Громадянське виховання в загальноосвітні школі
2.1 Необхідність громадянського виховання в загальноосвітній школі
Як організовувати процес виховання в сучасній школі, в позашкільному закладі? Ця проблема цікавить педагогічних працівників, які покликані працювати над дивом зростання паростків "Я", таємницями становлення людської особистості, доля якої вплетена в суспільну епоху.
Кожна епоха, як досить тривалий проміжок історичного часу, має свої ознаки: спосіб виробництва, державний і суспільний лад, культурні надбання, спосіб і стиль життя. Нашому поколінню випало жити на зламі епох - періоді становлення та розвитку незалежної України.
Сьогодні в умовах величезних змін в соціальному, економічному і політичному житті України постала проблема радикальної перебудови в сфері виховання, мета якого-формувати людину, давати прогрес людському суспільству. Змінилась система поглядів на виховання як педагогічний процес. Вони відбивають потреби розвитку суспільства, що змінюється, і самої людини. Тобто, зазнала значних змін філософія виховання.
В якому напрямку вести процес виховання особистості, якими якостями вона повинна володіти, якою повинна бути?
Державна національна програма "Освіта" (Україна XXI століття) головною метою національного виховання визначає:
набуття молодим поколінням соціального досвіду;
успадкування духовних надбань українського народу;
досягнення високої культури міжнаціональних взаємин;
формування у молоді незалежно від національності особистісних рис громадян української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури [39].
Визначені основні принципи виховання як прикладне відбиття закономірностей виховного процесу: гуманізація, демократизація, єдність сім'ї і школи, наступність та спадкоємність поколінь.
Нова філософія виховання утверджує погляд на особистість як найвищу цінність суспільства. "Людина - мета, а не засіб" - основна формула гуманізму, і це вимагає нових підходів до формування особистості учня. Виховання має сьогодні виходити з необхідності розвитку в дітей рис, які допоможуть реалізувати себе як частку суспільства, як неповторну індивідуальність зі своїми специфічними запитами, індивідуальними планами самореалізації.
Школа повинна допомогти дитині, підлітку визначитися не лише ким бути, а яким бути, головне - як жити, як влаштовувати свій індивідуальний спосіб життя, вибрати режим інтелектуального, емоційного навантаження, спосіб реакції на невдачі та успіхи.
Основне завдання школи полягає в формуванні особистості, готової до співпраці, здатної успішно виконувати свою роботу в колективі, усвідомлювати цінність творчості. У зв'язку з цим діяльність школи повинна бути спрямована на:
виховання духовності, становлення моральних орієнтирів;
розвиток самостійного мислення дитини, її індивідуальних творчих здібностей;
формування емоційного компоненту особистості, зокрема, розвиток і виховання таких рис, як співчуття, доброта, справедливість, совість, сприймання краси, терпимість, розуміння радості того, хто поряд, почуття особистої гідності і гідності іншої людини [39].
Неодмінною умовою розвитку особистості є її право на вибір у самому широкому розумінні цього слова, включаючи право на вибір ідеології, світоглядних, соціально-економічних, морально-етичних цінностей.
Метою будь-якої системи освіти є соціалізація учнів. Це процес перетворення людської істоти на суспільний індивід, утвердження її як особистості, включення в суспільне життя як активної дійової сили. Соціальний досвід - це пізнання соціальної дійсності індивідуумом, його професійна та гуманітарна підготовка, відтворення в життєвому світі набутків сучасної культури.
Значення поняття "соціальний досвід" має два аспекти: як процес практичного впливу людини на соціальне середовище і як результат цього впливу у вигляді єдності здобутих знань, умінь, навичок.
Кожне суспільство ставить свої цілі перед освітою. Нові оцінки освіченості людини і громадянина, у відповідності з вимогами майбутнього століття, назвав президент США на зустрічі з директорами шкіл: "Всі американці, а не тільки окремі представники, повинні володіти здатністю думати, щоб жити, адаптуватись до обставин, що змінюються, і розуміти оточуючий світ.
Кожен повинен приймати на себе відповідальність і обов'язки американського громадянина".
