Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 82.0 К 483

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Феномен жіночого письменства в українській літературі кінця ХІХ та початку ХХ століть

10.01.01 - українська література

10.01.06 - теорія літератури

Томчук Любов Василівна

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі української літератури Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор Погребенник Володимир Федорович Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, завідувач кафедри української літератури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Турган Ольга Дмитрівна Запорізький державний медичний університет, завідувач кафедри культурології та українознавства;

доктор філологічних наук, професор Поліщук Володимир Трохимович Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, завідувач кафедри української літератури і компаративістики;

доктор філологічних наук, професор Зимомря Микола Іванович, Дрогобицький державний педагогічний університет, завідувач кафедри германських мов і перекладознавства.

Захист відбудеться 26 травня 2011 року о 10.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

Із дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 016017, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано „23” квітня 2011р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О. В. Наумовська

свідомість жіночий письменство творчий

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Творча активність жінок стала безумовним фактом культури новітнього періоду розвитку людства. Емансипація жінки вивільнила велику енергію, яка протягом ХХ століття створила феномен жіночої творчості. Сьогодні назріла потреба всебічно його осмислити та оцінити. В українському літературному процесі кінця ХІХ - початку ХХ ст. можна говорити про початок емансипаційного процесу, про соціальне та економічне розкріпачення жінки, критику патріархального укладу життя, творчу самоорганізацію та широку участь жінок у загальносуспільних процесах. На ґрунті вітчизняної літератури цей процес реалізувався у творчості багатьох талановитих авторок. У періодичних виданнях та окремим друком виходять твори Наталії Кобринської, Олени Пчілки (Ольги Косач), Уляни Кравченко, Дніпрової Чайки (Людмили Василевської), Грицька Григоренка (Олександри Судовщикової-Косач), Євгенії Ярошинської, Людмили Старицької-Черняхівської, Наталії Романович-Ткаченко, Галини Журби (Домбровської), Надії Кибальчич, Христі Алчевської, Любові Яновської, Галини Комарової, Одарки Романової, Віри Лебедової (Костянтини Малицької) та багатьох інших. Поява численних жіночих імен у літературі, безумовно, не була випадковістю. Вона ознаменувала прихід у культуру талановитої когорти, яка, шануючи традиції попередників, водночас розширювала естетичні горизонти рідного письменства - впроваджувала нові теми, мотиви та засоби художнього відображення дійсності. Жінкам-письменницям доводилося реалізовувати себе в непростих умовах перехідного періоду, яким було пограниччя ХІХ та ХХ століть.

Питання про правомірність розгляду жіночого письменства як окремого явища може розцінюватись як дискусійне. Адже жінки-письменниці не об'єднувалися в яку-небудь творчу групу, не видавали спеціального часопису, та й узагалі не представляли виразно однорідної течії в літературному житті свого часу. Проте не можна не зауважити, що в літературі кінця XIX - початку XX століть жінки-письменниці посідають значно більшу вагу, ніж у літературі XIX віку. До того ж, структурування жіночого елементу проходило досить активно, що не тільки стало предметом уваги багатьох чоловіків у літературі, але й певною мірою вплинуло на «чоловічу» літературу. Плеяда молодих авторок активізувала культурне життя України, привносячи нові теми й образи, загострюючи увагу на питаннях жіночої ідентичності, а то й суто феміністичних аспектах. Творчість цих письменниць може претендувати на самобутню традицію.

Утвердження в літературі образу нової жінки веде водночас до утвердження «вищої» культури як атрибуту жіночої ідентичності. Нова жінка періоду модерну означує особливий статус буття жінки, яка переступає межі природи і входить у сферу культури та зазнає ґендерної алієнації. Це стає джерелом новітньої внутрішньої драми, розладу почуттів, дисгармонії жіночої природи. Разом із тим це маркує жінку як істоту, здатну до творення високого мистецтва, всупереч панівним у суспільстві уявленням про її підпорядкованість та обмеженість, приреченість на роль хатньої господині. Саме наприкінці ХІХ ст. відбуваються глибинні трансформації жіночої свідомості в Європі, розгортається широкий емансипаційний рух жінок. З іншого боку, гострі виступи Ф. Ніцше, Г. ле Бона, Ґ. Баумер, Р. Крафта-Ебінґа та ін. провокують полеміку з «жіночого питання». Сьогодні йдеться про те, щоб системно осмислити феномен жіночого письма, вказуючи на його вартість та художні особливості. Разом із тим належить по-новому визначити місце жіночої творчості в історико-літературному процесі минулої доби, критично переглянувши утерті стереотипи. Адже нині очевидною є необхідність поліфонічного, багатовимірного вивчення творчості письменників різної величини у широкому контексті національної культури.

Актуальність теми дослідження. Ознакою нашого часу є переосмислення літературного канону, дослідження імен, які раніше з ідеологічних чи інших причин були вилучені з історії літератури, несправедливо забуті. Таким чином виробляється нова концепція розвитку української літератури, яка дозволяє відтворити подекуди важко ідентифіковані аспекти нашого письменства. У контексті однозначного поділу літературного життя на провідні та другорядні явища, досі широко практикованого у нашій науці, випадає представити своєрідний феномен жіночого письменства, яке досі - з причин об'єктивного і суб'єктивного порядку - практично не ставилося на рівень окремого явища, із визначенням спільних ознак та індивідуальних властивостей різних художніх творів, писаних жінками, та з означенням їхньої дискурсивної функції. Адже в означений період присутність жіночого чинника в літературному житті є не так характеристикою кількісною, як передусім якісним показником. Маємо на увазі творчість цілої плеяди жінок-письменниць, які не просто збагачували своїми талантами літературний процес свого часу, але й нерідко окреслювали провідні тенденції красного письменства, визначали його шляхи, вказували перспективи. До таких належать постаті Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Ці письменниці якнайсерйознішим чином вплинули на новітні орієнтації нашої літератури і, зрештою, стали ключовими постатями в ній, отож велике значення їхньої творчості сьогодні вже ні в кого заперечень не викликає. Але й творчу діяльність інших, менш заслужених письменниць не можна обмежити до ролі культурного фону: нерідко вона вказує найсуттєвіші тенденції епохи - її характер, розбудову літературних стилів і технік.

