8

Зміст

Вступ

Розділ 1. Казка як предмет науково-педагогічних досліджень

1.1 Сутність та витоки казкового епосу

1.2 Казка у структурі народного фольклору

Розділ 2. Експериментальна методика виховання молодших школярів на основі використання народної казки

2.1 Використання педагогічних можливостей народної казки

у процесі навчальної діяльності учнів

2.2 Методика експериментального дослідження

2.3 Ефективність експериментального дослідження

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Казка як своєрідний жанр народної та літературної творчості посідає значне місце у фольклорі всіх народів світу. Вона існує з незапам'ятних часів. Мабуть, жоден із видів епосу не відзначається таким багатством нашарувань, як казка. На ній позначився вплив різних епох - від первісної до сучасної. Все це свідчить про важливу роль казок у історичній соціокультурній практиці людства вже на ранніх етапах його суспільного розвитку, про тісний їх зв'язок з життям народу.

У казці відтворено життя людей певної епохи. Цим вона схожа на інші фольклорні жанри - оповідку, переказ, пісню, думу, які безпосередньо пов'язані з життям їхніх творців [41]. Але одночасно казка має і свою специфіку: дійсність у ній відображена не з фотографічною точністю, а переломленою через гру уяви, фантазії, переінакшеного через вигадку [29, 7]. Однак це не позбавляє казки зв'язку з об'єктивною дійсністю. Навпаки, саме дійсність, реальність визначає ідею, зміст, образи, героїв, мову. Не кожна вигадка ставала казкою. Із покоління в покоління люди переказували лише те, що вважали найістотнішим для себе. У казці втілений світогляд народу, його сподівання та мрії. За всіма казковими образами - дивовижними, страхітливими, кумедними - приховані неосяжні глибини народного життя.

Казковий епос як частина усної народної прози є значною частиною української словесності. Вперше термін “казка” вжито у граматиці Лаврентія Зизанія “Лексисъ сиречь речения” (1596) поряд з поняттям “баснь”, “байка”, а пізніше в подібному значенні - у словнику Памви Беринди “Лексіконъ славеноросскій і іменъ толъкованіє” (1627). Таким цей термін ввійшов у науку.

Як зазначає В. Гнатюк, “казки належать до найдавніших витворів людського духу і сягають у глибину таких далеких від нас часів, якої не досягає жодна людська історія” [14, 121]. Тому єдиного погляду щодо походження казок немає. Кожен із наукових напрямів вирішує цю проблему по-своєму. Прихильники міфологічної школи вважали основою казки міф та систему давніх уявлень. Міграційна школа розвинула теорію запозичень, тобто поширення казкових сюжетів зі Сходу (зокрема Індії). Представники антропологічної школи висловлювали думку про самозародження подібних сюжетів на певному етапі розвитку різних народів. Дослідження в руслі ритуально-міфологічної школи поклали в основу виникнення казки систему давніх язичницьких релігійних ритуалів [41, 253-255].

Одним з перших дослідників східнослов'янської казки, який дав аналіз і української казки з позицій міфологічного напрямку, є Ф. Буслаєв [52, 22]. Він висловив думку, що цей жанр тісно пов'язаний з народною епічною поемою, вважаючи казку модернізованою формою героїчної билини. М.Чумарна теж виводить назву жанру з праміфа, вказуючи на скіфський міф про Маная та його дружину Казку, яка навчила людей мови [70]. М.Грушевський героїчний та казковий епос розглядав як паралельні явища, кожне з яких має свій специфічний характер, форму, шлях еволюції [17]. На думку російського дослідника ХХ ст. В. Проппа, казка виявляє зв'язок з системою давньої релігії (зокрема, обрядом ініціації) та системою первісних суспільних інституцій: “Казка народжується, звичайно, з життя. Всяке архаїчне, сьогодні відмерле релігійне явище більш давнє, ніж його використання в сучасній казці” [57, 69]. Але, на його думку, цей жанр генетично пов'язаний з древніми формами оповіді, коли герой втрачає своє ім'я, а розповідь втрачає свій сакральний характер. Тоді міф і легенда перетворюються в казку.

У кожному з цих поглядів, на нашу думку, можна знайти раціональне зерно, оскільки казкова традиція пов'язана з багатьма явищами минулого, з іншими жанрами усної народної творчості. Тому в текстах ми знаходимо елементи міфологічного, ритуально-обрядового, релігійного, історичного, соціального характеру, відголоски давніх епох, нашарування пізніших часів, запозичення з ліричних, героїчних та інших не казкових жанрів.

І в період дошкільного дитинства, і в початкових класах народна казка справляє значний вплив на особистість дитини. Так, діти знайомляться з особливостями казки як жанру фольклору та жанру літератури. Казковий епос має велике значення у формування особистості молодшого школяра і в його подальшому розвитку, а також служить джерелом його залучення до національно-культурних традицій українського народу. Народна казка є чи не найпопулярнішим жанром фольклору, що розкриває безмежний світ людської уяви, полонить серця дітей і дорослих, залучає до вічно юних категорій материнства і дитинства, тобто є важливим засобом виховання особистості.

У найзагальнішому ракурсі найголовнішим завданням вчителя початкових класів є формування всебічно та гармонійно розвиненої особистості школяра. Неоціненним скарбом з цієї нагоди виступають народні казки - цей своєрідний сплав життєвого досвіду і мрій, реальності і вимислу. Загальновідомо, що, слухаючи казку, молодші школярі із задоволенням сприймають яскраво зображені вербальні образи, висловлюють своє ставлення до казкових героїв. А це якраз важливо для розвитку мовленнєвих і розумових дій учнів. В. Сухомлинський вважав, що “створення казок є засобом розумового й естетичного розвитку дітей” [60, 35].

Народна казка та її педагогічні можливості стали предметом уваги українських педагогів та методистів. Так, велику увагу казкам як жанрові творчості та засобу виховання школярів приділяли Бібко Н., Бурова Р., Дорошенко С., Ігнатенко Н., Корнійчук І., Кубинський М., Олійник Г., Пабат В., Сиротинко В., Тищенко С., Чуйко Г. та ін.

