Адаптація в українській жіночій літературі загальнонаціональних та загальносуспільних проблем сприяла також розвитку ґендерних відносин. Адже творення духовних цінностей об'єднує та зближує різні статі, дозволяє їм набувати спільний досвід. У поле уваги жінок-письменниць потрапляли складні морально-психологічні конфлікти людини свого часу. При цьому на передньому плані опинялася зазвичай таки жіноча особистість, хоча її можна також розглядати як вияв екзистенційної парадигми, притаманної епосі взагалі. Характерне відстеження психологічних глибин людського Я, роздвоєності між зрадою та порядністю, між переконаннями та вчинками, між відвагою та страхом, між хвилевими емоціями та глибокими почуттями, що аналізується в роботі на прикладі оповідань «Женячка на виплат» та «Гість» Є. Ярошинської, «Одні» Н. Кибальчич, «У школі» Дніпрової Чайки, «Одна ніч» Грицька Григоренка. На рівні персонажів можна говорити про розширення їхнього соціального складу (представники творчої інтелігенції, так званого «третього стану», діти й підлітки, декласовані елементи, представники соціального дна тощо). Разом із тим нерідко зображено ситуації, коли перебування поза марґінесом суспільства, на суспільному дні провокує в персонажах пробудження людської гідності, власного індивідуального голосу, переконливого протесту проти загальної кривди («Смерть Макарихи» Л. Яновської, «Гість» Є. Ярошинської, «Як згасне день...» К. Гриневичевої).

Підрозділ дисертації 2.5. - «Жіночий образ у культурі зламу сторіч». У час бурхливої культурної трансформації в Європі, а також у Росії та в Україні, тобто на межі ХІХ-ХХ ст., суттєвих змін зазнає образ жінки в суспільній свідомості. Це пов'язано не тільки з тим, що окремі жінки вийшли на перші позиції в житті суспільства, заявили про себе на повен голос як громадські діячки, стали авторками періодичних видань та художніх творів. З іншого боку, зазнає істотних змін суспільна ієрархія, руйнуються традиційні морально-звичаєві норми, а натомість утверджуються нові, модерні моделі, що поступово здобувають собі місце та авторитет.

Якщо зіставити створені в цей час образи жінок, не можна не помітити певних аналогій. Це стосується ідейного змісту і, насамперед, мистецьких засобів, які використовуються митцями. Насамперед здобутком мистецтва стає психологічний портрет жінки, в якому проявляється не тільки абстрактний ідеал, але й конкретне його втілення. Такий портрет, укладений з окремих деталей, загалом виражає захоплення формою як такою. Однак увага до зовнішніх ознак форми не самодостатня. Навпаки, вона виявляє посилені акценти, звернені до духовних та душевних якостей жінки, як це маємо у прозі О. Кобилянської. Знаменно, що у мистецтві живопису жанр жіночого портрета набуває нових властивостей. Пошук властивих пластичних засобів, які б дозволили створити жіночий образ, здійснюється по-різному. Представники молодшого покоління, творчо засвоївши нові європейські тенденції - імпресіонізм, декоративізм модерну, символізм, намагалися знайти нові вирішення у своїх портретах сучасниць, новий погляд. Для них головним є замилування позачасовою красою Жінки. Це можна сказати про жіночі портрети О. Мурашка, В. Кричевського, О. Новаківського, М. Івасюка.

На межі століть чимало дискусій велося навколо жіночого ідеалу. У новому культурному образі жінки відбулося зміщення етичної та естетичної системи координат, коли зруйнувалися старі патріархальні цінності та догми релігійного світогляду. Недаремно багатьом здавалося, що саме жінка є шляхом до спасіння (С. Булгаков), що нове суспільство може стати гармонійним лише завдяки її участі у влаштуванні нового світу. Інші, навпаки, схильні були до своєрідної демонізації жіночого образу, вкладаючи в нього поняття містичного зла й небезпечної таємничості (В. Розанов, О. Блок).

Визначаючи призначення жінки, письменники та публіцисти тієї доби вирізняли кілька провідних ознак, які мали б її характеризувати. Вони пропонували три напрямки самореалізації жінки. Суть першого полягала в індивідуальному самовдосконаленні, розвитку духовних сил, знань, у сміливій боротьбі за справжню красу життя, за велике і міцне людське щастя. Другий шлях жінки постулював її роль як рядового робітника та борця за суспільний поступ. Третій вид діяльності стає доступний жіночій натурі в умовах її активної особистої емансипації. Жінка в цьому випадку стає служителькою культу мистецтва. Її мета - бути зв'язком між земним і неземним, бути свідком перед небом - людського горя, перед людством - надземного ідеалу. Цей рід діяльності постав у зв'язку з модерністським служінням чистій красі.

У проявленні своєї громадської активності, отже, жінка, має невеликий вибір. Вона може стати прихильницею феміністичного руху й прагнути «бути собі ціллю» (О. Кобилянська), творячи своє життя так, щоб воно могло служити зразком для наслідування іншим жінкам. Або ж повинна «іти в народ», жертвуючи власні амбіції, сили та розум неосвіченій масі. Також жінка сама може стати творцем прекрасного, тобто служити мистецтву або бути музою для інших - художників, поетів, музикантів. На рубежі століть уже існували ці три типи нових жінок - громадські діячки-феміністки, вчительки, письменниці, художниці. Вони були присутні як у реальному житті, так і в літературних творах. Проте якщо типи «інтелігентних трудівниць», хоча рідко, все ж траплялися в літературі реалізму, то третій тип є відносно новим. Для української літератури він цілком свіжий і навіть трохи екзотичний, судячи зі сприйняття тогочасною критикою.

Розділ третій названо «Жіноча свідомість як дзеркало». Метафору дзеркала для оцінки своєрідності жіночої творчості запропонувала Л. Іріґаре, проте використовують її й українські дослідники (Т. Гундорова). Концепт дзеркала оприявнює становище жінки як іманентного Іншого в метафізичному контексті, розкриває суб'єктність жінки в ролі автора. Дисертантку цікавлять ідеологічні, ґендерні, етичні, соціальні, ментальні й власне естетичні віддзеркалення, характерні для жіночої творчості кінця ХІХ та початку ХХ століть. У літературному тексті вони зазвичай переплітаються. Цим аспектам присвячені окремі підрозділи третього розділу дисертації.

