Міфопоетична інтерпретація літературного і фольклорного твору: тенденції в історії російської літератури ХІХ століття

Вплив міфологічної культурної традиції на рівні художньої структури фольклору, його образно-стильову систему, еволюцію жанрів. Відстеження семіотично-моделювальних властивостей фольклорного образу, що постають результатом культурної трансформації міфу.

Рубрика Литература
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 29.09.2013
Размер файла 84,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г. ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Міфопоетична інтерпретація літературного і фольклорного твору: тенденції в історії російської літератури ХІХ століття

КИЧЕНКО ОЛЕКСАНДР СЕМЕНОВИЧ

Київ - 2004

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі зарубіжної літератури

Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.

Науковий консультант - доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник-консультант Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України МАЗЕПА Наталія Ростиславівна

Офіційні опоненти: - доктор філологічних наук

ЗВИНЯЦЬКОВСЬКИЙ Володимир Янович,

Українсько-американський гуманітарний інститут

"Вісконсінський міжнародний університет (США) в Україні", професор;

- доктор філологічний наук

КЕБА Олександр Володимирович,

Кам'янець-Подільський державний університет,

професор кафедри зарубіжної літератури та мовознавства;

- доктор філологічних наук, доцент

ЗВАРИЧ Ігор Михайлович,

Чернівецький національний університет

ім. Юрія Федьковича, доцент кафедри

зарубіжної літератури і теорії літератури

Провідна установа:Полтавський державний педагогічний

університет ім. В.Г. Короленка, кафедра зарубіжної літератури, Міністерство освіти і науки України, м. Полтава.

Захист дисертації відбудеться "22" червня 2004 року о 10-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.02 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ-1, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий "22" травня 2004 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої радиП.В. Михед

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Проблема творчих взаємин міфу, фольклору та літератури набуває в останні роки нового наукового висвітлення. Усе частіше з'являються дослідження, в яких представники досить різних філологічних шкіл та напрямів, відштовхуючись від традиційних методологічних парадигм, прагнуть до оцінки культурних етапів міфу, фольклору та літератури не в їх історико-генетичній послідовності, а в органічній типологічній єдності. Ця ідея інтерпретується, зокрема, з кута зору теоретичної поетики, літературної герменевтики, інтертекстуальності, структуральної семіотики як основоположний фактор культурного кругообігу, коли рух культури уявляється не подоланням початкового міфопоетичного періоду, а скоріше навпаки: культурний поступ діалектично пов'язується з постійним поверненням до міфологічних стереотипів, відтворенням сталих міфопоетичних та метафоричних конструкцій. З цього погляду культура є процесом трансформації та пізнання культурних текстів, що редукуються до універсальних міфологічних структур. На таких засадах вибудовується класична, як на сьогодні, структурно-семіотична теорія тексту (К. Леві-Строс, Н. Фрай, Р. Барт, Г. Грабович, Ю. Лотман, Б. Успенський, Є. Мелетинський, В. Топоров та ін.).

Ця традиція зорієнтовує на потрактування міфу як передумови художньої творчості, своєрідного "генетичного коду" поетичного мислення. Міф розглядається як універсальна система, що містить у згорнутому вигляді низку структурно-семантичних властивостей уже постміфічної, фольклорної та літературної творчості. Аналіз цих властивостей - чи не найактуальніше завдання нинішньої філологічної науки. При цьому статус міфопоетичного визначається не стільки констатацією наявності несвідомих імпульсів міфу у творчій практиці постміфічних епох, скільки якісним впливом міфосвідомості на процеси появи фольклорних і літературних художніх форм. Ось чому в парадигмі міфо-фольклорно-літературних зв'язків особливого значення набуває семантика художньої форми, прояви якої відносяться до моментів утілення міфологізованого світогляду. Орієнтація художньої форми на міфологічні архетипові структури тлумачиться сьогодні в розрізі інтертекстуального, метатекстуального, міфопоетичного тощо (І. Бражников, І. Зварич, Н. Ліхоманова, В. Мацапура, В. Руднєв). Згідно із загальною теорією тексту експлікація міфопоетичного компонента можлива лише за умови семантичного формального "підґрунтя", певної усталеної схеми, на яку накладається текстова структура. Опис міфопоетичного, таким чином, зачіпає, з одного боку, проблему послідовної реконструкції прототекстових елементів (фраґментів), а з іншого - питання змістових функціональних властивостей міфопоетичних форм у фольклорному й літературному контекстах.

Мета дослідження якраз і полягає у спробі окреслення проблем і перспектив реконструкції міфопоетичних форм на матеріалі фольклору і літератури, погляду на фольклор як на базисну творчу систему, що трансформує міфологічні уявлення в міфопоетичні структури.

Визначення такої мети дисертації передбачає необхідність вирішення ряду конкретних завдань:

1) з'ясування впливу міфологічної культурної традиції на певні рівні художньої структури фольклору, його образно-стильову систему, еволюцію жанрів, зокрема загадки, казки, байки, формування самобутнього типу творчості тощо;

2) демонстрування на художньому матеріалі фольклору та літератури проявів трансформації міфологічних образних понять у міфопоетичні. При цьому важливо показати, як саме міфопоетика стає художньою формою, продукує сукупність сталих поетичних засобів (загальних знакових топосів, що визначають суттєві риси уснопоетичної традиції);

3) відстеження семіотично-моделювальних властивостей фольклорного образу й жанру, що постають результатом культурної трансформації міфу, і в цьому статусі утримують низку стійких фраґментів міфологічної картини світу, тобто виступають тими "цеглинками" (термін Є. Мелетинського), з яких історично складається нова фольклорна й літературна поетика;

4) розкриття діалектичного зв'язку між вивченням поетики фольклору та літератури й аналізом власне структури міфологічного культурного мислення, де закладені всі передумови поетичної перспективи фольклору. Як відомо, творча місія останнього полягає у перетворенні й трансляції міфологічних мисленнєвих стереотипів у наступні культурні епохи;

5) установлення статусу міфопоетики, яка, з одного боку, виступає функціональною підсистемою всередині системних міфо-фольклорно-літературних зв'язків, а з іншого боку, - парадигмою сталих образних засобів і оповідних ходів, що організовують художню форму;

6) визначення поетичних функцій самої цієї форми, що неминуче переживає посутні історичні трансформації; ймовірно, що міфопоетична функція, наприклад, загадки чи прислів'я, у структурно-системних взаєминах фольклору й літератури зовсім інша, аніж функція цих жанрів у системі "міф - фольклор". Звідси можна зробити висновок, що визначення поетологічної функції фольклорного жанру неминуче пов'язується з його міфопоетичним статусом; міфологічний художній фольклор жанр

7) аналізу конкретних образних і жанрових фольклорно-літературних форм, що містять модус міфологічного; такий аналіз ґрунтується на методах реконструкції міфопоетичних текстових об'єктів і орієнтований на спробу опису внутрішніх механізмів культурного формотворення.