Актуальність теми дисертації продиктована потребою висвітлення місця і ролі жіночого письма як релевантного сегмента історико-літературного процесу, осмислення його своєрідності щодо переважаючого масиву «чоловічих» текстів, дослідження його зв'язків із філософськими та естетичними теоріями, у тому числі феміністичними. Оскільки йдеться про мистецьке явище, тісно пов'язане з ідеями політичного руху за визволення і рівноправність жінок, його оцінки не можуть бути вільні від ідеологічних акцентів. Утім, це надає додаткової ваги завданню об'єктивного наукового дослідження творчості жінок. У нашому літературознавстві на сьогодні відсутнє спеціальне дослідження, котре б представило феномен жіночого письменства означеної вище доби у всій його повноті, з аналізом ментальнісно-світоглядної своєрідності, характерних ознак змісту і форми творів, функції жінки-авторки в культурному процесі. Реферована праця була задумана як спроба заповнити цю лакуну сучасної літературознавчої науки. Ґрунтовна оцінка жіночої свідомості як чинника літературного розвитку прислужиться більш повному, об'єктивному, науково коректному аналізові широкого кола естетичних проблем, пов'язаних, зокрема, із національною ідентичністю та європейським культурним контекстом. У давніших концепціях історії як класової боротьби та антагонізму еліти й народу подібні аспекти просто не могли братися до уваги. Нині визначення ролі жінки у культурі та своєрідності жіночого письма є одним з істотних рушіїв переосмислення літературного канону та подолання упереджень і стереотипів минулого.

Зв'язок роботи із науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах комплексної теми «Шляхи розвитку української літератури у ХVІI-XX ст.» кафедри української літератури Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. Тему дослідження закоординовано в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 1 від 25 березня 2008 року).

Об'єкт дослідження - це корпус художніх текстів, створених в українській літературі кінця ХІХ та початку ХХ ст., в яких або безпосередньо порушуються проблеми жіночої ідентичності, або ж вони транспонуються на інші традиційні літературні мотиви. У роботі ґрунтовно проаналізовані найхарактерніші твори, що репрезентують жіночу свідомість, - Олени Пчілки, Наталі Кобринської, Лесі Українки, Любові Яновської, Ольги Кобилянської, Надії Кибальчич, Євгенії Ярошинської, Уляни Кравченко та інших. З огляду на неможливість рівноцінно охопити весь масив жіночої літературної творчості означеної доби, а також у зв'язку з найвиразнішою репрезентативною природою белетристики, в основі нашого аналізу опиняються твори художньої прози - оповідання, новели, нариси, ескізи, повісті та романи. Окрім епіки й ліро-епіки, в дисертації охоплено також епістолярну, мемуарну, діарійну творчість жінок-письменниць, яка виявляє істотні грані художнього обдарування авторок, їхнього світогляду, смислу творчості та численних приватних сторін цих самобутніх індивідуальностей. Дослідження передбачає також проведення принагідних контекстуальних паралелей української та зарубіжної літератури.

Хронологічно рамки дисертації обіймають від 1880-х до 1910-х років. Протягом цього тридцятиліття українська «жіноча» література пережила цілу яскраву еру творчого розвитку - від перших емансипаційних декларацій та жіночих організацій до утвердження мисткинь на перших ролях національної культури (Олена Пчілка, Леся Українка, Ольга Кобилянська). Якщо уточнити часові рамки цієї студії, варто назвати 1887 та 1913-1914 роки. Перша дата пов'язана з виходом у світ першого жіночого альманаху «Перший вінок» (1887), організаторами якого були Н. Кобринська та Олена Пчілка, а редактором - І. Франко. Друга дата означує кінець періоду, який пов'язаний зі смертю окремих жінок-письменниць (Лесі Українки, Надії Кибальчич) та початком Першої світової війни, що ознаменувався згортанням українських культурних інституцій та тимчасовим відходом від літератури багатьох авторів. Час між 1887 та 1914 роками можна оцінювати як завершений етап, зокрема самореалізації цілої плеяди жінок-авторок в українській літературі.

Предметом дослідження виявляється специфіка жіночого дискурсу в українській літературі наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття, створення особливої образної мови та збагачення поетики тогочасної літератури характерною жіночою чуттєвістю.

Мета дослідження полягає у представленні жіночої ідентичності в широкому значенні цього поняття, її репрезентації на різних рівнях творення та сприйняття літератури, а також становлення повноцінної моделі національної культури. Реалізація такої мети передбачає вирішення такиих завдань:

- з'ясувати ступінь вивчення досліджуваної проблематики, критично проаналізувати теорії жіночого письма;

- висвітлити дискусії щодо «жіночого питання» в контексті суспільно-культурного розвитку новітньої епохи;

- окреслити аспект жіночої свідомості в літературі та культурі кінця ХІХ та початку ХХ ст., проаналізувати корпус художніх текстів, котрі найбільш характерно репрезентують жіночу ідентичність, виявити ідейно-естетичні особливості таких текстів;

- дослідити функціонування жіночого письменства на тлі літературного процесу, еволюцію його форм, жанрів, образних засобів тощо;

- простежити моделювання образу персонажа в жіночій літературі, інтерпретувати його типологію, означити духовний світ, ментальність, світовідчування такого персонажа;

- окреслити ґендерні стосунки (моделі статі як соціальної ролі) та їх вплив на реалізацію творчих можливостей української жінки-письменниці;

- виявити діалектичну взаємопов'язаність загальних ознак жіночого письма та індивідуальних стилів письменниць досліджуваного періоду;

- оцінити оригінальність жіночого письменства як істотного чинника національної культури.

