Формування навичок виразного читання під час вивчення творів різних жанрів

Формування навичок виразного читання під час вивчення

творів різних жанрів

(реферат)

На уроці, присвяченому опрацюванню художнього твору, вчитель має дбати не тільки про пізнання дітьми навколишнього світу через аналіз тексту, а й про виховання глибоких і стійких почуттів, а також високу культуру емоційного, чуттєвого сприймання. За допомогою художнього твору він може мобілізувати на розв'язання цих завдань психіку дітей і водночас активізувати й розвивати їхній інтелект. Проте вдається це лише за тієї умови, якщо вчитель сам глибоко відчуває силу художнього твору і використовує її на уроці так, щоб емоційний заряд не минув дитячих сердець.

Звичайно, ця робота нелегка. Вона потребує від учителя застосування відповідних знань теорії і практики виразного читання як найефективнішого засобу естетичного впливу, як естетичного виховання через літературу. Успіх учителя залежить насамперед від обов'язкової правильної підготовки до кожного уроку, яка має включати в себе попередню роботу над твором (опрацювання тексту відповідно до сприймань та аналізу його з дітьми), також визначення загальної мети уроку, організацію і проведення його відповідно до сучасних вимог педагогіки.

Забезпечити правильність читання твору, а отже, і правильність сприймання його змісту дітьми, може тільки серйозний попередній аналіз тексту. Вчитель заздалегідь повинен знати, як він читатиме твір, як аналізуватиме його з дітьми. Тому підготовка до цього процесу з потребує двох етапів аналізу тексту: літературознавчого і дійового. Вони забезпечують:

1. Визначення ідейно-виховної, пізнавальної та художньо-естетичної вартості твору.

2. Окреслення завдань читця та аналізу твору з дітьми.

Першим етапом є літературознавчий аналіз твору, що складається з таких частин:

1. Відомості про автора. Вникання в контекст. Будь-який художній твір відбиває естетично пережиті письменником картини життя, факти чи явища природи.

Тому й підготовку твору до читання та аналізу його з дітьми й слід розпочинати з відомостей про автора: ознайомитись зі світоглядом, біографічними даними, з часом, на який припадає його життя і творчість, з його ставленням до дійсності того часу тощо. Такі дані полегшують роботу читця над твором. Художні твори для початкових класів невеликі й, на перший погляд, можуть здатися такими легкими, що начебто немає потреби заздалегідь готуватися до їх читання. Проте навіть найпростіший твір без попереднього опрацювання може становити під час практичного вивчення на уроці труднощі, викликати неузгодження, які зведуть нанівець усю роботу, спричинять неглибоке розуміння дітьми його суті, образів, художньої краси. Далеко не завжди для читця стає зрозумілою авторська оцінка відображеної дійсності після першого, часом неуважного прочитання тексту. А треба ще визначити ідейну суть і спрямованість, виховне й освітнє значення твору, а це означає: проаналізувати образи, усвідомити й оцінити всі компоненти твору, визначити власне ставлення до змальованих образів, явищ, подій.

Отже, слід не раз уважно прочитати твір, глибоко вникнути у зміст, причому розуміння тексту не зводити тільки до усвідомлення значень окремих слів чи висловів.

Ідейно-естетичне багатство твору залежить від того, наскільки письменник зумів наповнити кожен образ вагомим змістом, вкласти в нього певну силу емоційного заряду. Тим часом, образи, як відомо, створюються за допомогою слова. Тому, щоб з'ясувати ідейно-естетичну функцію слова, треба брати його не ізольовано, а в контексті, тобто в поєднанні з іншими відповідно до загального змісту фразами. Письменники часто для виявлення певної думки беруть слова чи словосполучення не в прямому, а в переносному значенні.

Обмежившись лише поясненням конкретного значення кожного слова, не розкривши метафоричності контексту, не зможемо донести до учнів глибокий зміст строфи.

2. Розгляд теми, жанрових особливостей її вирішення, форми викладу. Аналіз тексту можна проводити в різній послідовності: від окремого до загального і навпаки. Послідовність залежить до певної міри від величини самого твору. Проте читцю потрібно самостійно продумати твір, щоб мати свою думку про нього. Роботу над текстом творів, рекомендованих для вивчення в початкових класах, доцільно починати з розгляду теми, оскільки вона вказує на те, про що написаний твір, на проблеми, які ставить при цьому автор і сприяє виявленню і усвідомленню ідеї. Наприклад, у творі М. Коцюбинського «Маленький грішник» письменник розповідає про важке життя дітей міської бідноти за часів царизму, про те, як вони зазнають негативного впливу. Глибоке вивчення теми твору дає нам змогу зробити висновок, що автор розкриває не тільки тяжке становище дітей-сиріт у місті, а й безвихідь їх у такому суспільстві. Крім цього, попередній розгляд теми твору допомагає вчителю визначити загальну мету читання і зробити аналіз твору з дітьми.

