Створення небезпеки: історико-правовий аналіз положень кримінального законодавства, що діяло на території України (ХІ ст.-початок ХХ ст.)

Размещено на http://allbest.ru

СТВОРЕННЯ НЕБЕЗПЕКИ: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ПОЛОЖЕНЬ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА, ЩО ДІЯЛО НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ (ХІ СТ. - ПОЧАТОК ХХ СТ.)

Бурачинська Юстина Богданівна

аспірантка кафедри кримінального права і кримінології,

Львівський національний університет імені Івана Франка, м. Львів

Анотація. Стаття присвячена аналізу кримінального законодавства (пам'яток кримінального права), яке діяло на території сучасної України впродовж ХІ ст. - початку ХХ ст., з'ясуванню особливостей еволюції поглядів щодо закріплення кримінальної відповідальності за створення небезпеки у законодавчих актах впродовж цього періоду. Вивчення історичного досвіду правового регулювання кримінальної відповідальності за створення небезпеки сприяє визначенню як позитивних, так і негативних аспектів цієї проблематики, а також допомагає врахувати їх з метою вдосконалення сучасного українського законодавства.

Під час дослідження встановлено, що кримінальна відповідальність за створення небезпеки існувала на кожному історичному етапі розвитку української держави. Проте законодавчі акти, у яких була передбачена кримінальна відповідальність за створення небезпеки, характеризувались надмірною казуїстичністю, оскільки законодавець дуже детально описував ознаки того чи іншого кримінального правопорушення. Тому більшість джерел кримінального права у аналізований часовий період є досить об'ємними за обсягом. Положення, що стосувались деліктів створення небезпеки, були розміщені у різних структурних частинах законодавчого акту, була відсутня чітка систематизація таких положень.

Звернено увагу, що криміналізація створення небезпеки залежала від ступеня розвитку суспільства, а також від рівня розвитку правової системи держав, у складі яких перебували українські землі. Встановлено, що з розвитком суспільних відносин законодавець розширював коло об'єктів, за створення небезпеки щодо яких встановлювалась кримінальна відповідальність. Розширення переліку благ, кримінально-правова охорона яких здійснювалась не тільки тоді, коли їм була заподіяна реальна істотна шкода, а ще на етапі створення небезпеки заподіяння такої шкоди, свідчить про підвищення гарантій кримінально-правової охорони безпеки людини, суспільства та держави.

З'ясовано, що протягом вказаного історичного періоду найчастіше об'єктами кримінально-правової охорони, за створення небезпеки для яких встановлювалась кримінальна відповідальність, були: життя, здоров'я, власність, обороноздатність держави, чинна форма правління, особиста чи громадська безпека, флора, фауна.

Ключові слова: історико-правові пам'ятки, джерела кримінального права, створення небезпеки як ознака складу кримінального правопорушення, кримінальна відповідальність за створення небезпеки, делікти створення небезпеки.

Burachynska Yustyna Bohdanivna

Ph.D. student of the Department of Criminal Law and Criminology of the Ivan Franko National University of Lviv, Sichovykh Striltsiv St., 14, Lvi

CREATION OF DANGER: HISTORICAL AND LEGAL ANALYSIS OF THE PROVISIONS OF CRIMINAL LEGISLATION WHICH OPERATED ON THE TERRITORY OF UKRAINE (XIth CENTURY - THE BEGINNING OF THE XXth CENTURY)

Abstract. The article is devoted to the analysis of the criminal legislation (historical sources of criminal law), which operated on the territory of modern Ukraine during the Xlth century - the beginning of the XXth century, to find out the peculiarities of the evolution of views on the consolidation of criminal liability for creating danger in legislation during this period. Studying the historical experience of legal regulation of criminal liability for creating danger helps to identify both positive and negative aspects of this issue, as well as helps to take them into account in order to improve modern Ukrainian legislation.

The study found that criminal liability for creating danger existed at every historical stage of development of the Ukrainian state. However, legislative acts that provided for criminal liability for creating danger were characterized by excessive casuistry, as the legislator described in great detail the signs of a criminal offense. Therefore, most sources of criminal law in the analyzed period of time are quite voluminous. Provisions relating to torts of creation of danger were placed in different structural parts of the legislative act, there was no clear systematization of such provisions.

It was pointed out that the criminalization of the creation of danger depended on the level of development of society, as well as on the level of development of the legal system of the states that included the Ukrainian lands. It is established that with the development of public relations, the legislator expanded the range of objects of criminal law protection, for which danger was created. The expansion of the list of goods, the criminal law protection of which was carried out not only when they were caused real significant damage, but also at the stage of creating a danger of such damage, indicates increased guarantees of criminal protection of human security, society and the state.

It was found that during this historical period the most common objects of criminal law protection for the creation of danger for which criminal liability was established were: life, health, property, defense capabilities of the state, the current form of government, personal or public safety, flora, fauna.

Keywords: historical and legal monuments, sources of criminal law, the creation of danger as a sign of a criminal offense, criminal liability for the creation of danger, torts of creation of danger.

Постановка проблеми. Актуальність дослідження історичного досвіду правового регулювання кримінальної відповідальності за створення небезпеки пов'язана з потребою вдосконалення сучасного кримінального закону у контексті цієї проблематики. Адже, як слушно зазначає І. Я. Терлюк, лише спираючись на досвід історії, ми отримуємо можливість орієнтуватися, в якому напрямі повинні розвиватися національні законодавство та державотворення [21, С. 5]. Крім цього, системний аналіз і вивчення історії кримінального права України сприяють поглибленню уявлення про розвиток кримінально-правових відносин у цілому в нашій державі [28, С. 34]. Дослідивши історичний досвід, можна врахувати позитивні напрацювання попередніх поколінь для сучасного законодавчого регулювання, а також з'ясувати, які були недоліки законодавства у певний історичний період та визначити, які помилки не варто допускати у майбутньому.

Потрібно звернути увагу, що це дослідження проводиться в контексті вивчення кримінальних правопорушень, ознакою складу яких є створення небезпеки, а за його основу береться те, що «створювати небезпеку» у кримінально-правовому розумінні означає створювати умови, за яких можливе заподіяння істотної шкоди об'єкту кримінально-правової охорони у майбутньому; а також викликати, породжувати стан, коли порушено захищеність (безпеку) об'єкта кримінально-правової охорони. Виходячи з цього розуміння «створення небезпеки» здійснюється аналіз кримінального законодавства, яке діяло на території сучасної України впродовж ХІ ст. - початку ХХ ст.

