Польська мемуаристична література Правобережної України доби романтизму: еволюція, проблематика, поетика

У 40 - 60-х роках ХІХ століття впливовим фактором літературного розвитку не лише Правобережжя, але й усієї польської літератури Російської імперії та Королівства Польського стала Волинсько-литовська котерія (М. Грабовський, І. Головинський, Г. Жевуський), члени якої об'єднались навколо "Петербурзького тижневика", де гостро й полемічно віддзеркалювалась правобережна проблематика. Аналізуючи результати діяльності котерії, дисертант зазначає, що, з одного боку, вона привернула увагу до регіональної проблематики, а з іншого, її ідеологічна багатовекторність і пошуки можливостей співіснування в культурно-лімінальному просторі виявились явищем більш політичним, ніж літературним.

Концентрація інтелектуального життя в містах і, перш за все, в Житомирі, який став літературним центром Правобережжя, представлена як закономірний етап розвитку польськомовної літератури. Житомирський період пов'язується з творчістю Т. Бобровського, Е.М. Галлі, К. Гейнча, А.К. Грози, Г. Жевуського, К. Качковського, А.Н. Коженьовського, Ю. Коженьовського, Ю.І. Крашевського, Ф. Новіцького, Г. Олізара, Я. Прусіновського, Т. Падури, Є. Фелінської. Однак дисертант наголошує, що цей період не демонструє монолітність літераторів. У роботі умовно виокремлюються декілька угрупувань, які утворились навколо Ю.І. Крашевського, К. Качковського, Г. Жевуського і відображають тенденційний літературний поступ. Натомість А. Анджейовський, Г. Блендовська, В. Врублевський, Є. Івановський, Ф. Ковальський, Г. Олізар, С. Осташевский, І. Скімборович, Вл. Стжельницький намагалися зберегти свою винятковість і, наслідуючи романтичну модель поведінки письменника, усамітнювались у сільських резиденціях. Мемуаристика шляхетських резиденцій сакралізує українського селянина, непорушність шляхетських традицій, локальний простір. У цей період вона стає одним із найбільш пріоритетних жанрів, які містять приклади генологічних новацій, інтелектуалізації тексту, реінтерпретації ідей романтизму. Знаковим для розвитку правобережної мемуаристики стало функціонування в 1859 - 1865 рр. в Житомирі Товариства видання польських книг за зниженими цінами, що виконувало функцію передусім літературної спілки, ніж комерційного підприємства. Засновниками Товариства були літератори К. Качковський та А. Гроза, з якими тісно співпрацювали А.Н. Коженьовський, Е.М. Галлі, Ф. Новіцький та Адам Плуг.

Повстання 1831 р. спричинило Велику еміграцію - перший в історії Європи масовий виїзд національних еліт за кордони Російської імперії. На чолі паризької еміграції стали А. Є. Чарториський, Н. Олізар, М. Чайковський, Ю.І. Крашевський, які репрезентовані в дисертації як лідери польської літератури еміграції. Автор наводить приклади того, що Волинь, Київщина та Поділля ніколи не випадали з поля зору правобережців, які змушені були покинути батьківщину. Їх мемуаристика ностальгічна, романтизм гіперболізовано ідеалістичний, проблеми краю висвітлені в європейському контексті.

Таким чином, проблематика правобережних мемуарів репрезентована певними циклами, періодами та групами, які мають регіональну виразність та спрямованість, що дозволяє говорити про неї як оригінальне й самодостатнє явище літератури українсько-польського пограниччя.

У підрозділі 2.2 "Концептуальність рустикального ландшафту в проблематиці правобережної мемуаристики" виокремлено зразки романтичних рефлексій правобережного ландшафту в мемуаристичному тексті ("Поділля, Волинь, Україна" А. Пшездзєцького, "Спогади Волині, Полісся та Литви", "Ґавенди про літературу і мистецтво" Ю.І. Крашевського, "Декілька нарисів і пам'яток" Є. Івановського), теоретично осмислено місце й роль рустикального ландшафту в мемуаристиці українсько-польського пограниччя.

У проблематиці правобережної мемуаристики рустикальний простір є архітектонічно організованим у часі й демонструє поступ від фортеці, як замкнутої моделі просвітництва, до відкритої романтичної резиденції, яка на Правобережжі становить контамінацію алюзій райського саду та сократівської хатки. Правобережний сільський простір доби романтизму протиставляється готичним чи ренесансним замкам, характеризується скромністю, функціональністю, впорядкованістю, відчуттям міри. Образу резиденції властиве копіювання ієрархічності навколишнього світу - маршалки, шляхта, обивателі, камердинери, гувернантки, покоївки, дворові, лакеї, козачки, гайдуки, конюхи й різний захожий люд, які віддзеркалювали зовнішній світ у його мініатюрі. Палац або будинок митця мали відповідати романтичному іміджу господаря й були центром резиденції (А. Фелінський, М. Грабовський). Ближній простір - парк, цвинтар, рівчак, селянська мазанка - рукотворний і впорядкований (М. Будзинський). Легендарним і міфологізованим є дальній простір - пагорби, печери, давні могили, придорожні хрести та ліси, за якими вимальовується свійський простір сусідської резиденції (М. Чайковський).

У мемуаристичній літературі Правобережжя доби романтизму парк і ліс є обов'язковим атрибутом рустикального ландшафту, розділеного на цивілізаційний і природний. Яскравим прикладом міфологізації парку можна вважати уманську Софіївку, оспівану С. Трембецьким, С. Гощинським, Ю.Б. Залеським, К. Качковським, А. Грозою. Серед об'єктів природного ландшафту найбільша увага приділена скелям ("Скеля Фелінського", "Скеля Крашевського", скеля "Голова Чацького"). Вони особливо приваблюють митців слова, як, наприклад, Г. Олізара, котрий у парку поміж скель творив своє послання О.С. Пушкіну. Регіональної сакралізації набувають також рослини: сосна (А. Пшездзєцький), дуб (Ю.І. Крашевський), липа (Є. Івановський).

У добу романтизму образ правобережної природи наповнений міфологемами: Волинь - річки й болота (Ю.І. Крашевський, Адам Плуг), Поділля - яри (Ф. Ковальський), Україна (Київщина) - степ (М. Грабовський). Простір степу, з одного боку, зображується, як добре відомий, а з іншого - як ворожий. Степ і ліс - великі неосяжні величини, дикі й неприборкані стихії, місце для випадкових зустрічей: друга й ворога, свого та іншого свого. Безмежні простори лісу, степу чи лісостепу утворюються низкою дискретних просторів, серед яких резиденція завжди залишається точкою відліку, центром рустикальної системи.