Зокрема, Н.Бібко вивчала методичні особливості опрацювання народних казок і казок змішаного (перехідного) типу [5]; Р.Бурова аналізувала казковий матеріал з точки зору його можливостей для розвитку мовлення молодших школярів [11]; С.Дорошенко визначив загальні методичні особливості опрацювання казки на уроках читання [22]; Н.Ігнатенко наголошував на специфіці матеріалу казок у плані осмислення їх змісту [27]; С.Козоріз описав нестандартні форми роботи над казкою [35]; І.Корнійчук розробив конспекти уроків читання казки у початкових класах [37]; К.Коханівська розробила методику творчих робіт, пов'язаних із обробкою народної казки на уроках рідної мови [39]; М.Лещенко досліджував вплив казкового матеріалу на формування особистості учнів молодшого шкільного віку [42]; Г.Олійник описав особливості виразного читання народної казки [48]. Інші методисти [6; 16; 25; 45] також зосереджувалися на характеристиці особливостей опрацювання народних казок у початкових класах.

Проте, проаналізувавши названі праці, ми дійшли висновку, що у цих дослідженнях розкриваються не всі аспекти проблеми. Зокрема, не висвітлена специфіка використання народних казок як засобу виховання молодших школярів. Тому, взявши до уваги актуальність проблеми використання народних казок як засобу виховання в початкових класах, її педагогічну й методичну значущість, ми й обрали тему дипломної роботи.

Мета дипломної роботи: визначити педагогічні особливості використання народних казок як засобу виховання учнів на уроках у початкових класах.

Об'єкт дослідження - народна казка як жанр фольклору; предмет дослідження - процес використання народної казки в початкових класах як засобу виховання учнів.

Гіпотеза дослідження: якщо на уроках використовувати народні казки у сукупності з методично адекватним їх опрацюванням, то це позитивно вплине на виховання молодших школярів та розвиток їх особистості в цілому.

Для реалізації мети роботи необхідно розв'язати такі завдання:

1) опрацювати педагогічну та методичну літературу з даної проблеми;

2) дослідити особливості казки як жанру фольклору;

3) описати зміст та особливості реалізації педагогічних можливостей казки у навчальному процесі;

4) показати методику використання народної казки як засобу виховання молодших школярів;

5) організувати та провести експериментальне дослідження, перевірити його ефективність.

При написанні дипломної роботи були використані такі методи науково-педагогічного дослідження: описовий, порівняльний, аналітико-синтетичний, експериментальний. Для цього використано такі форми роботи: а) аналіз тематичної літератури; б) спостереження; в) бесіда; г) вивчення передового педагогічного досвіду; д) теоретичне узагальнення.

Практична значущість дипломної роботи випливає з актуальних завдань удосконалення навчально-виховного процесу в початковій школі. Матеріали дослідження можуть бути використані учителями для ефективної реалізації виховного і розвивального потенціалу уроків в початковій школі, а також для доповнення навчального матеріалу підручників та для інших педагогічних та освітніх цілей.

Дипломна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.

Загальний обсяг роботи складає 75 сторінок.

Розділ 1. Казка як предмет науково-педагогічних досліджень

1.1 Сутність та витоки казкового епосу

Більшість сучасних вітчизняних дослідників визначають жанр казки як фантастичну розповідь, не вдаючись до його давнього історичного походження, коли все те, що зараз здається вигадкою, первісній людині видавалось реальним, можливим. Інші фольклористи визначають: “Ймовірно, що казка була у ті далекі часи певною мірою зв'язана з міфами, з різними соціальними інститутами, ритуальними відправами, обрядами та всілякими забобонами, відзначалася своїми жанровими особливостями, функціональними рисами і в цілому була не такою, як вона відома нам нині” [57, 152]. Як вказує Дж. Фрезер, “народні казки є зліпком зі світу в тому вигляді, в якому він постав у розумі первісних людей, і не виникає сумніву, що всі уявлення, якими б абсурдними вони нам не здавались, у свій час були звичними догматами” [69, 87].

За визначенням М. Лановик, “казка - це епічний твір народної словесності, в якому відображені різночасові вірування, погляди та уявлення народу у формі структурованої, хронологічно послідовної сюжетної оповіді, яка має чітку композиційну будову, яскраво виражену колізію (в основі якої лежить протиборство між добром і злом, що завершується перемогою добра)” [41, 283].

На думку багатьох дослідників, казка є найбільш древнім жанром, який “застиг у той період, коли перестав відповідати пізнішим форматам мислення” [23, 11]. Від того часу перестали виникати нові сюжети, припинилася еволюція жанру. Казка набула естетичної, частково дидактичної і повчальної функції та сталої форми, що до цього часу залишалась незмінною. Як підтверджують спостереження вчених [36], це було не пізніше XVI-XVII ст. Усі трансформації жанру та зміни у сприйманні казкової оповіді пов'язані із втручанням дійсності у її сферу.

Казки, підпорядковані загальним закономірностям творів народного та літературного епосу, містять етнічні характеристики. На необхідність використання цієї особливості вказувала Софія Русова у статті “В оборону казки” [41, 256], наголошуючи, що в естетичному та етичному вихованні дітей надзвичайно велику роль відіграє національний фактор, суть якого полягає у врахуванні умов життя, історії, культури, звичаїв, побуту, світогляду того народу, тієї нації, де народилася дитина і які знайшли своє відображення в народних казках.

Отже, в казках відобразилися світогляд народу, його морально-етичні та естетичні принципи, педагогічний геній, багатовіковий досвід виховання підростаючих поколінь [23, 9]. Саме тому казки потребують аналітичного підходу і наукового обґрунтування з точки зору жанрових особливостей та вивчення їх педагогічної цінності в плані навчання, виховання та розвитку молодших школярів, формування особистісних якостей та особистості дитини в цілому.

Мотиви казок зустрічаються вже в проповідницькій та полемічній літературі як ілюстрації до дидактичних та моральних настанов, зокрема у творах І. Вишенського, І. Галятовського, А. Радивиловського, Ф. Прокоповича. Із казковою прозою споріднена творчість Г. Сковороди, “Басни Харьковские” перегукуються зі звіриним епосом. Казкові мотиви поширені і в новій літературі. Так в “Енеїді” М. Котляревського Енеєві допомагають чудодійні предмети-помічники: гілка золотої яблуні відкриває шлях до пекла, в оповіді автор вводить казкові формули, зустріч Енея з Севілою відбувається у стилі народного епосу традиційної картини зустрічі героя з Бабою-ягою у хатці на курячій ніжці тощо.

Першим письменником, який, крім байки, використав жанр віршованої літературної казки, був П. Білецький-Носенко (“Три бажання”, “Вовкулака”, “Чудова вода”, “Пан писар”). У цьому напрямку працювали Л. Боровиковський, Є. Гребінка та інші письменники доби романтизму й просвітницького реалізму. Казки писали також Л. Глібов, Ю. Федькович, Я. Головацький, І. Франко та ін.

