Размещено на http://www.Allbest.ru/

Домінанти літературознавчого процесу початку XXI ст.

Окреслені в 90-ті роки XX ст. тенденції розвитку українського літературознавства отримали своє продовження в наступному десятилітті. Одне з пояснень цьому -- дія тих самих культурно-історичних та літературознавчих факторів, що зумовлювали характер наукового процесу. І надалі ключовими залишилися невирішеність основних проблем національного відродження, прояви українофобії, соціально-політичні негаразди та протистояння, методологічна еклектика, гострі фахові полеміки і дискусії, конфронтація мистецьких та антимистецьких теорій і практик тощо. Постколоніальні реалії все відчутніше трансформувалися в реалії неоколоніальні, що впливало на літературознавче життя.

Складні обставини однак не виявилися визначальними, що засвідчує поява ґрунтовних досліджень і нових талановитих імен. Насамперед тривало методологічне оновлення у сфері теорії літератури, де ітровідними методологіями залишалися філологізм та націоцентризм. Саме в дусі цих теоретичних ідей було видано найбільше монографій та наукових збірників, проведено наукових конференцій, захищено дисертацій.

Одна з репрезентативних праць у галузі філологічної інтерпретації -- монографія Ніни Бернадської "Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція" (К., 2004). У ній і поглиблено досліджено теорію роману на матеріалі його становлення в Україні від ХГХ ст. до сучасності, передусім питання: "роман і розповідні фольклорні жанри", "джерела українського роману в давньому письменстві", "російськомовні романи українських авторів" "роман у теоретичних студіях І. Франка", "канон соцреалістичного роману", "жанрові проблеми постмодерністського роману", а також "роман як теоретична проблема".

У трьох розділах монографії дослідниця сконцентрувала аналітичні зусилля у двох основних напрямках: історико-генологічному та метакритично-історіографічному. Простежуючи становлення українського роману в ХІХ ст., авторка зводила до мінімуму вплив фольклорних джерел, натомість акцентувала на діалозі із давнім письменством -- літописами, перекладними розповідними творами, проповідями, ходіннями. Саме там можна відшукати початки формування художньо-естетичних передумов національної романістики -- "зображення психології приватної людини", а також перші романні сюжети, розбудовані довкола любовної історії чи приватного життя персонажів. При цьому дослідниця слушно вказувала на ключову особливість формування літературного процесу і, зокрема, запізнілого виникнення романного жанру -- колоніальний, підневільний стан української культури: "Україна зазнала соціального та національного гніту, тому говорити про органічність і природність розвитку національного духовного життя у ній неможливо. Суспільні процеси прямо позначаються (часто фатально) на літературі, прозі зокрема (можливо, прозі насамперед)" [11, 336].

Важливим для поглиблення теорії українського роману було й окреслення Н. Бернадською етапів його розвитку. Перший охоплював середину -- другу половину ХІХ ст. В цей час постає "питомо національний варіант" жанру у творах П. Куліша, А. Свидницького, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького. Другий етап (кінець ХГХ -- початок XX ст.) репрезентували твори І. Франка, Ольги Кобилянської, А Кримського, В. Винниченка, в котрих проявились залучення великої епічної форми до модерністських пошуків, відхід від домінування соціальних орієнтирів, зміна художніх параметрів. На третьому етапі--20-ті роки XX ст. -- українська романістика розвивається двома основними шляхами: через модернізацію класичної традиції і через заперечення її за допомогою елементів гри, іронії, епатажу, інтертекстуальності та ін. У такий спосіб досягається урізноманітнення жанрових пошуків, оновлення форми, інтенсивність розвитку і стрімке входження в європейський контекст. Четвертий етап охоплює радянську епоху (початок 30-х--кінець 80-х років XX ст.) й характеризується домінуванням соцреалізму. При цьому авторка зазначала, що "безумовний інтерес викликають романи, написані як виклик соцреалістичній традиції". Наступний етап дослідниця узагальнено окреслювала як постмодерністський, на жаль не враховуючи існування в його межах непостмодерних романних досвідів (наприклад, Р. Іваничука чи Марії Матіос). Не зовсім чіткою виявилась і мотивація зарахування до постмодерного напряму тих чи інших авторів та їх творів (наприклад, Вал. Шевчука, В. Медвідя, Є. Пашковського, О. Ульяненка та ін.).

Осмисливши основні генологічні підходи до вивчення романного жанру у світовому та вітчизняному літературознавстві, а також простеживши етапи становлення та критичної рецепції українського роману (особливо детально -- в працях І. Франка), дослідниця не без успіху запропонувала академічну теоретичну модель цього жанру. До жанроутворювальних ознак роману зараховувались не лише великий обсяг, сюжетна багатолінійність, складна оповідна та хронотопна організація, а й "здатність до численних ретардацій", "виокремлення певних завершених фрагментів як самостійних цілісних частин", "множинність точок зору на основну подію, змальовану в романі". Окрім цього, важливим жанроутворювальним компонентом роману, незалежним від епохи чи літературного напряму, ставало зображення людини як приватної особи у різних буттєвих вимірах (фізичному, метафізичному, соціальному, психологічному, культурному, етичному) [11,343].

У сфері націоцентричних інтерпретацій здобула визнання ґрунтовна компаративістична монографія Володимира Моренця "Національні шляхи поетичного модерну першої половини XX ст.: Україна і Польща" (К., 2002), що синтезувала теоретичний та історичний виміри. Задумана як перша частина ширшої розвідки з дослідження поезії XX ст., ця студія осмислювала різні питання модернізму як духовно-інтелектуального стану: теорію модернізму, поняття "модерність", явища "Молодої Польщі" та раннього українського модернізму, поняття "народництво", різні модерні течії та ін. Методологічна ефективність дослідження проявилася в увиразненні іманентних та запозичених ознак поетичного модерну, розрізненні таких важливих історико-літературних категорій, як "модернізм/модерність", "формалізм", "футуризм" та "авангард", яскравішому вирізненні ознак конструктивізму, неокласицизму, катастрофізму, візіонеризму, міфологізму тощо, виражених у творчості П. Тичини, С. Виспянського, С. Реймонта, П. Карманського, К. Тетмаєра, М. Семенка, М. Бажана, С. Млодоженця, Ю. Ппгибося, М. Зерова, Л. Стаффа, Ю. Тувіма, М. Рильського, Є. Плужника, В. Свідзинського та ін.