Акватичний пейзаж у правобережних мемуарах віддзеркалює внутрішній світ персонажа, слугуючи змістовним тлом певних подій. Річки й джерела регіону виступають усталеним самостійним символом вічності й водночас плинності життя, а також виконують роль межових знаків (М. Грабовський, Г. Жевуський, Ю.І. Крашевський, Є. Фелінська, М. Чайковський). З усіх гідронімів найяскравішими є річки Буг і Дніпро, як кордони Кресів, та Тетерів як джерело поетичного натхнення ("Сонет із берегів Тетерева" Г. Олізара, мемуаризовані "Тетерев'янки, або повітові листи" Г. Жевуського, самоідентифікація М. Чайковського: "ми житомиряни Затетерівці"). Романтичний образ Тетерева притягував митців, над його берегом відбувалися засідання Волинсько-Литовської котерії, мальовничі береги Тетерева порівнюють із Швейцарією, окреслюючи як простір для романтичних прогулянок і фантастичних пригод. У правобережній мемуаристиці річка розділяє простір на рустикальний або урбаністичний. У першому випадку береги річок зображуються як місця спокою й роздумів, у другому - поєднуються з міською суєтою: "Бердичів з Гнилоп'яттю - як Стамбул з Босфором" (М. Чайковський). У мемуаристиці періоду романтизму опозицією до образу "чистої живої води" виступало стагнаційне водоймище - болото, яке в правобережних мемуарах символізує: відсутність життя, занепад (Є. Фелінська), перепони (С. Осташевський), привід для карнавальної втіхи (З. Щ. Фелінський).

Складовою правобережного простору є також концепти шляху, дороги, стежки. Це узагальнюючі назви лінійного простору, які подрібнюють його на дискретні частини і водночас об'єднують його сегменти. У мемуаристиці вони належать до концептів з жанровомодифікаційною функцією. "Мемуари з життя" Є. Фелінської побудовані за композицією подорожі рідним краєм, що надає твору рис домашніх мемуарів, у "Спогадах Волині, Полісся і Литви" Ю.І. Крашевського дорога спонукає до дагеротипізації простору, у "Мемуарах каштеляна" Н. Олізара сприяє підсиленню психологічності нарації, відтворюючи пересування дорогами Правобережжя як примусову подорож. У мемуаристиці українсько-польського пограниччя на дорогах з'являються романтичні персонажі, серед яких паломник (І. Головінський), скиталець (Н. Олізар), історик (Ю.У. Немцевич), науковець (К. Качковський), подорожній (Т. Падалиця), місіонер (С. Холоневський).

Результатом аналізу опрацьованих літературних джерел є доведення того, що рустикальний простір у мемуаристичній літературі українсько-польського пограниччя є віддзеркаленням регіональної проблематики, уособленням "малої Батьківщини", де на прикладах локалізованих просторів (резиденцій) відображено його функціональність, усталеність, звичність, комфортність і спокій на відміну від екстремальної експресивності екзотичного простору.

Підрозділ 2.3 "Урбаністичний часопростір як проблема правобережного мемуаристичного тексту" розглядає урбаністичну проблематику українсько-польського пограниччя доби романтизму як таку, що стала фактом і фактором культури польського, російського та єврейського народів і набула в правобережній мемуаристиці міфологічної насиченості. У дисертаційному дослідженні пропонується два рівні її диференціювання, що репрезентують знакові віхи правобережного художнього тексту: автентичний простір (Житомир, Кременець, Межиріч Корецький, Овруч) та контамінаційний (Бердичів, Кам'янець-Подільський, Київ).

Кременць - одна з найбільш усталених міфологем, зразок метаморфоз генезису від активного функціонування в ХІХ ст., до забуття в радянські часи та гучного відродження в кінці ХХ ст. Основними елементами її сюжетно-композиційної схеми стало уявлення про місто як осередок освіти та вишуканий екзотичний простір - "Волинська Швейцарія", "Волинський Париж" (Є. Фелінська), "Волинські Афіни" (М. Ролле). Найбільша активізація міфу відбулась після закриття Кременецького ліцею, викладачі й вихованці якого в своїх творах наполегливо затверджували його європейськість (А. Анджейовський, А. Єловіцький, К. Качковський, Ф. Ковальський), що знайшло відображення і в українській літературі ("Варнак" Т. Шевченка).

Протиставленням європейському Кременцю стали урбаністичні образи старошляхетських Овруча та Межиріча Корецького. Мемуари К. Міцовського, Ш. Конопацького, М. Чайковського та "Дзяди" А. Міцкевича сприяли формуванню міфічного образу Межиріча Корецького, що виявлявся в диспозиції Схід - Захід, Правобережжя - Європа. Це було свого роду втіленням художньої системи мислення слов'янофілів і західників. Урбаністичним образам Кременця й Межиріча притаманна "науковість": знаковими і впізнавальними прикметами текстуального простору виступають Т. Чацький, Д. Шибінський, бібліотеки, гімназисти, викладачі. Регіональну самобутність образної диспозиції також представляє міфологема Овруча (Ю. Охоцький, Я.Д. Охоцький, М. Чайковський), в художньому образі якої домінує увага до старошляхетності овручан, дотримання ними споконвічних традицій та їх сакрального ставлення до ббтьківщини й родини. Активність міфологеми зумовила закріплення в польській мові архаїчного вислову "овруцький шляхтич" (А. Даровський, В. Даль), яким характеризували людину непорушних правил. Мемуаризовані тексти М. Чайковського рясніють народними баладами, рецепціями української культури та історії ("Повість минулих літ"). У них урбаністичний пейзаж цілісний, але позбавлений конкретно-часових характеристик, що надає йому романтичного забарвлення.

Проблематика житомирського простору становить контамінацію польської, української, єврейської та російської культур. Костьоли, синагоги та церкви, ярмарки й базари, притулки й товариства, книгарні й масонські ложі, гімназія й театр - найбільш відомі його об'єкти. Це місто, де живуть колишні викладачі Кременця, Межиріча та Київського університету, яке славиться своєю гімназією, де вчились Т. Бобровський, А.Н. Коженьовський, Ф. Новицький, Л. Совінський. Місто відображали Е.М. Галлі, К. Гейнч, А.К. Гроза, Г. Жевуський, К. Качковський, Ф. Ковальський, А. Павша, Я. Прусіновський, С. Осташевський, Є. Фелінська. Світ міського простору в мемуаристичному дискурсі доби романтизму дискретний, поліфонічний, строкатий. Для нього характерні різкі й лагідні, контраверсійні та гармонійні локуси урбаністичного пейзажу. В уявленні Я.Д. Охоцького Житомир - покарання для молодих, С. Букара - відчуження, Ю.І. Крашевського - пустка, Вл. Міцкевича - центр вільнодумства.

