главнаяреклама на сайтезаработоксотрудничество База знаний Allbest
 
 
Сколько стоит заказать работу?   Искать с помощью Google и Яндекса
 


Вища освіта в Європі

Принципи формування системи вищої освіти європейских стран. Аналіз європейських систем освіти в контексті Болонського процесу, їх особливості, переваги та недоліки. Особливості реалізації Болонського процесу, шляхи і засоби адаптації освіти в Україні.

Рубрика: Педагогика
Вид: реферат
Язык: украинский
Дата добавления: 10.05.2009
Размер файла: 2,3 M

Полная информация о работе Полная информация о работе
Скачать работу можно здесь Скачать работу можно здесь

рекомендуем


Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже.

Название работы:
E-mail (не обязательно):
Ваше имя или ник:
Файл:


Cтуденты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны

Подобные работы


1. Основні засади розвитку вищої освіти України в контексті Болонського процесу
Перелік матеріалів і документів, які стосуються розвитку вищої освіти в України в контексті Болонського процесу. Особливості впровадження та обґрунтування кредитно-модульної системи навчання. Інтеграція педагогічної освіти в європейський освітній простір.
методичка [3,3 M], добавлена 27.03.2010

2. Болонський процес і вища освіта в Україні
Основні положення організації системи освіти у вищій школі на принципах Болонського процесу. Необхідність трансформації існуючої в Україні системи вищої освіти до європейських вимог, упровадження нових підходів та технологій навчально-виховного процесу.
реферат [16,8 K], добавлена 02.11.2011

3. Болонський процес - інтеграційна реформа вищої освіти на європейському просторі
Актуальність проблеми Болонського процесу в контексті об’єднання Європи. Історія інтеграції вищої освіти в Європі. Започаткування сучасного Болонського процесу та його основні цілі. Вступ України до Болонського процесу. Кредити ЕСТS і кредитна система.
реферат [26,9 K], добавлена 27.12.2006

4. Болонський процес - сутність, концепції, методика
Політичні і економічні аспекти "Болонського процесу", його основні історичні етапи, концептуальні положення та проблеми розгортання в вітчизняних умовах. Особливості вітчизняної системи вищої освіти і розмаїття систем вищої освіти в європейських державах.
реферат [44,9 K], добавлена 25.04.2009

5. Особливості впровадження модульної технології навчання у ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації в рамках Болонського процесу
Болонський процес як засіб інтеграції та демократизації освіти України. Основні завдання та етапи формування Європейського простору вищої освіти. Використання Болонського процесу у Тернопільському державному педагогічному університеті ім. В. Гнатюка.
курсовая работа [83,9 K], добавлена 23.03.2011

6. Порівняльна характеристика систем вищої освіти Великобританії та Німеччини
Вивчення особливостей системи вищої освіти, яка може бути унітарною або бінарною, однорівневою або дворівневою. Вчені ступені у Великобританії та Німеччині. Вимоги вступу до ВНЗ, особливості навчального процесу. Роль Болонського процесу для систем освіти.
реферат [30,6 K], добавлена 15.12.2012

7. Завдання щодо вдосконалення вищої освіти в Україні у контексті вимог Болонського процесу
Концепція вдосконалення освітнього процесу на економічних факультетах класичних університетів України в контексті Болонського процесу. Вимоги до організації процесу освіти. Положення про індивідуальний навчальний план студента і результати його виконання.
реферат [24,0 K], добавлена 28.04.2010

8. Тенденції розвитку університету в Європейському регіоні
Розвиток вищої освіти в Європейському регіоні. Університет як інтелектуальний осередок. Започаткування Болонського процесу – інтеграційної реформи вищої освіти на Європейському просторі. Забезпечення якості освіти. Вступ України до Болонського процесу.
дипломная работа [208,9 K], добавлена 13.12.2010

9. Болонський процес - перспективи для України
Вища освіта на Україні та Болонський процес. Започаткування Болонського процесу. Запровадження кредитної системи. Переспективи для студентів. Відмінність української вищої освіти від європейської.
реферат [17,2 K], добавлена 22.07.2007

10. Освіта України як складова світового і європейського простору
Концептуальні основи і державні пріоритети розвитку освіти в Україні. Основні шляхи і реалізація програми реформування системи освіти. Приєднання України до Болонського процесу та участь у формуванні Загальноєвропейського простору вищої освіти.
реферат [18,0 K], добавлена 18.01.2011


Другие работы, подобные Вища освіта в Європі

Страница:  1   2 


39

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХЕРСОНСКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

Реферат

з дисципліни «Вища освіта України і Болонський процес»

на тему:

«Вища освіта в Європі»

Херсон 2006

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ФОРМУВАННЯ СИСТЕМ ВИЩОЇ ОСВІТИ ЄВРОПЕЙСКИХ КРАЇН

2. ЗОНА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ

3. СИСТЕМИ ОСВІТИ ДЕЯКИХ ЄВРОПЕЙСКИХ КРАЇН

3.1 СИСТЕМА ВИЩОЇ ОСВІТИ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

3.2 СИСТЕМА ВИЩОЇ ОСВІТИ ІСПАНІЇ

3.3 СИСТЕМА ВИЩОЇ ОСВІТИ ІТАЛІЇ

3.4 СИСТЕМА ВИЩОЇ ОСВІТИ НІМЕЧЧИНИ

3.5 СИСТЕМА ВИЩОЇ ОСВІТИ ФРАНЦІЇ

3.6 СИСТЕМА ВИЩОЇ ОСВІТИ ПОЛЬЩІ

4. ОСНОВНІ ПІДХОДИ ТА ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ ЗОНИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ

5. ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

6. ПРИНЦИПИ, ШЛЯХИ І ЗАСОБИ АДАПТАЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ СИСТЕМИ ПЕРЕЗАЛІКУ КРЕДИТІВ У ВИЩУ ОСВІТУ УКРАЇНИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТОК

ВСТУП

Подальші соціально-економічні й політичні зміни в суспільстві, зміцнення державності України, входження її в цивілізоване світове співтовариство неможливі без структурної реформи національної системи вищої освіти, спрямованої на забезпечення мобільності, працевлаштування та конкурентоспроможності фахівців з вищої освіти. Україна чітко визначила орієнтир на входження в освітній і науковий простір Європи, здійснює модернізацію освітньої діяльності в контексті європейських вимог. Однією із передумов входження України до єдиної Європейської зони вищої освіти є реалізація системою вищої освіти України ідей Болонського процесу.

