Словесність народів Закавказзя в наукових студіях українських орієнталістів кінця ХІХ – початок ХХ століть: рецепції й дистрибуції

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

СЛОВЕСНІСТЬ НАРОДІВ ЗАКАВКАЗЗЯ В НАУКОВИХ СТУДІЯХ УКРАЇНСЬКИХ ОРІЄНТАЛІСТІВ КІНЦЯ ХІХ - ПОЧ. ХХ СТОЛІТЬ: РЕЦЕПЦІЇ Й ДИСТРИБУЦІЇ

Виконала:

Алієва Заміна

КИЇВ - 20061. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Вільнолюбиві народи Закавказзя, які пережили жахи монгольського іга та воєнних походів Тамерлана, ніколи не корилися іноземним загарбникам, піднімаючись на боротьбу за своє звільнення та відновлення державної незалежності. Невтомно та наполегливо боролися вони також проти місцевих експлуататорів, невтрачаючи національного обличчя й естетичної своєрідності.

Літературні взаємини народів Закавказзя зі славною й багатовіковою історією зберігаються й розвиваються в новітніх часах, дотримуючись принципів, започаткованих у сиву давнину. Але вони виходять далеко за межі регіональних контактів, сягаючи, наприклад, берегів Дніпра. Як і в минулому, до сфери спільних інтересів входять не тільки методи боротьби з іноземними поневолювачами та місцевими кривдниками, а й прагнення культурної інтеграції з туземцями, ба й більш віддаленими народами - російським та українським. На місцевому рівні можна простежити взаємодію літературно-естетичних надбань, наприклад, спільність поетичних форм: газелі, гошми, мухаммаси, рубаї, месневі та виражальних засобів - образи солов'я, троянди, свічки й метелика, стріл повіків та лука брів. На європейських горизонтах притягальними були силабо-тонічна система віршування, тематика національно-визвольних рухів, система морально-етичних принципів, тонкощі фольклорно-етнографічних надбань. Зацікавлення цими сферами, як випливає зі сказаного, не були односторонніми. Воно мало і зворотний характер.

Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена суспільно-політичними та культурними контактами, які на двосторонньому рівні активно підтримують розвинені народи Закавказзя (азербайджанці, грузини, вірмени) з незалежною Україною, на території якої проживає нині велика кількість кавказьких народів, наприклад, азербайджанців, об'єднаних у земляцтва, що видають у Києві свою газету “Голос Азербайджану”.

Політична й культурна інтеграція зі Сходом сприяє, зокрема Україні, долати певні негативи релігійного, етичного, мовного характеру, що вкоренилися у свідомості сусідніх народів. Історико-пізнавальне та виховне значення у цьому плані мають глибоко інтернаціональні художні та наукові твори переважної частини українських учених другої половини ХІХ - поч. ХХ ст.

Проблема дослідження актуальна у наш час з огляду на пожвавлення “ісламського фактора” у внутрішній політиці та міжнародних відносинах мусульманських країн, де інтенсивно здійснюється “повернення” віровчення Мохаммеда.

Теоретичною та методологічною основою праці є історико-порівняльний метод, принцип рецепції як мистецько-художньої єдності, що бере участь у динамічному розвитку іншої літератури, принцип мусульманської екзегези, дослідження орієнтального профілю Г.Алієва, М.Брагінського, М.Веркальця, О. Гаркаві, П.Гончарука, Л.Грицик, К.Гурницького, А.Дашдамирова, Т.Кезми.

Виходячи із стратегічних міркувань, які диктує нині непроста сучасність, у дисертації належне місце приділяється геополітичним та культурним чинникам, що об'єднують Україну, Грузію й Азербайджан як стратегічних партнерів.

“Якщо вважати, - пише Надзвичайний та Повноважний Посол Азербайджанської Республіки в Україні Т.Алієв, - що ГУУАМ має свій культурно-цивілізаційний вимір, то народи та держави, яких об'єднує ця міжнародна спільнота, повинні на належному рівні пізнавати один одного, розповідати про себе світові та формувати відповідні погляди у людей цих країн з давньою та багатою культурою й традиціями державотворення”.

Предметом та об'єктом дослідження є літературні переклади, адаптації, наукові праці М.Гулака, О.Навроцького, Л.Лопатинського, А.Кримського у контексті відповідних надбань російської та української науково-культурної скарбниці. Автор дисертації не обминає й такого важливого чинника у взаємодії культур, як громадсько-політична діяльність названих орієнталістів на ґрунті загальнотюркської, азербайджанської, грузинської, вірменської цивілізацій, що крокували в парі з Італійським Ренесансом.

Важливість дослідження, опертого на працях названих українських орієнталістів, випливає з того, що Азербайджан у цьому ряді кавказьких етносів - це не тільки величезна країна, що за чисельністю населення наближається до України, а й ґрунт розквіту всесвітньовідомої культури, джерело оновлення та поповнення світового духовного річища.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на матеріалах оприлюдненої літературно-наукової орієнталістики та архівних документів визначити шляхи наукового засвоєння Сходу в Україні наприкінці ХІХ - поч. ХХ ст., зокрема азербайджанської та грузинської естетики, що була предметом зацікавлення багатьох учених. Значна увага приділяється й такому фактору, як присутність в азербайджанських, грузинських художніх творах феномена української ментальності (“Іскандер-наме”, “Сім красунь” Нізамі, “Обшук” Т.Шахбазі-Симурга, “Студенти” Ю.Чеменземінлі, “Весела весна” Д.Гурамішвілі) та порозумінь на релігійному ґрунті. З іншого боку, аналізується та ж проблема щодо присутності в творах українських учених та митців азербайджанських і грузинських мотивів (“В Азербайджані” М.Рильського, “Райдуга” П.Тичини, “Нізамі” М.Мірошниченка, “ На руїнах Кутаїсі”, “Скарга меча” М.Бажана ).

Мета роботи передбачає постановку та розв'язання таких завдань:

- з'ясувати об'єктивні причини звернення українських орієнталістів до естетики закавказького регіону та наукового аналізу літературних шедеврів азербайджан, грузинів, татар і сусідніх з ними менш численних етносів;

- проаналізувати якість перекладів українською мовою та інтерпретацію творів спільнотюркської, азербайджанської й грузинської усної народної творчості у взаємозв'язках з відповідними українськими надбаннями і якісну міру засвоєння орієнтальних мотивів;

- звернути увагу на інтеграційні процеси культур та роль суспільно-політичних факторів у єднанні України з Азербайджаном, Грузією як стратегічних партнерів впродовж століть;

- визначити культурно-цивілізаційний стержень, довкола якого належить об'єднатися народам-сусідам і розробити стратегічні плани щодо пропаганди їхніх культурних надбань на світових обширах;

- розробити концептуальні засади співробітництва стосовно історичних, політичних та культурних взаємин між Україною, Азербайджаном і Грузією як суверенними країнами, що мають давні узи дружби і не заплямовані релігійними, політичними та етнічними антагонізмами;

- дати оцінки науково-літературним працям М. Гулака, О. Навроцького, Л. Лопатинського, А. Кримського з позицій сучасності, що проливають світло на ставлення азербайджанського, грузинського та українського народів до представників різних культур і релігій.