Іншу групу урбаністичних текстів утворюють образи міст із непольською домінантою. Так, на початку доби романтизму зародилась міфологема Бердичева, де в примхливому об'єднанні двох могутніх культур - польської та єврейської, католицької та іудейської - невід'ємною складовою активно виступила єврейська. Бердичів швидко здобув славу найбільш контрастного екзотичного простору Правобережної України - "столиці польських євреїв" (А. Єловіцький, Ф. Ковальський), "торгівельного Єрусалиму" (М. Чайковський). Найпотужнішою метафізичною складовою міфологеми виступають бердичівські балагули, відрефлектовані в тогочасній мемуаристичній літературі ("Мемуари" Т. Бобровського, "Бердичівські ярмарки" Т. Букара, "Балагули" Ю. Дзєжковського, "Мемуари Варфоломія Міхаловського" Г. Жевуського, "Спогади минулих років" Є. Івановського). Мешканці та події Бердичева потрапили також до спогадів О. де Бальзака, К.Д. Роммеля, М.І. Мамаєва. Міфічний Бердичів сприймався як секуляризований простір, якому властиві невпорядкованість, безпам'ятність, спонтанність, заплутаність і карнавалізація, що рвали зв'язки з навколишнім простором і містили руйнівну силу.

Польськомовна література зафіксувала також стійке уявлення про Київ як "російське місто" (А. Анджейовський). У запиті орієнтального простору це розглядається як один із проявів романтичного індивідуалізму. Київ з його контрактовими ярмарками, православною культурою, духом слов'янщини й українського козацтва вражав польськомовного мемуариста більше, ніж Париж (М. Чайковський). У мемуарах семантичними реперами міста виступають Андріївська й Десятинна церкви, Золоті ворота, Печерська Лавра та університет (А. Гроза). Мемуаристичний текст Києва є ускладнено структурованим: за горизонтальною градацією виокремлюються Печерськ та Поділ, за вертикальною відображається простір від бруківки до куполів, за часовою - січневі контракти (Г. Жевуський, Г. Олізар). У розділі зазначається також, що з середини століття в уявленні польськомовного мемуариста Київ починає втрачати славу європейського міста і порівнюється з великим селом (Р. Оришовський).

Польськомовного мемуариста приваблювало також екзотичне місто на скелі - Кам'янець-Подільський, у якому гармонійно співіснували католицизм і мусульманство, костьоли та мінарети (К. Качковський, А. Пшездзєцький, Ф. Ковальський, Ю. Дунін-Карвіцький). У мемуаристичній літературі це місто з'являється в орієнтальному забарвленні й характеризується спокійним толерантним простором, де органічно межують українська, польська, вірменська, турецька, російська, єврейська культури.

Аналіз творчості романтичних правобережних мемуаристів дозволяє стверджувати, що специфіка відображення урбаністичного правобережного простору полягала в його протиставленні рустикальному. Місто розглядалось як необлаштований, небезпечний, екзотичний, карнавальний простір, місце вимушеного тимчасового перебування, на яке мемуарист дивився критичним оком консервативного жителя сільської резиденції. Саме тому правобережна мемуаристика досить тенденційно відображала будь-який урбаністичний простір - київський, бердичівський, кременецький, кам'янець-подільський або петербурзький, московський, віленський чи варшавський.

Рустикальний простір для правобережного мемуариста був символом центру світу, батьківщини й гармонії, тому традиції і змістовність сільської резиденції виявляють у мемуаристичних текстах значно більше цивілізаційних переваг і цінностей. Урбаністичний простір характеризує іншу реальність, функціональну, привабливу й небезпечну. Кременець символізує освіченість і світськість, Овруч - шляхетність і патріотизм, Житомир - вогнище польського життя, Бердичів - балагульський етикет та єврейську культуру, Київ - осереддя православ'я, а Кам'янець - мусульманства. У поєднанні рустикальний та урбаністичний простори становлять органічний неподільний мегатекст зі своїм репертуаром персонажів, локусів і сталих міфологем, що представляють мемуаристику Правобережжя, як самодостатнє перевідтворення доби.

Третій розділ "Комунікативні та поетичні особливості мемуаристичних текстів Правобережної України доби романтизму".

У підрозділі 3.1 "Часопросторові комунікативні диспозиції польськомовної мемуаристики Волині, Київщини та Поділля" висвітлено візію Правобережжя "з-за Бугу" західними та "з-за Дніпра" східними сусідами: перші сприймали Правобережжя як метафізичний простір, що пливе "молоком і медом" (С. Трембецький, А. Міцкевич), "маточник" польського романтизму (Ю.І. Крашевський, Ю. Уєйський), а другі - як небезпечний (М.І. Мамаєв, Є.Ф. Комаровський). Ця сторона антиномій просторового дискурсу була зорієнтована не на Санкт-Петербург, Варшаву чи Вільно, а на Житомир та Київ. Інша сторона подається через виявлені в текстах внутрішні бінарні опозиції: один - інший, свій - чужий, ми - вони, друг - ворог, поляк - росіянин, поляк - інший поляк, католик - православний, лівий - правий береги Дніпра тощо.

Опозиція "свій - чужий" часто виявляється в сучасних українських і польських дослідженнях. Однак мемуаристична література Правобережжя такого яскравого позиціювання не виявляла з кінця ХVIII ст. і до повстання 1831 р. (К. Ружицький, М. Чайковський). З аналізу текстів видно, що ця опозиція стосувалась лише влади, а не пересічного росіянина (Н. Олізар - М.А. Римський-Корсаков). Проблеми, пов'язані з кодексом дворянської честі, взагалі не носили характеру міжнаціонального протистояння (М.І. Мамаєв - А. Павша), а польськомовна література того часу досить помітно впливала на творчість російськомовних письменників (В.Г. Короленко, М.С. Лєсков). Після листопадового повстання польськомовне населення Правобережжя опинилось на маргінесі культурного простору Російської імперії, що зумовило появу невластивого регіону антагонізму між спільнотами та опозиційне ставлення правобережного мемуариста до великоросійського й великопольського впливів.