Окреслюючи мету дослідження, автор чітко звертався до національної ідентичності, допомагаючи читачеві усвідомити, що це поняття є для нього одним із ключових: "Таким чином, ми виходимо з того, що стильний для української і польської поезій рух від традиційних міметичних форм і смислів, які домінували на схилку позитивізму в обох літературах, до дедалі більшої гетерогенічності авторської свідомості з відповідним поширенням різноманітних поетик релятивних співвідношень та неміметичних, а далі й не референтних поетичних структур, відбувається власними національними шляхами" [130, 10].

У подальшому дослідник розвивав ці концептуальні для його вираження національної самототожності мистецтва слова судження, у яких "національний шлях" і "національна самобутність" поставали певними синонімами. При цьому зникала значна частина упереджень, притаманних національно-індиферентним дослідникам, розгляд модернізму помітно об'єктивізувався. Наприклад, увиразнювалось бачення "націокультурного" як "онтологічно-родового" [130, 20], з'являлось можливим помітити посутню роль "національно-патріотичної ідеї" у "філософсько-естетичній платформі" "Молодої Польщі", зокрема у творчості Виспянського, який "живу... національну ідею підносить на висоту ліричного потрясіння" [170, 48, 50], розкривалась вагома роль націотворчої заангажованості в тих модерністичних авторів (зокрема, мислителів), які "ніколи прямо не пов'язували "модерністського зламу" з категог ричним відреченням від питомо національної проблематики й питомо національних художніх форм їх оприявлення" [130, 47].

Важливим моментом в осмисленні національної тотожності модернізму стало звертання автора до проблем національної історії та народництва. В обох випадках ідеться про опанування автором надмірно заангажованим естетизмом як певною "аісторичною" (за Е. Садом) та анаціональною догмою. Зіставляючи "критично-рецептивну масу" польського та українського модернізму на межі ХІХ-XX ст., В. Моренець відзначав, що це зіставлення не на користь останнього. Але причину цього явища вбачав не в естетичній недосконалості чи неповноті української літератури, а в цілком об'єктивних обставинах історико-політичного, соціально-психологічного та інтелектуально-естетичного порядку: "Справді, на довший час модерністська літературна практика народу, знедержавленого й уярмленого більшовизмом, була відкинута на далекі узбіччя роздумів про словесну творчість, й актуалізація цієї теми в останні роки -- найпереконливіше свідчення того, що її "замовчування" зумовлювалося чинниками, далекими від мистецтва". Звертаючись згодом до хронологічних паралелей українського та польського модернізмів, дослідник, попри основні спостереження, віднаходить також чимало аргументів націоцентричного типу "на користь хай непрямої, а проте органічної пов'язаності національної літератури та національної історії в очах... колег, яких ніхто не наважиться запідозрити в пласкому соціологізмі" [130, 30].

Окрема лінія дослідницького сюжету пов'язувалась з інтерпретацією такого важливого соціологічного й історико-літературного поняття, як "народництво". В. Моренець помічав у досліджуваному понятті (важливому для зрозуміння процесуальної опозиції народництво/модернізм) колізію нерозуміння. У Західній Європі модерністи в основному полемізували із позитивізмом, у нашій традиції "місце позитивізму... давно і "тяжко" посіло поняття "народництво"", -- зауважував учений. Хоча якраз українське народництво лише "в одному зі своїх аспектів (передовсім просвітянському)" було "частковим випадком позитивізму" з його просвітницькими уявленнями про насамперед утилітарні функції літератури. Власне, тут, "налягаючи на доконечні і безсумнівні національно-суспільні та морально-етичні завдання літератури", І. Франко, С. Єфремов, М. Грушевський, М. Євшан як літературні критики, на думку дослідника, "мимоволі прислужилися фатальному затиранню... розрізнення" між народництвом та позитивізмом: "Відтак уся критична маса філософсько-естетичних закидів, по суті адресованих світоглядові, що в Європі вже віджив своє і відходив, перепала світоглядові, що тільки-но почав формуватися і що тільки під середину століття стараннями багатьох найталановитіших і найпристрасніших представників української культури почав кристалізуватися в національну ідею".

За національного підходу до народництва його демонізація в низці постколоніальних досліджень суттєво зменшується. Оскільки те, "що в негативній конотації ми розуміємо під "народництвом", насправді € віджилими тіозитивними уявленнями про літературу й мистецтво", твердив В. Моренець. У подальшому дослідник давав ґрунтовне окреслення сутності народництва як "етнокультурної кореневості" та могутнього фактора розвитку вітчизняного красного письменства у XX ст.: "Насправді ж, спокійно відсіявши зерно від полови, ми побачимо, що народництво як складний комплекс визначальних етнокультурних особливостей заслуговує на поглиблене дослідження, а не на відкидання. Що в народництві як етнокультурній кореневості -- могутній рушій національної літератури XX ст. Що саме народництву як конкретному історичному сплеску національної свідомості завдячує своїм "азійським ренесансом" М. Хвильовий, своєю міфологічною історіософією -- Празька школа поетів, своїми інтенціями щодо "національно-органічного стилю" -- покоління МУРу, своїм істинно народним пафосом -- уся лірика "канонічних" шістдесятників, що загалом в аспекті цієї кореневості народництво зламу століть -- синонімічне народності шістдесятників та літературі всього подальшого часу аж до наших днів" [130, 50--52]. Так, національна ідентичність, ЇЇ врахування митцем (та вченим-гуманітарієм), укорінення в національну традицію стали в концепції В. Моренця фактично одним із найважливіших критеріїв художності та історико-літературних принципів інтерпретації [93, 77].

Теорію компаративістичних студій авторитетно репрезентував навчальний посібник (2007), а згодом підручник Миколи Ільницького та Василя Будного "Порівняльне літературознавство" (К., 2008). Засновуючись на класичному та новітньому літературознавчих досвідах, залучаючи до критичного діалогу різноманітних українських та зарубіжних авторів, дослідники висвітлили найрізноманітніші грані компаративної методології: наукову сутність порівняльного літературознавства, його еволюцію, генетично-контактний підхід, переклад як форму міжлітературних взаємин, порівняльно-типологічний метод, тематичний рівень компаративістики, компаративну генологію, рівень літературних стилів і напрямів, концепцію інтертекстуальності, міждисциплінарні підходи, постколоніальні студії, літературну етноімагологію та ін.

Автори вміло синтезували розмаїття компаративістичної проблематики й досвідів насамперед львівської (Я. Головацький, О. Огоновський, І. Франко, О. Колесса, М. Возняк, Ф. Колесса, Я. Ярема, І. Денисюк та ін.) та інших компаративістичних шкіл України: київської, чернівецької, тернопільської, запорізької та ін. Дослідникам вдалося створити хоч у чомусь еклектичний, але доволі переконливий і привабливий для молодого філолога, динамічний і водночас академічний образ новітнього порівняльного літературознавства як давньої галузі гуманітарного знання, котра перебуває в активних методологічних пошуках і перебудовах, відмовляється вщ замикання в межах вузької спеціалізації, виходить на передній край науки про літературу та за її межі (у сфери інших мистецтв, політології, культурології, інтердисциплінарності тощо), виконує важливі гносеологічні функції.