Аналізуючи твір, необхідно спинитися на його жанрових особливостях. Твір може бути епічний, ліричний, сатиричного, гумористичного характеру.

3. Розгляд композиції й сюжету твору. З'ясування суті рефрену. Важливе значення у попередній роботі над текстом має розгляд композиції (побудови) та сюжету твору, тобто розвитку дії, завдяки якій письменник відтворює типові явища життя. Важливість розгляду композиції та сюжету зумовлюється тим, що аналіз взаємозв'язку композиційних компонентів (образів, картин, подій, ситуацій тощо) та виявлення й усвідомлення основних елементів ланцюга подій сюжету (експозиції, зав'язки розвитку дії і особливо кульмінації - моменту найвищого напруження події) допомагають, по-перше, вникнути в ідейно-естетичний зміст твору, і по друге, знайти способи усної передачі ідейного змісту. При цьому не слід забувати, що композиція твору має важливе естетичне значення.

Вміла композиція твору радує молодших школярів своєю гармонією і красою.

4. Аналіз образів твору. Особливе значення для читця має аналіз образів твору з трьох точок зору на них: втілення ідеї, конкретно-чуттєве уявлення, основне джерело емоційного впливу на слухачів.

Письменник, працюючи над образами (людини - образом-персонажем; природи - образом-пейзажем; предметом, описом обстановки чи інтер'єру - образом-річчю; ліричним мотивом - образом-емоцією), над елементами їх характеристики, ставить основне завдання -якомога повніше, чіткіше і зрозуміліше розкрити через них ідейний зміст, виразити свої почуття. Можливо, це не такою мірою стосується дитячих творів, як творів для дорослих, більших за обсягом і змістом. Завдання читця, на відміну від автора, полягає в тому, щоб озвучити цей зміст, виразити почуття та ідеали автора і донести їх до дітей. Таким чином, йому необхідно розкрити й оцінити не тільки ідейну суть твору через художні образи, а й естетичні якості самих образів, силу їх емоційного впливу.

5. Розкриття підтексту. Найвідповідальнішою ділянкою першого етапу роботи над текстом є розкриття підтексту, тобто внутрішнього змісту слова. Тільки глибоко усвідомивши зміст кожної фрази, кожного слова, ми зможемо правильно знайти всі засоби виразного читання: потрібну інтонацію, правильне застосування її елементів (логічних і психологічних пауз, логічних та емоційних функцій наголосу, мелодики, темпу), а відтак і донести зміст до слухачів. Ігнорувати роботу над конкретним змістом слова означає нехтувати двома важливими чинниками уроку читання: багатством словесної дії і можливостями навчити дітей виразно читати. Нерідко це призводить до неправильного розуміння і тлумачення твору.

6. Визначення головної мети читання та аналізу тексту з дітьми. Після всебічного ознайомлення з твором, тобто після естетичної оцінки всіх його компонентів, усіх думок, картин, художніх деталей і визначення ідейного спрямування твору, авторського і власного ставлення до зображуваного, визначаємо головну мету читання та аналізу тексту з дітьми. «Головна мета завжди служить для нас найвірнішим і надійним помічником у здійсненні естетичного виховання, - пише Є. Язовицький, - бо завжди виражає прагнення викликати в слухачів найблагородніші і найвеличніші почуття: любов до Батьківщини, повагу до праці, зневагу до лінощів і т. ін.».

Не розуміючи основного змісту твору і головної мети читання, спрямованої на її втілення, не можна виразно прочитати жодного рядка.

Головна мета читання повинна виходити з основних завдань твору, його виховного й освітнього значення. На цьому й завершується перший етап роботи над текстом.

Другий етап роботи над текстом не менш важливий, ніж перший, і зумовлюється ним. Це дійовий аналіз твору, особливий смисл якого, за словами Є. Язовицького, «полягає в тому, що він є методом роботи над авторським текстом, який, не руйнуючи емоційного сприймання, сприяє розвиткові живого уявлення і художнього смаку учнів».

Дійовим аналізом твору прийнято називати, виходячи з теорії мистецтва виразного слова, той процес роботи над текстом, який розкриває і виявляє наскрізну словесну дію твору та основні етапи її розвитку.