Широко ерудована в казковому епосі (і не тільки в українському), Марко Вовчок здійснювала обробки народних казок, стилізувала оригінальні твори під казки (“Кармелюк”, “Невільничка”, “Дев'ять братів і десята сестриця Галя”, “Ведмідь”). Казковим сюжетом вона скористалася і при написанні повісті “Маруся”.

Переробкою народної казки “Семилітка” є п'єса М. Костомарова “Загадка”; цей жанр представлений у доробку М. Шашкевича (“Олена”). Віршовані переспіви народних творів склали “Книгу казок віршем” Б.Грінченка. Поетичне опрацювання казок здійснював також І.Мажура (поеми-казки “Іван Голик”, “Трьомсин богатир”). С.Руданський використав мотиви слов'янських казок для створення поеми-казки “Цар-Соловей”.

Цікаву інтерпретацію народного сюжету подав П. Мирний у повісті “Казка про правду і кривду”; до жанру вдається й І. Нечуй-Левицький у романтично-фантастичній казці “Запорожці”, соціально-побутовій “Два брати”, на основі індійської народної прози створює літературну казку “Скривджені й нескривджені”. М. Коцюбинський написав цикл “П'ять казочок” (“Про двох цапків”, “Дві кізочки”, “Десять робітників”, “Івасик та Тарасик”, “Чого ж вони зраділи?”), а також опрацював народні мотиви у казці “Хо”. Не обійшла увагою цього жанру і Леся Українка, створивши казки “Біда навчить”, “Лілея”, політичні сатиру “Казка про Оха-чудотвора” та “Казочку про край царя Гороха”, “Веселий пан”, “Пан політик” та ін., що перегукуються із соціально-побутовими сюжетами.

Поетичними переспівами європейських сюжетів є “Давня казка” та “Роберт Брюс, король шотландський”; “Осінньою казкою” назвала письменниця один з драматичних творів; казкові розповіді зустрічаються у її “Лісовій пісні”. Слід також згадати казки Н. Кобринської (“Брати”, “Чортиці”), І. Франка (“Фарбований лис”, “Вовк, лисиця і осел”, “Заєць і їжак”). На основі інтерпретації відомої казки виник його твір “Ріпка”. Форму казкової оповіді використав О. Маковей у фейлетоні “Казка про невдоволеного Русина”.

Казкові сюжети використовував О. Олесь у драмах “Три світлі ватри”, “Ніч на полонині”. З цими творами перегукуються п'єса С.Черкасенка “Казка старого млина”. Поетичні віршові переспіви здійснили П. Тичина (у поемах “Івасик-Телесик”, “Дударик”), Н. Забіла (“Сорока-Білобока” та ін.), Л. Первомайський (“Казка про Івана Голика”), Є. Фомін (“Івасик-Телесик”), А. Шиян (“Казка про білочку-мандрівочку” та п'єса “Котигорошко”), казкові мотиви у своїх поезіях використали В. Сосюра, М. Рильський, О. Стефанович та ін.

Елементи казкових сюжетів використав І. Кочерга у драмах “Песня в бокале”, “Дівчина з мишкою”, “Фея гіркого мигдалю”, “Алмазне жорно”, казковий колорит має політично-історичне оповідання М. Хвильового “Кіт у чоботях”, науковою алегорією пройнята трилогія А. Головка “Три брати” та політична сатира В. Симоненка “Цар Плаксій та Лоскотон”, “Подорож в країну Навпаки”.

Мотиви казок зустрічаються вже в проповідницькій та полемічній літературі як ілюстрації до дидактичних та моральних настанов, зокрема у творах І.Вишенського, І.Галятовського, А.Радивиловського, Ф.Прокопо-вича. Із казковою прозою споріднена творчість Г. Сковороди, “Басни Харьковские” перегукуються зі звіриним епосом. Казкові мотиви поширені і в новій літературі. Так в “Енеїді” М. Котляревського Енеєві допомагають чудодійні предмети-помічники: гілка золотої яблуні відкриває шлях до пекла, в оповіді автор вводить казкові формули, зустріч Енея з Севілою відбувається у стилі народного епосу традиційної картини зустрічі героя з Бабою-ягою у хатці на курячій ніжці тощо.

І.П. Березовський у 1976 році здійснив найповніше наукове видання “Казки про тварин”, вступна стаття до якого подає ґрунтовний аналіз історії збирання, публікацій та вивчення “звіриного епосу”. Активно збирав та наполегливо вивчав казки П. Лінтур. Популярними стали здійснені ним видання - “Закарпатські казки Андрія Калина” (Ужгород, 1955), “Три золоті слова” (Ужгород, 1968), “Дідо-всевідо” (Ужгород, 1969), “Зачаровані казкою” (Ужгород, 1984). Важливим узагальненням напрацьованого матеріалу у вивченні жанру є праці Л. Дунаєвської, зокрема монографія “Українська народна казка” [23]; дослідження О.Бріциної [9], Г. Довженок [див. 52; С. 21], М. Лановик та З. Лановик [41] та багато інших українських та зарубіжних учених.

На сучасному етапі сформована та видозмінена під впливом багатьох нашарувань казка стала твором, побудованим на вимислі, тому, на відміну від інших жанрів народної прози, вже не сприймається як дійсність. Ні оповідач, ні слухач не вірять в об'єктивність, правдивість розповіді. Але казка все ж таки певним чином пов'язана з реальним життям: “Що казкові сюжети породжені дійсністю... в науці утверджено досить міцно... сюжети створювались на різних стадіях первіснообщинного ладу і відображають форми праці і боротьби за існування, соціальне життя, форми мислення... У європейській науці перш за все цікавляться елементами історичного побуту, відображеного в казці... Наприклад, вивчалися такі питання як право, суд і покарання, поняття про вину і винність, вивчались судді та суди у казці, кохання та шлюб, власність і крадіжка, уявлення про народження, смерть і безсмертя, про хвороби і зцілення, про тварин і рослин і т. д. Вивчалось відображення і ранньої історії людства в казці: соціальні інститути при родовому ладі, форми шлюбу і сімейного життя, тотемізм, канібалізм, уявлення про потойбічні світи і т. д.” [9, 4].