У підрозділі 3.1 - «Жінка в епістолярному дискурсі» - увагу зосереджено на аналізі приватної кореспонденції українських письменниць. Епістолярний дискурс дозволяв жінкам відносно вільно висловлювати свої думки, без огляду на подвійну цензуру - політичну й морально-звичаєву, тиск якої помітний у їхніх літературних творах. Крім того, в кореспонденції народжувалися ті властиві «коди» жіночого мовлення, які згодом були апробовані також у художній літературі. З певних причин вони спочатку можуть виникати та функціонувати лише у вузьких, камерних умовах, у рамках приватного спілкування, нерідко зі знаком таємничості. Тоді з'являється особливий простір розуміння й довіри, а нерідко народжується особлива атмосфера діалогу. Довірлива атмосфера при цьому твориться з усвідомлення глибшої спільності позицій. Часто в жіночих автодокументах своєрідно поєднується проблематика різноманітного характеру - від суто приватних акцентів до громадянських та загальносуспільних.

Такий характер має кореспонденція українських жінок-письменниць початку ХХ ст. У ній містяться непоодинокі докази щирих та глибоких дружніх стосунків, про що свідчить листування Лесі Українки й Ольги Кобилянської, Ольги Кобилянської й Христі Алчевської, Лесі Українки й Надії Кибальчич, Ольги Кобилянської та Євгенії Ярошинської, Наталії Кобринської та Євгенії Ярошинської тощо. У жіночій кореспонденції здебільшого простежується тепла атмосфера, тонке взаєморозуміння, що зріднює адресаток, робить їх посестрами, близькими людьми. Адже слово здатне також на терапевтичний ефект, і це добре розуміють жінки, що працюють у літературі. Для них передавання своїх почуттів та переживань за допомогою слова має особливу вагу. Поза тим, має значення не лише слово, а й ритміка мови, музика її, сердечність виразу тощо, тобто все те, що може наблизити до ефекту «ідеальної комунікації». Із цього погляду кореспонденція творить особливий дискурс, в якому важливе не лише те, що промовлено, а й те, що замовчано або що обійдено лише натяком.

Листування жінок-письменниць багато дає для розуміння психології творчості, критичної саморефлексії, жіночого мовлення. Аналізовані листи є й інформаційно насиченими, і емоційними, і щирими, й засвідчують своєрідність особистості кожної авторки. Вони окреслюють той ідеальний простір, який кореспонденти хотіли би бачити навколо себе. Нічого дивного, що окремі важливі судження та висновки лишаються висловлені лише в листах, вони не потрапляють до творів. Імовірно, тут маємо справу з тією особливою атмосферою, яка може виникати лише в умовах приватності, але цілком не характерна для публічного дискурсу. Звідси зосередження уваги на душевних переживаннях, втаємничене обговорення глибоко особистих аспектів власного життя авторок. Варто пам'ятати, що ці листи представляють не тільки літературну культуру свого часу, але є також явищем культурного життя в широкому значенні цього слова.

На жаль, жінки рідко вдавалися до розлогої автобіографії - цьому не сприяли ані час, ані колоніальні умови нашої культури, ані їхні позиції в тій культурі. Однак наявні автобіографічні матеріали є цінним віддзеркаленням жінки як Іншого. Про це дисертантка розмірковує в підрозділі 3.2. «Специфіка автодокументу», аналізуючи автобіографії О. Кобилянської, У. Кравченко, Ганни Барвінок, Христі Алчевської. Жіночі біографії багато в чому схожі поміж собою: в зображенні умов формування, внутрішньої боротьби, перемоги над суспільними стереотипами та пересудами. В автодокументальній прозі органічно представлено процес формування типу нової жінки, з широкими інтелектуальними запитами та тонкою чуттєвою сферою, здатністю до філософсько-ліричної рефлексії буття. Така жінка нерідко лишалася незрозумілою для оточення, а її творчі інтенції були неприйнятними в колі її щоденного спілкування.

Факт, що нерідко широкий діапазон духовних запитів жінки з тих чи інших мотивів не міг реалізуватися у власне літературних формах. Через те він знайшов вираження в суб'єктивних документах жінок-письменниць - їхньому епістолярії, автобіографіях, щоденниках, мемуарах. Такі тексти також не позбавлені ознак художності, хоча проявляють їх на іншому рівні, відповідно до своєї родожанрової специфіки. Українські авторки У. Кравченко, О. Кобилянська, Х. Алчевська, Ганна Барвінок та ін. гідно репрезентують характерне явище своєї епохи. Адже відомо, що в цей час - на зламі віків, а також пізніше, в 20-х роках ХХ ст., хвиля жіночої автодокументальної прози охопила різні європейські літератури. Тоді популярність здобули різноманітні жіночі автобіографії, мемуари, щоденники або белетризовані їхні версії (наприклад, щоденник Марії Башкирцевої у Франції). Як видно, відповідний читацький запит формувався і в українській літературі, а творчість згаданих вище жінок-письменниць слугувала його задоволенню. У жіночих автодокументах більш вільно та відверто, ніж у художній літературі, було зазначено особливості творчої психології жінки. Тому правомірно вжити щодо них формулювання Уляни Кравченко: «вірна відбитка життя душі».

Немає сумніву, що в жіночих мемуарах важливе значення має емоційно-експресивний чинник. Він нерідко визначає чи то оцінки окремих фактів, учинків, людей, чи навіть загальні характеристики - епохи, середовища, суспільства. Цей чинник здатний затушовувати окремі деталі, іноді ціною фактичних неточностей. Однак це зовсім не дає нам підстави підозрювати авторок у нещирості, в зумисній маніпуляції фактами. Мова йде про такий спосіб описувати минуле, в якому домінує суб'єктивне враження, а найбільше значення надається загальній правді, образові часу понад докладністю побутових деталей чи точністю окремих фактів, котрі, як відомо, можуть стиратися з пам'яті. У цьому проявляється щирість та справжність мемуарів як літературних пам'яток, їхня «настанова на справжність» (Л. Ґінзбурґ).

Підрозділ 3.3. має назву «Проекції відносин статі» та присвячений моделям взаємних проекцій чоловіків і жінок, що визначають базові відмінності чоловічого та жіночого письма. Попри надзвичайну важливість вибудовування інших відносин (жінка як матір, дочка, сестра, подруга тощо), саме стосунки з чоловіком традиційно визначали форму уявлень про жінку, яка зафіксована в європейській культурі. Взаємини жіночої особистості та патріархіального суспільства, в якому жінка представлена як Інша, залишаються однією з гострих проблем, що створює «культурне напруження» (Е. Шовалтер) цієї епохи.