Наскрізна словесна дія - це безпосереднє відтворення читцем тексту з відповідним використанням міміки і, до певної міри, жесту, згідно з поставленими творчими перспективними завданнями, що пронизують увесь твір від початку до кінця. Таким чином, на основі першого етапу роботи над текстом, особливо розкриття підтексту, готуємося втілити художній твір у живе слово, яке, впливаючи на фантазію дітей, спонукає їх бачити, переживати й оцінювати зображені автором явища життя так, як бачить, переживає й оцінює їх сам читець (учитель). Проте для читця, вчителя, який не тільки читає дітям твір, а й аналізує його з ними і безпосередньо навчає їх виразно читати, цього не досить. Ще потрібно визначити відповідні завдання щодо послідовного аналізу твору з дітьми. Для цього необхідно, по-перше, щоб слова тексту в устах учителя не були звичайною інформацією про зміст твору, а мали певну силу емоційного впливу на дітей і, по-друге, щоб правильно керуватися текстом під час аналізу твору з дітьми, слід накреслити етапи наскрізної словесної дії та послідовного аналізу твору. Це означає:

Розчленувати твір на частини, причому так, щоб між ними був постійний внутрішній зв'язок.

До кожної частини знайти заголовок.

Визначити перспективне творче завдання до кожної частини, тобто завдання, що стосується читання та аналізу твору з дітьми.

4. Зробити відповідні позначки для читання або, як прийнято називати, - розписати мовну партитуру.

Членуючи твір на окремі частини, доцільно враховувати його композицію. Визначення в тексті експозиції (якщо вона є), зав'язки, розвитку дії, кульмінації й розв'язки часто допомагає членувати твір. Зазначимо, до речі, що в читанках для початкових класів трапляються твори, авторський поділ яких на частини співпадає з членуванням на композиційні елементи. Наприклад, «Маленький грішник», «Харитя» М. Коцюбинського та ін.

Виразне читання - мистецтво синтетичне і складне. Синтетичність і складність його залежать від дійсності, що лягла в основу твору, а також від змісту і форми її змалювання. Це значить, і від жанру твору, оскільки художня дійсність знаходить своє відображення в різних жанрах.

До читанки для початкових класів входять різні жанри: оповідання, казки, вірші, байки, малі фольклорні жанри (приказки, прислів'я, загадки), а також твори науково-популярні та ділові статті.

Кожний літературний твір має свої особливості, що визначають специфіку читання. Тим більше ця особливість прослідковується між окремими жанрами. Тому, закономірно, існує і певна різниця в читанні творів різних жанрів.

Оповідання. Специфіка читання оповідання зумовлена двома формами змалювання автором художньої дійсності: розповіддю і оповіддю.

«Розповідь - дуже важливий елемент епічного й ліро-епічного твору: зображення подій і вчинків персонажів через об'єктивний виклад їх від третьої особи».

Під третьою особою ми розуміємо самого автора.

Він розповідає про те, що його найбільше вражає, хвилює.

Авторська розповідь може мати різні форми викладу думок:

За допомогою лише власної, так званої авторської мови («Весна в лісі» О. Копиленка, «Удовина хата» Марка Вовчка, «Відлітають журавлі» В. Сухомлинського та ін.).

За допомогою діалогічної мови, тобто розмови дійових осіб без застосування власної, авторської («Чарівне слово» В. Осєєвої, «У панському саду» Марка Вовчка, «Помічниці» О. Бунця та ін.).

3. За допомогою власної, авторської, і діалогічної мови («Руденький» В. Нестайко, «Де людей немає...» В. Кави, «Я хочу сказати своє слово» В. Сухомлинського, «Дружна сімейка» С. Носаля та ін.).

В усіх випадках твір треба глибоко проаналізувати, уявити всі картини й образи, розкрити й осмислити експресивність. У першому випадку, порівняно з іншими, читець має деякі полегшення: експресивність твору він передає тільки з позицій одного автора. Наприклад, з тим почуттям болю в душі, що й в автора, читець веде розповідь про убогість удовиної хати, страждання вдови-поденниці та її діток, які живуть у ній («Удовина хата» Марка Вовчка). З почуттям ніжності й щирості розповідає про дівчинку, про те, як вона милується красою природи рідного їй лісу («Лісовою стежкою» О. Донченка).

У другому випадку читання дещо ускладнюється, оскільки експресивність треба передавати відповідно до кожної особи, співрозмовників. Це значить, відтворити тісний зв'язок між ними, а через індивідуальні риси їх мови передати настрої, почуття й переживання кожного. Співрозмовників слухачі мають уявити не тільки за змістом, а й за звуковими особливостями.