Однак основною ознакою казки є її невідповідність з оточуючою дійсністю. Ця невідповідність відмінна від тої, що є в героїчному епосі - нереальне тут постає як гіперболізація; чи у баладах - незвичайне тут подається як потенційно можливе, згодом - як символ. У казках чарівне сприймається як магічне, “зачароване” [21, 3].

У жанрі казки сформувалося своєрідне ставлення до дійсності. З цього випливає і особливість хронотипу казки (часово-просторових зв'язків). Час у казці - поняття умовне: ні вік, ні часові періоди не простежуються. Герой завжди сталого віку. Це або дитина, або юнак (хлопець, парубок), або доросла людина (чоловік), або старець. Зміна у віці відбувається не через плин часу. Це швидше перехід з одного вікового стану в інший: “коли чоловік постарів...”, “і виріс з нього красивий парубок...” тощо. Герой проводить у дорозі три, п'ять, сім, дев'ять, дванадцять років, але ніколи не вказується що він змінюється. Навпаки - він повертається додому таким, яким покинув свою оселю [41]. Час відлічується лише дією героя і ніколи не переривається, а тому безперервно пов'язаний з простором.

Простір у казці теж величина умовна. Тут ніколи не подається детальних описів природи, житла, оточення. Це фон, на якому відбувається дія, що завжди знаходиться у центрі уваги. В багатьох творах простір поділяється на два виміри “цей світ” і “той світ” (реальність і тридев'яте царство). Між цими вимірами немає чіткої межі і змій з'являється із потойбіччя як вихор, викрадає царівну, забирає її у своє володіння за мить, а героєві доводиться іти туди кілька років.

Простір і час тут нерозривно пов'язані між собою: “Концепція єдності простору, в якому відбуваються події, невіддільна від концепції єдності часу... Як є тільки емпіричний простір, є тільки емпіричний час, що вимірюється не числами, днями, роками, а дією героїв. Тільки відносно до цієї дії час існує як реальний фактор оповіді, але сам по собі ролі не грає” [36, 21-22].

Умовними є і казкові персонажі. Вони - типи, а не індивідуальності, змальовуються загальними рисами, часто ідеалізуються, возвеличуються, гіперболізуються. Головні образи тут завжди антагоністичні: один уособлює добро, прекрасне; інший є втіленням зла, потворного. Звідси випливають всі характеристики героїв - дії, вчинки, наміри, мова тощо.

Відповідно до функцій, які виконують персонажі в казках, М.Ф.Дунаєвська поділяє їх на добротворців, злотворців та знедолених [23, 52-53]. Їх кількісне співвідношення у різних творах може бути різним, але кожен казковий образ, на думку дослідниці, повинен бути віднесений до однієї з трьох груп.

Ряд вітчизняних та зарубіжних вчених, опираючись на дослідження Дж. Фрейзера, дотримуються думки, що казка виявляє тісний зв'язок з обрядом, ритуалом (а відтак - з міфом), тому зберігає давні форми мислення, трактування дійсності, магічно-релігійні погляди тощо [69]. На походження казки з міфу вказував і В. Гнатюк: “Коли в ХІХ ст. учені звернули увагу на казки, зараз винирнуло питання, звідки вони взялися і як пояснити велику подібність поодиноких казок у різних народів. Зразу уважали їх за винахід середньовічних трубадурів та арабів. Потім висловлювали погляд, що міфологія одної епохи переміняється в поезію дальшої епохи, а поезія в казки ще дальшої. Тому казки належить уважати за наймолодшу форму міфів...” [14, 207-208]. Опираючись на дослідження братів Грімм, М. Міллера та теорію Бенфеля, вчений вважав, що українські казки “належить уважати за останки тих давніх арійських міфів”[14, 208].

Пояснення багатьох мотивів казкового епосу можна знайти лише у зіставленні з давніми ритуалами, елементами соціально-релігійного укладу життя праслов'ян та древніх євразійців: “У казці правда не є зовнішнього змісту; в ній правда внутрішня, ідеальна, як відблиск релігійної ідеї, що перейшла від первісного міфу. Через те в ній фантазія вільніша... Отож казка є не що інше, як старовинні міфи, що витворились і перейшли на землю ще за часів індоєвропейських. Міфічне зерно зосталось цілим як головний мотив, як сенс казки. Казка має космополітичне значення. Критерієм дослідження казки є порівняльна міфологія; метода дослідження міфології казок - порівняльна” [3, 4].

Як явище, що виникло на ґрунті прадавньої міфологічно-релігійної системи, казка увібрала в себе значну кількість культово-обрядових рис, без врахування яких на думку М. Лановик, втрачається можливість трактування багатьох творів чи їх елементів, або ж вони сприймаються лише як продукт народної уяви та фантазії без суспільно-історичного підґрунтя.

Існує багато прикладів зв'язку казки з міфом, текст або короткий виклад сюжету якого інколи включено у казкову оповідь. Казка “Яйце-райце” розпочинається міфом про давні часи царювання жайворонка і миші та їхню ворожнечу через пшеничне зерно, що переросла у війну між птахами та звірами. А елемент казки “Красносвіт” про народження хлопця-Красносвіта із золотого яйця є відголоском проаміфу про народження світу із яйця. О. Потебня вказував на зв'язок із міфами мотивів, у яких небо постає як ріка, як твердий поміст, який може проломитися, як тік чи міст, на якому ведеться поєдинок між героєм та змієм [21, 9].

Казка як жанр є своєрідною контамінацією (від лат. contaminatio - змішання). Увібравши в себе елементи давніх та сучасних її фольклорних різновидів, вона водночас стала основною та джерелом розвитку інших народнопоетичних жанрів. Будучи надзвичайно живучою, народна казка, яка на слов'янських землях зародилась задовго до християнської епохи (про що свідчить надмірне переповнення її язичницькими культовими елементами, поглядами на життя, мораль та людські стосунки), донесла до наших днів відлуння прадавніх вірувань, уявлень і традицій наших предків.

1.2 Казка у структурі народного фольклору

Усна народна словесність є однією з форм суспільної свідомості, узагальненням життєвого досвіду, виразником колективного світогляду й естетичного ставлення до дійсності. У фольклорі знайшли відображення різні прояви життєдіяльності людини, її матеріальні й духовні потреби, історичне буття, соціальні відносини, характерні реалії сімейного і громадського побуту, філософія, вірування, релігійні, морально-етичні, звичаєво-правові настанови, естетичні ідеали, людські переживання і настрої. Залежно від розмаїття змісту і формальних ознак багатогранний і багатоплановий національний фольклорний масив класифікується за типами, родами і видами.

