Мода й ритуал: кодекс убрання в Київській Русі

Volodymyr Rychka

Doctor of HistoricaL

Sciences (Dr. Hab. in History),

Professor,

Chief Research Fellow,

Sector of Research on the History of Kyivan Rus,

Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine),

Abstract.

The article considers the conventional sign systems of the dress code of the leading strata of Rus communities in inseparable unity with the sphere of their activity and behavior. The aim of the research is to study the communicative and symbolic nature of clothing, to understand the phenomenon of fashion in medieval Rus and ideas about the sacred significance of clothing, its role in the rituals of everyday behavior. The methodological basis of the study is the principle of historicism, which is based on the recognition of the relevant semantic isotope of the structures of everyday life, communicative and ideological nature of clothing. The scientific novelty of the work is that it is the first in Ukrainian historiography comprehensive socio-anthropological study of the phenomenon of dress code and fashion as a special type of social communication of Kyivan Rus. Conclusions. The results of the study clarified the communicative and symbolic nature of the dress code. Clothing and related things that surrounded medieval man were not only utilitarian-consumer, pragmatic in nature. They dictated behavior and lifestyle and performed an important social function. The material world of things and, in particular, clothing in the Middle Ages was endowed with a symbolic, symbolic code of certain meanings and meanings and social communications. Each important event in the private and public life of the family, other social groups and professional communities corresponded to his style of dress. The style of dress and ritual of daily behavior inherent in the leading section of the population of Kyivan Rus testifies to its integration into the tradition of chivalry and feudal identity. It is motivated that fashion is not only the world of things and clothes in their external forms, but also gestures, hairstyles, customs, way of life and the whole ritual of daily behavior.

Keywords: Kyivan Rus, dress code, fashion, manners, ritual, social communication, traditions of chivalry.

За середньовіччя вбрання мало полісемантичну функцію. Окрім свого практичного призначення оберігати від холоду й непогоди, воно було одним із маркерів соціального та вікового стану людини. За словами Ж. Ле Ґоффа, кодекс убрання й кодекс застілля у феодальному суспільстві «діяли особливо ефективно, адже виступали як основний критерій при визначенні соціального статусу людини та посідали важливе місце у системі цінностей. Видимість, що поставала крізь призму цих правил, набувала особливої переконливості»¹. Здійснена у цій статті спроба аналізу кодексу вбрання давньоруських спільнот у його нерозривній єдності зі Ле Гофф Ж. Средневековый мир воображаемого / Пер. с фр. -- Москва, 2001. -- С.235. сферою їхньої діяльності й поведінки покликана глибше осягнути знакову систему соціальної організації Київської Русі, зокрема з'ясувати природу та «мову» ієрархічних зв'язків між людьми, про яку сиґналізує їхнє вбрання.

Уже на ранніх етапах історичного життя людських колективів з'являється особливий, притаманний певним групам людей стиль одягання, добору матеріалу для виготовлення одягу та супутніх убранню аксесуарів. Перебуваючи 922 р. у складі арабського посольства, Ібн-Фадлан побачив та описав побут русів, котрі прийшли зі своїм крамом на Волґу. Він повідав про те, що власних небіжчиків вони одягають у найкраще вбрання, яким ті користувалися за життя, а саме «широкі штани, панчохи, чоботи, куртку і свиту з шовку з золотими ґудзями, а на голову -- шапку з шовку і соболя» Цит. за: Грушевський М.С. Виїмки з жерел до історії України-Руси: до половини ХІ в. // Його ж. Твори у 50 т. -- Т.6: Серія «Історичні студії та розвідки (1895--1900). -- Л., 2004. -- С.46. Пор.: Путешествие Ибн-Фадлана на Волгу / Пер. и комм. А.П.Ковалевского. -- Москва; Ленинград, 1939.. Неодмінним атрибутом верхнього одягу чоловіків був плащ -- ним огортали половину тулубу так, щоб можна було вправно вихопити меч або ніж. Плащі, за словами Ібн-Фадлана, прикрашалися гаптованими візерунками. Ці руси були представниками однієї з численних мобільних військово-торговельних корпорацій, із діяльністю яких у Східній Європі пов'язується виникнення на рубежі ІХ--Х ст. на берегах Середнього Дніпра військово-політичної структури, що стала відомою під назвою Русь, Руська земля.

З утвердженням Київської Русі на міжнародній арені, подальшим розвитком торговельних зв'язків із Візантією, країнами арабського Сходу й латинського Заходу обсяги обміну помітно зростали. Традиційними товарами збуту були мед, віск, хутро. Для дружинників Київської Русі епохи правління Олега Віщого та князя Ігоря грабіжницькі війни були головним джерелом набуття дорогого вбрання та озброєння. Намовляючи останнього вирушити в похід у землю древлян вони, за словами старокиївського літописця, говорили: «Отрици СвЪнельжи (воєводи Свенельда -- В.Р.) изодЪлися суть оружьемъ и порты . а мы нази . поиди княже с нами в дань . да и ты добеши и мы» Лаврентьевская летопись // Полное собрание русских летописей (далі -- ПСРЛ). -- Т.1. -- Москва, 1962. -- Стб.54..

Серед предметів розкоші, що ввозилися до країни, помітне місце посідали золоті та срібні прикраси й посуд, бойові обладунки, дорогоцінні тканини, різноманітні аксесуари для одягу. Сповіщаючи про тріумфальне повернення князя Олега до Києва з переможного походу на Візантію 911 р., літописець зазначав: «И при- де Олегъ к Киеву . неся злато и паволоки и овощи и вина . и всякое узорочье» Там же. - Стб.32.. Паволоки, «узороччя» -- усталений топос давньоруського літописання. Ці товари виступають неодмінним атрибутом в описах воєнно-політичних і торговельних зв'язків Київської Русі з Візантією. Княгиня Ольга під час свого візиту до Константинополя в 955/957 рр. отримала з рук імператора «злато и сребро. паволоки и с[о]суды различныя» Там же. -- Стб.61.. Багатства Візантії були предметом жадань правлячої верхівки Русі, котра прагнула скрасити своє життя небаченими доти дорогими шатами, зброєю.