Доба романтизму стала підґрунтям конфлікту "свій - свій інший" між поляками Королівства Польського й Правобережжя. В мемуаристиці це виявилось через категоричне несприйняття на теренах Королівства Польського Волинсько-литовської котерії, зумовлене непорозумінням між правобережним письменством і Ю.І. Крашевським, який шукав моральної підтримки за межами краю. Для нього модель поведінки "чужий серед своїх" у Житомирі виявилась умовою набуття статусу "свого серед своїх" у Варшаві. Вл. Міцкевич пише про протиставлення Києва Парижу. Польська еміграція не сприймала творчості М. Чайковського. Спробою аналізу проблеми став нарис "Ми й вони" Ю.І. Крашевського, який репрезентував перші зразки політично-алюзорної мемуаристики, де категорія "ми" означала гурт, що уособлював кастовість і самозамкнутість.

Поразка 1863 р. нейтралізувала лідерів художнього процесу, що зумовило занепад літературних центрів. З'явилось нове семантичне переосмислення простору мемуаристичного тексту опозицією "свій - чужий", і, як наслідок, польськомовна мемуаристика втратила свою системність і компаративність, що зумовило слабку інтегрованість у простір як власне російської літератури, так і польської. Знаходження в лімінальному просторі спонукало польськомовних мемуаристів зберегти для нащадків аксіологічні здобутки й самобутню регіональну ідентичність. Це виявилось у стійких поетичних особливостях тексту, бажанні захистити первісність свого простору, тримаючись "гурту" або "купи". Процеси гуртування персонажів представлені в кількох аспектах: історичному (рівень відповідності імені персонажа реальній антропонімії правобережного простору), культурологічному (місце персонажа в загальній та регіональній аксіології), етичному й політичному (алтерність), мемуаристичному (композиційність). Визначальним у дослідженні мемуаристичного простору є системний підхід, де ім'я в гурті є одним із організуючих структурних компонентів, пов'язаних з усіма рівнями тексту, від найменшої одиниці сюжету - події, до найбільшої - мегапростору польськомовної мемуаристики Правобережжя.

Формально-текстове виявлення гуртування полягало в блокових, реєстрових, системних переліках родових онімів правобережних родин, частина яких мала в тексті лише ситуативне значення без семантичного навантаження. На Правобережжі ця тенденція мала сакрально-сугестивний характер. Гуртування одноплемінників як форма окреслення родинного простору розвинулось у кременецький період (А. Фелінський) і набуло системності в житомирський (Ю.І. Крашевський). Дослідження семантичної й функціональної значущості номінацій стало важливим напрямком аналізу їх текстуальних та інтертекстуальних зв'язків, адресності та семантики. Блокове вживання прізвищ посилювало вірогідність впізнавання "свого, знайомого" серед множини "інших, незнайомих" і стимулювало прагнення правобережця до гуртування з усіма перевагами корпоративно-структурованого суспільства (Є. Івановський, Ю. Коженьовський). Найбільша увага приділялась соціально-знаковим родинам краю, які мали визначати межі простору, окреслювати певну культуру й формувати "гуртову" поведінку.

Групування правобережних персонажів на сторінках мемуаристичних текстів завжди диференційоване й залежне від аксіологічних пріоритетів автора, що утворювали певні інкорпорації та ілюстрували структурованість суспільства: географічну (волиняни: житомиряни, кременчани, овручани), станову (шляхта, чиновники, духовенство, палестранти), ідеологічну (православні, католики, іудеї, масони; конарщина, селянські комітети). Найбільш сталими вважаються гуртування за знаковим онімом, наприклад, Т. Цецюри (Є. Івановський) чи І. Виговського (М. Чайковський). Однак майже відсутні відомості про "членство" в групі родів з Великопольщі чи російських губерній. Потрактування імен відбувається як на семіотичному рівні, так і знаковому, де, завдяки розташуванню в діахронічному чи синхронічному просторах, відбувається його програмування на очікувану реакцію й рецепцію. Розгляд категорії гурту в узагальнюючій сукупності польськомовного мегатексту приводить до висновку, що цей феномен на Правобережжі мав виразний і закритий характер, свідчив про структурованість суспільства, пояснював міграцію з однієї синтагматики до іншої в межах українсько-польського пограниччя. Це можна вважати підтвердженням замкнутості не лише певних гуртів, але й загалом правобережної польськомовної мемуаристики, яка виявляла особливий регіональний тип ідентичності.

У розділі розглядається також поняття "мундир", що є периферійним референтом простору, семіотичною одиницею, яка не розкриває, а поглиблює уявлення про нього й містить важливе семантичне навантаження. Мундир сприяє локалізації гурту, визначає суспільний статус і місце його носія в просторі, спонукає реципієнта солідаризуватися з гуртом або протиставлятися, позначає стать, фах, професію, тощо. Поняття "мундир" вибудовує численні семантичні таксономії, прочитання яких відбувається в різних площинах інтерпретації мемуаристичного тексту. Дисертант зазначає, що на Правобережжі ставлення до мундира завжди було сакральним. Його достойним конкурентом у регіоні можна вважати лише народний одяг (Я.Д. Охоцький, М. Дубецький). У мемуаристичному тексті він диференціював соціально-суспільну вертикаль, визначав корпорацію, регіональний тип ідентичності, мав властивості сигналу й варіативне потрактування залежно від "історії", що з ним траплялася: мундир, як покарання (Ф. Карпінський), як "світ навиворіт" (М. Чайковський), як диференціатор антиномії "свій - чужий" (Г. Жевуський) та "свій - інший свій" (Н. Олізар), "мундир-чепурун" (Ю. Дунін-Карвіцький), "мундир-епатаж" (Є. Фелінська). Крадіжка мундира з мертвого, носіння чужого мундиру, поява в невідповідному мундирі в публічному місці - розглядаються в регіональній мемуаристиці як елементи соціальної секуляризації регіональних традицій. Мундир у мемуаристичному просторі Правобережжя набув функцій утворюючої й руйнівної сили, став формою вшанування й зневаги, подібності й окремішності персонажа, тобто вагомою сюжеторушійною подією тексту. Однак найголовнішою його функцією називається компетентне "прочитання" політичних алюзій та аксіологічних домінант мемуариста.