В умовах розбудови незалежної України, яка орієнтується на ринкову модель розвитку, людина змушена розраховувати виключно на свої власні сили. Якщо школа виявиться неспроможною виховати такі якості особистості, як самостійність, незалежність в поведінці, судженнях, здатність до творчого мислення - то вона буде продукувати людей, абсолютно не підготовлених до нових умов життя. Тому важливою проблемою сьогоднішньої школи є виховання в дітей здатності до самостійного творчого мислення і відповідно до самостійної творчої поведінки. Завдання нової школи - надати кожному учню можливості для життєвого вибору, навчитись його рухатись у просторі ідей, образів; допомогти виробити цілісний погляд на світ, сформувати повноцінного громадянина держави [39].
Однією з важливих проблем сучасної національної школи є громадянське виховання. Сьогодні воно знаходиться в стадії розробки наукових концепцій, акробації форм і методів, пошуку пріоритетів. В останні роки в зв'язку з проголошеною деполітизацією, складними політичними процесами, що відбувались в державі, проблема громадянського виховання звучала досить стримано: її обходили, замовчували, уникали. Основною консолідуючою ідеєю була проголошена ідея гуманізму як провідна цінність для об'єднання більшості народу в складний період переорієнтації суспільних цінностей.
Сьогодні з прийняттям Конституції України, яка є важливим етапом утвердження української державності, Міністерство освіти України взяло курс на створення нової ідеології освіти, яка повинна працювати на процес державотворення, становлення народу України як політичної нації.
Затверджена колегією Міністерства освіти Концепція виховання дітей та молоді в національній системі освіти зазначає, що стрижнем усієї системи виховання в Україні є національна ідея, яка відіграє роль об'єднуючого, консолідуючого фактора в суспільному розвитку.
Сьогодні важливо визначити статус України як незалежної демократичної держави єдино можливим для подальшого повноцінного розвитку української нації. Хоча сутність нашого буття та неупереджений аналіз дають підстави стверджувати, що наше суспільство потерпає від протиборства політичних сил, небаченої економічної кризи, від прорахунків та помилок в сфері економіки.
Для розбудови держави маємо ідеал демократичного цивілізованого суспільства в межах сучасної цивілізації, якому характерні: громадянське суспільство; правова держава; політичний, економічний та європейський плюралізм; культура, заснована на національних та загальнолюдських цінностях; широкий розвиток демократії; повага до прав людини. Такому суспільству притаманна відповідна політична система та політична організація, яка включає: правову державу, демократичні політичні партії, громадські та професійні організації, окрему людину. В центрі стоять національні інтереси.
В такому суспільстві до особистості ставляться такі вимоги, як всебічна освіченість, компетентність, критичність розуму і готовність до самостійного рішення, адаптованість (гнучкість, здатність до розуміння умов середовища), толерантність (здатність до сприйняття й розуміння інших).
Ідеологічні орієнтири державної системи освіти регламентуються Конституцією України, Законом про освіту, Державною національною програмою "Освіта". І якщо наше суспільство орієнтується на гуманістичні і демократичні цінності, на повагу до людини і пріоритетність її інтересів, то все це повинно реалізуватись в діяльності школи, яка має підтримувати і розвивати ці цінності.
Сьогодні школа діє в умовах багатопартійності в суспільстві, коли після кількох десятиліть ідеологічної залежності вона стала вільною від обмеженості, догматизму і нетерпимості до інших поглядів і ідей, від спрощеного масового підходу, і тому гостро постало питання про відмову від нав'язування школі політичних, ідеологічних чи релігійних доктрин, від вульгарної політизації та ідеологічного диктату у навчально-виховному процесі [39].
Ідеологічні уявлення про школу, адекватну сучасному суспільству, базуються на методології загальнолюдської та національної культури та моралі, яка відображає прогресивні цінності та ідеали. В основі їх лежить колективна пам'ять про весь попередній досвід людства. Загальнолюдське пізнається насамперед крізь знання культури свого народу за допомогою рідної мови. Пріоритетним напрямком реформування виховання є формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності захищати її. І основний шлях досягнення цієї мети - реформування змісту виховання, наповнення його культурно-історичними надбаннями українського народу.