Предмет дослідження зумовив його наукову методологію, застосування ряду сучасних методів, методологічних принципів та підходів. Це системний метод, котрий дає змогу оцінити явище в широкому й докладному контексті історії факту, думки та культури. Класичну методику доповнено сучасними методами - елементами теорії жіночих, ґендерних та постколоніальних студій, які дозволяють виявити аспекти, котрі раніше замовчувалися або приховувалися з причин домінування певних тенденцій та владного утримування пріоритетів інтерпретації. У міру потреби застосовано також порівняльно-історичний (компаративний) та психоаналітичний методи, що дозволили виявити творчу оригінальність окремих письменниць. У методологічних засадах роботи авторка спирається на теорію літературного процесу, естетичних течій та художніх стилів, що розроблялася у працях українських дослідників В. Агеєвої, О. Білецького, О. Гнідан, Р. Гром'яка, А. Гуляка, Т. Гундорової, І. Денисюка, М. Жулинського, Н. Зборовської, М. Ільницького, Н. Калениченко, Ю. Коваліва, М. Наєнка, С. Павличко, В. Панченка, В. Погребенника, Г. Семенюка, Г. Сивоконя, М. Ткачука, Г. Штоня, Н. Шумило та ін.

Теоретично-методологічною основою дисертації є літературознавчі дослідження й концепти І. Франка, Лесі Українки, С. Єфремова, М. та О. Грушевських, М. Євшана, О. Білецького, М. Зерова, Д. Чижевського та ін., що визначають основні властивості української літератури кінця XIX - початку XX ст., а саме: органічний зв'язок із національно-визвольним та культурно-освітнім рухом, поєднання впливів новітнього європейського мистецтва з орієнтацією на власну національну традицію. Надалі українське літературознавство поступово конституювало естетичний підхід до оцінки літературних явищ, найбільш послідовно проведений у класичних працях Д. Чижевського. У роботі використано також досвід сучасних закордонних дослідників у виробленні підходів до осмислення жіночої творчості, що репрезентований феміністичними, ґендерними та постфеміністичними теоріями, огляд яких подано в першому розділі дисертації.

Наукова новизна дисертації полягає у виробленні концепції українського жіночого письменства як феноменального літературного явища кінця ХІХ - початку ХХ ст. Вона оприявлена в окресленні жіночої свідомості в літературі та культурі кінця ХІХ та початку ХХ ст., в аналізі корпусу художніх текстів, котрі найбільш характерно репрезентують жіночу ідентичність, виявленні ідейно-естетичних особливостей таких текстів. Уперше системно досліджено функціонування жіночого письменства на тлі літературного процесу, еволюції його форм, жанрів, образних засобів тощо, а також моделювання образу персонажа. На прикладі жіночої творчості висвітлено важливі аспекти духовного світу, ментальності, світовідчування людини епохи порубіжжя. У роботі зосереджено увагу на виявленні діалектичної взаємопов'язаності загальних ознак жіночого письма та індивідуальних стилів письменниць досліджуваного періоду, оцінено оригінальність жіночої літератури як істотного чинника національної культури.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що її положення й висновки придадуться для нових теоретичних та історико-літературних розробок. Отримані результати варто використати в курсах історії української літератури, що викладаються у середній та вищій школі України. Їх варто взяти до уваги при укладанні спецкурсів та спецсемінарів, при написанні різного роду кваліфікаційних наукових робіт - курсових, бакалаврських, магістерських тощо. Основні висновки дисертації стануть істотним доповненням до відповідних розділів підручників та посібників з історії української літератури доби реалізму і модерну. Дослідження стане у пригоді літературознавцям під час написання монографій про письменство к. XIX - поч. XX ст. та про міжлітературні зв'язки цієї епохи. Певне значення може мати розроблена у дисертації методика літературознавчого аналізу, в якій поєднуються як традиційні елементи, так і здобутки сучасної гуманітарної науки.

Апробація результатів дослідження. Основні положення обговорювались на українських та закордонних наукових форумах упродовж 2002-2011 років. Авторка представляла окремі частини праці на таких міжнародних конференціях: «Література і філософія: український та польський контексти» в НаУ «Острозька академія», м. Острог (11-13 червня 2004 р.), «Udziaі Polakуw w literaturze, kulturze i nauce ukraiсskiej oraz Ukraiсcуw w literaturze, kulturze i nauce polskiej», Варшавський університет (4-5 листопада 2004 року), «Взаємодія мистецтв у культурі східних слов'ян», Яґеллонський університет, м. Краків (19-20 травня 2006 р.), «Ukraina Irredenta: Література, культура і мова України ХХ століття», Яґеллонський університет, м. Краків (26-27 жовтня 2006 р.), «Українське письменство Буковини в загальнонаціональному літературному контексті», Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича (10-11 травня 2007 р.), «Звягель - Новоград-Волинський: від сивої давнини до сьогодення», м. Новоград-Волинський (4-7 липня 2007 р.), «Wielkie tematy kultury w literaturach sіowiaсskich», Вроцлавський університет (Польща), 22-24 листопада 2007 року, на Міжнародному теоретичному семінарі імені професора В. М. Перетца, Київський національний університет імені Т. Г. Шевченка (22 грудня 2007 р.). Апробація здійснювалася також на науковому семінарі «Леся Українка в критиці та літературознавстві» у Волинському національному університеті ім. Лесі Українки, м. Луцьк (17-18 листопада 2005 р.), на Всеукраїнській науковій конференції «Олена Теліга: на сторожі цілості, щастя і могутності більшої родини - нації», Київський національний університет ім. Т. Шевченка (22-23 вересня 2006 р.), на щорічних наукових конференціях викладачів Рівненського державного гуманітарного університету (2002, 2005, 2008-2011 роки). Проблематика дисертаційного дослідження була презентована під час викладання авторкою спеціальних курсів про українську жіночу прозу в Яґеллонському університеті (Польща, 2005-2008) та у Рівненському державному гуманітарному університеті (2002-2003, 2008-2010).

Публікації. Результати дослідження викладено у 22 основних публікаціях.

Структура роботи визначена її метою і завданнями. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, кожен із яких містить кілька підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи - 402 сторінки. Основний текст становить 353 сторінки, бібліографічний список складає 562 позиції.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність, наукову новизну та практичне значення роботи, визначено мету та завдання дослідження, з'ясовано стан і проблеми осмислення жіночого письменства в контексті вітчизняного та зарубіжного досвіду, подано огляд основних джерел та тенденцій, які відображають специфіку жіночої творчості. У вступній частині представлено обґрунтування хронологічних рамок презентованого періоду (1887-1914), а також мотивацію вибору художніх творів, які залучаються до аналізу в роботі. При цьому враховано репрезентативність цих творів, які характерно відображають жіночу ідентичність, актуальну проблематику та художньо-образні пошуки свого часу.