Наукова новизна дисертаційного дослідження. Зважаючи на наявність значних наукових доробок у царині багатющої спадщини М. Гулака, О. Навроцького Л. Лопатинського та А. Кримського, нами опрацьовано маловідомі архівні документи (Азербайджану, Грузії, України) стосовно історії та літератури закавказьких народів, концептуально висвітлено їхню актуальність у нових історичних умовах цих незалежних держав, знято застарілі ідеологічні нашарування тоталітарного режиму й наближено до їх практичного застосування. У спеціальних розділах, присвячених науковій спадщині М. Гулака, О. Навроцького, Л. Лопатинського і А. Кримського як учасників естетичних процесів кавказького регіону, вперше вводимо до наукового обігу призабуті здобутки цих славних українських орієнталістів, що впродовж століття мертвим капіталом лежали в спецфондах України, Грузії й Азербайджану осторонь наукового ока.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що на її базі доцільно запровадити окремі літературознавчі та журналістикознавчі розділи відповідних дисциплін як у Грузії, Азербайджані, так і в Україні. Дослідження може бути використане як спецкурс для студентів філологічних та журналістських факультетів. Його доцільність є вартісним і з погляду усвідомлення комплексного засвоєння Сходу в українській літературі та науці 2-ї пол. ХІХ - поч. ХХ століть. Тут вперше визначаються форми й засоби відтворення образної системи та стильових особливостей східної поезії українською мовою.

Зв'язок дослідження з науковими програмами, планами і темами Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тема роботи затверджена на кафедрі тюркології відповідно із її планами та темою “Системно-науковий підхід вивчення тюркських культур у відповідності з принципами української орієнталістики”, практичне значення якої викликане сучасними геополітичними контактами і світовими інтеграційними процесами.

Апробація роботи. Основні положення дисертації викладені у 9 наукових статтях, обнародуваних у ваківських виданнях України та Азербайджану, зокрема: “Він пройшов крізь серце А.Кримського” (К., 2003),”О каких славянах - русских или украинцах - рассказывается в поэме Низами “Искандер-наме?” (Баку, 2003); “Тюркська народна словесність у наукових інтересах А.Кримського” (К.,2004); “В символе - душа народа” (Баку, 2004); “Он прошел сквозь сердце А.Крымского” (Баку, 2004); “Lev Lopatinskiy шяrqшцnas vя jurnalist kimi”( Баку, 2004); “Тюркський фольклор// Сходознавчі читання А.Кримського: Тези доповідей наукової конференції 30-31 жовтня” (К., 2002); “Лев Лопатинський як орієнталіст і журналіст” (Львів, 2004); “Узбекская народная словесность в научных исследованиях А.Крымского” (Симферополь, 2004).

СТРУКТУРА РОБОТИ. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та бібліографії (211 позицій). Загальний обсяг дослідження - 200 сторінок, із них - 190 сторінок наукового тексту.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовується актуальність дослідження, розкривається його зв'язок з науковими програмами, планами і темами Інституту філології, завдання, об'єкт дисертаційної роботи, наводяться матеріали і джерела, з'ясовується наукова новизна і практичне значення отриманих результатів.

Домінантою дисертації є культурні взаємини народів Закавказзя зі славною й багатовіковою історією, що збереглися здавен і успішно розвиваються в новітніх часах, дотримуючись принципів, започаткованих у сиву давнину. Проте вони виходять далеко за межі регіональних контактів, сягаючи, наприклад, берегів Дніпра. Як і в минулому, до сфери спільних інтересів входять не тільки методи боротьби з іноземними загарбниками й місцевими експлуататорами, а й прагнення культурної інтеграції з грузинами, азербайджанцями, вірменами, ба й більш віддаленими народами - російським та українським. На місцевому рівні можна простежити взаємодію літературно-естетичних надбань, наприклад, спільність поетичних форм: газелі, гошми, месневі, мухаммаси, рубаї та виражальних засобів. На більш віддалених горизонтах притягальними були силабо-тонічна система віршування, тематика національно-визвольних рухів, система морально-етичних принципів у суспільстві та сім'ї, тонкощі фольклорно-етнографічних надбань. Зацікавлення цими сферами, однак, не були однобічними. У свою чергу вчені із західно-європейських регіонів у силу різних обставин не упускали нагоди запозичити кращі естетичні здобутки у грузинів, азербайджанців, туркменів, а ще більшою мірою - прилучалися до примноження тих багатств як інтерпретатори, перекладачі і навіть творці. Серед них - українські орієнталісти: М.Гулак, О.Навроцький, Л.Лопатинський, А.Кримський , А.Ковалівський та ін.

До речі, в дисертації підкреслюється, що міжнародними символами всього Закавказького регіону стали образи поетичних збірок: “Лейла і Меджнун”, “Фархад і Ширін”, “Юсуф і Зулейха”, “Рустем і Зораб” тощо. Водночас зауважується, що, змальовуючи одні і ті ж сюжети, відгукуючись на одні і ті ж історичні події, грузинська, азербайджанська, туркменська літератури не втрачали національної специфіки, переосмислюючи мотиви та риси, властиві іншій національній естетиці.

У розділі І “Історіографія та джерельна база”, що складається з двох параграфів, здійснюється огляд наукових праць наших попередників у плані порушеної проблеми, подаються оцінки орієнтальних надбань українських учених кінця ХІХ - початку ХХ століть.

