Лінгво-педагогічні основи вивчення частин мови у початковій школі

Лінгво-педагогічні основи вивчення частин мови у початковій школі

курсова робота

Зміст

1. Лінгвістичні основи вивчення частин мови у початковій школі

2. Принципи вивчення частин мови у початковій школі

Список використаної літератури

1. Лінгвістичні основи вивчення частин мови у початковій школі

У морфологічну структуру мови в її широкому розумінні входять парадигми відмінюваних частин мови (іменників, прикметників, займенників, числівників і дієслів) та морфемна структура усіх частин мови, тобто всіх класів слів, як змінних, так і незмінних.

Кожна відмінювана частина мови має свої характерні парадигматичні мікросистеми, які створюють систему парадигм даної частини мови. Отже, існують окремі системи парадигм іменників, прикметників, займенників, числівників та дієслів, що в своїй сукупності складають загальну морфологічну парадигматичну систему мови. У кожну парадигму входить не лише система флексій (закінчень), а й певна кількість варіантів основ, які сполучаються з одними й тими ж флексіями [5, 46].

Одним з основних завдань граматичної науки є класифікація мовних фактів. На граматичному рівні лексичний склад мови поділяється на лексико-граматичні класи слів, що звуться частинами мови.

Проблема поділу слів на частини мови має свою багатовікову історію і досі остаточно не розв'язана. Проблемним передусім є те, які властивості слів треба брати до уваги при розподілі їх за частинами мови. Одні висловлювали думку, що слід зважати лише на морфологічні ознаки слова, інші вважали за необхідне брати до уваги поряд з морфологічними ще й семантичні ознаки, а ще інші використовували весь комплекс семантичних, граматичних та словотворчих ознак.

В основу розподілу слів на лексико-граматичні класи -- частини мови - найчастіше покладено морфологічний принцип, який доповнюється синтаксичним і лексико-семантичним [71, 134].

Основною морфологічною ознакою, яка кладеться в основу лексико-граматичної класифікації слів, є наявність або відсутність у них парадигми відмінювання. Ця ознака дає змогу виділити дві основні групи слів: відмінювані (змінні) і невідмінювані (незмінні) слова. Для детальнішої класифікації змінних слів береться до уваги наявність у них граматичних категорій роду, числа, відмінка, перехідності неперехідності і виду, тобто всіх найзагальніших іменних і дієслівних категорій.

Головною синтаксичною ознакою, яка допомагає класифікувати слова з погляду їх належності до різних частин мови, є здатність слів граматично поєднуватися з іншими словами в реченні. За цією ознакою слова поділяються на граматично залежні і граматично незалежні. Характер цієї залежності (узгодження -- неузгодження) (Такі типи синтаксичного зв'язку, як керування і прилягання, для розрізнення яких нерідко доводиться звертатися до змісту всього речення, при визначенні частин мови не диференціюються) дає змогу виділити окремі підкласи слів.

Лексико-семантичними ознаками служить наявність чи відсутність у слова лексичного (співвідносного з поняттям) і граматичного значень. Відповідно до цього слова поділяються на повнозначні і неповнозначні. Лексичні значення повнозначних слів у свою чергу поділяються на предметні, означальні (власне ознака, процесуальність і ознака ознаки) та числові. Окремою ознакою на рівні семантики можна вважати також еквівалентність, тобто здатність слів виступати семантичними репрезентантами цілого підкласу [34].

Сукупність ознак морфологічного, синтаксичного і лексико-граматичного рівнів дає змогу виділити широкі класи слів [43, 44-45]:

І. Змінні повнозначні -- мають парадигму відмінювання, граматично поєднуються з іншими словами, співвідносяться з поняттями (брат, читання, веселий, вік, три, вчений, третій, ходити).

Всередині цього класу слів на основі інших ознак (наявність певних граматичних категорій, здатність узгоджуватися з іншими словами, вираження понять предметності, ознаки, кількості чи здатність виступати їх репрезентантом) виділяються окремі підкласи, які прийнято називати змінними повнозначними частинами мови: іменник (брат, читання, ходіння) - підводиться під категорії роду, числа й відмінка; має здатність граматично поєднуватися зі словами в реченні як способом узгодження, так і іншими способами; означає предметність; прикметник (веселий, розумний, працьовитий, третій) -- підводиться під категорії роду, числа и відмінка; має здатність граматично поєднуватися зі словами в реченні тільки способом узгодження; передає ознаку; числівник (один, три, п'ятнадцять) -- підводиться під категорію відмінка, а також частково роду й числа; має здатність граматично поєднуватися із словами в реченні як способом узгодження, так і іншими способами; означає число; займенник (він, такий, стільки) -- підводиться під категорію відмінка і в більшості випадків також під категорії роду й числа; має здатність граматично поєднуватися з іншими словами в реченні способом узгодження (в переважній більшості випадків) та іншими способами; виступає еквівалентом іменника, прикметника або числівника (оскільки іменники, прикметники, числівники й займенники підводяться під одні і ті ж граматичні категорії, усі ці частини мови називають іменними); дієслово (ходити, ходячи, написаний) -- підводиться під категорію перехідності / неперехідності, категорію виду, а також частково роду, числа й відмінка; з іншими словами переважно поєднується способами керування й прилягання, хоч може й узгоджуватися; передає ознаку (дію, процес).

II. Незмінні повнозначні -- переважно не мають парадигми відмінювання, граматично поєднуються з іншими словами, співвідносяться безпосередньо з поняттями; цей клас становить собою окрему повнозначну частину мови -- прислівник (весело, можна); прислівники не підводяться під жодну з виділених граматичних категорій, не узгоджуються з іншими словами в реченні, передають ознаку.

III. Незмінні неповнозначні -- не мають парадигми відмінювання, граматично поєднуються з іншими словами в реченні, не співвідносяться з поняттями і виражають ряд граматичних (синтаксичних) значень; це клас службових слів; за характером вираження граматичної ознаки в цьому класі можна виділити ряд підкласів, які прийнято кваліфікувати як окремі службові (неповнозначні) частини мови: прийменник (під, при, над, завдяки) -- разом з відмінковою формою іменника служить для вираження залежності між двома іменниками або між дієсловом та іменником; частка (би,б, же, хай (нехай), мов) -- використовується для вираження контекстуально обумовлених значень (логічного виділення слова, підкреслення звертання та ін.), а також при аналітичному формотворенні і словотворенні (для передачі умовного і наказового способів дієслова та ін.); сполучник (а, але, проте, причому) -- вживається для утворення сурядних словосполучень і для поєднання сурядних та підрядних речень.