У 1997 році під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій, що належать до вищої освіти Європи. Цю конвенцію підписали 43 країни (Україна в тому числі), більшість з яких і сформулювали згодом принципи Болонської декларації. Лісабонська угода декларує наявність і цінність різноманітних освітніх систем і ставить за мету створення умов, за яких більша кількість людей, скориставшись усіма цінностями і надбаннями національних систем освіти і науки, зможе бути мобільними на європейському ринку праці.

Через рік чотири країни -- Франція. Італія. Велика Британія та Німеччина -- підписали так звану Сорбонську декларацію, завдання якої спрямовані на створення відкритого європейського простору вищої освіти, який має стати більш конкурентоспроможним на світовому ринку освітніх послуг. Основна ідея цих документів -- двоступенева структура вищої освіти, використання системи кредитів (ECTS). міжнародне визнання бакалавра як рівня вищої освіти та надання йому права продовжувати навчання за освітніми програмами магістра, з дотриманням положень Лісабонської угоди.

Загалом визначальними критеріями освіти в рамках Болонського процесу є: якість підготовки фахівців; зміцнення довіри між суб'єктами освіти; відповідність європейському ринку праці; мобільність; сумісність кваліфікації на вузівському та після-вузівському етапах підготовки; посилення конкурентоспроможності Європейської системи освіти.

Даний реферат носить науково-дослідницький характер роботи магістранта і спрямований на аналіз європейських систем освіти в контексті Болонського процесу. Звісно, впровадження Болонського процесу і в Європі і в Україні має як позитивні, так і негативні риси. Задача дослідника в даному рефераті - детально проаналізувати особливості Болонського процесу і виявити переваги та недоліки його реалізації.

1. ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ФОРМУВАННЯ СИСТЕМ ВИЩОЇ ОСВІТИ ЄВРОПЕЙСКИХ КРАЇН

Система освіти країни, як і культура її народу, є унікальним явищем, незрівнянно складнішим, ніж інші системи (транспорту, зв'язку, безпеки), бо глибоко пов'язана з духовними і матеріальними аспектами минулого і сучасного. З огляду на це у кожній країні освіта та її організація мають свої особливості. Проте ініціаторами змін у системі освіти виступають не її власні проблеми чи системні чинники, а ті, які перебувають поза нею, насамперед, пріоритети й вимоги до навчання і виховання, спричинені включенням даної країни до спільного руху світового співтовариства у майбутнє, змінами у виробництві, культурі та поведінці. Відтак, при реформі вищої освіти, з одного боку, враховуються пріоритети збереження культурної різноманітності національних систем освіти, а з іншого завдання поліпшення міжнародної співпраці, мобільності, працевлаштування студентів у Європейському чи міжнародному ареалі, міжнародної конкурентоспроможності закладів вищої освіти.

Структура світової вищої освіти видасться надзвичайно різноманітною, однак домінують дві тенденції:

Унітарна, або єдина, система, коли вища освіта забезпечується університетами чи відповідними до них закладами. Такі заклади пропонують як загальні академічні ступені, так і професійно орієнтовані програми різної тривалості і рівня. В унітарній системі вищої освіти до її складу входять лише університети (частка інших ВНЗ становить незначний відсоток). Такою с освіта в Італії. Іспанії, Автрії, Фінляндії, Швеції.

Бінарна, або подвійна, система з традиційним університетським сектором, що так чи інакше опирається на концепцію Humboldt університету та на окремий нецніверситетський сектор вищої освіти, що мас чітко окреслену структуру. Така система освіти притаманна більшості розвинених країн світу, де поряд з університетським сектором існують численні спеціалізовані заклади, які приймають чималу частину молоді. З європейських країн бінарну систему вищої освіти мають Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Нідерланди, Норвегія, Німеччина, Франція, Швейцарія та ряд інших.

Достатньо ефективною для світової вищої освіти є тенденція удосконалення і розширення «короткої і професіоналізованої» вищої освіти. Йдеться не про аналоги наших технікумів, а про інтенсивне кавчання у справжньому ВНЗ (це, нерідко, - особливий підрозділ університетів), але упродовж малого проміжку часу, до трьох років, та умови доброї організації (прикладом є створені нещодавно «університетські інститути» у Франції) отримується ґрунтовна освіта, як наслідок - випускники легко знаходять роботу.

Тенденції до всебічної (єдиної) університетської системи разом із розвитком сильного сектору вищої освіти неуніверситетського рівня сприяли ширшому тлумаченню поняття «університет», що відрізняється від визначення, яке традиційно використовується щодо континентального європейською університету, - установа з інтенсивною співпрацею, узгодженістю між викладанням, навчанням та успіхами у ньому, де велика увага приділяється індивідуальному навчанню.

Ця тенденція чітко спостерігається сьогодні головно в університетах тих країн, які встигли найглибше зануритися у процес створення інформаційного суспільства. Донедавна малоструктуровані системи вищої освіти виконували достатньо обмежену кількість завдань щодо збереження і зміцнення державних структур країни, проведення наукових і технологічних досліджень з одночасною підготовкою науковців, а також забезпечення економіки фахівцями високої кваліфікації. У більшості країн світу ці завдання заклади вищої освіти виконували шляхом використання моно- (чи мало-) дисциплінарного навчання. Якщо вища освіта була загальною, то фахова підготовка переносилася на робочі місця (класичним прикладом с Японія).

Основні ж завдання щодо організації навчальних закладів вищої освіти, які мають професійно орієнтовані програми навчання паралельно з університетським сектором, майже однакові у більшості країн:

запропонувати професійно орієнтовані та економічна вигідні типи освіти для задоволення потреб ринку праці;

забезпечити потреби зростаючої кількості вступників без істотного збільшення урядових витрат па вищу освіту;

запропонувати передусім програми, орієнтовані на викладання, в яких частково використовуватимуться дослідження прикладного характеру;

- поновлення та покращення вже існуючої професійно орієнтованої освіти.

Разом зі зростаючою диверсифікацією структур вищої освіти відбувається паралельна диверсифікацією ступенів і кваліфікацій, які вилаються різними закладами освіти.

Існує традиційна диференціація між структурою «континентального європейського» ступеня з досить довгим академічно інтегрованим навчанням та структурою «англо-американського» університетського ступеня з коротшим за тривалістю навчанням на отримання першого ступеня та розмаїттям післябакалаврськнх студій, що частково базуються на модульній системі.

У деяких країнах типи ступенів коротшого циклу впроваджуються у національну структуру ступенів (напр., у Данії. Фінляндії, Італії і Португалії). В інших країнах така система впроваджується разом із традиційною ступеневою структурою (напр., у Німеччині та Нідерландах).