До спільних для жіночої та чоловічої прози належать такі характерні мотиви: жіночого тіла, кохання й любовних переживань, родинного побуту, природи. У жіночій літературі ці мотиви часто реалізуються за допомогою змін та модуляцій настрою, що виражає самовідчуття персонажа. Чоловічі тексти наголошують на еротиці жіночого тіла як об'єкті чоловічого прагнення, чоловічої власності, що викликає негативну реакцію феміністичної критики. Однак подібним чином, як і в жіночій прозі, жінки-героїні чоловічих текстів творять органічну єдність з природою, піддані її ритмам, циклам, таємниці плідності, материнства, життя.

В українській художній прозі кінця ХІХ та початку ХХ століття зображено модель сім'ї, що відповідає умовам перехідного часу та кризи цінностей. У такій сім'ї є проблематичним контакт героїні з матір'ю, відчувається відстороненість батька, чужість чоловіка. Жінка, таким чином, опиняється сам-на-сам із вирішенням не лише особистих, а й родинних проблем. Таку ситуацію спостерігаємо в оповіданнях та повістях Ольги Кобилянської, Олени Пчілки, Лесі Українки, Наталі Кобринської, Надії Кибальчич тощо. З'являються ті нові ролі й функції, які суттєво змінюють образ жінки та є свідченням нового часу. Так, героїня виступає в ролі революціонерки-підпільниці, товаришки, ідейного однодумця, колеги. Це образи сильних, вольових жінок, які не є покірним знаряддям чоловіків та самі вирішують, куди їм прямувати. Розлад стосунків жінки й чоловіка став результатом дискримінаційного трактування жінки, з одного боку, та історичного поступу, який усе ж відкривав деякі можливості перед жінкою, з іншого. Ці два чинники створили суперечність, яка лежить в основі кризи відносин статі. Наталія Кобринська у програмовій статті «Руське жіноцтво в Галичині в наших часах» (1887), що увійшла до першого жіночого альманаху, вдало сформулювала суть проблеми.

Прихід в українську літературу на межі ХІХ-ХХ ст. багатьох талановитих жінок-письменниць зумовив зміну в інтерпретації статі. У цьому контексті важливою була настанова на поглиблений психологізм, що проявлявся у прагненні пізнати та зрозуміти сутність статі. Відтак можемо говорити про особливості жіночої інтерпретації чоловічих образів, новий погляд на ґендерну проблематику. У жіночій прозі немає єдиного стереотипу чоловічого образу, але проявляються цікаві ознаки розбіжностей у сприйнятті статі. Чоловічі персонажі, з одного боку, виступають носіями нових ідей: поступовці, радикали, революціонери, прихильники емансипації. Проте, з іншого боку, вони нерідко представлені суперечливо, оскільки виявляються людьми бездушними, байдужими, лицемірними, для яких ті ідеї - лише модна декорація, зручна формула для виправдання власної негідної натури, підлих учинків. Пізнання таких суперечностей глибоко вражає жінок-героїнь, навіть викликає в них зневіру та депресію («Царівна» О. Кобилянської, «Мій роман» Л. Яновської, «Ганнине кохання» Н. Кибальчич тощо).

Для нової жінки характерне прагнення стати сильною, вольовою, подолати стереотип пасивності та покірності, що традиційно визначав її ідентичність. Якщо раніше в літературі типовим об'єктом була жінка-селянка та пані (твори Марка Вовчка, Ганни Барвінок), то тепер на перший план виходить інтеліґентка, свідома своєї громадянської позиції. Така жінка мріє про укладання нової моделі стосунків з чоловіком, але її цікавлять і загальні завдання - звільнення народу, демократичні свободи. Вона не задовольняється функцією репродукції роду, заявляє про своє право до співтворчості в соціумі. Досягненням української літератури межі сторіч стала пластичність жіночого образу: він позбувається прямолінійної ідеологічної заданості, виступає у психологічній мотивації як яскравий та переконливий тип. Жіноча проза дає добрі приклади зображення такого героя. Вона ілюструє заміну ґендерних ролей, коли жінка стає в позицію сильної особистості, а чоловік, навпаки, виявляє ознаки хвороби, нестійкості, відчаю - і через це нерідко втрачає лідерство та відповідальність за доленосні рішення.

Водночас у жіночій прозі посилено акцентуються традиційні ознаки жіночості. Не випадково поняття «душа», «духовність», «серце» у їхніх фольклорних, християнських, світських тлумаченнях часто використовуються та інтерпретуються у творах Н. Кобринської («Душа»), У. Кравченко («Голос серця»), О. Кобилянської («Valse mйlancolique», «Думи старика»), Л. Яновської («Смерть Макарихи»), Є. Ярошинської («Гість»), Н. Романович-Ткаченко («На балконі»), Г. Журби («Похід життя») та под. Можна стверджувати, що «еманація духу» (С. Аверінцев) виявилася інтригуючою темою роздумів для людини порубіжної епохи. Категорії «одвічного духу» та «вічної жіночості», таким чином, поєдналися.

Становлення жіночої ідентичності стає однією з цікавих тем літературної творчості. У цій темі відображається і традиційних відносин двох статей, і серйозний виклик для самої жінки, що доводиться в підрозділі 3.4. дисертації - «Жіноча меланхолія». Почуття меланхолії та апатії були зумовлені усвідомленням неможливості будь-що змінити у світі, який ставав некерованим та підлягав якимось іншим, надлюдським законам, даючи зловісні знаки на майбутнє. У такій атмосфері варто було сподіватися не на об'єктивну реальність, а радше на трансцендентне сприйняття світу, котре «працювало» на рівні снів, марень, гри уяви. У жіночій літературі цей елемент важко переоцінити, він займає принципово важливу роль. Нерідко бачимо, як життєві перипетії героїв ведуть їх до визнання більшої цінності внутрішніх переживань, аніж тенденцій дійсності. Так, пані Шумінська з «Духу часу» Н. Кобринської, Олена Ляуфлер з «Людини» О. Кобилянської, бабуня з оповідання Є. Ярошинської «Адресатка померла» ілюструють одну й ту ж проблему - зіткнення людини з навколишнім світом, показна справжність якого постійно ставиться під сумнів, а закономірні процеси, що в ньому відбуваються (зачаття, народження, прояви фізіологічних потреб, різні потяги, кохання, специфіка людських стосунків, смерть), спричиняють внутрішні конфлікти, несподівані емоції, вихід на поверхню до певного часу прихованих сторін особистості. Унаслідок цього виявляється зовнішня парадоксальність поведінки людини (наприклад, панночки з «Природи» О. Кобилянської), тобто наявність в одній постаті суперечливих тенденцій, що взаємно виключаються. Це, з одного боку, відкритість щодо світу, соціуму, поступу, а з іншого, - страх персонажа, його наперед задана нехіть і апатія щодо світу як імовірного джерела життєвих страждань.