У першому розділі «Феномен жіночого письма» проаналізовано теоретичні аспекти теми. Окреслено коло проблем, які зазвичай пов'язують з інтерпретацією творчості жінки-письменниці і які представляють своєрідність об'єкта таких студій, з одного боку, та специфіку підходу до вивчення жіночого письма, з іншого.

У підрозділі 1.1. - «Жінка як суб'єкт культури» - йдеться про сприйняття жінки в парадигмі традиційної культури та культурної ситуації ХІХ-ХХ століття. Радикальні зрушення в ідеях та гуманітарних методологіях новітньої доби дозволили по-новому оцінити роль жінки як суб'єкта розвитку культури. Адже в наш час сфера приватного життя, в якій традиційно локалізувалися відносини чоловіка й жінки та в якій концентрувався жіночий досвід, стала предметом об'єктивного наукового аналізу. Це, своєю чергою, дозволило подивитися на проблематику жінки в цілком інакшому світлі, а головне - дозволило жінці відмовитися від традиційної ролі та спробувати себе в ролі активній, тобто в ролі повноправного суб'єкта культурної творчості.

Видатний філософ сучасності Е. Левінас трактував відмінність статі як формальну структуру, котра, однак «членує реальність та обумовлює саму можливість реальності». Разом з тим він відзначав виняткове місце жінки в загальному цивілізаційному процесі. У жіночому началі філософ підкреслює не стільки його непізнаваність (тобто, приховування, обіцяння смислу), як своєрідний спосіб буття. Це такий спосіб буття, коли Інший «відходить у свою таємницю». На підтвердження своєї тези про винятковість жіночого в структурі людського буття Левінас наводить різні приклади, зокрема звертається до великих тем літератури - дантівської та ґетевської. Мова йде про постаті Беатріче та Вічної Жіночності. Також береться до уваги культ жінки в рицарстві, «законні вимоги фемінізму», за якими стоїть досвід цивілізації. На переконання Е. Левінаса, жінка як Інший або як зразок мислення про Іншого, - є такою «не через свій характер, образ чи психологію, але через своє буття іншим». Коли сформулювати цю тезу коротко, слід визнати, що свою інакшість жінка «несе як сутність».

Авторка відстежує артефакти культури, які підтверджують нерівноцінне трактування статі, аналізує присутність жіночого начала в Біблії, в античній класиці. Вже у стародавньому світі чітко простежується тенденція, коли образ жінки асоціюється зі злом (кривди, конфлікти, непорозуміння, війни) та підлягає демонізації. Протягом віків у Європі жінки вважалися підпорядкованими чоловікам, які мали право керувати ними й карати їх, що вважалося нормою в умовах домінування/підпорядкування. У своїй життєдіяльності жінки були обмежені вибором між двома сферами - або домашнє господарство, або монастир. І в тому, і в іншому випадку вони підлягали обмеженням та контролю. Цікаво, що навіть романтично-ідеалістичний культ прекрасної дами й куртуазної любові, поширений у середньовічні часи, мало що змінив у цих стосунках.

Концепт жінки зазнав докорінної зміни в добу Просвітництва, зокрема під впливом теорії Ж. Ж. Руссо, який обстоював ідеал «природної» людини та, відповідно, доводив важливість закладених природою відмінностей статі. Цим французький учений привернув увагу громадськості до жіночого питання, яке вже на той час було досить актуальним з огляду на суспільно-економічні реформи в Західній Європі, що спонукали до зміни традиційної ролі жінки. Суперечливість історичної ситуації ХІХ ст. полягала в тому, що, з одного боку, вона давала жінкам шанс на поступове здобування більших прав, але, з іншого, патріархальне суспільство досить уміло застосовувало ідеї емансипації, адаптуючи їх до своїх потреб, маніпулюючи ними. Адже суспільно-педагогічні інституції надалі готували жінку до традиційної ролі в соціумі, а консервативно налаштована література пропагувала традиційний ідеал жіночості.

Лише мистецтво протягом тривалого часу лишалося для жінки єдиною можливістю самореалізації. Проте в європейських країнах жіноча творчість, як і будь-які інші сфери людської життєдіяльності, чітко підпорядковувалися громадській думці. Жіноча проза зайняла нішу «легкої», сентиментальної літератури, яка вдало доповнювала чоловічий дискурс, проте загалом не виходила поза його рамки. Жінка, що пише, сприймалася як бунтарка, котра намагалася переглянути патріархальні суспільні норми, як неприборкана особа, яка нав'язливо прагне змінити традиційні засади моралі й естетики. Фантасмагоричний портрет жінки-авторки, створений чоловіками-критиками, має не надто привабливі риси. Насамперед жіночій творчості приписувалися навмисні перекручування норм літератури і способів змалювання художніх образів.

Із просвітницькими ідеями тісно пов'язана романтична концепція жіночості В. Гумбольта та Ф. Шлеґеля. «Чоловік створений для свободи, жінка - для моральної гармонії», - писав Гумбольдт, цитуючи свого великого сучасника Й. Ґете. Якщо чоловік повністю спрямований на зовнішній світ, вважали романтики, то жінка, навпаки, виявляє свою гармонію та чуттєвість у сфері внутрішній. Та вже в другій половині ХІХ ст. частина жінок прагне вирватися з такої обумовленості. Цю тенденцію добре засвідчують художні твори Г. Ібсена, Г. Гауптмана, Ґ. Деледди, Лесі Українки, Наталі Кобринської, Ольги Кобилянської тощо. Сексуальна революція в розумінні Кейт Мілет трактується як спроба жінки поліпшити свій суспільний статус, досягти рівноправності. Поняття революції розглядається в контексті сміливого опанування жінками тих фахів, які раніше вважалися суто чоловічими, зокрема літературної творчості. Присутність жінки-авторки в самій літературі значно збагачує останню новими художніми формами, тематикою. Жінка в літературі прагне утвердити нове бачення призначення своєї статі.