У неуніверситетському секторі також відбувається безперервна диверсифікація кваліфікацій. Аби відповідати вимогам ринку праці у певних професійних сферах, запроваджено велику кількість нових програм для здобуття ступеня бакалавра, розроблено низку післябакалаврських курсів. Вони можуть завершуватися отриманням національного ступеня чи ступенів із подвійною спеціалізацією. Заклади освіти неунівсрситетського типу, які не мають права на магістерські програми, за власним бажанням можуть співпрацювати із зарубіжними установами, які таке право мають. Отже, у такий спосіб зазначені заклади освіти отримують можливість пропонувати студентам міжнародні магістерські програми.

Заклади вищої освіти неуніверситетського сектору не пропонують докторські ступені, але це не означає, що кандидати на докторські програми з неунівсрситетського сектору не можуть на них навчатися. У деяких країнах такі кандидати мають можливість отримати доступ до докторської (PhD) програми в університеті одразу (напр.. Норвегія і Нідерланди) або через так звані підготовчі курси (напр., Австрія і Німеччина). У Норвегії декілька навчальних закладів неуніверентетського сектору добувають право проводити дослідницькі студії та надавати авторські ступені.

Зростаюча диверсифікація в цілому вважається позитивним явищем для систем вищої освіти як у середині кожної країни, так і в міжнародному контексті. Але зростаюча диверсифікація стикається і з проблемами недостатньої прозорості структур кваліфікацій окремої країни і труднощами у взаємному визнанні кваліфікацій через велику кількість різних рівнів та варіацій змісту кваліфікацій. Вирішення цих проблем спонукає до пошуку інших інструментів, які сприятимуть розумінню отриманої інформації про кваліфікації.

Відтак, спробуємо стисло описати головні тенденції розвитку систем вищої освіти у деяких країнах Європи, проілюструвавши сучасний стан та національну систему кваліфікацій у вищій освіті. Звернемо увагу на аспекти мобільності, прозорості, зокрема: системи кредитів та визнання рівнів освіти, гарантії (забезпечення) якості, плата за навчання та деякі практичні аспекти (структура та організація навчальною року, іноземний студент та система профорієнтації).

Експерти відзначають суттєвий недолік освітніх систем європейських країн - утруднене порівняння, а звідси і взаємне визнання, структур національних кваліфікацій, що € вагомою перешкодою для працевлаштування випускників вищих учбових закладів в інших країнах. З цього приводу у Болоньї міністри зобов'язалися діяти у напрямі створення порівнянних ступенів вищої освіти.

Системи вищої освіти Європи мають довгу історію та багатовікову традицію, яка була започаткована ще у середньовічних європейських університетах, які виникли у Європі наприкінці XI століття. Першим університетом Європи був Болонський університет, який постав на базі правничої школи, заснованої, як вважають, ще у 1088 році (статус університету було надано спеціальною хартією, яку оприлюднив у 1158 році імператор Фридрих І Барбаросса). Болонський університет був вже тоді дуже популярним закладом освіти, про що свідчить велика кількість учнів, які там навчались. Наприклад, у XIII столітті кількість учнів Болонського університету сягала 10 тисяч.

Інші найстаріші університети Європи: Кембрідж (1209), Оксфорд (2-а половина XII - початок ХІПст.), Паризький університет - Сорбонна (1215), Саламанкський (1218), Лісабонський(1290), Празький - Карпів університет (1348), Краковський Ягеллонський (1364), Віденьський (1365), Гейдельберзький (1386). Перші середньовічні університети являли собою корпорації студентів-школярів (школяр - латиною scolarius) та виклада-чів-магістрів (магістр - на латині magister - начальник, наставник), звідки й пішла назва цих закладів - Universitas magistrorum et scolarium. Студенти та викладачі (колеги) мешкали у гуртожитках - колегіумах (коледжах), де відбувалися також і заняття, які мали форму лекцій та диспутів.

Типовий середньовічний університет складався з чотирьох факультетів - підготовчого (факультет мистецтв) та трьох вищих - правничого, медичного та теологічного. На факультеті мистецтв, який згодом отримав назву філософського, викладали так звані сім вільних мистецтв, які поєднувалися у тривіум (trivium) - граматика, риторика, діалектика (логіка) та квадривіум (quadrivium) - арифметика, геометрія, астрономія, музика. Після оволодіння курсом тривіума та складання відповідного іспиту школяру присуджувався ступінь бакалавра мистецтв (слово "бакалавр" походить від пізно-латинського "baccalarius", яким називали дворову прислугу, підвасалів - від "Вассаlагіа" - маєток, володіння). Після оволодіння курсом квадривіума - надавалася ступінь магістра мистецтв (magister artium liberalium).

Випускникам правничого, медичного та теологічного факультетів після захисту дисертацій присуджувався ступінь доктора відповідних наук (доктор права, доктор медицини, доктор теології). Згодом ступінь доктора стали присуджувати і випускникам філософських факультетів (доктор філософії). Ступінь доктора наук вперше стала присуджуватися Болонським університетом у 1130 році.

Середньовічні університети були автономними від держави, міських властей та церкви, мали свою юрисдикцію, яка регулювалася статутами.

У дореволюційній Росії ступінь магістра існувала на всіх факультетах, крім медичного. Ступінь магістра присуджувалася випускникам університетів після складання усних іспитів (особи, що витримали іспити, називалися магістрантами) та публічного захисту дисертації, схваленої факультетом. У дореволюційній Росії ступінь доктора наук присуджувалася лише особам, які мали ступінь магістра та захистили докторську дисертацію.

Таким чином, в європейських університетах історично склалися два цикли підготовки -перший - початковий (undergraduate) та другий - завершальний (graduate). Перший цикл дає змогу отримати ступінь бакалавра, другий - магістра. Після завершення повного курсу вищої освіти за допомогою аспірантури (post graduate) здобувається ступінь доктора наук (доктора філософії). Саме цю структуру циклів вищої освіти, не конкретизуючи назв ступенів (окрім докторського звання), пропонують документи Болонського процес

Втім, у багатьох європейських країнах ще й досі існує одноциклічна вища освіта, яка не встигає задовольняти потреби ринку праці, що неухильно зростають. Наявність короткого першого циклу, на думку фундаторів Болонського процесу, має дозволити більш швидке поповнення ринків праці європейських держав. Отже, сформулюємо коротко переваги структури "бакалавр - магістр":

структура "бакалавр - магістр" стала світовим стандартом і сприяє визнанню європейських ступенів в Європі І світі;

структура "бакалавр - магістр" сприяє задоволенню індивідуальних освітніх потреб студентів;

структура "бакалавр - магістр" сприяє задоволенню академічних потреб закладів освіти;

структура "бакалавр - магістр" сприяє задоволенню потреб ринку праці.

