Домінанти літературознавчого процесу початку XXI ст.

Значно рідше послуговувалися дослідники структуралізмом і семіотикою (І. Жодані, О. Івановська, Р. Крохмальний, О . Манойлова, Т. Мараховська, Г. Савчук та ін.), культурологічною інтерпретацією (С. Андрусів, Д. Дроздовський, П. Іванишин, В. Пахаренко, А. Козлов, С. Козак, Є. Сохацька та ін.), системологією (С. Водолазька, Т. Жаданова, Г. Клочек, Н. Косенко, Н. Онищак, О. Ляшенко, С. Маринкевич та ін.) та ін. Наприкінці десятиліття заявили про себе дослідження у сфері когнітивістики: Т. Бовсунівська "Когнітивна жанрологія і поетика" (К., 2010) і С. Луцак "Домінанта як ментальне осердя художньо-естетичного процесу (на матеріалі української літератури 19--20 століть)" (Івано-Франківськ, 2010).

Поступово формувався корпус видань (підручники та навчальні посібники з теорії літератури), покликаних формувати методологічну свідомість молодих літературознавців: О. Галич, В. Назарець, Є. Васильєв "Теорія літератури" (К., 2001, 2005, 2006, 2008), В. Пахаренко "Українська поетика" (Черкаси, 2002, 2009). "Основи теорії літератури" (К., 2007), "Літературознавча компаративістика" (за редакцією Р. Гром'яка) (Тернопіль, 2002), М. Моклиця "Основи літературознавства" (Тернопіль, 2002), В. Іванишин, П. Іванишин "Пізнання літературного твору" (Дрогобич, 2003), І. Качуровський "Генерика і архітектоніка" у двох томах (К., 2005, 2008), В. Захарова "Аналіз поетичного твору в школі" (Суми, 2005), В. Марко "Стежки до таїни слова: Літературознавчі й методичні студії" (Кіровоград, 2007), М. Ільницький, В. Будний "Порівняльне літературознавство" удвох частинах (Львів, 2007; К., 2008), Т. Бовсунівська "Теорія літературних жанрів: Жанрова парадигма сучасного зарубіжного роману" (К., 2009), Ю. Ковалів "Абетка дисертанта: методологічні принципи написання дисертації" (К., 2009), Н. Ференц "Основи літературознавства" (К., 2009), В. Іванишин "Нариси з теорії літератури" (К., 2010), "Теорія літератури" (Дрогобич, 2010), О. Галич "Вступ до літературознавства" (Луганськ, 2010), посібник І. Руснак "Український фольклор" (К., 2010). Урізноманітнювали цей інтелектуальний контекст словники та довідково-енциклопедичні видання: "Лексикон загального та порівняльного літературознавства" (керівник проекту А. Волков (Чернівці, 2001)), О. Ткачук "Наратологічний словник" (Тернопіль, 2002), В. Святовець "Словник образотворчих засобів: Тропи та стилістичні фігури" (К., 2003), "Літературознавча енциклопедія" у двох томах, автор-укладач Юрій Ковалів (К., 2007), В. Іванишин "Тезаурус до курсу "Теорія літератури"" (Дрогобич, 2007), а також систематичні перевидання "Літературознавчого словника-довідника".

Стимулювали розвиток теоретичного мислення й монографічні роботи з історіографії літературознавства: М. Наєнко "Історія українського літературознавства" (К., 2001, 2003), "Історія українського літературознавства і критики" (К., 2010), Т. Бовсунівська "Історія української естетики першої половини ХГХ століття" (К., 2001), Л. Скорина "Література та літературознавство української діаспори" (Черкаси, 2002, 2005), М. Гнатюк "Літературознавчі концепції в Україні другої половини ХГХ -- початку XX сторіч" (Львів, 2002), Л. Задорожна, Я. Вільна, С. Задорожна "Шевченкознавство у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка" (К., 2004), І. Фізер "Американське літературознавство: Історико-критичний нарис" (К., 2006), О. Пилипюк "Зародження літературознавства. Схід-Захід" у двох частинах (Івано-Франківськ, 2002, 2009), Я. Гарасим "Нариси до історії української фольклористики" (К., 2009), О. Галич "Історія літературознавства" (Луганськ, 2009) та ін. Виразний історіографічний характер мали також докторські дослідження М. Гнатюката М. Комариці.

В історико-літературних працях найбільше зосереджувались на вивченні явищ, що розгорталися наприкінці ХГХ -- на початку XX ст. Дещо менше було уваги до класичної літератури ХГХ ст., художніх процесів у міжвоєнний період у Західній Україні XX ст., нонконформістських явищ у літературі радянського періоду.

Найпомітніше дослідження давньої літератури -- двотомник Валерія Шевчука "Муза роксоланська: Українська література XVI -- XVIII століть" у двох книгах., Перша осмислювала епохи Ренесансу та раннього Бароко (К., 2004), друга -- розвинененого та пізнього Бароко ОС, 2005). Це -- панорамна авторська історія - "розмисел", що охоплювала весь період давньої літератури -- від Павла Русина з Кросна до Василя Довговича, із особливим, хоча й критичним, пошануванням до зробленого в цій сфері Дмитром Чижевським та Анатолієм Макаровим. Основну увагу автор закономірно зосередив на центральному феномені того часу-г-українському бароко із наступною мотивацією: "...адже воно не тільки здобуло поширення, так би мовити, наслідувального, але синкретизувало інтернаціональні, загальноєвропейські форми цього напрямку чи, правильніше, літературно-мистецької, тобто естетичної, епохи із Національним, питомим, саме в Україні знайшовши найпридатніший ґрунт для свого втілення та розвитку. На це були, вважаю, свої цілком зрозумілі причини. Українське бароко (ренесанс менше захопив нас і менше ввійшов у нашу ментальність) як мистецьке й духовне явище накладається на епоху політичного становлення, розвитку, а зрештою й занепаду української Козацької держави і стало її, можна сказати образно, обличчям та одежею, тобто саме тим, з чого людина пізнається передусім, а відтак та чи інша епоха. Таким чином, мабуть, не вельми помилимося, коли скажемо, що інтерес до бароко в нашому часі духовно передував національному самопізнанню, відтак і постанню Української держави в новітній своїй іпостасі" [204, 8].

Водночас у межах історичного тлумачення класичної літератури розвивалися шевченкознавчі дослідження. Непересічне явище в цьому дискурсі -- монографія-розмисел Валерія Шевчука "Слово іпостасне" (К., 2001). "Візійний світ поезії", тлумачення історії, двоіпостасність людського суспільства, "ідея родини як основи суспільності", "тема людини, викиненої із суспільства" -- у творчості Т. Шевченка -- все це здобуло оригінальне осмислення і завжди влучне слово Вал. Шевчука. Художня дійсність Шевченка по-герменевтичному осмислена в контексті виявів українського життя включно з суспільними аномаліями на політичному, національному та родинному рівнях. Творчість Шевченка як поета-месії протрактована як глибоке образне осмислення буття українського народу, як українська Книга книг. Водночас дослідник розглядав творчість Шевченка як "класичного романтика", котрий зумів запропонувати універсальну, багаторівневу картину світу й України в дусі інших великих письменників (Данте, Свіфта чи Сковороди): "Таким чином, всесвіт бачиться як єдиний організм (макрокосм, макрородина), з'єднаний у своїх супротилежних началах добра та зла, Божого та диявольського, складений із Бога, Божого посланця Ісуса Христа (месії); матері месії, без якої месія не виконав би своєї місії, народів як системи макрородин і родин, котрі ці народи складають і творять: усе це разом великий і ясний світ" [203, 258].

