Наука кримінального права радянського періоду про злочини проти волі, честі та гідності особи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра кримінального права і процесу

Ужгородського національного університету

Наука кримінального права радянського періоду про злочини проти волі, честі та гідності особи

The criminal law science of the soviet period on crimes against liberty, honor and dignity of the person

Андрушко А.В.,

кандидат юридичних наук, доцент

У статті проаналізовано погляди вчених радянського періоду на проблеми кримінальної відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи.

Зроблено висновок, що в радянській науці кримінального права злочини проти свободи особи не були пріоритетним напрямом дослідження. Питання кримінально-правової протидії таким посяганням розглядалися переважно на рівні підручників, навчальних посібників та науково-практичних коментарів.

Встановлено, що в тогочасній юридичній літературі не було єдності думок стосовно системи цих злочинів. Єдиним злочином, щодо якого у вчених не виникало сумнівів з приводу його належності до посягань на особисту свободу, було незаконне позбавлення волі. Різні точки зору висловлювались у юридичній літературі стосовно викрадення або підміни чужої дитини: на думку одних дослідників, це діяння належало до злочинів проти особистої свободи, на думку інших - до злочинів проти сім'ї та нормального розвитку дітей.

Проаналізовано погляди вчених радянського періоду на особливості об'єктивних та суб'єктивних ознак складів злочинів проти свободи особи.

Окремо розглянуто погляди науковців на злочини, що визнавались пережитками патріархально-родового побуту. Серед таких злочинів, зокрема, примушування жінки до вступу у шлюб, примушування жінки до продовження шлюбу, перешкоджання вступу жінки у шлюб за своїм вибором, викрадення жінки всупереч її волі з метою вступу з нею у шлюб. Підкреслюється, що зазначені діяння фактично посягали на свободу жінки.

Питанням кримінально-правової протидії посяганням на честь та гідність особи в радянський період було присвячено чимало дисертаційних досліджень, монографій та наукових статей.

Відзначається, що у вказаний період категорії честі та гідності були надзвичайно заідеологізованими.

Встановлено, що у радянській юридичній літературі під злочинними посяганнями на честь та гідність особи розуміли лише наклеп та образу. Проаналізовано погляди науковців на об'єкт вказаних злочинів. Звернуто увагу на найбільш дискусійні питання відповідальності за наклеп та образу, які розглядалися в радянській юридичній літературі (зокрема, про можливість вчинення вказаних діянь стосовно малолітніх, душевнохворих, осіб, які перебувають у непритомному стані, померлих тощо).

Ключові слова: злочини проти волі, честі та гідності особи, незаконне позбавлення волі, викрадення людини, погроза, примушування до шлюбу, наклеп, образа.

The article analyzes the views of Soviet scientists on the problems of criminal responsibility for crimes against liberty, honor, and dignity.

It was concluded that in the Soviet criminal law science, crimes against individual liberty were not a priority area of research. Issues of criminal law counteraction to such encroachments were considered mainly at the level of textbooks, manuals, and scientific and practical commentaries.

It was found that there was no consensus in the legal literature at that time regarding the system of these crimes. The only crime for which scientists had no doubt about its belonging to encroachments on personal liberty was unlawful imprisonment. Various points of view were expressed in the legal literature regarding the abduction or substitution of another's child: some researchers considered this act as a crime against personal freedom, while others as a crime against the family and the normal development of children.

The views of scientists of the Soviet period on the peculiarities of objective and subjective features of crimes against the liberty of the individual are analyzed.

The particular attention is paid to views of scientists on crimes that were recognized as vestiges of patriarchal and tribal life. Such crimes include, for example, forcing a woman to marry, forcing a woman to continue the marriage, preventing a woman from marrying her choice, abducting a woman contrary to her will in order to marry her. It is emphasized that these acts actually violated women's freedom.

Many dissertation papers, monographs, and scientific articles were devoted to the issues of criminal legal counteraction to encroachment on honor and dignity of a person in the Soviet period.

It is noted that during this period the categories of honor and dignity were extremely ideologized.

It has been established that in the Soviet legal literature, only defamation and insults were understood as criminal offenses against honor and dignity. The views of scientists on the object of these crimes are analyzed. Attention is drawn to the most debatable issues of liability for defamation and insults, which were considered in the Soviet legal literature (in particular, the possibility of committing these acts in relation to minors, mentally ill persons, persons in the unconscious state, the dead, etc.).