Болонська декларація 1999 року спирається на фундаментальні принципи Magna Charta Universitatum, документу, який був прийнятий ще 1988 року і в якому проголошується прихильність університетів до європейських гуманістичних традицій, необхідність забезпечення свободи навчання і досліджень, нероздільність навчання і досліджень в університетах, а також автономію, моральну та інтелектуальну незалежність університетів від будь-якої політичної і економічної влади. "Це дуже важливо, якщо врахувати, що незалежність і автономія університетів дають можливість вищій освіті і науковим дослідженням безперервно пристосовуватися до змін у потребах суспільства і наукового прогресу." (цитата з Magna Charta Universitatum).

Ініціатори розбудови Європейського простору вищої освіти (ЕНЕА) намітили ряд цілей (зобов'язань), які, на їх думку, є першорядними і мають бути досягнуті наприкінці поточного десятиріччя. Зобов'язання, сформульовані у Болоньї (1999), об'єднувалися головною метою - підвищенням привабливості і конкурентоспроможності європейської вищої освіти, спроможної приймати провідну участь в побудові Європи знань - більш досконалої Європи з її величезними інтелектуальними, культурними, науковими і технологічними ресурсами. Система вищої освіти, яка склалася в Європі наприкінці минулого тисячоліття, вимагала змін, в тому числі і в плані доступності вищої освіти для всіх.

Довгі одноциклічні програми вищої освіти спонукають велику кількість студентів припиняти навчання, не отримавши кваліфікації. Це € проблемою багатьох європейських країн. Позитивний досвід деяких країн, де запроваджена двоциклічна система вищої освіти (Велика Британія, США), свідчить про її переваги перед унітарною вищою освітою. Саме тому у Болоньї міністри прийняли зобов'язання щодо запровадження двоциклічної системи. Доступ до другого циклу навчання повинен вимагати успішного завершення першого циклу тривалістю мінімум 3 роки. Ступінь, що здобувається після першого циклу (ступінь бакалавра, або еквівалентна йому ступінь), повинна відповідати європейському ринку праці, підтверджуючи певний рівень кваліфікації. Другий цикл повинен закінчуватися ступінню магістра і / або ступінню доктора, як в багатьох європейських країнах.

Треба чітко розрізняти поняття циклів вищої освіти - бакалаврат, магістратура, докторантура (аспірантура) та ступенів (кваліфікацій) - бакалавр, магістр, доктор (PhD) тощо. Міністри освіти в Болоньї зобов'язалися запроваджувати двоциклічну вищу освіту, а в Берліні доповнили структуру вищої освіти третім циклом, здобутком якого має бути докторський ступінь. Стосовно ж кількості або назв ступенів (навіть у межах двоциклічної освіти), то з цього приводу жодних домовленостей ще не було.

Термін навчання на здобуття ступеня бакалавра має складати 3-4 роки. Було також зазначено, що ступінь "бакалавр" можна здобути як у традиційних університетах, так і у професійно-орієнтованих закладах вищої освіти. Головна перевага бакалаврських програм полягає в їх індивідуальній гнучкості, сприянні мобільності студентів, а також взаємодії навчання з працею. Добре сплановані програми бакалаврського ступеня зменшать кількість відрахувань студентів і допоможуть цим студентам у просуванні на європейському ринку праці. Програми бакалаврського ступеня можуть і повинні мати різну орієнтацію та бути багатопрофільними, щоб відповідати індивідуальним та академічним потребам, а також вимогам ринку праці. Для збільшення прозорості важливо, щоб специфічна спрямованість, профіль і результати навчання щодо здобуття певної кваліфікації були включені в назву ступеня і пояснені в Додатку до Диплома, що видається студенту. Інформація з різних навчальних програм повинна бути відкритою, щоб студенти могли свідомо вибирати ту чи іншу програму.

На семінарі у Гельсінки відзначалося, що навіть ті бакалаврські програми, що є проміжними і передбачають продовження навчання, мають бути самостійними. їх не слід сприймати як частину тривалішого навчального плану, оскільки деякі студенти можуть змінити напрям навчання або продовжити його в іншому навчальному закладі. Було підкреслено, що в деяких сферах ступінь "бакалавр" не може бути самостійною кваліфікацією для набуття повної професійної компетентності. Хоча й у цих сферах проміжні кваліфікації мають право на існування. В усіх сферах програми бакалавра та магістра повинні мати механізми спадкоємності як у межах одного й того самого сектору вищої освіти, так і між різними секторами.

Запровадження кредитної системи, подібної до ECTS, є одним з ключових питань Болонського процесу. Зауважимо, що кредитна система, як система виміру навчального навантаження, та кредитно-модульна система організації навчального процесу - зовсім не синоніми. Якщо кредитно-модульна система організації навчального процесу потребує докорінної перебудови організаційних засад навчання, то кредитна система оцінювання трудомісткості навчання може існувати і в межах традиційної лекційно-семінарської системи організації навчального процесу. Система кредитів ECTS це систематичний спосіб опису існуючої освітньої програми за допомогою присвоєння кредитів кожному її компоненту.

ECTS спрощує розуміння І порівняння навчальних програм для всіх студентів (вітчизняних і іноземних). ECTS стимулює мобільність і академічне визнання. Вона допомагає університетам організовувати і переглядати їх навчальні програми. ECTS може бути використана для різних програм і форм навчання. Ця система робить здобуття вищої освіти в Європі привабливішим для студентів з інших континентів.

ECTS впроваджується в Європі з 1989 року і з того часу була перевірена в ході пілотних проектів та удосконалена у 145 європейських університетах. Система дає можливість підтримати мобільність студентів у межах країн-учасниць, забезпечує взаємне визнання учбових досягнень студента за періоди навчання в різних університетах (і навіть різних країнах). Система ECTS дозволяє акумулювати досягнення студента в умовах вибору ним власної траєкторії та темпу навчання. Вона робить учбові програми легкими для читання та порівняння студентам, як місцевим, так і іноземним. Нарешті, ECTS є обов'язковим євростандартом Болонського процесу. Якими є головні риси цієї системи накопичення та трансферів кредитів? Вони такі:

ECTS базується на угоді, що 60 кредитів вимірюють повне учбове навантаження студента за один учбовий рік (відповідно 30 кредитів за один семестр, 20 кредитів - за триместр).

Повне учбове навантаження включає всі види роботи, включно з самостійною роботою студента, підготовкою до іспитів, їх складання, практиками, тощо.

Кредити оцінюють всі компоненти річної учбової програми - модулі, учбові курси, практику, дипломне проектування, тощо і відображують лише кількість учбової роботи, необхідної студенту для їх виконання та засвоєння, у співвідношенні до повного обсягу роботи за учбовий рік (60 кредитів). Кредити не оцінюють складності, або відносного рівня окремих курсів, предметів, або інших компонент учбової програми.

