Історія міста Корець

Перша згадка

Місто Корець вперше згадується як Корчеськ під 1150 р. у Київському літописі, який є складовою літопису Руського (Іпатіївський список). Сама згадка пов”язана з подіями княжої міжусобиці та боротьби за Київський стіл.

2 вересня 1149 року київським князем було проголошено Юрія Володимировича Довгорукого, сина Володимира Мономаха, який у битві під Переяславом переміг свого племінника Ізяслава Мстиславовича, що правив у Києві у Києві з 1147 року. Ізяслав, втікши після Переяславсь-кої битви до Володимира на Волині, покликав собі на допомогу угорські, польські та чеські війська і об”єднаними силами під командуванням свого брата Володимира рушив до Луцька з метою підготовки наступу на Юрія. Юрій же, зібравши своє військо та війська своїх синів і заручившись підтримкою Галицького Володимирка Володаревича, прийшов до свого брата В”ячеслава у Пересопницю. Домігшись посередництвом переговорів того, що іноземні війська покинули Ізяслава, Довгорукий вирушив до Луцька, облога якого тривала з 8 лютого до 21 березня 1150 року. Взявши на себе роль миротворця, Володимирко Галицький, який перекривав Ізяславу шлях з Володимира до Луцька, замирив дядька з племінником. Останні згодом у Пересопниці уклали між собою договір, за яким до Ізяслава поаерталося його майно, захоплене під час Переяславської битви. Та Довгорукий пізніше проігнорував цю угоду. Тоді Ізяслав вирушив на Київ і зненацька під Пересопницею натрапив на табір Гліба, сина Юрія. Захопивши обоз і більшу частину Глібової дружини, Ізяслав обложив свого двоюрідного брата у Пересопниці. Саме стосовно цієї події й згадується вперше у Київському літописі Корець.

Літописець пише: “І Гліб, виславши послів, сказав Ізяславу: “Як мені Юрій отець, так мені й ти отець, і я тобі кланяюсь. Ти з моїм отцем сам відаєшся, а мене пусти до отця мойого. А я до тебе сам поїду і поклонюся тобі”. Ізяслав, отож, цілував йому образ святої Богородиці й сказав йому: “Ви мені своє, браття. До вас нема речі ніякої. А зобиджає мене твій отець, і з нами не вміє він жити”.

Гліб виїхав і поклонився Ізяслву. Ізяслав же покликав його до себе на обід, і тут пообідавши, узяв його звідти з собою до Дорогобужа, а там приставив до нього свого сина Мстислава провести його до города Корчеська. І тоді, провівши його за Корчеськ, сказав йому Мстислав: “Поїдь же брате, до отця свойого. А то волость отця мойого і моя - по Горину”.

Походження назви міста та назв його околиць і кутків

У перших літописних згадках Корець зафіксовано під назвами Корчесь, Коречеськ. Існує кілька версій цих назв, і в усіх за основу взято слово-корінь “корч”, яке в українській мові має декілька значень, основне з яких “пень, викорчуваний з корінням; кущ, який має дуже розвинуте, покручене коріння”. Хоча стосовно самої назви міста більше підходить білоруське тлумачення слова “корч”: “нова земля на місці, розчищеному від лісу “. Тобто саме на такому місці, можливо, було закладено древній Корчеськ. Досить поширеною є і гідронімічна версія - від назви річки Корчик.

Сучасна назва “Корець” прийшла на зміну древній у ХІV ст. у період формування української мови на основі давньоруської, під дією контактних утворень на “-ець”. Вже в 1465, 1483, 1498 роках ця назва трапляється в офіційних документах. Власне, саме слово “корець” з наголосом на другому складі означає староукраїнську міру сипучих речовин (від 80 до 128 літрів). Сучасна вимова назви міста передбачає наголос на першому складі.

Історія Кореччини від палеоліту до початку утворення держави у східних слов'ян

Найдавніші знахідки,зроблені на території Корецького району, відносяться до періоду палеоліту (35-11 тисяч років тому). У цей період людина вже навчилася виготовляти різноманітні знаряддя праці з каменю, про що свідчать виявлені на території Корця крем”яні вироби.

На території району, поблизу села Новий Корець, знаходиться одна з найдревніших курганних груп Рівненської області. У 1982 року один з курганів цієї групи дослідила експедиція Рівненського краєзнавчого музею. Під курганним насипом виявлено давнє поховання та супроводжуючі речі, що дозволяє віднести знахідки до епохи ранньої бронзи, а саме - до городоцько-здовбицької культури шнурової кераміки, представники якої мешкали на великих просторах Південної, Східної та Центральної Європи у другій половині ІІІ - першій половині ІІ тисячоліття до н.е. Обряд поховання є характерним для цього часу: покійник лежав у скороченому стані, тобто в позі сплячої людини або ж плоду в материнському лоні. Це вказує на віру тогочасних людей у повторне життя померлого в іншому, потойбічному світі - померлий, похований таким чином, обов”язково прокинеться і повторно народиться. А тому в могилі лежали також речі, які будуть необхідні воскреслому в його новому повсякденному житті: кам”яна сокира, крем”яні знаряддя, глиняний посуд. Могильник під Новим Корцем нараховує 15 добре збережених курганів і є єдиною подібною пам”яткою на Рівненщині.

Наступні знахідки відносяться до бронзового віку: на околиці села Копитів знайдено спис стжижовської культури, племена якої населяли північно-західну частину Волині, та крем”яне вістря до нього. До бронзової доби належать також знахідки крем”яних ножа, сокири і проколки, а також вовчого зуба-амулета в урочищі Річеччина.

З кінця ХVІ і до ІХ століття до н.е. на великих просторах Європи розвивається тишинецько-комарівська культура, до якої належать нижні шари багатошарового поселення за 1,5 кілометра від села Харалуг. У цьому ж поселенні знайдено сліди могилянської групи пам”яток культури Волині (VІІ-VІ століття н.е.), а також милоградської культури (друга половина І тисячоліття до н.е.), а які належать до ранньозалізного віку.

У І столітті нашої ери територію Волині населяли зарубинецькі племена. Окремі залишки цієї культури було знайдено на території села Сапожин у 1936 році польськими археологами. У другій половинні І тисячоліття нашої ери територія Корецького району була прикордонням між землями волинян, які мешкали на захід від Горині, та древлян (на схід від Случа). Але яке саме з цих племен населяло корецькі землі, достеменно не відомо, оскільки розкопки проводилися недостатньо і багато стародавніх курганів залишились нерозкопаними.