Особливості конструкції об'єктивної сторони кримінального правопорушення, ознакою складу якого є створення небезпеки, залежать від виду створюваної небезпеки: абстрактної чи конкретної. Так, абстрактна (формальна) небезпека має низьку ймовірність здійснення, однак вона все ж допускається, оскільки це не суперечить законам природного і соціального розвитку. Конкретна (реальна) небезпека має найвищу ймовірність здійснення, оскільки для цього склалися всі необхідні умови, однак реальна істотна шкода об'єкту кримінально-правової охорони не заподіюється через певні причини. У випадку, коли йдеться про створення абстрактної (формальної) небезпеки, то це кримінальне правопорушення із формальним складом, а коли про створення конкретної (реальної) небезпеки - із матеріальним складом.

Крім цього, варто зазначити, що у межах цієї статті досліджуються закінчені склади кримінальних правопорушень (без урахування попередньої кримінально-протиправної діяльності - таких стадій як готування до кримінального правопорушення і замах на кримінальне правопорушення).

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Варто зазначити, що в Україні відсутнє комплексне дослідження кримінальної відповідальності за створення небезпеки в історичній ретроспективі. Цю проблематику лише побіжно вивчали науковці у сфері історії держави та права під час дослідження історії українського права загалом чи українського кримінального права зокрема. Певний внесок у дослідженні цього питання зробили, зокрема, такі вчені: І. Й. Бойко [2]; С. Г. Ковальова, М. В. Крумаленко, П. П. Музиченко [19]; І. Я. Терлюк [22]; П. Л. Фріс [27]. Також історико-правовий аналіз проблем встановлення кримінальної відповідальності за створення небезпеки у джерелах кримінального права Росії здійснювала російська дослідниця Г. Ю. Полупан [11; 12].

Метою статті є проаналізувати положення кримінального законодавства, що діяло на території України впродовж ХІ ст. - початку ХХ ст., в контексті кримінальної відповідальності за створення небезпеки, визначити особливості законодавчого регулювання протягом вказаного історичного періоду, а також визначити чи існує взаємозв'язок між розвитком суспільства та законодавчим закріпленням кримінальної відповідальності за створення небезпеки.

Виклад основного матеріалу. Процес зародження вітчизняного права тривав впродовж більш ніж пів тисячоліття - від перших зародків державності у східних слов'ян і принаймні до ХІ ст. У цей період право було усним звичаєвим і не знало жодних форм систематизації. Зразки найдавніших кримінально-правових норм предків сучасних українців є у текстах русько- візантійських договорів Х ст. [22, С. 3]. Русько-візантійські договори, які були укладені у 907, 911, 944 роках, дійшли до нас не в оригіналах, а у вигляді копій з грецьких текстів у складі «Повісті минулих літ» [8, С. 65; 6, С. 434]. Аналіз положень цих договорів у тексті «Повісті минулих літ» дає підстави стверджувати, що у них відсутні норми, що регулюють кримінальну відповідальність за створення небезпеки [10].

Слушно зазначає М. І. Хавронюк, що «у давні часи ні поняття злочину, ні тим більше таке, що є більш новим, поняття кримінального правопорушення, не формулювались, а законодавець обмежувався лише переліком діянь, що визнавались злочинами» [5, С. 105]. Тому, досліджуючи джерела кримінального права, що діяли на території України, потрібно серед цього переліку злочинів ідентифікувати ті, які є деліктами створення небезпеки, та проаналізувати ознаки їх складів.

«Основою права Київської Русі була Руська Правда, яка є джерелом пізнання державно-правового розвитку на українських землях у ІХ-ХІІ ст. та відображенням рівня соціально-політичних, економічних і культурних відносин давньоруського суспільства» [2, С. 40]. Складена в Київській державі в ХІ-ХІІ ст. на основі звичаєвого права Руська Правда стала першим відомим нам кодифікованим збірником давньоруських юридичних норм, який найповніше зберіг давні положення звичаєвого права Русі-України, і може служити, за висловом М. Чубатого, «підручником для вивчення руського права» [22, С. 4].

«У науковій літературі списки Руської Правди прийнято поділяти на три основні редакції, пов'язані між собою змістом і однією епохою. Найдавнішою редакцією Руської Правди є Коротка Правда Ярослава Мудрого, укладена в 1030-1040 рр. шляхом кодифікації норм давнього звичаєвого права, поточного князівського законодавства і тогочасних судових прецедентів. ... Просторова або Розширена Руська Правда була укладена за князювання Володимира Мономаха, або його сина Мстислава (її датують не пізніше 1113 р.). ... Скорочена редакція, укладена шляхом вибірки низки статей з Розширеної Руської Правди, не мала самостійного застосування та була призначена для використання у церковних судах. Більшість науковців її появу датують XV ст.» [2, С. 41-42]. І. Я. Терлюк зазначає, що «Руська Правда містила багато статей, які свідчать про достатньо високий рівень розвитку кримінально-правового регулювання» [21, С. 50].

Попри те, що у Руській Правді норми права були викладені у казуальний спосіб, аналіз її положень дає підстави вважати, що вже у Київській Русі законодавець усвідомлював необхідність посиленого захисту певних благ від небезпеки. Хоча у зв'язку із специфікою побудови статей у тексті закону не було чітко вказано на те, що кримінальна відповідальність настає за сам факт створення небезпеки заподіяння шкоди об'єкту кримінально-правової охорони, однак за змістом самих діянь можна зробити такий висновок. Так, відповідно до ст. 9 Короткої Правди Ярослава Мудрого покаранню підлягав той, «хто вийме меч, проте не вдарить ним» [15, С. 12], створивши таким чином небезпеку для життя чи здоров'я потерпілого. Майже аналогічні норми були передбачені і у Просторовій або Розширеній Руській Правді. Так, відповідно до ст. 24 Просторової або Розширеної Руської Правди покаранню підлягав той, «хто вийме меч, але не поранить» [16, С. 11]. Тобто можна стверджувати, що вже у Київській Русі була передбачена відповідальність за діяння, внаслідок вчинення яких створювалась небезпека для життя чи здоров'я людини, оскільки такими діяннями винний створював умови, за яких можливе заподіяння істотної шкоди життю чи здоров'ю у майбутньому, а також викликав стан, коли порушено захищеність (безпеку) цих об'єктів кримінально-правової охорони. Адже, коли особа, наприклад, поблизу інших людей витягла меч із піхов, який є холодною зброєю, то могла когось поранити чи вбити, навіть через свій необережний жест; а також через таке діяння виникав стан, коли знижувався рівень захищеності життя чи здоров'я інших людей. У сучасному розумінні діяння, зазначені вище, є формальними складами кримінальних правопорушень.