Меланхолійна жінка - не тільки типове віддзеркалення «духу часу», вона, як слушно зазначає Т. Гундорова, має у своєму настрої не лише ментальну, а й національну прикмету. Це добре ілюструє аналіз оповідань О. Кобилянської, Л. Яновської, Н. Кибальчич, Є. Ярошинської. Можна погодитися з тим, що витоки національної культури містять чимало таких елементів, які навіюють смуток, причому вони проявлені не лише у фольклорі, а й у романтичній творчості, яка мала великий вплив на письменників наступних поколінь. Жіноча меланхолія передбачає наближення до культового на той час образу художника-богеміста, котрий почувається чужим у суспільстві і волею-неволею приречений на самотність та відреченість, в умовах яких йому доводиться реалізувати своє покликання.

Жіноча меланхолія не належала до кола активно дискутованої в суспільстві проблематики. На тлі суспільних катаклізмів епохи (революції і війни) специфічно жіночий варіант депресії не міг викликати широкого зацікавлення, хоча він став зворотним боком емансипаційних процесів, відтінюючи кризу ґендерних стосунків. Оприявнення меланхолійного мотиву в жіночій творчості сприяло приверненню уваги суспільства до цієї диспропорції. Значною мірою цей мотив мав автобіографічні витоки, що видається очевидним у випадку О. Кобилянської чи Н. Кибальчич з їхніми схильностями до мазохізму та суїциду. Жіночий депресивний синдром, про який іде мова, слід розглядати в комплексі складних та суперечливих обставин доби. Адже дух і настрій жіночої літератури відображають стан марґінальності жінки в суспільстві взагалі та в культурі зокрема, який С. Ґілберт та С. Ґубар доречно визначають як становище «божевільної на горищі».

Творчість представниць жіночої літератури межі століть, сприйнята у перехресних перспективах віддзеркалень, дає можливість простежити становлення ідей духовної емансипації, а також рух поетики від зовнішніх розповідних до внутрішніх сповідальних форм характеристики людини. Проблеми поетики піддані докладному аналізові в четвертому розділі роботи - «Поетика жіночої белетристики».

Жіноче письменство виражає цілком органічну схильність до відтворення внутрішньої сутності людини, її чуттєвої сфери. А оскільки переживання мають не лише індивідуальний характер, а й глибоку загальну основу, що неодноразово доводили психологи (В. Дільтей, К. Ґ. Юнґ та ін.), то цілком зрозуміла увага до архетипного рівня світосприйняття, в якому виражаються закріплені віками та поколіннями реакції. Відчитування таких архетипно-міфологічних пластів у змісті літературного твору може істотно наблизити нас до розуміння його смислу в широкому значенні цього слова, до осягнення глибини твору. Це і становить предмет підрозділу 4.1. «Архетипна природа жіночої прози».

У жіночому письменстві кінця ХІХ та початку ХХ століття активність архетипного начала може бути пояснена, між іншим, особливим драматизмом, який позначився на багатьох рівнях культури - від загальносуспільних проблем та суперечностей до поколіннєвих, соціальних, ґендерних конфліктів. Час порубіжжя віків був часом виняткового напруження в багатьох сферах: моральності, соціальних та політичних відносин, геополітичних та національних процесів тощо. Крім того, архетипна природа творчості по-особливому проявляється у жіночій літературі, оскільки пов'язана з вираженням глибинних, нерідко інтуїтивних елементів, які слабше представлені в раціональному типі творчості, характерному для чоловіків. Світовідчуття жінки передбачає важливу роль інтуїції, а інтуїція, на думку К. Ґ. Юнга, є осягненням через посередництво архетипів. Із цього погляду жіноча творчість заслуговує на особливу увагу та ретельне відчитування найменших деталей, в яких можуть критися істотні підказки до розуміння смислу.

Архетипний рівень аналізу дуже важливий у підході до творчості Ольги Кобилянської - письменниці, яка тонко вловлювала підтексти та настрої, що вгадуються за зовнішніми реаліями («Земля», «Юда», «Битва», «Під голим небом»). Атмосферу передчуття, таємного знання, настроєвості зауважимо також в оповіданнях Наталії Кобринської («Омен», «Брати»), Надії Кибальчич («Флорентійської ночі»), Євгенії Ярошинської («Гість»), Галини Журби («Гістерія») та ін. Персонаж у художньому творі становить ту призму, в якій поєднуються два відмінні образи - індивідуального та колективного, загального. Архетипи виражають певний рівень колективного чинника, причому в його особливо складному, підсвідомому вираженні. Адже, за К. Ґ. Юнґом, колективне несвідоме представляє ту частину психіки, яку в термінах заперечення можна відрізнити від особистісного несвідомого на підставі того, що перше не зобов'язане своїм існуванням особистому досвідові, на відміну від останнього. Сказане дозволяє кваліфікувати прояви колективного несвідомого як первинні мотиви поведінки людини, тоді як особисте несвідоме постулює вторинні мотиви й буває більш гнучким, залежним від численним чинників, сформованих культурою. Особливо цікаві в такому зв'язку моменти, коли письменник зображує, як у людині промовляє її колективна ідентичність, як перемагає відчуття маси над індивідуальністю («Земля» О. Кобилянської, «Флорентійської ночі» Н. Кибальчич). Звернення до архетипу первісної гармонії світу часто зауважуємо у роздумах та мріях персонажів, через які озивається підсвідоме прагнення ідеального порядку («Розбійники» Л. Яновської). Протиставлення природи та суспільства - досить характерне у плані архетипного підтексту: до нього залюбки вдавалася й О. Кобилянська, і Л. Яновська, і Дніпрова Чайка. Герої їхніх творів почуваються малими та безборонними перед лицем величної та врочистої природи. Це нагадує їм первісні часи - хаосу й гармонії, коли ще не було витворено суспільних механізмів утисків та кривди, а також дає містичну надію на повернення в «золотий вік».