Підрозділ 1.1. “Взаємини русів з Орієнтом на тлі історичних процесів” охоплює період співжиття різних східних народів: хозарів, половців, чорних клобуків, булгарів - з русинами - роксоланами, що вміли жити з ними у злагоді та мирі, незважаючи на релігійну приналежність і звичаї. Спираючись на дослідження давніх істориків та паломників, доводимо, що без орієнтальних народів, зокрема хозарів, які володіли письмом, вміли налагоджувати торговельні контакти з найвіддаленішими народами і були охоронцями “Шовкового шляху” від Утіля до Прибалтики, Україна не мала б шансів стати міцною європейською державою з багатою культурою. У художній літературі, як доцільно підкреслює Г.Ломідзе, до якої б нації вона не належала, схрещується історичний досвід різних національних літератур. Жодна з них не може повноцінно існувати, якщо не спирається на здобутки, зроблені всім людством. До речі, цю думку висловлює у монографіях “Кримський як історик” (1971) та “А.Е. Крымский” (1980) К. Гурницький, де ґрунтовно проаналізовані надбання вченого, історичні праці з минулого українських дипломатичних контактів з багатьма народами світу та його літературознавчі дослідження. “Знайомство з Близьким Сходом, з його багатовіковою спадщиною, з овіяними легендами історичними пам'ятками, з книгосховищами Бейрута й Шуейра, - пише К. Гурницький, - остаточно зміцнило молодого вченого на обраному шляху, дозволило вже на початку ХХ ст. стати одним з провідних знавців Сходу, взяти активну участь у створенні московської школи сходознавства, одночасно почати закладати підвалини розвитку орієнталістики в Україні”.

Роботи А.Кримського з тюркології відрізняються чітким дотриманням вітчизняних традицій сходознавства. Адже вчений намагається допомогти тюркським народам Середньої Азії і навіть Закавказзя в подоланні культурної відсталості.

З автобіографії А.Кримського відомо, що до середини 30-х років минулого століття він завершив роботу “Історія Закавказького Азербайджану”, яка починається з клинописних часів і закінчується епохою іранських шахів Сефевідів. Одночасно А.Кримський пише популярні праці з історії Грузії, Азербайджану, про літературу й театр Туркменії, “Історію Закавказзя”, ”Древний язык истории”.

Протягом останніх десятиліть минулого століття А.Кримський продовжував трудитися над монументальним дослідженням - ”Історія хозар”, яка написана на підставі грецьких, латинських, словенських, арабських та інших джерел. А.Кримський вважав, що його дослідження знаходиться на перетині славістики й орієнталістики і покликане заповнити прогалини складного й багатющого історичного минулого Приазов'я та Причорномор'я. В “Історії хозар” А. Кримський змальовує етногенез, культурні взаємини племен і народів, які жили на неозорих просторах від Волги до Кавказу, від гирла Дунаю і передгір'я Карпат.

Вченому загалові України добре відомо, як ставились до орієнтальних надбань А.Кримського вчені та класики української літератури. Він оспіваний навіть у віршах. На жаль, мало відома в Україні ювілейна посвята П.Тичини “А.Є.Кримський (яким він уявляється авторові строф оцих)”.

“В українську літературу А.Кримський прийшов, - вваажає П.Колесник, - на початку 900-х років , в часи великого політичного розброду серед інтелігенції, викликаним ліберальним переродженням та ідейним крахом народництва. Давні ідеали “розумного, доброго й вічного” поблідли. І ось той болючий вакуум для молодого А.Кримського почав заповнюватися українськими патріотичними і національними святощами.

Одне з чільних місць, як вважає К. Гурницький, у науковому доробку А.Кримського займають дослідження грузинського історичного зведення “Картліс Цховреба”, що сприймалося ним впродовж його наукової кар'єри по-різному , і якщо суперечливо, то принаймні неоднаково. Зате з великою повагою ставився він до поеми Шота Руставелі “Витязь у тигровій шкурі”, як і М.Гулак, П.Тичина, О.Гончар , М.Бажан та інші майстри поетичного перекладу.

Розділ П “Аспекти орієнтальних захоплень М. Гулака та О. Навроцького” присвячений аналізові їхнього картвельського й азербайджанського історико-літературного, фольклористичного й мовознавчого наукового доробку .

Підрозділ 2.1. “Із заслання - до вершин Ельбруса”.

Опинившись на Кавказі за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, братчики наполегливо вивчають грузинську, азербайджанську, перську та інші мови, які уможливили доступ до духовної скарбниці практично всього Закавказзя.

Титанічною, гідною подиву була праця українських орієнталістів над перекладом російською та українською мовами поеми Шота Руставелі “Витязь у тигровій шкурі”, а також неупереджений її аналіз у лекціях М.Гулака, прочитаних перед грузинською публікою, про що сповіщали газети “Кавказ”, “Дроеба” та інші. Пильні студії над давньою грузинською пам'яткою “Картліс Цховреба”, літописами часів Давида Будівничого й цариці Тамари , описи грузинської природи й ментальності героїв дали підстави М.Гулаку твердити про грузинське походження Шота Руставелі та його поеми.

Підрозділ 2.2. “Витязі вітчизняного сходознавства про “Витязя в тигровій шкурі”.

Прочитані у тифліському гуртку любителів літератури та фольклору 13 та 20 березня 1884 року лекції про поему геніального поета буквально збудоражили грузинське суспільство, викликавши щонайвищі оцінки. Грузинська газета “Дроеба” (Час) писала: “Громадськість була вдячна д.Гулаку за його любов до нашої поеми. Присутні з великим задоволенням вислухали д.М.І.Гулака і проводжали його бурхливими оплесками”. В той час, як довкола цього твору точилися суперечки щодо його спрямованості та походження, український орієнталіст висловив незаперечну істину: поема Руставелі змальовує “звичаї та ідеали давньої Грузії, а кожен її персонаж - справжній грузин, і картвельський елемент розлитий , наче запах троянд, по всій поемі”.

Другий виступ М.Гулака був присвячений місцю грузинської мови в індоєвропейській спільноті, що визначало рівень досягнення національної культури.

Підрозділ 2.3. “Русини-роксолани в поемах Нізамі Гянджеві”.

Протягом тривалого часу М.Гулак досліджує й прекладає разом з О.Навроцьким російською та українською мовами поему М.Фізулі “Лейла і Меджнун”, вивчає закордонні джерела стосовно поем Нізамі “Іскандер-наме”, “Сім красунь”, “Скарбниця таємниць”, пише розлогу працю “Про знаменитого перського поета Нізамі Генджійського і його поему “Похід русів проти Бердаа”, дослідження фольклорно-етнографічного характеру про творчість горців.

В доробку М.Гулака чимало взірців тюркського фольклору, проаналізованого в його численних працях. У них учений детально зупиняється на архоно-єнісейських написах 7-9 століть, які, крім лінгвістичної вартості, мають значну історичну та естетичну цінність. З-поміж творів домонгольського періоду вчений виокремлює збірку релігійно-моралізаторських віршів (хікметів) Ахмета Йєсеві, поеми “Хосров і Ширін” Кутбеддина, “Мехеббет-наме” (“Книгу чистого кохання”) Хаджі Харизми, які вплинули значною мірою на поеми Нізамі.