Проте ні в якому разі не слід театралізувати діалогу, тобто не перевтілюватися в образи співрозмовників, як це закономірно роблять актори театру, не грати їх, а тільки на основі інтонаційних ознак їхнього мовлення (тональних, динамічних і темпоральних показників) розкривати їх індивідуальності.

У третьому випадку читець, закономірно, передає думки, почуття, переживання і автора, і дійових осіб. Дуже важливо тут уміти переходити від образу розповідача до дійових осіб. Для цього потрібно вміло користуватися всіма засобами виразності, особливо інтонаційними, та іншими логічними й емоційними засобами впливу на читача.

Свої особливості читання має оповідь. Оповідь - своєрідна манера розгортання подій і змалювання образів у художньому творі від першої особи. На відміну від розповіді, в оповіді письменник висвітлює певні події і образи не від себе, а від оповідача («Завтра до школи» В. Драгунецького, «Силомір» А. Савчука, «Синичка» П. Панча та ін.).

Щоб правильно прочитати оповідь, необхідно пізнати образ оповідача: його вік, стать, характер, симпатії, антипатії, обставини, в яких він перебуває, і особливо його ставлення до тих подій і людей, про яких він (вона) оповідає. Проаналізувавши, наприклад, твір «У лісі» М. Стельмаха, ми бачимо оповідача - людину, пристрасно закохану в осінню лісову природу. Оповідач, перебуваючи в лісі, захоплено, схвильовано оповідає про те, що його милує, чарує. І хоч невідомо, хто цей оповідач, завдання читця зрозуміле: передати слухачам схвильовану розповідь, захват, милування красою природи в лісі восени.

В оповідь може входити розгорнутий діалог («Шматок пирога» І. Багмута, «Ялинка» В. Носаля). У таких випадках читець, ставши на місце оповідача, знижує характерність мови дійових осіб за рахунок зростання характерності мови оповідача. Відтворювати індивідуальні риси мови дійових осіб настільки, наскільки це робиться в розповіді, немає потреби. Завдання читця не індивідуалізувати їх, а оповідати з яскраво вираженим ставленням до них: їх думок, намірів, настроїв, вчинків, переживань тощо. Таким чином, для експреси першорядне значення має мова оповідача, другорядне - мова дійових осіб; для експресії розповіді мова авторська і мова дійових осіб мають однаково важливе значення. До завдань читання оповідання в будь-якій формі викладу додамо такі зауваження:

Відносно сталий темп твору повинен бути не поспішний, поміркований, розрахований на вік молодшого школяра;

У процесі читання доцільно після кожного епізоду, частини робити тривалі паузи.

Це дасть можливість дітям краще осмислити, пережити прочитане і підготуватися до слухання наступного епізоду або частини.

Казка. Жанр казки близький до оповідання, проте має свої особливості, які відрізняють його від оповідання. За змістом і формою казки не однотипні. Вони умовно поділяються на три групи:

1. Казки про тварин, у яких головними дійовими особами виступають звірі або птахи, наприклад, українські народні - «Лисичка та журавель», «Вовк та козенята», «Рукавичка», «Дружні звірі», «Біда навчить» Лесі Українки.

2. Казки фантастично-пригодницькі та героїчні, в яких провідними героями виступають могутні воїни-визволителі чи інші особи, що втілюють у собі найкращі позитивні якості людини - «Кирило Кожум'яка», «Івашко», «Дивна сопілка» (українські народні), «Снігуронька» (російська народна).

3. Соціально-побутові та побутові. В них позитивними героями виступають прості люди, наділені високими моральними якостями - «Як брати батьківський скарб знайшли» (болгарська народна), «Багатий брат і бідний брат» (естонська народна), «Золотий кавун» (узбецька народна), «Сім лозин» (азербайджанська народна), «Про злидні» (українська народна).

Кожна група таких казок відрізняється своїми художніми особливостями, що вказують на специфіку їх читання. Всі вони мають велику силу впливу на розум, волю й почуття дітей. Специфіка читання казки зумовлюється, з одного боку, тими ж вимогами, що й оповідання (це - глибокий аналіз змісту, розкриття ідейного спрямування), з другого - глибоким осмисленням творчої манери розповіді, яка характеризує даний жанр та його емоційність.

Казка, на відміну від оповідання, твір більш динамічний і мальовничий. Вона має своєрідні цікаві зачини: «Була собі коза...» («Вовк та козенята»), «Жили собі дід та баба...» («Лисичка» - російська народна), «Було це чи не було, а зустрілися якось пес і кіт...» («Кіт і пес» - українська народна), «Колись давно-давно, в одному селі жила привітна й ласкава дівчинка...» («Калинка» - Г. Демченко), «Колись був у Києві якийсь князь...» («Кирило Кожум'яка»), «Усяке в світі буває, про всяке й казка розповідає...» («Снігуронька»), «Жив колись на світі один чоловік і мав три сини...» («Як брати батьківський скарб ділили» - молдавська народна).