Український фольклор складається з двох великих підрозділів: поетичного (віршового), що найяскравіше виражений у пісенності; прозового, що об'єднує різні оповідні види художньої народної творчості: казки, легенди, перекази, усні оповідання, анекдоти. Можна вирізнити в українському фольклорі третій тип художньої словесної творчості -- драматичний, що виступає як у формі окремих діалогів, п'єс і сценок для народного театру, ігор, вертепу, так і діалогів у віршованих і прозових фольклорних творах [23, 9].

Від давнини до сучасності український фольклор пройшов складний багатовіковий шлях розвитку. Залежно від історичної долі народу, особливостей суспільних і політичних процесів, культурних впливів, зв'язків з фольклором інших народів народжувалися нові твори, зазнавали змін, збагачувалися новими темами, сюжетами, мотивами, образами або вилучалися з ужитку і забувалися попередні набутки усної народної словесності. Але колективна народна пам'ять стійко зберігала найбільш цінні надбання фольклору, все те, що було пов'язане із буденним життям, обрядовими і звичаєвими традиціями, що не переставало потішати і задовольняти естетичні потреби українського народу. Твори усної народної творчості передавалися від покоління до покоління, поширювалися на всій етнічній території і служили одним із важливих факторів єдності та етнічної особливості й самобутності народу.

У різних місцевостях етнографічної території України не в однаковій мірі поширювалися і збереглися ті чи інші види фольклору. Так, на західноукраїнських землях і на Поліссі розповсюджені обрядові й баладні народні пісні, в Карпатах і Закарпатті -- казки і легенди. На Наддніпрянщині найкраще збереглася історична, особливо козацька, пісня, а на Лівобережній Україні -- дума. Карпати і Прикарпаття -- основний регіон творення і поширення коломийок. Тут виникали і побутували також опришківські пісні, легенди, перекази [16, 54].

Сукупність зв'язаних між собою і розташованих у відповідному порядку елементів або частин того чи іншого цілісного явища називається системою чи системністю. Усі форми життя на Землі -- природного, суспільного, економічного, духовного -- мають яскраво виражену системність, у якій кожна частина, обумовлена еволюцією життя на Землі, історією, посідає певне місце і взаємозв'язана з іншими складовими цієї системи, з одного боку, та з іншими системами -- з другого. Будь-яка система -- явище історичне; вона народжується, розквітає, видозмінюється у тісному взаємозв'язку з іншими суміжними системами.

Фольклор -- одна з найтриваліших і всеохоплюючих систем духовного життя народу, тісно зв'язана з народним побутом (як окремою системою), з літературою (яка, зрештою, витворилася з фольклору і зберігає з ним тісний зв'язок на всіх етапах, свого розвитку) та ін. Фольклор як система не був незмінним за всіх суспільних формацій, в усі історичні епохи. На початковому етапі розвитку, який обіймає не одне тисячоліття, фольклор не мислився як художня творчість, він мав яскраво виявлений утилітарно-практичний характер; його розвиток був невіддільний від розвитку мови, побуту і базувався на міфологічному сприйнятті навколишнього світу, на міфологічному світогляді [41, 49].

Період міфологічного сприйняття та відображення навколишньої дійсності був надзвичайно тривалим і неоднозначним на тому чи тому етапі свого розвитку. Його значення для вдосконалення форм спілкування, усної історії та всієї культури в ширшому розумінні слова було винятково важливим і ще не до кінця осмислене сучасною наукою. Міфологічна система, створена нашими предками, завжди уявлялася їм адекватним відтворенням реального світу, тобто такого світу, що був для первісної людини об'єктивною реальністю.

Будучи невід'ємною часткою природи, наші предки не вивищували себе з-посеред інших природних явищ предметів, живих і неживих, що їх оточували. Для них усе в природі було упорядкованим вищими силами. У цьому ряду було і сонце, і місяць та зірки, і земля, що трималася на трьох китах, і дощ, блискавка, град, мороз, усі живі істоти, серед яких людина сприймала себе як рівна серед рівних. Вище стояли тільки істоти та явища, що володіли значно більшою силою або ж були незрозумілі людині. Уже в цій міфологічній системі світосприйняття був розподіл на тих, ще сприяли людині, і на ворожі сили, яким людина повинна була протистояти у нерівній боротьбі за виживання [63, 54].

Таким чином, в усній традиції відбувся стихійний розподіл усього, що оточувало людину, на добрі і злі сили та явища, який згодом став одним із визначальних напрямів усього народного мистецтва та піднявся до філософських узагальнень добра і зла.

Міфологічний період, як один з найтриваліших і найважливіших у людському поступі, характерний для кожного народу. Це значить, що кожний народ пережив період богів, напівбогів, титанів, велетнів, драконів (добрих і злих), створивши собі заміщений світ, у якому людина спілкувалася Із сонцем, місяцем, зірками, добрими і злими духами, а оскільки залежала від них, то створила цілу систему магічно-ритуальних дійств з метою задобрити чи нейтралізувати ці сили природи, умилостивити їх, щоб спиратися на їхню допомогу. На певній стадії історичного розвитку кожний народ створював свій героїчний епос з міфологічним підґрунтям. Свою міфологічну систему мав і український народ [9, 5].

Оскільки поняття жанру перенесене до фольклористики з літературознавства, то з'ясуємо, що ж таке жанр у літературі. Теоретики літератури ототожнюють жанр з видом. У фольклорі спостерігаємо більшу строкатість змісту та форми навіть у межах функціонально однотипних зразків; це, в свою чергу, призвело до того, що поняття виду тут трактується ширше, ніж жанру. Зокрема, вид казки має такі жанри чи жанрові різновиди, як фантастичні (чарівні) казки, казки про тварин, соціально-побутові казки та небилиці. В. Пропп, наприклад, вирізняє, крім того, ще жанри кумулятивних казок і докучних казок [57].

Теорія літературознавства стверджує, що в основу будь-якої жанрової класифікації має бути взятий якийсь один найсуттєвіший принцип. Фольклористи орієнтувалися на різні принципи як визначальні, тому й класифікаційних систем створено стільки, скільки робилося спроб такого розмежування. Фольклористи -- збирачі та видавці усної творчості -- здебільшого йшли від побутових функцій фольклорного матеріалу, теоретики -- від структурних ознак того чи того твору. Поєднання цих двох підходів -- стихійно-емпіричного і теоретично-літературознавчого -- дало загальноприйняту на сьогодні жанрову систему українського фольклору.