Ретельно опрацювавши східні джерела та перський оригінал поеми “Іскандер-наме” та “Похід русів проти Бердаа”, М.Гулак дійшов висновку, що йдеться в ній не про росіян (теперішня назва), а про русів - пращурів сучасних українців, історію й культуру яких було привласнено за царювання Петра І, зокрема саму назву “Русь”. ”Скрізь, - констатує А.Кримський, - де над українцями запанувала Москва, вони одтоді не звуть уже себе “руським людом”; в їхній мові слово “руський” зробилося тепер ім'ям для “великоруса”... Тільки в Австрії, де нема великорусів, українці звуть себе ще й досі “русинами”, а свою мову - “руською”.

Та власних фальсифікацій монархославителям виявилося замало. На підмогу прийшов француз Ф.Шармуа, який у працях “Описание Масуди и других мусульманских авторов древних славян” та “О необходимости восточных языков для изучения истории России” підтримав фальсифікації шовіністичних учених.

У журналі “Русская старина” за 1887 рік М.Гулак друкує статтю “Адольф Петрович Берже як орієнталіст” з низкою відомостей про поетів Вагіфа, Ахундова і поетесу Ашик Пері.

Проживши останні п'ятнадцять років в Гянджі, М.Гулак, зокрема, всебічно віддається вивченню духовних надбань азербайджанського народу. На жаль, в умовах тогочасної дійсності вони не набули необхідного розголосу і , певно, десь у тайниках силових відомств чекають на свого дослідника.

Підрозділ 2.4. “Лінгвістичні студії М.Гулака”.

Знання майже всіх закавказьких мов дозволило М.Гулаку знаходити ключі до розшифрування не тільки древніх історико-літературних шедеврів типу грузинської “Картліс Цховреба”, а й лінгвістичних стародруків, з оцінками яких не завжди погоджувався вчений загал. Мається на увазі його праця “Про місце, яке займає грузинська мова в сім'ї індоєвропейських мов”, обнародувана “Сборником материалов для описания местностей и племен Кавказа” за 1912 рік. Зважаючи на певну консервативність грузинської мови, яка унеможливлює схопити її еволюцію, вчений намагається відповісти на сакральне запитання: чи належить грузинська мова до великої сім'ї індоєвропейських мов, і якщо так, то яке місце займає вона у тій спільноті? Тільки тоді можна буде висловити остаточне міркування про походження грузинської мови, якщо залучити до цього знання санскритської мови. При цьому слід зауважити, що грузинська мова не дійшла ще до того ступеня закостеніння, що властиве англійській чи курдській мовам, де джерело поповнення золотого запасу як граматичних, так і лексичних форм вичерпалося. Тому-то, на думку М.Гулака, знаменита епічна поема “Витязь у тигровій шкурі” написана за царювання Тамари, тобто наприкінці ХП ст., і тепер не тільки читається вільно, але й зробилась надбанням усього освіченого люду Грузії. Прикметно, що мова простолюду в Імеретії та Карталінії не відрізняється від мови освічених прошарків населення.

У надбаннях М.Гулака зустрічаються дослідження і щодо походження інших лінгвістичних груп кавказького регіону, зокрема картвельських.Взагалі, вся творча лабораторія українського орієнталіста насичена різновекторністю наукових уподобань та зацікавлень, які чекають ретельного дослідження.

Розділ III “Лев Лопатинський як орієнталіст і журналіст” складається з 2-ох параграфів і присвячений багатоплановим працям вченого, що охоплюють мовні, фольклористичні та літературознавчі проблеми численних народностей Закавказзя, які з тих чи інших причин не досліджувались.

Підрозділ 3.1. “На підступах до Сходу”.

Мало кому відомо про плідні наукові здобутки на користь багатьох народів Кавказу талановитого українського орієнталіста Льва Лопатинського, життєпис якого малодосліджений.

Скупі наукові джерела засвідчують, що народився Лев Григорович 18 січня 1842 року в містечку Долина нинішньої Івано-Франківської області у сім'ї священика. Навчався юнак у Празькому університеті, а згодом - у Львівському, проймаючись науковими винаходами молодого на той час Вікентія Хвойки, який довів, що пласти Трипільської культури охоплюють величезну територію аж до Кавказу. І, мабуть, цей факт наштовхнув згодом Л.Лопатинського податися за науковими пошуками до Східної України, а згодом - на береги Кури, де він досліджує фольклор та літературну творчість Нізамі, Фізулі, Відаді Вагіфа та інших.

У 1865 році молодий вчений виїхав до підросійської України , де спершу працював учителем латинської мови в Седлецькій, Новгород-Сіверській та Київській гімназіях, випустивши в світ “Латинско-русский словарь”, “Руководство для первоначального обучения латинскому языку”, що витримав 5 видань.

Після тривалого перебування в степах Зауралля Л.Лопатинський певний час працює помічником попечителя Кавказького учбового округу від Липського університету, де видав низку навчальних посібників, словник черкеської мови, за що вчена рада Липського університету присудала йому почесне звання доктора філософії.

Всебічно вивчивши спрямування та засоби поетичного творення поеми Великого Азербайджанця “Іскандер-наме”, Л.Лопатинський писав: ”Такого колориту та згустку думок, як натрапив я в поемі Нізамі, достеменно не зустрінете в жодного великого поета-мислителя цивілізованої Європи. Так міг висловитись тільки посланець Абсолюта на цю грішну землю. Це єднання Землі і Космосу, скомбіноване Вищим Розумом. Це Пророк, подарований вибраному народові, народові високого інтелекту, особливої зовнішньої краси, рішучому у виборі свого майбутнього, що не терпить будь-якої кривди й насилля. У цього народу - райдужні перспективи. Читаючи неземне творіння Нізамі, я чітко бачив перед собою мужніх і вродливих витязів, мирних у часи супокою і розгніваних, наче тигри, у поєдинку з ворогом”.

В Уфі та П'ятигорську він пише праці “Суффиксы русского языка. Влияние кавказских языков на их образование”, “Заметки об особенностях нальчицкого говора”, ”Кое-что о кумыках и об их языке”, ”Заметки о народе адыге вообще и кабардинцах в частности”, “Обяснительный словарь к кабардинским текстам”, ”Краткая кабардинская грамматика”, “Заметки о кяхском наречии адыгского языка”, “Заметки о кумыкских песнях”, “Заметка к армянско-татским текстам”, “Еврейско-арамейские тексты с обьяснительным словарём”, за що був нагороджений почесними дипломами.