Key words: crimes against liberty, honor and dignity of the person, unlawful deprivation of liberty, kidnapping, threat, coercion to marriage, defamation, insult.

Постановка проблеми

кримінальний радянський злочин особа

У радянський період наука кримінального права, попри серйозний вплив на неї комуністичної ідеології, продовжувала розвиватись. Стосується сказане й дослідження проблем відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи. Вважаємо, що відповідні праці радянських науковців залишаються актуальними й сьогодні, адже вони дозволяють прослідкувати еволюцію наукової думки в частині, що стосується кримінально-правової протидії вказаним злочинам, врахувати їх у сучасних наукових дослідженнях цієї проблематики.

Стан дослідження теми. Актуальні проблеми відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи розглядалися в працях В.І. Борисова, О.О. Володіної, В.А. Козака, Я.Г. Лизогуба, О.С. Наумової, А.М. Орлеана, B. М. Підгородинського, А.С. Політової, М.І. Хавронюка, C. Д. Шапченка та інших дослідників. Віддаючи належне напрацюванням вказаних науковців, зазначимо, що розвиток наукових поглядів на проблеми кримінально-правової протидії розглядуваним посяганням досліджений недостатньо.

Мета статті - проаналізувати погляди вчених радянського періоду на проблеми відповідальності за злочини проти волі, честі та гідності особи.

Виклад основного матеріалу

У науці кримінального права радянського періоду злочини проти свободи особи не були пріоритетним напрямом дослідження. Питання кримінально-правової протидії таким посяганням розглядалися переважно на рівні підручників, навчальних посібників та науково-практичних коментарів. Загалом вказаний стан речей не дивує, адже, попри декларації радянської влади, свобода людини у Радянському Союзі не була вищою цінністю (достатньо пригадати, що тогочасне кримінальне законодавство встановлювало відповідальність за систематичне зайняття бродяжництвом та за порушення паспортних правил). Необхідно підкреслити, що до другої половини 1980-х рр. в СРСР не було захищено жодної дисертації, присвяченої злочинам проти свободи, так само, як не було опубліковано й жодної спеціальної монографії. Лише у 1986 р. В.О. Климовим у Москві захищено дисертацію «Кримінологічні та кримінально-правові проблеми боротьби з викраденням дітей» [1], а у 1989 р. в Харкові Н.В. Бойко захистила дисертацію на тему «Відповідальність за незаконне позбавлення волі за радянським кримінальним правом» [2; 3]. Крім того, у 1987 р. А.М. Дубровіна захистила дисертацію на тему «Організація та методика розслідування викрадення або підміни дитини», у якій торкалася й окремих питань відповідальності за цей злочин [4].

Хоча радянські кримінальні кодекси у назві глав, в яких були акумульовані розглядувані посягання, вживали слово «свобода», усі дослідники, розглядаючи такі злочини, зазначали, що йдеться про посягання саме на особисту свободу.

У юридичній літературі не було єдності думок з приводу системи цих злочинів.

Наприклад, О.О. Жижиленко до злочинів проти особистої свободи, вслід за тогочасним КК, відносив позбавлення свободи пересування, а також викрадення, приховування і підміну дітей [5, с. 73]. Вчений підкреслював, що КК «у своїй конструкції злочинів проти свободи дотримується дуже вузького розуміння цих злочинів», звертав увагу на відсутність у кримінальному законі загального поняття примушування, «як діяльності людини, спрямованої на те, щоб змусити іншого вчинити що-небудь або ж утриматися від чого-небудь проти його волі» [5, с. 71]. Перерахувавши окремі види кримінально караного примушування, О.О. Жижиленко підкреслив: «Якщо при цьому взяти до уваги, що Кримінальний кодекс не передбачає в якості особливого злочину погрози, то слід визнати, що у ньому залишаються безкарними чимало таких діянь, стосовно яких було би доцільне застосування кримінальної репресії». Серед таких, на його думку, - «примушування шляхом погрози чи насильства над особою, що не переходить у порушення тілесної недоторканності». Відсутність відповідної заборони дослідник вважав суттєвою прогалиною кримінального закону [5, с. 72].