У 1965 році поблизу села Морозівка на лівому березі річки Корчик виявлено слов”янське поселення VІ-VІІ століть.

У 1983 році експедиція Рівненського краєзнавчого та Корецького історичного музеїв дослідила курган у селі Гвіздів, а у 1985 році здійснила розкопки поблизу села Велика Клецька, на могильнику, що складається з чотирьох курганів. Ці кургани були насипані слов”янами-язичниками, про свідчать залишки вогнища складали в певному місці, над якими насипали земляний горб). У Гвіздівському кургані поряд з рештками поховання знайдено оплавлені внаслідок дії вогню бронзові вироби, кольорову скляну намистину та уламки глиняного посуду. У кургані поблизу Великої Клецьки археологи натрапили на залізний ніж, уламки гончарного та ліпного посуду. Остання знахідка вказує на більш ранню дату цього кургану - ІХ століття.

Кургани-могильники, які належать до часу формування держави у східних слов”ян (ІХ-Х століття), розташовані у центрі села Гвіздів. Серед них є досить великі за розмірами - висотою до двох і діаметром понад 15 метрів.

До періоду Київської Русі можна віднести городища, розміщені поблизу сіл Сапожин, Стовпин і міста Корець. Зокрема, біля села Сапожин, в урочищі Вал, знаходиться городище ХІ-ХІІ століть. Воно лежить на рівнині, оточене валом, залишки якого зберіглися з південної та східної сторін городища. З південного сходу помітно слід колишнього рову. Це городище, ймовірно, є залишком міста Сапогинь, яке згадується у літописі під 1151 роком. Обстежене воно було в 1961 році,й на його території виявлено керамічний матеріал.

Поблизу Стовпина городище розташоване на мисі, який підвищується над долиною на 4 метри. Воно відрізане від плато дугоподібним ровом і захищене стрімкими схилами. Розміри городища становлять приблизно 52х65 метрів, а довкола нього знаходяться пригороди. Розкопки проводились у 1960 році.

Корецьке городище знаходиться за 1 км від міста у напрямку урочища Шитня, на підвищеному ерезі річки Корчик. Воно має підтрикутну форму розміром 52х63 метри і обведене подвійним валом до 2 метрів заввишки та ровом. Виявлене наприкінці ХІХ століття, обстежене у 1960 році. На його території виявлено кераміку давньоруських часів.

До періоду Київської Русі належить і могильник поблизу села Устя в урочищі Могилки (розкопаний у 1937 році Я.Фітцке) та половина давньоруської монетної гривни новгородського типу, яку було знайдено на території села Черниця.

Знахідки круглих, метрів зо два в діаметрі, домниць (примітивних залізоплавильних печей) свідчать про те, що у давнину на території Корецького району добували болотну залізну руду. Розташовані ці домниці на території між селами Даничів і Залізниця. Деякі з них траплялися з рудою або вже готовим металом впереміжку з деревним вугіллям. Часові межі так званого даничівсько-залізницького металургійного комплексу приблизно датуються ХІ-ХVІ століттями, хоча цілком імовірно, що руду тут добували і більш ранні часи.

Під час копання меліоративного каналу біля урочища Круг було викопано кілька брил залізної руди. У середній школі села Користь зберігається залізний меч. Якщо буде підтверджено, що цей меч виготовлений саме із залізної руди, тоді можна буде з впевненістю говорити, що поряд із залізоплавильнями в цій місцевості існували і зброярні, а також стверджувати, що згадуванні в “Слові о полку Ігоревім” мечі харалужниє” отримали свою назву від села Харалуг Корецького району.

Період феодальної роздробленості (ХІІ -середина ХІV століття)

З наведеної вище першої згадки про Корець видно, що в 1150 році місто вже існувало. Це підтверджують і результати археологічних досліджень, згідно з якими можна зробити висновок, що час виникнення Корця датується 1100 роком. Є також свідчення, що в 989 році у водах річки Корчик було хрещено місцевих слов”ян, а в 1064 році ігумен Києво-Печерського монастиря Варлаам заклав на місці сучасного Корця жіночий монастир Благовіщення Пресвятої Богородиці, який був зруйнований татарами у 1242 році. Проте ці дані не підтверджені документально, хоча гіпотетично і можна припустити, що монастир виявився саме тим осередком, навколо якого почало утворюватись міське поселення.

Розвиток міста в часи руських князівств і міжусобних воєн визначило, насамперед, його вигідн стратегічне положення. З огляду на обставини Корчеськ виявився прикордонним містом між Волинською та Київською землями, за який постійно вели між собою боротьбу волинські та київські князі. Для того ж, щоб визначити, до якої з земель належав Корчеськ, потрібно спочатку розібратися з кордонами між Київщиною та Волинню.

Згідно з рішенням Любечського з”їзду руських князів у 1907 році, володіння київського князя на заході простягалися до річки горина (Горинь). Але, за літописним свідченням 1150 року, син волинського князя Ізяслава Мстислав говорить синові київського князя Юрія Довгорукого Глібу, провівши його за Корчеськ: “Поїдь же, брате, до отця свойого. А то волость отця мойого і моя - по Горину”.

Судячи зі слів Мстислава, межею між землями була Горинь. Проте Корчеськ лежав на 35 кілометрі східніше Горині, й Мстислав провів Гліба за нього, ніби за своєрідний поріг володінь волинського князя. Те, що місто було прикордонним, підтверджують і результати археологічних розкопок. Сильно укріплене трикутне городище з двох сторін було оточене валами та ровами, які з”єднувалися з річкою, що прикривала його з тилу. Фронтом городище було повернуте в бік Києва - на схід.

Таким чином, виникає питання: до якої землі належав Корчеськ на момент першої згадки ? На думку В.Рички, незважаючи на рішення князівського з”їзду в Любечі у 1907 році, західні кордони Київської землі не збігалися буквально з течією Горині, а фіксувалися за місцезнаходженням погоринських міст, до складу яких він відносить і Корчеськ.

М.Котляр, спираючись на літописні дані, відносить Корчеськ до Волині й зазначає, що роль кордону між двома землями відігрівав Чортів ліс, який починається за Корчеськом і тягнувся до Київського прикордонного міста Ушеськ (92 км на північний схід від Корчеська).