Підрозділ 3.2 "Системні кореляції документального факту в правобережних мемуарах" присвячено аналізу поетичних особливостей мемуаристичного тексту з точки зору визнання документального факту жанровизначальною та стилеутворюючою ознакою (Л. Гінзбург, М. Коцюбинська, Б. Кубіс), що має різнохарактерну природу, розглядається як мистецьке узагальнення мемуариста і в більшості мемуаристичних сюжетів має свою реальну протооснову та знаний реципієнтами твору протосюжет.

Зіставлення мемуаристичних текстів доводить, що поетичною властивістю документального факту є суб'єктивне авторське потрактування певної події історичного або легендарного походження, повнота чи неповнота повідомлення. Так, порівняльний аналіз авторської інтерпретації історичного факту розстрілу повстанця в Житомирі у 1812 р. ("Записки" Є.Ф. Комаровського, "Лучани.1812" М. Чайковського, "На Кресах і за Кресами" М. Дубецького) доводить, що дієва канва трьох сюжетів співпадає. Однак у кожному з них історичний факт отримав нові, іноді суперечливі властивості та емоційні акценти, що дозволяє говорити про нього як про факт художній. Порівняння дозволяє проілюструвати генезис документального факту й динаміку саморуху в діахронічному часі.

У підрозділі розглядається також первинна функція документального факту - інформування читача про умовно невідоме. Відмінною рисою правобережних мемуарів є супровід повідомлень доповненнями, уточненнями, поясненнями, виправданнями, що надають йому додаткових рис, відтінків, якостей, демонструючи переваги громадянського над особистісним, сакрального над профанним. Наголошено, що специфіка реконструкції та селекції фактів мемуаристики українсько-польського пограниччя доби романтизму полягає, як правило, в домінуванні тенденції цілісного відтворення події над її руйнуванням. Іноді, з метою звичного для мемуарів прагнення до самовиправдання позиції автора-наратора, зустрічаються пропуски або замовчування певних фактів, а не навмисне їх викривлення. Це, в свою чергу, сприяло формуванню на Правобережній Україні специфічного літературного етикету.

Особливістю сучасного сприйняття документального факту є неповнота та односторонність повідомлення. Зокрема, Г. Олізар у "Мемуарах" написав, що сонет "Аюдаг" А. Міцкевич присвятив саме йому. Сьогодні майже всі коментарі до "Аюдагу" містять посилання на мемуари Г. Олізара. Однак брак інформації про роботу А. Міцкевича над сонетом та відсутність інших фактів, які підтверджували б достовірність повідомлення Г. Олізара, надають цьому факту дещо міфологічного характеру.

Однією з найбільш властивих правобережному мемуаристичному текстові форм існування художнього факту є процесуальність. Стадії зародження передує історично значущий протосюжет чи протофакт. Пригадування та ранжирування фактів демонструє узгодженість їх особистісної ваги із принципами визнаного на Правобережжі літературного етикету. Для внутрішньої стадії характерною є попередня апробація факту в чернетковому або якомусь спорідненому тексті (лист, щоденник), де відбуваються його первинні аксіологічні кореляції й сюжетне оформлення. Для періоду метаморфоз та підсумків властива неконфліктна творча інтерпретація документальних фактів, підпорядкована головній концепції повідомлення, в результаті чого інтерпретований факт не стає докорінно відмінним від протофакту. Так, Ю.І. Крашевський у "Мемуарах" згадував, що найтяжчим було його життя в Житомирі під час кураторства в гімназії. Внутрішня стадія процесуальності цього факту видна з листів письменника до рідних, публікаціях на сторінках "Варшавської газети" та в "Романі без назви". Його підтверджують мемуари Т. Бобровського, Е.М. Галлі, Є. Івановського, К. Качковського. Остаточне закріплення факту відбулось під час роботи Ю.І. Крашевського над останнім розділом своїх мемуарів. Так, спираючись на минулі спогади, попередні нотатки, інші письмові свідчення, пройшовши період метаморфоз та узагальнень, факт проблемного життя в Житомирі набув властивостей підсумкового факту й нової якості для текстуальних інтерпретацій, як і раніше, залишаючись при цьому неприхованим фактом проблем особистісного характеру.

Зазначається, що документальний факт у мемуаристичному тексті має дві стадії існування: умовно статичну та динамічну. Статичність має властивості фонового характеру, субстанційованої номінації, позначення певного простору й часу. В експозиції мемуаризованого роману "Пан Стольникович" Ю. Коженьовський наводить історичні факти й називає десятки впливових імен, надаючи твору регіональної часопросторової визначеності. Інше використання факту з динамічною пролонгацією в тексті спостерігається в експозиції "Волинських вечорів" Ю.І. Крашевського, де містяться факти з його життя в Грудку, Губині, Житомирі, про померлих І. Головінського, Ю. Маєвського, К. Коморницького. У Ю.І. Крашевського, на відміну від Ю. Коженьовського, ці факти не виконують функції історичного тла. Вони мають резюмуючий характер, динамічність якого виявляється в пролонгації "настрою" експозиції на всю наступну нарацію стомленого та розчарованого мемуариста. Таке динамічне функціонування документального факту співвідноситься з поетикою романтизму і має виразний алюзорний характер, що сприяє художній об'єктивізації факту та максимальному його узагальненню.

У розділі наголошено, що особливе місце в мемуарах займають факти, створені творчою уявою. Відмінність між документальними та вигаданим фактами полягає в наявності або відсутності протофакту. Вигаданий факт додається до об'єктивних і розміщується між ними в сюжетній зв'язці, не руйнуючи правдоподібності оточення (дата народження Г. Олізара). Важливою художньою особливістю мемуаристичного факту вважають його психологічно-емоційне програмування. Є. Фелінська у "Спогадах з подорожі до Сибіру" дбайливо хронометрує пересування від місця арешту до місця ув'язнення, майстерно використовуючи при цьому емоційність художнього факту. Читачеві того часу неможливо було уявити й адекватно сприйняти відстань у три тисячі кілометрів, тому авторка застосовує паралельну метричну систему - місяць безперервного пересування. У такому контексті використання факту набуває виразних сенсорно-перцептивних рефлексій, а психологічний "тиск" художнього факту й особливості його подачі в тексті надають мемуарам емоційних властивостей художньої літератури.