Варто зазначити, що така небезпека внаслідок оголення зброї має достатньо високу ймовірність здійснення (перетворення у реальну істотну шкоду), враховуючи знаряддя вчинення кримінального правопорушення (зброя - небезпечний предмет, що застосовується для ураження живої сили) та об'єкти кримінально-правової охорони (життя чи здоров'я людини), яким створюється небезпека, бо вони є особливо вразливими під впливом застосування винним цього знаряддя. Крім цього, така небезпека є станом, який реально існує в об'єктивній дійсності, оскільки винний своїм діянням змінив дійсність та створив новий стан - стан небезпеки, а також створив певні умови, за яких можливе заподіяння істотної шкоди цим об'єктам кримінально-правової охорони у майбутньому. Адже до цього такі об'єкти перебували у безпеці, їм нічого не загрожувало.

У 1199 р. виникло Галицько-Волинське князівство завдяки об'єднанню волинським князем Романом Мстиславовичем двох великих і могутніх князівств - Волинського та Галицького, які наприкінці ХІ - на початку ХІІ ст. відокремилися від Київської держави [8, С. 85]. Ця Галицько-Волинська держава стала спадкоємницею Київської Русі. В основі правового регулювання суспільних відносин у цій державі були джерела права Київської Русі. Основним джерелом права була Руська Правда, яка регулювала цивільні, кримінальні та процесуальні відносини [2, С. 77; 79]. П. Л. Фріс вказує, що «у збережених поодиноких документах юридичного характеру, які належать до доби Галицько-Волинської держави, немає норм кримінально-правового характеру. Окремі відомості щодо змісту кримінально-правових норм того часу можна віднайти лише в літописах» [27, С. 45]. Отже, у Галицько-Волинській державі продовжували діяти норми Руської Правди, що регламентували відповідальність за створення небезпеки життю та здоров'ю людини.

З 1387 р. до 1569 р. Галичина остаточно була приєднана до складу Польського Королівства згідно з привілеями польської королеви Ядвіги. З 1434 р. на територію Руського воєводства поширюють свою чинність основні джерела права Польського Королівства, зокрема, Віслицький статут 1347 р., Повний звід Статутів Казимира Великого 1420 р. та інші [2, С. 96; 97]. Повний звід Статутів Казимира Великого і Доповнення до зводу Статутів Казимира Великого складалися із двох статутів: Віслицького (Малопольського) і Пьотрківського (Великопольського) [13, С. 749].

У цих актах законодавець значну увагу приділяє охороні життя та здоров'я, враховуючи при цьому інтереси шляхти. Так, у ст. XXV Повного зводу Статутів Казимира Великого передбачена відповідальність у випадку «коли хто-небудь, мало поважаючи наш суд, меч чи ніж посміє оголити» [13, С. 755]. Вчиняючи таке діяння, винний не тільки виявляв свою неповагу до суду, а й створював небезпеку для життя чи здоров'я тих, що знаходилися у приміщенні суду, оскільки демонстрував потенційну можливість заподіяння істотної шкоди їх життю чи здоров'ю у майбутньому, а також викликав стан, коли порушено захищеність (безпеку) цих об'єктів кримінально-правової охорони. Тут також законодавець у тексті закону не вказує про створення небезпеки, але це випливає зі змісту норми. У сучасному розумінні це кримінальне правопорушення із формальним складом.

«У другій половині XIV ст. значна частина українських земель (Волинь, Чернігово-Сіверщина, Поділля, Київщина) була приєднана до складу Великого князівства Литовського, що в результаті призвело до формування Литовсько- Руської держави. ... Період Литовсько-Руської держави у правовій сфері характеризувався певними особливостями, головною з яких було домінування руського звичаєвого права, що стало основою всієї правової системи Великого князівства Литовського». Правове регулювання кримінальних відносин на українських землях, які перебували у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, здійснювалося спочатку на основі звичаєвого права, Руської Правди, обласних привілеїв, Повного зводу Статутів Казимира Великого 1420 р., Судебника Казимира 1468 р., відтак за Литовськими статутами [2, С. 97; 193-194; 245].

«Перші спроби кодифікації права у Литовсько-Руській державі датувалися серединою XV ст., коли було укладено Судебник князя Казимира (1468 р.)» [21, С. 94]. Аналіз Судебника Казимира 1468 р. дає підстави стверджувати, що у ньому відсутні норми, що регулюють кримінальну відповідальність за створення небезпеки [20, С. 49-52].

Литовські статути, укладені у 1529, 1566, 1588 рр., були офіційно затверджені вищими органами влади Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Литовські статути мали широке застосування у судових органах на українських землях як законодавчий акт під час розгляду і вирішення ними цивільних та кримінальних справ [2, С. 194-195]. «Їх укладення в XVI ст. вважають найбільшим здобутком у процесі систематизації права українського середньовіччя» [22, С. 10-11]. Варто зазначити, що Статут 1588 р. був найдосконалішим і діяв до 1842 р. Чинність третього Литовського статуту поширювалася на Волинське, Брацлавське, Київське воєводства, а з 1635 р. і на Чернігівське у складі Литви; в Руському, Белзькому, Подільському воєводствах у складі Польщі, згідно з умовами Люблінської унії 1569 р., діяло «старе польське право» (зокрема, Статути Казимира Великого 1420 р.) [2, С. 195].

«Аналіз положень Литовських статутів дає підстави стверджувати, що у XVI ст. законодавець усвідомлював необхідність посиленого захисту певних об'єктів кримінально-правової охорони. Саме тому встановив кримінальну відповідальність не тільки у випадку заподіяння їм істотної шкоди, але й у випадку створення небезпеки для таких об'єктів» [4, С. 113].