Діяльністю свого земляка на чужині цікавилися його співвітчизники. Ось що писав з цього приводу львівський часопис “Галичанин” у 1896 році: ”Диплом почесного доктора філософії отримав наш земляк Лев Григ. Лопатинський, помічник попечителя Кавказького учбового округу в Тифлісі від університету в Липську. Громадянин Лопатинський здобув собі широку славу студіями над кавказькими мовами, особливо ж укладенням граматики та словника черкеської мови, за що саме Липський університет нагородив його дипломом почесного доктора філософії”. 1902 року цей же часопис повідомив про вихід у світ під орудою Льва Лопатинського етнографічного “Сборника материалов для описания местностей и племен Кавказа”. До речі, на сторінках “Сборника”, редагованого ним аж до 1924 року, здійснюється дослідження мови, народної освіти та науки Азербайджану від найдавніших часів. Він дійшов висновку, як і згодом А.Кримський, що азербайджанська мова древнього походження і бере свої початки від тюркської спільноти, сформувавшись на грунті огузьких та кипчацьких діалектів. Зазнавши значних впливів арабської, перської та іберійсько-кавказьких мов, ця мова зберегла тюркські риси, дистанціювавши від споріднених з нею. Еволюцію цієї мови вчений простежує за творчістю відомих письменників - Фізулі, Насімі, Вагіфа, Хатаї, твори яких пройняті витонченою мелодикою. “Азербайджанська евфоніка, - зазначає він, - ніскільки не поступається милозвучності мови фарсі. Вона еластична, співуча, облагороджує слух, наче трелі солов'я. Нею можна, зокрема в піснях, передавати найпотаємніші порухи душі, глибокі естетичні переживання, сум і радість, родинне і сімейне благополуччя. Я закоханий у цей народ і, живучи серед нього, відчуваю себе його сином. Тут я знайшов свою другу батьківщину, якій віддав сповна душу і серце”.

Підрозділ 3.2. “Картвельські лінгвістичні явища крізь призму Л.Лопатинського” присвячений переважно дослідженню мовно-літературних та етнографічних скарбів численних народностей по той бік Кавказу.

Л.Лопатинський був одним із фундаторів і незмінним головою Кавказького відділу Московського археологічного товариства, що вивчав і систематизував численні відомості з життя закавказьких етносів, специфіку їх мов та фольклорних надбань.

Починаючи з 1917 року, він працював доцентом Закавказького університету, а після його ліквідації (1919) - професором Бакинського університету. У тифліських газетах “Слово” і “Кавказское слово” він надрукував низку статей на підтримку введення нового календаря, що був запроваджений ленінським декретом 1918 року. На цей час припадають його праці “Лекції з кавказознавства. Вступ. Зв'язок кавказьких мов з іншими” та “Дослідження “Мстислав Тмутараканський і Редедя за сказаннями черкесів” та “Кабардинські сказания “Красуня Єлена і богатир-жінка” у порівнянні з епосом Гомера, піснями троянського циклу, Нібелунгами і сказаннями інших народів”, що є цінним джерелом для з'ясування темних місць в історії Київської Русі, зокрема Тмутараканського князівства, яке було її опорним пунктом на Північному Кавказі та Криму.

Багато зусиль доклав Л.Лопатинський, досліджуючи картвельські мовні різновиди, знамениту поему “Витязь у тигровій шкурі”, осетинську пам'ятку “Алгузіані”, численні редакції літописного зведення “Картліс Цховреба”.

У розділі ІV “А. Кримський у контексті науково-історичних та літературних зв'язків України і Закавказзя” розглядається комплекс проблем, порушених українським орієнталістом у численних наукових студіях, що присвячені естетичним надбанням народів Закавказького регіону від найдавніших часів до сучасності. Поборник дружби між народами, А.Кримський вважав своїм обов'язком доносити до рідного народу все найкраще з досягнень світової культури і по можливості інкрустувати в його духовну скарбницю.

У підрозділі 4.1. “В епіцентрі наукового сходознавства” головна увага приділяється маловідомим фактам життєпису А.Кримського, численним його науковим працям, переважно тим, що присвячені усній народній творчості тюркських народів, грузинській історії, у процесах якої дієву роль відігравали закавказькі етноси.

Підрозділ 4.2. “Тюркська народна творчість у сприйнятті А.Кримського” висвітлює найцікавішу сторінку наукової лабораторії А.Кримського, пов'язану з дослідженням усної спадщини азербайджанців та їхньої етнографії.

Процеси становлення спільнотюркських естетичних надбань та сплетіння їх із слов'янськими культурами порушені А.Кримським у рукописних працях “Історія хозар”, “Азербайджанська література”, ”Тюркські мови та літератури”.

Високо ставлячи фольклор тюркських народів, А.Кримський тим самим дорого оцінював і благородну душу його творців.

В історії різних тюркських народів не важко запримітити, що конкретний етнос розвивав один якийсь струмінь своєї ментальності - той, який найближче збігається з народним характером. Так, мусульманство в Узбекистані розвивалося переважно в теоретичному плані, як і в Персії. Чим далі на Захід розвивався струмінь практичний. Народ турецький та азербайджанський, практичний за своїм характером, схильний переважно орудувати мечем, ніж роздумувати. Через те на Сході полемізували про догмати віри, а на Заході - про матеріальний бік життя. Саме ці два аспекти простежуються в найбільш древніх літературних пам'ятках тюрків - не тільки релігійного, але й світського характерів: билинах, піснях, оповідях. Розглядаючи, наприклад, Культегінову пам'ятку, А. Кримський виявив у ній семискладовий вірш як найбільш улюблену пісенну форму всіх тюркських народів, зокрема азербайджанського.

Цікаві свідчення про давньоогузького народного співця Коркуда віднайшов учений в арабських істориків - Умадеддіна (12 ст.) та Ібн-Асіра (1141 р.). Популярність цього напівміфічного героя настільки велика, що його могила (“коркуд-ата”), про яку писав і Т.Шевченко, була до недавнього часу культовим місцем. Тому вчений вважає культурним надбанням середньовічну пам'ятку “Китабі Деде Коркуд” витвором цілого ряду тюркських народів.

До ХУ ст., на думку А.Кримського, належить і пісенний шедевр про ногайського богатиря Едігея (Ідіке), який, вірно служачи хану Тохтамишу, як й Ілля Муромець князю Володимиру, принижений своїм володарем, перебіг на бік Тимура. Певні аналогії з цим твором містить і билина “Адіджа”, яку переклав свого часу А.Кримський російською мовою.