Об'єктом дослідження виступають фольклорні джерела (східнослов'янські загадки, байки, казки, перекази) та художні твори російської літератури ХІХ століття, образно-сюжетна поетика яких може слугувати зразком рецепції і творчого втілення міфу як у його генетичному, так і структурному еквіваленті. Виразними прикладами такого структурно-семантичного зближення міфу й літератури видається творчість О. Сомова, К. Рилєєва, А. Погорєльського, М. Гоголя, М. Салтикова-Щедріна, Л. Андрєєва, О. Рємізова та ін. Зокрема, як момент несвідомого творчого збігу міфо-фольклорної та індивідуально-авторської картин світу аналізуються ранні повісті Гоголя.

Загальновідомо, що історія російської літератури містить кілька яскравих спалахів авторської міфотворчості (XVIII століття, епоха романтизму, мистецтво срібного віку, постмодерна естетика), аналіз яких дозволяє вести мову про певні сталі особливості внутрішнього механізму відродження міфічного й міфопоетичного мислення. Спостереження над закономірностями відтворення міфологізованих схем у літературному контексті, спроба опису їхніх моделювальних властивостей є предметом пропонованої роботи.

Теоретико-методологічну основу дисертації складають праці О.Веселовського, О.Потебні, М. Бахтіна, Д. Чижевського, Д. Лихачова, Д. Затонського, Ю. Манна, Ю. Лотмана, В.Топорова, Є.Мелетинського, Н. Фрая, К. Леві-Строса, М. Еліаде, Р. Барта, У. Еко, що торкаються питань міфологізованої структури художнього твору, фольклорно-літературних взаємин, механізмів авторської міфотворчості тощо. Дослідження спирається також на філософські та культурологічні ідеї реконструкції, герменевтики, інтертекстуальності, рецептивної естетики.

Комплексний аналіз внутрішніх механізмів взаємодії міфу, фольклору й літератури зумовлює вибір провідного типологічного методу дослідження. Разом із тим у роботі застосовуються історико-генетичний, структурно-семіотичний, міфопоетичний методи, деякі елементи феноменологічного, герменевтичного, рецептивного, постструктурального наукових дискурсів. Така методологічна різнобічність поглядів та концепцій є принциповою позицією у вивченні динаміки міфу й міфотворчості у зміні культурних епох. Загалом йдеться не про принципи зіставлення художніх систем літератури й фольклору, а про особливу рецептивну природу літературної творчості, що засновується на міфо-фольклорних ремінісценціях, відтворюючи риси міфологічного світогляду.

Наукова новизна отриманих результатів убачається в можливості використання методології міфопоетичного аналізу стосовно літературного тексту, що корелює з фольклорною традицією.

За вихідну тезу править те, що прочитання міфопоетичного плану письма завжди є реконструкцією низки універсальних світоглядних позицій, укорінених у позачасовому, трансісторичному побутуванні міфу. У наслідок чого ідея і зміст дослідження засновуються на оцінці міфопоетичного як структурно-смислової ланки культурного механізму. З огляду на це передбачається перегляд внутрішньої логіки процесів стикання міфу, фольклору та літератури. Концепт культурного повернення до міфу й міфотворчості є ключовим, по суті, на всіх етапах творчої історії, саме він формує численні закономірності у системі кругообігу фундаментальних творчих опозицій. Мова йде про можливість оцінки міфопоетичного як формальної (структурної) текстової підоснови, що відроджується в процесі циклічної культурної еволюції. Міфотворчість і міфопоетика можуть розглядатися як константи власне поетичного плану в межах тієї чи тієї епохи, незалежно від її соціо-історичної орієнтації. Міфопоетичний елемент культури реконструюється в дисертації на рівнях формально-логічної структури міфу, образно-символічної оповідної моделі, типології фольклорно-літературного жанру. Такий ракурс скеровано на аналіз наскрізної культурної ролі міфопоетичних форм у системі літературно-фольклорних взаємин.

Практичне значення роботи. Матеріал дослідження може бути використаний при побудові загальних курсів фольклору, історії російської літератури ХІХ століття, теорії літератури, застосований при розробці фольклорних та літературних спецкурсів, спецсемінарів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов'язана з комплексною темою кафедри зарубіжної літератури Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького "Художній жанр у світлі творчого методу та напряму". Тема дослідження схвалена бюро Науково-координаційної ради "Класична спадщина і сучасна художня література" при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Апробація роботи. Окремі положення дисертації оприлюднювалися на міжнародних наукових конференціях "Срібний вік як явище культури" (Дрогобич, 1998, 2000, 2001), "Творчість Гоголя: проблеми вивчення і викладання" (Ніжин, 1999, 2001), міжвузівських наукових семінарах з проблем сучасної семіотики (Черкаси, 1996, 1997, 1998, 2000, 2002), Всеросійській науковій конференції "Раціональне й емоційне в літературі та фольклорі" (Волгоград, 2001), IV та V короленківських читаннях (Полтава, 2001, 2003), V та VI гоголівських читаннях (Полтава, 1999, 2002), "Гоголь як явище світової культури" (Москва, 2002), "Літературний дискурс: методологічний, культурологічний та літературознавчий аспекти" (Київ, 2003).

Обсяг та структура роботи. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, висновків, що становить 405 сторінок основного тексту, і списку використаної літератури, до якого входять 339 позицій найменувань джерел.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність і значущість теми дослідження, його наукову новизну, визначено мету та завдання, окреслено принципи добору фольклорного та літературного матеріалу, проаналізовано концептуальні теоретичні джерела роботи, вказано на можливості практичного використання результатів.

Перший розділ - "Основні етапи, напрями і принципи вивчення міфопоетики в фольклористиці та літературознавстві" - має методологічно-пропедевтичний характер. Тут з'ясовуються основні наукові засади аналізу міфопоетичного, що сягають ще класичного літературознавчого періоду. Так, ідею міфопоетичного в його дотермінологічному сенсі формулюють німецька романтична естетика (брати Шлеґелі, брати Ґрімм, Ф. Крейцер, Ф.Шеллінґ), міфологічна школа (О. Афанасьєв, М. Костомаров, Ф. Буслаєв), компаративістика (Т.Бенфей, О. Веселовський). Зокрема зазначається, що в цілому наукова думка ХІХ століття інтерпретує міф і міфотворчість у шеллінґіанському філософсько-естетичному трактуванні міфологічного концепту як капітальної основи художнього мислення і словесної творчості. Власне міфопоетичний ґрунт, як доводив Шеллінґ, а згодом й уся міфологічна наукова традиція ХІХ століття, зумовлює розмаїття творчих словесних форм, що завжди "повертаються" до своїх першоджерел, містять елементи, "скалки" міфологічної системи. Особливості висловлення цієї своєрідної міфологізованої пам'яті (те, що ми зазвичай розуміємо під поняттям міфопоетичного) і були предметом ретельних та досить змістовних розвідок міфологічної, компаративної, а згодом психологічної наукових шкіл.