Оскільки безпека держави від зовнішніх ворогів була особливо важливою у цей історичний період, то законодавець встановлював кримінальну відповідальність за діяння, внаслідок вчинення яких створювалася небезпека для обороноздатності держави. Так, в арт. 12 розд. ІІ Литовського статуту 1529 р. була передбачена відповідальність у випадку неприбуття винного у встановлений строк на заставу у замок через власну недбалість, а в той час вороги здійснили облогу замку, але не заподіяли шкоди [17, С. 221]. У сучасному розумінні - це кримінальне правопорушення з матеріальним складом, оскільки здійснення облоги замку ворогами, які не заподіяли шкоди, можна вважати своєрідним суспільно небезпечним наслідком у виді створення небезпеки для обороноздатності держави, яка настала внаслідок того, що винний вчасно не прибув у замок на заставу та не брав участі в обороні замку.

Подібно, як і у Руській Правді та Повному зводі Статутів Казимира Великого, у трьох Литовських статутах була передбачена кримінальна відповідальність у випадку, якщо винний дістав/оголив зброю проти потерпілого, хоч і не заподіяв йому жодної шкоди. Внаслідок вчинення такого діяння створювалась небезпека для життя чи здоров'я потерпілого [4, С. 113]. Законодавець диференціював цю відповідальність як за злочини проти суду: «якщо ж хто перед судом оголив би шаблю або меч, то, хоча б нікого і не поранив, йому все одно відрубають руку» (арт. 17 розд. VI Литовського статуту 1529 р. [17, С. 248]; арт. 39 розд. IV Литовського статуту 1566 р. [18, С. 314]; арт. 62 розд. IV Литовського статуту 1588 р. [19, С. 167]) та проти шляхти: «якби слуга зброю проти пана свого дістав, але не вбив і не поранив, такий руку втрачає» (арт. 18 розд. XI Литовського статуту 1566 р. [18, С. 379]; арт. 9 розд. XI Литовського статуту 1588 р. [19, С. 273]).

Отже, аналіз положень Статутів Великого князівства Литовського 1529, 1566, 1588 рр. дає підстави стверджувати, що у них була передбачена кримінальна відповідальність за створення небезпеки життю, здоров'ю, обороноздатності держави. Тобто з розвитком суспільних відносин законодавець розширював коло об'єктів кримінально-правової охорони, для яких створювалась небезпека.

Однак норми трьох Литовських статутів, у яких була передбачена кримінальна відповідальність за створення небезпеки, характеризувались надмірною казуїстичністю, оскільки законодавець дуже детально описував ознаки посягання, крім цього, не було здійснено чіткої систематизації таких норм [4, С. 116]. Також у тексті Литовських статутів не було чіткої вказівки, що внаслідок вчинення певного діяння може бути створена небезпека, однак це було зрозуміло за змістом самого діяння. У Литовських статутах до деліктів створення небезпеки належали кримінальні правопорушення як з матеріальним, так і з формальним складом.

Отже, після входження українських земель до складу Польського Королівства та Великого князівства Литовського на теренах України діяли норми польсько-литовських правових актів [27, С. 46].

«На початку XVI ст. за Дніпровими порогами виникають невеликі козацькі поселення - січі, на базі яких у 1553-1554 рр. утворилася Запорізька Січ як осередок відновлення української державності» [2, С. 387]. П. Л. Фріс зазначає, що система кримінального права запорізького козацтва базувалася на старовинних звичаях, що визначались «словесним правом і здоровим глуздом» [27, С. 46]. І. Й. Бойко вказує, що «у Запорізької Січі не було писаного закону, там впродовж всієї її історії користувались українським звичаєвим правом, що регулювало діяльність суду, порядок укладення договорів та порядок користування майном і земельними угіддями, правила воєнних дій, види злочинів і покарань» [2, С. 390]. Тому це унеможливлює аналіз цих норм.

Наступним етапом в історії України був період Української козацької держави (ХУИ-ХУШ ст.). Національно-визвольна війна українського народу, яка тривала з 1648 р. до 1654 р., закінчилася звільненням значної частини українських земель з-під влади Речі Посполитої. Унаслідок переможної народно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького сформувалася Українська Козацько-Гетьманська держава (Гетьманщина), вирішальну роль у формуванні якої відіграла Запорізька Січ [2, С. 422].

Найбільш відомою з кодифікацій українського права першої половини ХУШ ст. були «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. (далі - «Права 1743 р.») [21, С. 197]. І. Й. Бойко наголошує, що, не будучи офіційно затвердженими, «Права 1743 р.» набули поширеного застосування в судових установах Гетьманщини як законодавчий акт при розгляді і вирішенні судових справ [2, С. 424-425]. «Цей кодекс вважають визначною пам'яткою кодифікації законів Східної Європи і, звичайно, першорядним джерелом для вивчення історії українською права взагалі й кримінального зокрема» [22, С. 23]. П. Л. Фріс зазначає, що «Права 1743 р.» широко використовували багатий національний досвід кримінально-правового регулювання. Значна частина норм сягають своїми коріннями часів феодальної роздробленості і навіть Руської Правди. Водночас «Права 1743 р.» широко використовували досвід Литовських статутів у питаннях систематизації нормативного матеріалу та деяких аспектах кримінально-правового регулювання. При цьому якщо врахувати те, що один із базових для «Прав 1743 р.» нормативний акт - Литовський статут практично повністю був побудований на Руській Правді, то можна без перебільшення стверджувати, що «Права 1743 р.» є суто національною пам'яткою права, яка відображає основний напрям кримінально-правової політики України у ХУШ ст. [27, С. 55].

Варто зазначити, що оскільки «Права 1743 р.» містять багато положень, що запозичені з Литовських статутів, то у цьому кодифікованому акті простежується певна схожість у регламентації відповідальності за створення небезпеки з Литовськими статутами.

Так, подібними до норм попередніх проаналізованих історичних джерел були положення «Прав 1743 р.», які передбачали відповідальність у випадку оголення зброї без заподіяння жодної шкоди. Так, якщо б хтось на когось оголив зброю у присутності государя, хоч би не поранив нікого і не вбив, такому відрубують руку (п. 6 арт. 9 гл. 3). А хто у фортеці, палаті чи дворі государя, у час перебування там государя, хоч і не безпосередньо в його присутності, на когось іншого зброю вийняв через сварку, то хоч би й не ранив, має бути покараний тюрмою у фортеці на чверть року (п. 7 арт. 9 гл. 3) [14, С. 53]. Такими діяннями створювалась небезпека для життя чи здоров'я государя, а також тих, хто знаходився при дворі.