Вал. Шевчукові випадало вести полеміку із авторами епатажних розвідок: "...чи можна назвати Т. Шевченка міфотворцем, як це подають сучасні дослідники Г. Грабович та О. Забужко? На нашу думку, аж ніяк. Міфотворчість зумовлює вигадку, своєрідну модуляцію на догоду певним перед завзяттям. Г. Грабович вважає, що Т. Шевченко придумав український народ, тобто створив про нього міф, і тим одурив свій народ, власне, населення своєї землі. Здається, при цьому міфотворцем треба вважати не Т. Шевченка, а таки Г. Грабовича та його однодумців" [203, 31]. Власні тлумачення візійного світу Т. Шевченка та оцінку його постмодерних надінтерпретацій запропоновано і в полемічній монографії П. Іванишина "Вульгарний "неоміфологізм": від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка" (Дрогобич, 2001).

На початку XXI ст. вітчизняне літературознавство запропонувало низку інтерпретацій періоду "Молодої України". Найприкметніша в цьому сенсі монографія Наталі Шумило "Під знаком національної самобутності. Українська художня проза і літературна критика кінця XIX -- поч. XX ст." (К., 2003). Джерела усвідомлення українськими письменниками самобутності національного літературного розвитку, причини опозиційності стосовно західного модернізму у представників позитивістського світогляду, і в ранніх модерністів -- у цих питаннях дослідниця виявила і ґрунтовну обізнаність із реаліями, і широкий аналітичний погляд. Не обійшла вона увагою і такі проблеми: література як національна іманентність, дискурс ідеї національного літературного розвитку, особливості літературної доби, етичні й естетичні оцінки літературного твору, рецепція західноєвропейського модернізму, оновлення української прози в межах реалізму, бароково-готичних відлунь, психологізму, імпресіонізму та експресіонізму.

Дослідниця інтерпретувала проблему національної самобутності як структурований феномен за допомогою споріднених, часто синонімічних, понять "національної іманентності", "національного мислення", "національного менталітету", "національного характеру", "національної традиції", "національного стилю", "національної ідеї", "національної художньої свідомості", "національної літератури", "духу нації" та ін. Так, наприклад, уже від самого початку висвітлення розвитку української літератури пов'язувалось із тлумаченням письменства як "національної іманентності". Н. Шумило в процесі розгортання дослідницької нарації постійно тримала в полі зору націологічно значущі елементи: "історичний досвід", "національні особливості психології народу" та "три основних джерела нашої культури (етноавтохтонне, східне і латино-європейське), що у своєрідному змаганні завжди прагнули до синтезу" [207, 8]. Сама ж національна іманентність видавалась дослідниці вкрай важливою, оскільки вона "суттєво уточнює питання про семантичне збагачення й стильову диференціацію оновленої української прози та її дотичність до раннього українського модернізму, орієнтованого переважно на західноєвропейський декаданс". Згодом зазначене філософське поняття отримує у праці ще глибше категоріальне тлумачення й верифікування в сенсі базовості та системності. "Категорія національної іманентності, -- зазначала Н. Шумило, -- перенесена з філософії до літературознавства, значно перекриваючи поняття органічності художнього мислення щодо менталітету народу, у застосуванні до літературного процесу... передбачає не лише саморозвиток, а й трансформацію інонаціональних впливів згідно з внутрішніми еволюційними закономірностями, а відтак архетипи постають визначальними самоідентифікаційними факторами. Претендуючи на базове методологічне поняття, категорія національної іманентності набуває ваги аспекту і дає плідні наслідки аналізу художніх явищ лише за умови вивчення літератури (ширше культури) як саоморганізуючої складної системи" [207, 27, 29].

Експліцитно інтегрований із націоцентричним дискурсом системний підхід дозволив авторці домогтися переконливих аналітичних результатів щодо розуміння української художньої прози та літературної критики межі XIX--XX ст., не оминаючи й дискусійних моментів. Наприклад, з'ясовуючи процесуальний характер становлення національного стилю, дослідниця виявляла кілька епіцентрів зародження модернізму: драматургія Лесі Українки, поезія раннього П. Тичини і Б.-І. Антонича, проза 20-х (М. Хвильовий, В. Домонтович, 6. Підмогильний). При цьому вона по-своєму розвивала думку С. Павличко стосовно того, що в Україні модернізм не склався в таку систему, як на Заході. "І об'єктивно не міг скластися, -- твердила дослідниця, використовуючи принцип національної іманентності, -- бо українська література у період становлення модернізму перебувала на хвилі культурного відродження і західноєвропейський нігілізм був їй чужий. Епатажності західноєвропейського модернізму внаслідок "вибуху" культури (за Т. Адорно) в Україні відповідало подивування перед досі незбагненними зв'язками людини з космосом". Дослідниця, увиразнюючи специфіку українського модерного досвіду, також доводила, що на межі століть інтелектуальна ситуація окреслювалася, з одного боку, "культурним національним відродженням, а з другого, -- потребою інтеграції з культурою інших народів". І якщо перша проблема актуалізувала "пам'ять, етику, отже, усталене", то друга -- "новаційні процеси на зразок передусім західноєвропейських, абсолютизуючи естетичне начало". Так, на перетині цих двох культурних тенденцій і розвивався національний літературний процес "з усім комплексом двоєдності традиційне-модерне"" [207, 14, 74--75].

Вивчаючи складне, питання ставлення І. Франка до модернізму, авторка робила виважені висновки саме через врахування націологічного дискурсу. "Учений-ерудит, письменник широкого діапазону, -- зазначає вона, -- І. Франко вбачав у західноєвропейському модернізмові лише один із багатьох можливих шляхів, а точніше, одну із стежок дальшого розвитку літератури і, можливо, не найбільш відповідну українському менталітетові". При цьому дослідниця брала до уваги ще й інші пояснення. Скажімо, що застережливе ставлення Франка до "молодомузівців" "зумовлене насамперед завданнями національно-визвольного руху". З іншого боку, дослідниця відзначала, що декларативність молодомузівського "Маніфесту" не завжди збігалася, а часто (як-от у В. Пачовського) й розходилася, з художньою творчістю і те, що і в самого І. Франка цілком слушно віднаходили й віднаходять (як-от Б. Лепкий) модерністичні риси [207, 114--115]. Схоже бачимо і в оцінці концепції М. Євшана, яка була водночас і модерністичною, і глибоко національною: "Проблема самоорганізації таланту у висхідному напрямі від хаосу-зла через рівновагу -- красу і добро--до свого національного Бога, отже, власної свободи як найвищого ступеня самовияву--така підоснова розуміння творчості М. Євшаном" [207, 130--131].