Такі зачини мають давню традицію, і вона не випадкова. Казка здавна є важливим дидактичним матеріалом в народній педагогіці. Вона розширює кругозір людини, сприяє розвиткові уяви й уявлення, змушує мислити, аналізувати, зіставляти, сприяє набуттю певних життєвих навичок. Тому мета таких зачинів - заінтригувати слухачів, викликати в них інтерес до слухання. Завдання читця - знайти для цього відповідні інтонації.

Зміст казок оптимістичний. Виражається він в основному через поведінку позитивних героїв, які борються з негативними і завжди перемагають. Тому загальний тон читання казки має бути життєрадісний.

Події в казках розгортаються динамічно. Причому дія розпочинається з перших рядків: «їжак і лисиця впали у довгу яму. Два дні якось терпіли, а тоді і почав допікати їм голод...» («Лисиця та їжак» - українська народна). Кожна картина в казці змінюється іншою і в кожній з них змальований випадок чи подія, що безпосередньо характеризує дійових осіб, розкриває якусь сторону їх характеру, ті чи інші моральні якості. Це змушує читця після кожної картини чи епізоду робити тривалі паузи, щоб дати можливість слухачам усвідомити й пережити зміст прочитаного.

Дійові особи казок, як уже зазначалося, переважно поділяються на позитивних і негативних. Ця протилежність між ними розкривається через безпосередню діалогічну мову, їх вчинки, обставини, в яких вони живуть і діють, через ставлення до них народу чи автора (якщо казка його динаміку, виражають ідейне спрямування і манеру читання тексту. Тому кожний вчинок, дія героя, кожне слово - все, що вказує на особливість його характеру, повинно відобразитися у відповідній інтонації, її відтінках, різних тональних, динамічних і темпоральних змінах. Так, малюючи картину зустрічі Кирила Кожум'яки зі змієм, особливу увагу приділяємо їх мові, з настороженістю й прихованою лукавістю в голосі передаємо слова змія: «- А що, Кирило ? Прийшов битися чи миритися?», а відповідь Кожум'яки - гордовито з роздратуванням: «Де вже миритися? Битися з тобою, з іродом проклятим». Правильне відтворення характерних особливостей дійових осіб казки підсилює зорове сприймання слухачів, зосереджує їх увагу на головному.

Діалог у казці є одним із важливих засобів типізації дійових осіб. Слухаючи висловлювання персонажів твору, діти повинні давати їм свою характеристику, визначати своє ставлення до них: схвалювати чи засуджувати.

Казковій розповіді властиве широке використання стійких і влучних епітетів: «Іде, солодкими оченятами позирає» («Лисиця та їжак»), «Підняла морду і завела солоденьким голосом» («Півень, собака і лисиця» - литовська народна), «Підійшла снігуронька до вогнища, стоїть - тремтить, в лиці ні кровинки нема, руса коса розсипається» («Снігуронька»); протиставлень, порівнянь: «Забігла вона вперед, лягла на дорозі і лежить, як мертва.» («Лисичка»), «А Снігуронька знайшла холодний струмочок, коло нього сидить, пальці в бистрій воді мочить, краплинками, мов перлинами, грається.» («Снігуронька»), «От і почали вони битися - аж земля гуде. Аж пирхає, аж захлинається проклятий. » («Кирило Кожум'яка»); тавтологічних повторів: «Ходім та ходім, Снігуронько!», «Іди, іди, Снігуронько! Іди, іди, дитинонько...»(«Снігуронька»), «Та як так, то й так....» («Казка про липку й зажерливу бабу» - укр. нар. казка), «Зібрали брати багатий-пребагатий урожай.» («Як брати батьківський скарб ділили»); стійких виразів: «Думали-думали і нарешті придумали.» («Бременські музиканти» - нім. нар. казка), «Людей слухай, а свій розум май.» (біл. нар. приказка); прикладок-характеристик (мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, старик-роковик) тощо. Все це надає казці мальовничості, чарівності, принадності. Читець повинен добре усвідомити суть таких художніх особливостей і підібрати відповідні засоби виразності. Найважливіше у змісті треба виділяти: читати його повільніше, але інтенсивніше, мелодійніше, робити перед ним психологічні паузи, щоб зосередити увагу слухачів. Виклад у казці послідовний, конкретний, зрозумілий. Тому окремі моменти опису (зокрема пейзажу, характерних рис чи окремих дій персонажів - динамічності, активності або пасивності тощо) іноді треба «домалювати" інтонацією.