Поглиблено зупинились автори на витлумаченні структури й методологічних аспектів сучасної компаративістики. Вони окреслили кілька основних методів, що так чи інакше співіснують у науковій парадигмі: порівняльно-історичний (генетично-контактний), зіставний (зокрема, типологічний), інтертекстуальний та інтердисциплінарний (зокрема, культурологічний). Для увиразнення специфіки кожного з підходів у підручнику "Порівняльне літературознавство" увиразнено низку компаративних предметів дослідження (генетичні зв'язки, міжлітературні зв'язки, збіги у структурі літературних явищ, різноаспектні перегуки між текстами, література у позалітературних контекстах) і відповідних їм методик тлумачення (генеалогія, контактологія, типологія, інтертекстуальні студії, інтердисциплінарні -- культурологічні чи постколоніальні -- студії). Сприяв конкретизації авторської концепції й перелік основних міжлітературних відношень, котрі вивчають відповідні методології: ґенеза, контекст, структурний збіг, інтертекст, міждисциплінарні зв'язки.

Маючи загалом оптимістичну візію розвитку порівняльного літературознавства, інтегрування з новітніми методологіями, дослідники не оминули увагою і складні питання численних кризових явищ у сучасній компаративістиці, що потужно проявилися з другої половини XX ст. Цікавими у цьому плані видаються заклики відомих учених щодо занепокоєння знищенням літературознавчої сутності компаративістики і, як наслідок, заклики повернення до джерел, до актуалізації класичної методологічної моделі. Так, наприклад, наводились міркування Г. Блума, котрий вказував на недоліки міждисциплінарності, через яку "наші студенти перетворюються на аматорів політології, на неграмотних соціологів, некомпетентних антропологів, посередніх філософів та зіпсутих детермінізмом істориків культури" [22, 387].

За традиціями філологічного жанру виконана монографія Романа Голода "Іван Франко та літературні напрями кінця XIX -- початку XX століття" (Івано-Франківськ, 2005), у якій осмислено художню практику І. Франка в контексті розвитку романтизму, реалізму, натуралізму, імпресіонізму, експресіонізму та сюрреалізму. На цій підставі визрів висновок стосовно його художнього методу: "Визначальною рисою художнього методу І. Франка є його синтезуюча здатність. Саме завдяки їй письменник отримав можливість творчо переосмислити й адаптувати до умов індивідуально-авторського стилю здобутки різних естетичних доктрин" [29, 280]. Водночас Р. Голод розширював і власні методологічні обрії, полемічно розмірковуючи про неадекватність радянського зведення творчості Франка лише до "каменярства" і новітньої космополітичної "декаменяризації" постмодерного типу. Натомість він утверджував іншу думку, що стала домінантною в академічному франкознавстві: "Каменяр і Митець були різними іпостасями творчої особистості Івана Франка -- "цілого чоловіка" навіть у літературній діяльності" [29, 281].

Інструментарій українського філологізму урізноманітнювала через діалог із когнітивістикою монографія Тетяни Бовсунівської "Основи теорії літературних жанрів" (К., 2008). Відзначивши досягнення українських жанрознавців -- Н. Копистянської, І. Денисюка, М. Ткачука, Г. Штоня, Н. Бернадської, авторка цього синтетичного дослідження запропонувала власну концепцію, базовану на окресленні жанрологічних течій XX і XXI ст. При цьому окремо розглядала спрямування західної генології того періоду (від еволюціонізму й структуралізму до наратології й теорії інтертекстуальності) та російської теорії жанрів (формалізм, семіотика, ритуально-міфологічна теорія, соціологізм). Поглиблено (на рівні окремих розділи) та підрозділів) Т. Бовсунівська розглядала канонічну модель жанру, теорію роману X. Ортеги-і-Гасета, Н. Фрая, Ц. Тодорова, Г. Поспелова, М. Бахтіна, Д. Ліхачова, Н. Тамарченка, теорію роману в добу постмодернізму та когнітивну модель жанру. її розмірковування, часто новаторські, із запрошенням до дискусії (про "крайні межі роману"), апелювали до значної кількості художніх творів світового та національного красного письменства.

Монографія Ірини Руснак ""Я був повний Україною...": Художня історіософія Уласа Самчука" (Вінниця, 2005, 2009), крім осмислення з позицій світоглядного трак диціоналізму та естетичного консерватизму творчості одного з провідних вісниківців У. Самчука, теоретично окреслювала поняття "художня історіософія", котре в письменника було пов'язане із філософією українського націоналізму в інтерпретації Д. Донцова. Історіософічність І. Руснак розглядала як засіб інтелектуалізації та модернізації прози письменника. Водночас простежувала націоохоронну сутність художньої історіографії в контексті рубрик: "витоки художньої історіософії вісниківства", "специфіка українського образу світу", "образ-концепт України", "естетичний модус художньої історіософії", "доля України на тлі історичного часу", "історія як укоріненість" та ін.

У цей період завершується остаточна теоретична експлікація національно-екзистенціальної методології інтерпретації у роботах В. Іванишина як стрижневої концепції у сфері націоцентричного літературознавства. Очевидним прикладом наукової продуктивності застосування національно-екзистенціальних методологем стало видання його навчального посібника "Нариси з теорії літератури" (К., 2010).

Цікаве теоретичне осмислення націологічної проблематики на зарубіжному матеріалі містила монографія Олександра Пронкевича "Нація-нарація в іспанській літературі доби модернізму" (К., 2007). Спираючись на поліметодологічну теорію "неоіспанізму", націології та компаративізму, він досліджував іспанську ідею як "кастеляноцентричний міф" у межах творчості модерних авторів -- М. де Унамуно, Асоріна, П. Бароха, Р. Де Маести, Р. дель Вальє-Ін-клана, X. Ортеги-і-Гассета, Р.-М. Менендес Підаля та ін. Причому його цікавили питання, методологічно важливі для розбудови націоцентричної інтерпретації: нація і культура, оновлення традицій, нарація нації, від імперіалізму до мультикультуралізму, країна у пошуках центру, меланхолія і націоналізм, культ кастильського лицаря, націоналістична філологія, історія літератури як "конструювання" нації, іспанський вимір нарації української нації та ін.