Розглядаючи питання історичного значення української літературно-критичної думки межі століть, дослідниця вказувала, що ця думка "на противагу драгоманівській конкретно-історично-ситуативній концепції розвитку національної культури виробляла нову концепцію національного розвитку літератури на перспективу, беручи за вказівну тезу І. Франка про відповідні національній вдачі зміст та форму художнього твору та водночас утверджуючи неоромантизм (духовну та естетичну "зорієнтованість вгору") як підґрунтя для органічної їй естетичної варіативності". Як наслідок -- "опозиційність українських письменників зразкам нігілістичного західноєвропейського модернізму, зокрема у вигляді пародіювання, незначна потенційна спроможність літературного загалу гуртуватися в мистецькі школи навколо національно нетрадиційних творчих індивідуальностей" [207, 183--284].

Л. Скупейко у монографії "Міфопоетика "Лісової пісні" Лесі Українки" (К., 2006) запропонував новаторське прочитання Лесиного шедевру через природний для драми-феєрії діалог із фольклором та міфологією. Зосередився він і на обґрунтуванні доречності міфокритичного підходу до "Лісової пісні", на витлумаченні людини і природи в системі міфопоетичного світосприйняття, на міфосемантичних аспектах стосунків Мавки і Лукаша, на витлумаченні драматичної міфології "пізнього літа". У додатках вміщено тексти до народних волинських мелодій "Лісової пісні", а також чорновий автограф цього твору.

Важливим став висновок дослідника, котрий, проаналізувавши низку міфологічних та інокультурних контекстів, максимально наблизився до герменевтичного розтлумачення сенсу твору через лейтмотив "звільняючого слова": "У "Лісовій пісні" мотив "звільняючого слова" бринить дивовижними акордами "звільняючої музики". Це не дзвін, що кличе до розкаяння (як у Г. Гауптмана), не медіум демонічної чуттєвості (С. Кіркегор) і не апологія стихійно-безособової енергії (Ф. Ніцше), а музика, що очищає душу від ницості й відкриває в ній вищу сутність буття, просвічуючи шлях у вічність, у безсмертя. Космогонічна драма "вічного повернення" трансформується, і на її сюжетних підвалинах постає нова драма з ідеєю суверенної особистості -- ідеалу людини як духовної істоти. Тому дивовижна мелодія сопілки "людського хлопця" з волинських лісів -- мелодія "лісової пісні" -- звучить у фіналі драми як магічне прозріння в майбутнє" [181, 225].

Монографія Л. Скупейка мала також важливе, хоча й несподіване для багатьох методологічне значення. Зважаючи на численні дискусійні моменти в сучасній міфокритиці, автор зосередився на питаннях, котрі б у науковий спосіб, без аберацій, увиразнювали зв'язок літератури та міфології через поняття "міфопоетика". Дослідник схилявся до думки, що поняття "міфотворчість" не набуло термінологічного значення, існуючи радше як наукова метафора. Тому немає підстав ним зловживати і вважати літературні твори "міфами". Звідси -- пропозиція оперувати більш вивіреними термінами "міфопоезія" та "міфопоетика". Під міфопоезією, за англосаксонською традицією, пропонувалось розуміти художні твори різних епох і жанрів, у яких виявляється одна й та ж достатньо жорстка міфологічна структура (її елементи -- "едем", "падіння чи злочин", "мандри", "повернення чи загибель" та ін.).

Натомість міфопоетику (термін більше вживаний у російській фольклористиці) дослідник розглядав як термін, наділений більшою універсальністю порівняно з міфопоезією і обґрунтовував наступним чином: "...правомірність і доцільність терміна міфопоетика, на мій погляд, полягає в тому, що при аналізі художньої творчості в її зв'язках із міфологією він надає домінантності саме поетологічному аспекту. За цих умов міф втрачає* визначальну роль універсальної структури, що зумовлює природу художньої творчості загалом, а виступає лише благодатним матеріалом, засобом для досягнення художньої мети, яка завжди виявляє прикметні особливості творчої індивідуальності автора та сучасної йому художньо-стильової парадигми" [181, 11].

Розуміючи, що запропоновані ним терміни ще не набули популярності в українському літературознавстві, дослідник все ж сподівався на їх гносеологічне вкорінення у сучасну наукову свідомість. Особливо це стосувалося поняття "міфопоетика", котре, на думку автора,, "фіксує основне і -- передусім парадигматичне значення літературно-естетичного канону (літературний напрям, жанр, стильова течія, своєрідність ідіостилю і т.ін.) у творчому освоєнні міфології" [181, 17].

Монографія Юрія Пелешенка "Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина XIII--XV ст.): Джерела. Система жанрів. Духовні інтенції" (К., 2004) зосереджена на оригінальній та перекладній середньовічній літературі. У ній автор осмислював важливі для того часу морально-етичні категорії, окреслював духовні течії пізнього Середньовіччя (богомильство, ісихазм, раціоналізм, реформаторство), проблему єдності Церкви та ін.

Сюжетний репертуар, функції хору та інтермедії, фомування ремарки, звільнення від декламаційності, місце історичної, різдвяної та великодньої драм, взаємодія сцени і залу, а також відлуння шкільної драми у новій та новітній українській драматургії -- провідні проблеми, що постали перед дослідницьким оком у монографії Миколи Сулейми "Українська драматургія XVII--XVIII ст." (К., 2005).

"Есеї про українське бароко" (К., 2006) Леоніда Ушкалова -- оригінальні розмірковування про цей феномен у різних стильових та історичних контекстах, особливості барокової поезії, барокові досвіди на Слобожанщині, італійські образки в українському бароковому письменстві, полемічну літературу, а також про барокові джерела нового українського письменства (Котляревський, Квітка, Шевченко), вплив на творчість Миколи Хвильового і Павла Тичини української класичної літератури та ін.

Петру Білоусу у навчальному посібнику "Історія української літератури XI-XVIII ст." (К., 2009) вдалося поєднати сучасне прочитання давніх творів з використанням цінних інтерпретаційних надбань вітчизняного літературознавства за всю історію його розвитку.

У збірці "Тарас Шевченко: імператив України. Історічно-націософська парадигма" (К., 2004) Юрій Барабаш розкривав історіософію, націософію, християнську філософію Т. Шевченка, аналізував його "петербурзький текст", містерію "Великий льох", повість "Художник". її концептуальне ядро -- думка автора про ідейно-художню парадигму України як осердя та літературне втілення історичного призначення, націотворення та політичних змагань українства.