У всіх без винятку орієнтальних дослідженнях А.Кримського натрапляємо на аналогії в українському фольклорі, окремі явища якого без знань східних мов важко пояснити. Ведучи мову, напрпиклад, про народних співців Азербайджану (ашики) чи Узбекистану (бахши), він у манері виконання ними народних пісень виявляє чимало спорідненого з українськими кобзарями, а чергування прозових частин з віршовими у піснях ашиків схоже на архітектоніку “Слова про Ігорів похід”.

Не пройшов повз увагу А.Кримського й тюркський народний театр, що нагадував йому українську вертепну драму. Цей різновид фольклорного мистецтва, подібний до західного “полішинеля” чи російських “петрушок”, розглядається як результат міграції з Китаю. Головний їхній герой - карагьоз (чорноокий), який нерідко вдається до політичної сатири.

В архіві А.Кримського чимало взірців тюркського фольклору, проаналізованого в його рукописній праці “Тюркські літератури”. Тут учений детально зупиняється на архоно-єнісейських написах 7-9 ст., які, крім лінгвістичної вартості, мають значний історичний та літературний інтерес. З-поміж творів домонгольського періоду вчений виокремлює збірку релігійно-моралізаторських віршів (хікметів) Ахмета Йєсеві, поеми “Хосров і Ширін” Кутбеддина, “Мехеббет-наме” (“Книгу чистого кохання”) Хаджі-Харизми тощо.

У підрозділі 4.3. “Феномен симбіозу тюркських культур” йдеться про те, що праця А.Кримського “Низами и его современники”, де піддано аналізові творчість письменників на стикові пограниччя між Туреччиною та Азербайджаном, є найвагомішим внеском у духовну скарбницю народів - сусідів та українську орієнталістику.

Монографія А.Кримського про Нізамі Гянджеві, ювілей якого припадав на 1941 рік , з відомих причин не вийшла у світ, хоч і була надіслана до ювілейного комітету вчасно. Пролежавши у Відділі рукописів Інституту азербайджанської літератури імені Ахундова більше 40 років, тільки у 1981 році вона вийшла у світ.

Це фундаментальне дослідження являє собою широке наукове узагальнення, що сягає витоків давнього персько-таджицького регіону, пластів культурних надбань арабського та інших народів.

Зацікавлення А.Кримського азербайджанською словесністю займає у його наукових надбаннях одне з чільних місць. Будучи автором більш ніж 300 статей орієнтального профілю в “Энциклопедическом словаре” Брокгауза і Єфрона, вчений прямо чи опосередковано звертався до проблем Азербайджану. Розглядаючи суспільно-політичні та культурні обставини сельджукської імперії ХП ст., вчений зауважує, що в галузі літературної творчості того часу монопольно зацарював панегіризм. Крупні таланти, проживаючи в адміністративних центрах, саме на тому грунті практично занепадали. На щастя, оддалік цього улесливого “ремесла”, під Гянджею, у спілкуванні з релігійним братством ремісничо-цехового ордена дозрівав справжній художній талант - шейх Нізамі.

Задовго до завершення цієї монументальної праці А.Кримський оприлюднив про Нізамі відомості у серії “Труды Лазаревского института восточных языков”, “История Персии, ее литературы и дервишеской теософии”, в розділі “Заметки об азербайджанской литературе” з книги “История Турции и ее литературы”, де чітко сказано, що азербайджанська література розвивалася незалежно від османської, тому її історія повинна розглядатися окремо. При цьому вчений спростовує намагання реакційних учених змістити початок нової азербайджанської літератури на два століття вперед: на середину ХУШ ст., замість ХУІ, основоположником якої вважає не Вагіфа, а Мухаммеда Фізулі Багдадського, азербайджанського курда. У згаданому нарисі вчений , хоч і поверхово, але дає об'єктивні оцінки творчості Месіхі, Мірзи Шафі, Кавсі та поетеси Ашік-пері, склавши цим самим вперше на ґрунті російської орієнталістики етапи історії азербайджанської літератури.

Як уже говорилося, в архівах А.Кримського пощастило віднайти його рукописну статтю “Азербайджанська література”, яка готувалася до збірника “Тюрки, їх мови та літератури”, в якій фундатором нової азербайджанської літератури названо поета-пантеїста Несімі (ХУ ст.).”У мові Несімі, - читаємо там, - так багато азербайджанізмів, що його можна вважати не стільки за поета османського, скільки за піонера літератури азербайджанської” .

Гортаючи сторінки глибоко аналітичної праці “Перський театр, звідки він узявсь і як розвивавсь”, натрапляємо на відомості про зародження азербайджанського театру (лялькового) в ХП ст., релігійних мохарремських містерій (те'зійє) аж до театру європейського типу, теоретиком якого вважається Ф.Ахундов.

Водночас він не упускає нагоди залучити до свого аналізу й початки азербайджанської преси, детально характеризуючи просвітницьку газету “Акінджі”(“Орач”), засновану Гасанбеком Меліковим , та сатирично-гумористичний журнал “Молла Насреддін” під орудою відомого публіциста Дж.Мамедкулу-заде.

В умовах псевдонаукового підходу до азербайджанського літературного процесу певна частина вчених виступила проти традиційного залучення Нізамі до іранського красного письменства, вважаючи такий крок “реакційним посяганням буржуазних сходознавців”. “Належить твердо усвідомити й визнати, - радить А.Кримський, - що азербайджанець Нізамі, само собою зрозуміло, є рідним азербайджанським поетом, яким Азербайджан має право гордитися, однак він є і гордістю та окрасою також іранської літератури, яка ні в якому разі не може вилучити його зі своїх рядів, з-поміж числа своїх світил, незважаючи на його “азербайджанізм” та “тюркоподібність”.

Цю незаперечну істину А.Кримський ілюструє прикладом з історії російської літератури, в якій М.Гоголь, українець за походженням, зайнявши почесне місце, не позбавлений громадянства і в рідній українській культурі.

Збираючи в єдине ціле розпорошені історичні та літературні факти, вчений створив монументальний образ та наближений життєпис Великого Азербайджанця, що випередив актуальністю гуманістичних ідей грядущі віки. Наприклад, у дидактико-філософській поемі “Скарбниця таємниць” поет стає на захист знедоленої людини, пропускаючи через мікроскоп свого серця порухи її душі, ставлячи плугатаря на вищий щабель у порівнянні з власть імущими. В основі романтичної поеми “Хосров і Ширін” А.Кримський виявив філософські пласти гуманізму, властиві італійському Ренесансу. У поемі “Сім красунь” на тлі жорстокої дійсності поет змалював народні страждання, у змагання з яким вступає неозброєний трудівник, долаючи супротивника силою честі й порядності. Кращі риси трудової людини, яка переборює релігійні антагонізми, Нізамі втілив в образі мужньої дівчини з Роксоланії, тобто з України-Руси.