Кілька фактів можуть утворювати систему концептів. Дисертант стверджує, що мета системного викладення фактів полягає в прагненні переходу від суб'єктивного їх трактування до об'єктивізації через надання їм типологічного характеру. Прийом багаторазового вживання однотипних чи тотожних фактів дозволяє глибше побачити всі його нюанси, довше утримати емоційне враження, зміцнити довіру до нього. Цей процес руху від факту до концепту - завжди художньо суб'єктивний. У "Мемуарах" Я.Д. Охоцького є багато фактів, які переконливо свідчать про поширення на той час пияцтва. Однак В. Борейко в своїх мемуарах наполягає на відсутності цього явища, що підтверджують мемуари К. Міцовського. При порівнянні наведених фактів виникає колізія бінарного протиставлення: правдивість-неправдивість, що є закономірним результатом розгляду певного явища лише в межах однієї підсистеми "пияцтво". Ці факти набиратимуть логічної завершеності й цілісності, лише якщо розглядати їх у межах системи "пияцтво-тверезість". Дисертант приходить до висновку, що використання фактів тільки з однієї підсистеми було досить поширеним явищем правобережної мемуаристики. Саме таке "одностороннє" їх використання вело до поширення в мемуаристичних текстах багатьох стереотипних концептів, серед яких: "минулий час - кращий за сучасний", "Україна - молоко й мед", "польський шляхтич і український селянин - друзі", "росіянин - ворог", "торговець чи фактор - брехун". Тому особливістю аналізу документальних фактів визнається обов'язкове відтворення протилежної підсистеми, на основі чого стає можливим системний їх аналіз та об'єктивне наближення до аксіологічних пріоритетів епохи.

Особлива увага в підрозділі 3.3 "Правдоподібність як поетична атрибуція мемуаристичного тексту" приділена категорії художньої правдоподібності, яку можна вважати найвищою та абсолютною аксіологічною домінантою правобережного мемуаристичного тексту доби романтизму, що мала різні форми виявлення. Одна з них - "клятва очима" стала нормою тогочасного літературного етикету. Це "присягання" автора в правдивості тексту, наприклад, "все, що пишу, бачив своїми очима" (В. Борейко, Я.Д. Охоцький, А. Анджейовський, З. Щ. Фелінський, Ю. Дунін-Карвіцький).

Підвищення правдоподібності мемуаристичного тексту могло досягатись завдяки використанню щоденників (Є. Фелінська), наукових фактів (К. Качковський), публіцистики та чужих мемуарів (Є. Івановський), інших інтер - та метатекстів. Пам'ять автора, з одного боку, виступала основним джерелом правдивої інформації, а з іншого - через певні аберації могла бути засобом ненавмисного викривлення документальних фактів. Так, спогади про перебування в 1816 р. імператора Олександра І в Житомирі знайшли відображення в мемуаристичних текстах Я.Д. Охоцького, А. Павши, М. Чайковського, Е.М. Галлі та М. Дубецького. Кожен з авторів акцентував увагу на тому етапі царського візиту, до якого був причетним, переконливо доводячи істинність свого тексту, в результаті чого картина виявилась досить суперечливою. Аналогічна поліваріативність сюжетів пов'язана також з мемуаристичними рефлексіями особи Г. Шашкевича (Т. Бобровський, З. Щ. Фелінський, М. Чайковський). Кожен з варіантів може бути свідченням контекстуальної правдоподібності, в чому читача переконують деталізація опису, екстримізація фабули, залучення груп свідків, експозиція та построзв'язка сюжетів.

У роботі підкреслюється, що ступінь правдивості мемуаристичного тексту залежить від волі автора-наратора, який сам визначає її межу, рівні відвертості та свободи. Так, Н. Олізар у "Мемуарах каштеляна" свідомо розповідає про свою втечу з в'язниці лише частину правди. Порівняння його варіанту з "Мемуарами" М.І. Мамаєва відкриває іншу інформацію про втечу. У контексті поєднання двох текстів читач отримує можливість сформувати власну думку про ступінь їх правдоподібності. Головним дозатором міри правдивості усвідомлено чи інтуїтивно часто виступав видавець тексту. Втручання видавця в оригінальний текст ілюструють ті ж "Мемуари каштеляна", в які видавець вставляє свої уточнення й коментарі, вилучає з тексту імена, замінюючи їх астеріксами, використовує різні стилістичні прийоми підвищення правдоподібності оригінального тексту та його інтелектуалізації.

Прагнення правдивості зумовило виникнення антиномічної системи: "правдивість" - "імітація", яку яскраво репрезентують "Мемуари Варфоломія Міхаловського" Г. Жевуського. Правдивість мала зростати завдяки розгорнутій експозиції про походження рукопису, абрисом головних віх життя В. Міхаловського, залученням широкого кола історичних персонажів та подій, коментарів справжнього автора щодо твору свого двійника. Зазначається, що необхідність створення подібних мемуарів диктувалась бажанням Г. Жевуського вкласти своє бачення минувшини в уста вигаданого хронікера, щоб уникнути гострої критики, яка супроводжувала "Моралеописову мішанину Яроша Бейли". Містифікація Г. Жевуського продовжилась на сторінках "Пам'яток старого литовського шляхтича", які стали своєрідною пролонгацією вже "Спогадів пана Северина Соплиці" та "Мемуарів Варфоломія Міхаловського".

У дисертації правдоподібність мемуаристичного тексту розглядається як рухлива категорія, яка не має абсолютного характеру, є вибірковою, частковою і завжди недомовленою, сюжетно незавершеною, спрямованою в часову перспективу або ретроспективу. У кожному конкретному тексті правдоподібність виявляється різною мірою. Вона може мати вибірково-синтезований характер (зміна акцентів у спогадах Я.Д. Охоцького, А. Павши, М. Чайковського, Е.М. Галлі та М. Дубецького чи замовчування певних фактів власного життя в мемуарах Н. Олізара та М.І. Мамаєва) або межувати з легендарністю (згадки про Г. Шашкевича).

Рівень правдоподібності мемуаристичного тексту певною мірою визначався суб'єктивною мотивацією творчої діяльності автора по перевідтворенню події в мемуаристичному часопросторі. Авторські етично-естетичні установки зумовлювали варіативність читацьких рефлексій мемуаристичного тексту. У цьому контексті вбачається закономірне сприйняття / несприйняття тексту одного митця іншим. Ю.І. Крашевський, рецензуючи "Мемуари" К. Козьмяна, гостро критикував автора за відсутність у деяких моментах правдивості.Ш. Аскеназі в своїх спогадах піддав не менш гострій критиці мемуари Я.Д. Охоцького та їх видавця Ю.І. Крашевського за недостовірність. Стверджується, що відмінність уявлень мемуаристів про художню правдивість часом формувала діаметрально протилежні естетичні враження від мемуаристичних текстів і провокувала виникнення довкола них конфліктів.