Втілення архетипних формул та символів (води, землі, матері, Бога, зла, гармонії та ін.) у творчості жінок-письменниць рубежу століть оприявнює художню глибину цієї творчості. Дослідження глибинних пластів художнього твору дає змогу відчути його включеність в універсальний колообіг ідей, у культурні коди традиційної культури. Разом з тим це не заперечує індивідуальної оригінальності. Навіть навпаки, дозволяє краще збагнути своєрідність авторської інтерпретації навколишнього світу, уточнити оцінки образів та мотивів, що виступають у художній прозі згаданих вище письменниць.

У підрозділі 4.2. «Метафора простору: дім, хутір, місто» розглядаються базові структури індивідуальної поетики письменниць межі ХІХ-ХХ ст. Безумовною ознакою межової ситуації є бінарна опозиція простору, що простежується в багатьох творах жіночої прози. Традиційне суспільство з його нормами поведінки та чітко визначеною функцією жінки звичайно асоціюється із топосом дому, пристанища спокою, стабільності, порядку. Дорога й місто, навпаки, стають символами неспокою, змін, бунту супроти традиції, а також загрози та морального занепаду. Спроби компромісу, поєднання непоєднуваного бачимо в образі хутора, що згладжує соціальні суперечності, проте, по суті, не змінює суперечливої людської природи з її прагненнями та потягами.

Герої жіночої прози по-різному сприймають метафори простору. Одні міцно пов'язані з домом, старанно пильнують хатніх обов'язків та бачать своє майбутнє в ролі шанованих осіб, у родинно-домашньому колі («Дух часу» Н. Кобринської). Інші, навпаки, прагнуть вирватися поза орбіти дому, який сковує їхню ініціативу та стіснює життєвий простір. Вибір таких персонажів - дорога, місто («Городянка» Л. Яновської, «Природа» О. Кобилянської). Вони відважно нехтують загрозами та небезпеками, йдуть назустріч ризикованій долі, бо прагнуть пізнати щось нове, відкрити собі життєвий горизонт. Це переважно молодь, яка гнітиться в традиційному родинному колі, але мріє вирватися поза рамки хатнього існування. Однак у невластивому оточенні такі герої нерідко зазнають відчуження та духовної кризи («Городянка» Л. Яновської, «Приязнь» Лесі Українки, «Перекинчики» Є. Ярошинської).

В образі хутора поєднуються різні значення. Це передусім вказівка на соціальне становище людини, викинутої на узбіччя, позбавленої змоги спілкуватися із ширшим світом, черпати із нього, а не замикатися у своїх почуттях та переживаннях, часто отруйних та фатальних для неї самої («На хуторі», «Пропащі сестри» Н. Кибальчич). Брак коштів, освіти, культури змушує персонажів Н. Кибальчич осідати на хуторі, облишивши мрії про іншу, кращу долю. Така людина стає вкрай вразливою в хутірському побуті, бо не може сподіватися на сторонній захист від життєвих кривд і є цілком залежною від долі. З іншого боку, саме хутір стає властивим тлом для виявлення потаємної сутності персонажів, їхніх психологічних переживань. Хутір звільняє від потреби лицемірити та брехати, спонукає до відкритості - як добра, так і зла. В обставинах закутка зло навіть прибирає якийсь містичний сенс. Особливо майстерно цей психологічний образ хутора, поєднаний з містичною силою жаху, передано у новелі «Останні», дія якої відбувається у школі «на одшибі біля села», де мешкає з малою донькою вчителька-вдова. Це місце стає втіленням непевності, незахищеності й жаху, особливо - у сприйнятті малої Марусі. Зрештою, образ хутора, провінції, закутка відображає становище української інтеліґентки, з позицій якої це не тільки місце проживання, а передусім стан душі.

Метафора простору загалом добре характеризує стан системної кризи, що позначається на різних рівнях художнього відображення: в постаті та характері героя, в його екзистенційній позиції, в соціальних стосунках, у зміні цивілізаційних орієнтирів (від села до міста). Художні проекції простору, які ідентифікують персонажів з певним життєвим середовищем, властивим або, навпаки, невластивим для нього, окреслюють глибину цієї кризи. З іншого боку, вони вказують на необхідність звільнення від стереотипів, у світлі яких нерідко сприймається життєвий простір. Якщо для старшого покоління та традиційного виховання характерна орієнтація на дім і село, що переконливо розкривається у творах Н. Кобринської, Л. Яновської, Грицька Григоренка тощо, то нове покоління на межі ХІХ - ХХ століть включається в міське життя, освоює цей новий для себе простір самореалізації. Водночас межову якість, що з певних причин не може вчинити вибору й залишається в депресивній ситуації «поміж», добре відбиває метафора хутора, втілена в художній прозі Н. Кибальчич.

Осмисленню поетикальних особливостей жіночої прози присвячено й останній 4.3. підрозділ четвертого розділу - «Сповідальність та психологізм». У нових стильових прийомах, які утверджуються в цей період, жіночу літературу особливо захоплювала перспектива доглибного зображення психології персонажа, що відкривала перед письменником цілий ряд нових засобів, проте також становила неабиякий виклик для його художньої майстерності. Така перспектива вела до розвитку особливих форм оповіді, що оприявнювали внутрішні, втаємничені сторони життя героя. Довірливі й приватні акценти оповіді були відносно новим літературним матеріалом, який привертав увагу читача та сприяв популяризації літератури.

Спільною ознакою багатьох оповідань та повістей, написаних жінками, є щирі, сповідальні інтонації, котрі визначають стиль і характер оповіді. Характерні для жіночої прози сповідальність та психологізм втілюють одну з базових властивостей жіночого письма, як доводилося вище (підрозділ 1.3). Хоча в цьому помітний і вплив загальної тенденції модерної літератури, проте у творах жінок він має свій специфічний акцент, коли втілюється або в психологічній делікатності та чулості характеристик, або ж передбачає тонке відтворення інтимного світу героя, включно з його неусвідомленими порухами, інтуїцією, підсвідомою тривогою тощо. Цим підкреслюється психологічна вразливість персонажів, відображена у формі оповіді, яка сприяє створенню сентиментального образу і здатна розчулити читача.