Великою честю для київських князів (як і багатьох інших «варварських» вождів) було отримати за свої послуги щось зі вбрання чи реґалій влади з рук самого візантійського імператора. Так, Константин Багрянородний (Пурпурогенет) у своєму трактаті «Про управління імперією» (944--959 рр.), нарікаючи на домагання «північних і скіфських» народів «послати їм що-небудь із царського убрання, вінців чи й мантій заради якоїсь їхньої служби або послуги», радив своєму синові Роману відповідати «варварам», що ці речі виготовлено не людьми, а самим Богом, і через ангела послані вони першому християнському володареві Константинові Великому з повелінням покласти їх у церкві Св. Софії. Тож «не мають права ані василевс, ані патріарх, ані хто-небудь інший брати ці шати або вінці зі святої Божої церкви. Великий страх тяжіє над тими, хто посміє порушити цей Божий заповіт» Константин Багрянородный. Об управлении империей (Текст, перевод, комментарий). -- Москва, 1991. - С.54-57..

Імператорське вбрання, його форма, матеріал і колір мали сакральне значення. Підданим було суворо заборонено використовувати для виготовлення одягу пурпурні паволоки. Відрізи цієї тканини, як і вироби з неї заборонялося продавати іноземцям. Посланий імператором Оттоном І із дипломатичною місією до Константинополя в 968 р. кремонський єпископ після свого повернення обурювався тим, що на митниці в нього відібрали п'ять пурпурових плащів. У русько- візантійській угоді 944 р., укладеній князем Ігорем з імператорами Романом і Константином, чітко зазначалося, що руські купці не можуть купувати на ринках Царгорода найдорожчі паволоки: «Входяще же русь в градъ . да не творять пакости и не имеютъ власти купити паволокъ лише по 50 золотникъ и от тЬхъ паволокъ аще кто купить . да показываетъ цареву мужю . и то е запечетаеть и дасть имъ» Лаврентьевская летопись. -- Т.1. -- Стб.49.. Найдорожчі пурпурові паволоки, предмет гордості Візантії, як уже зазначалося, було заборонено вивозити з країни.

Між тим для більшості народів середньовічного світу, «котрі не мали можливості споглядати її чудеса, Візантія була джерелом майже всіх багатств, адже звідти доставляли найцінніші товари її власного чи іноземного походження -- розкішні тканини (наприклад шовк, секрет якого візантійці вирвали в Китаю в VI ст.), надходила повноцінна до кінця ХІ ст. золота монета [...]. Як же спокушали такі багатства!» Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. -- С.135.. Ними «греки» відкуплялися від зазіхань своїх войовничих сусідів. Це був переконливий спосіб упокорити небайдужих до розкошів «варварських» вождів. За свідченням історика Нікіти Хоніата, імператор Мануїл Комнін, «знаючи, що всякий варвар ласий на подарунки, забажав одного разу вразити сельджуцького султана з Іконії на ймення Килич-Арслан (1156--1192 рр.) своїми скарбами: Він наказав в одному з прекрасних палацових покоїв розкласти по порядку все, що надумав передати тому в дар. Тут було золото і срібло в монетах, дорогоцінний одяг, срібні й золоті чаші, розкішні тканини та інші чудові речі, звичні для ромеїв, але у варварів рідкісні, а навіть зовсім небачені» Nicetae Choniatae. Historia / J.-P. van Dieten. -- Barolini et Novi Eboraci, 1975; Никита Хониат. История / Под ред. В.И.Долоцкого, В.Чельцова. -- Т.1. -- Рязань, 2003. -- С.132..

Візантійський імператор Константин Багрянородний у життєписі свого діда Василія Македонянина стверджував, що той нахилив «нарід руський, необорний і безбожний» до угоди, «щедро роздаючи одежі золоті, срібні і шовкові» Грушевський М.С. Виїмки з жерел до історії України-Руси: до половини ХІ в. -- С.68. Лаврентьевская летопись. -- Т.1. -- Стб.71.. У розпал розв'язаної київським князем Святославом війни з Візантією на Балканах прибулі до нього імператорські посланці розклали перед останнім «злато и паволоки», намагаючись досягти миру на вигідних для себе умовах. За свідченням «Повісті временних літ» Святослав «не зрЪ на ня . и повелЪ схоронити»¹¹.

Зберігся опис зовнішнього вигляду та вбрання князя Святослава Ігоревича, котрий після затвердження мирної домовленості зустрівся з імператором. Убраний у визолочений обладунок Цимісхій під'їхав на чолі озброєних вершників до берега Дунаю, натомість Святослав прибув на місце зустрічі на човні. Візантійського хроніста Лева Диякона, який описав цю подію, вразила скромність одягу руського володаря та його зовнішність. А виглядав він так:

«Середнього зросту, не занадто високий, але й не низький, брови мав густі, очі сині, ніс короткий, борода оголена, на верхній губі густе й довге волосся, голова зовсім обголена, з одного боку висів чуб, що означало значний рід; шия здорова, плечі широкі, і взагалі дуже добре був збудований; здавався якимсь понурим і диким; в однім усі висіла золота сережка, оздоблена двома перлинами, з карбункулом посередині, одіж на нім була біла, нічим не різнилася від інших, окрім чистоти» Див.: Грушевський М.С. Виїмки з жерел до історії України-Руси: до половини ХІ в. -- С.107..

Натомість в одній із мініатюр хроніки Іоанна Скіліци князя Святослава зображено у вінці, золотому «грецькому» одязі, із довгим русявим волоссям, у пурпурових штанях Кондаков Н.П. Греческие изображения первых русских князей // Сборник в память святого равноапостоль-ного князя Владимира. -- Санкт-Петербург, 1917. -- С.14--15.. Такий образ київського володаря контрастує з повідомленням «Повісті временних літ» і наведеним вище словесним портретом Святослава пера Лева Диякона. Обидва джерела засвідчують невибагливий військово-польовий побут князя, скромність його вбрання. Однак представлений ними зовнішній вигляд також став виявом особливого, нехай і обмеженого в умовах бойових дій знакового символізму його владних повноважень. Отож зображені у творі Скіліци великокнязівські шати й реґалії слід розглядати не тільки як данину художньому канону мініатюриста ХІІ ст., але як утілення ідеологізованих знакових іконічних символів, що співвідносилися з візантійською системою сприйняття монаршої гідності та влади.