Належність Корчеська до Волинської землі підтверджується й тим, що населення міста підтримувало під час міжусобиць саме волинських князів. Так, коли в 1151 році Ізяслав Мстиславович відновив боротьбу за київський князівський стіл і вирушив проти Юрія Довгорукого, корчеські жителі “… вийшовши з радістю поклонилися йому. Ізяслав же, проминувши город здалека, став на річці Корчик, не дійшовши до річки Случ. Михайло Грушевський вважав, що таким чином мешканці Корчеська та інших міст заявляли про свою участь у політичних справах. Також можливою є версія, що землі між Случем і Горинню були нейтральною територією, як це одноразово траплялося в наступних століттях.

Після походів волинського (згодом - київського) князя Ярослава Ізяславича в 1173-1174 роках річка Случ стає природним східним кордоном Волині, а Корчеськ входить до складу Волинського князівства.

У 1199 році волинський князь Роман Мстиславич об”єднав Галичину з Волинню, внаслідок чого виникло нове державне утворення на руських землях - Галицько-Волинське князівство, до складу якого увійшов і Корчеськ, котрий продовжував залишатися прикордонним містом, будучи при ьому важливим пунктом на шляху до Києва. В адміністративному відношення місто належало до Дорогобузько-пересопницької землі.

У 1239 році князь Данило Галицький приєданв Київ до свого князівства, у зв”язку з чим Корчеськ втратив свій прикордонний статус. У тому ж році розпочалися татарські набіги на українські землі. Більша частина міст, розташованих на схід від Корчеська між річками Случ і Тетерів, піддалися татарам, а їхнє населення стало зватися “татарськими людьми”, що теж негативно вплинуло на розвиток міста, оскільки утрруднювалися відносини з Києвом. Цю проблему було вирішено протягом 1255-1258 років, коли син Данила, Шварно, на чолі литовського війська (він був зятем великого князя Литовського) зайняв ці міста і вчинив жорстоку розправу над всіма, хто добровільно пішов услужіння татарам. Особливо вперто оборонялися від військ Шварна жителі сусіднього з Корчеськом Возвягля (пізніше - Звягель, тепер - Новоград-Волинський), які не могли розраховувати на милість, оскільки дуже тісно співпрацювали з татарською владою і офіційно відмовилися від покори галицько-волинському князю. Шварно був змушений звернутися до батька з проханням про допомогу. Данило Галицький відгукнувсяна це і став з військом в околицях Корчеська. Вже одна його присутність змусила возвягельчан припинити опір.

Починаючи з середини ХІІІ століття, центр суспільно-політичного життя Галицько-Волинського князівства поступово зміщується на захід, де головна увага приділялася відносинам із сусідніми державами - Польщею, Угорщтною, Чехією, та на північ, де почала набирати силу нова держава - Велике князівство Литовське, князі якого починають проводити активну експансію українських земель. У цей період Корець переживає короткочасний занепад і його населення не бере дієвої участі у житті держави.

Протягом ХІІ-ХІV століть головну роль в економіці міста відігравала торгівля. У добу феодальної роздробленості через Корець проходив шлях на Київ, який вів з Волині й з “Ляхів”. Цей шлях залишався головним та найбільш вживаним і після утворення Галицько-Волинського князівства. пролягав він з Володимира-Волинського через Луцьк, Дорогобуж, Корець, Возвягль, мичеськ, Воздвижень, Білгород - до Києва.

Литовсько-польський період (середина ХІV століття - 1647 рік)

У 1340 році помер останній волинський князь з роду Романовичів - Юрій ІІ Болеслав. після його смерті князем на Волині став син великого князя литовського Гедиміна Любарт, який номінально вважався галицько-волинським князем. Але в Галичі правив перемишльський воєвода Дмитро Дедько. Таким чином, Волинь князівства Литовського, хоча до середини ХV століття зберігала статус князівства, який втратила в 1452 році й стала звичайною провінцією Литовської держави.

У соціально-економічному плані життя Волині в другій половині ХІV - на початку ХV століття характеризується зростанням великого феодального змелеволодіння, яке тут було найбільш розвинуте порівняно з іншими українськими землями. Це стосувалося як сільськогосподарських угідь, так і населених пунктів, у тому числі міст, зокрема Корця. Литовський уряд заохочував цю політику, залишивши за українськими князями-магнатами їхні землі з умовою васальної залежності від великих князів литовських. У свою чергу, ці магнати проводили подібну політику стосовно своїх васалів.

Так, у 1341 році князь Любарт надав праправнуку Данила Галицького, князю Федору Острозькому, у володіння Острозький уділ з містами Острог, Заслав і Корець. У 1386 році великий князь литовський Ягайло Ольгердович підтвердив права Федора Острозького на Острог і цією ж грамотою надав йому право на володіння Корцем з прилеглими селами. Таким чином, князі Острозькі стали першими власниками Корця, який отримав статус приватновласницького міста.

На початку ХV століття Корець переходить до представників литовської великокнязівської династії Гедиміновичів, які зробили місто центром своїх володінь і стали зватися князями Корецькими. Корецькі разом з іншими князями утворювали верхівку суспільної ієрархії на ураїнських землях, засідали в “Раді Панів”, займали високі урядові посади. Нариклад, князь Богуш Корецький був воєводою волинським, старостою луцьким, брацсавським і вінницьким.

За віросповіданням князі Корецькі були православними, виступали фундаторами церков і монастирів. Проте після смерті князя Костянтина Костянтиновича Острозького, життя і діяльність якого були своєрідними гарантами православ”я в Україні, розпочався масовий перехід представників магнатських родів у римсько-католицьку віру та їх ополячення. Серед інших це зробили і князі Корецькі.

За кількістю земельних володінь на Волині Корецькі посідали п”яте місце відразу за Острозькими, Збаразькими, Сангушками і Чарторийськими і входили до числа 13 магнатських родів, яким належало більше половини волинських селянських господарств.

Були серед Корецьких і видатні, героїічні постаті. Молодші представники цього роду були серед перших організаторів Запорізької Січі. Василь, Лев і Олександр Корецькі загинули в битві з татарами під Сокалем у 1519 році.