Вирішальний вплив на характер жіночої літератури новітньої доби справив розвиток феміністичних ідей. Фемінізм витворює стратегію рівності статей, що є основою руху жінок за визволення, зокрема й за творчу самореалізацію. Правда, різні течії феміністичного руху трактують цю проблему по-різному, а головне - бачать різні способи її розв'язання. Наприкінці підрозділу висвітлюються основні течії фемінізму (аболіціоністський, анархічний, марксистський, християнський, культурний, ліберальний). Авторка з'ясовує, яку перспективу культуротворчості пропонують жінці ці ідеології. Літературу можна інтерпретувати в різних аспектах, зокрема як відображення історії звичаїв, колективної психології, соціальних уявлень та стереотипів. Як стверджує Е. Шовалтер, «жодна теорія не може бути замінником детального й обширного пізнання жіночих текстів, які встановлюють нашу суб'єктивну сутність».

У підрозділ 1.2. - «Жінка як автор» - присвячено розглядові постаті жінки як суб'єкта літературної творчості. Література стала полем властивої жіночої самореалізації, спробою заявити про своє існування і повноцінність. Під час процесу творення жінка звільняється від мовчання і приниження. Дуже важливо, що з плином часу з'являється й суто жіноча аудиторія, до якої апелюють жінки-авторки. Це робить жіноче письмо більш зрілим та відповідальним. Народжується певна структура, суть котрої виявляється як взаємини поміж жінкою-авторкою, її текстом, та іншою жінкою, авторкою або читачкою (відносини посередництва та передавання знання й емоційних відчуттів).

Під час «епохи жіночої німоти» накопичилося дуже багато творчої енергії, котру жінка почала інтенсивно реалізовувати в новітню добу. Зміна свідомості спричинила вивільнення нагромадженої, але приспаної раніше, жіночої енергії. Мотивація жіночої творчості, на відміну від раціоналістичної традиції аналізу творчості чоловіків, полягає у «несвідомому процесі самого писання, ніби рукою жінки керує невідома і таємнича сила, і має характер суто вибуховий» (К. Клосінська). Однак сама тематика творів і стиль жіночого письма були безпосередньо пов'язані з патріархальними цінностями. Адже входячи в літературу, жінки переймали ті умови гри, які там панували здавна (Жорж Занд, Грицько Григоренко та ін.). Вони намагалися копіювати художній стиль відомих чоловіків-письменників, проектувати уявлення про жіночу меншовартість на своїх героїнь. Лише новітня жіноча література звільняється від подібних стереотипів.

Дисертантка наводить кілька теоретичних арґументацій жіночої творчості. Метафора вулкану (вибуху) надає жіночій творчості яскравої та ґрунтовної мотивації вивільнення, а разом з тим і наділяє неабиякою активністю. Таким чином руйнується традиція, де чоловіче начало розглядалося виключно як активне, а жіноче - пасивне. Згідно з іншим тлумаченням феномену жіночого письма, література жінок поєднує активне начало з пасивним. Творчість жінки - це такий вид літератури, функціональність якого обмежена біографічно-екзистенційною предметністю. Жіноче письмо неможливе без автобіографічного досвіду, а нерідко цей досвід стає для нього ключовим. Сам акт письма передбачає певну публічність, а отже, з огляду на адресата важливо з'ясувати, для кого жінка пише, як себе позиціонує: як член певного соціуму, культурного кола, мисткиня і т. под.

Пошук підстав для дефініції жіночого письма триває. Важливим у цьому контексті видається твердження, що жінки із біологічних та історичних причин інакше сприймають світ, а отже, інакше, ніж чоловіки, цю реальність відображають. Жіноче письмо постає зі спротиву щодо покірного знесення патріархальної традиції. У жіночому письмі відбувається відхилення від нормативної мови, яка відображає історичні та соціальні реалії і реалізується з допомогою певних наративних стратегій. Простіше кажучи, жіноче письмо з'являється там, де письменниці відчувають марґінальність свого існування і цей чинник сприймають як поштовх до активного використання мови.

Теорія жіночого письма з'явилася під впливом бартівської концепції тексту. На ній позначилися й ідеї дискурсивного аналізу М. Фуко, що передбачають механізми маніпулювання свідомістю читача за допомогою художньої мови. Спираючись на дослідження сучасної науки з проблем жіночого письма, а також на окремі власні спостереження, дисертантка вказує існування специфічних ознак жіночого письма, застерігаючи, однак, відносність цих критеріїв, що набувають різного наповнення щодо різних літературних творів, мистецьких напрямів та персоналій.

Прикметними для жіночого письма можна визнати такі ознаки: 1) Відкрита структура тексту, здатність до розширення, продовження, самовідтворення схильність до відкритих форм «без початку та кінця», до імпровізування, що забезпечує реальну поліфонію художнього простору; 2) Синкретизм у використанні літературних жанрів та форм із наданням переваги діалогічним, епістолярним, поліфонічним формам, формам автобіографії, щоденника; 3) Заперечення лінеарності - мережева структура замість лінеарної фабули, що супроводжує розірваність, поліфонічність Я оповідача, якому відповідає синтаксис кількох одночасних відношень, незвична пунктуація; 4) Переважне звернення до мотивів дому, походження, роду, мандрів, вигнання, що безпосередньо відображає прагнення до віднайдення власної ідентичності через пошук її витоків; 5) Пошук та використання типово «жіночих» метафор, запозичених із сфери природного, тілесного, що традиційно відповідають жіночій природі, - тіло, вода, дім як типові мотиви, метафори та символи; 6) Схильність до натуралізму, автентичності, деталізації, фізіологічних асоціацій, які нерідко перетворюються на метафори та атрибути жіночності, свідчать про «мову тіла» як органічний виразник такого письма; 7) Своєрідна конструкція часово-просторового континууму, ігнорування дихотомії зовнішніх/внутрішніх вимірів буття, тяжіння до зображення закритих місцевостей або, навпаки, безкраїх просторів; культ внутрішнього часу, на відміну від зовнішнього, передбачуваного; внутрішній час протиставляється тривалості й неперервності так, як сучасне протиставлене майбутньому; 8) Суб'єктивізація оповіді проявляється також на рівні оповідача (наратора), який уникає безстороннього стилю та віддає перевагу безпосереднім формам мовного вираження, близьким до усного мовлення, експресивно забарвленим; 9) Процесуальний характер письма, коли акт писання сприймається як конститутивний елемент того, що написано.