- Монографія Ярослава Гарасима "Національна самобутність естетики українського пісенного фольклору" (Львів, 2010) -- багатоаспектне дослідження національної специфіки українського пісенного фольклору. Інтердисциплінарні розмірковування автора про феномени етноестетики та добропрекрасного спирались на класичні та новітні дослідження у фольклористиці, філософії, психології, етнології, літературознавстві, мовознавстві та ін.

Збірник праць "Літературознавча компаративістика" (Тернопіль, 2002), ініційований і зредагований Р. Гром'яком, став першим посібником із порівняльного літературознавства, а тому був адресований початківцям, які постали перед необхідністю "набути систему знань з літературознавчої компаративістики". Серед його авторів -- Л. Грицик, О. Куца, В. Матвіїшин, О. Веретюк, Г. Сиваченко, Н. Ісаєва, А. Волков, В. Антофійчук, А. Нямцу, 3. і М. Лановик та ін.

Збірник статей Дмитра Наливайка "Теорія літератури й компаративістика" (К., 2006) містив методологічно значущі праці, присвячені теорії порівняльного літературознавства, міжнаціональному літературному процесові, домінантам систем національних літератур, літературній імагології, італійсько-українським культурним зв'язкам, Шевченкові в контексті європейського романтизму та ін. Особливу увагу в ньому зосереджено "на проблемі української літератури й художніх систем європейської літератури від ренесансу до модернізму, її розвитку в контексті цих систем або у співвідношеннях з ними", питаннях "порівняльної поетики української та європейських літератур". При цьому автор відмовлявся від "вимірів масштабності й значення явищ української літератури, вироблених традиційною компаративістикою з її "впливологією"" [141, 8]. Через три роки за редакцією Д. Наливайка вийшла антологія "Сучасна літературна компаративістика: стратегії і методи" (К., 2009), котра містила важливі теоретичні студії Г. Ремака, Ф. Жоста, П. Брюнеля, Р. Веллека, Е. Касперського, Г.-Р. Яусса, А. Маріно, Н. Фрая, В. Жирмунського, Д. Чижевського, О. Біленького та ін.

Розвитку теорії вітчизняної компаративістики прислужилася й монографія Володимира Матвіїшина "Український літературний європеїзм" (К., 2009). Автор поставив перед собою непросте концептуальне герменевтичне завдання, котре структурувало теоретичний та історичний матеріал: "У дослідженні місця української літератури у світовому контексті важливі не вишукування ремінісценцій -- відгомону з тих чи інших національних літератур у творах українських письменників, не з'ясування впливу на українське письменство різних явищ зарубіжних літератур, а передусім пізнання складного процесу взаємодії самобутніх національних літературних систем, в якій українська література відіграла важливу роль" [124, 3].

Монографія Ігоря Зварича "Міф у ґенезі художнього мислення" (Чернівці, 2002), базуючись на попередньому теоретичному досвіді та прочитанні художніх творів (М. Гоголя, Т. Шевченка, У. Еко, Р. Іваничука), доводила, що міф є постійною властивістю людського мислення, що зумовлює існування форм, структур та елементів міфології у фольклорі та літературі. Цілісна сутність Космосу, на думку автора, є універсальною властивістю моделювання дійсності і втілюється традицією в конкретних формах художнього мислення (передусім у традиційних сюжетах та образах). При цьому художнє мислення, що зреалізовує себе в механізмах творення традиції, оприявнює тенденцію до "повернення". Ілюзія примирення вічного і тимчасового, міфічного і сучасного в літературі виражає сутність пошуків шляху повернення до первинів.

Методологічному пожвавленню христологічної інтерпретації сприяв вихід у світ монографії Мар'яни Комариці "Українська "католицька критика": феномен 20--30-х рр. XX ст." (Львів, 2007), зосереджена на осмисленні естетичних засад відомих у міжвоєнну добу греко-католицьких літературознавців -- М. Гнатишака, Г. Костельника, О. Моха, Гр. Лужницького, Т. Коструби, котрі публікувались у часописах "Дзвони", "Нова Зоря", "Новий Час", "Вістник", "Назустріч" та ін. Методологічно важливим стало окреслення міжвоєнного ідеологічного контексту, а також витлумачення взаємозв'язку між естетичним та етичним у художній творчості, впливу християнської філософії на літературу, проблеми творчої свободи, культу й культури, національної ідентичності.

До надбань христологічної теорії додалася монографія Ігоря Набитовича "Універсум Басгиту в художній прозі (від Модернізму до Постмодернізму)" (Дрогобич; Люблін, 2008). У ній запропоновано фрактальну модель-матрицю категорії "сакрум" та базований на цій моделі підхід до системного аналізу ірраціональних та раціональних виявів сакрального в художній літературі: вивчення співвіднесень категорії "сакрум" і мистецтва слова, жанрового рівня вираження сакрального, ірраціонального у художньому творі, сакралогічні прочитання художньої прози зарубіжних та українських авторів.

Поле методологічних напрацювань у сфері герменевтики розширив Сергій Квіт за рахунок теоретичного посібника "Герменевтика" (К., 2005), заторкнувши такі важливі проблеми, як потреба в герменевтиці, проблема порозуміння, образ інтерпретатора, народ філософів, мета і методологія, есеїстика як герменевтика та ін.

Спробу пошуку органічної українській культурній традиції герменевтичної теорії репрезентувала монографія Петра Іванишина "Національний спосіб розуміння в поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко" (К., 2008).

Юрій Ковалів, задавшись метою розпрацювання герменевтичної теорії у сфері літературознавства (монографія "Літературна герменевтика" (К., 2008)), запропонував багато оригінальних суджень та узагальнень стосовно поняття літературної герменевтики, її термінологічного апарату та еволюції. Однак поза його увагою залишилися герменевтичні досвіди С. Смаль-Стоцького, В. Сімовича, Д. Донцова, Є. Маланюка, Д. Чижевського, Л. Білецького, Л. Костенко та ін.

Успішне опрацювання українським літературознавством західних теоретичних моделей продемонстрував навчальний посібник Ніли Зборовської "Психоаналіз і літературознавство" (К., 2003). У ньому ретельно розглянуто теоретичну модель класичного психоаналізу 3. Фройда (як "осмислення несвідомої творчої активності") у сферах психології та літературознавства, а також формування інших варіантів психоаналітичної інтерпретації -- аналітичної психології К.-Ґ. Юнга, структурного психоаналізу Ж. Лакана, постфрейдизму Ж. Дерріди, фемінізму та інших постструктуральних авторів. Окремо дослідницею розглядалось питання "психоаналізу та українського літературознавства".