IV. Еквіваленти висловів -- не мають парадигми відмінювання, не поєднуються з іншими словами граматичними зв'язками, не співвідносять-ся безпосередньо з поняттями і мають нульове граматичне значення; фактично до цього класу належать не слова (бо кожне слово є носієм або лексичного і граматичного, або тільки граматичного значення), а еквіваленти висловів; клас цих лексичних одиниць виділяють в окрему частину мови -- вигук (ого! ех! кукуріку!).

Характеристика повнозначних частин мови ґрунтується на їх узагальненому лексичному значенні. Воно є результатом абстрагування від конкретних лексичних значень повнозначного слова [75, 134].

Таким узагальненим лексичним значенням для іменників є предметність, для прикметників -- атрибутивність, для дієслів -- процесуальність, для числівників -- кількісність, для прислівників -- атрибутивність, для займенників -- вказівність (дейктичність) (від грецького -- вказівний).

Усі частини мови належать до єдиної лексико-граматичної системи, між одиницями якої існують певні взаємовідношення і тісні взаємозв'язки. Ці закономірні взаємозв'язки виявляються передусім у взаємопереходах і перетвореннях однієї частини мови в іншу. О.О.Потебня в свій час писав: «Розуміючи мову як діяльність, не можна дивитись на граматичні категорії. Ці живі взаємопереходи відбуваються у зв'язку з різними змінами синтаксичного, рідше стилістичного функціонування частини мови в мовленні. Нове функціонування даного слова в реченні приводить до того, що це слово втрачає свої первинні семантичні і граматичні особливості і одночасно набуває властивостей іншої частини мови» [70, 21].

Водночас, як зазначає В.С.Ващенко, «не можна заперечувати того, що в живій мовній структурі наявні такі елементи, які не вкладаються у типові визначені категорії. Такими й є явища переходу серед частин мови. Однак це не означає, що вони стоять за межами мовної закономірності. Навпаки, вони -- цілком закономірні. Перехідні явища характеризують перетворення в системі, розвиток мови, її життя. Сама система, як певна цілість, не тільки не руйнується наявністю перехідних категорій, а, навпаки, ще більше зміцнюється й урівноважується. Без них система застигла б, стала нерухомою, а через те й змертвілою. Перехідні лексико-граматичні явища скріплюють систему частин мови в процесі її розвитку... Отже, перехідні лексико-граматичні категорії-це носії нового... Без перехідних явищ немає нового, немає руху, немає розвитку мови» [77, 49].

У сучасній українській літературній мові, як і в інших сучасних слов'янських мовах, перехідних явищ досить багато. Вони охоплюють сферу майже всіх повнозначних і службових частин мови.

Найбільше перехідних явищ спостерігається в сфері повнозначних частин мови [22, 54]. Сюди належить субстантивація прикметників і дієприкметників (вартовий, молода, учительська, майбутнє, минуле, трудящі, незримий, лежачий, перший, відживаюче, вмираюче, відстале, вчений), адвербіалізація -- перехід іменників, прикметників, числівників, дієслів у прислівники (вниз, догори, весело, тричі, лежачи), ад'єктивація -- перехід дієприкметників у прикметники (учений, печений, тухлий і под.), прономіналізація -- перехід числівників у займенники (наприклад, один -- у значенні “якийсь” -- хлопець), кон'юнкціоналізація -- вживання займенників у ролі сполучників (який, що). Інколи займенникові форми можуть виступати у функції часток: собі, мені, тобі. У лінгвістичній літературі поширена не цілком обгрунтована думка, що в процесі переходу однієї частини мови в іншу форма слова лишається незмінною. Так, О. О. Шахматов вважав, що «одні частини мови можуть переходити в інші, не міняючи своєї форми» [27, 9].

Проте треба визнати, що насправді в процесі взаємопереходу однієї частини мови в іншу відбуваються глибокі внутрішні зміни як змісту, так і форми слова. Саме тому одним із важливих завдань морфології є з'ясування живих способів переходу з одного лексико-граматичного класу слів у інший. Адже ж з цими переходами органічно пов'язані зміни і в межах словозміни, і в сфері словотворення. Так, наприклад, в основі субстантивації прикметників лежить процес опредмечення ознаки. При цьому в процесі субстантивації прикметник набуває лексико-семантичних і граматичних ознак іменника: самостійних категорій роду, числа й відмінка. Субстантивація не лише охоплює лексико-семантичний бік прикметника, але й поширюється на граматичні значення, а тим самим і на граматичну форму. У зв'язку з цим явище переходу слів із сфери однієї частини мови в іншу треба кваліфікувати і як зміну змісту слова, і як зміну його парадигматичної чи словотворчої форми.

У процесах взаємопереходу однієї частини мови в іншу спостерігаються різні ступені перехідності, про що переконливо свідчить повна і часткова субстантивація прикметників та інших частин мови,

Граматичні категорії як узагальнені лексико-граматичні поняття виявляються через підпорядковані їм видові часткові граматичні поняття у відповідних системах граматичних форм окремих частин мови. Граматичні категорії, таким чином, є невіддільними від частин мови [2, 61].

Частини мови об'єднуються і розмежовуються відповідно до властивих їм комплексів граматичних категорій. У сфері частин мови граматичні категорії поєднуються і переплітаються із словотворчими категоріями; цей взаємозв'язок формування і словотворення з категоріями частин мови, природно, зближує й самі процеси формування і словотворення. Граматичні категорії в цілому мають вищий ступінь абстрактності, ніж словотворчі категорії. Комплекси граматичних категорій у межах частин мови не однакові. Певним частинам мови властиві відповідні граматичні категорії. Є граматичні категорії, що властиві двом чи більше частинам мови. Наприклад, перехідність/ неперехідність, вид, особа, час, спосіб, стан -- це дієслівні категорії; рід, число, відмінок -- категорії насамперед іменні, проте вони виявляють себе і в системі форм дієслова [71, 142].