Педагогічна спадщина нашого народу має цінний досвід формування вільнолюбної людини, борця за народні ідеали, господаря рідної землі, громадянина незалежної України. Ідеал такої особистості завжди був в центрі народної педагогіки, національної системи виховання.
Кожне суспільство будує своє життя відповідно до цінностей, які приймає і в які вірить.
Сучасне виховання базується на системі цінностей, які через культуру, традиції, філософію, релігію вказують на вектор виховних зусиль, формують виховний ідеал.
Основні громадянські цінності.
Прагнення до соціальної гармонії і справедливості.
Культура соціальних і політичних стосунків (повага до власної і чужої гідності).
Захист індивідуальних прав і свобод.
Пошана до національних цінностей інших народів.
Висока повага до закону.
Права людини на життя, гідність, безпеку, рівні можливості, володіння майном, приватне життя.
Право на свободу думки, совісті, вибору конфесії, участі в політичному житті, право на самовираження [39].
Обов'язки, що виражаються в повазі до людського життя, прав людини, до закону, до державної демократичної обраної влади, національних меншин та їх культур.
Толерантне ставлення до чужих поглядів, якщо вони не суперечать загальноприйнятим нормам, абсолютним цінностям.
Громадянські цінності ґрунтуються на визнанні рівності людей і знаходять своє застосування в демократичних суспільствах та в житті громад, які визнають принципи демократії.
Це поняття:
Прав і свобод людини.
Обов'язки перед іншими людьми.
Ідей соціальної гармонії.
Повага до закону.
2.2 Основні теоретичні засади громадянського виховання
Громадянське виховання - формування громадянськості як інтегрованої якості особистості, що дає людині можливість відчувати себе морально, соціальне, політичне і юридичне дієздатною та захищеною.
Покликане воно виховувати у молодої людини високі моральні ідеали, почуття любові до своєї Батьківщини, потреби у служінні їй. Відомо, що основні риси громадянина формуються в молодому віці, під впливом загальнонародних, національних цінностей, у взаємодії особистості із суспільством, яке на кожному етапі представляють сім'я, школа, різноманітні колективи.
Орієнтоване на формування свідомого громадянина, патріота, професіонала, людини зі шляхетними особистісними якостями і рисами характеру, світоглядом і способом мислення, почуттями, вчинками та поведінкою, спрямованими на саморозвиток.
В Україні воно зумовлене завданням державотворення на засадах гуманізму, демократії, соціальної справедливості.
Одним із критеріїв і результатів громадянського виховання є громадянськість особистості, яку складають моральна, політична та правова культура, почуття власної гідності, внутрішньої свободи і водночас вболівання за суспільні ідеали, за пріоритети держави, благо свого народу і його дружні взаємини у світовому співтоваристві.
Громадянське виховання потребує додержання принципів [36]:
1. Гуманізації та демократизації. Вони означають рівноправність, але різнозобов'язаність учасників виховної взаємодії, їх взаємоповагу, діалогічність, відкритість до сприймання громадянських цінностей: щирості, доброти, справедливості, доброзичливості, милосердя тощо.
2. Самоактивності й саморегуляції. Сприяють розвитку суб'єктивних характеристик, формують здатність до критичності й самокритичності, до прийняття самостійних рішень, вироблення громадянської позиції, почуття відповідальності.
3. Системності. Передбачає гармонійне вживання нових якостей у структурі особистості.
4. Комплексності й міждисциплінарної інтегрованості. Передбачає поєднання навчального й виховного процесів, зусиль різних інституцій - сім'ї, дошкільних закладів, школи, громадських спілок, дитячих, молодіжних самодіяльних об'єднань.
5. Наступності та безперервності. Полягає в етапності виховання, на кожному з яких ускладнюються й урізноманітнюються зміст і напрями розвитку утворень, які становлять цілісну систему громадянських чеснот особистості. Цей принцип діє протягом свідомого життя людини.
6. Культуровідповідності. Означає єдність громадянського виховання з історією та культурою народу, його мовою, народними традиціями та звичаями, які забезпечують духовну спільність, наступність і спадкоємність поколінь.