Оскільки специфіка жіночого письма надалі залишається предметом дискусій в науці, неоднозначно сприймають і поняття жіночої літератури. Нам ідеться не про те, щоби виокремити її в цілком автономне явище (це певна умовність), а лише про те, щоб оприявнити особливі ознаки такої літератури у безпосередньому зв'язку з тим історико-культурним контекстом, в якому вона функціонувала. Адже для того, щоб створити та сприйняти неспотворений образ реальності в будь-якій сфері творчої діяльності, необхідне гармонійне поєднання чоловічого й жіночого підходів, відповідних способів самореалізації.

«Теорії жіночого письма» стали об'єктом уваги дисертантки у підрозділі 1.3. першого розділу. Авторка з'ясовує, як відбилися результати феміністичних та ґендерних студій на сприйнятті жіночої літератури. Вона розглядає специфіку жіночого письма, покликаючись на ідеї та спостереження С. де Бовуар, Е. Сісу, Ю. Крістевої, а також українських дослідниць В. Агеєвої, Т. Гундорової, І. Жерьобкіної, Н. Зборовської, С. Павличко та ін. Сучасна феміністична критика розробила ряд цікавих і продуктивних положень, які варто застосувати до аналізу літературних творів. Разом з тим вона не вичерпує специфіки обраного предмету дослідження, через що дисертантка вдається також до інших теорій та методик аналізу.

У західноєвропейських теоретичних дослідженнях сконструйовано систему написання й читання жіночого тексту в патріархальних умовах. Ось деякі загальні характеристики мови та письма жінки, які ця теорія виділяє: 1) Жінка говорить не стільки як чоловік, скільки для нього, посилюючи, таким чином, своєю пасивністю культ патріархальності; 2) Жінка наслідує чоловіка в тому, що приймає створений ним світ як даність, проте цим вона не обмежується, творячи також власні світи; 3) Відтворення жінкою власного маргінального становища через художню метафору має на меті артикулювання своєї відмінності та керується прагненням, аби цю відмінність було визнано; 4) Власне письмо або власне мовчання пояснюється таким чином, що воно зумовлене зовнішнім (патріархальним) світом, який усі функції жінки редукує до материнства, нехтуючи іншими способами вираження жіночої відмінності. Таким чином, жіноче письмо є експериментальною практикою, що прагне до описування («вписування») жіночості в культурний дискурс.

Ключова для історії культури дихотомія чоловічого/жіночого програмувала також значення відповідних опозицій іншого порядку, що формували суспільні уявлення. Бінарна опозиція чоловічого/жіночого, що, по суті, є опозицією ієрархічного порядку, визначає цілу систему суспільних норм та символічних значень. Саме відмінність та деконструкція стали поштовхом до утворення нового, «іншого» письма. Одним із базових моментів філософії жіночого тексту є питання суб'єкта. Теорія жіночого письма увібрала в себе сутність декількох вчень, видозмінених під впливом феміністичного світогляду.

Жіноче письмо підтверджує наявність соціально маркованих ознак жіночого мовлення. У ньому проявляється тенденція до псевдоусного мовлення, до мови, яка не піддається редагуванню та набуває ознак потоку свідомості. Оскільки в жіночому письмі стать сприймається як розпорошеність, флюїдність, багатозначність, то зрозумілим є вживання вставних слів та висловів, що виражають нерішучість, невпевненість. Попри значні індивідуальні відмінності, жіночі тексти виявляють чимало спільного: вони створені з глибини досвіду статі, наділені особливою чуттєвістю, а також схильністю до опису конкретних подій та вражень, на відміну від абстрактних рефлексій. Вони також автобіографічні, зосереджені на деталях, емоційних нюансах тощо.

У літературній творчості жінок продовжується пошук мови, яка б відповідала особливостям жіночої психології. Триває також пошук дослідницьких методик оцінки цього самобутнього явища, про що дисертантка пише в підрозділі 1.4. - «Сучасні підходи до вивчення жіночої творчості». Основи феміністичної критики заклала С. де Бовуар у відомій праці «Друга стать». Її твердження добре ілюструє суспільний стереотип, що приписує жінці особливу роль. Із цього погляду самі визначення на зразок «жіноча проза», «жіноча література», «жіночий роман», «жіноча традиція», «жіноча психологія» та подібні свідчать про неналежність жіночого до універсального. Вони означують специфічний статус жінки, вилученої поза межі загальних категорій. Проте жінка повинна не артикулювати відмінність, а пристосовуватись до універсальності, вважала С. де Бовуар. Використовуючи досягнення психоаналізу та постструктуралізму, одними з перших спрямували свої зусилля на дефініцію жіночого письма французькі філософи Ю. Крістева, Е. Сісу, Л. Іріґаре. Цікавими й продуктивними є ідеї реалізації коду чоловічого/жіночого в художній мові як батьківського та первісного, семіотичного (Ю. Крістева) або близькості мови жіночого тексту до голосу тіла, материнського голосу (Е. Сісу).

На сьогодні феміністична критика, яка в основному зародилася як каталогізація реакції жінок-читачок на стереотипи, закодовані в літературних текстах, розгорнулась у двох напрямках. Перший підносить виняткову роль жіночої свідомості та жіночого досвіду для формування власне феміністичної естетики. Інший передбачає дослідження лінґвістичної природи творчості та апелює до поняття «фемінного», яке розуміється передусім як підміна чи альтернатива чоловічого символічного порядку. Cучасні підходи до вивчення жіночої літератури становлять продуктивний досвід, що спонукає по-новому оцінювати жіночі тексти. А це дає змогу глибше зрозуміти своєрідну поетику жіночої літературної творчості, вибір засобів художнього вираження та творення позитивної ідентичності. У конкретних історичних обставинах жіноче письменство може виступати не лише як «місце неможливого», але і як місце зустрічі та порозуміння. Завданням жіночої творчості є не лише ламання стереотипів, а й реалізація більш важливої творчої функції, що сприяє вписуванню унікального жіночого досвіду на карту сучасної культури.