Синтезувала біографію Шевченка та поетапне тлумачення його літературних і малярських творів монографія Івана Дзюби "Тарас Шевченко" (К., 2005). Вона охоплювала весь обшир літературної та громадянської діяльності Кобзаря в широкому історичному контексті, розкривала центральне місце Шевченка в національному житті як "великого й вічно живого явища", як "одного з наріжних каменів нашої національної будови". Цілком доречним став вимогливий висновок автора: "...якщо ми хочемо, щоб Шевченко залишався такою системою духовного життєзабезпечення і для наступних поколінь, потрібно подбати про те, щоб у Шевченковому слові сприймався Шевченків зміст" [57, 9].

Осягнення етичного змісту Шевченкової поезії -- ключове завдання історико-теоретичної монографії Василя Пахаренка "Начерк Шевченкової етики" (Черкаси, 2007). Із позицій екзистенціалізму автор аналізував етичні мотиви у творчості Т. Шевченка в межах проблем: джерела Шевченкового етизму, опозиція "добро -- зло", теодицея, феномен людського зла, антроподицея, шляхи подолання зла, еволюція світобачення письменника. Особливо акцентовано наскрізні для "Кобзаря" питання -- теодицею -- боговиправдання попри існування зла; антроподицею -- возвеличення людини попри її недосконалість.

У монографії "Універсалізм Шевченка: Взаємодія літератури і мистецтва" (К., 2008) Леся Генералюк показала Шевченка-поета й Шевченка-художника в єдності його творчої природи, дослідила міжвидову взаємодію мистецтв у доробку Шевченка, апробувала термінологію на позначення причин і явищ літературно-мистецького інтеракціонізму (синестезія, екфразис, гіпотипозис), зіставила творчі досягнення Шевченка із надбаннями західноєвропейських та російських митців, осмислила співдію раціонального й естетичного, синкретичні явища світогляду у Шевченка, його універсалізм як митця, а також систему образів-концептів.

Монографія Василя Івашківа "Художня, літературознавча і фольклористична парадигма ранньої творчості Пантелеймона Куліша" (Львів, 2009) охоплювала важливі питання формування ранньої прози письменника, становлення його історично-романного мислення, фольклористичну діяльність, історіософську концепцію України, публіцистику, літературну критику та мемуаристику.

Найзначущіше дослідження у сфері тогочасного франкознавства -- збірник статей Івана Денисюка "Невичерпність атома" (Львів, 2001), до якого ввійшли кращі праці дослідника, написані впродовж сорока років, що стосувалися творчості Франка та розвитку франкознавства: інтерпретації Франкових творів, здобутків і перспектив франкознавства як науки, методологічних питань, контактів з Анною Павлик та родиною Косачів, краєзнавства, мета-критики й опублікування невідомих матеріалів.

Монографія Миколи Ткачука "Жанрова структура прози Івана Франка (бориславський цикл та романи з життя інтелігенції)" (Тернопіль, 2003) цікава поглядом автора на твори бориславського циклу як на метажанр і їх розгляд у європейському контексті. Смислову структуру монографії сформували осмислення наративних стратегій, натуралістичних пошуків, поетика, інтертекстуальність та дискурс епічних творів І. Франка;

Валерій Корнійчук у монографії "Ліричний універсум Івана Франка: горизонти поетики" (Львів, 2004) розглядав еволюцію естетичної свідомості письменника, жанрову систему його поетичних збірок, образний світ і ритміко-інтонаційні особливості, намагаючись осягнути не лише "незглибиме творче ремесло" митця, а й загадку його "безсмертного духу".

Полемічна книжка Тараса Салиги "Франко -- Каменяр" (Ужгород, 2007) містила чотири розвідки --"Ні, я не кинув каменярський молот", "Перегуки в часі", "Франко і ми", ""Semper tiro" з Франкової "академії наук"" -- і передрук виступу Івана Труша "Іван Франко і наша сучасність" (1912). її концептуальна спрямованість та евристична загостреність були спрямовані яе лише на спростування десакралізаторських міфів, ініційованих постмодерними авторами, а й актуалізацію, глибинних сенсів Франкової творчості. постмодерністський національний український літературознавство

Життя і творча спадщина Михайла Коцюбинського -- предмет розгляду в монографії Ярослава Поліщука "І ката, і героя він любив... Михайло Коцюбинський. Літературний портрет" (К., 2010). Немало уваги в ній приділено рецепції його дискурсу, еволюції творчого таланту (від натуралізму до імпресіонізму та символізму) і світогляду, проблемі впливів, психології творчості. Цікавою, видається спроба порівняти творчість М. Коцюбинського зі Шніцлером та Гамсуном.

Лариса Горболіс у монографії "Парадигма народно-релігійної моралі в прозі українських письменників кінця ХІХ -- початку XX ст." (Суми, 2004) зосередилась на виявленні раніше не досліджуваних питань: народно-релігійна мораль у контексті тогочасного літературного процесу, моделювання народно-релігійного ідеалу людини у прозі, вияви народно-релігійної моралі у зв'язках персонажів із "етнічним сакральним", різноманітні аспекти етно-релігійної етики в системі життєдіяльності героїв української прози кінця ХІХ -- початку XX ст., "розуміння персонажами Бога, сутність церковної проповіді, традицій народно-релігійної моралі, культури мислення" та ін. [32,193],

Діалог між художньою літературою та народним світоглядом, народний світогляд і питання національної самобутності, особливості типізації, народні джерела поетизації людини і дійсності, звичаєві основи шляхетності духовного світу, народно-філософські витоки художнього мислення, світогляд народу і становлення української ідеї, специфіка формування поетичної системи -- основні концепти монографії Олексія Вертія "Народні джерела національної самобутності української літератури 70--90-х років XIX століття" (Суми, 2005).

Результативним тлумаченням творчих досвідів стали монографічні збірники статей Лідії Голомб "Із спостережень над українською поезією ХГХ--XX століть" (Ужгород, 2005) та "Новаторські тенденції в українській літературі кінця ХГХ -- перших десятиліть XX ст." (Ужгород, 2008). Літературознавча наука отримала продуктивне розпрацювання багатьох теоретичних проблем (тлумачення лірики Іваном Франком, метакритичне осмислення раннього українського модернізму), компаративістичних питань (типологія національно-визвольної ідеї в українській та угорській поезії, символіка Старого Завіту в творчості Лесі Українки), вивчення поезій у прозі (В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Черемшини, Г. Хоткевича), осмислення маловивченої закарпатської літератури, застосування різних методологічних моделей тлумачення (неоміфологізму, компаративізму, націології, теорії інтертекстуальності та ін.) тощо.

У 2000-х роках активізувалися оригінальні прочитання літературного процесу XX ст. На маловідомих сторінках західноукраїнської та діаспорної драматургії зосередився Степан Хороб у монографії "Українська драматургія

20--30-х років у Західній Україні та діаспорі" (Івано-Франківськ, 2008). Вперше до літературознавчого обігу він увів п'єси християнського спрямування, стрілецькі твори, драми письменників-емігрантів, переосмислив канонізовані твори деяких західних драматургів, піддав новаторському розгляду традиційне та модерне художнє мислення. Важливий елемент книги -- публікації маловідомих літературознавчих студій Гр. Лужницького, В. Руснака, В. Безушка, В. Хорольського, Л. Залеської-Онишкевич, С. Волинця про тогочасні драматургію і театральне мистецтво.