Новим було положення «Прав 1743 р.», в якому була передбачена відповідальність за поранення, заподіяне незвичним знаряддям, від якого може настати небезпека смерті і пожиттєве каліцтво чи довга хвороба (п. 2 арт. 9 гл. 20) [14, С. 355]. Це кримінальне правопорушення є деліктом створення небезпеки з двома наслідками, оскільки одним із суспільно небезпечних наслідків є поранення (реальна істотна шкода здоров'ю потерпілого), а другим - створення небезпеки для життя чи здоров'я потерпілого (йдеться про можливість настання більш серйозної шкоди для здоров'я, ніж поранення, - пожиттєвого каліцтва чи довгої хвороби). У сучасному розумінні це було створення небезпеки заподіяння тяжкого тілесного ушкодження або смерті потерпілому. Тобто внаслідок діяння винного ставало можливим заподіяння більш серйозної шкоди життю чи здоров'ю у майбутньому, а також діяння викликало стан, коли порушено безпеку цих об'єктів кримінально-правової охорони. Варто звернути увагу, що тут законодавець використовує у тексті «Прав 1743 р.» словосполучення «небезпека смерті».

Отже, аналіз норм «Прав 1743 р.» дає підстави стверджувати, що у цьому акті законодавець передбачив відповідальність за створення небезпеки життю та здоров'ю людини. Однак норми цього законодавчого акту, у яких була передбачена кримінальна відповідальність за створення небезпеки, характеризувались надмірною казуїстичністю та складністю викладу, але водночас тут було враховано досвід трьох Литовських статутів. Крім цього, як і у попередніх досліджуваних історичних джерелах, у тексті «Прав 1743 р.» було відсутнє формулювання про те, що внаслідок вчинення певного діяння може бути створена небезпека, однак це було зрозуміло за змістом самого діяння. Проте законодавець вже використовував у тексті цього акту словосполучення «небезпека смерті». У «Правах 1743 р.» до деліктів створення небезпеки належали кримінальні правопорушення як з матеріальним, так і з формальним складом.

П.Л. Фріс зазначає, що поступово внаслідок дії різних соціально- політичних факторів Україна втрачала свою автономію [27, С. 54]. «За укладеним українсько-московським договором 1654 р. Українська козацька держава - Військо Запорізьке - продовжила своє існування під протекторатом Московського царства. ... Значна частина українських земель перебувала у складі Російської імперії до 1917 р.» [2, С. 573-574]. Під тиском імперської політики Росії українське законодавство поступово зменшувало сферу свого застосування, а його місце на Лівобережжі займало російське кримінальне законодавство [27, С. 54].

І.Й. Бойко зазначає, що «на початку ХІХ ст. джерела права, зокрема, кримінального, мали певні відмінності у різних частинах України, що входили до складу Російської імперії до 40-х років ХІХ ст. Джерелами кримінального права у Слобідсько-Українській та південних губерніях (Катеринославській, Таврійській і Харківській) було російське законодавство, що сформувалося ще в період становлення абсолютної монархії в Росії, зокрема, Соборне уложення 1649 р., яке впродовж ХУШ ст. неодноразово підтверджувалося царськими указами, та Військовий артикул 1715 р. Норми кримінального права містилися також у різних за формою загальноросійських джерелах права: уставах, регламентах, іменних указах, установленнях, маніфестах» [2, С. 574-575].

Зокрема, варто проаналізувати норми Соборного уложення 1649 р. Так, відповідно до ст. 2 гл. ІІ Соборного уложення 1649 р. підлягав відповідальності той, хто, прагнучи бути государем, з метою заволодіння Московською державою починає збирати військо чи надає допомогу недругам царя [23]. У цьому випадку винний, вчиняючи суспільно небезпечне діяння, створював реальні умови для можливого настання шкоди для монархічної форми правління, а також життя государя у майбутньому і водночас створював стан, коли знижувався рівень захищеності цих об'єктів кримінально-правової охорони.

Подібними до положень Руської Правди, Повного зводу Статутів Казимира Великого, Литовських статутів та «Прав 1743 р.» були норми Соборного уложення 1649 р., які передбачали відповідальність у випадку оголення винним зброї без заподіяння шкоди потерпілому. Законодавець диференціював відповідальність за цей злочин за ознакою потерпілого:

1) злочин проти государя та його придворних: коли хтось на когось оголив зброю, у присутності государя, хоч би не поранив нікого і не вбив, такому відрубують руку (ст. 4 гл. ІІІ) [23], коли хто у дворі государя, у час перебування там государя, хоч і не безпосередньо в його присутності, на когось зброю вийняв, хоч би й не ранив, має бути покараний тюрмою на три місяці (ст. 5 гл. ІІІ) [23],

2) а також проти суду: коли позивач чи відповідач перед суддями на когось замахнувся будь-якою зброєю чи ножем, але не поранив (ст. 105 гл. Х) [23].

Отже, аналіз норм Соборного уложення 1649 р. дає підстави стверджувати, що законодавець передбачив відповідальність за створення небезпеки для життя чи здоров'я государя, тих, хто знаходився при його дворі, учасників судового процесу, монархічної форми правління. Однак у тексті цього акту не було згадки про те, що внаслідок вчинення певного діяння може бути створена небезпека. До деліктів створення небезпеки належали кримінальні правопорушення з формальним складом.

Якщо аналізувати Військовий артикул 1715 р., то у ньому також були положення, які передбачали відповідальність у випадку оголення винним зброї без заподіяння шкоди потерпілому. Так, підлягав відповідальності той, хто проти свого начальника підняв зброю (арт. 24) [1]; той, хто оголив свою шпагу проти караулу, вартового, чи патрульного (арт. 46) [1]. Це створювало небезпеку для життя чи здоров'я потерпілого.

Відповідно до арт. 41 Військового артикулу 1715 р. підлягав розстрілу офіцер чи рядовий, який у таборі, полі чи фортеці на караулі своєму засне, чи буде настільки п'яним, що свого караулу не зможе нести, чи перед зміною з караулу піде та залишить своє місце [1]. Внаслідок вчинення такого діяння створювалась небезпека, оскільки винний, порушуючи правила несення караулу, створював умови, за яких було можливим заподіяння істотної шкоди для війська, обороноздатності держави, а також життя чи здоров'я у майбутньому, а також викликав стан, коли порушено захищеність цих об'єктів кримінально-правової охорони.