Традиційною увагою до методологічних питань загальної теорії літератури і рецептивної естетики відзначалися праці Григорія Сивоконя. Не виняток і монографія "У вимірах сприймання. Теоретичні проблеми художньої літератури, ЇЇ історії та функцій" (К., 2006), у якій ішлося про такі актуальні проблеми, як "історична й національна детермінованість літературно-теоретичного знання", естетичний плюралізм, написання нової академічної історії літератури, постколоніалізм, "західна перспектива" в сучасній науці про літературу та ін.

Близька до неї за рівнем теоретичного мислення і монографія Григорія Клочека "Енергія художнього слова" (Кіровоград, 2007), у якій автор розглядав питання поетики літературного твору, художнього мислення, художнього світу, розкривав роль І. Франка як предтечі вітчизняної рецептивної поетики та ін.

Загалом методологічна диференціація 2000-х років увиразнювалась так:

Філологічний (формально-естетичний) напряж досліджень розвивали: М. Коцюбинська ""Зафіксоване і нетлінне": Роздуми про епістолярну творчість" (К, 2001), С. Хороб "Українська модерна драма кінця ХІХ --початку XX століття (Неоромантизм, символізм, експресіонізм)" (Івано-Франківськ, 2002), Б. Бунчук "Розвиток версифікації Івана Франка" (Чернівці, 2002), В. Костюк, В. Денисенко "Модерн як поле експерименту (Комічне, фрагмент, гіпертекстуальність)" (К., 2002), М. Гіршман "Литературное произведение: теория художественной целостности" (Москва, 2002, 2005), Є. Прісовський "Творча індивідуальність поета" (Одеса, 2003), Л. Копаниця "Поетика фольклорного тексту" (К., 2002), "Поетичний текст в усній і книжній традищї. Питання поетики та художньої семантики" (К, 2010), Н. Бернадська "Український роман: теоретичні проблеми та жанрова еволюція" (К., 2004), О. Ткаченко "Українська класична елегія" (Суми, 2004), Н. Копистянська "Жанр, жанрова система у просторі літературознавства" (Львів, 2005), О. Астаф'єв "Поетичні системи українського зарубіжжя" (К., 2005), Р. Голод "Іван Франко та літературні напрями кінця XIX -- початку XX століття" (Івано-Франківськ, 2005), П. Рихло "Поетика діалогу" (Чернівці, 2005), О. Сьомочкіна "Рубаї в українській поезії: від канонізованої строфи до поліжанру" (К., 2005), Н. Костенко "Українське віршування XX ст." (К., 2006), В. Фьодоров "Диалог в романе" (Донецк, 2006), "Проблемы поэтического бытия" (Донецк, 2008), М. Кодак "Авторська свідомість і класична поетика" (К., 2006), "Поетика як система" (Луцьк, 2010), І. Козлик "Теоретичне вивчення філософської лірики і актуальні проблеми сучасного літературознавства" (Івано-Франківськ, 2007), М. Челецька "Номеносфера поезії Івана Франка (поетика заголовків, посвят, епіграфів)" (Львів, 2007), Т. Бовсунівська "Основи теорії літературних жанрів" (К., 2008), О. Турган, Т. Гребенюк "Універсальні категорії в системі літературного твору (модерністська та постмодерна художні парадигми)" (Запоріжжя, 2008), О. Єременко "Літературний образ у силовому полі синкретизму" (К., 2008), Н. Гаврилюк "Український поліметричний вірш" (К., 2009), Л. Садикова "Русское эссе XX века: Художественное своеобразие" (Донецьк, 2009), О. Бабелюк

"Принципи постмодерністського текстотворення сучасної американської прози малої форми" (Дрогобич, 2009), Н. Науменко "Серпантинні дороги поезії: природа та тенденції розвитку українського верлібру" (К., 2010), Т. Гребенюк "Подія в художній системі сучасної української прози: морфологія, семіотика, рецепція" (Запоріжжя, 2010) та ін.

З позицій формально-естетичної методології було захищено також чимало докторських дисертацій: Б. Бунчук "Віршування Івана Франка в контексті української версифікації XIX -- поч. XX століття" (2001), Н. Малинська "Героїчне в фольклорі та літературі. Дискурс канону" (2002), В. Гуменюк "Драматургія Володимира Винничен-ка. Проблеми поетики" (2002), С. Хороб "Українська драматургія кінця XIX -- початку XX століття в системі модерністського художнього мислення" (2002), Є. Черноіваненко "Тип літератури і тип художньо-літературної свідомості в літературному процесі" (2002), Ю. Кузнецов "Імпресіонізм в українській прозі кінця ХГХ -- початку XX ст. (проблеми естетики і поетики)" (2004), Н. Бернадська "Теорія роману як жанру в українському літературознавстві" (2005), Г. Давидова-Біла "Український літературний авангард: пошуки, стильові напрямки" (2005), Р. Голод "Іван Франко та літературні напрями кінця ХХ -- початку XX ст." (2006), В. Корнійчук "Поетика лірики Івана Франка" (2006), О. Ткаченко "Розвиток жанру елегії в українській літературі XVI--ХІХ століть" (2006), В. Просалова "Празька літературна школа: текст, контекст, інтертекст" (2006), Ю. Климюк "Жанрова система лірики Івана Франка" (2007), Г. Мазоха "Жанрово-стильові модифікації українського письменницького епістолярію другої половини XX ст." (2007), Л. Кавун "Літературне об'єднання В АПЛІТЕ й художньо-естетичні шукання в українській прозі 20-х років XX ст." (2007), Н. Малютіна "Родо-жанрові трансформації в українській драматургії кінця ХГХ -- початку XX століття" (2007), І. Козлик "Філософська лірика: диференціація видів і жанрова інтеграція" (2007), Ю. Ісіченко "Аскетична література Київської Русі" (2009), Р. Мовчан "Модернізм в українській прозі 1920-х років: генезис, поетика, стратегії" (2009), Л. Скупейко "Неоромантизм Лесі Українки (Рецепція. Концепція особистості. Міфопоетика)" (2009), Г. Сабат "Казки Івана Франка як естетико-поетикальна система" (2009), О. Домащенко "Лірична поезія в аспекті інтерпретації і тлумачення (на матеріалі російської поезії XIX--XX ст.)" (2009), О. Григоренко "Літературний антропонім: концепт та інтерпретація (на матеріалі творів американських романтиків)" (2009), Т. Гаврилів "Феноменологія художньої ідентичності (на матеріалі німецької та австрійської літератури)" (2009), Н. Науменко "Генеза і шляхи розвитку українського верлібру кінця ХІХ -- початку XXI ст." (2010), А. Гурбанська "Жанровий поліцентризм української повісті 60--80-х років XX ст." (2010), М. Васьків "Романні форми в українській експериментальній літературі 1920-30-х рр.: ґенеза, проблематика, жанрові модифікації й різновиди" (2010) та ін.