Монографія Миколи Васьківа "Романні форми в українській літературі 1920--30-х років" (Кам'янець-Подільський, 2009), крім окреслення жанрових параметрів роману, містила аналіз різноманітних романних форм 20--30-х років (уривків, епізодів з роману, незавершених творів, романів у віршах) низки авторів: П. Губенка, В. Еллана-Блакитного, І. Кириленка, Л. Скрипника, М. Рильського, М. Хвильового, І. Дніпровського, О. Мізерницького, В. Поліщука, Ґ. Коляди, В. Сосюри, І. Багряного та ін.

Друге, доповнене (перше з'явилось у 2001) видання монографії Леоніда Куценка "Dominus Маланюк: тло і постать" (К., 2002) охоплювало життєвий і творчий шлях найвизначнішого письменника-вісниківця, розкривало цілісність і послідовність його світогляду, високу естетичність та значущість його поезії й есеїстики, спрямованих на реалізацію ідеї націєтворення.

Творчість Євгена Маланюка стала об'єднувальним началом збірника статей Тараса Салити "Вогнем пречистим" (Львів, 2004), що розкривали історіософський, христологічний аспекти поезії митця, роль творчості Т. Шевченка у його світогляді. Було там і вдумливе зіставлення творчості Є. Маланюка з досвідами І. Франка, П. Куліша, Ю. Липи, М. Рильського, В. Сосюри.

Найґрунтовніше дослідження літератури українського резистансу -- монографія Ірини Яремчук "Під знаком вогню: Генетичний контекст та естетична природа поезії УПА" (Львів, 2006), в якій українська поезія національно-визвольного руху 40--50-х років отримала належне висвітлення як унікальний феномен літературного процесу. Дослідниця простежила культурно-історичні умови формування резистансної поетичної творчості, естетичну програму авторів у контексті традицій мистецького заангажування та екзистенційного вибору, поетологічні та рецептивно-аксіологічні особливості їх поезії у вимірах національного Космо-Психо-Логосу та ін. Не зайвими виявились і продумані діахронні та синхронні зіставлення упівської поезії із подібними явищами в інших літературах.

Сучасне бачення радянської соцреалістичної літератури запропонувала Валентина Хархун у монографії "Соцреалістичний канон в українській літературі: ґенеза, розвиток, модифікації" (Ніжин, 2009), зосередившись на витлумаченні поняття "радянський дискурс", аналізі соцреалізму як нормативного методу "радянського мистецтва", ґенезі соцреалістичного канону, соцреалістичної картини світу, каноні ленініани, а також редукції соцреалістичного канону. Поглиблено інтерпретовано творчі досвіди ліричного, епічного та драматичного типів: А. Головка, П. Тичини, М. Рильського, О. Корнійчука, О. Довженка, Ю. Яновського, О. Гончара та ін. Соцреалізм ("естетичний проект сталінізму з виразно колоніальною суттю") в Україні став не лише імперським проектом, нав'язаним колонізованим націям, а й отримав свою національну проекцію, "покликану легітимізувати радянську ідентичність": "Соцреалізм в Україні відбувся як явище завдяки його блискучому "виконанню": маргіналізована літературна свідомість, прагнучи оптимально виконання владного "центру", не тільки досконало відтворила російські "еталони" на українському матеріалі, а й репрезентувала оригінальні (наскільки це було можливо в тоталітарну епоху) художні рішення, спрогнозувала появу своєї класики. Ця класика складала як власну версію канону, так і вибірково входила до загально-радянського іконостасу, декларуючи "українську" присутність у соцреалізмі" [198,432].

Самобутнє прочитання шістдесятницького феномена характерне для праць Людмили Тарнашинської. її монографія "Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (історико-літературний та поетикальний аспекти)" (К., 2010) містила узагальнені міркування про шістдесятництво, літературно-критичні матеріали з дослідницького архіву, "персоналістські" розвідки про чільних представників цього покоління: Л. Костенко, І. Світличного, В. Симоненка, Вал. Шевчука, Є. Сверстюка, М. Коцюбинську, М. Вінграновського, І. Жиленко, І. Драча, Гр. Тютюнника, І. Дзюби.

Новаторське витлумачення творчості літераторів-нонконформістів -- узагальнювальна ознака монографії Тараса Пастуха "Київська школа поетів та її оточення (модерні стильові течії української поезії 1960--90-х років)" (Львів, 2010). Осмисливши теоретичні проблеми модерної мистецької свідомості в аспектах мімезису та традиції, а також окресливши літературознавчий та культурологічний дискурси "Київської школи", її ґенезу, дослідник проінтерпретував зазначений літературний феномен в ракурсі трьох стильових течій -- міфологічної, сюрреалістичної та герметичної.

Дмитро Огус у книзі "Василь Стус: життя як творчість" (К., 2004) поєднав академічний та есеїстичний стилі, синтезував об'єктивні біографічні відомості, власні спогади та спостереження, інтегрував інструментарій відстороненого дослідника та близької людини. Йому вдалося створити глибокий творчий портрет В. Стуса, переконливо показати різноманітні культурно-історичні контексти його буття: "...ким би він не був, кого б не творив із себе, його залежність від соціально-культурно-політичних умов, у яких випало жити, настільки значна, що для розуміння справжніх мотивів учинків поета обов'язковим є висвітлення його "соціальної історії"", бо соціум впливає навіть на асоціальну людину" [184,5].

Монографія Галини Жуковської ""Усе іде, але не все минає". Пам'ять і час у творчості Ліни Костенко" (К., 2010) репрезентує ще одну спробу проникнення в історіософську модель поетичного, світу Л. Костенко через осмислення важливих для її творчості філософських категорій, історичних подій та духовних цінностей. В епіцентрі дослідження -- великоформатні твори письменниці: "Маруся Чурай", "Берестечко", "Скіфська одіссея" та "Дума про братів не-азовських", котрі переконливо посвідчили високий історико-філософський та національно-аксіологічний рівень мислення Л. Костенко, а також увиразнили тезу, згідно з якою саме пам'ять є "основою якісного людського буття" [76, 172].

Вітчизняну науку збагатили концептуальні узагальнюванні історичні роботи, які давали стереометричне бачення літературного процесу XX ст. У монографії Анни Білої (Давидової-Білої) "Український літературний авангард: пошуки, стильові напрямки" (К., 2006) розглянуто становлення, теоретичні засади і практичні надбання українського літературного авангарду (футуризм, конструктивізм, експресіонізм, сюрреалізм) як ідеологічно-естетичного руху до і після Другої світової війни.