Із прийняттям нової релігії й долученням Київської Русі до сім'ї християнських народів її володарі змогли втамувати свої прагнення, мовлячи словами М.С.Грушевського, «приодягнутись ареолою царгородського двору» та, зокрема, отримати атрибути імператорського облачення, реґалії влади, які б стрімко вивищили престиж київського князя, надали йому слави. Історик уважав дуже правдоподібним, що хреститель Русі разом із рукою візантійської принцеси дістав якісь інсиґнії, зокрема вінець кесаря, та ним коронувався: «Володимир, будуючи руську державу, забажав для сієї будови візантійського цементу [...] ми знаємо, що він казав робити собі монету з своїм портретом в цісарських реґаліях; ми не знаємо, але можемо догадуватись, що з його посвояченням з візантійським двором в'язалось надання якогось візантійського титулу, візантійських інсиґній» Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. -- Т.1: До початку ХІ в. -- К., 1991. -- С.507.. Своєчасно надана Володимиром імператорові Василієві ІІ військова допомога порятувала македонську династію від узурпатора Варди Фоки, котрого було розгромлено в битві під Константинополем навесні 989 р. Отож уявляється малоймовірним, що єдиною винагородою київському князеві стала лише рука принцеси Анни.

Родинне споріднення хрестителя Русі з імператорським двором було напевно пов'язано з даруванням йому високого візантійського придворного титулу та відповідних інсиґній. Це підтверджується тим, що на карбованих Володимиром монетах він представлений з «атрибутами імператорського облачення, які ми бачимо на візантійських монетах, із візантійською імператорською короною на голові. У правій руці він тримає скіпетр із хрестом. Одяг Володимира відповідає імператорському» Левченко М.В. Взаимоотношения Византии и Руси при Владимире // Византийский временник. -- Т.7. -- Москва, 1953. - С.212.. Викарбуване на цих золотих і срібних монетах зображення відбиває очевидно реальні портретні риси князя Толстой И.И. Древнейшие русские монеты Х-ХІ вв. -- Санкт-Петербург, 1893. -- С.16-17.. Відзначаючи такі оригінальні деталі обличчя Володимира, як грізно насуплені брови, великий м'ясистий ніс, довгі вуса та голене енергійне підборіддя, М.П.Сотникова дійшла висновку про те, що це зображення -- найдавніший руський портрет Х ст. Сотникова М.П. Сребреники киевского клада 1876 г. // Нумизматика и сфрагистика. -- 1968. -- №3. -- С.119; Её же. Древнейшие русские монеты Х--ХІ вв.: Каталог и исследование. -- Москва, 1995. -- С.174. На відомих автентичних іконографічних зображеннях великий київський князь постає вдягнутим в обшитий золотим широким ґалуном плащ (корзно), застебнутий на правому плечі масивною підковоподібною коштовною фібулою. Його голову вінчає дорогоцінний вінець або корона, прикрашена смарагдами та іншим коштовним камінням. Саме в такому вигляді, із хрестом у правиці, зображено Володимира на карбованих ним золотих і срібних монетах Сотникова М.П., Спасский И.Г. Тысячелетие древнейших монет России: Сводный каталог русских монет Х--ХІ вв. -- Ленинград, 1983. -- С.115--139..

Парадний, багато оздоблений одяг став невід'ємною частиною знакової системи владних атрибутів носіїв верховної влади. Про церемоніальне вбрання князівської родини можна скласти уявлення на основі реконструйованої С.О.Висоцьким фрескової композиції, розміщеної під арками хорів Софії Київської, де зображено Ярослава Мудрого та членів його сім'ї Высоцкий С.А. Светские фрески Софийского собора в Киеве. -- К., 1989. -- С.64--112. Див. також: Коренюк Ю. Маловідомі аспекти реставрації мозаїк і фресок Софії Київської середини минулого століття // Ruthenica: Щорічник середньовічної історії та археології Східної Європи. -- T.XV. -- К., 2019. -- С.225--231.. За спостереженнями дослідника на малюнку А. ван Вестерфельда, зробленому у середині XVII ст. з тоді ще вцілілої фрески ХІ ст. Ярослав представлений убраним у плащ-корзно з вигаптуваними на ньому зображеннями геральдичного орла Висоцький С.В. Герб Київської Русі за часів Ярослава Мудрого // Старожитності Русі-України. -- К., 1994. -- С.118--119.. У такому ж плащі-багряниці зображено князя Ярослава Всеволодовича на фресці ХІІ ст. у Спасо-Нередецькій церкві в Новгороді. Слід зауважити, що у Візантії подібні плащі або мантії мали назву «орлів» і входили до складу облачення вищих сановників імператорського двору Кондаков Н.П. Изображение русской княжеской семьи в миниатюрах ХІ в. -- Санкт-Петербург, 1906. -- С.38..

Ярослав Мудрий у церемоніальному княжому вбранні. Реконструкція С.О.Висоцького та Ю.Ф.Коренюка за фраґментом фрески Софійського собору в Києві й малюнком А. ван Вестерфельда 1651 р.

Дороге вбрання та інші візантійські добра -- головні джерела поповнення скарбниці Ярослава Мудрого -- під охороною зберігалися у князівських палатах. Значна частина цих багатств потрапила до Києва вочевидь завдяки його майбутньому зятеві норвезькому конунґові Гаральдові Суворому, котрий тривалий час перебував на візантійській службі. Закоханий в Ярославову дочку Єлизавету (Елісів) він усі свої трофеї, здобуті під час походів в Африці й на Сицилії, надсилав «на зберігання Ярицлейву конунґу». В Ярослава, за свідченням скандинавських саґ, «було стільки добра, скільки ніхто в північних країнах не бачив у власності однієї людини. Гаральд тричі ходив в обхід палат, поки перебував у Міклаґарді (Царгороді -- В.Р.). Там було у звичаї, що всякий раз, коли помирав конунґ греків, верінги (особиста ґвардія імператора -- В.Р.) мали право обходити всі палати, де знаходилися його скарби, і кожен міг залишити за собою те, на що зуміє накласти руку» Сага о Харальде Суровом // Снорри Стурлуссон. Круг земной [Литературные памятники]. -- Москва, 1980. -- С.405, 411.. Схоже, Гаральдові вдалося добре «накласти руку» на імператорські скарби, якщо значна їх частина опинилася на берегах Дніпра, куди, полишивши візантійську службу, він зрештою повернувся. Тут норвезький конунґ перезимував, а потім разом з Єлизаветою вирушив на свою Батьківщину.