Уважно треба підходити і до закінчення казки. Закінчення, як і зачин, має певну мету: узагальнити сказане, підвести до певних висновків чи й просто створити веселий настрій у слухачів. Тому перед завершенням слід робити довгу паузу, а головні слова - інтонаційно підкреслювати. В кінці казки також необхідно витримувати довгу паузу, щоб діти змогли ще раз усвідомити все, пережити і поступово перейти з казкового світу в реальний.

Вірші. Читання віршів ґрунтується на тому, що й читання прози. Це відповідність інтонації авторському задумові, правдивість відтворення живим словом змісту твору через художні образи, особливо через почуття й переживання самого автора. Проте в самому процесі читання прози і віршів існує істотна різниця. Вона виявляється в різній системі організації художньої мови. Вірш записується рядками не на цілу ширину сторінки, як у прозі, а стовпчиком, поділяючись часто на строфи. За формою вірш може складатися з однієї або кількох строф, навіть з одного або кількох рядків. Мова вірша ритмічно організована, емоційніша та експресивніша, ніж мова прози, і тому характеризується своєрідністю інтонації і особливим темпом, пов'язаним з більшою кількістю пауз, ніж це буває у прозі, а також близькістю до музичного звучання. Зрозуміло, що читець повинен добре орієнтуватися в певних особливостях, оскільки він вказує і на специфіку читання.

Першорядне завдання читця вірша полягає в тому, щоб збагнути всю важливість його ритму, вміти вільно ним володіти як художнім засобом. Ритм надає мові більшої експресивності, милозвучності, емоційності й виразності. Завдяки ритму кожне слово у вірші має велике смислове й емоційне навантаження, звучить значно виразніше, ніж у прозі. Позбавимо вірша ритмічності, і ми не побачимо його сили виразності, краси й завершеності, а то й поетичності змісту.

Ритмічно організована віршова мова поділяється на відрізки, так звані віршові рядки, або ритмічні одиниці. Залежно від того, як вони будуються у вірші, розрізняємо такі системи віршування: силабічну, силабо-тонічну і тонічну.

Силабічний - це такий вірш, у якому ритмічний лад опирається на однакову кількість складів у віршових рядках з вільним розміщенням наголосів. Силабічним віршам нерідко властива наявність цензури, тобто поділ рядків такого вірша за допомогою віршової паузи на два піввірші. Вона поділяє віршовий рядок за допомогою паузи на два піввірші і є опорою для ритму. Рядки силабічного вірша не поділяються на стопи або такти. Проте це не означає, що їх можна читати як прозу. Для непорушності структури і звучання вірша необхідно акцентувати цілісність піввіршів, рядків із підсиленою вимовою наголошених слів, які втілюють у собі емоційний заряд тексту, і особливо наголошених складів на головних логічних наголосах.

Підсилена вимова таких слів і тактів, дотримання відповідної тривалості пауз у кінці клаузул підкреслить загальний пафос вірша, його звучання.

Силабо-тонічний - це такий вірш, у якому рядки мають визначену кількість складів і певне розміщення наголосів. Це найрозповсюдженіша система віршування в нашій поезії.

Правильне відчуття ритму читцем у процесі читання є засобом підсиленої виразності мови вірша, її емоційної напруженості, дає естетичну насолоду слухачам. І навпаки, порушивши ритм у процесі читання, читець позбавиться такого засобу впливу.

З ритмом тісно пов'язана віршова пауза, яка обов'язково робиться в кінці кожного рядка. Проте її не можна зводити до механічного поділу віршових рядків. Вона повинна служити і розкриттю змісту твору, передачі різних відтінків почуття.

Завдяки закінченню і римі, вірш може звучати урочисто й енергійно («Помагай» П. Воронька), легко і плавно («Сніжинки» М. Вороного). Під час читання вірша особливу увагу приділяємо тій римі, яка припадає на слова з важливим смисловим навантаженням.

Важливо не пропускати також засобу евфоніки, тобто краси звучання окремих мовних елементів - звукових повторів: асонансу (повторення однакових голосних) і алітерації (повторення однакових приголосних).

Читець повинен брати до уваги і строфу. З нею також тісно пов'язане звучання вірша. Строфа об'єднує групу віршових рядків, пов'язаних між собою певною системою рим та інтонацією, має ритмічний і музичний характер, і надає завершеності мелодії вірша. Таким чином, строфа створює логічно-емоційну завершеність тих віршових рядків, що входять до її складу. Тому при читанні треба дотримуватися такої завершеності строф. Після кожної з них доцільно робити тривалі паузи. Це сприятиме чіткому сприйманню слухачами їх змісту, а через них і змісту віршованого твору.