Кредити є також шляхом кількісної оцінки учбових досягнень. Студент отримує кредити лише за ті компоненти програми, в яких досяг сформульованих цілей і виконав всі необхідні роботи , а також склав іспит, або пройшов іншу передбачену учбовим планом форму контролю.

Успішність студентів оцінюється в національній шкалі оцінок. Втім, доброю практикою вважається дублювання національної шкали оцінок успішності в залікових книжках студентів та інших відповідних відомостях в шкалі оцінок ECTS, яка є елементом системи.

Таблиця 1.

Примітка до таблиці: Оцінки двох останніх рядків таблиці стосуються двох різних типів неуспішних студентів. Зокрема оцінка FX означає - «недостатньо, студенту необхідно трохи більше роботи для заліку курсу», тоді як оцінка F означає -«незадовільно, студенту потрібний значний обсяг роботи для заліку курсу». Обидві ці оцінки виставляються у залікові, або екзаменаційні відомості, але не у залікову книжку студента, так само, як це практикується відносно існуючої української оцінки «незадовільно».

Рис. 1. Діаграма стандартів оцінок Болонського процесу

На діаграмі можна бачити симетричність та одномодальність розподілу успішних студентів по відсотковому рейтингу в межах статистичних критеріїв шкали ECTS. Як ще й те, що медіаною, і одночасно модою розподілу, в цій шкалі успішності є оцінка «С -good», яка відповідає українській оцінці «добре».

2. ЗОНА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ

У межах першого десятиріччя третього тисячоліття досягти таких цілей, які розглядаються як першочергові для створення Зони європейської вищої освіти н просування європейської системи вищої освіти цілим світом:

1. Прийняття системи зрозумілих ступенів і ступенів, які можна легко зіставити, у тому числі, через впровадження Додатка до диплома, для забезпечення можливості працевлаштування європейських громадян і підвищення міжнародної конкурентоздатносп європейської системи вищої освіти.

2. Прийняття системи, яка ґрунтується, за своєю суттю, на двох основних циклах - доступеневому й післяступеневому. Доступ до іншого циклу буде вимагати успішного завершення першого циклу навчання тривалістю не менше трьох років. Ступінь, отриманий після першого циклу, повинен бути затребуваним на європейському ринку праці як кваліфікація відповідного рівня. Наступний цикл повинен вести до отримання ступеня магістра і або ступеня доктора, як це прийнято в багатьох європейських країнах.

3. Запровадження системи кредитів за типом ECTS - європейської системи кредиту залікових одиниць трудомісткості як відповідного засобу підтримки великомасштабної студентської мобільності. Кредити можуть бути отримані також і в рамках освіти, яка не є вищою, залучаючи навчання протягом усього життя, якщо вони визнаються зацікавленими університетами, які приймають на навчання.

4. Сприяння мобільності шляхом подолання перешкод ефективному здійсненню вільного пересування, звертаючи увагу на таке: студентам повинен бути забезпечений доступ до можливості отримання освіти і практичної підготовки, а також до відповідних супутніх послуг: викладачам, дослідникам і адміністративному персоналові повинні бути забезпечені визнання й зарахування часу, який затрачений на провадження досліджень, викладання і стажування в європейському регіоні, без заподіяння шкоди їхнім правам, що встановлені законом.

5. Сприяння європейському співробітництву в забезпеченні якості освіти з метою розробки критеріїв і методологій, які легко можна зіставити.

6. Сприяння необхідним європейським баченням у вищій освіті, особливо стосовно розвитку навчальних планів, міжінституцйного співробітництва, схем мобільності, спільних програм навчання, практичної підготовки й провадження наукових досліджень.

3. СИСТЕМИ ОСВІТИ ДЕЯКИХ ЄВРОПЕЙСКИХ КРАЇН

3.1 СИСТЕМА ВИЩОЇ ОСВІТИ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

Усі університети Великобританії мають високий рівень автономії у визначенні курсів, програм і методів навчання. Посередницькі функції між урядом та університетами покладено на три ради університетських фондів (Англії, Шотландії та Уельсу). До складу цих рад входять представники закладів вишої освіти з регіонів, шкіл і ліцеїв, роботодавців. Таке широке представництво дає змогу поєднати цілі держави та інтереси ВНЗ, досить об'єктивно оцінюючи останні. Зараховані до університету студенти спочатку намагаються здобути першу ступеневу кваліфікацію - бакалавр, яку можна отримати на гуманітарних, природничих чи педагогічних спеціальностях за 2-3 роки, архітектурних, інженерних спеціальностях та менеджменту - за 3-4 роки, ветеринарії та медицині - за 5-6 років.

Отримавши кваліфікацію бакалавра, студент має право продовжити навчання для отримання магістерського ступеня. Для цього необхідно 2-3 роки викладання, навчання чи досліджень при достатньо глибокому вивченні однієї чи групи суміжних дисциплін. У країні немає єдиного зразка диплома про освіту. Тут захищеними є лише титули «бакалавр», «магістр», «доктор».

Британські університети - це великі науково-навчальні комплекси, що включають коледжі, магістерські та докторські школи, дослідні інститути, наукові центри, обсерваторії та ін.

Післясередня освіта неуніверситетського рівня надається численними технічними та іншими коледжами, програми яких мають чітку фахову орієнтацію. Чимало їх підпорядковано Комітету з технологічної і бізнесової освіти (ВТЕС). Перший ВТЕС-диплом можна отримати вже після одного року денного навчання, національний ВТЕС-диплом--після 2-3 років. Вони дещо різняться і суворістю вимог до вступників.

Визнання професійних кваліфікацій здійснюється, зазвичай, певними асоціаціями, що встановлюють (для більшості регульованих фахів) дуже жорсткі вимоги. Для їхнього виконання випускникам університетів необхідні роки праці та самостійного удосконалення.

3.2 СИСТЕМА ВИЩОЇ ОСВІТИ ІСПАНІЇ

Система вищої освіти Іспанії відзначається винятковою однорідністю, адже аж 98% студентів навчаються в університетах: поза якими готують лише фахівців з туризму, ремесел та деяких інших видів занять. З 52 університетів 7 - недержавні. Серед університетів більшість мають класичний набір програм навчання але є кілька політехнік, а також Відкритий університет дистанційного навчання.

Університети мають досить складну структуру і пропонують курси, програми та кваліфікації різного рівня. Так, на факультетах (Facultad Universitaria) передбачено програми тривалістю 4-5 рокІЕ із присудженням повного диплома (Licenciado). Виїці технічні школи (Escuela Tecnica Superior) після 4-5 років навчання присуджують дипломи вищих інженерів. Університетські {Escuela Univers) та інженерно-технічні (Escuela Tecnica de Ingeneria] школи надають дипломи після трьох років навчання.