В поемі “Іскандер-наме” про походи Олександра Македонського через половецьку землю на Русь-Україну зустрічаються описи туземців-роксоланів, їхніх звичаїв, функціонування шкіряних грошей, ідентичних з археологічними свідченнями, про фольклорно-етнографічну спільність між українцями й азербайджанцями. У наявності цих фактів А.Кримський вбачав не тільки пізнавальне, духовне, але й історичне значення для написання об'єктивної історії України та її дипломатичних взаємин зі східним світом, зокрема з Азербайджаном. Тут доречно вдатись до фактів маловідомої праці “Світові чудеса”, виданої перською мовою в Афганістані 1702 року, де є чимало відомостей про українські пам'ятки Х-ХІ ст. та Києво-Варязьку Русь Х ст.

Хоч і не містить цікавих історичних фактів з українського життя, однак і не для самозадоволення переклав А.Кримський (щоправда, російською мовою) п'єсу азербайджанського драматурга Н.Везіра “Картина домашнего воспитания” ( М., 1914 р.), а, певно з метою осуду та ознайомлення з пережитками гальмівного характеру у житті братнього народу.

Пропаганда подібних фактів видається доцільною в нинішній кризовій ситуації, коли окремі політики збанкрутілих імперій вдаються до розпалювання міжнаціональної ворожнечі як засобу збереження свого світового панування.

Оглядаючи праці українського вченого про азербайджанську літературу, доходимо висновку, що він здійснив глибокий її аналіз, починаючи від Несімі й Фізулі, які писали перською, арабською та азербайджанською мовами, до наймолодших поетів ХХ ст - С.Рустама та М. Мюшфіка.

Його праці з азербайджаністики становлять цінне наукове відкриття не тільки для росіян та українців, але чи не найбільше - для самих азербайджанців.

Підрозділ 4.4. “А.Кримський і Грузія: плюси і мінуси наукового бачення” має полемічний характер, спричинений неоднаковим ставленням ученого до історії Грузії в різні періоди життя та фактами, викладеними у посмертній згадці “О.С. Хаханов (1864 - 1912)”.

У наукових студіях А.Кримського культура та історія Грузії займають одне з чільних місць. Аналізуючи, наприклад, культурну пам'ятку “Картліс Цховреба”, вчений спершу доходить хибного висновку, що це зведення як історичне джерело має незначну наукову вартість, бо здебільшого перед нами “замість очікуваної історії, випливають якісь гіперболічні сцени, а народний епос багато в чому переплітається з книжними вигадками, нівелюючи правдиві історичні відомості”. У пізніших своїх оцінках він був набагато об'єктивніший і стриманіший. На нашу думку, така суперкритична оцінка знаходить певне вираження у тому, що частина грузинських істориків, сучасників А.Кримського, також недооцінювала це історичне зведення і критично ставилася до нього як до історичного джерела. Свої наукові оцінки того часу А.Кримський підкріплює працями грузинських учених: М. Марра, О. Хаханашвілі, А. Джавахішвілі та ін.

Видатним явищем старогрузинської літератури А.Кримський вважає твір “Навернення Грузії”, що дійшов до нас у складі т.зв. ”Шатбердського збірника” (Х ст.), та інші пам'ятки.

Значної уваги надавав А.Кримський різновидам мемуарної літератури, взірцем чого може служити його посмертна згадка “О.С.Хаханов”, оприлюднена в кількох часописах за 1912 рік з об'єктивними підсумками його праць з проблем грузинської та осетинської історії.

У “Висновках” узагальнено результати роботи, зокрема з”ясовано, що:

- Закавказький регіон - не тільки багатюща духовна скарбниця, що є гордістю тубільних народів, а й могутнє джерело міжнаціонального спілкування, зокрема з Україною, взірець естетичних наслідувань, коріння яких сягає сивої давнини;

- Україною та її культурою захоплювались в Азербайджані на початку минулого тисячоліття, зокрема Великий Нізамі, у творах якого (“Іскандер-наме”, “Сім красунь”, “Скарбниця таємниць”) змальовано побут, національні атрибути, героїчну вдачу русинів-роксоланів, в тому числі й вродливих дівчат;

- Зроблено посильний внесок українських вчених - М. Гулаком, О.Навроцьким, Л.Лопатинським, А.Кримським у культуру грузинського народу в царині інтерпретації героїчної поеми Руставелі “Витязь в тигровій шкурі” та історичного зведення “Картліс Цховреба”;

- Досліджено численні грані тюркського й грузинського фольклору, віднайдено низку спільних мотивів, наявних в українській усній народній творчості та закавказьких етносів.

З усього сказаного доходимо висновку, що український народ не тільки контактував зі східними народами Закавказзя на рівні дипломатичних взаємин, а й чисто загальнолюдських, не заплямованих ні релігійними, ні національними протистояннями. Про це свідчить багатющий внесок М. Гулака, О. Навроцького, Л. Лопатинського, А. Кримського у скарбницю культурних надбань азербайджанців, грузинів, вірменів, турків, арабів, іранців, які вважають їх своїми і пишаються ними.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

азербайджанський грузинський усна народна творчість гулак навроцький

1. Він пройшов крізь серце А.Кримського// Східний світ. Серія: мови та літератури.- К., 2003. - № 4.- С.116-120;

2. О каких славянах - русских или украинцах - рассказывается в поэме Низами “Искандер-наме”// Вестник Бакинского университета.- Баку, 2003.- № 3.- С.43- 51;

3. Тюркська народна словесність у наукових інтересах А.Кримського// Східний світ. Серія: мови та літератури. - К., 2004.- № 1 .- С.132-134;

4. В символе - душа народа// Известия Бакинского педагогического университета.- Баку, 2004.- № 1.- С.187 - 196;

5. Он прошел сквозь сердце А.Крымского// Известия Бакинского педагогического университета.- Баку, 2004.- № 1.- С.164 - 173;

6. Lev Lopatinskiy serqsunas ve jurnalist kimi// Pedagoji universitetin xeberleri/ - Baki, 2004.- № 2 .- S. 297 - 301;

7. Тюркський фольклор // Сходознавчі читання А.Кримського: Тези доповідей наукової конференції 30-31 жовтня.- К., 2002.- С.64-65;

8. Лев Лопатинський як орієнталіст і журналіст// Українська журналістика в контексті доби.- Львів, 2004.- С.12-15;

9. Узбекская народная словесность в научных исследованиях А.Крымского (на азербайджанском языке) // ТИКА І (Uluslararasi Turkoloji Sempozyumu 31травня - 4 червня 2004 р.). - Сімферополь, 2004.- С.21-25.