З імператорського ґардеробу походили, очевидно, і шість дорогих каптанів, виявлених під час археологічних розкопок Чингульського кургану кінця XII -- початку XIII ст. на березі річки Молочної. Похований тут вождь-кочівник був одягнений у каптан зі щільного червоного шовку зі вставками золотого шитва на синьому тлі. Шиттям було прикрашено всю лицьову сторону, верхні частини рукавів і зап'ястя. Комір каптана і круглу шапочку обкладено позолоченими бляшками зі вставками самоцвітів. Контури візерунків унизані перлами. Ще п'ять таких каптанів лежали у сувоях біля ніг небіжчика Отрощенко В.В., Рассамакін Ю.Я. Половецький комплекс Чингульського кургану // Археологія. -- Вип.53. - К., 1986. - С.14-36.. Південні сусіди Русі половці не поступалися руським князям у любові до вишуканого вбрання і прикрас. Яскрава й самобутня орієнтальна культура Половецького поля, своєю чергою, справляла вплив на стиль одягання та моду руських спільнот.

За свідченням «Повісті вре- менних літ» син Ярослава Мудрого Святослав, котрий княжив у Києві 1073--1076 рр., успадкував чималі багатства, якими вихвалявся перед німецькими послами, що прибули до Києва в 1075 р.: «Показа имъ багатство свое [...] бещисленое множьство злато и сребро и паволокы» Лаврентьевская летопись. -- Т.1. -- Стб.198. Наприклад, за 5 ліктів шовкової яскраво-червоної тканини та 50 гривень кун можна було придбати, як у випадку волинського князя Володимира Васильковича, ціле село (див.: Ипатьевская летопись // ПСРЛ. - Т.2. - Стб.904).. Переписаний із болгарського ориґіналу «Ізборник» 1073 р. на початку містить мініатюру із зображенням самого Святослава, його дружини та чотирьох синів. Ретельно передано деталі князівського парадного одягу. Художники продемонстрували добру обізнаність із мистецтвом Візантії, зокрема майстерністю імператорських мініатюристів, для яких важливим було передати не стільки людську індивідуальність, скільки через кольорові відтінки елементів одягу втілити чесноти «праведного» князя і членів його родини. Синів Святослава зображено в малиновому одязі з червоною облямівкою, золотими комірами, у підперезаних поясами каптанах.

В одному зі списків сказання XIV ст. про святих мучеників Бориса і Гліба обох синів князя Володимира зображено у червоних плащах, довгих підперезаних зеленого кольору свитах, із жовтою (золотою) накладкою по подолу та з вузькими рукавами Срезневский И.И. Древние изображения великого князя Владимира и великой княгини Ольги // Древности: Археологический вестник, издаваемый Московским археологическим обществом. -- Т.1. -- Москва, 1868. -- С.3. Пор.: Петров Н. Древние изображения св. Владимира // Владимирский сборник в память девятисотлетия крещения Руси. -- К., 1888.. На мініатюрах хроніки Іоанна Скіліци, які ілюструють обмін посольствами між князем Володимиром Всеволодовичем і візантійським імператором Константином Мономахом, київський князь сидить на золотому троні, у царському вінці, червоних чоботях і золотому жупані Кондаков Н.П. Греческие изображения первых русских князей. -- С.14--15.. Однак, як уявляється, усі ці зображен-

ня -- не «замальовка з натури», не дзеркальний відбиток князівського побуту, а лише художня метафора, що поєднала у собі достовірні й уявлені зразки канону монаршого вбрання та ритуалу влади.

Родина Святослава Ярославича. Мініатюра з «Ізборника» 1073 р.

Найбільш яскравим у літературі Київської Русі став опис убрання «короля» Данила Романовича, уміщений під 1252 р. у складі Галицько-Волинського літопису. На чолі руських полків, споряджених «татарським» озброєнням, він гордовито їхав обіч угорського монарха

«по обычаю Роуску» на зустріч із прибулими до нього посланцями німецького імператора: «Бі бо конь под нимь дивлению подобенъ, и сідло от злата, жьжена, и стрЪлы и сабля златомъ оукрашена. Иными хитростьми, якоже дивитися: кожюхъ же оловира Грцького, и кроуживы златыми плоскоми ошить, и сапози зеленого хъза шити золотом» Ипатьевская летопись. -- Т.2. -- Стб.814..

Багато хто з істориків у цьому описі Данилового вбрання вбачає руку безпосереднього очевидця. Одяг виписано з реальними деталями, що виходять за межі літописного трафарету. Проте давно помічено, що цей опис текстуально ґрунтується на запозичених руським книжником фразеологізмах хроніки Іоанна Малали. Так, за спостереженнями О.С.Орлова, у книзі XVII «Еллінського літописця» описується одяг лазсько-перського царя Чафія, дарований йому імператором Устином як інсиґнії влади. Отже носив він «вЪнецъ Румескъ», але білий «оскрилъ», і мав «в багра место нашву злату плоску [...] сапози же его беша от своея ему страны черъвени с бисеры, пръскимъ образомъ, тако же и пояс ему съ бисеры». При цьому дослідник не виключав можливості, що на зображення Данила окрім Чафія наклалися ще й риси Дарія Перського з «Александрії», а саме з розповіді про те, як, приймаючи Александра Македонського, «седяше Даріи въ венци, иже бе съ камешемъ, в ризе червлене, яже бе вавилоньскы ткана златым пряденом, и в багре царьстемъ, и в сапозехъ златыхъ, съ камениемъ деланы по лысту его, скипетры обаполы его, палъци же тмами около его». Після бесіди Дарій, «дръжа за руку Александра и веде его въ полату свою. И се же знамение добро имяше Александр, за руку приведенъ отъ врага. И пришед во внутрь полаты своя, абие възлеже пръвее Александр на вечери Дарьеви» Орлов А.С. К вопросу об Ипатьевской летописи // Известия Отделения русского языка и словесности АН. -- Т.ХХХІ. -- Петроград, 1926. -- С.105--106.. Із такою гостинністю Дарія зіставляється завершення літописної оповіді 1252 р. про виправу Данила. Похваливши його руський «обичай», угорський король «просися оу него въ станъ . зане зной бЪ велик дне того онъ же я и за роукоу и веде его въ полатоу свою . и самъ совлочашеть его . и облачашеть и въ порты своЪ и таку честь творяшеть» Ипатьевская летопись. - Т. 2. - Стб.814-815.. Прагнучі звеличити Данила, літописець у літню спеку навіть убрав свого героя у зимовий кожух.