Багато досліджень було виконано в методологічній парадигмі націоцентризму (національно-екзистенціальної інтерпретації): В. Моренець "Національні шляхи поетичного модерну першої половини XX ст.: Україна і Польща" (К, 2001), О. Сліпушко "Давньоукраїнський бестіарій (звіролов): національний характер, суспільна мораль і духовність давніх українців у тваринних архетипах, міфах, символах, емблемах" (К., 2001), Л. Сеник "Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності". (Львів, 2002), Н. Шумило "Під знаком національної самобутності: Українська художня проза і літературна критика кінця XIX -- поч. XX ст." (К., 2003), В. Мазепа "Культуроцентризм світогляду Івана Франка" (К., 2004), Ю. Мариненко "Місія: проблема національної ідентичності в українській літературі 40--50-х років XX століття" (Кіровоград, 2004), Є. Сохацька "На варті українства: Статті з літературознавчого та культурологічного доробку" (Кам'янець-Подільський, 2004), М. Шкандрій "В обіймах імперії. Російська й українська література новітньої доби" (К., 2004), Ю. Барабаш "Тарас Шевченко: імператив України. Історіо- й націософська парадигма" (К., 2004), О. Вертій "Народні джерела національної самобутності української літератури 70--90 років ХГХ століття" (Суми, 2005), І. Руснак ""Я був повний Україною...": Художня історіософія Уласа Самчука" (Вінниця, 2005), "Художня історіософія Уласа Самчука" (Вінниця, 2009), П. Киричок, М. Киричок "Національної духовності сіячі" (Сімферополь, 2005), П. Іванишин "Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти)" (Дрогобич, 2005), "Національний спосіб розуміння в поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко" (К., 2008), І. Дзюба "Шевченкофобія в сучасній Україні" (К., 2006), В. Працьовитий "Національна самобутність драматургії Івана Франка" (Львів, 2006), В. Соболь "Не будьмо тінями зникомими"

(Донецьк, 2006), Є. Прісовський "Дороговказ на віки" (Одеса, 2006), І. Яремчук "Під знаком вогню: Генетичний контекст та естетична природа поезії УПА" (Львів, 2006), Г. Сабат "Казки Івана Франка як феномен націотворення" (Дрогобич, 2006), Вал. Шевчук "Національна ідея в Україні, зокрема національно-визвольна, та її подвижники" (К., 2007), О. Пронкевич "Нація-нарація в іспанській літературі доби модернізму" (К., 2007), Т. Салига "Воздвижения храму" (Львів, 2008), Н. Мафтин "Західноукраїнська та еміграційна проза 20--30-х років XX століття: парадигма реконкісти" (Івано-Франківськ, 2008), О. Хоменко "Національне письменство як художнє українознавство: ідеї, постаті, естетичні практики" (К., 2008), Я. Гарасим "Нариси до історії української фольклористики" (К., 2009), "Національна самобутність естетики українського пісенного фольклору" (Львів, 2010), Т. Пінчук "Іван Липа та Юрій Липа в літературному процесі першої половини XX століття" (Луганськ, 2009), М. Жулинський "Нація. Культура. Література: національно-культурні міфи та ідей" естетичні пошуки української літератури" (К., 2010), Г. Жуковська ""Усе іде, але не все минає". Пам'ять і час у творчості Ліни Костенко" (К., 2010), Н. Кириленко "Художньо-національний світ у романі Ліни Костенко "Маруся Чурай"" (Суми, 2010) та ін.

Виразний національно-екзистенціальний характер мали докторські студії: Н. Шумило "Українська проза кінця ХІХ--початку XX ст. Проблема національної іманентності" (2004), Я. Козачок "Концепція нації як духовної спільноти в художній та публіцистичній творчості Миколи Костомарова" (2004), В. Працьовитий "Проблема національного характеру в українській драматургії 20 -- початку 30-х років XX століття" (2004), Л. Горболіс "Художня парадигма моралі в прозі українських письменників кінця ХГХ -- початку XX ст. (народнорелігійний аспект)" (2005), Л. Ромащенко "Інтерпретація національної історії в українській прозі XX ст." (2006), А. Новиков "Марко Кропивницький і українська драматургія другої половини XIX -- початку XX ст." (2007), П. Іванишин "Національний сенс екзистенціалів у поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко (діахронія української літературної герменевтики)" (2007), Ю. Мариненко "Проблеми національної ідентичності в українській прозі 40--50-х років XX ст." (2007), О. Борзенко "Становлення нової української літератури в аспекті національної ментальності та біографізму (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко)" (2007), І. Руснак "Художня модифікація національної історіософії в прозі У. Самчука" (2007), Н. Мафтин "Західноукраїнська та еміграційна проза 20--30-х років XX століття: стильові та ідейні парадигми" (2009), О. Пронкевич "Проблема національної ідентичності в іспанській літературі доби модернізму" (2009), Я. Гарасим "Етноестетика українського пісенного фольклору" (2010), В. Пустовіт "Українська письменницька мемуаристика ХГХ століття: націєтворчий дискурс" (2010) та ін.

У перше десятиліття третього тисячоліття значно почастішали звернення українських дослідників до компаративної методології. Свідченням цьому стали такі монографії: Л. Задорожна "Українсько-вірменські літературні взаємини XX ст. Парадигма розвитку" (К., 2001), С. Пригодій "Українська філософія серця та американський трансценденталізм" (К., 2002), "Античність та американський романтизм" (К., 2003), С. Кирилюк "Ольга Кобилянська і світова література" (Чернівці, 2002), Є. Нахлік "Доля -- Los -- Судьба: Шевченко і польські та російські романтики" (Львів, 2003), "Творчість Юліуша Словацького й Україна. Проблеми українсько-польської літературної компаративістики" (Львів, 2010), Л. Коломієць "концептуально-методологічні засади сучасного українського поетичного перекладу (на матеріалів перекладів з англійської, ірландської та американської поезії)" (К., 2004), І. Пупурс (Арендаренко) "По дорозі й назустріч (англійська та українська романтичні поезії: порівняльна типологія і поетика)" (К., 2004), Я. ГІогребенник "Німецькомовний контекст творчості Ольги Кобилянськоі" (Чернівці, 2005), М. Лановик "Теорія відносності художнього перекладу: літературознавчі проекції" (Тернопіль, 2006), Д. Наливайко "Теорія літератури й компаративістика" (К., 2006), В. Зарва "Розвиток просвітницьких ідей у російській та українській прозі 60-- 80 рр. ХІХ ст." (Ніжин, 2007), "Рогійська та українська проза 60--80 рр. ХІХ ст. (концепція просвітницького героя)" (К., 2007), П. Летнянчин "Особистість у драмах Бернарда Шоу, Івана Франка, Володимира Винниченка" (Дрогобич, 2007), Р. Радишевський "Полоністичні та порівняльні студії" (К., 2008), "Українсько-польське пограниччя: сарматизм, бароко, діалог культур" (К., 2008), "Українська полоністика: проблеми, школи, сильветки" (К., 2010), Л. Генералюк "Універсалізм Шевченка: Взаємодія літератури і мистецтва" (К; 2008), Л. Кравченко "Василь Стус інтерпретатор поезії