Самійло Корецький був одружений з дочкою молдавського господаря Ієрамії Могили Катериною, підтримував зброєю, спираючись на козацтво, його сина петра (майбутнього київського митрополита) та самого Ієремію, а загони Корецького кілька разів відстоювали молдавські землі у боротьбі з турками. Втручання Самійла Корецького у династичну війну 1612-1616 років у Волощині свідчило про його великий авторитет і впливовість. Він брав участь у боях з турками під Цецорою, а в 1622 році був схоплений та страчений ворогами. Його мужня смерть залишила слід в усній народні творчості. Так, в архіві Корецького монастиря зберігся зразок селянської легенди, нібито записаної з уст княжого хлопця-джури: “І привели басурмани його на площу Стамбула, і на ногах його були диби з дерева, і вкопали стовпи в п”яти корабелях (турецька шабля) висоти, і зробили на горі перекладину, прив”язали шнура і до нього гака тяжкості 5 кіп грошей мідних, повісивши його за власне ребро. А опісля князь взяв люльку і курив її, висячи, і відійшов із землі басурманської в царство вічності”.

Свою діяльність у Корці нові власники розпочали, насамперед, з організації оборони міста проти нової небезпеки, яка з ХV століття почала загрожувати українським землям - турецько-татарських нападів. Ще в 1386 році князь Федір Корецький на кручі над Корчиком заклав дерев”яний замок, який оточили глибоким ровом, наповневши його водами річки. У 1495 році замок витримав татарську облогу. Нападники були розбиті під його стінами об”єднаними силами корецьких міщан і війська, очолюваного князем С.Голь-шанським.

У другій половині ХVІ століття князь Богуш Корецький повністю перебудував замок, укріпивши його мурами, внаслідок чого споруда стала майже неприступною “могутньою цитаделлю”.

На кінець ХV століття Корець входив до числа 35 міських поселень, які існували в той час в україні, але його розвиток, як і розвиток інших міст, проходив ще повільно. У середині ХVІ століття на українських землях, що перебували під владою Великого князя Литовського, нараховувалось майже 150 міст і містечок. З них містами вважалося 45 населених пунктів. Згідно з класифікацією, запропонованою П. Сасом, вони поділялися на: малі (до 200 будинків), середні (від 200 до 700 будинків) і великі (понад 700 будинків). Корець входив до числа малих міст. Він був позначений у тому чсилі інших 29 населених пунктів Волині на географічній карті Європи, яку уклав у 1554 році фламандський картограф Герард Меркатор.

У 1569 році в місті Люблін було укладено унію Великого князівства Литовського з Польським королівством, внаслідок чого утворилася нова держава - Річ Посполита. Волинь, нарівні з Підляшшям, Київщиною та Брацлавщиною, відійшла у підпорядкування Польщі. На її території було утворено Волинське воєводство, а Корець увійшов до складу Луцького повіту цього воєводства як центр волості, що нараховувала 90 населених пунктів, у тому числі три (крім Корця): Межиріч, Киликиїв, Ярунь. У такому адміністративному підпорядкуванні місто перебувало до 1648 року.

Саме підписання унії викликало неоднозначну реакцію серед українських магнатських родів. Українське панство боялося, що об”єднання Литви з Польщею негативно вплине на його станові права та привілеї, які будуть урізані або скасовані на користь польської шляхти. Серед Магнатів, які найдовше різноманітними способами противилися після того, як король пригрозив йому репресіями.

Тим часом в Україні в цілому й особливо на Волині продовжували зростати великі феодальні землеволодіння. Так, наприклад, князь Яхим (Юхим, Єфимій) Корецький (близько 1550 - не пізніше 1617 року), крім міст і сіл Корецької волості у Волинському воєводстві, володів: містом Торговиця, селами Дуплинки, Новосілки, Токарів, Величівка, Мхарів, Бесідки, Чорнокали; у Київському повіті Київського воєводства - містами Білилівка та Ходосівка, селом Раставиця; у Брацлавському повіті Брацлавського воєводства - містом Губин, а також багатьма іншими населеними пунктами на території цих воєводств.

Згідно з тарифним переписом 1629 року князь Карл Корецький мав у своєму володінні 90 поселень, в яких нараховувалося 2392 дими. Князь Самійло Корецький за подимним реєстром 1640 року був власником 1373 димів. У цілому ж перед національно-визвольною війною українського народу 1648-1657 років чотири представники роду Корецьких володіли: на Волині - 6344 дими, на Київщині - 2432 димами, на Брацлавщині - 2406 димами, що загалом становить 11173 дими, або ж понад 57 тисяч підданих.

Як правило, князі Корецькі особисто управляли лише Корцем і навколишніми селами, а більшість своїх володінь, особливо в інших воєводствах, здавали в оренду посесорам.

Розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку спонукав феодалів до перетворення своїх маєтностей на фільварки, тобто до провадження власного господарства з вирощуванням хліба на продаж і переробкою сільськогосподарської сировини, яке було засноване на постійній щотижневій панщині. Документальною основою впровадження фільварськового господарства стала “Устава про волоки”, видана у 1557 році великим князем литовським і королем польським Сигізмундом ІІ Августом. Почали утворюватися фільварки і в Корецькій волості, де на першу половину ХVІІ століття із 70 сіл, які безпосередньо підпорядковувалися князю Карлу Корецькому, 52 було об”єднано у 18 фільварків (у середньому 2-3 села у фільварку).

Зростання феодального землеволодіння призводило до посилення кріпосної залежності селян. Правове становище селянства на волинських землях, у тому числі й у Корці та волості, визначалося Литовськими статутами, а після Люлінської унії - і польським державним законодавством. Згідно з цими правовими нормами власність на землю мав лише шляхетський стан, що було його класовим (становим) привілеєм. Селянство на землях феодалів перебувало під їх необмеженою владою. В “Уставі про волоки” підкреслювалося, що не тільки селянське майно, а й сам селянин належить феодалові. “Артикули” польського короля Генріха Валуа від 1573 року впроваджували необмежену панщину в маєтках, а Литовський статут 1588 року остаточно ввів українське селянство до закріпаченого стану.

Основною формою протесту селян проти панської сваволі стали втечі в степи, до козаків, або ж від одного поміщика до іншого.

Селянські заворушення не пройшли повз увагу козаків. Після того, як вони припинили війну з турками, їхня головна увага була звернута до внутрішнього становища в Речі Посполитій. Багато селян тікали на Запоріжжя. Від них і дізнавалися запорожці про дійсне становище в краї.