Данилові пощастило мати прихильного «портретиста» -- укладача чи редактора Галицько-Волинського літопису. «Повний щирої симпатії й поважання до свого «короля», сей літописець, -- зауважував М.С.Грушевський, -- з замилованням слідить за подвигами свого героя, не упускає нічого, що могло б піднести його славу й чесноти, та досить зручно налягає на ясні фарби, малюючи Данила, і на темні -- в оправах його противників» Грушевський М.С. Історія України-Руси. - Т.3: До року 1340. - К., 1993. - С.90.. Засуджуючи самоправство галицьких бояр, автор джерела вирізняв із-поміж них Доброслава Суддича. Цей попів онук укняжився був у Галичі «и грабяше всю землю . и въшед во Бакоуту . все понизья прия . безъ княжа повелениа». Глузуючи над зарозумілістю й марнославством можновладця, літописець стверджував, що той в одній лише сорочці, але з великою пихою приїхав до Данила («едоучю Доброславоу во одинои сорочьцЪ . гордящоу ни на землю смотряшю») Ипатьевская летопись. - Т.2. - Стб.790.. Цим він сам себе оконфузив, адже з'явитися на людях в одній сорочці було ганьбою для правителя. Кепкуванням просякнута й оповідь Никонівського літопису про втечу Юрія та Ярослава Всеволодовичів із поля Липецької битви 1216 р.: «И прибЪже князь Юрьи въ Володимеръ во единой сорочицЪ точию, и брать его князь Ярославъ такоже во единой сорочицЪ, трехъ коневи оудушивъ, а на четвертом пригна Володимеръ» Летописный сборник, именуемый Патриаршей или Никоновской летописью // ПСРЛ. - Т.9. - Москва, 2009..

Значну частину нормативного князівського ґардеробу складали дорогі, розшиті золотими й шовковими нитками довгополі сорочки. Круглий або квадратний глибокий виріз коміра обшивався золотом, а подеколи й самоцвітами Брайчевская Е.А. Летописные данные о древнерусском мужском костюме X-XIII вв. // Земли Южной Руси в IX-XIV вв. (История и археология). - К., 1985. - С.119-120.. Такий ко- мір-опліччя міг бути пристібним або наглухо пришитим. Вони захоплювали уяву сучасників: «Паволока испещрена многими шелки, красно лице являеть» Слово Даниила Заточника по редакциям XII и XIII вв. и их переделкам [Памятники древнерусской литературы, вып.3]. - Ленинград, 1932. - С.44.. Похвали київського книжника початку ХІІ ст. удостоїлась добра господиня дому, яка здатна «одЪнья створить мужеви своему очерьвлена и багряна». У такому одязі «взоренъ бываеть во вратЪхъ муж ея . аще сядеть на сонмищи . съ старци и съ жители земли» (Пр.31: 23) Лаврентьевская летопись. - Т.1. - Стб.81.. Виткані золотом «червоні руські убрання» набули популярності, за свідченням скандинавських саґ, і серед чужоземних вельмож. Особливо пишно були розшиті руками вправних майстринь князівські плащі-корзна. Пологи також оздоблювалися золотистою облямівкою. Мода рясно прикрашати плащі гаптуванням та різними малюнками для надання вбранню сакрально-захисної сили була поширеною в багатьох країнах середньовічного Заходу і Сходу. Плащ застібався на плечі за допомогою виготовленої з дорогоцінного металу фібули.

Досить складно виокремити окремі деталі спіднього вбрання, яке в давньоруському писемному лексиконі відоме під узагальненою назвою «пърты» або «пъртове» Див.: Срезневский И.И. Материалы для словаря древнерусского языка по памятникам письменности. -- Т.2. - Санкт-Петербург, 1895. - Стб.1753-1755.. Очевидно, цими словами позначалися штани (сподні) й сорочка («срачиця»). За свідченням арабського письменника першої половини Х ст. Ібн-Русте (помилково --Ібн-Даста), руси носили широкі сподні, на пошиття яких ішло 100 ліктів тканини на кожні: «Одягаючи такі сподні, збирають їх коло коліна і прив'язують до нього» Грушевський М.С. Виїмки з жерел до історії України-Руси: до половини ХІ в. -- С.53. Пор.: Известия о хазарах, буртасах, болгарах, мадьярах, славянах и русах Абу-Али Ахмеда бен Омара Ибн-Даста, неизвестного доселе арабского писателя Х в. по рукописи Британского музея в первый раз издал, перевёл и объяснил Д.А.Хвольсон. -- Санкт-Петербург, 1869.. Цей одяг був зручним у бою. Широкополими залишалися й відомі з літописних джерел ХІІ--ХІП ст. князівські «порти». Аби убезпечитися від замаху під них можна було надягти непомітну сторонньому оку металеву кольчугу. Розповідаючи про ворожнечу поміж мешканцями Полоцька та їхнім князем Ростиславом Глібовичем, Київський літопис під 1158 р. сповіщав, що містяни мали намір схопити його під час улаштованої ними на Петрів день святкової братчини. Але той, дізнавшись про такий задум, надягнув під одежу захист: «Он же іха к ним изволочивъся въ броні . под порты . и не сміша на нь дъръзнути» Ипатьевская летопись. -- Т.2. -- Стб.495..

Прикрашений золотим шитвом пояс перехоплював одяг у талії, його кінці спускалися вільно вниз. Такий пояс був примітною частиною вбрання аристократів. Виготовлені зі срібла й золота парадні князівські пояси ставали фамільними реліквіями, що разом з іншими цінними речами передавались у спадок від батька до сина. Відчуваючи наближення смерті волинський князь Володимир Василькович 1288 р. з-поміж іншого майна «разда оубогым [...] и. поясы золотыи отца своего и серебрянье . и свое иже бяше по отци своемъ стяжалъ» Там же. - Стб.914.. Знаковою річчю були пояси й для інших верств вільного населення Київської Русі. Також пояс -- частина обладунку та символ воїнської гідності дружинників. Відомі за матеріалами археології їхні пояси складалися з набірних зазвичай срібних блях і різноманітних пряжок, на яких застібалися піхви меча та шкіряний гаманець. Разом із багато орнаментованою кінською упряжжю вони були суттєвим елементом елітарної дружинної культури, нав'язуючи манеру поведінки, створюючи навколо себе певний соціокультурний контекст.

Важливим атрибутом убрання провідних суспільних верств, знаком княжої гідності була м'яка сферична шапка з хутряною околицею Арциховский А.В. Одежда // История культуры Древней Руси. - Т.1. - Москва; Ленинград, 1948. - С.247-248.. Зимовий одяг виготовлявся з дорогого хутра бобрів і соболів. Київська Русь була головним постачальником на ринки Візантії та Західної Європи окрім бобрового та соболиного ще й хутра білок, куниць тощо. «Соболяче корзно» з Русі набуло широкого вжитку у західноєвропейському лицарському геральдичному лексиконі. Княжим взуттям слугували високі чоботи з м'якої кольорової шкіри, синього, жовтого й червоного сап'яну. Носити шкіряне взуття, зокрема чоботи, могли дозволити собі лише заможні верстви населення, а бідніші люди взувалися в постоли. Коли у середині 980-х рр.