Р.-М. Рільке" (Дрогобич, 2008), Ю. Микитенко "Сяйво Гіппокрени (3 історії й типології українсько-грецьких літературних зв'язків)" (К., 2008), М. Медицька "Творчість Станіслава Виспянського й українська література кінця ХГХ -- початку XX століття" (Івано-Франківськ, 2008), Т. Мейзерська "Re-presense: Відлуння Сходу в українській літературі XIX ст." (Одеса, 2009), В. Матвіїшин "Український літературний європеїзм" (К., 2009), М. Мольнар "Від Влтави до Дніпра: Студії з українського літературознавства та міжслов'янських літературних взаємин" (Ужгород, 2009), Л. Грицик "Українська компаративістика: Концептуальні проекції" (Донецьк, 2010), Г. Корбич "Захід, Польща, Росія в літературно-критичному дискурсі раннього українського модернізму. Вибрані аспекти рецепції" (Познань, 2010) та ін.

У цьому концептуальному руслі захищено докторські дисертації (С. Росовецький "Фольклорно-літературні взаємозв'язки: генетичний аспект" (2004), В. Зарва "Просвітницькі тенденції в російській та українській прозі 60--80-х рр. ХГХ століття" (2005), І. Лімборський "Парадигматика західноєвропейського та українського просвітництва: проблеми типології та національної ідентичності" (2006), М. Лановик "Проблеми художнього перекладу як предмет літературознавчої рефлексії" (2006), П. Рихло "Творчість Пауля Целана як інтертекст" (2006), Є. Нахлік "Тарас Шевченко і польські та російські романтики (індивідуальність письменника в пггертекстуальних зв'язках і типологічних збіжностях)" (2009) та ін.).

Міцні методологічні позиції в українському літературознавстві 2000-х років зберігала міфологічна критика (неоміфалогічна інтерпретація). Міфокритичний характер мали такі монографії: І. Зварич "Міф у ґенезі художнього мислення" (Чернівці, 2002), О. Киченко "Фольклор як художня система. Проблеми теорії" (Дрогобич, 2002), Т. Шестопалова "Міфологеми поезії Павла Тичини: спроба інтерпретації" (Луганськ, 2003), Лукаш Скупейко "Міфопо-етика "Лісової пісні" Лесі Українки" (К., 2006), О. Бондарева "Міф і драма у новітньому літературному контексті: поновлення структурного зв'язку через жанрове моделювання" (К., 2006), В. Мусій "Миф в художественном освоении мировосприятия человека литературой эпохи предромантизма и романтизма" (Одеса, 2006), Н. Слухай; Ю. Мосенкіс "Мовна символіка і міфопоетика текстів Тараса Шевченка" (К., 2006), А. Нямцу "Миф. Легенда. Литература (теоретические аспекты функционирования)" (Чернівці, 2007), І. Бойцун "Міфи в фольклорі та художній літературі" (Луганськ, 2007), О. Слоньовська "Слід невловимого Протея (Міф України в літературі української діаспори 20--50-х років XX століття)" (Івано-Франківськ; Коломия, 2007), С. Пригодій, І. Яковенко, В. Зіневич, Ю. Матасова "Архетипна критика американської літератури" (Київ; Симферополь, 2008) та ін.

Виразне тяжіння до неоміфологічного дискурсу мали такі докторські дисертації: Л. Копаниця "Українська лірична пісня: еволюція поетичного мислення" (2001), І. Зварич "Міфологічна парадигма художнього мислення" (2003), 0. Бондарева "Міф та антиміф у жанровому моделюванні української драматургії кінця XX--початку XXI ст." (2007), Н. Іщенко "Міфотворчість у воєнному дискурсі: національний міф про Кримську війну 1853--1856 років у літературі -- Великої Британії другої половини ХГХ ст." (2008) та ін.

У 2000-х роках розвивалися і різножанрові христологічні студії. Найпомітніші монографічні дослідження: В. Ан-тофійчук "Євангельські образи в українській літературі XX ст." (Чернівці, 2001), Вал. Шевчук ""Personae verbum" (Слово шостасне)" (К., 2001), P. Чопик "Ессе Homo: Добра звістка від Івана Франка" (Львів, 2001), П. Ямчук "Християнський консерватизм: дух, епоха, людина" (Одеса, 2001), С. Абрамович "Біблія як форманта філологічної культури" (К.; Чернівці, 2002), П. Іванишин "Аберація християнства, або Культурний імперіалізм у шатах псевдохристології" (Дрогобич, 2005), М. Комариця "Українська "католицька критика": феномен 20--30 pp. XX ст. (Львів, 2007), І. Даниленко "Молитва як літературний жанр: ґенеза та еволюція" (Миколаїв, 2008), І. Набитович "Універсум sacrumy у художній прозі (від Модернізму до Постмодернізму) (Люблін; Дрогобич, 2008) та ін.

До христологічної методології близькі докторські дисертації: В. Антофійчук "Своєрідність трансформації євангельського сюжетно-образного матеріалу в українській літературі XX століття" (2002), М. Комариця "Українська "католицька критика": естетичні засади та ідеологічний контекст" (2008), І. Даниленко "Жанрова модифікація канону молитви в ліриці XVII--XX століть" (2009), І. Набитович "Категорія sacrum у художній прозі XX--XXI століть" (2009) та ін.