Козацькі повстання розпочалися в грудні 1591 року виступом Криштофа Косинського. Загін реєстрових козаків заволодів Білою Церквою, що стало початком повстання, яке згодом охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля та перкинулася на Волинь. Але на початку 1593 року повстання, яке очолили Северин Наливайко та Григорій Лобода. Наприкінці 1595 - на початку 1596 року на Волині активно діяв загін міщан і селян, про який згадується у гродській книзі під 7 березня 1596 року. У записі повідомляється, що дві сотні людей - міщан містечка Межирічі (тепер - село Великі Межирічі Корецького району) - на чолі з Охрімом Гуменецьким, теж межиріцьким міщанином, який іменував себе “сотником”, нападали на панські маєтки, громили шляхту. Озброївшись, цей загін у 1596 році напав на маєток місцевого пана Олександра Семашка. На боці цієї сотні, яка називала себе сотнею війська Лободи, були місцевий урядник та орендар. Цілком могло бути, що це відповідало дісності, оскільки Григорій лобода розсилав людей “з Оруча на різні місця”, зокрема до Корця та Межиріча.

Приблизно 20 лютого 1596 року Наливайко, який на той час перебував у Степані, отримав інформацію від свого шпигуна з Луцька про приїзд коронних жовнірів на Волинь. Тому він скасував свої плани походу на Олику та Луцьк і одразу рушив у напрямку Корця. Протягом лютого 1596 року Корець перебував під контролем повстанського війська. Та не всі великі землевласники внаслідок цього виступу втратили свої багатсва. Деяким з них, у тому числі й князю Яхиму Корецькому, Наливайко обіцяє не зачіпати їхніх маєтків. Та повстання зазнало поразки.

Розвиток феодального землеволодіння та феодальних відносин на українських землях у ХІV- ХVІІ століттях передбачав зростання торговельної активності в містах, посилення товарно-грошових відносин, розвиток торговельних шляхів, один з яких проходив через Корець - зі Львова і Луцька - на Київ.

У місті існував також митний прикомірок Луцької митної комори. Існування численних внутрішніх мит призводило до подорожчання товарів, а часто робило економічно невигідною їх доставку на ринки. Згідно з листом польського короля Казимира ІV Ягеллончика, який датується між 1463 та 1475 роками, до луцького старости Андрія Леонтовича, маршалка волинського Олізара Шиловича та намісника перемильського Андрія Волотовича, у Корці було встановлено такі мита: “… від навантаженого воза по два гроша, а від порожнього не треба брати, а приїде хто і проживає більше чотирьох тижнів хоч один день і за це також по два гроша…”. Отже, митом обкладався не тільки проїзд з товарами через місто, а й перебування в ньому купців понад встановлений термін.

Не задовільняючись такими митними ставками, місцевий магнат у першій половині ХVІ століття вві власне мито - “мито нове незвичайне”, яке передбачало по два гроша брати вже не з кожного воза, а з кожного коня, і корім того, скопне мито з хутрового звіра. Подібні самочинні мита вводили у своїх маєтках й інші шляхтичі. У зв”язку з цим луцькі міщани звернулися до луцького гродського суду зі скаргою на шляхту Луцького і Володимирського повітів, у тому числі й на князів Корецьких. Її було передано на розгляд урядових ревізорів, у вироку яких від 15 червня 1545 року говорилось про відновлення мит у межах, вказаних у листі казимира. Всі інші мита мали бути скасовані. Стосовно ж Корця у вироку зазначалося: “…в Корці князю Корецькому брати мито згідно з листом короля Казимира від навантаженого воза по два гроша, а від порожнього воза і від хутрового звіра скопного мита не брати, бо сам (князь) на сеймі не був і підтверджуючих листів на те скопне мито не показав”.

Таким чином, бачимо, як держава намагалася регулювати митні відносини, хоча у більшості випадків державні чиновники збором мита самі не займалися, віддаючи це право на відкуп або в оренду торговим людям.

Економіка Корця базувалася переважно на торгівлі лісовими товарами (попелом, поташем, деревиною). Місто було її центром на волинських землях. Тут існували великі централізовані склади (шпихліри), до яких звозили продукцію, виготовлену в навколишніх лісах, а звідси вже розпродували або ж вивозили на продаж. Власниками шпихлірів у більшості були купці-німці, а постачальниками до складів - дрібна українська шляхта.

Найактивнішу участь у цій торгівлі брала міщанська верхівка. Корецький війт томило Манцевич у 80-х роках ХVІ століття наймав для виробництва поташу ремісників-німців, а збував свій товар у Гданську.

Окрім розвитку західної та східної торгівлі, в першій половині ХVІІ століття Корець значно зріс як місто і був важливим суспільним і торгово-економічним центром Волинського воєводства. На початку 40-х років ХVІІ століття місто за чисельністю населення (7 тисяч чоловік) поступалося лише Острогу та Луцьку. З ХVІ століття розпочався також активний розвиток релігійного та культурного життя Корця.

У другій половині ХVІ століття князь Богуш Корецький заснував у Корці монастир на місці зруйнованого в 1496 році татарами. Добудовував його вже Яхим Богушевич. Він попросив освятити обитель галицького владику Гедеона Балабана, який зробив це разом з іншими ієрархами: єпископом Луцьким та Острозьким Кирилом Терлецьким, єпископом Пінським Іоанном Гоголем, викладачами Острозької академії Герасимом Смотрицьким і Гераклієм Шеверинським за підтримки інших представників православного духовенства та населення. Новозбудований храм було освячено на честь Воскрісіння Христового. Першою ігуменею Корецького Воскресенського монастиря стала сетра князя Яхима - Серафима (в миру княжна Софія Корецька), яка в день освячення обителі прийняла постриг. Князі Корецькі давали щедрі фундуки (пожертви) на монастир, і серед цих дарувань - передмістя Корця Острівок, Берег із землею та селянами, село Климець Овруцького повіту.

Через 20 років після підписання Берестейської унії, в 1616 році Воскресенський монастир було передано уніатському ордену базиліан (василіан), а в 1620 році князь самійло, який першим серед Корецьких перейшов у католицьку віру, почав будувати у Корці ще один монастир (кляштор), який було завершено у 1622 році. Належав він чернецькому ордену францисканців, які володіли ним до 1831 року.

Монастирі були основними осередкамикультури та освіти у Корці за литовсько-польської доби. Значну вагу культурному розвитку міста приділяли також і місцеві магнати, які протягом кількох поколінь збирали бібліотеку, яка перейшла у спадок від них до князів Чарторийських і повністю згоріла під час пожежі в князівському замку в 1832 році.