До сектору неуніверситетської вищої освіти входять інститути, що видають два види дипломів: еквівалентний де університетських Diplomado or Liceciado за умови виконання програм, подібних до університетських (А), і нижчий від університетських диплом простіших програм мистецьких фахів (Б)

Диплом А надають Військова Академія, інститути туризму, цивільної авіації та теологічні заклади (усі вони не підпорядковані Міністерству освіти і науки). Дипломи Б надають інститути та професійні школи з легшими умовами вступу і простими програмами (музика, співи, дизайн та інші мистецькі фахи).

Професорсько-викладацький склад ВНЗ в Іспанії поділяється на чотири категорії: професори, виконувачі обов'язків професорів, викладачі-заступники, викладачі-асистенти. Професор повинен мати докторський диплом, викладати і проводити наукові дослідження. Наступні дві категорії теж повніші мати звання доктора, лише для викладачів-асистентів достатньо повного диплома університету чи еквівалентного ВНЗ, однак для отримання права на роботу вони складають ще професійний екзамен. Уряд та Університетська рада докладають чимало зусиль для стимулювання викладачів до підвищення свого академічного і професійного рівня (стажування за кордоном, курси підвищення кваліфікації тощо).

3.3 СИСТЕМА ВИЩОЇ ОСВІТИ ІТАЛІЇ

Вища освіта Італії має гіпертрофований університетський і малий неуніверситетський сектори, а більшість закладів - державні.

Університети з навчальними і науковими програмами перебувають під управлінням Міністерства університетів і науково-технологічних досліджень, завданням якого є: планувати і здійснювати розвиток наукових досліджень: складати трирічні плани розвитку

університетів; розподіляти кошти між закладами згідно з законом; координувати участь Італії у міжнародних програмах.

Усього в Італії налічуєгься 65 закладів університетського рівня (державних і «вільних», що самоуправляються, але мають офіційне визнання і дипломи, працюють за програмами державних та інспектуються Міністерством освіти).

Неуніверситетські заклади класифікуються таким чином:

а) інститути мистецтв під егідою інспекторату мистецького
навчання;

б) інститути під егідою інших міністерств.

3.4 СИСТЕМА ВИЩОЇ ОСВІТИ НІМЕЧЧИНИ

Один із найстаріших університетів Німеччини відкрився у 1385 р. (м. Гейдельберг) і був створений відповідно до паризької моделі, за якою імператор чи лапа надавали корпорації викладачів і студентів право вивчати геологію, право, медицину і філософію. На кінець XVII ст. у країні було майже 40 університетів, які готували державних чиновників.

Новий етап реформи вищої освіти почався зі створення зразкового університету в Берліні (1809/10 н.р.) і пов'язаний з ім'ям Вільгельма фон Гумбольдта, який певний час керував освітою в уряді Пруссії. В основу діяльності цього університету він поклав принципи широкої автономії при державному фінансуванні, самоуправління кафедр (ординаріїв), акцент на вільних дослідженнях без вузького практичного спрямування, відмінність університетської освіти від шкільної та від суто професійної підготовки. Усе це стало основою свободи викладання для професорів і поєднання науки та навчання для студентів, а також започаткувало створення технічних університетів.

Під час реформи системи освіти після Другої світової війни до категорії закладів вищої освіти перейшли виші фахові школи, дипломи яких лише нещодавно впритул наблизилися до у ніверситетського рівня.

Концепція традиційного німецького університету базується на неогуманістичнія теорії В. Гумбольдта, згідно з якою університет є центром розвитку та пропаганди знань, підготовки висококваліфікованих кадрів.

Сьогодні для вищої освіти Німеччини характерна взаємодія федерального уряду та урядів земель: регулярно збирається конференція міністрів освіти земель, є також Спілка ректорів ВИЗ. Більшість серйозних документів вони створюють спільно. Створено також комісію з наукового планування. ВНЗ фінансуються землями на 94%, центром -- на 6% (1993 p.). Близько 7,8% фінансування університетської науки здійснює приватний сектор економіки.

Сьогодні систему німецької освіти можна схематично показати таким чином: початкова школа (4 роки) - середня школа ( 8-річне реальне училище або 9-річна гімназія) - вища школа (університети, педагогічний ВНЗ, вища школа мистецтв або вищий технічний навчальний заклад).

3.5 СИСТЕМА ВИЩОЇ ОСВІТИ ФРАНЦІЇ

Отримати вищу освіту, маючи повну середню, можна у 78 університетах. 453 ВНЗ, переважно монодисциплінарних, мають невеликий (кілька сотень) контингент студентів. 25 відсотків студентів навчається у приватному секторі, який налічує 5 університетів і більшість з 453 спеціалізованих закладів вищої освіти. Близько 2/3 студентів країни навчаються у державних університетах, і майже кожен із них - великий заклад з десятком і більше тисяч студентів, що мас адміністративну і наукову ради, раду викладачів і студентів, якими керує президент. Університети є об'єднанням «одиниць підготовки і пошуків» (UFR-Unites de formation et de recheche) з основних дисциплін на чолі з обраними директорами, а також більш звичних нам інститутів і шкіл (технологічних, політичних чи юридичних студій, професіоналізованих, підготовки вчителів, загальної адміністрації чи менеджменту, туризму, зв'язку, преси, соціального та економічного розвитку, міжнародних відносин і багато інших). Не дивно, що лише університети присвоюють понад десять різних кваліфікацій.

3.6 СИСТЕМА ВИЩОЇ ОСВІТИ ПОЛЬЩІ

Перший університет у м. Кракові було засновано ще 1364 р.; за часів розквіту країни у XVI-XVII століттях відкрилися університети у Вільно (1578 р.) та Львові (у 661 p.), які тоді належали до Польщі. У Варшаві університет діє з 1816 р, політехнічний інститут -- з 1826р. Періодами досить значного розвитку вищої школи двічі стали повоєнні роки ХХ ст., хоча першого разу модель освіти була німецькою, а другого - радянською. За соціалістичного ладу державна вища освіта була безкоштовною. До недержавного сектору належав Люблінський католицький університет, який був чи не єдиним великим недержавним закладом освіти в усьому колишньому «соцтаборі».

Політичні та суспільні зміни в державі, впровадження ринкової економіки спонукали і до реформи вищої освіти: ВНЗ отримали значно вищий рівень автономії, право приймати частину студентів з оплатою навчання; урізноманітнився перелік спеціальностей; виникло чимало приватних ВНЗ. Навчання у державних закладах безкоштовне для вступників за конкурсом у межах лімітів.