7. Інтеркультурності. В його основі - інтегрованість української та загальнолюдської культури. Полягає у забезпеченні передумов для формування особистості на національному ґрунті, її відкритості для інших культур, ідей та цінностей. Лише така особистість здатна зберігати національну ідентичність, бо усвідомлює національну культуру як невід'ємну складову культури світової.
Важливе місце в громадянському вихованні належить громадянській освіті - навчанню, спрямованому на формування знань про права та обов'язки людини. Вона пов'язана з формуванням соціально-політичної компетентності, передбачає політичну, правову й економічну освіченість [36].
Виховання громадянина має бути спрямованим на розвиток патріотизму, національної самосвідомості, культури міжетнічних відносин, планетарної свідомості, правосвідомості, політичної культури, дбайливого ставлення до природи, моральності, культури поведінки особистості.
Патріотизм. Постає як глибоке громадянське почуття, змістом якого є любов до свого народу, Батьківщини, усвідомлення своєї причетності до історії, традицій, культури свого народу, вболівання за його майбутнє.
Важливою рисою патріотизму є турбота про благо народу. В Україні на сучасному етапі він передбачає: сприяння становленню й утвердженню Української держави як правової, демократичної країни.
Національна самосвідомість. Передбачає усвідомлення себе часткою національної (етнічної) спільноти, носієм національних (етнічних) цінностей.
Ґрунтується на національній ідентифікації (ототожнення), вбирає в себе віру в духовні сили своєї нації, її майбутнє, почуття відповідальності перед своєю нацією; вміння осмислювати моральні та культурні цінності, історію, звичаї, обряди, символіку.
Культура міжетнічних відносин. В їх основі - реалізація взаємозалежних інтересів етносів, народностей у процесі економічного, політичного, соціального й духовного життя на принципах свободи, рівноправності, взаємодопомоги, миру, толерантності.
Базується на економічних, політичних, правових, духовних засадах, деформація яких призводить до міжетнічних конфліктів. Виявляється в повазі інтересів, прав, самобутності народів, підготовці особистості до свідомого життя у вільному, демократичному суспільстві, у готовності до компромісу з етнічними, релігійними групами заради соціального миру в державі.
Планетарна свідомість. Це передусім усвідомлення єдності й унікальності життя на Землі, почуття поваги до всіх народів, їхніх прав, інтересів і цінностей [36].
Вона ґрунтується на розумінні світу як єдності й різноманітності, системи держав, які повинні мирно співіснувати, співпрацювати в умовах свободи, на засадах моральних ідеалів, гуманізації міжнародних відносин, визнанні пріоритетом права людини, націй і народів.
Правосвідомість. Ґрунтується на усвідомленні прав, свобод, обов'язків, ставленні до закону, інститутів державної влади.
Її основою є усвідомлення, що головне завдання цивілізованої держави - захист соціальних інтересів, прав і свобод громадян. Держава має гарантувати кожному можливість працювати і творити за своєю власною ініціативою. Права людини абсолютні, інтереси держави й суспільства відносні. Правова держава дотримується верховенства закону, якому підкоряються всі державні органи, громадські організації, окремі особи. Щоб захистити свої права, громадянин зобов'язаний їх знати, не порушувати чинних законів, виконувати свої обов'язки.
Розвиток політичної культури. Означає політичну компетентність, знання про типи держав, політичні організації, принципи й процедури суспільної взаємодії, виборчу систему. Виявляється у лояльному, критично вимогливому ставленні до держави, її інститутів, здатності брати участь у прийнятті рішень, які мають впливати на владу.
Дбайливе ставлення до природи. Виявляється в особистій причетності й відповідальності за збереження і примноження природних багатств, виробленні вміння співіснувати з природою, в нетерпимості до її губителів, усвідомленні необхідності вирішення екологічних проблем.