Порівняно із попереднім десятиліттям дещо зменшилась кількість постмодерних (постструктуральних) монографічних студій. Щоправда, в літературознавчому середовищі чимало із тогочасних публікацій отримували належну увагу. Йдеться передусім про монографії: С. Павличко "Теорія літератури" (К., 2002), "Фемінізм" (К., 2002), Т. Гундорова "Femina melanholica. Стать і культура в тендерній утопії Ольги Кобилянської" (К., 2002), "Післячорно-бильська бібліотека. Український літературний Постмодерн" (К., 2005), "Франко не Каменяр. Франко і Каменяр" (К., 2006), "Кітч і література. Травестії" (К., 2008), В. Агеева "Жіночий простір: феміністичний дискурс українського модернізму" (К., 2003), Н. Колошук "Табірна проза в парадигмі постмодерну" (Луцьк, 2006), О. Забужко "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій" (К., 2007), Л. Таран "Жіноча роль" (К., 2007) та ін.

Постструктуральну парадигму розвивало і докторське дослідження Ф. Штейнбука "Тілесний міметизм у текстевих стратегіях постмодерністської літератури кінця XX -- початку XXI століття" (2010).

Філологізм, націоцентризм, компаративізм, неоміфологізм, христологія та постмодернізм об'єктивно виявили себе провідними напрямами в українському літературознавстві постколоніального періоду. Менше, хоча теж достатньо послідовно, використовувались класичні та новітні методології: культурно-історичний, духовно-історичний підходи, наратологія, психологічна інтерпретація, герменевтика, рецептивна естетика, теорія інтертекстуальності, біографізм та філософські методи.

Серед помітних наратологічних досліджень -- монографії М. Ткачука "Наративні моделі українського письменства" (Тернопіль, 2006), Л. Мацевко-Бекерської "Українська мала проза ХГХ -- початку XX століть у дзеркалі наратології" (Львів, 2008), а також її докторське дослідження "Наративні стратегії малої прози (на матеріалі української літератури кінця XIX -- початку XX століть)" (2009) та ін.

Сталої популярності серед дослідників набув психологізм, визначальним у таких монографіях: Л. Мірошниченко "Над рукописами Лесі Українки: Нариси з психології творчості та текстології" (К., 2001), І. Бойцун "Психологічний портрет "дітей війни" у творах Євгена Гуцала" (Луганськ, 2002), О. Червінська, І. Зварич, А. Сажина "Психологічні аспекти актуальної рецепції тексту: Теоретико-методологічний погляд на сучасну практику словесної культури" (Чернівці, 2009) та ін.

Із герменевтичних праць уваги вартують монографії С. Квіта "Основи герменевтики" (К., 2003), "Герменевтика" (К, 2005), 3. Лановик "Hermenйutica Sakra" (Тернопіль, 2006), Ю. Коваліва "Літературна герменевтика" (К., 2008), П. Іванишина "Національний спосіб розуміння в поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко" (К., 2008) та ін. Серед найрепрезентативніших -- докторські дисертації Я. Вільної "Ідейно-естетичний феномен творчості Г, Квітки-Основ'яненка: герменевтичний аспект" (2006), 3. Лановик "Біблійна герменевтика: становлення, методологія (символіко-алегоричний аспект літературознавчого дискурсу)" (2006), П. Іванишина "Національний сенс екзистенціалів у поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко (діахронія української літературної герменевтики)" (2007) та ін.

Близькими до герменевтичних були дослідження у сфері рецептивної естетики тапоетики. Цей метод використано в монографіях О. Червінської "Рецептивна поетика" (Чернівці, 2001), М. Зубрицької "Homo legens: читання як соціокультурний феномен" (Львів, 2004), Г. Сивоконя "У вимірах сприймання. Теоретичні проблеми художньої літератури, її історії та функцій" (К., 2006), І. Зимомрі "Австрійська література: моделі рецепції тексту" (Дрогобич; Тернопіль, 2009), Г. Корбич "Захід, Польща, Росія в літературно-критичному дискурсі раннього українського модернізму: Вибрані аспекти рецепції" (Познань, 2010) та ін.

Традиційно популярним був біографічний метод, про що свідчили монографії: Р. Горак, Я. Гнатів "Іван Франко" у десяти томах (Львів, 2000--2010), М. Жулинський "Олег Ольжич і Олена Теліга" (К., 2001), Л. Куценко "Dommus Маланюк: тло і постать" (Кіровоград, 2001), "Євген Маланюк: дорогами втрат і сподівань" (Кіровоград, 2002), "Князь Духу" (Кіроворад, 2003), "Наталя Лівицька-Холод-на" (Кіровоград, 2004), Н. Костенко "Микола Бажай. Життя. Творчість. Особливості віршостилістики" (К., 2003), Д. Стус "Василь Стус: життя як творчість" (К, 2005), Н. Гаєвська "Життя як подвиг. Нарис життя і творчості Павла Грабовського" (К., 2006), М. Зимомря "Долі в людях: Нариси, інтерв'ю" (Дрогобич, 2006), Є. Нахлік "Подружнє Життя і позашлюбні романи Пантелеймона Куліша: Документально-біографічна студія" (К., 2006), "Пантелеймон Куліш між Параскою Глібовою і Горпиною Школаєвою" (Львів, 2008), Р. Горак "Кров на чорній ріллі: Есе-біографія Василя Стефаника" (К., 2010), Я. Поліщук "І ката, і героя він любив... Михайло Коцюбинський. Літературний портрет" (К., 2010) та ін. Помітний він і в докторській дисертації Л. Куценка "Євген Маланюк: витоки й еволюція творчої особистості" (2002).

Теорія інтпертекстуальності стосувалася не лише брошури Лесі Біловус "Теорія інтертекстуальності" (Тернопіль, 2003). Цей підхід домінував у докторській дисертації М. Шаповал "Стратегії інтертекстуальності та гра свідомостей у сучасній українській драмі" (2010).

Інтердисциплінарні студії передусім основувалися на філософських підходах у працях Б. Шалагінова ""Фауст" И.-В. Гете: Містерія. Міф. Утопія: До проблеми духовної сутності людини в німецькій літературі на рубежі 18--19 ст." (К., 2002), В. Мазепи "Культуроцентризм світогляду Івана Франка" (К., 2004), Д. Дроздовського "Код майбутнього: Криза людини в європейській філософії: від екзистенціалізму до українського шістдесятництва" (К., 2006), Ф. Штейнбука "Тілесність -- мімезис -- аналіз (Тілесно-міметичний метод аналізу художніх творів)" (К., 2009) та ін. Широко вона застосована у докторських дисертаціях Є. Волощук, Б. Шалагінова.

В осмисленні та використанні психоаналітичного методу важливу роль відіграли навчальний посібник Ніли Зборовської "Психоаналіз і літературознавство" (К., 2003), її монографія "Код української літератури: проект психоісторії нової української літератури" (К., 2006) та докторська дисертація "Психоісторія новітньої української літератури: проблеми психосемантики і психопоетики" (2007).