Аналіз норм Військового артикулу 1715 р. дає підстави стверджувати, що законодавець передбачив відповідальність за створення небезпеки життю чи здоров'ю, обороноздатності держави, війську. Однак у цьому акті також відсутнє формулювання про те, що може бути створена небезпека внаслідок вчинення винним певного діяння. До деліктів створення небезпеки належали кримінальні правопорушення з формальним складом.

«У лівобережних і правобережних українських губерніях у першій половині ХІХ ст. кримінально-правові відносини регламентувалися

Литовськими статутами у різних редакціях (у правобережних губерніях здебільшого застосовували норми Статуту 1566 р., а в Лівобережних - Статуту 1588 р.)» [2, С. 575].

Для того, щоб поширити на українські землі російське законодавство, було використано кодифікацію права Лівобережної й Правобережної України, яку здійснювали паралельно з кодифікацією права в Російській імперії. Спочатку було здійснено інкорпорацію права, у результаті якої було укладено «Повне зібрання законів Російської імперії» та «Звід законів Російської імперії». Згодом була проведена кодифікаційна робота, у результаті якої кримінально-правові норми були виділені в «Уложення про покарання кримінальні та виправні» [21, С. 260; 2, С. 607-612]. Перше видання «Зводу законів Російської імперії» опубліковане у 1832 р., наступні два - у 1842 і 1857 рр. [7, С. 317]. «З 1840-1842 рр. основним джерелом кримінального права на українських землях у складі Російської імперії стало російське законодавство, яке повністю витіснило будь-які інші джерела кримінального права» [2, С. 609].

«Уложення про покарання кримінальні і виправні» було затверджено указом імператора Миколи І від 15 серпня 1845 р., воно набуло чинності 1 травня 1846 р. З цього часу судові органи у Російській імперії, зокрема і на українських землях, у своїх вироках у кримінальних справах мали посилатися лише на норми нового «Уложення...». Це «Уложення...» зазнало трьох редакцій - 1857, 1866, 1885 рр., з яких дві останні суттєво удосконалили деякі основоположні інститути кримінального права [2, С. 612; 632].

Варто зазначити, що «Уложення про покарання кримінальні і виправні» 1845 р. (далі - Уложення 1845 р.) - це перший російський повноцінний кодифікований кримінальний закон, основною особливістю якого у порівнянні з попередніми кримінальними законами було виокремлення загальної частини як елемента структури кодифікованого акта [11, С. 185].

Якщо проаналізувати цей акт, то можна побачити у яких випадках законодавець встановлював кримінальну відповідальність за створення небезпеки. Так, у ст. 281 Уложення 1845 р. була передбачена відповідальність у випадку, якщо хтось з російських підданих у мирний час нападе відкритою силою на жителів сусідніх чи інших іноземних держав, через що піддасть свою батьківщину небезпеці розриву з дружньою державою, або такому ж нападу зі сторони підданих цієї держави на російські області [25, С. 108-109]. Оскільки внаслідок такого діяння створювалась небезпека для держави, її обороноздатності. Вчинення такого діяння робило можливим заподіяння істотної шкоди для держави у майбутньому, а також викликало стан, коли порушено її захищеність (безпеку). Це кримінальне правопорушення з матеріальним складом, а небезпека розриву з дружньою державою чи небезпека нападу зі сторони підданих цієї держави на російські області є суспільно небезпечними наслідками. У цій статті законодавець використовує словосполучення «небезпека розриву з дружньою державою», тобто тут небезпека настання суспільно небезпечних наслідків сформульована як ознака складу кримінального правопорушення. У цьому випадку йдеться вже про конкретну (реальну) небезпеку, яка має дуже високу ймовірність здійснення, оскільки для цього склалися всі необхідні умови, на відміну від абстрактної (формальної) небезпеки, яка притаманна кримінальним правопорушенням з формальним складом і має нижчу ймовірність здійснення.

Значна кількість положень Уложення 1845 р. стосувалась випадків створення небезпеки у зв'язку з поширенням у різний спосіб заразних хвороб. Наприклад, підлягав покаранню той, хто, знаючи, що він одержимий заразною чи іншою хворобою, що легко передається, умисно вчинить щось, що неминуче повинно передати цю хворобу іншому (ч. 1 ст. 1032) [25, С. 422]. Підлягали відповідальності власники готелів, заїжджих дворів і подібних закладів, які завідомо дадуть постояльцеві ліжко, постіль чи білизну, що була у використанні одержимого заразною хворобою, без дотримання необхідних запобіжних заходів (ст. 1034) [25, С. 423]. Адже винний, порушуючи певні правила карантину, створював умови, за яких можливе заподіяння істотної шкоди життю чи здоров'ю інших людей у майбутньому, а також викликав стан, коли знижувався рівень захищеності цих об'єктів кримінально-правової охорони. У цьому випадку створення небезпеки для життя чи здоров'я є суспільно небезпечними наслідками.

Частина положень Уложення 1845 р. стосувались випадків створення небезпеки внаслідок незаконного поводження зі зброєю. Так, підлягав відповідальності той, хто у місті чи селі без необхідності використовує вогнепальну зброю у домі чи на дворі, або на вулиці чи площі, або у будь-якому іншому місці, де в цей час можуть бути і часто бувають люди і тому там будь- яка стрільба заборонена (ч. 1 ст. 1245) [25, С. 512], а також той, хто в таких місцях стріляє із лука (ст. 1246) [25, С. 512]. Оскільки зброя є небезпечним предметом, то винний, порушуючи правила поводження з нею, робив можливим заподіяння істотної шкоди життю, здоров'ю чи особистій безпеці у майбутньому, а також викликав стан, коли порушено безпеку вищезазначених об'єктів кримінально-правової охорони. Тут законодавець конкретизує місце вчинення кримінального правопорушення, а також те, що у ньому часто перебувають люди. Це кримінальні правопорушення із формальним складом.