Моральність особистості. Передбачає такі гуманістичні риси, як доброта, увага, чуйність, милосердя, толерантність, совість, чесність, повага, правдивість, працелюбність, справедливість, гідність, терпимість до людей, повага і любов до своїх батьків, роду. Ці якості визначають культуру особистості. Норми моралі полегшують сприймання правових норм, які допомагають глибше усвідомлювати моральні істини. Моральна свідомість дає змогу усвідомити межу моральної поведінки, за якою починаються аморальні й протиправні вчинки. Високоморальна свідомість стимулює соціальне ціннісну поведінку, застерігає від правопорушень.
Формування культури поведінки особистості. Культура поведінки виражає моральні вимоги суспільства, закріплені в нормах, принципах, ідеалах закону, засвоєння положень, що спрямовують, регулюють і контролюють вчинки та дії людини.
Розвиток мотивації до праці. Передбачає усвідомлення життєвої потреби у трудовій активності, виявленні ініціативи, підприємництва, розуміння економічних законів і проблем суспільства та шляхів їх вирішення, готовності до соціальної творчості, конкурентоспроможності й самореалізації особистості в ринкових відносинах.
Полікультурне виховання. Охоплює вивчення різноманітних культур, виховання поваги до представників усіх культур, не зважаючи на расове, етнічне походження, сприйняття взаємозв'язку та взаємовпливу загальнолюдського, національного компонентів культури в широкому значенні.
Ефективність громадянського виховання залежить від спрямованості виховного процесу, форм і методів його організації. Провідна роль належить предметам соціально-гуманітарного циклу: історії, географії, природознавству, суспільствознавству, літературі, активним методам навчання, спрямованим на самостійний пошук, формування критичного мислення, ініціативи й творчості [36].
Застосування форм і методів громадянського виховання покликане формувати в особистості когнітивні (лат. cognitio - знання, пізнання), нормативні та поведінкові норми, вміння міркувати, аналізувати, ставити питання, шукати власні відповіді, аналізувати проблеми, робити власні висновки, брати участь у громадському житті, набувати вмінь та навичок адаптації, захищати свої інтереси, поважати інтереси і права інших, самореалізовуватися тощо.
Розділ 3. Виховання патріотизму старшокласників як складова громадянського виховання
3.1 Структура почуття патріотизму старшокласників
Сучасне розуміння патріотизму зумовлене соціальним замовленням Української держави в галузі освіти й виховання, котре конкретизується у Державній національній програмі "Освіта" ("Україна XXI століття"), "Концепції виховання дітей та молоді в національній системі освіти" й "Концепції громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності".
Що ж до останнього документу, то в ньому, зокрема, під патріотизмом розуміється любов до свого народу, до України. Також зазначається, що "важливою якістю українського патріотизму повинна бути турбота про благо народу, сприяння становленню і утвердженню України як правової демократичної соціальної держави, готовність відстояти незалежність Батьківщини" [24, 5].
Також у "Національній доктрині розвитку освіти України у XXI столітті" головною метою української системи освіти є створення умов для розвитку і самореалізації кожної особистості як громадянина України, формувати покоління, здатні навчитися впродовж життя створювати і розвивати цінності громадянського суспільства. Така система освіти має забезпечувати "формування особистості та професіонала - патріота країни, який усвідомлює свою належність до сучасної європейської цивілізації, чітко орієнтується в сучасних реаліях і перспективах соціокультурної динаміки, підготовлений до життя і праці у XXI столітті" [29, 36].
Виходячи із змісту провідних ідей державотворення, закладених у Державній програмі "Освіта" ("Україна XXI століття"), ряд колективів загальноосвітніх шкіл України прагне виховувати в учнів патріотичні почуття, усвідомлення свого українства, пробуджувати національну самосвідомість, любов до рідної Вітчизни, високий рівень пізнання свого родоводу, осмислення нерозривної єдності із попередніми поколіннями народу, його духовним світом. Стаємо нині свідками бурхливого соціально-культурного розвитку української нації, її прагнень зайняти у житті і суспільстві гідне місце, всупереч затяжній економічній кризі та глобальним небезпекам, які найбільше позначилися в Україні.