АНОТАЦІЯ

Алієва З. Словесність народів Закавказзя в наукових студіях українських орієнталістів кінця ХІХ - початку ХХ століть: рецепції й дистрибуції. - Рукопис

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук і спеціальність 10.01.05 - порівняльне літературознавство. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2005.

У дисертації на архівних та рідкісних друкованих матеріалах розглядається науковий внесок М.Гулака, О.Навроцького, Л.Лопатинського, А.Кримського у скарбницю закавказьких народів та українську орієнталістику.

Серед перших науковців з України, які в силу несприятливих умов опинилися на Кавказі, були члени Кирило-Мефодіївського товариства, двоюрідні брати - М.Гулак та О.Навроцький. Досконало вивчивши там азербайджанську, перську та грузинську мови, вони грунтовно дослідили фольклор тюркських народів (“Деде Коркуд”), творчість М.Фізулі (“Лейла і Меджнун”), Нізамі Гянджеві (“Іскандер-наме”), Ш.Руставелі (“Витязь у тигровій шкурі”) тощо.

У дисертації значна увага приділяється науковій спадщині талановитого українського орієнталіста Л.Лопатинського (1842-1922), який усе життя присвятив вивченню усної народної творчості, етнографії та мов численних етносів Закавказзя, зокрема азербайджанського. Та світове визнання принесла йому “Кабардинська граматика із словником”, перша фундаментальна праця про одну з мов іберійсько-кавказької спільноти. Лопатинський був першим серед фундаторів та незмінним головою Кавказького відділу Московського археологічного товариства. На ХП археологічному з'їзді у Харкові він виступив із доповіддю “Російські суфікси. Вплив кавказьких мов на їх утворення”, яка викликала бурхливу суперечку.

Чимало зусиль віддав Л.Лопатинський редагуванню “Сборника материалов для описания местностей и племён Кавказа”, більшість яких вийшла за його безпосередньою редакцією.

Спеціальний підрозділ дисертації “4.2.Тюркська словесністьть у наукових вислідах А.Кримського” присвячений аналізові кавказознавчих праць А.Кримського: “Тюрки, їх мови та літератури”, ”Тюркська народна словесність”, “Азербайджанська література”, “Низами и его современники”,”Картліс Цховреба” тощо.

Ключові слова: Азербайджан, Грузія, Україна, літературні контакти, кавказькі мови, інтеграція культур, фольклор, орієнталістика, порівняльний аналіз, Ренесанс, художні засоби, екзегеза.

Алиева З. Словесность народов Закавказья в научных студиях украинских ориенталистов конца Х1Х - начала ХХ веков: рецепции и дистрибуции. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.05 - сравнительное литературоведение. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2005.

В диссертации на архивных и редчайших печатных материалах изложены исторические связи тюркских народов: половцев, берендеев, чёрных клобуков, хозаров с древним славянским народом - русами-роксоланами, рассматриваются научные исследования Н.Гулака, А.Навроцкого, Л.Лопатинского, А.Крымского, посвященные словесности закавказских народов.

Среди первых украинских ученых, в силу обьективных причин очутившихся на Кавказе, были члены Кирилло-Мефодиевского общества, двоюродные братья - Н.Гулак и А.Навроцкий, ориентальное наследие которых рассмотрено во 2-м разделе.

Значительное внимание в 3-м разделе диссертации уделено научным трудам украинского ориенталиста Льва Лопатинского (1842-1922), который всю свою жизнь посвятил изучению устного народного творчества, этнографии, литератур и языков многочисленных этносов Закавказья, особенно грузинского и азербайджанского. Невзирая на это, мировое признание принесла ему “Кабардинская грамматика со словарем”, первое основательное открытие среди языков иберийско-кавказской общности, послужившее ориентиром для венгерского лингвиста Г.Балинта при написании его “Кабардинской грамматики”.

Много усилий отдал Л.Лопатинский редактированию “Сборника материалов для описания местностей и племён Кавказа”, большинство которого увидело свет под его непосредственной редакцией.

Четвертый раздел диссертации посвящен анализу кавказоведческих трудов А.Крымского: “Тюрки, их языки и литературы”, “Тюркская народная словесность”, ”Азербайджанская литература”, “Низами и его современники”, “Картлис Цховреба”, “А.Хаханов” и др.

Ключевые слова: Азербайджан, Грузия, Украина, литературные взаимосвязи, языки кавказских народов, рецепции, дистрибуции, ориенталистика, сравнительный анализ, Ренессанс, экзегеза.

Aliyeva Z. Literature of the peoples of Transcaucasia in scientific interests of Ukrainian orientalists of the 19^th century: receptions and distributions. - Manuscript.

Thesis for the Candidate degree in phylology: speciality 10.01.05 - Comparative literature. - Kyiv National Taras Shevchenko University, Kyiv, 2006.

Considering that fact, that Azerbaijan and Ukraine are situated on the main way between the East and the West, their people have absorbed all the best to what it was necessary to contact in their spiritual treasury.

Economic and spiritual mutual relations of Azerbaijan with the slavic world, in particular with Ukraine which, in turn, is designated with a bright pattern by the Azerbaijan architects, were not an exception in this point.

In the dissertation on archival and rare printed materials the scientific property of M.Ghulak, L.Lopatinskiy, A.Krymsky to the treasury of Transcaucasian peoples and Ukrainian oriental studies is considered.

Among the first Ukrainian scientists, by virtue of the objective reasons come to be on Caucasus, there were members of the Kirill and Mephody's society, cousins - M.Ghulak, O.Navrotsky. In perfection having seized the Azerbaijanian, the Georgian, the Persian languages, they have studied in depth folklore of Turkish peoples' (“Grandfather Korkud”), M.Fizuli's (“Leyla and Majnun”), Nizami Ganjevi's (“Iskander-name”), S.Rustaveli's (“The hero in tiger skin”), etc. creativity.

The special attention in the dissertation is given to scientific property of the Ukrainian oriental scholarly Lev Lopatinsky (1842-1922) who has devoted all his life to studying of folklore, ethnography and languages of numerous ethnoses of Transcaucasia, especially Azerbaijan. However, the “Kabardian grammar with the dictionary” - the first thorough work about one of the Iberian-Caucasian language family - has won the world recognition.