Аналізуючи міфографічну методику Ф. Буслаєва, М. Костомарова, О. Афанасьєва, О.Веселовського, О. Потебні, можемо констатувати, що культурна ретроспекція міфу прочитувалася вельми глибоко: як форма поетичного мислення, що проступає на рівнях мови і жанру (Ф. Буслаєв), мотиву і сюжету (О. Веселовський), поетичного слова-образу, метафори (О. Потебня) тощо. Гіпотеза міфологічного походження поезії дозволяла обґрунтувати генетичний метод вивчення взаємин міфу й поетичної творчості, сприяла потрактуванню міфологічного мислення як різновиду мислення поетичного; міфологізоване слово в теоретичному дискурсі вітчизняної міфографії набуло статусу елементарної (основоположної) одиниці поетичної творчості. Крім того, процеси творчої міфологізації почали описуватися в категоріях філософії, феноменології, лінгвістики, психолінгвістики. Наукові розвідки ХІХ століття у сфері міфо-літературних зв'язків визначили й спрямували пріоритетну галузь фольклорних і літературознавчих досліджень: О. Афанасьєв, М. Костомаров, О. Потебня, О. Веселовський, їхні учні і послідовники по-різному, проте одностайно прочитували художній текст як комплексне утворення, де глибинні шари генетично пов'язуються з метаісторичними міфологічними смислами, прототиповими й архетиповими конструкціями. Усебічне осмислення цього теоретичного ескізу стає у ХХ столітті підґрунтям розвідок формально-структурального напряму. Варто також сказати, що на межі XIX - XX століть міфологічні ідеї літературознавців і фольклористів значно підсилюються низкою новаторських філософських концепцій міфу, що знайшли своє завершення у підсумкових роботах О. Лосєва, Е. Кассірера, Е. Гуссерля, Р. Інґардена. Надзвичайно цікавими й впливовими виявилися концептуальні філософські розробки О. Лосєва в "Нарисах античного символізму й міфології", "Діалектиці міфу", "Діалектиці художньої форми". Саме цей мислитель сформулював філософську проблему символіки міфу й міфології, історичної діалектики міфологічних форм. Його філософсько-естетичні теорії знайшли безпосереднє втілення у літературознавчих дослідженнях 20 - 30-х років ХХ століття.

Зокрема формальна школа, вивчаючи елементи взаємовпливу культурних структур міфу, фольклору й літератури, убачала у міфопоетичному (знову ж таки у його дотермінологічному варіанті) структуротворчий прийом. Вагома заслуга в осмисленні риторики міфу належить, слідом за О.Лосєвим, О. Фрейденберг. Її підсумкова книга - "Поетика сюжету і жанру" - мала на меті показати момент творчої кореляції міфу й художнього сюжету, коли збіг міфологічного й поетичного (принцип власне міфопоетики) стає "загальним творчим знаменником", фактором гомогенності різних за структурою і культурною орієнтацією епох: античності та середньовіччя, Бароко і класицизму, класицизму і романтизму. Висновок О. Фрейденберг про основоположну моделювальну функцію сюжету й жанру за зразками міфопоетичних поняттєвих схем є безперечним теоретичним досягненням формального наукового методу.

У вивченні внутрішніх структурних компонентів сюжету помітне місце займає "Морфологія казки" В.Пропа, що започаткувала наукову традицію структурно-типологічного опису повістувальних форм. Теоретична новизна дослідження В. Пропа пов'язується з відповіддю на відоме запитання О. Веселовського про наявність архаїчних "типових повістувальних схем", що передавалися як готові формули, творчо "оживали", викликали нові культурні утворення. Науковою логікою свого морфологічного дослідження чарівної казки В. Проп доводить, що такі схеми-формули існують і що прочитання їх можливе на рівні оповідних функцій казкового тексту. Поняття функції дійових осіб учений застосовує за аналогією до категорії "мотиву" у О. Веселовського чи "елементу" у Ж. Бедьє і поясняє її як знакову ситуацію сюжету. Структура казки, таким чином, ґрунтується не на розпливчастих і дещо невизначених випадкових сюжетних ознаках, а на точних структурних відповідностях, що й формують сюжетно-композиційну єдність твору. Перелічуючи ці сталі елементи-функції, В. Проп бачить у сюжеті чарівної казки наявність двох структурних парадигм: композиційного перебігу подій та кола міфологізованих функцій персонажів, що на образному рівні редукуються до міфологічних смислових вузлів. Таким чином, В. Проп, як і О. Фрейденберг, на основі фольклорного матеріалу обґрунтовує казковий сюжет як комплексну (текст плюс образний асоціативний підтекст казки) міфопоетичну структуру, запримітивши у ньому елементи внутрішньої відповідності міфологічним мисленнєвим парадигмам.

До структурно-семіотичного методу вивчення міфопоетичного наближені дослідження М.Бахтіна, зокрема його відома монографія про джерела творчості Рабле. Тут М. Бахтін декларує принципи вивчення загальнокультурної семантики ритуалу й міфу на тлі фольклорних традицій, у їх зв'язках з народним світоглядом, карнавальною обрядовою сміховою культурою. Досліджуючи роман Рабле, учений вбачає у ньому низку прикметних архаїчних рис, що утворюють пародійно-ігровий карнавальний світ, зумовлюють карнавальну логіку художнього твору. За гротескним реалізмом Рабле, за його сміхом, за семантикою мотивів бенкету, битви, верху/низу, подорожі тощо постає "народне уявлення про колективно-історичне безсмертя на основі ідеї про вічне відродження". Ця універсальна міфологічна схема піддається різнобічному аналізу. Насамперед, М. Бахтіна цікавить подібність світоглядних рис міфу й фольклору. З його наукової позиції, "твір проливає зворотне світло на тисячолітній розвиток народної сміхової культури", відмикає "маловивчену і майже зовсім не зрозумілу грандіозну скарбницю народної сміхової творчості". Власне процес "відмикання смислів" М. Бахтін засновує на теоретичній концепції "пам'яті жанру", що стає провідною для його наукової творчості. Жанр, за М. Бахтіним, моделює і скеровує дійсність, він живе теперішнім, але завжди пам'ятає своє минуле, свій першопочаток. Цей ренесансний потенціал літературного жанру формує поетику художнього твору.