Спроби оприявнити сентиментальну сторону людської натури, які спостерігаємо в жіночій творчості на рубежі ХІХ-ХХ ст., накладаються на загальну тенденцію епохи, що нерідко переходить у моду та означує підвищену увагу до психології людини. Вплив імпресіонізму, декадансу, символізму та інших нових течій у мистецтві спонукає до вироблення в художній літературі специфічних засобів, націлених на відображення внутрішнього світу героя. У цьому аспекті відбувається зустріч двох тенденцій - модерністичної та емансипаційної. Представників нової естетичної орієнтації, яка поступово утверджується на початку ХХ ст., першочергово цікавить внутрішнє переживання, рефлексія, емоція. Якщо раніше, в літературі до 80-х років ХІХ ст. відображення емоції та почуття мало здебільшого абстрактний характер та зводилося до певних утертих шаблонів, то тепер на порядок денний виступає потреба знайти конкретні художні засоби, виразити конкретне, індивідуалізоване емоційне переживання. Це означує істотний розвиток психологізму в художній літературі. У модерній творчості переживання стає тим елементом, який живить художній конфлікт. Нерідко воно також визначає композицію твору, «цементує» специфічну сюжетну основу (так званий внутрішній сюжет), що виступає на місці раніше чітко організованої сюжетної дії.

Відповідно до художньої мети, жінки-письменниці знаходять ракурс, який був би найбільш відповідним для характеристики психології персонажа. Це зумовлює вибір властивих засобів та прийомів. Уважний та проникливий аналіз дозволяє їм диференціювати та виділити зорові, звукові, нюхові, моторні тощо чуттєві враження. На підставі аналізу того, яка саме сфера відчуттів переважає, можна розділити три способи зображення внутрішнього світу героя. В одних випадках він означується за допомогою потоку світосприймання, а провідним елементом виступає почуття. В інших домінує думка, інтелект, що проявляється через потік свідомості. У третіх ці елементи поєднуються, що має наслідком зображення потоку мовлення персонажа. У творчості жінок, одначе, частіше зустрічається потік світосприймання та потік мовлення, що виразно ілюструють оповідання та повісті Ольги Кобилянської, Наталі Кобринської, Наталі Романович-Ткаченко, Галини Журби, Надії Кибальчич та ін.

Еволюцію оповідної манери згаданих авторок випадає означити як шлях від традиційного реалізму до нової техніки письма, в якій виділяється поглиблений психологізм та лірично-емоційна схвильованість. Стрижнем проблематики їхніх творів стає людина з її зануренням у житейські перипетії, щоденні колізії та боротьбою за власну індивідуальність. Драматизм цієї боротьби нерідко підсилюють мотиви розгубленості, роздвоєності, розчарування, самотності героя. Відповідно до нових естетичних тенденцій жінки-письменниці не схильні ідеалізувати образ людини. Навпаки, їх більше цікавлять такі стани психіки, які дозволяють передати невпевненість, вагання або екзистенційний сумнів у людській істоті. Із заглибленістю в неоднозначний, суперечливий, мінливий внутрішній світ індивіда втратило актуальність і одновимірне трактування героя як позитивного чи негативного. Нові форми відображення психології особистості, душевного стану персонажів знаходять переконливу реалізацію в проаналізованих у роботі зразках художньої прози початку ХХ ст. Жіноча белетристика переконливо засвідчує ефективність культуротворчої функції жінки-письменниці.

ВИСНОВКИ

У Висновках сформульовано основні підсумки проведеного в дисертації дослідження жіночої літератури. Творча активність жінок в українській літературі кінця ХІХ - початку ХХ століття становить безпрецедентне явище в історії національного письменства. Ані раніше, в класичний період, ані пізніше, у першій половині ХХ ст., жінка не була так активно представлена в літературній творчості. Письменниці межі віків утілюють найбільш істотні тенденції, вдаються до сміливих пошуків у галузі стилю та образних засобів. Вони пластично виражають приватну та інтимну сторону життя людини, що збігається з індивідуалістичними пріоритетами епохи модерну. З одного боку, вони оприявнюють суспільну ситуацію жінки, яка спонукає її до обмеження певними рамками стереотипів та до ролі «божевільної на горищі». З іншого боку, цей тиск соціальних та культурних стереотипів викликає опір активної жінки та реалізується в її творчості у формі протесту й доведення власного творчого потенціалу.

Жіноче авторство не можна розглядати поза процесом поступової емансипації, що розвивався в українському суспільстві. Якщо у 80-х роках ХІХ століття жінки заявили про свої творчі амбіції (альманах «Перший вінок»), то вже на межі сторіч вони зуміли підтвердити невипадковість цих претензій. Жінка не лише довела, що може повноцінно працювати в літературі, вона засвідчила, що може осягнути найбільші художні вершини, як це трапилося з двома представницями жіночої творчості, що були визнані класиками національного письменства, - з Ольгою Кобилянською та Лесею Українкою.

Жіноча белетристика адекватно репрезентує різні сторони національно-культурного життя того часу. У дисертації проаналізовано в різних аспектах та контекстах творчість найбільш активних та цікавих авторок того періоду, а саме: Марка Вовчка, Ганни Барвінок, Наталії Кобринської, Олени Пчілки, Уляни Кравченко, Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Євгенії Ярошинської, Христі Алчевської, Надії Кибальчич, Любові Яновської, Наталії Романович-Ткаченко, Грицька Григоренка тощо. Ця творчість становить своєрідну складову тогочасної літератури, вона вирізняється настроєвістю, сповідальністю, сентиментальною глибиною, концентруванням уваги на самовідчутті героя, на родинних стосунках або взаєминах статі.

Драматичну ситуацію жінки, яка одважується виступити проти стереотипів патріархального суспільства, проникливо зображено в оповіданнях та повістях Олени Пчілки («Товаришки»), Н. Кобринської («Дух часу»), О. Кобилянської («Царівна», «Valse melancholique»), Лесі Українки («Над морем»), Н. Кибальчич («У концерті») та ін. У цих творах, з одного боку, переконливо виражено прагнення жінки до рівноправного та людяного трактування, а з іншого, показано суспільну інертність, що істотно гальмувала процес жіночої емансипації. Звідси драматизм становища жінки, який характеризує героїнь фемінної белетристики, незалежно від того, чи вони походять із селянського стану (оповідання й повісті Л. Яновської та Грицька Григоренка), чи представляють середні, інтеліґентські кола (оповідання О. Кобилянської, Н. Романович-Ткаченко, Г. Журби та ін.). Гострим різновидом цієї драми можна вважати мотив жіночої меланхолії, яким просякнуті окремі твори О. Кобилянської та Н. Кибальчич.