київський князь Володимир Святославич захопив Волзьку Булґарію його воєвода Добриня, оглянувши полонених, нібито сказав: «Оже суть вси в сапозЪх . сим дани нам не даяти . поидемъ искать лапотниковъ» Лаврентьевская летопись. -- Т.2. -- Стб.84..

За середньовіччя предметний світ речей і, зокрема, одягу та аксесуарів наділявся знаковим, символічним кодом певних смислів, значень, соціальних комунікацій. Наприклад, згода нареченої на весілля зі своїм обранцем виявлялася в передачі тому в дар убрання, як-от у випадку однієї норвезької принцеси ним став плащ із золотим шитвом і срібний пояс Сага об Олафе Святом // Снорри Стурлуссон. Круг земной. -- С.220.. Жаданою честю для древлянського князя Мала був весільний дарунок київської княгині Ольги -- «очЪрвлена и багряна одеянья, вси жемьчюгом иссаджены» Летописец Переяславля Суздальского. -- Москва, 1851. -- С.11.. Кожній важливій події приватного й публічного життя княжої родини відповідав ретельно продуманий кодекс одягання. Знаковими віхами були хрестини, оперізування, перше посадовлення на коня, весілля, похорон.

Бажання дбати про свою зовнішність, а отже і про одяг, спричинило попит на дзеркала. Бронзові та посрібнені вони стали корисним винаходом античних народів, даруючи задоволення юним красуням, а жінкам старшого віку -- печаль. Такій «жене бо злообразне», на думку одного літературного дотепника, «не достоит в зерцало приницати, да не в большую печаль впадет, ввозревше на нелепостьство лица своего» Слово Даниила Заточника по редакциям XII и XIII вв. и их переделкам. -- С.47.. Інтеґровані у традиції лицарства чоловіки, що бачили у дзеркалах відображення власного обличчя, також мусили більше думати про свою зовнішність, давати раду вусам і бороді, не забувати про гребінець та ножиці. Адже мода -- це не тільки світ речей, прикрас, одягу, що оточує людину, а ще її зачіска, устрій життя, звичаї, манери поведінки.

Коли прибула до Венеції для шлюбу з дожем візантійська принцеса (кінець ХІ ст.) почала за обідом їсти золотою виделкою, їй натякнули, що доброю манерою буде брати м'ясо руками із загальної тарелі. Століттям раніше дружинники київського князя Володимира Святославича нарікали, що дав він їм їсти дерев'яними ложками, а не срібними: «Зло есть нашим головамъ . да нам ясти деревяными лъжицами . а не сребряными» Лаврентьевская летопись. -- Т.1. -- Стб.126.. Загартовані в далеких походах ветерани демонстрували за обідом на княжому дворі добрі манери, що було наукою київським вахлаям. Золоті та срібні столові прибори, як засвідчують археологічні артефакти, стали окрасою столу аристократа в Київській Русі, проте невідомо, чи вміли його гості ними користуватися. У часи середньовіччя для придворних на європейському Заході було написано чимало настанов, що мали навчити їх добрих манер за столом. Більшість заборон пов'язувалися з плюванням, сяканням та виділенням із кишківника травних газів. Як з усім цим давали собі раду придворні київських князів, можна тільки здогадуватися. Проте у всі часи «мистецтво savoir vivre, жити, вимагає куди більшого, ніж здатності контролювати свою слину, сфінктер і вміння користуватися срібними столовими приборами» Дейвіс Н. Європа: Історія / Пер. з англ. П.Таращук, О.Коваленко. -- К., 2001. -- С.361..

Убрання благородного лицаря, зокрема здалека помітний у натовпі плащ- корзно, було не тільки візуальною ознакою воїнської гідності, а ще й своєрідним оберегом. Під час заворушень у Києві 1147 р., коли над чернігівським князем Ігорем, що його ув'язнив Ізяслав Мстиславич, нависла небезпека розправи, а натовп киян рушив до монастиря Св. Феодора, де було пострижено Ігоря, Ізяславів брат князь Володимир, намагаючись урятувати в'язня, скочив на коня й перегородив дорогу до монастирських воріт: «И сріте и Володимиръ въ вратіх манастырских [...] и ско- чи Володимиръ с коня и огорну и коръзномъ . река Кыяномъ брате моя не мозите сего створити зла ни оубиваите Игоря» Ипатьевская летопись. -- Т.2. -- Стб.351--352.. Утім урятувати Ігоря не вдалося. Його понівечене тіло потягли зі Мстиславого двору через Бабин торжок до княж-двору, де і «прикончаша и». Бездиханний труп поклали на воза, перевезли на Подільське торжище «и повергоша поруганью». Засуджуючи дії міського плебсу, київський літописець свідчив про те, що благовірні кияни, «приходяще изимахоу от крове его и от прикрова соущего на на немъ. на тілі его . на спасение себе . и на исціление» Там же. - Стб.353.. Це повідомлення засвідчує сакральний статус княжого вбрання. Уявлення про значущість одягу середньовічних монархів були вельми поширеними за середньовіччя. Для простолюдина доторкнутися до краю одежі володаря чи навіть до упряжі його коня вважалося винятковою удачею. Коли таке вдавалося вчинити засудженому на кару злочинцеві у середньовічній Німеччині, його очікувало помилування Бойцов М.А. Власть правителя // Словарь средневековой культуры / Под ред. А.Я.Гуревича. -- Москва, 2003. -- С.90.. Прилучення до харизми живого чи мертвого володаря, його одягу було також нормою культурної практики середньовічної Русі. Підтвердження цьому знаходимо в поширеній практиці зберігання вбрання «блаженних первых князьи» в головних храмах. Сповіщаючи про велику пожежу, що спалахнула у Владимирі- на-Клязьмі, Лаврентіївський (під 1185 р.) та Іпатіївський (під 1183 р.) літописи повідомляли, що згоріло мало не все місто разом із княжим подвір'ям, багато церков, у тому числі «сборная церкви святая Богородица Златоверхая [...] и что бяше в неи : и дну оузорочи . и поникадила серебреная . и судъ златых и сребреныхъ бе- щисла . портъ шитыхъ золотомъ и женчюгомъ яже вішали на праздникъ въ дві верви от Золотых ворот до Богородиці» Ипатьевская летопись. -- Т.2. -- Стб.630.. Серед розграбованого монґоло-татарами в 1237 р. дорогоцінного начиння цього храму -- ікон, посуду та книг згадуються й «порты блаженних первых князьи, еже бяху повішали в церквах святых на память собі» Лаврентьевская летопись. -- Вып.2: Суздальская летопись по Лаврентьевскому списку // ПСРЛ. -- Т.1. -- Стб.463. Там же. -- Стб.418.. Цей опис має характер пізнішої вставки, запозиченої з реалій учиненого 1203 р. в Києві Рюриком Ростиславичем і союзними йому військами чернігівських Ольговичів нечуваного доти погрому:

«Взят бысть Кыевъ Рюрикомъ о Ольговичи . и всею Половецкою землею . и створися велико зло в РусстЬи земли . якого же зла не было от крещенья надъ Кыевомъ [...] не токмо одно Подолье взяша и пожгоша ино Гору взяша . и митрополью святую Софью разграбиша . и Десятинную святую Богородицу разграбиша . и манастыри всі . и иконы одраша . а иныЬ пои- маша . и кресты честныя и ссуды священыя . и книгы и порты блаженых первых князьи . еже бяху повішали в церквах святыхъ на память собі»⁵².

Практику зберігання вбрання «перших» руських князів, що виступало окрасою храму, було запозичено, як умотивував О.П.Толочко, із візантійської традиції пошанування шат та інсиґній влади першого християнського володаря у соборі Св. Софії в Константинополі:

«У візантійській теорії відправним пунктом вселенської влади імператора розцінювалося правління першого царюючого християнина -- Константина. Згідно з традицією, його вбрання було не витвором рук людських, але надіслане Богом через ангела, що звелів “покласти їх до Великої святої церкви, яка ім'ям самої істинної мудрості Божої святою Софією нарікається”. Цьому вбранню надавалося майже містичне значення. Підвішене над святим престолом у вівтарі храму воно було його прикрасою. Інші царські шати й облачення розгорнутими покладено поверх святого престолу -- вони служили свого роду символом і речовим доказом супрематії імператора у християнському світі» Толочко А.П. «Порты блаженных первых князей»: к вопросу о византийских политических теориях на Руси // Южная Русь и Византия. - К., 1991. - С.36..

Візантійські імператори подеколи могли на знак особливої прихильності дарувати свій одяг якомусь місту, і тоді це вбрання врочисто вивішувалося в головному міському храмі Грабар А. Император в византийском искусстве. -- Москва, 2000. -- С.25-26.. Можна обережно припустити, що так само й у збудованій у Києві хрестителем Русі Десятинній церкві, а пізніше у храмі Св. Софії зберігалося щось із парадного одягу перших «блаженних князів» -- одруженого з грецькою «цесарівною» Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Ці речі мали не тільки меморіальне, але і прикладне значення: їх могли використовувати під час проведення церемоніалів, зокрема обряду великокнязівської інтронізації. Якусь частину цих реліквій пізніше привласнив Андрій Боголюбський, поклавши їх за київською традицією до збудованого ним у Владимирі Богородичного храму. При собі він завжди мав напохваті меч молодшого Володимирового сина -- князя-страстотерпця Бориса Див.: Ипатьевская летопись. -- Т.2. -- Стб.586--587. (який, однак, не врятував його від заколотників).

Приготовлене на різні випадки буденного життя, для врочистих церемоній і ритуалів пишно оздоблене вбрання, аксесуари і крам разом із золотими та срібними монетами складали основний вміст князівської скарбниці. Після вокняжіння в Києві Ізяслава Мстиславича і його стрия В'ячеслава, вони щедро винагородили союзних угрів. Серед дарів було й дороге вбрання та паволоки: «Изяславъ велику честь створиста Оугромъ . Вячеславъ же от себе а Изяславъ же от себе . и дарми многыми одариста и съсуды и порты . и комонми и паволоками . и всякими дарми» Там же. -- Стб.419..

Розповсюджена за середньовіччя практика роздачі подібних дарів являла собою «вищою мірою істотний зріз соціальних зв'язків, включаючи й певні емоційні, релігійні та навіть маґічні аспекти. Відносини між індивідами і групами були не анонімними, і дари сприяли встановленню й підтримці дружби та побратимства між окремими особами або сім'ями, мирного добросусідства між племенами й політичними об'єднаннями» Гуревич А.Я. Дары. Обмен дарами // Словарь средневековой культуры. -- С.129.. Князь і дружина щільно пов'язувалися світом речей, які були згустком відносин між ними та єднали їх спільною причетністю до елітарного співтовариства лицарів-воїнів.

Убрані в добротні обладунки князі разом зі своїми міністеріалами і дружинниками помітно вирізнялися на тлі сірого й буденного одягу простолюду, одноманітних строїв чорного або білого духівництва. Символіка елементів одежі, палітра кольорів разом з іншими знаковими засобами середньовічної ментальності «призводили до узгодження індивідуальних устремлінь з інтересами груп і суспільства у цілому, забезпечували соціальні комунікації, обмін образною та словесною інформацією» Даркевич В.П. «Градские люди» Древней Руси: XI--XIII вв. // Из истории русской культуры. -- Т.1 (Древняя Русь). -- Москва, 2000. -- С.643..

Полиск обладунків дружинників волинського князя Василька, побачений угорським королем Андрашем у 1231 р. на стінах Володимира, вразив уяву цього монарха. Він, за словами літописця, визнав, що такого міста не знаходив навіть у німецьких землях: «Яко така град не изобрЪтохъ ни в НЪмЪчкыхъ странахъ . тако соущоу оуружьникомъ стоячим на немъ . блистахоуся щиты и оружьници подобни солнцю» Ипатьевская летопись. -- Т.2. -- Стб.765. Укладачі Галицько-Волинського літопису з поетичним замилу-ванням описують лицарські обладунки руських «мужів воїнських», порівнюючи, наприклад, полиск їхніх щитів із зорею, а шоломи -- із сонцем на сході (див.: ПСРЛ. -- Т.2. -- Стб.813).. А для київського книжника початку ХІІ ст. пам'ятним стало вбрання ватажка варязького загону Якуна, який у 1024 р. виступив на боці Ярослава Мудрого проти Мстислава Тмутороканського: «И бЪ Якун сь лЪпъ . и луда бЪ у него золотом истъкана». Під час втечі з поля бою Якун загубив, а може і свідомо позбувся цієї примітної деталі свого обладунку: «ВидЪвъ же Ярославъ яко побЪжаемъ есть . побъже съ Якуномъ, . княземъ варяжьскым . и Якунъ ту отбЪже луды златоЪ» Лаврентьевская летопись. - Т.1. -- Стб.148.. Слово «луда» скандинавського походження, перекладається і як «золототканий плащ», і як «бойові лати» Срезневский И.И. Материалы для словаря древнерусского языка. -- Т.2. -- Санкт-Петербург, 1895. -- Стб.49; Лихачёв Д.С. Комментарии // Повесть временных лет / Подгот. текста, пер., ст. и комм. Д.С.Лихачёва; доп. М.Б.Свердлова; под ред. В.П.Адриановой-Перетц (3-е изд.). -- Санкт-Петербург, 2007. -- С.479, 623.. У практиці Русі візуальною «мовою» полководця на поді бою було не його примітне вбрання, а прапори з відзнаками княжого «знамянья».