Тонічний - це такий вірш, у якому кількість наголосів у рядках переважно однакова, але рядки не поділяються на стопи, не мають визначеної кількості складів. Система такого вірша не вміщує правильного чергування наголошених і ненаголошених складів, але й не відмовляється від використання можливостей попередніх систем (силабічної і силабо-тонічної), чим і збільшує кількість можливих ритмічних варіацій.

Виразність читання тонічного вірша залежить від тих особливостей, які відрізняють його від прози та інших систем віршування. Довільне розташування ненаголошених складів не може бути нейтральним, навпаки, в процесі читання має збільшуватися гучність і виразність вірша. Читати треба плавно, нерозривно і з таким мелодичним забарвленням, яке з найбільшою силою відіб'ється на наголошених словах і особливо головних, що завершують зміст кожного окремого речення.

Нерідко однакова кількість наголошених слів, які організовують своєрідний ритм вірша, вимовляється дещо чіткіше, ніж у силабо-тонічному вірші. Сильнішого звучання потребують і наголошені склади таких слів. На них з найбільшою силою має відбиватися емоційний заряд вірша. Кінцева рима і відповідна тривалість паузи після неї мають підкреслювати поділ вірша на рядки, конкретизувати його зміст і експресивність.

Крім загальних вимог до читання віршів як ритмічно організованого мовлення, читцю треба знати і враховувати особливості лірики, яку за тематичним принципам можна поділити на громадянську, філософську, інтимну й пейзажну.

Оскільки в процесі читання ліричного твору важливо передати не тільки певні переживання автора, ліричного героя, викликані різними обставинами життя, а й характер переживань за своїм змістом, то, зрозуміло, читцю треба докладно розкрити авторські медитації (роздуми, споглядання, самозаглиблення) і притаманну йому об'єктивність тону.

Громадянська лірика. В ній висловлюються певні погляди поета на суспільство, суспільні явища, порядки, їй властива форма заклику, звинувачення, клятви тощо. Автор не тільки висвітлює свої погляди, а й формує їх у читача. Тому позиції ліричного героя характерне підсилене вольове начало і це має бути головним у процесі читання вірша.

Філософська лірика. В ній висвітлюються глибокі роздуми поета над життям, світом понять, речей тощо. Успіх читця залежатиме від того, наскільки він розкриє характер авторських роздумів, ліричного героя, зробить ті роздуми своїми і визначить обставини, які змушують його до них. Важливим тут може бути і визначення форми спілкування: розмова поза слухачами чи безпосередньо з ними, розмова вголос чи звертання до неприсутніх слухачів.

Інтимна лірика передає душевні переживання ліричного героя, породжені почуттям любові, кохання, які можуть мати різний характер втілення у вірші. Причому вони не завжди підтверджуються конкретними життєвими фактами. Читцю в усіх випадках треба створювати в уяві, домальовувати ряд картин, пов'язаних з історією кохання (місце, час, обставини тощо), які б конкретизували характер переживань, підказували настрій.

Пейзажна, або описово образотворча, лірика змальовує красу природи і містить у собі приховану медитативність. Вона може виражатися з відчутно емоційною експресивністю як у предметній зображальності твору, так і в його художньому мовленні або й нерідко в коротких узагальнених висловлюваннях автора.

Байка - невеликий, здебільшого віршований алегоричний повчально-гумористичний або сатиричний розповідний твір, у якому недоліки суспільства і людські вади відтворюються в образах тварин, рослин, речей або ж зводяться до умовних людських стосунків. Байка близька до казки, із якої вона й бере свій початок. Тому дійові особи в ній часто не відрізняються від казкових: наділені тими ж сталими рисами характеру, часто поділяються на позитивних і негативних.

На відміну від казки та інших жанрів, байка складається з двох частин: розповіді й моралі (повчання), яка подається в афористичній формі й містить головну думку твору. Виступати мораль може на початку твору («Лебідь, Щука і Рак» Л. Глібова) або в кінці («Чиж та Голуб» Л. Глібова). Трапляються байки, в яких немає авторської моралі («Коник-стрибунець», «Вовк і Кіт» Л. Глібова). В таких випадках вона випливає безпосередньо з розповіді.