Збірник праць Володимира Панченка "Неубієнна література: Дослідницькі етюди" (К., 2007), що поєднував академічну глибину осягнення матеріалу із неускладненим стилем викладу. Основу його становили ґрунтовні розвідки про Т. Шевченка, М, Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, І. Нечуй-Левицького, М, Старицького, І. Франка, М. Коцюбинського, М. Куліша, М. Рильського, М. Стельмаха, О. Гончара та ін. Буяй в ньому і студії, присвячені літературознавцям -- Ю. Шевельову, Л. Новиченкові, В. Фа-щенкові, Ю. Барабашеві.

Літературний процес у XX ст., передусім розвиток поезії, -- об'єднувальна основа збірника праць Володимира Моренця "Оксиморон: Літературознавчі статті, дослідження, есеї" (К., 2010). Крім масштабних досліджень поетичного авангарду та стильових напрямів української поезії другої половини XX ст. (соцреалізм, неоромантизм, русти-кальна лірика, естетизм, інтелектуалізм, міфологізм, сюрреалізм), у збірнику йшлося про міжвоєнну поезію, Нью-Йоркську групу, творчість М. Вороного, В. Стуса, М. Вінграновського, Л. Талалая, Т. Федюка, М. Григоріва, М. Воробйова, М. Самійленка, а також про літературознавця Івана Фізера.

Своєрідними авторськими репрезентаціями історії українського письменства можна вважати збірники історико-літературних праць Ю. Бачі, Р. Гром'яка, І. Денисюка, І. Дзюби, В. Дончика, М. Жулинського, М. Ільницького, М. Неврлого, А. Погрібного, Я. Поліщука, Т. Салиги, Яра Славутича, Л. Ушкалова, О. Хоменка та ін. Деякі написані в цей період праці за жанром цілком відповідали окресленню "авторська історія літератури". Такою насамперед була монографія Ніли Зборовської "Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури" (К., 2006). Методологічно вона синтезувала досвіди класичного фройдівського психоаналізу та національно-екзистенціальної інтерпретації, витлумаченої як "код української державності", з метою написання "психоісторії", котра охоплювала матеріал від І. Котляревського до "постмодерного циклу". Із цих теоретичних позицій авторка намагалась запропонувати "аристократичний проект української літератури", протиставивши його маргінальним, державо-руйнівним проектам, в основі якого -- розрізнення імперського і національного суб'єктів на психологічному, мовному, світоглядному та релігійному рівнях.

Авторський варіант історії українського письменства від Михайла Наєнка "Художня література України. Від міфів до модерної реальності" (К., 2008) -- науково-популярний стильовий виклад історії української літератури від міфологічно-фольклорних часів до середини XX ст., оснований переважно на філологічному та інших класичних методах тлумачення.

Історико-літературні праці охоплювали. всі періоди розвитку українського письменства:

-- давня українська література: П. Білоус "Зародження української літератури" (Житомир, 2001), "Актуальні питання української літературної медієвістики" (Житомир, 2009), Г. Клочек "Світ "Велесової книги"" (Кіровоград, 2001), Г. Нога "Звичаї тії з давніх школярів бували... (Український святковий бурлеск XVII--XVIII ст." (К., 2001), П. Ямчук "Християнський консерватизм: дух, епоха, людина" (Одеса, 2001), Л. Ушкалов "Українське барокове богомислення. Сім етюдів про Григорія Сковороду" (Харків, 2001), "Григорій Сковорода: семінарій" (Харків, 2004), "Есеї про українське бароко" (К., 2006), Д. Тетерина "Григорій Сковорода -- український письменник, філософ і педагог" (К.; Мюнхен, 2002), Валентина Соболь "12 подорожей в країну давнього письменства" (Донецьк, 2003), "Пам'ятна книга Дмитра Туптала" (Варшава, 2004), "До джерел. Історія української літератури IX--XVIII ст." (Варшава, 2005), Ю. Пелешенко "Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина XIII--XV ст.) Джерела. Система жанрів. Духовні інтенції" (К., 2004), Н. Дончева-Панайотова "Григорій Цамблак и българските литературни традиции в Неточна Европа XV--XVII в." (Велико Трново, 2004), В. Шевчук "Муза роксоланська: Українська література XVI--XVIII століть" у двох книгах (К., 2004, 2005), М. Сулима "Гріхи розмаітия: єпитимійні справи XVII--XVIII ст." (К., 2005), "Українська драматургія XVII--XVIII ст." (К., 2005), О. Сліпушко ""Софія Київська". Українська література Середньовіччя: доба Київської русі (X--XIII століття)" (К., 2005), "Література Київської Русі. Нариси" (К., 2005), Н. Поплавська "Полемісти. Риторика. Переконування. Українська полемічно-публіцистична проза кінця XVI -- початку XVII ст." (Тернопіль, 2007), П. Кралюк "Мелетій Смотрицький і українське духовно-культурне відродження кінця XVI -- початку XVII ст." (Острог, 2007), С. Бабич "Творчість Мелетія Смотрицького у контексті раннього українського модернізму" (Львів, 2009). О. Сліпушко "Еволюція та функціонування літературних образів у книжності Києворуської держави (X -- перша половина ХШ ст.) (К., 2009), Т. Шевчук "На перехресті епох: антична література у творчості Григорія Сковороди" (Ізмаїл, 2010),

О. Яковина "Метафізика в поезії: Україна XVII століття" (Львів, 2010), Н. Вигодованець "Літературне бароко Закарпаття" (Ужгород, 2010) та ін.; докторські дисертації І. Ісіченка, Ю. Пелешенка, О. Сліпушко та ін.;

-- класична українська література XIX ст.: Вал. Шевчук ""Personae verbum" (Слово іпостасне)" (К., 2001), В. Іванишин "Непрочитаний Шевченко" (Дрогобич, 2001), В. Неборак "Перечитана Енеїда": Спроба сенсового прочитання І.П. Котляревського на тлі зіставлення з "Енеїдою" Вергілія" (Львів, 2001), Ю. Барабаш ""Коли забуду тебе, Єрусалиме...". Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії" (Харків, 2001), "Гоголь у літературній свідомості українського зарубіжжя" (Сімферополь, 2004), Л. Плющ "Екзод Тараса Шевченка: Навколо "Москалевої криниці": Дванадцять статтів" (К., 2001), П. Іванишин "Вульгарний "неоміфологізм": від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка" (Дрогобич, 2001), М. Ласло-Куцюк "Творчість Шевченка на тлі його доби" (Бухарест, 2002), Л. Задорожна, С. Задорожна, Я. Вільна "Інтеграція позитиву в творчості Шевченка (аспекти символу, аксіології, онтології, міфу, психології)" (К., 2002), С. Козак "Український преромантизм. Джерела, замовлення, контексти, витоки" (Варшава, 2003), Л. Фрізман, С. Лахно "М.А. Максимович -- литератор" (Харків, 2003), Є. Нахлік "Доля -- Los -- Судьба: Шевченко і польські та російські романтики" (Львів, 2003), "Подружнє життя і позашлюбні романи Пантелеймона Куліша: Документально-біографічна студія" (К., 2006), "Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель" у двох томах (К., 2007), С. Ковпік "Духовність драматургії Пантелеймона Куліша" (К., 2004), Т. Бовсунівська "Українська бурлескно-травестійна література початку ХІХ століття в аспекті функціонування комічного" (К., 2006), Н. Гаєвська "Панас Мирний -- найбільший епік XІХ століття" (К., 2004), "Життя як подвиг. Нарис життя і творчості Павла Грабовського" ((К., 2006), І. Дзюба "Тарас Шевченко. Життя і творчість" (К., 2005, 2008), В. Смілянська "Шевченкознавчі розмисли" (К., 2005), Я. Вільна "Історико-літературний феномен критичної інтерпретації творчості Г. Квітки-Основ'яненка" (К., 2005), О. Боронь "Поетика простору в творчості Тараса Шевченка" (К., 2005), "Теми і мотиви поезії Тараса Шевченка" (колектив авторів; Ю. Барабаш, О. Боронь, І. Дзюба, та ін.) (К., 2008), В. Гуменюк "Кримські мотиви в новій українській літературі (ХІХ ст.)" (Сімферополь, 2006), В. Пахаренко "Начерк