Методика М. Бахтіна організована таким чином, що зіставлення роману Рабле із народною культурою (чи творчості Достоєвського з традицією античної меніпеї) взаємно висвітлює риси поетики цих двох досить віддалених явищ. Саме на рівнях поетики ми простежуємо елементи відбиття основ міфологічної свідомості: символіку (знаковість), ритуалізованість, обрядовість і візуалізацію форм, підсвідому амбівалентність.

Теоретичні висновки М. Бахтіна підводять до проблеми семіотичної праґматики тексту, коли модус фольклорно-міфологічного пов'язується з механізмом текстоутворення, роботою тексту, ґенеруванням нових культурних контекстів у зміні історичних епох.

Після ідей М. Бахтіна стає зрозуміло, що визначення міфопоетики лише як формального сюжетотворчого чи жанротворчого прийому далеко не вичерпує сутності явища. Міфопоетика не виключає семантичного аспекту, що виявляється на межі різних знакових систем ("культурних мов"). Упровадження міфу в пізнішу культурну структуру завжди викликає внутрішню семантичну перебудову творчої системи, переорганізацію рівнів поетики (Р. Якобсон). Методика й термінологія О. Фрейденберг, В. Пропа, М. Бахтіна, Р. Якобсона вельми продуктивно застосовуються в сучасній міфографії. У середині 1960-х років з'являються дослідження В.В. Іванова, В. Топорова, Г. Грабовича, С.Неклюдова, Ю. Левіна, Ю. Лотмана, Є. Мелетинського, Б. Успенського, У. Еко, де з різних наукових позицій (лінгвістичних, фольклористичних, культурологічних) уточнюються питання семантики міфу й міфологічного культурного концепту. Таким чином, поява у працях цих дослідників терміну "міфопоетика" й "міфопоетичне" номінативно окреслила комплекс вже напрацьованих ідей щодо структурно-семантичного діалогу міфу з пізнішими стадіями культури.

Сьогодні ми можемо визначити кілька напрямів вивчення міфопоетики протягом 1960 - 1990-х років:

1) підхід, що презентує спробу реконструкції елементів архаїчного міфу й міфологічної семантики засобами семіотики (насамперед, це праці К. Леві-Строса, В.В. Іванова, В. Топорова, Ю. Левіна);

2) вчення, що пов'язує структуру і семантику міфу з фольклорним і літературним текстом і пояснює наявність у ньому міфологічних поняттєвих схем (дослідження В. Топорова, Г. Грабовича про Шевченка і Гоголя);

3) теорія, що вивчає функцію міфу в культурологічній системі й аналізує міф як універсальну культурну структуру в її зв'язках з іншими формами культури (дослідження У. Еко, Ю. Лотмана, Б.Успенського, Є. Мелетинського, І. Смірнова, О. Панченка).

Прикметно, що в останні роки з'являється тенденція реконструкції так званих "авторських" (або ж "художніх") міфів, заснованих на механізмах активізації міфологічного шару в структурі художнього твору. Дослідження глибинних засад авторського моделювання світу, в тому числі на прикладах російської літератури ХІХ - початку ХХ століття, відкриває "операційний" рівень текстів, зміст художнього хронотопу, міфологічної метамови, історіософських концепцій твору, інтертекстуальності в цілому. Реконструкція авторського міфу (на прикладі творчості М. Гоголя, М. Салтикова-Щедріна, Л. Андрєєва, А.Бєлого) підводить до вибудовування "максимально узагальненої моделі художнього світу, покладеної в основу тексту" (М. Назаренко). Отже, проблема функції міфопоетичного компонента в індивідуально-авторській свідомості тісно пов'язується з проблемою специфіки інтертекстуальних зв'язків, міфологічного інваріанту в системі літературної творчості.

Отже, у розділі узагальнюються кілька принципових позицій, з яких вивчалося і вивчається явище міфопоетичного:

1. Основоположною є теза про те, що міфотворчість постає найдавнішою творчою формою і, так би мовити, символічною "мовою", у термінах якої людина моделювала й інтерпретувала світ. Логіка пізнання своєю чергою диктувала логіку творчих форм, еквіваленти архаїчного мислення запам'ятовувалися й відтворювалися на всіх без винятку етапах культурної історії людства.

2. Безсумнівно, міфотворчість - характерна риса архаїчних епох, проте як "фрагмент", "прамова" вона присутня на різних стадіях культури, особливо у фольклорі й літературі, пов'язаних тісними генетичними зв'язками. Власне кажучи, міф організує, відкриває і замикає логіку системних зв'язків усередині парадигми "міф - фольклор - література", "міф - ім'я - культура" (в термінології Ю. Лотмана і Б. Успенського).

3. Міфопоетика як художня форма втілення міфологічного мислення виявляє ці генетичні зв'язки й загальні риси на повістувальному рівні, породжуючи специфіку міфологічного "метафоризму", "образності", "символізму" тощо.

4. Міфопоетика виступає засобом семантичної трансформації одного типу мистецтва в іншій; введення міфу у пізніші культурні сфери призводить до внутрішньої перебудови всієї творчої системи.

5. Міфопоетика заснована на факторі "згущення" матеріалу і дозволяє автору стисло зафіксувати весь обсяг культурного змісту, збільшити повістувальний хронотоп твору.

6. Міфопоетика є системою переорганізації міфу за законами поетичної творчості. Зі структурно-семіотичного погляду - це семіотична система, що трансформує знак у тематичний компонент художнього тексту.

7. Міфопоетика й міфопоетичне вельми часто розцінюються як провідна світоглядова позиція автора, творчий результат міфологізації дійсності, наслідок творчості як міфотворчості. Відтак міфопоетичне виступає універсальною мовою культури, що використовується при перенесенні міфологізованого тексту в середовище неміфологічної свідомості. Тут до трансформаційної функції приєднується ще й функція "прищеплення" архаїчних моделей до нового творчого середовища.

8. Міфопоетика може розглядатися як засіб творчого моделювання міфологічної манери, стилю, методу, як результат творчої гри художника з міфологічним матеріалом, свідомого художнього експериментаторства.

Із перерахованих дефініцій зримо випливає знаковий і моделювальний характер міфопоетичного (у системі моделей, описаних У. Еко). Звідси проблема вивчення міфопоетичних форм стосується інтерпретації фольклорних і літературних текстів у зв'язку з організаційно-структурним змістом міфу. Такий погляд дозволяє висвітлити принципи поетичного прийому, що формує текстову цілісність на основі елементів міфологічної системи і понять міфологічного плану. Зближення текстів різних традицій проявляє низку важливих типологічних і історичних закономірностей у сфері поетики, що прочитуються завдяки спробі комплексного наукового підходу з позицій загальної теорії комунікації (щось на зразок лінгвосеміотичної системи, доповненої структуралістськими дискурсами: Сосюр + Леві-Строс + Єльмслєв + Еко + Проп + Лотман...).