Частини мови як класи слів виразно відображають складну взаємодію лексики і граматики. Постійна спрямованість граматики на лексику, яка, з одного боку, свідчить про семантичне підґрунтя формування граматичних категорій і, з другого боку, розкриває закономірності граматичної спеціалізації кожного (особливо показовим щодо цього є становлення новостворених лексичних одиниць) слова, уможливлює функціонування мови і її взаємопов'язаних ярусів у процесі мовленнєвої реалізації.

Система частин мови сформувалася на перетині лексики, синтаксису і морфології, і дослідження їх у цьому аспекті є, безперечно, перспективним. Проте, незважаючи на тривалу історію вивчення частин мови на матеріалі різних мов, проблема частин мови не може вважатися розв'язаною й на сьогодні: ні щодо їх складу, ні щодо принципів класифікації [2, 61]. Вимагають уточнення критерії виділення частин мови (що безпосередньо відбивається на їх складі), розмежування центру і периферії частин мови, визначальні їх синтаксичні і морфологічні характеристики у плані взаємодії з категоріальною і лексичною семантикою, ступінь вияву семантичних і граматичних ознак у різних підгрупах певної частини мови, іноді в окремих частин мови як специфічного граматичного класу.

Принципові розбіжності щодо частин мови виявляються у критеріях їх класифікації. Очевидним є факт, що склад частин мови та їх ієрархія нерідко зумовлюються прийнятими дослідником критеріями, зокрема відмінностями у виборі критеріїв. Питання про застосування одного або декількох критеріїв при класифікації частин мови протягом тривалого часу було і залишається в сучасній лінгвістиці центральною проблемою наукової граматики. Щодо кількості критеріїв висловлювалися інколи діаметрально протилежні погляди [69, 366]. До полярних поглядів належить визнання єдиного критерію класифікації, з одного боку, і необхідності застосування комплексу різних критеріїв, з другого боку.

У межах класифікації за одним критерієм (гомогенної класифікації) і класифікації за декількома різними критеріями (гетерогенної класифікації) також спостерігаються внутрішні відмінності. Так, прибічники гомогенної класифікації визнають єдиним критерієм розподілу слів з а частинами мови або лексичний, або морфологічний, або синтаксичний критерій. Послідовним представником лексичної класифікації частий мови виступав Ш. Баллі. Необхідність запровадження тільки морфологічного критерію тепер обстоює, зокрема, А. М. Мухін.

На думку О.П.Суника, загальнограматичні значення частин мови становлять єдину ознаку, за якою слова об'єднуються у ці класи. Гетерогенна класифікація в різних модифікаціях знайшла своє відображен-ня у працях Л.Б.Щерби, В.В.Виноградова, В.М.Жирмунського, В.Г.Адмоні, В.І.Кодухова, І.К.Кучеренка та ін. При гетерогенній класифікації частин мови спостерігаються як кількісні, так і якісні її різновиди [22, 231].

Зокрема, В. В. Виноградов вважав, що поділ слів за частинами мови зумовлений п'ятьма факторами: 1) відмінностями тих синтаксичних функцій, які виконують різні категорії слів У зв'язному мовленні, у структурі речення; 2) відмінностями морфологічної будови слів і форм слів; 3) відмінностями речових (лексичних) значень слів: 4) відмінностями у способі відображення дійсності; 5) відмінностями у природі тих, співвідносних і супідрядних граматичних категоріий, які пов'язані з тією чи іншою частиною мови [2, 62-63]. Наводячи такі ознаки частин мови, В.В.Виноградов підкреслював, що відмінності у граматичній структурі частин мови викликані відмінностями їх синтаксичних функцій.

В.М.Жирмунський, поділяючи в основному погляди школи В.В.Виноградова, розглядає частини мови як лексико граматичні категорії (розряди) слів, у дефініції яких необхідно враховувати як значення слова, його лексико семантичний зміст, так і його граматичну форму-морфологічну та синтаксичну [79, 260]. Проте вчений висловлює істотне зауваження, що складний взаємозв'язок лексико семантичного і граматичного аспектів тієї або іншої категорії в різних випадках буває неоднаковим і домінувати можуть якісь з її ознак.

Недвозначно про пріоритет семантичного критерію щодо морфологічного висловився Л.В.Щерба: «А втім, навряд чи ми тому вважаємо стіл, ведмідь іменниками, що вони відмінюються швидше ми тому їх відмінюємо що вони іменники» [55, 101]. Вихідним і провідним при визначенні поняття “частина мови” та граматичній класифікації слів І. К. Кучеренко вважає реальне значення слова, підкреслюючи, що специфікою реального значення слова в кінцевому підсумку визначаються і граматичні його атрибути [5, 53]. Не всі прибічники гетерогенної класифікації частин мови схильні надавати перевагу одному з критеріїв. Так, В. Г. Адмоні слушно вказує, що одночасне застосування декількох критеріїв випливає із самої сутності мовних явищ, але вважає неправомірним виходити з домінуючого становища одного з критеріїв [23, 47].

Останнім часом на роль єдиної сутності, яка характеризує всі частини мови, висувають їх ономасіологічну властивість -- здатність бути номінативними знаками, знаками назвами. Головним принципом поділу всіх слів на розряди стає тоді ономасіологічний принцип, покликаний відображати в частинах мови розчленування людиною навколишньої дійсності відповідно до природи речей [71, 143]. Хоч описові основних принципів розподілу слів за частинами мови і питанням недосконалості традиційної класифікації присвячувалося і продовжує присвячуватися багато уваги, проте і досі проблема виділення частин мови у мовах різної будови є однією з найбільш дискусійних проблем загального мовознавства В. О. Сєбренников, міркуючи про переваги гетерогенної класифікації (у її триаспектному варіанті, при якому враховується значення слова, його функція у складі речення та морфологічні особливості), зауважує “Необхідно визначити, який із цих аспектів є найважливіший”.