Шевченкової етики" (Черкаси, 2007), "Шкільне шевченкознавство" (Черкаси, 2007), Л. Генералюк "Універсалізм Шевченка: Взаємодія літератури і мистецтва" (К., 2008), Т. Салига "Розкуймося, братаймося" (Ужгород, 2009);

B. Івашків "Художня, літературознавча і фольклористична парадигма ранньої творчості Пантелеймона Куліша" (Львів, 2009), Л. Ушкалов "Тарас Шевченко" (Харків, 2009), М. Ткачук, О. Ткачук "Маркіян Шашкевич. Дослідження" (Тернопіль, 2009) та ін.; докторські дисертації О. Борзенка, Я. Вільної, В. Івашківа, Я. Козачок та ін.;

-- період "Молодої України" -- неонародництва й раннього українського модернізму: Р. Горак, Я. Гнатів "Іван Франко" у десяти томах (Львів, 2000--2010), І. Денисюк "Невичерпальність атома" (Львів, 2001), В. Гуменюк "Сила краси. Проблеми поетики драматургії Лесі Українки та Володимира Винниченка" (Сімферополь, 2001), "Шлях до "Одержимої". Творче становлення Лесі Українки -- драматурга" (Сімферополь, 2002), А. Войтюк "Проблеми творчості Лесі Українки" (Дрогобич, 2001), Л. Мірошниченко "Над рукописами Лесі Українки: Нариси з психології творчості та текстології" (К., 2001), В. Мокрий "Ukraina Wasyla Stefanyka" (Краків, 2001), P. Чопик "Ессе Homo: Добра звістка від Івана франка" (Львів, 2001), Г. Баран (Сабат) "Роман-пантопія В. Винниченка "Сонячна машина": проблематика, особливості поетики" (Дрогобич, 2001), "Казки Івана Франка: особливості поетики. "Коли ще звірі говорили"" (Дрогобич, 2006), С. Хороб "Українська модерна драма кінця ХГХ -- початку XX століття (Неоромантизм, символізм, експресіонізм)" (Івано-Франківськ, 2002), Н. Зборовська "Моя Леся Українка" (Тернопіль, 2002),

C. Михида "Слідами його експериментів. Змістові домінанти та поетика конфлікту в драматургії Володимира Винниченка" (Кіровоград, 2002), С. Кіраль "Апостол Молодої України: Трохим 3інківський у контексті доби" (К., 2002), Н. Шумило "Під знаком національної самобутності: Українська художня проза і літературна критика кінця ХІХ -- поч. XX ст." (К., 2003), М. Ткачук "Жанрова структура прози Івана Франка (бориславський цикл та романи з життя інтелігенції)" (Тернопіль; К., 2003), "Модерністський дискурс лірики та новел Богдана Лепкого" (Тернопіль, 2005), "Лірика Івана Франка" (К, 2006), Г. Сиваченко "Пророк не своєї вітчизни. Експатріантський "метароман" Володимира Винниченка: текст і контекст" (К., 2003), А. Швець "Злочин і катарсис: Кримінальний сюжет і проблеми художнього психологізму в прозі Івана Франка" (Львів, 2003), Л. Нежива "Марія Загірня: Літературний портрет" (Луганськ, 2003), Т. Пастух "Поетичне мислення Івана Франка (за збіркою "Semper tiro")" (Львів, 2003), M. Кармазіна "Леся Українка" (К., 2003), В. Панченко "Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості: Книга розвідок та мандрівок" (К., 2004), В. Мазепа "Культуроцентризм світогляду Івана Франка" (К., 2004), 3. Гузар "Стежками життя і творчості Івана Франка" (Дрогобич; 2004), "Вступ до франкознавства" С. Дрогобич, 2008), В. Корнійчук "Ліричний універсум Івана Франка: горизонти поетики" (Львів, 2004), Б. Тихолоз "Ерос versus Танатос (філософський код "Зів'ялого листя")" (Львів, 2004), "Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлексійної поезії" (Львів, 2005), Р. Голод "Іван Франко та літературні напрями кінця ХІХ -- початку XX століття" (Івано-Франківськ, 2005), Л. Голомб "Із спостережень над українською поезією ХІХ -- XX ст." (Ужгород, 2005), "Новаторські тенденції в українській літературі кінця ХІХ -- перших десятиліть XX ст." (Ужгород, 2006), О. Вертій "Народні джерела національної самобутності української літератури 70--90 років ХГХ століття" (Суми, 2005), Я. Погребенник "Німецькомов-ний контекст творчості Ольги Кобилянської" (Чернівці, 2005), Н. Тихолоз "Казкотворчість Івана Франка (генологічні аспекти)" (Львів, 2005), М. Наєнко "Іван Франко: тяжіння до модернізму". (К, 2006), Я. Мельник "Іван Франко і biblia apocrypha" (Львів, 2006), "І остатня часть дороги. І. Франко: 1908--1916" (Дрогобич, 2006), Ю. Климюк "Лірика Івана Франка як система жанрів" (Чернівці; 2006), Н. Малютіна "Українська драматургія кінця XIX -- початку XX століття: аспекти родо-жанрової динаміки" (Одеса, 2006), П. Іванишин "Печать духу: національно-екзистенціальна Франкіана" (Дрогобич, 2006), Я. Мельничук "На вечірньому прузі: Ольга Кобилянська в останній період творчості (від 1914 р.)" (Чернівці, 2006), Т. Салига "Франко -- Каменяр" (Ужгород, 2007), Л. Сеник "Студії ліричної драми Івана Франка "Зів'яле листя"" (Львів, 2007), В. Погребенник "Кастильське джерело: українська література кінця ХГХ -- початку XX століття" у двох частинах (К., 2007), Оксана Забужко "Notre Dam d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій" (К., 2007), М. Челецька "Номеносфера поезії Івана Франка (поетика заголовків, посвят, епіграфів)" (Львів, 2007), Л. Горболіс "Тимотей Бордуляк. Життя і творчість" (Тернопіль, 2007), Олександр Ковальчук