У другому розділі - "Художня система фольклору: міфопоетичний ракурс" - зазначається, що сутність міфопоетичного концепту в словесному мистецтві тісно пов'язана зі специфікою фольклору. Саме його системність і відносна культурна відмежованість створюють середовище для переорганізації міфології в поетичні образи й жанри. Матеріал пропонованого розділу висвітлює, з одного боку, загальні питання творчого функціонування фольклору, торкається законів і закономірностей побутування уснопоетичного тексту, з іншого - окреслює точки дотику фольклорної традиції з міфологічним і літературним контекстом. Смисловим центром розділу є теза про те, що художня специфіка фольклору визначається саме його міфологічним і міфотворчим характером, а отже міфопоетика фольклору як художньої системи виступає формальним завершенням процесів культурної міфотворчості. Це зайвий раз доводить, що міфопоетичні форми, які склалися в епохи розквіту фольклору, по суті без змін переходять у літературу, утворюючи тут стійкий фольклорно-міфологічний підтекст. У результаті міфопоетична інтерпретація літературного тексту принципово неможлива поза визначенням типологічних рис фольклорної традиції, системи внутрішніх фольклорних зв'язків, формотворчих і символотворчих тенденцій, властивих уснопоетичному середовищу.

У підрозділі 2.1. - "Реконструкція міфопоетичних форм як проблема фольклористики" - підкреслюється, що всі спроби реконструкції літературних (індивідуально-авторських) міфопоетичних форм відштовхуються насамперед від особливостей фольклорної ситуації, її історико-культурної специфіки.

Як відомо, фольклор постає багатоплановою творчою системою, поетичні закони якої докорінно різняться від законів інших культурних систем. Це й породжує певні труднощі вивчення комунікативних функцій фольклору, особливо в їх зв'язках з міфологією та літературою, коли, наприклад, на світоглядну, образну, жанрову систему фольклору накладаються елементи літературознавчої методики. Окреслюючи контури міфологічного підґрунтя фольклору, можемо констатувати, що в багатьох випадках його поетика збігається не з поетикою пізніших творчих періодів, а скоріше з "поетикою" архаїки, з "практикою" міфу, і що якраз у міфологічних "пратекстових" структурах необхідно шукати передумови творчої фольклорної самобутності. Отже, структурний метод дослідження скеровується на визначення й пояснення функціональної семантики фольклору як самостійної та самодостатньої культурної сфери. Такий погляд зумовлює формування двох методологічних принципів, покладених в основу розділу. Перший стосується міфопоетичної моделювальної функції фольклору, а другий безпосередньо пов'язується з проблемою реконструкції міфологічних прототекстових структур на основі проявів цих універсальних моделей.

У загальному теоретичному визначенні міфопоетична реконструкція є відновленням та поясненням історичної ієрархії форм, рухом зсередини фольклорного жанру в позажанровий простір: від власне художньої структури до її ідеологічного змісту. В. Топоров слушно зауважує, що першопочаток міфу ("безжанрового простору") сягає сфери спонтанного, непередбачуваного, неконтрольованого свідомістю, міф вибудовується ніби знизу, шляхом змін, трансформацій, "поліпшень" та "погіршень", закорінених у розвитку культури, в самій ідеї її еволюції. Ця тенденція сходження, прояснення, переходу на рівні прасюжетності, образних персоналій, смислової циклізації тощо якраз і призводить до "утворення міфу як вищого досягнення міфопоетичного періоду розвитку". З цього кута зору шлях реконструкції бачиться у зворотному напрямку: від єдиного та завершеного - до окремого та елементарного, до глибинних змістових засад, породжуваних міфопоетичними структурами. Це шлях, що його реально може запропонувати фольклорна традиція. Таким чином, проблема реконструкції тісно пов'язується з аналізом історико-культурних домінант фольклору, з двома фундаментальними підходами у вивченні динаміки культури - діахронним (за структуральною термінологією - парадигматичним) та синхронним (синтагматичним).

У розділі сконцентровано увагу на проблемах семантичної реконструкції міфопоетичних форм на матеріалі фольклорних і літературних художніх творів. З погляду теорії реконструкція визначається як наближення до смислових універсальних рис міфу, що втілюються в конструкції художнього твору. Фольклор розглядається як творча система, що трансформує міфологічні архетипові уявлення у міфопоетичні структури.

Прикладом реконструкції фольклорного міфопоетичного тексту може слугувати структурний аналіз народної загадки (п. 2.2. "Приклад реконструкції міфопоетичного тексту. Елементи космосу у народній загадці"), метою якого є визначення конкретних міфопоетичних функцій її метафор (сонце, місяць, зірки, небо, земля, дерево, море, гора, птах тощо), їх ролі в космологічному процесі моделювання картини світу. Розглядаючи семантику метафоричних конструкцій загадки, моделювальні властивості жанру, набір міфологічних текстових кліше, можемо сказати, що відносна творча автономність фольклору, його структурна самобутність, жанрова незалежність дозволяють вважати уснопоетичну традицію варіантом вербалізованої інтерпретації міфу, відтворенням міфологічних стереотипів світобачення і світовідчуття. З розвитком фольклору спостерігається поступова формалізація структури міфу, що підводить до припущення про історичне визначення фольклору (а потім - і літератури) як сфери "нової міфотворчості". Культурна система "міф - фольклор - література" поєднується досить міцною традицією, у якій кожна наступна стадія обирає свій шлях і свої виразні форми. Універсалізм культурного міфу полягає лише в його готовності виступати каталізатором цього вибору, особливо на стадіях переорієнтації культурних епох. Отже, постійна присутність міфологічного компонента в культурній свідомості породжує певні універсальні моделі, що втілюються в жанрових структурах. На моделювальному рівні помітно, що міфологія як система уявлень пов'язана з літературою не безпосередньо, а завдяки наявності посередньої структурної системи - фольклору. Власне кажучи, література прочитує міф крізь призму фольклорного жанру, а значить - крізь призму фольклорного світобачення. На рівні міфопоетичної реконструкції проблема прототипових метафоричних елементів мусить співвідноситися спочатку зі специфікою фольклорно-літературних зв'язків, а потім, по можливості, - з конкретними прикладами жанрової і сюжетної залежності текстів.

З огляду на перспективу культурного розвитку, у підрозділі 2.3. - "Про теоретичні аспекти проблеми фольклорного прототипу в літературному творі" - вказується, що архаїчний (міфологічний) тип свідомості досить часто впливає на організацію світоглядового фундаменту фольклору й літератури, формування образно-стильової, знакової, символічної специфіки художнього висловлювання. Система "міф - фольклор", що досить часто співвідносилася із системою "наука - поезія", певним чином накладається також на дихотомічну пару реалістичних і романтичних домінант культурної історії.