В усній творчості народу повноцінно представлені три роди мистецтва: лірика, епіка і драма. Епіка, з свою чергу, ділиться на прозову і поетичну. Народна усна проза ділиться на два великі масиви: на власне художню творчість (казки й анекдоти) і документальну прозу (легенди, перекази й оповідання) [41].

Казки, як і всі інші фольклорні жанри, сягають своїми витоками стародавньої міфології, тобто періоду, коли власне казкові сюжети сприймалися і трактувалися як реальність, коли художність цих повістувань була підпорядкована завданням утилітарно-практичним, релігійним. Не всі казки набули яскраво вираженої художньої структури. Це стосується більшою мірою казок про тварин і чарівних казок, у яких всі елементи підпорядковані завданням художнього порядку: сюжет, час, простір, образи, структура тощо. Нам варто лише почути початкові речення казки, щоб з великою точністю визначити жанр: «Був один цар і мав трьох синів. Два були розумні, а один дурний»; «Десь-не-десь, у тридесятому царстві, в іншій державі жив цар з царицею і було в них два сини».

Кількість казкових сюжетів та образів в кожній національній традиції обмежена; вони переходять від покоління до покоління, мало при цьому змінюючись, «скільки виступають символами загальнолюдських мо-вальних цінностей, головна з яких полягає в перемозі добра над злом. Кожне наступне покоління успадковувало від попереднього готові сюжети, мотиви і образи з повним «набором» позитивних чи негативних рис, і навіть структуру та стиль повістування.

Дещо осібно від основного масиву казок стоять соціально-побутові казки, продуктивний розвиток яких, на відміну від чарівних казок та казок про тварин, простежується аж до нашого часу. Це, мабуть, найбільший підрозділ казкового масиву завдяки своїй здатності відображати сьогочасні суспільні проблеми завдяки деякій вільності структури. Час і простір цих казок може бути досить конкретним, чітко визначеним, а герої -- сучасниками творців і носіїв казок. Соціально-побутові казки мають ще назву реалістичних, побутових або новелістичних; вони в основних своїх виявах є проміжною ланкою між власне казками (чарівними та казками про тварин) і анекдотами та всією неказковою прозою [61].

У багатьох випадках, обумовлених конкретною побутовою установкою, соціально-побутові казки наближаються, до документальної народної прози і зокрема до історій бувалих людей, цікавих випадків із життя настільки, що окремі знавці фольклору схильні віднести їх саме до цього масиву народної прози.

Окремий структурний підрозділ художньої прози становлять кумулятивні казки, побудовані на багаторазовому повторенні одного й того ж фрагмента, ланки. Створюються в одних випадках нагромадження («Звірі в рукавичці»), в других -- ланцюг («Ріпка»), в третіх -- послідовний ряд зустрічей («Колобок») тощо. Ці казки відзначаються високою стабільністю форми, своєрідною композицією, стилем, ритмом і римою. Окремий розділ казок становлять небилиці, тобто повістування про цілком неможливі в житті речі й випадки.

Безумовно, в процесі свого розвитку казка значно видозмінилась. Змінилися і її функції. Якщо первісно казка виконувалась з магічно-заклинальною метою (накликати удачу на полюванні, вберегти від ворогів, забезпечити перемогу у битві тощо), то з часом втративши ритуальне призначення, казка набуває виключно естетичного, рідше - повчально-дидактичного, розважального характеру [32, 4]. Змінюється і ставлення людини до казкової оповіді: вона вже не сприймається з точки зору її сакральності, віри в магічну силу сказаного слова, замовляння природних явищ та духів. Незвичайні події, герої та явища позбуваються магічного трактування.

Розділ 2. Експериментальна методика виховання молодших школярів на основі використання народної казки

2.1 Використання педагогічних можливостей народної казки у процесі навчальної діяльності учнів

Казка відома дітям з дошкільних років. Її привабливість - у сюжетності, таємничості, фантастичності. Діти з захопленням грають у вовків і лисиць, з любов'ю готують маскарадні костюми зайців і півників, а на дитячих ранках з інтересом відтворюють повадки улюблених казкових персонажів. Однак це не може служити підставою для того, щоб вважати, що учні розуміють специфіку казки як літературного жанру. Звичайно, від них не слід домагатися наукового визначення казки, адже діти не усвідомлять його змісту, хоч, можливо, й запам'ятають формулювання. У початкових класах йдеться лише про набуття загального уявлення про казку і її відмінностей від інших творів.

Важливою рисою казкового епосу є яскраво виражена дидактична спрямованість казок. Це своєрідна історія життя, яка у доступній формі несе дітям історичну правду, інформацію про історію життя українського народу. Це оспівані у казках українські герої Кармелюк (однойменна казка Марка Вовчка), Іван Голик (у переспіві І.Мажури та Л.Первомайського), Котигорошко (А.Шиян), і т. ін. Існує багато різних варіантів казок про одну і ту саму історичну подію, проте суть їх залишається незмінною.

Наприклад, оповідь про казкового героя Кирила Кожум'яку відома ще з Давньоруського Початкового літопису. За текстом 992 року Кожум'яка переміг не змія, а печенізького богатиря. Протягом тисячоліття народ опоетизовував історію, але ім'я та славу героя залишив незмінною [23]. Цю славу у новому літературному обрамленні переспівали сучасні письменники-казкарі.

У казках акумулюється, зберігається все варте уваги нащадків, це своєрідний сплав життєвого досвіду і мрій, реальності і вимислу, який вчить дітей і є скарбом дидактики.

Із казкою молодший школяр ознайомлюється ще у дошкільному віці, у ранньому дитинстві. У 1-4 класах казка для учнів відкривається як жанр народної, а пізніше й літературної творчості, відмінний за певними специфічними ознаками від інших творів [22]. Діти охоче читають казкові пригоди, тому вчитель має використати це бажання для розвитку їхніх пізнавальних інтересів та формування народознавчих понять, для подачі знань про побут, звичаї народу, його морально-етичні та естетичні якості, почуття та уявлення українського етносу.

Велике значення казок як засобу розвитку мовлення учнів. Текст казок - прекрасний матеріал для формування навичок зв'язного мовлення. Молодші школярі із задоволенням розповідають казки, зберігаючи народні образні вислови та зображувальні засоби (порівняння, епітети), а також прийнятий у казках своєрідний синтаксичний стрій, мовлення, структуру речень, емоційні особливості твору [63; С. 54].