Корецькі виступали також фундаторами багатьох літературних і мистецьких пам”яток як у Корці, так і в інших містах України. Так, коштами князів Корецьких був відлитий дзвін на вежу Корнякта у Львові.

У 1569 році, в розпал боротьби православними, католиками та реформаційною течією антитринітаріїв (соцініан), прихильники якої виступали проти постулату святої трійці, в місті, на замовлення князя Богуша Корецького - активного “ревнителя православ”я” було видано збірник, основу якого складали антитринітарістичні полемічні статті, переважно компілятивного (скопійованого) характеру. Одна зі статей збірника є оригінальною. Вона називається “Слово о Рожестве Христовом” і за змістом перегукується з полемікою Зиновія Отенського та Федора Косого на теренах Московського царства. Нині цей збірник зберігається у відділі рукописів бібліотеки Академії науки Литви (фонд 19, №103).

З розвитком друкарства друковані книги почали з”ялятися і в маєтках князів Корецьких. Насамперед це стосується книг Івана Федоровича. Один з його “Апостолів”, надрукований у Львові в 1574 році,було надано в дар реєстровим козаком Іваном Лестуном та його дружиною Преображенській церкві в маєтку Корецьких у містечку Лісниках (нині ця книга знаходиться в російській Державній публічній бібліотеці ім.М.Салтикова-Щедріна у Санкт-Петербурзі; шифр. 1.1.21.б.). цілком можливо, що подібні книги були і в самому Корці.

У першій половині ХVІІ століття в Корці пожвавилось просвітництво. Це, насамперед, було пов”язано з іменем українського поета, педагога, перекладача, церковного діяча Лаврентія Зизанія-Тустановського, який мешкав у місті з 1612 по 1634 рік (з перервами), ймовірно - при одному з корецьких монастирів. Помер і похований у Корці.

Корець на 2 роки став основним місцем життя та діяльності Л.Зизанія, У місті він займався переважно релігійною, антикатолицькою діяльністю та написання своїх творів. Для активної участі в супільно-політичному та культурному житті він у 20-х роках ХVІІ століття виїжджав до Києва, де працював у друкарні Києво-Печерського монастиря редактором і перкладачем, входив до культурно-просвітницького гуртка києво-печерського архімандрита Єлисея Плетенцького, де мав славу “дидаскала та вітії”.

Лаврентій Зизаній був автором першої української граматики - “Граматика словенська сьвершеннаго искуства осми частий слова” (1596 рік) і першого в україні та Білорусі букваря зі словником-читанкою “Наука ку читаню і розуменю писма словенскаго”.

З полемічних творів Зизанія найбільш відомим є “Катехізис” (“Великий катехізис”), укладений та надрукований у 1627 році у Москві. Та оскільки ця книга містила в собі раціональне тлумачення деяких церковних догматів, її було оголошено єретичною і всі примірники спалено. В Україні “Катехізис” поширювався в рукописах.

Найбільшого мистецького розвитку в Корці набули архітектура та будівництво. Протягом другої половни ХІV - першої половини ХVІІ століття в місті було збудовано замок (1380 рік - ХVІІ століття), костел святого Антонія (1533 рік), дерев”яна кладовищенська церква святого Іллі (1595 рік), Воскресенський монастир (1571-1616 роки), кам”яний міст через рів до замку (ХVІ століття), монастир францисканців (1620-1622 роки).

Початкову освіту діти заможних корецьких міщан здобували при монастирських школах, на існування яких вказує існування в місті такого педагога, як Лаврентій Зизаній. Хто мав змогу - продовжував навчання в Острозькій академії. У 1639 році митрополит Київський петро Могила відкрив у маєтку київського воєводи Адама Киселя - містечку Гущі (нинішнє смт.Гоща, за 30 км на захід від Корця) філіал створеної ним Київської колегії. Треба вважати, що певна частина жителів Корця здобувала освіту в цьому навчальному закладі.

Національно визвольна війна українського народу років і після воєнний період (1648 рік - кінець ХVІІ століття)

Напередоні війни 1648-1657 років у Корці нараховувалось 1124 дими і мешкало більше 7 тис.осіб.

Відгомін повстання, яке розпочалося взимку 1648 року на Запоріжжі, швидко докотився до міста. Вже в травні 1648 року після перемог повстанців над польським шляхетським військом гетьманів Потоцького та Калиновського під Жовтими Водами та Корсунем шляхта почала залишати Корець, хоча основні сили козаків були ще досить далеко від кордонів Волині, а в самому місті стояла сильна військова залога князя Самійла-Карла Корецького. Сам князь з власною хоругвою перебував у складі польського війська і брав участь в обох згаданих битвах. Правда, єзуїт Несецький стверджував, що під Корцем козаки повністю знищили надвірну хоругву князя (хоча документальних підтверджень цьому немає), а тому цілком імовірно, що в середині 1648 року місто було зовсім беззахисним перед наступаючими козацькими частинами.

На початку липня 1648 року на Південно-Західній Волині з”являються загони Максима Кривоноса, який зі своїми головними силами розташувався під Старокостянтиновим, де розгромив об”єднані сили польської шляхти під командуванням князя Єремії Вишневецького, після чого сам рушив на Волинь. Наближення війська Хмельницького спричинило до селянських антифеодальних виступів у деяких населених пунктах краю. Так, у селі Крилів селяни напали на володіння орендатора В.Гощицького, де вбили урядника і розгромили два фільварки.

Наприкінці липня загони Кривоноса здобули Корець. З цією подією пов”язана романтична легенда, яка знайшла своє художнє втілення в трилогії Михайла Старицького “Богдан Хмельницький”.

На час відсутності князя Самійла -Карла господинею міста залишилася його молода дружина Вікторія. Окрім неї, в князівському замку знайшли притулок дружини найбільших магнатів Волині ( тому числі й дружина Є.Вишневецького - гризельда). Корець обложили козацькі війська, якими командував давній коханець княгині Вікторії - полковник Чарнота. Він поставив вимогу видати йому княгиню Корецьку як заложницю, обіцяючи навзамін зняти облогу з міста та замку. вікторія погодилася на таку пропозицію, і козаки відступили, обійшовши Корець стороною. Та історія ця мала трагічний кінець: під час облоги Збаража військом Б.Хмельницького княгиня Корецька, яка вже рік їздила всюди з козацьким обозом, почала слати на кінчиках стріл в обложене місто відомості і про плани та заходи козаків. Дізнавшись про це, Чарнота власноруч, перед всім козацьким військом, стяв коханці голову.