Застосування якого-небудь одного критерію, безперечно, не забезпечує послідовної класифікації частин мови, оскільки саме частини мови, на думку В. І. Кодухова, є пунктом перетину і взаємодії морфологічного, синтаксичного і лексичного ярусів мови [27, 84]. Тільки комплексний критерій -- семантичний, синтаксичний і морфологічний -- дає можливість здійснити всебічну класифікацію слів. Проте сукупність трьох зазначених критеріїв поширюється на ядро частин мови. периферія ж характеризується неповним (одним або двома) набором критеріїв. До того ж слід зазначити, що оскільки частини мови є семантико граматичними класами, то граматична спеціалізація слів відіграє тут показову роль

Гетерогенна класифікація частин мови, як найбільш перспективна щодо охоплення об'єктивних мовних показників треба зважати на ієрархію критеріїв, підпорядкованість їх одному визначальному критерієві. Таким виступає звичайно семантичний критерій, що вказує на глибинні семантичні чинники, на яких формуються синтаксичні і морфологічні ознаки слів Семантичний критерій кваліфікується по-різному. У сферу його застосування входить, зокрема, прямий зв'язок слів певного класу з позамовною дійсністю [34, 136].

Такий зв'язок стосується лише ядра (центру) лексико-граматичного класу, не будучи застосовним щодо периферійних його компонентів, оскільки периферійні елементи класу співвідносяться не безпосередньо з предметним значенням слів, а з їх узагальненим значенням. Узагальнене значення, яке витворилося на ґрунті предметного, лексико денотативного значення ядра лексико граматичного класу і яке поширюється також на новосформовані елементи з іншим предметним значенням, але в тотожній синтаксичній позиції, функціонує в ролі категоріального значення частини мови. Категоріальне значення, охоплюючи ядро лексико-граматичного класу і його периферію, характеризує синтаксичні потенції слова.

Отже, видається доцільним семантичний критерій розглядати у трьох вимірах: а) у площині найменуванню позначення певних об'єктів навколишньої дійсності, б) у плані лексичного значення слова, в) в аспекті категоріального значення частини мови [69, 375]. Найбільш тісно пов'язаними в семантиці слова виявляються перші два виміри, що вказують на спрямованість окремих частин мови до відповідних об'єктів навколиш-нього світу та своєрідність відображення останніх у мові Ступінь узагальнення в лексико-денотативному значенні слова та його категоріаль-ному значенні є різним. На найнижчому рівні абстракції перебуває індивідуальне лексичне значення слова, на найвищому -- категоріальне значення частини мови

Усі слова, виражаючи відповідне лексичне значення, у мові граматично спеціалізуються. Основу такої спеціалізації, очевидно, створює семантика слова, адже вона коригує вживання слова у певних граматичних функціях. Вирішальну роль щодо граматичної спеціалізації слів відіграють їх синтаксичні параметри. Завдяки рухливості синтаксичних функцій частин мови виникають синтаксичні деривати частин мови, тобто словоформи з вторинною функцією [31, 6].

Отже, синтаксичний критерій у структурі мови можна розглядати як другий після семантичного критерію його, як і семантичний, варто кваліфікувати з різних боків Часто під синтаксичною функцією розуміють конкретну формально синтаксичну позицію в реченні або слово-сполученні, тобто поверхневу синтаксичну функцію, яка визначається на базі відповідних синтаксичних зв'язків.

Повнішу кваліфікацію слова дає розуміння синтаксичного критерію у двоярусній інтерпретації, застосування якого передбачає виділення компонентів, що визначаються на основі синтаксичних зв'язків, та компонентів, які характеризуються семантико-синтаксичними ознаками, окреслюва ними з урахуванням синтаксичних зв'язків [46, 263]. Перші компоненти складають поверхневу структуру синтаксичних конструкцій, другі їх глибинну структуру. Пов'язана з позамовною дійсністю значеннєва база глибинної структури свідчить, про те, що семантико-синтаксичннй аспект синтаксичного критерію якоюсь мірою споріднює його з лексико-семантичним аспектом семантичного критерію.

Проте істотна відмінність семантизованого синтаксичного критерію полягає в тому, що він ґрунтується на семантико-синтаксичних відношеннях між компонентами, тоді як семантичний критерій у його лексичному вияві не враховує цих відношень. Семантико-синтаксичні ознаки, будучи спрямованими на семантичні відношення між компонентами та категоріальне значення частин мови, становлять пункт перетину і взаємодії лексики і граматики [23, 137].

На синтаксичну спеціалізацію нерідко вказує морфологічний критерій, який поширюється на формальні ознаки частин мови - сукупність граматичних категорій і парадигм. Застосування цього критерію контролюється синтаксичним ярусом мови, його формально-граматичною та семантико-граматичною структурою.

Отже, ієрархія критеріїв набуває такого вигляду: роль базового критерію виконує семантичний критерій, що зумовлює граматичну спеціалізацію слова в реченні або словосполученні; синтаксичний критерій, у свою чергу, є базовим для морфологічного критерію. Поряд із загальновизнаними семантичним, синтаксичним і морфологічним критеріями варто назвати ще два критерії логічний і словотвірний, які можуть бути досить показовими при виділенні частин мови у спірних випадках. Логічний критерій спрямований на визначення співвідносності/ неспіввідносності граматичного компонента з поняттям, а відзначений ще Г. Паулем словотвірний критерій (як допоміжний, оскільки він стосується тільки похідних слів) знаходить своє відображення у специфічних для окремих частин мови словотворчих афіксах [27, 51].

Виділення частин мови та їх кількість ґрунтується на охарактеризованих вище критеріях. Повне охоплення різнорідними критеріями якогось слова є симптомом його належності до ядра лексико-граматичного класу. Відсутність якихось (лексичних, синтаксичних, морфологічних та ін.) ознак засвідчує похідність слова, наявність у ньому дериваційних рис або належність певного елемента до класу не-слів.

Заслуговує на увагу думка Б. Гавранека відносно того, що ознаки, які утворюють частину мови як складне ціле, не завжди представлені так рівномірно, як в іменників, прикметників і дієслів, навіть якщо не зважати на відмінності між мовами різних типів. Твердження В. М. Жирмунського про варіації складного взаємозв'язку лексико-семантичного і граматичного аспектів тієї або іншої категорії, можливість домінування тих або інших із її ознак, а також про різноманітність оформлення у різних мовах частин мови як граматичних категорій, щоправда, із збереженням універсальності їх значень у лексико-семантичному аспекті, потребує поглибленого вивчення і дальшого розвитку [44, 65].