Глибинна розбіжність "міфу - фольклору", "поезії - прози" (а згодом "реалізму - романтизму"), по суті, становить універсальний культурний феномен, що пронизує вертикально всі шари культурного розвитку: монументальний і орнаментальний стилі ґотики (за Д.Чижевським), Ренесансу, Бароко, класицизму, романтизму, реалізму, модернізму, постмодерну. Творча орієнтація перелічених культурних епох безпосередньо визначається перевагою в ту чи ту епоху міфологізованого або ж номінативно-нормативного типу художнього мислення.

Звідси робиться найголовніший висновок розділу: шлях від міфу до фольклору - це шлях від власне міфотворчості до міфопоетики (як системи нормативної формотворчості). Структура міфу поєднує і врівноважує всі пізнавальні й виразні засоби: слово, образ, малюнок, предметний і звуковий знак і т.п. Фольклор надає перевагу слову як істотному засобові пізнання: саме в його сфері відбувається структурування, словесне оформлення "безтілесного" міфічного змісту. Якщо історична стадія фольклору презентує перехід від власне міфу (міфічного синкретизму) до міфопоетики, то виокремлення з фольклорного ґрунту індивідуально-авторської, писемної літератури остаточно завершує процес формалізації художнього змісту (переходу слова "невисловленого" у "висловлене").

Головна відмінність двох окреслених типів художньої свідомості полягає в тому, що фольклор містить у собі змістову домінанту культури, література - формальну: саме з появою літератури прискорюються формотворчі процеси, розбудовується жанрова система, на рівні якої і проступає помітне розмежування фольклорного й літературного типів творчості.

Історичний поступ фольклору зайвий раз доводить, що міфологічний (архаїчний) тип художньої свідомості універсальний, бо пронизує всі без винятку культурні епохи. Розвиток фольклору й літератури можна вважати інтерпретацією вже відомих міфологічних стереотипів мислення, "новою міфотворчістю", заснованою на реалізації моделювальних властивостей міфу. Як фольклорні, так і літературні (індивідуально-авторські) художні форми, від середньовіччя до міфологічного роману ХХ століття, можна вважати придатними для реконструкції міфологізованих архетипових структур за умови прочитання й інтерпретації цілісного міфопоетичного контексту, в якому функціонує той чи той художній жанр.

Третій розділ - "Міф - фольклор - література" як функціональне міфопоетичне ціле" - засновується на спробі відстеження формальних збігів структури міфу з формами уснопоетичної та літературної творчості. У підрозділі 3.1. - "Міфологічна традиція у фольклорі і літературі" - завважується, що фольклор постає поетично структурованою системою, а отже розцінюється як власне міфотворчість в ускладнених і впорядкованих поетичних формах. Структурно-смисловий "бриколаж" міфу (поняття, що передбачає принцип "вільного" конструювання картини світу з будь-якого підручного матеріалу), змінюється на стадії фольклору умовою внутрішньої жанрової організації. Процес формальної систематизації об'єктів світу, прийом їх творчого структурування і є основою фольклорної традиції. Як уже зазначалося, фольклор виступає культурним (формальним) корелятом міфу, а отже логічніше й культурологічно точніше співвідносити його не з історією пізнішої літератури, а з міфологією як сукупністю міфів, позачасовою пізнавальною та естетичною сферою.

На рівні культурної моделі (моделей) дійсності міф і фольклор виступають як однорідні творчі системи: фольклор моделює міф, апелюючи до нових формальних засобів. Таким чином, структуру міфу (структуру як абстракцію і як носія певної культурної інформації) ми пізнаємо і "прочитуємо" лише завдяки фольклору і його творчим формам. Без фольклорного творчого формально-жанрового середовища структури міфу немає: тільки в процесі художнього фольклорного відтворення дійсності міф набуває своєї структурованості. Міф, своєю чергою, слугує фундаментальним змістовим планом розбудови фольклорної поетичної моделі світу. Це тісний творчий взаємозв'язок змістових і формальних компонентів, зумовлений законами історичної культурної ієрархії.

Аналізуючи структуру міфу (п. 3.2. "Структура міфу, її культурологічна та філософська оцінка"), його умоглядний прасюжет, убачаємо цілісну, замкнену єдність глибинно взаємозалежних оповідних схем, що постають у результаті варіювання різноманітних "технічних" операцій. Замкненість, повторюваність, варіативність, циклічність складають генетичну основу міфопоетичного сюжету, визначають семантику міфологічної структури в цілому, циклізацію подій як структуротворчий принцип оповіді. У культурній перспективі фольклорна традиція запозичує цей циклічний принцип організації сюжету і виявляє на рівні поетики замкнений часопростір обрядової та необрядової лірики, казки, епосу. М. Бахтін, досліджуючи риси фольклорного й ранньолітературного епічного хронотопу, безперечно, враховував його міфологічні структурні стереотипи.

Структура й семантика міфу як універсального механізму пізнання дійсності знаходить утілення в поетиці фольклору і частково - у творчій свідомості й практиці літературних епох. Фольклорна міфопоетична традиція транспортує основи міфосвідомості в літературне середовище, що й зумовлює появу низки міфо-літературних мотивів. Аналіз одного із них і стає смисловим осердям розділу. У п. 3.3. - "Гоголівський Вій і Лихо із російських народних казок О.М.Афанасьєва" - простежуються деякі семантичні збіги образу гоголівського Вія з казковим Лихом, що слугують одним із прикладів прояву міфопоетичної паралелі в системі фольклорно-літературних зв'язків.

Гоголівська художня творчість - явище надзвичайно цікаве й показове з погляду індивідуально-авторського втілення міфу й міфотворчості. У Гоголя вельми часто спостерігаємо класичну реалізацію міфопоетичного прийому не лише на рівні творчих форм, а й у системі авторської ідеології, що утверджує міф як домінанту художньої істинності. Чимало гоголівських образів і сюжетів можуть бути поціновані й адекватно прочитані лише в їх найтісніших зв'язках з фольклорно-міфологічним контекстом. Міфо-фольклорно-літературна паралель Вія, казкового Лиха, кількох міфологічних персонажів, збіг традиційних мотивів, нанизування міфологем, несвідоме уживання архетипових метафор тощо - усе це риси якогось особливого типу художнього письма, заснованого на відтворенні сталих міфологізованих оповідних структур. Розглядаючи елементи семантичного накладання сюжетно-образної колізії "Вія" на міфо-фольклорну "матрицю", зайвий раз переконуємося, що (як і у випадку із міфопоетизованою структурою загадки) маємо справу з уже знайомим принципом вкраплення кількох наскрізних функціональних метафор у структуру твору. Мотиви вовка, виття, вітру, вікна, ока, кола, наявність семантично ускладненого комплексу погляду / сліпоти / підземелля / темноти / ночі / сновиддя / смерті, міфологічне навантаження певної окремої деталі в описі зовнішності Вія, Лиха, демонічних істот створюють складну організацію сюжету, коли літературний твір не прочитується адекватно без урахування міфологічного прототекстового комплексу. Оскільки ж Гоголь відтворював не системну структуру міфу, а міфологічне світовідчуття, сюжет повісті поглиблюється завдяки цьому останньому фактору, набуває філософсько-етичного сенсу (детальніше про це йдеться у шостому розділі дисертації, п. 6.2.).