Після того, як Корець увійшов до складу козацької держави, він був у другій половині 1648 року включений до складу новоутвореного Звягільського полку, який був за своїм складом міщансько-селянським. Це підтверджує і той факт, що звягельський полковник Іван Донець і полковий сотник Михайло Тиша до набуття своїх посад були заможними міщанами.

У вересні 1648 року відбулася битва під пилявцями, в якій на боці поляків брав участь князь Корецький, котрий командував полком. Результатом Пилявецької битви став повний розгром польської шляхетської арміїі. Хмельницькому відкрився шлях на Варшаву, і козацькі полки вирушили на захід.

Наприкінці 1648 року польський уряд відрядив до Києва на переговори з гетьманом Хмельницьким своїх комісарів на чолі з Адамом Кисилем.

По дорозі до Києва комісари зробили 20 січня 1649 року короткочасну зупинку “w Korce u j/ m/ Koreckiego”. У лютому комісари провели переговори з гетьманом, на яких була визначена лінія розмежування між польськими та козацькими військами. Вона на Волині повинна була пройти по межиріччю Горині та Случа, а отже, Корець опинявся у прикордонній смузі.

Кордон, який було встановлено на переговорах між польськими комісарами та Хмельницьким, не був постійним. Фактично територія між Горинню та Случем була нейтральною, а основна лінія розмежування проходила по річках Случ і Мурфа. Для її зміцнення гетьман вислав два козацьких полки (10 тис.чоловік). У Звяглі стояли сотні Чернігівського та Лубенського полків. Під час розвідувальних вилазок окремі козацькі загони доходли до Корця.

Хмельницький не був зацікавлений у передчасному загостренні відносин з Польщею, а дана місцевість була найбільш вибухонебезпечною зоною, оскільки тут, у межиріччі Горині та Случі, почалася концентрація селянських загонів, в які вливалися незадоволені політикою Хмельницького, що призвело до повернення шляхти в маєтки. Члени цих загонів планували самостійні локальні бойові дії. Щоб запобігти небажаним ексцесам, гетьман послав до Гощі наказного переяславського полковника андрія Романенка “для береганья собранья свовольного, чтоб на поргаичье на Горинью на которого меж нами и ляхами поставленого договору в покое держать”. Проте цей захід не мав дієвих наслідків. На нетральній території розпочалися заворушення. У квітні 1649 року загони повстанців обложили в Корці корогви С.-К. Корецького. 5 травня шляхта Волинського воєводства прийняла на своєму сеймику рішення для захисту своїх маєтків створити полк чисельністю 1,5 тис.осіб.

Тим часом на лівому березі горині концентрувалися регулярні польські війська під командуванням Адама Фірлея, чекаючи слушної нагоди для того щоб перейти річку і розпочати бойові дії. Скориставшись селянськими заворушеннями на правому березі як приводом для порушення перемир”я, вони форсували Горинь і почали громити селянські загони. Фірлей виручив князя Корецького з обложеного міста і за його допомогою захопив Звягель, попередньо розбивши козаків під командуванням полковника Донця. У відповідь на польський терор у Корці влітку 1649 року спалахнуло повстання жителів під проводом Федька Возниці, Яська Форитара, Васька Качановського, Тимка Рудковського та Яська Яницького.

Та князь Корецький вже не виявляв такої активності, як раніше у боротьбі з козаками. 12 червня 1649 року Адам Кисіль невдоволено писав канцлеру Єжи Осолінському, що “князь…Корецький сидить в Корці, нічого йому досі не чинили і ні про що, що з ним далі (після Пилявців) діялося не знати”. Та в середині літа, ніби засоромившись свої бездіяльності, Корецький зі своїм загоном кіноти кількістю 600-800 воїнів вирушив на допомогу обложеному в Збаражі шляхетському війську, але особиста ворожнеча з брацлавським воєводою Лянцкоронським, у якого на той час було найбільше особистого війська - 3 тисячі - змушувала князя триматися окремо. Для шляхетського війська це було характерно, адже воно часто керувалося лише гонором та антипатіями. Лише особисте втручання короля змусило Корецького до спільних дій з Лянцкоронським. Корецькому було наказано об”єднатися з брацлавською воєводою. На початку липня загін один із семи королівських полків. На переправі під Зборовом полк Корецького зазнав кількох атак татарської кінноти, а в самій Зборівській битві 15 серпня витримав перший удар татар. Під Корецьким було вбито коня, що відзначив згодом король. Але полк князя не зміг витримати жодної з подальших атак ординців, а тим більше - завдати зустрічного удару. Корогви с.-К. Корецького було зім”ято.

Однак незважаючи на успіхи у боротьбі з польським військом, згідно умовами Зборівського договору (підписаний 8 серпня 1649 року), Хмельницький змушений був відмовитись від території Звягельського полку, на землях якого, як і на землях інших полків, окрім Київського, брацлавського та Чернівського, зберігалося шляхетське землеволодіння. Договір ще не був затверджений польським сеймом і не набрав юридичної сили, а князь С.-К. Корецький вже виявив невдоволення ним, скаржачись в одному з листів, що невдячна Вітчизна не хоче знати про те, що він може повернутися у володіння в Україні 20 містами і 200селами, які згідно з умовами договору залишилися на контрольованій козаками території.

Після затвердження Зборівського договору сеймом Речі посполитої в січні 1650 року магнат повернувся до Корця і, незважаючи на амністію, оголошену польським королем для учасників повстання, почав їх переслідувати, карати на смерть і саджати на палю. Окрім того він направив військовий загін до своїх маєтків, які знаходилися на території Кальницького полку, для того, щоб примусити селян і міщан виконувати колишні повинності. Це викликало спротив місцевого населення. Коли звістка про свавілля Корецького дійшла до Варшави, король дуже занепокоївся і звернувся з вимогою до князя не порушувати мир, надіславши водночас листа до Хмельницького з проханням не втручатися в ці події, а краще запобігти “новим бунтам”.