На жіночій прозі виразно позначилася суперечність, характерна для тогочасного стану розвитку літератури, втілена в поєднанні нових ідей зі старою формою (мовостилем). Проте творчий досвід жінок-авторок свідчить: не заперечуючи традицію, успішно розвиваючи форму епічної оповіді, вони адаптували й нові засоби письма - сповідальність, психологізм, архетипну глибину та символіку, ліризм. Жіноче письмо перехідної доби створило героя, чий позитивний статус визначався бажанням протистояти побутовим обставинам, послідовно творити індивідуальну ідентичність. Характерним героєм цього часу виступає жінка-інтеліґенка (вчителька, лікар) або жінка-митець (письменниця, актриса, художниця). Але і зображення традиційного персонажа з селянського середовища зазнає істотних змін, оскільки підвищена увага звертається на внутрішній світ героя, глибину його переживань, індивідуальність. Саме така увага, що реалізувалася у створенні «портрету душі», замінила застарілу техніку поверхово-етнографічного побутопису.

Ефект віддзеркалення дозволяє спроектувати різні модифікації жіночої ідентичності, відчитуючи їх на рівні жіночих текстів, - образи та стеретипи жінки в культурі, проблема статі, жіноча меланхолія. Аналіз художніх творів, а також жіночої автодокументальної прози (епістолярної та мемуарної) дозволяє відстежити еволюцію саморепрезентації жінки в культурі. Сплеск інтимності, щирості та сповідальності починається від безпосереднього біографічного дискурсу, добре репрезентованого в листуванні та мемуарах письменниць. Для художньо-образного рівня жіночої прози зламу сторіч характерна відверта ідентифікація жінки як героя, вираження складних психологічно-емоційних станів такого персонажа (стресу, істерії, депресії), перенесення акцентів із сюжету на психологічні колізії, а також використання довірливо-інтимних форм оповіді, що нагадують умовну сповідь, лист, спомин чи запис щоденника.

На рівні поетики художньої прози жінок було зосереджено увагу на властивостях, які предметно постулюють жіночу ідентичність. Це зокрема архетипна природа жіночої прози, що прочитується як символічний, підтекстовий її пласт, який апелює до одвічних істин та втілює глибокий філософсько-екзистенійний зміст. Специфіка моделювання художнього простору також об'єднує творчість жінок-авторів: у їхніх образах простору спостерігається дихотомія категорій замкнутого й відкритого середовищ. У ряді метафор простору, як-от дім, село, хутір, природа, дорога, місто відбивається сама суть цих уявлень, як і перехідна властивість часу, коли визволена жінка прагне до відкритого простору й нових випробувань, натомість традиційна задовольняється затишним домом і остерігається ширшого середовища, яке загрожує їй втратою ідентичності хранительки домашнього вогнища. Різні вияви сповідальності та психологізму дозволяють оцінити жіночу прозу як явище своєрідне, цікаве, колоритне. Адже у творах жінок-письменниць (О. Кобилянської, Л. Яновської, Н. Кобринської, Н. Кибальчич, Грицька Григоренка та ін.) сміливо апробувалися елементи нової (імпресіоністичної, модерної) поетики, яка на межі століть тільки вироблялася. Внутрішній монолог героя, потік його свідомості, сповідь у переломні моменти життя, зокрема перед смертю - ось культивовані форми новітньої, психологізованої манери оповіді, які успішно застосовуються цими письменницями. Іноді вони обертаються надмірною чи надуманою сентиментальністю, як-от в окремих творах Н. Кобринської й О. Кобилянської. В оповіданнях Н. Кибальчич, Л. Яновської, Грицька Григоренка трапляються незавершені й невиразні характеристики персонажів.

Аналіз дискурсу української жіночої літератури кінця ХІХ та початку ХХ століття дає підстави твердити про те, що вона реалізує основні якості, які сучасні теоретики приписують жіночому письму. Зокрема, в досліджених нами творах виявлені такі властивості:

1. Жанрово-стильовий синкретизм, який реалізується у змішуванні різних пластів стилю, що дає враження діалогічного, незавершеного мовлення. Замість суцільності, однозначності нарації жіноча белетристика утверджує іншу модель, що ґрунтується на оприявненні приватного досвіду, причому в його множинних проекціях. Звідси й потреба літературного синкретизму як форми втілення такого прагнення.

2. Наближення до приватного документу, вираження конкретного досвіду Я у відповідних формах, що уподібнюють художню прозу до документальної, тобто до листа, автобіографії, щоденника. Зіставлення художніх творів з автодокументальними свідченнями тих самих авторок переконливо засвідчує цю ознаку.

3. Заперечення темпоральної лінеарності та оновлення традиційної оповідної манери. Замість звичайної фабули практикуються описи внутрішніх переживань персонажа (потік світовідчування, сповідь, внутрішній монолог), що окреслюють внутрішню динаміку оповіді. Такі моменти постулюють новий для літератури досвід опису суперечливого людського Я, яке жінка-автор зазвичай не схильна ані схематизувати, ані ідеалізувати.

4. Суб'єктивізація оповіді, схильність до щирості та сповідальності у виборі манери, що дає змогу істотно виразити проекції автобіографічного досвіду, зокрема у сфері відчуттів та переживань. Суб'єктивізація оповіді виявляється не лише в зображенні героя, але також на рівні оповідача, який віддає перевагу безпосереднім формам мовного вираження, що наближають його стиль до усного мовлення та є експресивно забарвлені. Тенденція до суб'єктивності та асоціативності оприявнюється в багатьох вимірах - як у тексті, так і в підтексті.

5. Звернення до архетипних мотивів (первісної гармонії, ініціації, дому, роду, дороги, вигнання тощо). Це безпосередньо відображає прагнення жінки віднайти власну тотожність через заглиблення у сферу підсвідомого, яка підказує традиційні відповіді на загрози та виклики нового часу.

6. Пошук та використання типово «жіночих» метафор, запозичених зі сфери природного, тілесного, що традиційно відповідають жіночій істоті, - тіло, вода, земля, дім, дитина, природа тощо. Такі образи накладаються на типові для тієї доби символи, створюючи оригінальні поєднання-дихотомії (дім - дорога, село - місто, природа - хутір).

7. Специфіка часопросторового моделювання твору. Переважно в жіночих творах немає категоричного розмежування зовнішніх та внутрішніх вимірів буття. Жіноче письмо тяжіє до зображення закритих місцевостей (дім, хутір) або, навпаки, безкраїх просторів (природа, гори, море). На відміну від зовнішнього часу, передбачуваного та одноманітного, цінується внутрішній час, «час душі». Такий внутрішній час жінка-автор протиставляє тривалості й неперервності, подібно як теперішній час буває протиставлений майбутньому.