У другому розділі дисертації - «Становлення творчої ідентичності жінки» - йдеться про українську культурну ситуацію ХІХ століття, в умовах якої відбувається творча самореалізація кількох поколінь жінок-письменниць. Услід за М. Тарнавським дисертантка наводить чотири парадокси розвитку українського фемінізму - відмінність умов в Росії та Австро-Угорщині, заанґажованість літератури, впливи ніцшеанства, а також підтримка ідей емансипації українськими чоловіками (І. Франко, М. Павлик та ін.). Розглядаються аналогії з російською та європейською жіночою літературою цього періоду - відстоювання прав жінки, багатства її емоційного світу, чистоти духовних ідеалів.

У підрозділі 2.1., який має назву «Марко Вовчок та ідея емансипації», дисертантка звертається до характеристики ключової постаті українського жіночого дискурсу ХІХ ст. Марко Вовчок увійшла в українську словесність тоді, коли жінка там була винятковим явищем: вона прибрала собі чоловічий псевдонім та нерідко також вдавалася до чоловічого типу нарації, на той час панівного й нормативного. У творах тогочасних письменниць - Ганни Барвінок (О. Білозерської) та Марка Вовчка (М. Вілінської) найчастіше ішлося про родинний деспотизм, нещасливий шлюб, драму невільної жінки-кріпачки, тобто жінка там виступала в пасивній ролі, зазнаючи страждань та принижень. Однак дві ознаки давали переконливий доказ новизни жіночого письма. Це передусім безпосередній голос жінки, який звучав у цих творах, зокрема в «Народних оповіданнях» Марка Вовчка, адже героїня сама виповідала світові свої кривди, представляла індивідуальну неповторність свого характеру та чуттєвості. Крім того, це досконале уміння передати жіночий характер, тип світосприймання, мову, уяву, образність тощо. У цих творах було присутнім те, що в пізнішій літературі назвуть психологізмом.

Марко Вовчок посіла поважне місце в літературі українського реалізму. Однак у її творчому доробку дослідники наголошували переважно соціально-побутові аспекти, оминаючи увагою жіночу своєрідність письма та характерів. В історії жіночої емансипації в Україні та Росії ХІХ століття роль Марка Вовчка важко переоцінити: це була жінка, яка своїм прикладом та активною діяльністю прокладала шляхи для численних послідовниць, утверджувала цінність жіночого досвіду в досить жорстких умовах свого часу. Недаремно її називали «російською Жорж Санд». Ця жінка вміла бути незалежною та самостійною, вміла утвердити власну волю всупереч тиску обставин. Саме ці ознаки визначили особливе місце письменниці в жіночому русі, де її сприймали як своєрідний еталон. Багато жінок-інтелектуалок брали Марка Вовчка за приклад у досягненні своїх цілей, у праці на благо суспільства.

Письменницю із повним правом можемо вважати однією з перших «нових жінок» у тогочасній культурі, як зробив свого часу О. Білецький, розглядаючи цю постать в одній із своїх ранніх робіт («Тургенєв и русские писательницы 1830-1860-х годов»). Творчий виклик Марка Вовчка не одразу був сприйнятий та гідно оцінений. Розвиток емансипації зміцнював авторитет письменниці та підкреслював вагу зробленого нею. Та лише в наш час стали говорити про революційне значення її постаті у згаданому вище контексті, про утвердження в її творах «жінки як ідеалу» (С. Павличко).

Іншою видатною постаттю на полі жіночої літератури другої половини ХІХ століття стала Ганна Барвінок, як зазначається в наступному підрозділі, 2.1. - «Ідеологічна парадигма Ганни Барвінок». Багато в чому її біографічні та літературні перипетії схожі на ті, які довелося пережити Маркові Вовчку. Але є тут і виразні відмінності. Свою місію щодо української літератури Ганна Барвінок трактувала дуже серйозно і глибоко, що довела цілим своїм життям. Наскрізним для художнього мислення письменниці є морально-етичний чинник. Вона високо цінувала народну мораль, в якій вбачала національну традицію кордоцентризму, романтичний ідеал людини та світу, гуманістичні цінності. Літературна творчість Ганни Барвінок націлена на розкриття й утвердження духовності українського народу, що дає підстави для його культурно-національного відродження (оповідання «Лихо не без добра», «Вірна пара», «Восени літо», повісті «Русалка», «Перемогла», «Малюнок», «Зів'яла квітка» та інші). Письменниця надавала великого значення зображенню краси в житті її героїв. Це творило передумови розвитку естетизму в мистецтві слова, проявляючись в описах сільських звичаєвих сцен, пейзажів, традиційного дівочого чи жіночого одягу тощо. В цілому вона не схильна до надмірної побутової деталізації, а вище від соціально-побутового ставить рівень морально-етичної свідомості.

У художньому вираженні проблематики української жінки Ганна Барвінок, так само, як її товаришка Марко Вовчок, має особливі заслуги. У характерах героїнь її оповідань підкреслюється скромність, працьовитість, сором'язливість, співчуття. Загалом вони відповідають християнському ідеалові людини та її стосунків з іншими. Поетизуючи образ жінки-селянки, матері, Ганна Барвінок втілює ідею «селянського матріархату» як складову романтичного світогляду. Ставлення до героїв самої письменниці обумовлює не краса зовнішнього вигляду, а стан душі. Художня творчість Ганни Барвінок постулює особливу роль жінки в родині та суспільстві.

Варто зауважити, що провідні тенденції Ганни Барвінок виразно співвідносяться з ключовими ідеями її часу та національною традицією загалом. Недаремно критик «Української хати» М. Шаповал вбачав у цьому вияв української стихії, національності, а не голого етнографізму, який закидали письменниці окремі критики. Особливо актуальними в умовах ХІХ століття були ідеї творення з сирої «етнографічної маси» самостійної нації, осягнення духовної єдності всіх станів українського соціуму - як основи оформлення народу в націю. У широкому розумінні саме вони є визначальними для оповідної прози Ганни Барвінок, і саме вони становлять особливу цінність її творчості.