Послідовне застосування різнорідних критеріїв класифікації дає можливість виділити чотири частини мови -- іменник, дієслово, прикметник і прислівник. На думку О. М. Пєшковського, Є. Куриловича, Ч. Фріза, Л. Теньєра та ін., саме ці частини мови виступають як незаперечні [2, 61]. Зокрема, О. М. Пєшковский вважав іменник, прикметник, дієслово і прислівник основними частинами мови та основними граматичними категоріями, оскільки вони існують у всіх мовах, незалежно від різноманітності мовних засобів їх вираження, і скрізь вони є категоріями, що зумовлюють ycі інші категорії.

Є. Курилович, виділяючи також чотири кардинальні частини мови, відзначав, що слова мають первинну синтаксичну функцію залежно від їх лексичного значення (іменник: підмет; прикметник: означення до іменника; дієслово: присудок; прислівник: означення до дієслова) і що всяке вживання їх в іншій синтаксичній функції, відмінній від первинної, є з формального погляду мотивованим вживанням. Він підкреслював, що первинні синтаксичні функції випливають з лексичних значень частин мови і являють собою транспозицію цих значень [61, 56].

Такі ж частини мови виділені Ч. Фрізом. Позначені цифровими індексами класи відповідають таким частинам мови: клас 1 -- іменникові, клас 2 -- дієслову, клас 3 -- прикметникові, клас 4 -- прислівникові [32, 39]. Основним критерієм при розподілі слів за класами у Ч. Фріза виступають функція і позиція. Л. Теньєр досить детально обґрунтував принципи виділення чотирьох частин мови -- іменника, дієслова, прикметника і прислівника. Усі слова певної мови поділяються за Л. Теньєром на повні і пусті слова, з-поміж яких тільки повні слова характеризуються тим або іншим категоріальним значенням. Значення субстанції є категоріальним значенням іменника, процес -- категоріальним значенням дієслова, атрибут субстанції -- категоріальним значенням прикметника, атрибут процесу -- категоріальним значенням прислівника.

На принципах чотирикомпонентної системи ґрунтуються частини мови, виділені О. П. Суником. Він вважає справжніми частинами мови тільки іменник, дієслово, прикметник і прислівник відповідно до їх загальнограматичних значень [34, 213]. Усі інші розряди слів виділяються за іншими ознаками, а отже, на думку О. П. Суника, не можуть вважатися частинами мови. Загальнограматичні значення виступають як лінгвістичні універсалії на противагу наборам граматичних значень типу роду, числа, відмінка, часу тощо, що виявляють специфічний для кожної мови характер У зв'язку з цим О. П. Суник не надає істотного значення синтаксичним функціям частин мови та їх морфологічному оформленню. До чотири-компонентної системи частин мови схиляються також М. В. Панов, М. Комарек, Я. Корженський і О. С. Кубрякова.

Концепція чотирикомпонентної системи частин мови стала поширеною у сучасній лінгвістиці. Проте в різних авторів вона набуває певних модифікацій щодо визначального або єдиного критерію (пор. базовий лексичний критерій у Є. Куриловича, функціональний і позиційний критерій у Ч. Фріза, граматичний критерій у вигляді загально-граматичного значення у О. П. Суника, ономасіологічний критерій, обстоюваний О. С. Кубряковою) [55, 103-104].

Лише сукупність різнорідних критеріїв, проте з базовим характером семантичного критерію, уможливлює виділення двох центральних (лексико-граматичних) класів (іменник і дієслово) і двох різнорідних периферійних класів (прикметник і прислівник). Семантичний критерій у трьох вимірах охоплює названі перші дві частини мови: по-перше, лексичним значенням іменника є назви конкретних предметів, дієслова -- назви дій і станів; по-друге, дві лексико-граматичні частини мови спрямовані на відображення різних явищ дійсності: іменник відображає предмети, дієслово - дії і стани; по-третє, ці частини мови характеризуються узагальненим значенням предметності (іменник) і процесуальності (дієслово) [75, 137]. Із семантичними ознаками розглядуваних частин мови тісно пов'язані їх синтаксичні функції (для іменника характерна функція підмета і сильнокерованого другорядного члена речення, для дієслова -- функція присудка).

У семантико-синтаксичному ярусі мови, який, формуючи категоріальне значення частин мови і семантико-синтаксичні відношення на базі лексики, є глибинним щодо поверхневого ярусу членів речення і словосполучення, іменник функціонує в ролі суб'єкта або об'єкта, дієслово -- в ролі процесуального елемента. Закріплення синтаксичного функціонування частин мови знайшло відображення в їх морфологічних показниках -- формально-морфологічних (відмінювання, дієвідмінювання) особливостях і морфолого-семантичному змісті складників слова. У східнослов'янських мовах іменникові, наприклад, властиві самостійні форми роду, числа і відмінка, дієсловам -- форми способу, часу і виду. Кожна частина мови відрізняється також специфічними для неї дериваційними морфемами, які вживаються для творення похідних слів.

З-поміж частин мови явно протиставляються один одному позначення предметів і не-предметів. На нижчому рівні розрізнення не-предмети (ознаки в широкому розумінні цього слова) поділяються на ознаки, що пов'язуються у мисленні з динамічними характеристиками, і ознаку, які мисляться статично. Цю відмінність ознак чітко характеризує Дж. Лайонз, наголошуючи, що “стативність -- це звичайна властивість для класу прикметників, але незвичайна для дієслів; не-стативність звичайна для дієслів. але незвичайна для прикметників” [2, 61]. Найбільш чітко протиставлені один одному іменники і дієслова як основні частини мови.

Центр частин мови формують іменники і дієслова як суто автономні знаки, а периферію - прикметники і прислівники як менш автономні знаки. Клас прикметників позбавлений виразної лексичної автономності. У ньому закріпилася поляризація (відокремлення) семантики стану від основної предикатної характеристики дієслова -- семантики дії. Якщо у сфері дієслова предикат стану не становить визначальної частиномовної семантичної ланки, хоча й набуває динамічних властивостей, то у сфері прикметника він трансформується в якісний стан, тобто статичну ознаку.

Периферійна для дієслова семантика стану стає визначальною для прикметника, до того ж модифікованою семантикою якісного стану. Можна зробити висновок, що у прикметнику відбулося посилення дієслівного значення стану у бік постійної ознаки предмета. Закріпленість прикметника в присубстантивній позиції спричинила дублювання ним іменникових морфологічних категорій відмінка, числа і роду, а також перетворення останніх на несамостійні, зумовлені залежністю від опорного іменника, граматичні показники [32, 41].