Різноаспектний аналіз творчого доробку жінок в українській літературі рубежу століть дозволяє стверджувати, що цей доробок є важливою часткою національного культурного надбання. Він мав широкий вплив на розвиток національної культури й суспільства в цілому. Спільні ознаки одночасно виявилися у творах різних авторок та дозволили критиці говорити про цілісний і специфічний феномен жіночого письменства (М. Сріблянський та ін.). Із відстані часу цей феномен постає ще більш масштабним, хоча досі він лишається недостатньо осмислений у літературознавчій науці. Системний аналіз української жіночої прози кінця ХІХ та початку ХХ століття засвідчив істотні особливості українського культурного процесу досліджуваного періоду, пов'язані з оприявненням постаті жінки - автора, читача й героя літератури.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Томчук Л. В. Слово сповідальне. Українська жіноча проза (1887-1914) / Л. Томчук. - К.: Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2010. - 334 с. (20 др. арк.).

2. Томчук Л. В. Феномен жіночої літератури в українському культурному житті кінця ХІХ та початку ХХ століття / Л. Томчук // Проблеми славістики. Науковий часопис (Луцьк). - 2002. - № 2-3. - С. 12-19. (0, 5 др. арк.).

3. Томчук Л. В. «Займатися літературною працею, не занедбувати її...» Сторінки творчих взаємин Івана Франка та Надії Кибальчич // Л. Томчук / Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Зб. наук. праць. - Вип. ХII. - Рівне: РДГУ, 2003. - С. 106-115. (0, 6 др. арк.).

4. Томчук Л. В. Особисті взаємини письменників і літературний процес / Л. Томчук // Українська мова і література. - 2003. - № 4. - С. 6-9. (0, 4 др. арк.).

5. Томчук Л. В. У світі Надії / Л. Томчук // Волинь - Житомирщина. Історико-філологічний збірник з реґіональних проблем. - № 13. - Житомир, 2005. - С. 33-41. (0, 5 др. арк.).

6. Томчук Л. В. «Союзник у боротьбі за життя» (Жінка в українській модерній культурі) / Л. Томчук // На сторожі цілості, щастя і могутності більшої родини - нації. Матеріали наукової конференції: До 100-річчя від дня нар. Олени Теліги, Київ). - К., 2006. - С. 175-179. (0, 5 др. арк.).

7. Томчук Л. В. На порозі «віку жінок» / Л. Томчук // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Збірник наукових праць. - Випуск XVІ. - Рівне: Перспектива, 2007. - С. 178-194. (0, 8 др. арк.).

8. Томчук Л. В. Листи Євгенії Ярошинської як засіб самохарактеристики письменниці / Л. Томчук // Науковий вісник Чернівецького університету. - Вип. 394-398: Слов'янська філологія / Збірник наукових праць на пошану проф. Богдана Мельничука з нагоди його 70-річчя. - Чернівці: Рута, 2008. - С. 155-158. (0, 5 др. арк.).

9. Томчук Л. В. Проблема кризи епох і літературних форм / Л. Томчук // Теорія літератури у вищій школі [Серія: Філологічні семінари. - Вип. 11] / Ред. кол.: проф. М. Наєнко та ін. - К., 2008. - С. 159-164. (0, 4 др. арк.).

10. Томчук Л. В. Жіноча проза як дзеркало / Л. Томчук // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Філологія. - Вип. 19. - Ужгород, 2008. - С. 79-83. (0, 5 др. арк.).

11. Томчук Л. В. Творча індивідуальність Євгенії Ярошинської / Л. Томчук // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Збірник наукових праць. - Вип. XVІІ. - Рівне: Перспектива, 2008. - С. 98-103. (0, 4 др. арк.).

12. Томчук Л. В. Нові аспекти дослідження епістолярію Лесі Українки / Л. Томчук // Леся Українка і сучасність / Упор. Н. Сташенко. - Т. 4. - Луцьк, 2009. - С. 202-211. (0, 4 др. арк.).

13. Томчук Л. В. Знакова подія в історії літератури / Л. Томчук // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Збірник наукових праць. - Вип. XVІІІ. - Рівне, 2008. - С. 83-89. (0, 45 др. арк.).

14. Томчук Л. В. Жіноча меланхолія як текст / Л. Томчук // Наукові записки НаУ «Острозька академія». Серія: Філологічна. - Вип. 10. - Острог, 2008. - С. 464-472. (0, 6 др. арк.).

15. Томчук Л. В. Ідеологічна парадигма творчості Ганни Барвінок / Л. Томчук // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства: Зб. наук. праць / Відпов. ред. І. В. Сабадош. - Вип. 14. - Ужгород: Вид-во УжНУ «Говерла», 2010. - С. 171-175. (0, 6 др. арк.)

16. Томчук Л. В. Духовна краса нації / Л. Томчук // Іван Огієнко та сучасна наука і освіта: Наук. збірник. - Вип. VІІ. - Кам'янець-Подільський, 2010. - С. 274-282. (0, 7 др. арк.)

17. Томчук Л. В. Від образу жінки до ідеалу нації / Л. Томчук // Історико-літературний журнал (Одеса). - 17'2010. - С. 59-69. (0, 6 др. арк.)

18. Томчук Л. В. Приватний дискурс та жіночий текст / Л. Томчук // Наукові записки НаУ «Острозька академія». Серія: Філологічна. - Вип. 18. - Острог, 2010. С. 210-219. (0, 5 др. арк.).

19. Томчук Л. В. Архетипна основа української жіночої прози / Л. Томчук // Наукові праці Кам'янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка: Філологічні науки. - Вип. 21. - Кам'янець-Подільський, 2010. - C. 180-183. (0, 5 др. арк.)

20. Томчук Л. В. «Вірна відбитка життя душі» / Л. Томчук // Українська мова й література в школах, гімназіях та ліцеях. - 2010. - № 5. - С. 92-98. (0, 6 др. арк.).

21. Томчук Л. В. Краса в істині: жіноча місія в культурі / Л. Томчук // Актуальні проблеми української філології. Літературознавство. Збірник наукових праць. - Вип. XІХ. - Рівне, 2010. - С. 46-51. (0, 5 др. арк.).

Додаткові публікації:

1. Томчук Л. В. Проблема творчої індивідуальності Надії Кибальчич у контексті епохи кінця ХІХ - початку ХХ століть / Л. Томчук // Ukraina: Miкdzy jкzykiem a kultur№. - Krakуw: Wyd. Uniwersytetu Jagіelloсskiego, 2003. - S. 293-298. (0, 6 др. арк.).