Мир, укладений у Зборові, був нетривким, Хмельницький саме через своїх послів ставив вимоги про перегляд умов договору, наполягаючи на розпуску польського війська, виведенні його за межі України, ліквідації церковної унії. Польський сейм, який тривав 25 листопада до 14 грудня 1650 року, не задовольнив ці вимоги і ухвалив готуватися до війни. Зі свого боку український гетьман теж розпочав групування сил і активізував зовнішні відносини з метою пошуку союзників.

Бойові дії розпочали в січні 1651 року загони Івана Богуна, які цього ж місяця зайняли Корець. Та цього разу козаки володіли містом недовго - внаслідок поразки козацько-селянських військ під Берестечком воно знову опинилося під польською владою. Правда, після Берестецької битви Корець, як і інші міста Волині, був геть спустошений і безлюдний. Роз”їзди польського війська, яке йшло за козацькими частинами, не могли знайти в околицях Корця нічого їстивного. Враховуючи, що відбувалося все це в середині літа, то руїна на Кореччині досягла дійсно величезних масштабів.

18 вересня 1651 року під Білою Церквою було підписано мирний договір між військом Запорізьким і Річчю Посполитою. Він передбачав створення козацького реєстру в 20 тис.осіб і залишав під контролем гетьманського уряду лише Київщину. Поділля, Волинь і Чернігівщина відходили до Польщі, й на їхні землі знову поверталася польська шляхта. Сейм не підтвердив умов Білоцерківського договору, що дало змогу козацькій старшині, яка зібралася в Чигирині в травні 1652 року, звільнити Запорізьке військо від присяги, складеної за пунктами договору, та розірвати мирні відносини з Польською короною. Вже 21 травня козаки отримали першу значну перемогу з часу Берестецької катастрофи - під селом Батогом було розгромлено війська коронного гетьмана Калиновського. Ця перемога дала змогу українським військам зайняти території по річку Случ.

Близькість козацького війська дала поштовх до відновлення визвольної боротьби на Волині. В її населених пунктах почали спалахувати повстання. Повстали серед інших і жителі Корця. Внаслідок цих повстань було звільнено територію Волині аж до міста Дубно, але згодом до корця знову вступили польські війська.

Протягом 1652-1653 років місто перебувало в районі частих дрібних сутичок між козаками і татарами з одного боку та поляками - з іншого. Так, 12-13 жовтня 1653 року татарська чата (загін) у 600 коней на короткий час захопила Корець.

Після Переяславської угоди 1654 року між урядом Б.Хмельницького та Московським царством Корець залишився під владою Речі Посполитої, ставши знову прикордонним містом. Хоча міста в прямому розумінні вже не було. За даними подимного реєстру 1654 року 19 поселень Корецької волості, у тому числі Корець і три містечка (Ярун, Киликиїв, Межиріч), внесли п”ятикратний подимний податок від 231 диму, тоді як у 1629 році - від 2901 диму. Таким чином, у Корці залишилося близько 20-30 димів, тобто 2-3% передвоєнної кількості (1124 дими). Деякі села взагалі перестали існувати. Наприклад, за даними свідчень про кількість димів у містах і селах, які підлягали обкладенню подимним податком у 1648-1654 роках, у селі топча Межиріцької волості нараховувалося 22 дими, а з 1655 по 1658 рік - 0.

Таке становище залишалося незмінним до 70-х років ХVІІ століття, оскільки Південно-Східна Волинь залишалася спірною землею, що негативно впливало на відновлення соціально-економічного та культурного життя краю.

Королівський уряд Польщі, не бажаючи миритися із тратою значної кількості українських земель, не визнав рішень Переяславської ради. У березні 1654 року польське військо відновило бойові дії, але в результаті наступальних операцій українського війська 1654-1655 роках частину Волині, по Горинь, було звільнено, і Корець знову увійшов до складу Української держави. Але в 1657 році у відносинах з Річчю Посполитою Богдан Хмельницький досягнув згоди, за якою для україни кордон мав проходити по річці Случ, для польщі - по Горині, а територія між ними (на якій знаходився Корець) вважалася нейтральною, і за дотриманням на ній порядку спільно стежили польські та козацькі залоги. У 1657 році через місто проїжджало австрійське посольство до гетьмана Хмельницького на чолі з архієпископом павлом Парчевичем.

У вересні 1658 року гетьман Іван Виговський підписав з Річчю Посполитою Гадяцьку угоду, яка фактично означала входження українських земель до складу Польщі на правах автономного державного утворення - Великого князівства Руського. Найпершою вимогою, яку поставили польські емісари перед Виговським наступного після укладення угоди, було виведення козацьких загонів з межиріччя Горині та Случі, оскільки територія ця мала увійти до складу Власне Польщі. Та після позбавлення Виговського гетьманської булави у 1659 році Гадяцький договір було розірвано, і польсько-українська війна, до якої приєдналась і Московська держава, розгорілася з новою силою.

У червні 1660 року до Межиріч підійшло двотисячне військо коронного гетьмана Потоцького. Жителі містечка вперто захищались, укріпившись за валами фортеці. не здолавши їх, Потоцький змушений був відступити.

За Андрусівським перемир”ям 1667 року між росією і Польщею Корець увійшов до складу польських земель. У цей же час на історичній карті україни з”являється Корецький козацький полк, який брав участь у боротьбі гетьмана Петра Дорошенка з Петром Суховієм, підтримуючи останнього. невідомо, правда, чи це був правонаступник Звягельського полку, чи самостійна, заново створена військова одиниця, яка проіснувала недовго. під Корцем також групував свої сили інший противник Дорошенка - Михайло Ханенко.

У 1669 році група козацької старшини на чолі з Петром Дорошенком визнала протекторат туреччини над Правобережною україною. Дорошенко привів із собою 6000 кримських татар, послав їх на Волинь і розмістив в околицях Корця та Звягеля. Саме в цих містах татарська орда чинила найбільші звірства.

Внаслідок Бучацького мирного договору 1672 року між Польщею та Туреччиною, остання захоплювала Поділля, а Брацлавщина та Південна Київщина відходили під булаву Дорошенка. Після підписання договору турецьке військо (більше 300000 вояків) перейшло Дунай і вторглося на Поділля. Звідси турки і татари здійснювали набіги на Волинь, проникаючи до самого Корця.

Після припинення активних бойових дій місто почало відроджуватися. На це, насамперед, вказує збільшення чисельності міського населення, яке на кінець 70-х років ХVІІ століття становило 4706 осіб.