Польша має 11 державних та 1 приватний університети класичної моделі, 15 технічних університетів і 2 інститути, 6 академій економіки, ї і медичних академій, 17 шкіл мистецтв і 6 вищих закладів навчання

з фізкультури і спорту. Список недержавних закладів вищої освіти включав вже 84, з яких 9 мали право надавати кваліфікацію «магістр».

4. ОСНОВНІ ПІДХОДИ ТА ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ ЗОНИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ

Упродовж п'яти років європейське освітнє співтовариство консолідується задля освітньої концепції Болонського процесу: формування на перспективу загальноєвропейської системи вищої освіти, названої Зоною європейської вищої освіти, яка ґрунтується на спільності фундаментальних принципів функціонування. Із 1998 по 2003 рік у рамках Болонського процесу відбулося багато різнорівневих зустрічей, робочих нарад, конференцій тощо.

У рамках Болонського процесу було сформульовано шість ключових позицій:

Уведення двоциклового навчання. Фактично пропонується ввести два цикли навчання: 1-й - до одержання першого академічного ступеня і 2-й - після його одержання. При цьому тривалість навчання на 1-му циклі має бути не менше 3-х і не більше 4-х років. Навчання впродовж другого циклу може передбачати отримання ступеня магістра (через 1-2 роки навчання після одержання 1-го ступеня) і/або докторського ступеня (за умови загальної тривалості навчання 7-S років).

Запровадження кредитної системи. Пропонується запровадити у всіх національних системах освіти систему обліку трудомісткості навчальної роботи в кредитах. За основу пропонується прийняти ECTS (Європейська система перезарахування кредитів (залікових одиниць трудомісткості)), зробивши її нагромаджувальною системою, здатною працювати в рамках концепції «навчання впродовж усього життя».

3. Контроль якості освіти. Передбачається організація акредитацій них агентств, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінка буде ґрунтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях і навичках, що отримали випускники. Одночасно будуть встановлені стандарти транснаціональної освіти.

Розширення мобільності. На основі виконання попередніх пунктів передбачається істотний розвиток мобільності студентів. Окрім того, ставиться питання про розширення мобільності викладацького й іншого персоналу для взаємного збагачення європейським досвідом. Передбачається зміна національних законодавчих актів у сфері працевлаштування іноземців.

Забезпечення працевлаштування випускників. Одним із важливих положень Болонського процесу є орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання й уміння випускників повинні бути застосовані і практично використані на користь усієї Європи. Усі академічні ступені й інші кваліфікації мають бути затребувані європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікацій має бути спрощене. Для забезпечення визнання кваліфікацій планується повсюдне використання Додатка до диплома, який рекомендований ЮНЕСКО.

Забезпечення привабливості європейської системи освіти. Одним із головних завдань, що має бути вирішене в рамках Болонського процесу, є залучення в Європу більшої кількості студентів з інших регіонів світу. Вважається, що введення загальноєвропейської системи гарантії якості освіти, кредитної системи накопичення, легко доступних кваліфікацій тощо, сприятиме підвищенню інтересу європейських та інших громадян до вищої освіти.

5. ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

Болонський процес започатковано на зустрічі міністрів освіти 29 Європейських країн 10 червня 1999 року. Підписана ними Болонська декларація передбачувала до 2010 року створення спільного Європейського простору вищої освіти. Головною метою декларації учасники визнавали (на початку процесу) інтенсифікацію європейської мобільності випускників вищих учбових закладів. Така мобільність вважалася базисною для підвищення конкурентноздатності європейської системи вищої освіти та її випускників на світовому ринку праці.

Надалі головна мета процесу, незмінна за змістом, підлягала уточненню та деталізації відносно стратегії її досягнення, головних завдань, стандартів, тощо, під час наступних регулярних зустріч учасників процесу в період 1997-2003 pp. (Лісабон. Болонья. Прага. Берлін). Регулярні зустрічі міністрів країн-учасниць відбуваються що два роки. Наступна зустріч запланована в Бергені (Норвегія.2005).

Ключовими поняттями в переліку завдань Болонського процесу. обов'язкових до виконання в короткий термін для тих університетів, які мають намір увійти в процес, є поняття Європейської системи трансферу та акумуляції кредитів (залікових балів). ECTS. а також поняття додатку до диплому ((Diploma Supplement. DS). яке використовує систему ECTS та її компоненти.

Розвиток концепції моделі додатків до дипломів та її мета. Модель додатків до дипломів (Diploma Supplement. DS) була розвинута Європейською Комісією. Радою Європи а також UNESCO/CEPES і має на меті єдиний і стандартизований опис природи, рівня, змісту', наповнення та статусу (nature, level, соптехт. content and status) навчання, яке отримав та успішно засвоїв власник диплому. Додатки до дипломів переслідують мету прозорого та спрощеного міжнародного визнання професійних та академічних кваліфікацій (дипломів, ступенів, сертифікатів, тощо) та їх порівняння.

Чим є додаток до дипломів? DS є гнучким, але не директивним, документом, який покликаний економити гроші, час та робоче навантаження власника на ринку праці. DS e документом, виготовленим та підписаним в університеті, який надав кваліфікацію (ступінь, сертифікат, тощо) за стандартизованою формою Європейською Комісією двома мовами (одна з котрих - англійська). Документ складається з восьми обов'язкових секцій:

Інформація про власника кваліфікації;

Інформація про наданий кваліфікаційний рівень;

Інформація відносно рівня наданої кваліфікації:

Інформація відносно змісту навчання та осягнутих результатів;

Інформація відносно функцій, притаманних наданому кваліфікаційному рівню;

Додаткова інформація;

Інформація о легалізації (засвідчення) додатку до диплому;

8. Стандартизована інформація про національну систему вищої освіти.

Інформація повинна бути надана по всім восьми секціям обов'язково. Якщо за якихось причин певний пункт неможливо висвітлити необхідно в ньому ж надати причини, за якими це не виявилося можливим. Університети повинні забезпечити додаткам до дипломів такий самий рівень захисту (від підробки) та рівень засвідчення (легітимації), який вони забезпечують відповідним дипломам. Опис національної системи вищої освіти, у межах якої власник диплому був кваліфікований, покладається на Національні академічні центри інформації та визнання (NARIC-National Academic Centers of Recognition and Information)", його стандартизована форма доступна в Інтернеті.