Погляд на семантичну ускладненість гоголівських міфо-фольклорних паралелей закономірно підводить до необхідності формулювання теоретичних аспектів проблеми. Спостереження над функціональною залежністю міфопоетичних компонентів у "Вії" (а також у "Вечорах" чи петербурзькому циклі) дозволяють зробити кілька зауважень узагальнювального плану щодо реконструкції прототипових паралелей у фольклорно-літературному контексті.

Приклад гоголівського Вія з низкою його прототипових двійників доводить, що проблема реконструкції міфологічних елементів у літературному творі тісно пов'язується із законами функціонування фольклорного міфопоетичного контексту. Найважливішою семантичною рисою міфопоетичного є його інформаційна (смислова) надмірність і трансформативність: різні за своїм знаковим матеріалом тексти (міфологічні, фольклорні, живописні, музичні, літературні) володіють підвищеною мірою ізоморфності й можуть бути прочитані як варіанти єдиного абстрактного тексту, організованого за принципом "згущення" універсальних ознак, що потребують експлікації та смислового означення.

Єдність міфо-ритуальних схем з літературними текстами, їхня смислова кореляція, забезпечуються присутністю фольклору як системи, що встановлює і формалізує міжтекстові зв'язки. Авторський поетичний прийом, таким чином, засновується на принципі конструювання тексту з фольклоризованих сегментів. Художній сюжет у такому разі не може цілком збігатися з фольклорним, він будується за принципом трансформації й ущільнення міфологічних метафор. Звідси у "Вії" Гоголя гранична концентрація міфологізованого образного матеріалу, підкреслена скомплікованість оповіді, наявність стильових алюзій, система символів тощо.

Аналітичні інтерпретації міфологічних схем, присутніх у літературному тексті, доводять, що прямого трансляційного зв'язку між міфом і літературою немає. Міфологічні форми вкраплюються в літературний текст завдяки поетичному посередництву фольклору в уже обробленому, "опоетизованому" вигляді. Міфологія як система уявлень найчастіше й осмислюється завдяки фольклорній ситуації й у фольклорному ж ракурсі: література прочитує міф крізь призму фольклорного жанру й фольклорного світобачення. Тому-то усі реконструкційні апеляції до міфу, що відштовхуються від літературного середовища, неминуче адресовані фольклору і його тематичним прототипам. Проблема прототипів перш за все торкається специфіки світоглядних фольклорно-літературних зв'язків, а потім, по можливості, конкретних прикладів жанрової та сюжетно-образної залежності поетичних текстів.

Установлення культурної логіки фольклору, особливо щодо історичної трансформації художніх форм, підказує, що шлях визначення фольклорно-міфологічного субстрату літературного сюжету є оптимальним вирішенням проблеми прототипу і, зрозуміло, варіантом інтерпретації міфопоетичного підтексту твору.

Малопродуктивним видається шлях констатації можливих сюжетних і образних паралелей: на сьогоднішній день не можна з упевненістю назвати жодного фольклорного джерела, яким безпосередньо скористався ранній Гоголь у "Вії" чи "Вечорах" (так само, як і Т. Шевченко, Ю.Словацький, А. Міцкевич, М. Булгаков, Г. Гарсіа Маркес і т.д.). Усі емпіричні пошуки в галузі фольклорних сюжетів і образів все більше переконують, що митці такого рівня швидше всього і не підозрюють про те величезне багатство матеріалу, що спонтанно в концентрованому виді втілюється в їхніх художніх текстах. Індивідуально-авторське у цьому разі є варіантом споконвічно-традиційного і збігається з архетиповим на рівні комплексу "вічних тем", заснованого на відтворенні фундаментальних констант буття: людського і природного начал, хаотичного і космічного, життя і смерті, гріховності і праведності, - словом, онтологічного й антропологічного в їх тематичній художній єдності (В. Халізєв). Ця грань - мистецьке надбання всіх народів і всіх епох: в епоху розквіту фольклору архетипове складає смисловий центр твору і виступає як міфопоетичний текст, в епоху літератури - відступає на периферію, часто залишається неусвідомленим авторами й організовує міфопоетичний підтекст, виступаючи, сказати б, "затекстовою картиною дійсності", "текстом у тексті" (термін Ю. Лотмана використовується тут, звичайно, не в його концептуальному, а у метафоричному сенсі).

Таким чином, більш-менш адекватне прочитання структурно-смислової сув'язі "міф - фольклор - література" можливе лише за умови а) гіпотетичного відтворення структурних властивостей міфу за аналогією фольклорних форм, б) пошуку прототипових сюжетно-образних збігів, що концентрують парадигми міфологічних мотивів, міфологем, метафор, в) реконструкції міфологічного контексту як вибудовування деякого загального змісту творчості на основі приватних проявів архетипового, культурної "мови" міфу, присутньої в художній конструкції на рівні "граматичних" образно-стильових елементів.

Розділ четвертий - "Словесний образ та його моделювальні міфопоетичні властивості" - присвячено аналізу міфопоетичних моделювальних властивостей словесного образу, порівнянь, паралелізмів, їх внутрішньої структури, зокрема у підрозділі 4.1. - "Внутрішня структура образу і модус міфопоетичного у фольклорному й літературному творі" -йдеться про вплив міфологізованих структур на формування образних та стильових кліше, а у підрозділі 4.2. - "Психологічний паралелізм як міфопоетична модель" - про організацію психологічного паралелізму на основі системи міфологізованих образних понять.

Матеріалом підрозділу 4.3. - "Про деякі риси поетичної образності раннього Гоголя" - служить творчість раннього Гоголя (цикл "Вечорів на хуторі біля Диканьки"), що аналізується як блискучий зразок авторського втілення фольклорно-міфологічних образних кліше. Наслідком міфологізованого авторського погляду є згущення і смислова багатоплановість художнього тексту, що помітна в системі описової образності Гоголя. Зокрема, поетика гоголівського пейзажу відбиває функціональну специфіку міфопоетичних уявлень, що дозволяє розцінювати гоголівський поетичний прийом як універсальний.