Більшу частину свого життя князь проводив у походах або на полюванні. Війна та лови для аристократичної верхівки середньовічних часів були головним ремеслом, що визначало не тільки притаманну їй програму життєвої акції і світогляду, але й стиль одягання. Бойовий обладунок цієї верстви складали багато оздоблені металеві лати, шоломи, щити, мечі. Вони були предметом особливої поваги в лицарському співтоваристві. Широкої популярності в Русі ІХ -- кінця Х ст. набули каролінзькі мечі. Походження більшості з виявлених археологами зразків цієї зброї дослідники пов'язують зі зброярськими центрами Франкії. Широку практику їх розповсюдження засвідчують знахідки у скандинавських, слов'янських, балтських землях. Велика кількість мечів, виявлених у водоймищах Центральної та Північної Європи, а також у річках України, пов'язується з жертовними воїнськими ритуалами. Такі речі владно диктували стиль поведінки, жести, ритуали, а в кінцевому підсумку і психологічну установку своїм власникам.

Верховий кінь у дорогій упряжі був своєрідним продовженням бойового обладунку вершника Див.: Кирпичников А.Н. Снаряжение всадника и верхового коня на Руси IX--XIII вв. [Археология СССР: Свод археологических источников, вып.Е1-36]. -- Москва, 1973.. У лицарському етосі -- стилі життя провідної верстви суспільства та прийнятій нею ієрархії цінностей, скакун важив багато. Показовою у цьому відношенні була поведінка Андрія Боголюбського. Коли навесні 1149 р. загинув його поранений кінь («ять бо бЪ двЪма копиема под ним конь . а третьимъ въ пе- реднии лук сЪделныи»), винісши перед цим свого господаря з самої гущавини запеклого бою під мурами Луцька, князь, «жалуя комоньства его повелЪ и погрести надъ Стыремъ» Ипатьевская летопись. -- Т.2. -- Стб.391.. Повноцінне життя правителя, призначенням якого була воїнська служба, розпочиналося з обряду посадовлення на коня. Відтоді йому не раз доводилося вступати «въ злата стремень», щоб вирушити в похід. їздити біля стремені монаршого скакуна було жаданою честю для його васалів. Це, здається, стало нормою феодального етикету й у середньовічній Русі, що засвідчують слова волинського князя Ярослава Володимировича, адресовані великому князеві київському Ізяславові Мстиславичу: «Отче кланяю ти ся прими мя яко сына свого Мстислава . такоже и мене . ать ездить Мстиславъ . подлі твои стременъ . по одинои стороні тебе а я по другои стороні . подлі твои стре- мень . іждю всими своими полкы» Там же. -- Стб.465.. Утвердження на галицькому столі згадуваного вже боярина Доброслава Суддича стало безпрецедентною подією в давньоруській політичній практиці. Між тим частина галичан визнала, здається, його право на володарювання: «Галичаном же текоущим оу стремени его» Там же. - Стб.790.. В архаїчних уявленнях середньовічних спільнот влада зазвичай «опредмечувалася», концентрувалася в певних речах. Такою знаковою річчю й були оспівані автором «Слова о полку Ігоревім» «золотії стремена» княжого скакуна.

київ убрання мода звича ритуа

Убрання київського дружинника. Реконструкція за матеріалами дружинних поховань Х ст. Малюнок О.В.Федорова

Захисні обладунки -- щит і шолом, прикрашалися різноманітними символами-оберегами, зазвичай зображеннями святих, як. наприклад, шолом з витісненим ЗОЛОТОМ на ньому зображенням св. Пантелеймона. Як сповіщає Київський літопис під 1151 р., Ізяслав зазнав поранення в битві з військом Юрія Долгорукого на Перепетовому полі поблизу річки Рути. Коли він отямився й намагався схопитися на ноги, піші київські воїни хотіли його вбити,

«мняще ратного не знаюче его . Изяслав же рече князь есмь . и единъ от них рече а так ны еси и надобъ и вынза меч свои . и нача и съчи по шелому бъ же на шеломъ над челом Пантелъмон злат . и оудари и ме- чемъ . и тако вшибеся шеломъ до лба . Изяславъ же рече азъ Изяславъ есмь . князь ваш . и сня съ себе шеломъ и позна и то то слышавши мно- зи , и въсхытиша и руками своими . с радостью яко царя и князя свого . и тако възваша кирелъиса вси полци . радующеся . полкы ратних побъ- дивше . и князя свого живого видяче» Там же. - Стб.438-439..

Св. Пантелеймон був небесним заступником Ізяслава, на честь якого й отримав це хрестильне ім'я. Одужання в 1097 р. важко пораненого на полюванні його батька -- Мстислава (Гаральда), як уважалося, сталося саме завдяки заступництву св. Пантелеймона. У складеному в 1120-х рр. німецьким абатом Рупертом «Слові про святого мученика Пантелеймона» серед описів кількох чудес його вміщено й чудо про одужання «Гаральда короля народу Русі». Із кельнським монастирем Св. Пантелеймона пов'язана його мати -- донька останнього англосаксонського короля Гаральда, що була дружиною Володимира Мономаха. Саме завдяки її молитвам до небесного покровителя Мстислав зцілився, після чого запровадив у своєму сімействі пошанування цього святого Назаренко А.В. Древняя Русь на международных путях: Междисциплинарные очерки культурных, торговых, политических связей ІХ--ХІІ вв. -- Москва, 2001. -- С.587--588.. На його честь Ізяслав збудував церкву в Новгороді, де сталося одужання у часи батькового князювання там. Ще один храм Св. Пантелеймона нащадки Мстислава наприкінці ХІІ ст. звели в Галичі.