Мемуари, апріорі передбачаючи нефікційність, штучно корегували минувшину: автор - у власному тексті, реципієнт - у критичних доповненнях, уточненнях, категоричних запереченнях (полеміка між К. Ружицьким та Ю. Дверніцьким). Аналіз функціонування категорії правдивості в правобережному мемуаристичному тексті дозволяє стверджувати, що головною причиною варіативності рефлексій було перебування мемуариста й реципієнта в різних площинах розуміння правдоподібності, зокрема в питаннях вільного розкриття особистості (М. Чайковський - Садик-Паша), персоніфікації та міфологізації історичних явищ (Г. Жевуський - В. Міхаловський), інтуїтивного світосприйняття (Є. Фелінська). Саме такі властивості жанру роблять мемуаристичний текст Правобережжя фактом творчого літературного процесу доби романтизму - епохи, що активно впроваджувала нові естетичні коди.

Поетичними особливостями правобережної мемуаристики можна вважати міфологізацію та сакралізацію минулого, поетизацію буденності, підвищену увагу до естетичної категорії правдоподібності та документального факту. Однак розуміння цих феноменів забезпечувалось суб'єктивним їх потрактуванням на рівні автор - читач, продукувало різні форми їх рецепцій, що дозволяє говорити про них лише як про конкретнотекстуальні художні правдоподібність і факт, що, в свою чергу, забезпечило жанру художню рецептивність. Як наслідок, це підтверджує синтетичну та ситуативно рухливу природу мемуаристичного геному польського мемуаристичного тексту Правобережжя доби романтизму.

У Висновках представлено основні підсумки дисертаційного дослідження. Мемуаристику Волині, Київщини та Поділля репрезентовано як ускладнено структуровану таксономію з розвинутою системою мемуарно-щоденникових жанрів та піджанрових різновидів, а також специфічним наративно-хронологічним стилем, регіонально орієнтованою проблематикою та особливою поетикою, що знайшло відображення у втіленні ідей народності літератури, власних традицій, культури, історії. Еволюція мемуаристичних жанрів українсько-польського пограниччя доби романтизму відбувалася за складних суспільно-політичних умов, є яскравим прикладом залежності літературних процесів від історичних, соціокультурних та ідеологічних домінант, які виокремили Правобережну Україну як польськомовний літературний регіон.

До історичних чинників формування Правобережжя як лімінального літературного простору віднесено: розділи Речі Посполитої; повстання 1831 та 1863 рр. й агресивну антипольську політику царського уряду. Це знайшло своє відображення в комунікативних диспозиціях і відбилось на поетичних особливостях мемуарів і наративному стилі, які поступово еволюціонували від толерантно виважених рефлексій до алюзорних і відверто тенденційних. Серед соціокультурних передумов відзначено: поліетнічність регіону, яка виявила розмаїття світоглядних позицій мемуаристів; високий рівень освіти й культури правобережної еліти, які детермінували потребу формування родинних архівів та укладання особистих спогадів; висококваліфікований викладацький склад польських освітніх закладів і давні літературні традиції; високий рівень громадської активності правобережців. Релігійні чинники виявились через пожвавлену літературну діяльність представників католицького духовенства, казання й промови яких уплинули на формування правобережної мемуаристики.

Генезис мемуаристики польсько-українського пограниччя доби романтизму - багатовекторне та ускладнено структуроване явище, для вивчення якого застосовувались різні наукові принципи й підходи. У діахронії явище поділяється на два періоди: кременецький (кінець ХVІІІ ст. - 1830 рр.), який репрезентував ідеали Просвітництва і преромантизму, та житомирський (1840 - 1860 рр.), що розвивав романтичні тенденції. У синхронії виділено мемуаристику шляхетських резиденцій та еміграції. У дослідженні застосовувались також просторовий та особистісно-лідерський принципи сегментування мемуаристичної літератури українсько-польського пограниччя. Перший локалізує Волинь, Київщину й Поділля як губернські простори, котрі розвивали в мемуаристиці урбаністичні тенденції, і шляхетські резиденції в містечках і селах, які обстоювали переваги рустикального простору; а другий протиставляв мемуаристику літературних кіл панславістські орієнтованого Г. Жевуського та патріотично спрямованого Ю.І. Крашевського.

У дослідженні запропоновано також періодну, групову та циклічну візії еволюції мемуаристики українсько-польського пограниччя. Виділено й обґрунтовано два основні періоди розвитку правобережної мемуаристики.1793 - 1820 рр. - час виокремлення Правобережжя як літературного регіону; затухання ідей Просвітництва; функціонування мемуарів у традиційних європейських просвітницьких формах, набуття жанрами подорож і щоденник ознак романтичного стилю, регіональної виразності; толерантного співіснування різнорідних літературно-естетичних моделей; домінування в наративному мисленні правобережної мемуаристики виразного дидактизму, монументалізму й пафосності. 1820-1860 рр. - період утвердження романтизму, розвитку системи мемуаристичних жанрів та їх регіональних варіантів, набуття мемуаристикою статусу провідного жанру регіону.

На українсько-польському пограниччі виділено також три основні етапи групування правобережних мемуаристів. На першому етапі виокремлено регіональні літературні центри західної літературно-естетичної орієнтації у Кременці та східно-слов'янської у Межирічі Корецькому й Умані. На другому - утворилась Волинсько-литовська котерія (ідеї панславізму й толерантної адаптації правобережних поляків до існування в просторі Російської імперії) й сформувалось літературне коло прозахідної орієнтації Ю.І. Крашевського (підтримка національно-визвольного руху). Третій етап - утворення літературної польської еміграції з Правобережної України, яка вписала правобережну проблематику в контекст європейської мемуаристики, сприяла закріпленню романтичного образу мемуариста - патріота й борця. До основних циклів правобережної польськомовної мемуаристики віднесено твори, об'єднані історичною тематикою: війною 1812 р.; декабристським рухом 1825 р.; повстанням 1831 р., рухом Ш. Конарського; подіями 1863 р.

Правобережна мемуаристика представлена в дослідженні як самодостатня літературна таксономія, якій притаманні: родово-жанрові дифузії; розмитість класичних жанрових критеріїв; динамічність і здатність змінювати генологічну структуру. Ці особливості визначаються: специфікою Правобережжя як літературного регіону; визначеністю рецепцій у часопросторі українсько-польського пограниччя; проблемно-тематичною повторюваністю; діалогічними стосунками з польською, українською, російською, німецькою та ін. літературами; варіативністю, рухливістю, амбівалентністю таксономічних підсистем.