При цьому виявляється розрив між непересічними досягненнями генія української нації і непідготовленістю учнів до освоєння цих надбань. Така невідповідність викликана, зокрема, успадкованим змістом шкільної освіти, що формувалася і розвивалася в умовах авторитарно-репресивної педагогіки, що ігнорувала національний досвід виховання, набутий народом протягом віків. Моральна свідомість людей давно зафіксувала єдність громадянина і Батьківщини, втіливши її у патріотизм. Це складне, історично мінливе явище.
За своїм соціально-психологічним механізмом патріотизм є глибоко інтимним, особистісним утворенням, в якому органічно поєднуються почуття і свідомість, причетність людини до життя, долі своєї Батьківщини. Висловлюючи осмислення людиною своєї конкретної вітчизни, певного соціального середовища, нації, патріотизм актуалізує в громадянинові свідомість і відчуття свого злиття з ними і одночасно виокремлює особистість від представників інших батьківщин.
Поняття патріотизму визначає найвищу і найсильнішу духовну силу, що зумовлює активну життєву позицію людини. Можна стверджувати, що патріотизм, як інтегральне особистісне новоутворення дітей та молоді (за своєю природою) є досить складним і по-різному має формуватися у дитячому, підлітковому та юнацькому віці. Для дитячого віку найбільш характерним є розвиток патріотичних почуттів, оскільки дитячі враження є досить яскравими і глибокими. Для підлітків суттєвим є опора на мислительні процеси, здатність до рефлексії, оскільки у 8-9 класах учні знайомляться із законами Української держави. У старшокласників здатність до саморефлексії, самоаналізу дозволяє поглиблювати основні патріотичні поняття, особливо при вивченні навчального предмета "Людина і світ".
Загалом під патріотизмом старшокласників ми розуміємо здатність юнаків і дівчат до глибокого усвідомлення своєї ментальності, поваги до рідного народу, історичного минулого держави Україна та включення до активної навчальної і предметно перетворювальної діяльності по зміцненню і розвитку свого рідного краю, насамперед - "малої" батьківщини, культури та власної життєдіяльності.
Для аналізу даного поняття потрібно насамперед спиратися на особистісно орієнтований, діяльнісний, системний і етнокультурний підходи. Важливість останнього є визначальною, оскільки надто короткою є його дія у часі, а пізнання минулого є підвалинами для сучасного усвідомлення юнаками і дівчатами патріотизму.
Когнітивний компонент передбачає формування знань про історію й сучасне свого рідного народу, держави Україна, про особливості "малої" батьківщини, її минуле. Цьому у підлітковому віці на терені нашого краю сприяє вивчення відповідних навчальних предметів. Проте такі знання не окреслюють всіх особливостей і багатства самого регіону, у тому числі й духовного.
Когнітивний компонент щільно пов'язаний з ідеалом людини. Саме ідеал, завдяки своєму світоглядно-інтегративному характеру, слугує як окремій людині, так і соціальним спільнотам, духовним вектором життя.
Ідеал наповнює змістом мотиваційно-смислову сферу діяльності, спонукає особистість до соціальної активності. Він є духовною опорою, регулятором цілеспрямованих дій. Можна визначити наступні функції ідеалу: світоглядну, спонукальну, програмуючу, проективну; імперативну, нормативну, оцінювальну [29, 38]. Ідеал особистості об'єднує ціннісні орієнтації, життєві принципи і плани, рівень домагань, задумки і вчинки в цілісну лінію осмисленої поведінки, життєвого шляху людини.
При цьому ідеал віддзеркалює патріотичні настрої особистості, принаймні старшокласників, бо такі мають тенденцію до чіткого усвідомлення ідеалу, наслідування його. Тим самим розуміння ідеалу стає одним із визначальних чинників утвердження патріотизму старшокласників. Отже, у найбільш концентрованому вигляді ідеал особистості відбивається у патріотизмі.
У психолого-педагогічній структурі патріотизму ми виділяємо емоційно-мотиваційний, когнітивний, етноідентифікаційиий і практичний компоненти (рис. 1).
Проте, у зв'язку з довготривалою системною кризою українського суспільства, у сучасних старшокласників чітко виявляється протиріччя між потребою в утвердженні людини-патріота і недостатнім його формуванням у реальній практиці.