Крім цього, відповідно до Уложення 1845 р. підлягав відповідальності той, хто необережно складав дрова, каміння і тому подібні предмети, якщо вони при обвалі можуть заподіяти шкоду (ст. 1259) [25, С. 516]; той, хто у нічний час у місцях сполучення залишить вози чи інші предмети без виставлення попереджувального знаку (ст. 1265) [25, С. 517]; той, хто для ловлі звірів поставить без попереджувальних знаків самостріли, пастки, капкани і т. п. у місцях, які відвідують люди, або поблизу поселень і доріг вириє для цього ями і не виставить попереджувальний знак (ст. 1266) [25, С. 517]. Частина положень Уложення 1845 р. стосувалась випадків створення небезпеки внаслідок порушення правил пожежної безпеки. Так, підлягав відповідальності той, хто в місті чи селі буде без потреби в домі, на дворі, вулиці, площі, між будівлями, особливо дерев'яними, і в місцях, де є небезпека від вогню, стріляти із будь-якої вогнепальної зброї (ст. 1391) [25, С. 564]; хто в жарку та суху погоду, а саме з весни до осені, у хвойному лісі буде курити тютюн із відкритих трубок або ж сигари (ч. 1 ст. 1410) [25, С. 569]. Винний, вчиняючи вищенаведені діяння, створював умови, за яких можливе заподіяння істотної шкоди життю, здоров'ю, особистій безпеці, власності у майбутньому, а також викликав стан, коли порушено безпеку цих об'єктів кримінально-правової охорони. Це кримінальні правопорушення із формальним складом. Тут у ст. 1391 Уложення 1845 р. законодавець використовує словосполучення «небезпека від вогню».

Також у цих статтях є вказівка на час, місце, знаряддя вчинення кримінального правопорушення.

В Уложенні 1845 р. була передбачена відповідальність за створення небезпеки для життя і здоров'я людей та безпеки руху залізничного транспорту, зокрема, за умисне пошкодження залізниці, якщо воно може наразити на небезпеку залізничний транспорт і винний знав, що наслідком цього повинно бути нещастя (ч. 1 ст. 1442), а також за умисне розміщення на залізниці таких предметів, від яких залізничний транспорт може наразитись на небезпеку (ч. 2 ст. 1442) [25, С. 580-581]; коли, визначене у ст. 1442 незаконне діяння, вчинено з наміром піддати небезпеці залізничний транспорт (ст. 1443) [25, С. 581]. Це кримінальні правопорушення із матеріальним складом, а створення небезпеки настання суспільно небезпечних наслідків сформульоване як ознака складу кримінального правопорушення. Імовірність реалізації такої небезпеки для залізничного транспорту була високою, а тому її варто було враховувати. Винний, вчиняючи ці діяння, умисно створював умови, за яких можливе заподіяння істотної шкоди у майбутньому, а також викликав стан, коли знижувався рівень захищеності цих об'єктів кримінально-правової охорони. Тут законодавець вже чітко вказує про діяння, внаслідок вчинення якого можна наразити на небезпеку чи піддати небезпеці залізничний транспорт.

Крім цього, в Уложенні 1845 р. законодавець передбачив відповідальність за виклик на поєдинок чи участь у ньому, оскільки внаслідок цього створювалась небезпека для життя чи здоров'я учасників поєдинку. Так, підлягав відповідальності той, хто прийнявши зроблений йому виклик, вийде на поєдинок та оголить чи застосує зброю проти свого суперника, але поєдинок закінчиться без кровопролиття (ч. 2 ст. 1975) [25, С. 768]. Адже у поєдинках використовувалась зброя як небезпечне знаряддя для боротьби і вона ж одночасно була знаряддям заподіяння істотної шкоди для життя чи здоров'я суперника. Тобто суперники виходили на поєдинок і мали використовувати зброю, а внаслідок цього створювались умови, за яких існувала можливість заподіяння істотної шкоди життю чи здоров'ю у майбутньому; а також виникав стан, коли порушено безпеку таких об'єктів кримінально-правової охорони.

У розділі Х Уложення 1845 р. містилась 5 глава «Про свавільне залишення людини в небезпеці та ненадання допомоги тому, хто гине», у якій була встановлена відповідальність за залишення в небезпеці для життя чи здоров'я потерпілого. Зазвичай причини виникнення такої небезпеки не залежали від того, хто залишав потерпілого у небезпеці. Суб'єктами цих кримінальних правопорушень були переважно особи, які через свою професію чи природний обов'язок були зобов'язані піклуватися про потерпілого. Наприклад, підлягали відповідальності ті, хто будучи зобов'язаними піклуватися про малолітню дитину, що має більше семи років, але ще не досягла віку, з якого може власними силами здобувати собі їжу, або про хвору чи через іншу причину позбавлену сил або розумових здібностей людину, умисно залишать її без допомоги і через це піддадуть її життя більшій чи меншій небезпеці (ст. 1991) [25, С. 775]; практикуючі лікарі, акушери, фельдшери та повитухи, які не з'являться за викликом без особливих законних на це причин до хворих, породіль, що потребують їхньої допомоги, а також якщо вони при цьому знали про небезпеку для хворого, породіллі чи новонародженого немовляти (ст. 1997) [25, С. 777-778].

Отже, аналіз норм Уложення 1845 р. дає підстави стверджувати, що законодавець передбачив відповідальність за створення небезпеки для держави, її обороноздатності, життя, здоров'я, особистої безпеки, власності, безпеки руху залізничного транспорту. У цьому акті законодавець розширив коло об'єктів кримінально-правової охорони, яким створюється небезпека, а також виділив окрему главу, у якій передбачив відповідальність за залишення в небезпеці для життя чи здоров'я потерпілого. Також, на відміну від попередніх досліджуваних джерел, у тексті Уложення 1845 р. вже з'являються вказівки про те, що внаслідок вчинення певного діяння може бути створена небезпека, тобто створення небезпеки настання суспільно небезпечних наслідків було ознакою складу кримінального правопорушення. Крім цього, законодавець використовував у тексті цього акту словосполучення «небезпека розриву з дружньою державою», «небезпека від вогню». В Уложенні 1845 р. до деліктів створення небезпеки належали кримінальні правопорушення як з матеріальним, так і з формальним складом.

«Реформування кримінального законодавства у Російській імперії в другій половині ХІХ ст. виявилось у розробленні і затвердженні 20 листопада 1864 р. «Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями»» [2, С. 634-635]. У цьому нормативно-правовому акті була передбачена відповідальність за проступки.