Генезис правобережної мемуаристичної таксономії мав два вектори розвитку з характерною поетичною атрибуцією: регіонально-старожитній (регіональна екзотичність, натуралістична деталізованість, відсутність авантюрних сюжетів, підвищена увага до регіональних особливостей) та європейський ("легкість" сюжету, підвищений рівень психологізму, емоційність та індивідуалізм, наявність утаємничення й пригодницької інтриги).

У роботі виділено кілька підходів диференціювання правобережної мемуаристичної таксономії: за принципом утворення жанрових модифікацій - мемуари (домашні, військові, історичні, політичні, сімейні; спогади), щоденники (власне щоденник, щоденник подорожі, записки), подорожі (пілігримка, подорожування, орієнтальна, примусова, рідним краєм, наукова, митця по Європі), нариси (подорожній, натуралістичний, історичний, характерів, моральний, картинки), портрет (літературний, військового діяча, пересічної людини), казання; за приналежністю проблематики - соціальна (мемуаристика шляхетська, дрібношляхетська, клерикальна, військова) та цехова (мемуари письменницькі, палестрантські, кременецькі, декабристські); за просторовим критерієм (кременецька, житомирська, волинська, кам'янець-подільська, київська, сибірська); за гендерною дефініцією (чоловіча й жіноча); за регіональною специфікою (конволютні й домашні мемуари).

Виокремлений у дисертації канон авторів і текстів є ситуативно рухливою системою, центром якої визнано твори, що відповідали класичному уявленню про жанр мемуарів (Ю.І. Крашевський, Є. Івановський, М. Чайковський), і були створені в часопросторових межах правобережного романтизму. Периферія романтичного канону, з одного боку, представлена мемуаристикою правобережного Просвітництва й сентименталізму (Я.Д. Охоцький, С. Букар), сформованою в кінці XVIII - 1820 рр., а з іншого - мемуарними творами періоду затухання романтизму, позитивізму та реалізму (Ш. Аскеназі, М. Дубецький, Ю. Дунін-Карвіцький, Ф. Равіта-Гавронський), що створювалися з 1860 рр. до кінця ХІХ ст. У мемуаристичному каноні українсько-польського пограниччя доби романтизму виокремлено кілька суміжних параканонів: перший представляють мемуари, написані не польською мовою: французькою (О. де Бальзак, де ла Фліз), німецькою (В. Кун, К.Д. фон Роммель), російською (Є. Комаровський, В. Короленко, М. Мамаєв); другий - мемуаризовані тексти, що лежать на пограниччі генологічних видів (Л. Голембійовський, З. Доленга-Ходаковський, А. Яблоновський). Тріада "канон-периферія-параканон" є взаємозалежною динамічною структурою, яка зумовлює дифузію текстів, жанрів, наративу, поетики та ілюструє актуальність і життєздатність правобережної мемуаристики.

У дослідженні виявлено характерні особливості наративного мислення: просторово-часові кореляції історичних фактів для підсилення їх сугестивного впливу; національно-патріотична тенденційність, романтично-суб'єктивне сприйняття подій; шляхетний літературний етикет; жанрова деканонізація; міфологізація наратора та героїв тексту з яскраво вираженою героїко-патріотичною акцентуацією; ідеалізація минувшини; домінування асоціативного способу організації композиції певного сюжету над причинно-наслідковим; органічне поєднання різних стильових манер, що віддзеркалюють сільську впорядкованість минулого й міську хаотичність сучасного часопростору.

Дослідження стилю правобережних мемуарів дозволило встановити наступне: розвиток романтичних тенденцій у регіоні був повільним і виявлявся в паралельному функціонуванні в текстах різних художніх стилів навколо домінуючого романтичного; чітких ознак романтичного стилю правобережні мемуари набули лише в 30 - 60-х роках ХІХ ст., який виявлявся у творах суміжних жанрів: романах, драмах, поемах, подорожах, а також у деяких збірниках чи конволютах особистих документів культурологічного характеру; мемуарам властиві родово-жанрові дифузії; межі між власне мемуарним та мемуаризованим текстами є рухливими; нашарування авторського й редакторського стилів та стилю відповідних епох і політичних тенденцій формують специфічний багатовимірний літературний простір; характерними рисами романтичного стилю були: глорифікація периферійності та провінційності; акцентуація уваги на внутрішньому стані наратора; використання індивідуальної та спонтанної експресії. Проаналізовані в роботі властивості мемуарного стилю Правобережжя не вичерпують проблему, однак визнаються домінантними та визначальними тенденціями, що мають жанроутворюючий характер тексту, який набув регіональної специфічності.

Проблематика польської правобережної мемуаристики є складовою літературознавчого контекстуалізму, яка в залежності від змісту утворює певні цикли й формує особливості генологічної еволюції. З культурно-історичної точки зору, проблематика демонструє пріоритети регіональних проблем над загальнодержавними і здатність автора-наратора відсторонюватися від внутрішніх регіональних конфліктів і суперечностей у випадку виникнення зовнішньої загрози. З точки зору ейдологічної редукції довкілля та його ідей проблематику в діахронії можна поділити на минулу й сучасну, де особливо гостро проявляється тенденція возвеличення минулих часів і критичне сприйняття сучасності; а в синхронії - рустикальну та урбаністичну, де сенс правобережного оточення переживається наратором у залежності від сприйняття простору як материнського безпечного чи чужого загрозливого. З точки зору інтерпретації міфу, проблематика сприяла формуванню низки правобережних символів: урбаністичних (шляхетний Овруч, освічений Кременець, карнавальний Бердичів), просторових (Україна спливає молоком і медом), соціальних (шляхтич-католик, православний селянин). За сугестивним спрямуванням правобережної проблематики мемуарні тексти виявляють: особистісну орієнтацію (безпосередній опис власного життя та діяльності видатних правобережців), групову (авторська візія діяльності регіональних товариств і об'єднань), міжгрупову (виявляє ставлення мемуариста до різного роду соціальних, ідеологічних і безпосередньо літературних угрупувань). Важливе місце в правобережній мемуаристиці займає проблема співвідношення моралі й моральності, що зумовлює загострення уваги на етичних поняттях шляхетської честі, гідності й совісті.