Клас прислівників вирізняється своїми синтагматичними, а не лексичними особливостями. Насамперед слід підкреслити, що прислівник не має свого специфічного лексичного значення. Воно ґрунтується на лексичному значенні прикметника, дієслова та іменника, тому у прислівниковій синтагматичній позиції можуть траплятися компоненти з лексичним значенням статичної ознаки, процесу і предмета. Специфіка класу прислівників полягає в тому, що лексичне значення статичної ознаки, процесу і предмета ставиться у синтагматичний зв'язок із предикатом і через те виконує функцію ознаки. Прислівник являє собою синтагматичний клас слів, який виконує функцію означення до класу предикатів. Переходячи в синтагматичний клас прислівників, прикметник, дієслово й іменник нейтралізують -- хоча неоднаковою мірою -- свої синтаксичні й морфологічні ознаки і стають периферійними елемента ми у структурі речення або словосполучення.

У системі частин мови прислівник виступає як відад'єктивний, віддієслівний і відсубстантивний синтаксичний дериват. Лише синтагматичне, стосуючись предиката, прислівник-сформована на базі прикметника, дієслова й іменника частина мови-означує предикат, змінює синтаксичні зв'язки і семантико-синтаксичні відношення трьох зазначених вихідних лексико-граматичних розрядів слів. Є. Курилович відзначає подібність синтаксичного зв'язку прислівника і дієслова до синтаксичного зв'язку прикметника й іменника, а відмінність у тому, що з лексичного погляду прикметник означає якість, прислівник -- відношення [41, 212].

Погоджуючись з твердженням Є. Куриловича, хочемо зазначити, що прислівник відрізняється від прикметника не лексичним значенням, а синтаксичним зв'язком і семантико-синтаксичними відношеннями щодо опорного компонента в реченні або словосполученні. У прислівникові формально закріпилася зміна типових синтагматичних позицій трьох вихідних частин мови -- присубстантивної означальної позиції прикметника, присудкової позиції дієслова, підметової позиції іменника або його керованої позиції другорядного члена речення -- в напрямку створення периферійної позиції при предикаті, вираженому звичайно дієсловом [78, 65].

Таким чином, у периферійній позиції при предикаті лексичне значення прикметника, дієслова й іменника ставиться у синтагматичний зв'язок і семантико-синтаксичні відношення з предикатом і стає причиною виникнення категоріального значення прислівника -- значення ознаки ознаки. Л. В.Щерба у статті про частини мови підкреслював, що категорія прислівників становить виключно формальну категорію, тому що значення її збігається із значенням категорії прикметників, як це стає очевидним із порівняння таких пар, як легкий/легко і т. д. [69, 367]. Цю думку ще чіткіше висловлює О. М. Савченко: “Ми об'єднуємо значення прислівників у понятті “ознака ознаки”, але це об'єднання ґрунтується не на змісті їх значень, а на тому, що прислівники граматично підпорядковуються дієсловам, дієприкметникам, дієприслівникам, деякі -- прикметникам” [32, 41]. Він кваліфікує прислівники як суто граматичний клас. Отже, у прислівників -- дериватів від прикметників, дієслів і іменників - залишається невиявленим власне лексичне значення.

Усі частини мови як слова мають у флективних мовах (навіть у мінімальних непохідних одиницях) принаймні двочленну будову. Іменник, дієслово і прикметник в українській мові виразно протистоять словозмінними параметрами своєму синтаксичному дериватові-прислівникові як незмінній частині мови. У словозмінних частинах мови вичленовується коренева морфема (носій лексичного значення) і релятивна кінцева морфема-флексія (показник синтаксичних зв'язків і семантико-синтаксичних відношень). У прислівникові виступає нейтралізованою кінцева релятивна морфема, яку можна вважати щодо усіх матеріально виражених морфем-флексій в іменниках, дієсловах і прикметниках кінцевою нульовою релятивною морфемою як морфологічним показником класу прислівників. Натомість для прислівника характерні дериваційні морфеми-показник його похідності від інших частин мови.

Застосування логічного критерію передбачає встановлення співвідношення частин мови і понять. Лексичне значення слів, охоплюваних кардинальними частинами мови, перебуває в безпосередньому зв'язку з поняттям, є здебільшого адекватним відбиттям відповідного поняття. Характерним виявом цього зв'язку є здатність слів виступати логічним суб'єктом або предикатом судження, то граматично виражається у функціонуванні їх як членів речення [23, 186].

Як у системі частин мови, так і всередині кожної з них наявні слова, які не охоплюються якимсь одним або декількома критеріями. Це є свідченням того, що “побутуючі уявлення про те, що іменники виражають тільки предмети і субстанції, а прикметники і дієслова - тільки несубстанціональні ознаки, підриваються численними прикладами вторинних значень, що ідуть у розріз з основними (первинними) значеннями названих частин мови”. У кардинальних частинах мови виділяється сфера первинних лексичних значень, на основі яких формуються їх вторинні лексичні значення.

Наявність в іменників, наприклад, лексичних значень дії або стану спостерігається тоді; коли ці іменники вторинні і ґрунтуються на інших частинах мови. Ця сфера є відображенням дериваційних відношень між частинами мови, механізму транспозиції. Частини мови включають до свого складу підклас дериватів. яким не притаманне лексичне значення ядра лексико-граматичного класу. Відсутність хоча б однієї із сукупності ознак, що дають підставу для зарахування слова до відповідної частини мови, свідчить про дериваційне його походження, про його вторинність у межах первинного класу [49, 218].

Деривати завжди відрізняються від слів з первинним значенням своїм лексичним значенням, але вони набувають категоріального значення другої частини мови. У реченні вони вступають у такі синтаксичні зв'язки і семантико-синтаксичні відношення до інших одиниць, як і слова з первинним значенням; відповідної частини мови. Відмінність дериватів становить суто синтаксичну специфіку. Ці явища називають транспозицією, тобто переведенням знаків з однієї частини мови до іншої. Транспозиція відіграє важливу роль у функціонуванні мови, на що вказував Ш. Баллі: “Замкнуті у своїх основних категоріях, знаки служили б надзвичайно обмеженим джерелом засобів для задоволення численних потреб мовлення. Але завдяки міжкатегоріальним замінам думка звільняється, а вираження збагачується і набуває різних відтінків” [44, 32]. Транспоновані в іншу частину мови одиниці часто характеризуються складнішою порівняно з непохідними одиницями структурою, до якої входять синтетичні” або аналітичні дериваційні морфеми.