Зокрема, у ст. 95 «Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями» була встановлена відповідальність за порушення правил пожежної безпека поза житловими місцями, а саме: за розкладання вогню чи необережне поводження з вогнем на близькій відстані від лісів, чагарників, хліба, що стоїть на корені, чи зжатого, соломи, городів, мостів чи будівель (п. а); за залишення вогню непогашеним при відбутті з того місця, де він був розкладений (п. б); за випалювання чагарників, трави, коренів, гілок і т. п. без дотримання визначених правил або в заборонений час (п. в); за куріння у хвойних лісах тютюну або сигар і т. п. у жарку чи суху погоду (п. д) [26, С. 44-45]. Оскільки внаслідок таких порушень створювалась небезпека життю, здоров'ю, флорі, фауні, власності. Тут законодавець вказував на час, місце, спосіб вчинення кримінального правопорушення.

Крім цього, у «Статуті про покарання, що накладаються мировими суддями» була глава Х «Про проступки проти особистої безпеки», частина положень якої стосувалась випадків створення небезпеки життю, здоров'ю та особистій безпеці внаслідок незаконного поводження зі зброєю чи боєприпасами, порушення правил належного утримання тварин. Так, була передбачена відповідальність за стрільбу з вогнепальної чи іншої небезпечної зброї у місцях, де це заборонено (ст. 117) [26, С. 49]; за тримання диких звірів без дотримання заходів, необхідних для охорони громадської безпеки, а також за їх випуск із місць утримання через необережність (ст. 120) [26, С. 50]; за цькування людини без злочинного умислу собакою чи іншими тваринами (ст. 122) [26, С. 50].

Варто зазначити, що частина положень «Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями» були подібними до норм Уложення 1845 р. Загалом аналіз акту дає підстави стверджувати, що законодавець передбачив у ньому відповідальність за створення небезпеки життю, здоров'ю, особистій безпеці, флорі, фауні, власності. Винний, вчиняючи ці суспільно небезпечні діяння, створював умови, за яких можливе заподіяння істотної шкоди у майбутньому, а також викликав стан, коли порушено захищеність об'єктів кримінально-правової охорони. У цьому акті до деліктів створення небезпеки належали кримінальні правопорушення з формальним складом.

І. Й. Бойко вказує, що «на початку ХХ ст. у Російській імперії були чинними два збірники кримінальних законів, а саме: «Уложення про покарання кримінальні та виправні» у редакції 1885 р. і «Статут про покарання, що накладаються мировими суддями» 1864 р.» [2, С. 653]. У подальшому «Указом від 22 березня 1903 р. імператор Російської імперії Микола ІІ затвердив проект Кримінального уложення, який був спрямований на боротьбу зі зростаючим революційним рухом проти самодержавства. ... Чинності набуло не все Кримінальне уложення 1903 р., а лише глави ІІ - V, окремі статті деяких інших глав, а також статті Загальної частини Уложення» [2, С. 655; 659]. Варто зазначити, що Кримінальне уложення 1903 р. повністю діяло в Латвії, Литві, Естонії, а на решті території Російської імперії вступили в законну силу найбільш реакційні глави «Про бунт проти верховної влади» та «Про заколот». Безпрецедентна для традиційно неповороткої монархічної законодавчої влади оперативність у цьому випадку пояснювалась страхом перед майбутніми революціями [9, С. 18]. Тому доцільно проаналізувати лише ті положення, які набрали чинності та діяли на українських землях.

Так, у Кримінальному уложенні 1903 р. існувала заборона на участь у товариствах, які своєю діяльністю створювали небезпеку для держави та її обороноздатності, чинної форми правління, громадської безпеки. Зокрема, була передбачена відповідальність за участь у товаристві, створеному для вчинення насильницького посягання на зміну в Росії або в будь-якій частині встановлених Основними Законами форми правління або порядку наслідування Престолу або на відторгнення від Росії будь-якої частини (ч. 1 ст. 102) [24, С. 22]; за участь у товаристві, що завідомо визначило метою своєї діяльності повалення наявного в державі суспільного устрою або вчинення тяжких злочинів за допомогою вибухових речовин чи снарядів (ч. 1 ст. 126), відповідальність посилювалась, якщо таке товариство завідомо мало у своєму розпорядженні вибухівку чи склад зброї (ч. 2 ст. 126) [24, С. 28]. Тобто винний, вчиняючи ці діяння, створював умови, за яких можливе заподіяння істотної шкоди у майбутньому, а також викликав стан, коли порушено безпеку цих об'єктів кримінально-правової охорони. Хоча ймовірність реалізації такої небезпеки на цьому етапі не є високою, однак вона все ж допускається, враховуючи мету, способи, знаряддя, що використовувались у діяльності товариств, а також умисну форму вини їх учасників. У сучасному розумінні це кримінальні правопорушення із формальним складом.

Варто зазначити, що «з 1772 р. за результатами першого поділу Речі Посполитої Галичина була включена до складу австрійських володінь. Остаточне входження Галичини до складу Австрії було юридично оформлене договором між Австрією, Пруссією та Росією від 3 травня 1815 р. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р., укладеним між Росією та Туреччиною, до складу Австрії було приєднано також і Буковину. У складі Габсбурзької монархії з 1526 р. перебувала Угорщина, яка ще у 1326 р. захопила населене українцями Закарпаття. ... Починаючи з 1772 р., на західноукраїнських землях поступово запроваджують австрійське законодавство» [2, С. 681; 683].

У середині ХУШ ст. в Австрійській монархії виникла гостра необхідність у систематизації кримінального права. Робота над кодифікацією кримінального права розпочалася в другій половині ХУШ ст. Загалом, кримінально-правові відносини на західноукраїнських землях у період австрійського панування врегульовувалися на основі декількох кодифікацій. Зокрема, було прийнято декілька кримінальних кодексів, які, однак, або не поширювали свою дію на територію Галичини, або діяли невеликий проміжок часу. Першим був австрійський Кримінальний кодекс Марії Терезії 1768 р. (Терезіана), який поширював свою чинність на територію західноукраїнських земель (Галичину) з 1774 р., але тільки в частині процесуального права. Наступними були Кримінальне уложення Йосифа ІІ 1787 р., Кримінальний кодекс 1796 р., Кримінальний кодекс 1803 р. (Францішкана) [21, С. 301; 2, С. 707-712].