Головне завдання розділу полягало в аналізі образної семантики гоголівських художніх пейзажів. Заснований на принципах паралелізму, підкреслено суб'єктивний (як, утім, у всіх романтиків), гоголівський пейзаж має кілька істотних особливостей, пов'язаних з орієнтацією на фольклорно-міфологічну традицію. І якщо в міфологічній та фольклорній традиціях пейзаж, як відомо, самостійної цінності не має, то в літературній творчій практиці він набуває глибокої смислової функції: усвідомлення поглиблених онтологічних протиріч між природою й цивілізацією призводить до формування "поетики опозицій", зокрема у контексті романтичної творчості, де концепт "природного" тісно пов'язується з поняттям "ідеального", "сакрального" (Шеллінґ), "космічного", "гармонійного" (В. Жуковський, К. Батюшков, О. Пушкін, Ф. Тютчев, М. Лермонтов, Т. Шевченко, А. Міцкевич, Ю. Словацький). Ця риса, що безпосередньо стосується й пейзажної майстерності Гоголя, неодноразово завважувалася й інтерпретувалася в різних ракурсах: сюжетно-композиційному (структуротворчому), стильовому, функціональному, міфопоетичному.

Загальний висновок після прочитання гоголівських пейзажних картин пов'язується з виокремленням й аналізом культурної семантики дзеркала з його традиційними міфологізованими функціями: Гоголь-митець несвідомо прагне перенести всі ключові події в "задзеркалля", у світ ілюзій, протилежний реальності, принципово інший у своєму бутті-відображенні. Ілюзія реальності - типова риса гоголівської міфосвідомості. У зв'язку з цим поетика дзеркала і дзеркального відбиття інтерпретується в контексті міфологічних бінарних опозицій "реального" і "ідеального", "дійсного" і "можливого", "свого" і "чужого", "лівого" і "правого", "верху" і "низу" і т.п. З кута зору образності виявляється, що гоголівський художній світ постає у подвійному ракурсі: з одного боку - реальність, з іншого - неминуче її викриття, образна наочна підміна: "горы - не горы, луга - не луга, река - красавица, глядящаяся в зеркало, леса - покойные пруды". Більшою чи меншою мірою гоголівська "дійсність" конструюється за моделлю, сформульованою в поетичному зачині "Ганца Кюхельгартена": "Пленительно оборотилось все / Вниз головой в серебряной воде: / Забор, и дом, и садик в ней такие ж. / Все движется в серебряной воде: / Синеет свод, и волны облак ходят, / И лес живой вот только не шумит". Дзеркало, спрямоване на картину "реальності", порушує звичне розташування речей і звичний перебіг явищ, воно ніби "скрадає" і "обманює" просторові і часові форми. Більше того, світ, що містить елементи дзеркала й віддзеркалення, апріорі сумнівний, роздвоєний і не-єдиний, у ньому все не так, як здається на перший погляд, у ньому все не так, як насправді. Глибоко міфологізований образ дзеркала сповнений численними культурними алюзіями, підключає низку психологічних, естетичних, філософсько-онтологічних факторів світосприйняття. Процес творчого споглядання й інтерпретації реальності виходить далеко за межі "сумніву" чи "обману" і починає розцінюватися в категоріях "я" і "світ", "індивідуальне" і "загальне", "внутрішнє" і "зовнішнє", "душа" і "тіло", "ідеальне" і "матеріальне", або ж, скажімо, у дефініціях етики: "моральне" і "аморальне", "добро" і "зло" тощо.


Подобные документы

  • Квантитативна специфіка українського фольклору на прикладі казок української мови "Колобок", "Казка про Іваньку-дурачка", "Хлопчик мізинчик" на морфологічному рівні. Частотний аналіз на синтаксичному рівні, коефіцієнт варіації за його результатами.

    реферат [827,6 K], добавлен 01.01.2015

  • Поняття масової літератури, особливості її змісту, художньої специфіки та жанрових ознак. Бестселер – як проблема сучасного літературного процесу. Особливості наррації в масовій літературі на прикладі трилеру П. Зюскінда "Парфумер: історія одного вбивці".

    курсовая работа [89,4 K], добавлен 22.05.2012

  • Поняття "вічного" образу у світовій літературі. Прототипи героя Дон Жуана та його дослідження крізь призму світової літературної традиції. Трансформація легенди та особливості інтерпретації образу Дон Жуана у п'єсі Бернарда Шоу "Людина і надлюдина".

    курсовая работа [49,7 K], добавлен 19.07.2011

  • Проблематика формування англомовної лінгвосоціокультурної компетентності. Сучасні пріоритети викладання іноземної мови. Роль художньої літератури в пізнанні інокультурної дійсності. Вивчення культурної спадщини країни, знайомство зі способом життя народу.

    статья [16,4 K], добавлен 06.12.2015

  • Характеристика історії створення та утримання збірки М. Номиса, який зіграв важливу роль у розвитку української літератури, її фольклорного стилю. Відображення особливостей народної української мови, своєрідності в фонетиці в прислів'ях збірки Номиса.

    реферат [27,0 K], добавлен 01.12.2010

  • Поняття фольклору та фольклористики. Роль фольклору у художній літературі. Загальні особливості твору О. Кобилянської "В неділю рано зілля копала" та авторська інтерпретація балади "Ой не ходи, Грицю…". Фольклорні образи і мотиви у повісті "Земля".

    курсовая работа [49,2 K], добавлен 11.10.2014

  • Трансформація міфу в комедії Б. Шоу "Пігмаліон". Визначення проблематики твору. Дослідження трансформації античного сюжету в різних творах мистецтва ряду епох. Виявлення схожих та відмінних рис в образах героїв, особливо в образах Галатеї та Пігмаліона.

    курсовая работа [54,7 K], добавлен 21.10.2014

  • Вивчення психологічних особливостей літератури XIX століття, який був заснований на народній творчості і містив проблеми життя народу, його мови, історії, культури, національно-визвольної боротьби. Психологізм в оповіданні А. Катренка "Омелько щеня".

    реферат [17,9 K], добавлен 03.01.2011

  • Художній твір В. Стефаника, його емоційна та інтелектуальна наповненість. Реакція автора на те, що його оточує та хвилює. Художнє мислення і оригінальне бачення письменника-новеліста, творче перетворення суспільних проблем, що постають у центрі твору.

    реферат [27,4 K], добавлен 21.02.2010

  • Оцінка значення творчості великого драматурга Вільяма Шекспіра для світової літератури. Дослідження природи конфлікту як літературного явища, вивчення його типів у драматичному творі "Отелло". Визначення залежності жанру драми твору від типу конфлікту.

    курсовая работа [54,3 K], добавлен 21.09.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.