2. Принципи вивчення частин мови у початковій школі

Взаємопов'язане вивчення компонентів мовної системи -- це одна із визначальних умов шкільного навчання. Ідея вивчення мови в школі як цілісного явища вперше одержала розвиток у працях К.Д.Ушинського. Принцип взаємопов'язаного вивчення лексики, фонетики, етимології, синтаксису, орфографії був упроваджений в його "Рідному слові".

Історія розвитку школи свідчить про те, що коли одній із сторін мови приділяється в школі більше уваги або будь-яка сторона ізолюється із загальної системи роботи з мови, то навчання не буде оптимально результативним і виникає необхідність його перебудови [3].

Нині особливої уваги набули обґрунтування, відображення в програмах та реалізація в навчально-методичних комплексах ідеї міжрівневих мовних зв'язків. У сучасній лінгвістичній науці визначено п'ять основних рівнів мови: фонетико-фонематичний (фонологічний), лексико-семантичний, словотворчий, морфемно-морфологічний і синтаксичний [27]. Діалектична єдність існуючих сторін (рівнів) мови виражається в її комунікативній функції, де кожен із названих мовних компонентів органічно взаємопов'язаний з іншими.

Структуру початкового курсу української мови, яка існує нині в чотирирічній початковій школі, побудовано за методом змістового узагальнення. Цей метод, визначений В.В.Давидовим, полягає в тому "що засвоєння знань загального й абстрактного характеру передує знайомству з більш частковими і конкретними знаннями -- останні мають бути виведені з перших як із своєї єдиної основи" [78, 63].

Але аналіз діючих підручників з української мови для 1-4 класів свідчить, що основну увагу в роботі над словом у них спрямовано на опрацювання окремих граматичних категорій. Робота над розділом "Морфологія" в цих підручниках зводиться до вивчення частин мови. Завдання ж лексичного, фонетичного, синтаксичного характеру є епізодичними, а в багатьох вправах, які стосуються вивчення частин мови, вони відсутні [22, 19]. Тому вивчення слова, його лексичних, фонетичних і граматичних значень на синтаксичній основі є тим продуктивним шляхом, який допоможе органічно поєднати в єдиний процес оволодіння молодшими школярами елементами лексики, фонетики, морфології та синтаксису в процесі їхньої активної мовленнєвої діяльності.

Лексика -- один із найбільш цікавих для учнів розділів: слова -- об'єкт вивчення лексики -- своїми значеннями безпосередньо пов'язані з предметами і явищами реального світу, який оточує школярів. Формування лексичних уявлень і понять є одним із засобів збагачення, уточнення та активізації словника. Опанування найпоширеніших понять лексикології проводиться з метою закріплення отриманих знань та створення умов для роботи зі стилістики і культури мовлення [37, 72].

У початковому курсі навчання мови найбільше значення мають такі лексичні та фразеологічні поняття: слово, лексичне значення слова, омоніми, синоніми, антоніми, фразеологізми.

Ознайомлення зі словами-назвами дій потрібно проводити з урахуванням такої системи:

1) конкретне значення слова;

2) багатозначність слів, синоніміка, переносність значень;

3) звукова сторона слова;

4) слово у синтаксичній структурі речення;

5) життя слова у складі текстів [39, 14-15].

Лексико-стилістична робота є невід'ємним компонентом під час вивчення основних форм дієслова, бо кожний лексичний факт може зливатися з фактом граматичним або безпосередньо мати вплив на функціонування граматичного явища.

У 1-2 класах проходить знайомство з багатозначними словами та переносним значенням слів на основі спостереження за певними словами у реченнях. З часом лексико-стилістичні завдання ускладнюються (спостереження за зв'язними текстами) [14, 53]. Наприклад, спостерігаючи за функціональною роллю дієслів у текстах, школярі мають усвідомити, що в художніх текстах дієслова допомагають емоційно, образно описати картини природи або ж розповісти про якісь події, охарактеризувати властивості певного предмета. У ділових текстах дієслова допомагають дати певну інформацію, а лексичне значення їх пов'язане з конкретними діями. Одночасно проводиться і фразеологічна робота, яка сприяє поглибленню інтересу дітей до вивчення мови.

У результаті лексико-стилістичної роботи в учнів формуються уміння бачити відмінність між лексичним і граматичним значенням слова, вживати відомі слова у властивому їм значенні.

У початковій школі діти ознайомлюються з усіма основними частинами мови. Вивчення частин мови в початкових класах має на меті:

· ознайомлення учнів з такими самостійними частинами мови, як іменник, прикметник, дієслово, числівник, особові займенники, прислівник і з службовою частиною мови прийменником (без уживання термінів «самостійні» і «службові» частини мови);

· усвідомлення того, що кожне слово є назвою предмета, ознаки чи дії і відповідає на питання хто? що? який? яка? яке? що робить? скільки? котрий? і т. ін.;

· засвоєння форм словозміни, передбачених програмою частин мови;

· засвоєння орфографічних правил, таких, як правопис відмінкових закінчень іменників і прикметників, особових закінчень дієслів тощо;

· розвиток усного і писемного мовлення учнів шляхом збагачення їх словника новими іменниками, прикметниками чи дієсловами, уточнення змісту окремих слів, розвитку уміння добирати слова для передачі своїх думок;

· з'ясування синтаксичної функції того чи іншого слова (частини мови) [21, 31-32].

Методика засвоєння частин мови ґрунтується на певних загально-дидактичних принципах. Дидактичні принципи - найважливіша категорія теорії навчання. Вони відображають закономірності навчального процесу, регулюють діяльність учителя та учнів, зберігають своє загальне значення в навчанні рідної мови на всіх його етапах засвоєння мовно-мовленнєвих знань. Це зумовлене тим, що принципи відбивають у своєму змісті фундаментальні закономірності навчання (усталені залежності його результатів від умов організації), які об'єктивно існують у реальному педагогічному процесі [80, 213].