"Краса і сила у практиках повсякдення (творчість В. Винниченка 1902--1920 рр.)" (Ніжин, 2008), Л. Мацевко-Бекерська "Українська мала проза ХІХ--початку XX століть у дзеркалі наратології" (Львів, 2008), Т. Пінчук "І. Франко у вимірах епохи: особистість, творчий шлях, доля" (Луганськ, 2008), Е. Балла "Поетика лірики Василя Пачовського" (Ужгород, 2008), Т. Маслянчук "Проза Володимира Винниченка: проблеми текстології" (К., 2008), М. Павлишин "Ольга Кобилянська: Прочитання" (Харків, 2008), О. Камінчук "Художній дискурс української поезії, кінця ХІХ -- початку XX ст." (К., 2009), Р. Піхманець "Іван Франко і Василь Стефаник: взаємини на тлі доби" (Львів, 2009), Б. Пастух "Ранні романи Володимира Винниченка" (Львів, 2009), М. Даніш, М. Неврлий "Іван Франко. Життя і творчість (1956--1916)" (Пряшів, 2010), Р. Горак "Кров на чорній ріллі: Есе-біографія Василя Стефаника" (К., 2010), Г. Корбич "Захід, Польща, Росія в літературно-критичному дискурсі раннього українського модернізму: Вибрані аспекти рецепції" (Познань, 2010), Я. Поліщук "І ката, і героя він любив...: Михайло Коцюбинський. Літературний портрет" (К., 2010) та ін.; докторські дисертації Р. Голода, Л. Горболіс, Ф. Кейди, Ю. Климюка, В. Корнійчука, Ю. Кузнецова, С. Луцак, Н. Малютіної, А. Новикова, Л. Скупейка, С. Хороба, Н. Шумило та ін.;

-- період "розстріляного відродження" (1920-ті -- початок 1930-х років в УРСР): Л. Сеник "Роман опору. Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності" (Львів, 2002), Ю. Безхутрий "Хвильовий: проблеми інтерпретації" (Харків, 2003), М. Тарнавський "Між розумом та ірраціональністю. Проза Валер'яна Під-могильного" (К., 2004), В. Саєнко "Українська модерна поезія 20-х років XX століття: ренесансні параметри" (Одеса, 2004), Я. Голобородько "Микола Куліш: Сучасний погляд" (Харків, 2004), М. Тарнавський "Між розумом та ірраціональністю. Проза Валер'яна Підмогильного" (К., 2004), І. Дзюба "Микола Хвильовий: "Азіятський ренесанс" і "психологічна Европа"" (К., 2005), Л. Кавун ""М'ятежні" романтики вітаїзму: проза ВАПЛІТЕ" (Черкаси, 2006), Е. Соловей "Невпізнаний гість: Доля і спадщина Володимира Свідзінського" (К., 2006), В. Агеєва "Поетика парадокса: Інтелектуальна проза В. Петрова-Домонтовича" (К., 2006), М. Шкандрій "Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років" (К., 2006), В. Башманівський "Микола Зеров -- неокласик" (Житомир, 2007),

М. Васьків "Український роман 1920-х -- початку 1930-х років: генерика й архітектоніка" (Кам'янець-Подшьський, 2007), "Романні форми в українській літературі 1920--30-х років" (Кам'янець-Подільський, 2009), В. Барчан "Творчість Тодосія Осьмачки в контексті стильових та філософських вимірів XX століття" (Ужгород, 2008), С. Лущій "Художні моделі буття в романах В. Підмогильного" (К., 2008), М. Гірняк "Таємниця роздвоєного обличчя: Авторська свідомість в інтелектуальній прозі Віктора Петрова-Домонтовича" (Львів, 2008), Р, Мовчан "Український модернізм 1920-х: портрет в історичному інтер'єрі" (К., 2009), В. Дмитренко "Літературний дискурс "Ланки" - МАРСу першої третини XX століття" (Луганськ, 2009) та ін.; докторські дисертації Ю. Безхутрого, М. Васьківа, В. Дмитренка, Л. Кавун, Р. Мовчан, В. Працьовитого та ін.;

-- західноукраїнська та еміграційна література міжвоєнної доби: М. Жулинський "Олег Ольжич і Олена Teсiб" (К., 2001), Л. Голомб "Поетична творчість Федора Потушняка" (Ужгород, 2001), Л. Куценко "Dominus Маланюк: тло і постать" (Кіровоград, 2001), "Князь духу. Статті про життя і творчість Євгена Маланюка" (Кіровоград, 2003), "Наталя Лівицька-Холодна. Нарис життя і творчості" (Кіровоград, 2004), І. Набитович "Леонід Мосендз -- лицар святого Грааля" (Дрогобич, 2001), Ю. Ковалів ""Празька школа": на крутосхилах від "філософії серця" до "філософії чину"" (К., 2003), А. Печарський "Поетика творчості Осипа Турянського" (Львів, 2003), Т. Салига "Вогнем пречистим" (Львів, 2004), В. Барчан "Поетична творчість Василя Сенджі-Донського"'(Ужгород, 2004), В. Просалова "Текст у світі текстів Празької літературної школи" (Донецьк, 2005), "Українська література міжвоєнних десятиліть в еміграції" (Донецьк, 2008), Е. Циховська "Поезія Євгена Маланюка в контексті українсько-польських літературних зв'язків" (К.; Ніжин, 2006), І. Руснак "Я був повний Україною...": Художня історіософія Уласа Самчука" (Вінниця, 2006), М. Комариця "Українська "католицька критика": феномен 20--30-х рр. XX ст." (Львів, 2007), Л. Стефановська "Антонич. Антиномії" (К., 2006), О. Легка "Життя -- це любов (Еротичний роман у віршах Наталі Лівицької-Холодної)" (Львів, 2007), Т. Рязанцева "Бранець вічності: Аспекти поетичної творчості Олекси Стефанови-ча" (К., 2007), С. Хороб "Українська драматургія 20--30-х років у Західній Україні та діаспорі" (Івано-Франківськ, 2008), О. Батан "Поміж містикою і політикою (Дмитро Донцов на тлі української політичної теорії XX ст.)" (К, 2008), Н. Мафтин "Західноукраїнська та еміграційна проза 20--30-х років XX століття: парадигма реконкісти" (Івано-Франківськ, 2008), С. Романов "Юрій Косач між минулим і сучасним. Історична проза письменника 1930-х років" (Луцьк, 2009), В. Габор "Іван Колос -- поет Карпатської України" (Львів, 2010) та ін.; докторські дисертації Л. Куценка, Н. Мафтин, І. Руснак та ін.;