У методичних посібниках засуджується намагання окремих класоводів зводити характеристику казки до вказівки, що, мовляв, казкові події видумані. Для цього є підстави, оскільки практика переконує, що умовність казки діти самі відчувають. Вона їм подобається. Вони і в класі ладні грати в придуманих казкових героїв, і це треба всіляко підтримувати. Текст багатьох казок піддається прочитуванню в особах. Методика рекомендує вчителеві скористатися цією можливістю: таким чином учні залучаються до діалогу.

У процесі такої зацікавленої роботи дітей над казкою створюються сприятливі умови для розкриття перед ними особливостей цього виду літературної і народної творчості. Вони ще раз переконуються, що казка -- це розповідь про якусь незвичну подію. В її основі -- видумка, фантазія, адже насправді звірі не розмовляють, а в казках вони користуються людською мовою. Проте дітей це не бентежить. Навпаки, вони цікавляться казкою саме тому, що в ній звірі живуть і розмовляють зрозумілою мовою.

Діти усвідомлюють, що в житті вовк і лисиця не дружать а в казці вони -- нерозлучні друзі. Це й переконує в тому, що казки з участю звірів - фантастичні Поряд із звірами у казках діють явища природи: Зима, Мороз, Сонце та ін. Це фантастика, але вони все ж не дивуються цьому, сприймають як можливе, до того ж захоплено. Тому досить часто вдаються до власного фантазування -- створення казок про звірів, а то й про навколишні предмети: столи, стільці, книжки, зошити. Завдання вчителя -- всіляко заохочувати учнів до написання казок. У меморіальному музеї у Павлиші, де працював В. О. Сухомлинський, зберігається 80 томів казок, написаних учнями. Видатний вчений вважав, що створення казок -- не розвага, а засіб розумового й естетичного розвитку дітей [62].

Говорячи про сприймання казки дітьми, варто вказати на те, що діти молодшого віку (навіть дошкільного) свідомо сприймають умовність казки, а тому чітко відрізняють фантазію від реальності. До фантазії вони ставляться як до гри. Фантазування у них має ігрове значення. Таким же воно залишається в молодшому шкільному віці.

Отже, казкову ситуацію вони сприймають як гру. Тому немає потреби повторювати відоме їм і підкреслювати, що казковий сюжет видуманий. У казці йдеться про добро і зло, про погане і гарне. Дитяча увага повинна бути зосереджена на цих моральних і людських категоріях, а не на розвінчанні незвичності казкових ситуацій. І ще одна обставина застерігає вчителя від загострення уваги дітей на фантастичній основі казки. Це -- наявність у читанках казок, сюжет яких мало схожий на фантастику, незвичність.

Немає потреби ці дані одразу подавати учням початкових класів. Їм достатньо того, що фантастичність цього жанру вони зрозуміють на казках про звірів,, явищах природи. Коли ж за програмою дійде черга до вивчення казок про людей, учитель зверне увагу дітей на те, що героями казки можуть бути й люди. Але і в цьому випадку лишається фантастичність оповіді. З часом педагог назве дітям інші ознаки казки: казки бувають народні й авторські, тобто написані одним казкарем.

На третьому році навчання увагу учнів можна привернути до особливостей структурної побудови казки. Безперечно, кожна казка побудована по-своєму. Однак у казці як своєрідному жанрі є й певні закономірності, за якими ведеться виклад. На них треба вказати. Навіть учні 2 класу легко схоплюють, що зачин казки відкривається переважно словами: «Жив-був» чи «Жили-були», «Жив собі» або «Давно, давно це було». Нехай і діти саме так починають вигадані ними казки.

Шкільна практика показує, що учні без труднощів усвідомлюють одну з важливих особливостей багатьох казок -- повторення однотипних дій чи ситуацій. Повторюючи їх, автор казки досягає послідовного розгортання подій. У казці-загадці «Старик-роковик» таким повтором є вираз «Махнув Старик-роковик». Таку дію він зробив і раз, і два, і три, і чотири. З повтором пов'язана поява нових обставин або нових дійових осіб казки.

Не всі казки ґрунтуються саме на таких засадах розгортання подій. Але у переважній їх більшості повтор епізодів визначає структуру казки. Його використовують й письменники, створюючи казки. Так, В.Литвиненко у казці «Про що розповів струмок» для послідовного розгортання подій кілька разів звертається до прийому повтору: «І побігли рядком», «Біжать вони далі».

Неодмінною частиною казки є її кінцівка. У ній - результат здійсненого казковими героями. На композиційну частину казки доречно особливо звернути увагу дітей. Зробити це можна по-різному. Один з прийомів -- поставити запитання: «Чим же закінчилась казка?».

Таким чином, у початкових класах не дається визначення казки як жанру. У процесі читання казок дітям розкриваються їх своєрідні риси: фантастичність, змалювання незвичайних подій з участю звірів, явищ природи і людей, специфічний зачин, типово казковий виклад з повтором однотипних дій, кінцівка. Під кінець навчання в початковій школі учні зможуть виділити казку як жанр з-поміж інших розглядуваних на уроках читання текстів. Для цього їм вистачить знання названих особливостей. Виділення трьох груп казок: про звірів, чарівні і побутові -- не входить до програми початкових класів. Про цю літературознавчу класифікацію казок учні дізнаються у старших класах.

У М.Горького є таке цікаве спостереження: «У світі немає нічого, що не може бути повчальним» -- немає і казок, які не утримували б у собі матеріал «дидактичний», «повчання» [34, 29]. З ним не можна не погодитись. Справді, хто б у казці не діяв, його вчинки зрозумілі дорослим і дітям. Методика рекомендує скористатися повчальністю казок.

Істотна особливість казки полягає в тому, що у казці повчальність виражена не нав'язливо, не прямолінійно. Дітей приваблює захоплююча фабула, яскраво намальовані образи, дотепні характеристики. Учням запам'ятовується, наприклад, висновок казки Лесі Українки «Біда навчить?». Неробство горобця досить влучно сформульоване. Його легко запам'ятають діти як дотепний вираз. Не позбавлена дотепності й «Казочка про край царя Гороха».

Емоційно молодші школярі сприймають текст, у якому добро бере верх над злом або знедолені і бідні перемагають багатих і ситих. Педагогічна цінність казки полягає в тому, що в ній перемагає справедливість. Радість дітей слід усіляко підтримувати. Вияв радості -- виховний момент. Учителеві залишається тільки підвести своїх підопічних до знаходження причин радості.