У патріотизму є дві сторони: етнокультурна і громадянська. Перша реалізується через становлення етнічної чи етнокультурної свідомості і вимагає відповідної виховної роботи щодо формування етнічної самосвідомості індивіда. Період дошкільного виховання та ранній шкільний вік особливо сприятливі для становлення етнічної свідомості. Усвідомлення приналежності до власного етносу дає відчуття душевного комфорту, оскільки формує психологічне тяжіння до поняття "Ми", в якому особа прагне знайти солідарність, підтримку, захищеність у тому середовищі, в якому живе людина.
Рис. 1. Структура патріотизму старшокласників [29, 39]
Оскільки етнічність проявляється в соціальному середовищі, то патріотизм виступає як реакція особистості і тієї соціальної групи, до якої вона належить, на свій статус у суспільстві. А він може бути таким, що сприймається із задоволенням і прагненням до його збереження, а може бути й незадовільним і викликати бажання змінити його на кращий. Скажімо, Л. Доуб під патріотизмом розуміє більш чи менш свідоме переконання особи в тому, що її особистий достаток і тих груп, до яких вона належить, залежить від збереження чи експансії її влади і культури суспільства, в якому вона живе.
Подобные документы
Дослідження ґенези становлення громадянського виховання в історії англійської педагогічної думки. Основні методи, форми та засоби громадянського виховання британських старшокласників, можливі шляхи використання позитивного британського досвіду в Україні.
автореферат [146,9 K], добавлен 16.04.2009Підходи до виховання громадянина. Громадянська освіта в школі - зарубіжний досвід. Формування у молодого покоління почуття патріотизму, відданості Батьківщині й відчуття належності до світової спільноти. Принципи громадянського виховання особистості.
реферат [19,3 K], добавлен 27.06.2010Сутність естетичного виховання, визначення його ролі та значення в сучасній системі освіти. Шляхи і засоби естетичного виховання молодших школярів. Естетичні властивості в учбово-виховному процесі, їх місце в навчальній та позанавчальній діяльності.
курсовая работа [44,2 K], добавлен 21.07.2010Суть та значення громадянського виховання, шляхи його реалізації. Огляд результатів практичної роботи з формування громадянських якостей у школярів. Методичні рекомендації вчителям щодо здійснення громадянського виховання у загальноосвітній школі.
курсовая работа [61,4 K], добавлен 06.01.2012Теоретичні основи патріотичного виховання, вікові особливості підлітків та юнаків, їх застосування педагогом. Краєзнавча робота як форма патріотичного виховання. Програма національно-патріотичного виховання. Структура нового шкільного самоврядування.
курсовая работа [43,5 K], добавлен 25.03.2010Формування у школярів громадянської відповідальності, правової самосвідомості. Першооснови громадянського виховання молодших школярів у позаурочній діяльності. Формування і розвиток в учнів почуття приналежності до суспільства, в якому вони живуть.
курсовая работа [91,7 K], добавлен 30.05.2014Сутність і теоретичні підходи до проблеми естетичного виховання школярів. Шляхи і засоби естетичного виховання в системі освіти. Втілення методів естетичного виховання в практичній діяльності, розкриття естетичних властивостей в учбово-виховному процесі.
курсовая работа [54,8 K], добавлен 17.07.2010Патріотизм як основа сучасного виховання дітей. Шляхи та методи виховання у дошкільників любові до Батьківщини. Ознайомлення з рідним містом як засіб патріотичного виховання дітей дошкільного віку. Експериментальне вивчення рівня патріотизму у дітей.
курсовая работа [53,8 K], добавлен 30.01.2010Основні завдання екологічного виховання школярів в практиці сучасної школи. Основні напрямки екологічного виховання. Анкетування на тему "Поняття про екологію". Диспут на тему "Вплив людини на природу". Засоби реалізації екологічного виховання на уроці.
курсовая работа [40,5 K], добавлен 16.02.2012Виховання патріотизму як цілеспрямована та систематична педагогічна діяльність з формування у підростаючого покоління патріотичної свідомості, почуття вірності своїй Батьківщині. А. Макаренко - один з найбільш видатних педагогів початку XX століття.
статья [12,2 K], добавлен 14.08.2017