6. ПРИНЦИПИ, ШЛЯХИ І ЗАСОБИ АДАПТАЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ СИСТЕМИ ПЕРЕЗАЛІКУ КРЕДИТІВ У ВИЩУ ОСВІТУ УКРАЇНИ

Структура вищої освіти України за своєю ідеологією та основними цілями є узгодженою зі структурами вищої освіти більшості європейських країн. Втім для входу України до загального простору вищої освіти Європи деякі автори вважають за необхідні наступні Інновації:

широкомасштабну стратегію системної модернізації вищої освіти держави;

систему якості освіти, яка відповідає стандартам ЄС, потребам ринкової економіки та внутрішнього розвитку України;

державний реєстр напрямів підготовки та спеціальностей відповідно до міжнародних стандартних класифікацій освіти (МСКО-96, МСКО-97) та міжнародної стандартної класифікації занять (МСКЗ-88);

двоступеневу (двоциклову) структуру вищої освіти (бакалавр-магістр);

загальноєвропейську систему вчених ступенів;

систему акумуляції та трансферу кредитів ECTS;

приведення у відповідність до вимог Болонського процесу «Закону про вищу освіту»;

Подальші соціально-економічні й політичні зміни в суспільстві, зміцнення державності України, входження її в цивілізоване світове співтовариство неможливі без структурної реформи національної системи вищої освіти, спрямованої на забезпечення мобільності, працевлаштування та конкурентоспроможності фахівців з вищої освіти. Україна чітко визначила орієнтир на входження в освітній і науковий простір Європи, здійснює модернізацію освітньої діяльності в контексті європейських вимог. Однією Із передумов входження України до єдиної Європейської зони вищої освіти є саме реалізація системою вищої освіти України ідей Болонського процесу.

Механізмом здійснення адаптації вищої освіти України до системи ECTS як інструменту реалізації принципів Болонського процесу є запровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу (КМСОНП). Завдання системи полягає не тільки у забезпеченні мобільності студентів та викладачів у межах навчального процесу та полегшення працевлаштування на ринках праці, а й, насамперед, є чинником підвищення якості вищої освіти.

Відомо, що якісна освіта є результатом системної реалізації багатьох чинників, серед яких одне із чільних місць займають технології навчання. Тому основним змістом діяльності сучасного університету є створення Інноваційного освітньо-виховного середовища. В умовах запровадження КМСОНП можна виділити два рівні реалізації цієї задачі:

Формальний - формальне запровадження системи побудови занять за принципом введення залікових одиниць (кредитів). На цьому рівні жодних змін в системі організації навчання не здійснюється, а трудомісткість засвоєння навчальних дисциплін, визначена в даний час державними освітніми стандартами в годинах аудиторного навантаження, перераховується в залікові одиниці.

Інноваційний - основою побудови навчального процесу є кредит. Кредитний принцип організації навчального процесу є основою для зміни технології навчання на модульну (модульна побудова змісту, контролю рівня знань та організації роботи студента і викладача). Введення кредитування та модулів дає можливість: створити навчальні плани „нового типу"; розробити нові програми з навчальних дисциплін за модульним принципом; широко використовувати тестування та уніфікувати технологію контролю знань з метою підвищення їх об'єктивності; оптимізувати планування навчального процесу, роботу викладача і студента.

Загалом визначальними критеріями освіти в рамках Болонського процесу є: якість підготовки фахівців; зміцнення довіри між суб'єктами освіти; відповідність європейському ринку праці; мобільність; сумісність кваліфікації на вузівському та післявузівському етапах підготовки; посилення конкурентоспроможності Європейської системи освіти.

ВИСНОВКИ

Отже, підіб'ємо підсумки написаного в рефераті.

Звичайно ж, Болонський процес в системі вищої освіти приніс чимало корисних результатів в європейській вищій освіті. Але чи варто так активно, як це реалізується зараз, провадити нову систему в Україні? Проаналізуємо висловлювання тих, хто дійсно в цьому розбирається.

Перший заступник Міністра освіти і науки Віталій Журавський зазначив, що нині можна з жалем констатувати, що. незважаючи на досягнення освіти, які забезпечує нова соціополітична система, вона, однак, стала менш якісною, а чимало випускників вищих навчальних закладів неконкурентоспроможні на європейському ринку праці. Це зобов'язує глибше аналізувати тенденції в європейській та світовій освіті. Водночас участь вищої освіти України в Болонських перетвореннях має бути спрямована лише на її розвиток і набуття нових якісних ознак, а не на втрату кращих традицій, зниження національних стандартів якості. Орієнтація на Болонський процес не повинна призводити до надмірної перебудови вітчизняної системи освіти. При цьому еволюцію системи освіти не треба відокремлювати від інших сфер суспільства, вона має розвиватися в гармонійному взаємозв'язку із суспільством у цілому, беручи на себе роль його провідника.

У модернізації системи вищої освіти в Україні є деякі спільні ознаки з процесом, але за більшістю напрямів вона йому не відповідає. Це пов'язано з тим. що вихідні концепції такої модернізації не були зорієнтовані на інтегрування національної системи освіти в європейський простір. На сучасному етапі, на думку першого заступника Міністра освіти і науки, концепцію реформування вищої освіти треба докорінно переглянули й створити програму її зближення з європейським освітнім і науковим простором.

У своєму виступі заступник Міністра освіти і науки Михайло Степко коротко проаналізував нинішній стан вищої освіти України і його відповідність завдання входження до Болонського процесу. Головний висновок - з формальної точки зору ми запровадили ідеї Болоньї, але найважливіше не формальна схема, а якісне наповнення кожної складової роботи.

Як ключову позицію було обґрунтовано думку, що Болонські вимоги це не уніфікація вищої освіти в Європі, а широкий доступ до багатоманітності освітніх і культурних надбань різних країн.

Кредитно-модульній системі, як невід'ємному атрибуту Болонської декларації, надаються дві основні функції.

Перша - сприяння мобільності студентів і викладачів та спрощення переходів з одного університету до іншого.

Друга - акумулююча. чітке визначення обсягів проведеної студентом роботи з урахуванням усіх видів навчальної та наукової діяльності. Сума кредитів визначає на що здатний студент, який навчається за тією чи іншою програмою.

Михайло Степко відзначив також важливість запровадження кредитно-модульної системи як фактора стимулювання до ефективної роботи викладача і студента, збільшення часу їх безпосереднього індивідуального спілкування в процесі навчання. Систематизація роботи на протязі семестру становиться перепоною для негативних наслідків навчання за схемою вивчив чи визубрив - здав - забув. Відзначена зручність запровадження модульного навчання для вирішення проблем узгодження зміст освіти в ланцюжку середня освіта-вища школа-післядипломна освіта. Тобто полегшена реалізація ідеї створення умов для неперервного навчання протягом життя, що також цікавить Європейські країни.

Перелік необхідних умов для запровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу у навчальних закладах III - IV рівнів акредитації:


Страница:  1   2 

Скачать работу можно здесь Скачать работу "Вища освіта в Європі" можно здесь
Сколько стоит?

Рекомендуем!

база знанийглобальная сеть рефератов