Аналіз казок збуджує дітей до формулювання оціночних суджень. Це важливо для розвитку мислення молодших школярів. Наприклад, до наймолодших школярів автори читанки після прочитання переспіваної С.Черкасенком казки «Колосок» звертаються із запитаннями: «Як назвали мишенят? А як півника? Чому?» У відповіді дітей має прозвучати оцінка характеру казкових дійових осіб. У процесі розгляду казки «Біда навчить» можна запропонувати учням запитання: «Як ви гадаєте, чи було б весело горобцю, якби він попав у наш час? Чому?» Можна сказати, що в судженні дітей виявиться їх осудливе ставлення до нероб і прихильне до працьовитих людей.

Помічено, що учні самостійно визначають характерні ознаки казкових персонажів: доброту, сміливість, чесність або боягузтво, чванливість, пихатість, брехливість тощо. При розгляді казок правомірно ставити запитання для узагальнень і роздумів, зокрема, такого типу: «Чим приваблює вас казковий герой? Що відмінного ви помітили в дійових особах казки? За що ми цінуємо їх?».

Як свідчить практика проведення уроків читання, учні дають різні оцінки вчинкам одних і тих самих казкових героїв. Як діяти в цьому випадку, підкаже ситуація. Але одне можна рекомендувати напевно: гідність дітей не можна принижувати. Не слід категорично відкидати їхні думки (якщо це не нісенітниця). Найкраще показати, що одне із суджень найбільш вдале, а в окремих випадках і залишити всі оцінки, висловлені школярами.

З освітнього погляду цінними є не тільки народні українські казки, а й казки інших народів світу. На прикладах таких казок можна переконатися в тому, що в них висміюється неробство й заздрість і славиться розум, кмітливість, розсудливість простого люду.

Працюючи над казкою, не слід випускати з поля зору вимог, які ставляться до всіх уроків читання: домагатися усвідомлення змісту та на основі цього - реалізації виховного потенціалу народної казки.

Першим підручником, з яким ознайомлюються молодші школярі, є, безперечно, “Буквар”. Для декого з них це перша у житті книга, з якої вони черпають знання й вчаться читати. Дитина прийшла у школу із “світу гри та казки”, тому саме гра і казка повинні супроводжувати її у перші роки навчання, як найбільш знайомі і звичні їй речі. При вступі до школи багато дітей знають значну кількість казок напам'ять. Тому вони досить легко виконують завдання вчителя: впізнати чи розповісти казку.

У букварі казки є у досить значній кількості, як і ілюстрації до них. Не вміючи читати, дитина легко за ілюстрацією впізнає казку, виконуючи таке завдання охоче і без труднощів.

Аналізуючи ілюстрацію до казки, вчитель прочитує текст твору дітям, щоб активізувати їхню пам'ять, а декого, можливо, вперше з нею ознайомити.

Проаналізуємо виховну цінність казок, вміщених у букварі:

· “Вовк і семеро козенят” - для складання речень за поданою схемою;

· “Лікар Айболить” - для вивчення буква “А”;

· “Колобок” - вивчення букви “О” та складання речення за поданою схемою;

· “Лисичка і Журавель” - читання початку казки і творче завдання - закінчити її;

· “Івасик-Телесик” - уривок з казки для читання і запитання для дітей з метою впізнати твір, а також творче завдання;

· “Букви Аа” - для самостійного читання; завдання на кмітливість;

· “Про двох цапків”, “Дві кізочки” - формування у дітей перших оцінних суджень щодо моральних норм поведінки та ін.

Ілюстрації до казок у букварі естетичні, виконані яскравими кольорами, тому дуже подобаються дітям.

Переважно казки належать до циклу казок про тварин. Діти люблять звірів, розуміють їх, розмовляють з ними, тому дані твори їм цікаві. Це один з найпоширеніших літературних жанрів, з яким діти ознайомлюються з раннього віку.

Таким чином, можна свідчити про адекватне віковим та психологічним особливостям першокласників наповнення букваря казковим матеріалом та ілюстраціями до нього.

“Читанка для 2 класу” (автори Н.Ф. Скрипченко, О.Я. Савченко) розпочинається розділом “У світі казки чарівної”. У плані походження тут розміщена ціла низка українських народних казок з циклу про тварин. Казки невеликі за обсягом, але цікаві. Їхні герої добре знайомі дітям: це і дикі тварини, і свійські. В кінці кожної казки розміщений методичний матеріал у вигляді запитань та завдань для учнів. Розділ закінчується підсумковим циклом запитань, пов'язаних із казковим матеріалом, і цікавих завдань під назвою “Ти прочитав розділ...”.

Розділ “Осінь щедра, осінь золотава” завершує українська народна казка “Батьківські поради”. Вона виховного змісту, вчить людину бути ввічливою та працьовитою.

Наступний розділ має назву “Шкільними стежками”. Він містить дві казки: “Дрізд і голуб” (українська народна казка) та “Найдорожчий плід” (болгарська народна казка). Діти можуть порівняти ці казки і прийти до висновку, що всі народи прагнуть до одних і тих же моральних цінностей, тобто усвідомити універсальність етичних категорій.

Казкам народів близького зарубіжжя присвячений цілий розділ “Джерела народної мудрості”. Він містить 13 казок різного тематичного і виховного спрямування та запитання і завдання до них. Зустрічаємося з казками і у розділі “Зима-білосніжка”. Наступні розділи теж містять народні казки, зміст яких відповідає назвам творів.

Цікавим для дітей є передостанній розділ підручника, який має назву “Казки народів світу”. Тут є казкові твори різних видів: про тварин, чарівні, соціально-побутові. Казки надзвичайно захоплюючі, мова їх проста і водночас барвиста. Опрацювавши дані твори, молодші школярі з допомогою вчителя зможуть зробити висновок, що в казках різних часів і народів утверджується віра в добро, розум, мир і красу людей, тобто загальні моральні цінності та ідеали.

У підручнику для учнів 3 класу (“Читанка для 3 класу”, автор О.Я.Савченко) з казкою учні зустрічаються у вже знайомому їм з попереднього класу розділі “З чистого джерела народної мудрості”. Тут вміщено чотири українських народних казки, які вчать дітей бути дружніми, допомагати один одному, привчають любити працю. До змісту кожної народної казки відповідно підібране прислів'я.