Підрозділ 2.3. - «Перший вінок» дисертантка присвятила визначному фактові тогочасного літературного життя, яким став вихід у світ першого літературного альманаху українських жінок 1887 року. Участь у ньому взяли представниці наступного покоління активних жінок - Н. Кобринська, Олена Пчілки та їхні молодші товаришки. На сторінках «Першого вінка» виступили як уже знані літературні постаті, що раніше дебютували в галицькій пресі, так і початкуючі авторки, для яких альманах став важливим шансом засвідчити власний талант. Тут також була представлена Наддніпрянська Україна: старше покоління репрезентувала заслужена Ганна Барвінок, середнє - енергійна та активна Олена Пчілка (Ольга Косач), а наймолодше - Леся Українка, Людмила Старицька-Черняхівська, Дніпрова Чайка. Свій поетичний, прозовий чи дослідницький доробок представили галичанки - Уляна Кравченко, Анна Павлик, Михайлина Рошкевич, Софія Окуневська, Ольга Франко. Жінки-авторки взяли участь у виданні, запропонувавши укладачам альманаху свої вірші, оповідання, етнографічні розвідки, статті. Нове видання стало ланкою в загальноєвропейському жіночому русі, який на той час уже мав свої досягнення й набув неабиякого розмаху. Провідну ідею дала йому ще «весна народів» (1848), яка впровадила конституційні права в Австро-Угорщині. У Росії до визнання жіночих прав справа ще не доходила, хоча жіночий рух розгортався й там.

Програмні твори Наталі Кобринської («Дух часу») та Олени Пчілки («Товаришки») відкривали для українського читача жіночу проблематику в усій її своєрідності та глибині. Характерно, що в них центр уваги переміщається із зовнішніх обставин дії на внутрішній світ героїнь, котрі багато роздумують про життя, аналізують свої почуття та переживання. Цей прийом характеризації будуть успішно застосовувати жінки-письменниці межі століть, посилюючи його художнє навантаження. Загалом альманах «Перший вінок» виразно проартикулював ідею жіночої емансипації. У його кращих творах звучали жіночі голоси - енергійні, жваві, натхненні. І це не могло бути не поміченим. Авторки альманаху бачили жінку не пригнобленою та покірною істотою, а самодостатньою особистістю, свідомою своєї ролі в суспільстві. Їхні персонажі стають розкріпаченими, здобувають авторитет у соціальному та родинному оточенні. Вони сміливо кидають виклик дійсності. Кажучи про значення «Першого вінка», треба пам'ятати, що він оприявнив проблеми української жінки по обидва боки кордону, зробивши їх культурним фактом.

Наступний підрозділ, 2.4., в якому увага зосереджена на літературній ситуації межі ХІХ-ХХ століть, має назву «На порозі „віку жінок”». Дальший розвиток жіночого руху означив і певні його суперечності. Розбіжності стосувалися наступних позицій: 1) між старшим та молодшим поколінням феміністок, що вийшло на кін на межі століть; 2) між галицьким та наддніпрянським жіночим рухом, які розвивалися в різних державах із відповідними акцентами становища та прав жінок; 3) між прихильницями «реальної літератури», яка відчуває призначення в безпосередній відповіді на суспільні запити (Н. Кобринська, Олена Пчілка, Є. Ярошинська й ін.), та ентузіастками нових європейських течій, що схилялися до більш складного та умовного відображення дійсності (О. Кобилянська, Леся Українка, Дніпрова Чайка).

Від часу видання альманаху загострюються дискусії про розуміння «жіночої квестії». Обраний українськими феміністками поміркований та ліберальний тон не задовольняє молодших представників цього руху, зокрема Лесю Українку та Ольгу Кобилянську. Справу жіночої емансипації вони ставили в залежність від широко зрозумілої визвольної функції. Старші були схильні згладжувати та пом'якшувати вимоги жіночого руху, аби не загострювати політичного протистояння. У програмних публікаціях у «Першому вінку» така позиція характерна для Н. Кобринської і Олени Пчілки. Проте така норма була неприйнятною для молодшої генерації діячок жіночого руху, що засвідчили, наприклад, радикально-феміністичні постаті ранніх повістей Ольги Кобилянської, а також полемічні акценти, що присутні в листуванні Лесі Українки.

На межі ХІХ та ХХ століть творчість жінок уже складається в достатньо самобутнє явище. Вона не лише представлена більшою кількістю авторок, але й виразно диференційована, з огляду на естетичні категорії та стилі. До числа старших жінок-письменниць (крім згаданих вище, Грицько Григоренко, Любов Яновська та ін.) долучається гроно молодих талантів. Це Христя Алчевська, Надія Кибальчич, Наталія Романович-Ткаченко, Галина Журба, Галина Комарова. По суті, в новому літературному поколінні жіночий голос звучить на повну силу, хоча за мірою таланту ці постаті різномасштабні. Виявляється й стильове розрізнення жіночого письма в орієнтації на реалістичну та психологічно-імпресіоністичну манеру. Творчість згаданих вище авторок засвідчує перехід жіночої літератури в нову епоху, її тісну співдію із чинниками модернізації культурної традиції. Провідні представниці жіночої літератури, Кобилянська та Леся Українка якнайсерйознішим чином вплинули на новітні орієнтації національної літератури і слушно стали в ній ключовими постатями.

Тип нової жінки - активної, діяльної, талановитої й одважної - стає популярним на межі століть, хоча нерідко він також є предметом гострих дискусій. Нова жінка як тема європейської літератури вперше зауважена Лесею Українкою, що присвятила цьому питанню окрему критичну статтю. Письменниця слушно стверджувала, що нові жіночі якості не сприймаються однозначно, адже вони викликають у суспільстві «старі тіні», тобто задавнені стереотипи сприйняття жіночості, з якими суспільству зовсім непросто попрощатися. Активна присутність жінки в літературі та культурі кінця ХІХ та початку ХХ століття спонукає суттєву зміну багатьох акцентів. Культурна праця жінок призводить до значного розширення обговорюваних спільно (чоловіками й жінками) актуальних проблем. У цьому виявилися наслідки емансипаційного процесу, що на довшу перспективу окреслили зміни культурної свідомості.