Передусім визначимо сутність поняття «принципи навчання». Незважаючи на історичну давність терміна (він зустрічається в працях Я.А. Коменського, А. Дістервега, Й. Гербарта, К.Д. Ушинського та інших педагогів), щодо суті назв принципів навчання та їх кількості досі немає одностайності. У відомій праці М.О.Данилова і М.М. Скаткіна читаємо: «Принципи навчання -- категорія дидактики, яка характеризує способи використання законів навчання відповідно до мети виховання і освіти. Принципи навчання визначають зміст, методи і організацію навчання і разом з правилами навчання є для педагогів надійним керівництвом до дії» [26, 193].

Пізніше, у 80-х роках, В.І. Загв'язинський уточнив: принципи - це інструментальне, подане в категоріях діяльності вираження педагогічної концепції; це -- методологічне відображення пізнаних законів і закономірностей; це - знання про цілі, сутність, зміни, структуру навчання, виражені у формі, що дає змогу застосувати їх для регуляції норм практики [54, 202].

Український дидакт А.М.Алексюк вважає, що принципи навчання виконують регулятивну функцію в двох аспектах. По-перше, це спосіб побудови наукових дидактичних теорій, коли об'єктом аналізу виступають принципи як елемент науково-педагогічного знання; по-друге, це спосіб регуляції практики навчання [64, 96].

Аналіз підручників з педагогіки, виданих за останніх двадцять років, показує, що загальна кількість назв принципів сягає за тридцять, але в кожній праці йдеться здебільшого про шість-сім з них. Це означає, по-перше, що принципи не є догматом теорії навчання, вони можуть оновлюватися, уточнюватися, доповнюватися під впливом досягнень педагогічної науки. А по-друге, серед них за певною ознакою можна виділити кілька найважливіших регуляторів навчання.

Простежимо вплив загального розвитку теорії навчання на визначення ролі тих чи інших принципів.

Так, у 70-х роках у теорію змісту загальної середньої освіти був зроблений вагомий внесок щодо компонентів його структури. Зокрема, І.Я.Лернер, М.М.Скаткін обґрунтували, що за структурою зміст шкільної освіти має бути аналогом соціального досвіду і, крім знань, умінь і навичок, включати досвід творчої та емоційно-ціннісної діяльності [26, 165-166]. Ці вчені визначили групу принципів формування змісту загальної середньої освіти: відповідність вимогам розвитку суспільства, єдність змістового і процесуального аспектів навчання, структурна єдність змісту освіти на різних рівнях його формування.

У 80-х роках актуалізувалися питання розвитку активності та самостійності учнів. У дидактиці цього часу відомі спроби виділити провідний принцип навчання. Наприклад, Г.І.Щукіна, Т.І.Шамова, які тривалий час досліджували сутність і шляхи активізації учіння, вважали визначальним для всіх ланок освіти принцип активізації пізнавальної діяльності учнів, який інтегрує в собі ряд інших [54, 201].

Академік Ю.К.Бабанський, відомий як творець теорії оптимізації навчально-виховного процесу, запропонував об'єднати принципи дидактики в п'ять груп залежно від сфер їхнього впливу: мета, зміст, форма, метод, аналіз результатів. На перше місце вчений висував принцип спрямованості навчання на всебічний і гармонійний розвиток особистості, до другої групи включав принципи науковості, систематичності тощо; до третьої - принципи оптимального поєднання класних, групових та індивідуальних форм навчання. Четверту групу, на його думку, становили принципи оптимального поєднання словесних, наочних, практичних, а також репродуктивних і пошукових методів навчання тощо і п'яту - принципи міцності, усвідомленості, дієвості знань, єдності освітніх і виховних результатів навчання.

Дуже важливим вважав Ю.К.Бабанський принцип оптимізації навчально-виховного процесу, оскільки він передбачає досягнення максимальних результатів за мінімальний час і при раціональних зусиллях. Учений підкреслював: оптимізація не є якимось особливим методом або прийомом навчання. Це загальний принцип, який потребує цілеспрямова-ного удосконалення всього навчально-виховного процесу за певними критеріями [80, 231].

Відомий польський дидакт Ч.Куписевич у своїх працях характеризує лише сім традиційних принципів: наочності, доступності, свідомості й активності, систематичності, міцності, оперативності знань, зв'язку теорії з практикою. Українські дидакти А.М.Алексюк і В.І.Помагайба виділяють десять принципів. Порівняно з іншими авторами, вони називають нові принципи - ґрунтовності, емоційності, а принцип індивідуальності, якому переважно надається статус самостійного, ці вчені розглядають у контексті принципу доступності [64, 92].

Відповідно до логіки навчального процесу з української мови (мета, зміст, спосіб організації вивчення частин мови в початкових класах), враховуючи специфіку початкового навчання й розвитку мовлення, виділимо необхідну і достатню, на нашу думку, групу дидактичних принципів.

У процесі навчання відбувається формування особистості на основі засвоєння нею елементів духовної і матеріальної культури, соціального досвіду. Глобальна мета навчання - всебічний розвиток людини. Міра наближення до цієї мети на різних етапах, безумовно, різна. Стосовно початкової ланки визнання принципу всебічного розвитку особистості означає, що в змісті й методичному забезпеченні педагоги прагнуть створити найліпші умови для цілеспрямованого розвитку фізичних, пізнавальних, духовних якостей дитини, гармонізувати вплив різних видів діяльності на її розвиток та соціалізацію.

Для оцінки результатів розвитку особистості часто вживають поняття: всебічний розвиток, гармонійний розвиток. Вони не тотожні. Гармонійний розвиток засвідчує цілісність, внутрішню гармонію структури особистості, а всебічний -- процес розвитку її творчого потенціалу, можливість повної самореалізації, яка в кожної людини на різному рівні. Тому всебічність розвитку не слід розуміти як однаковість здібностей до будь-якої діяльності, як універсальність знань у різних галузях науки і культури. Передумовою реалізації цього принципу є відбір змісту початкового навчання, засвоєння якого дає змогу організувати різні види діяльності для інтелектуального, фізичного та духовного розвитку дітей, зокрема при вивченні частин мови [58, 160].