Слід відзначити й те, що серед інших жанрів байка в більшій мірі дає можливість читцеві розкрити ідейний зміст. Тому потребує особливої роботи над текстом, незалежно від того, чи вона з мораллю чи без моралі. І в першому, і в другому випадках читець повинен яскраво бачити своє творче завдання, прагнути якомога ближче донести до слухачів ідейну спрямованість, справити на них відповідний естетичний вплив.

Те, що ідея байки часто виявляється сформульованою самим автором, аж ніяк не звільняє виконавця від необхідності підкорити своє виконання розповідної частини розкриттю і донесенню тієї ідеї. Мораль байки підведе підсумок, а розповідна частина повинна цей підсумок підготувати, зробити його максимально переконливим, наочним.

Щоб полегшити попередню роботу над текстом байки, слід розчленувати її за композиційною побудовою: експозиція, зав'язка дії, розвиток дії, розв'язка. Щоб не порушити під час читання байки специфіки її як жанру, слід, по-перше, не забувати, що байка - це так званий вільний вірш, тобто з різною кількістю стоп у віршованих рядках і астрофічною будовою, і потребує дотримання в кінці кожного віршованого рядка відповідних пауз; по-друге, основний тон виконання повинен бути природний, переконливий і не сумний, оскільки зображення в байці подається у формі розповіді, з наявністю розгорнутого діалогу. Крім цього, байці властиві елементи комізму. Отже, читець повинен виступати перед слухачами як співрозмовник, який емоційно розповідає їм про цікавий повчальний випадок. По-третє, обов'язково треба враховувати мову автора і мову алегоричних образів. Правильність читання авторської мови залежить від того, наскільки читець визначить ставлення автора до зображуваних ним подій, їх оцінку, його думки, почуття, наміри у зв'язку з цими подіями. Так, розповідаючи про Чижика, з яким трапилося нещастя («Чиж та Голуб» Л. Глібова), автор ставиться зі співчуттям до нього: називає його сердегою («Сердега в клітці рветься, б'ється...»).

Мова персонажів передається з обов'язковим урахуванням їх індивідуальних особливостей, зовнішності, характеру, дій, поведінки, вчинків, оскільки під тваринами, рослинами чи речами ми розуміємо людей з різними рисами - не тільки психологічними, а й соціальними, професійними, віковими тощо. Отже, головним у читанні мови персонажів є передача характерних рис людей, а не тварин виховання, а найголовніше - від ідеї твору. Тому будь-яке намагання перевтілюватися в образ персонажа може призвести до руйнування основного спрямування твору.

Показувати персонажів (проте не грати їх) можна тільки в тих випадках коли в їх поведінці виявляться повадки, звички безпосередньо їм властиві. Це може послужити засобом емоційного впливу на слухачів.

Відповідні вимоги ставляться й до читання моралі байки. Оскільки вона завжди виступає як узагальнення розповіді, як висновок з певними повчанням, напучуванням, то тривалість читання диктується правильністю визначення завдань наскрізної дії. Читець чітко розуміє своє творче завдання і відповідно діє словами: висміює, таврує брехуна, боягуза, егоїста, підлабузника, ледаря тощо протягом усього твору, а потім робить з цього певні висновки.

Список використаної літератури

1 Денисюк А.С. Розвиток уяви учнів на уроках читання // Поч. школа. - 1970. - №1. - С. 36-38.

2 Дорошенко С.І. та ін. Методика викладання української мови: Навч. пос. - К.: Вища школа, 1992. - 380 с.

3 Егоров Т.Г. Психология овладения навыком чтения. - М.: АПН РСФСР, 1953.-264 с.

4 Кодлюк Я.П. Формирование общеучебных умений и навыков у учащихся 1-2 классов 4-летней начальной школы: Автореф. дис... канд. пед. наук: 13.00.01. - КДУ имени Т.Шевченко. - К., 1993. - 24с.

5 Мединский Е.Н. Воспитание культурных навыков поведения и речи детей. - М., 1956. - 400 с.

6 Науменко В.О. Формування навичок читання // Поч. школа. - 1991.-№4.-С. 34-36.

7 Онищук В.А. Урок в современной школе: Пос. для учителя. - М.: Просвещение, 1986. - 260 с.

8 Пабат В.В. Естетична палітра казок про тварин // Поч. школа. - 1994. -№5,- С. 28-30.

9 Пабат В.В Поліщук Ф.Н. Вивчення усної народної творчості: Посіб. для вчит. - К.: Рад. школа, 1978. - 125 с.

10 Програми середньої загальноосвітньої школи 1-4 (1-3) класи. - К.: Освіта, 1994.-254с.

11 Психологія / За ред. Костюка Г.С. - К.: Рад. школа, 1968. -516с.