Ш.С. Рашковська до злочинів проти особистої свободи відносила незаконне позбавлення волі, викрадення чужої дитини, а також погрозу вбивством чи вчиненням насильницьких дій. Дослідниця підкреслювала, що об'єктом погрози є особиста свобода людини, оскільки людина, якій погрожують вбивством чи іншими насильницькими діями, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози, обмежена у свободі своїх дій [6, с. 75].

A. А. Піонтковський, як і Ш.С. Рашковська, до розглядуваних злочинів відносив незаконне позбавлення свободи, викрадення чи підміну дитини, а також погрозу [7, с. 88-89; 8, с. 16, 181-182]. Крім того, А.А. Піонтков- ський вважав, що до злочинів проти особистої свободи необхідно зараховувати викрадення жінки для вступу у шлюб (це діяння чинний на той час КК РРФСР відносив до злочинів, що складають пережитки місцевих звичаїв) [8, с. 182, 185-186].

М.І. Бажанов до злочинів проти особистої свободи відносив незаконне позбавлення волі та погрозу вчинити вбивство [9, с. 606]. Підхід, згідно з яким до системи вказаних злочинів відносять незаконне позбавлення волі та викрадення чи підміну чужої дитини, учений вважав недосконалим. Викрадення чи підміну чужої дитини М.І. Бажанов пропонував відносити до злочинів проти сім'ї та нормального розвитку дітей, натомість погрозу вбивством вважав за доцільне відносити не до злочинів проти життя, а до злочинів проти особистої свободи [9, с. 576].

B. І. Ткаченко до злочинів проти особистої свободи відносив лише незаконне позбавлення волі. Науковець вважав, що у разі викрадення дитини шкода заподіюється передусім сім'ї та батькам дитини, підкреслював, що особливо наочно це видно при викраденні немовлят і малолітніх дітей, тобто тих, хто не усвідомлює факту вчинення щодо них цього злочину. При цьому В.І. Ткаченко зауважував, що «якщо викрадаються підлітки і якщо вони поміщаються в закрите приміщення, то вони фактично позбавляються свободи». У цьому випадку, на його думку, дії винного слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст.ст. 126 (незаконне позбавлення волі) і 125 (викрадення чи підміна дитини) КК РРФСР [10, с. 66]. Подібну позицію займав Л.М. Сугачев. Науковець вказував, що викрадення або підміна чужої дитини посягає на батьківські права громадян. При цьому для обґрунтування своєї позиції Л.М. Сугачев посилався на Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти цивільного стану УРСР, у якому було зазначено, що батьки мають право вимагати в позовному порядку неповнолітніх дітей від будь-якої особи, яка утримує їх у себе без законних на те підстав [11, с. 281].

Б.С. Утевський також вважав, що єдиним злочином проти особистої свободи є незаконне позбавлення волі, однак докладно своєї позиції не роз'яснював [12, с. 242-243].

Чимало дослідників (зокрема, М.Д. Шаргородський, П.П. Осипов, М.І. Загородніков, О.М. Ігнатов та ін.) до системи злочинів проти особистої свободи вслід за законодавцем відносили незаконне позбавлення волі, а також викрадення чи підміну чужої дитини [13, с. 607; 14, с. 58-59]. Крім того, у період до 1960 р., коли було виключено статтю про відповідальність за поміщення в лікарню для душевнохворих завідомо здорової людини з корисливих або інших особистих спонукань, у юридичній літературі до розглядуваних злочинів відносили також вказане діяння [6, с. 77; 15, с. 267; 16, с. 294-295, 325].

Таким чином, єдиним злочином, стосовно якого у вчених радянського періоду не виникало сумнівів з приводу його належності до посягань на особисту свободу, було незаконне позбавлення волі. Так само одностайно до вказаної групи злочинів до 1960 р. відносили незаконне поміщення в психіатричну лікарню, яке розцінювали як кваліфікований вид незаконного позбавлення волі. Різні точки зору висловлювались у юридичній літературі стосовно викрадення або підміни чужої дитини: на думку одних дослідників, це діяння належало до злочинів проти особистої свободи, на думку інших - до злочинів проти сім'ї та нормального розвитку дітей. Звертає на себе увагу також популярність точки зору, згідно з якою погроза посягає на особисту свободу людини.

У радянській юридичній літературі безпосередній об'єкт незаконного позбавлення волі визначався здебільшого як особиста свобода громадян [6, с. 75; 8, с. 182; 10, с. 66; 13, с. 607; 14, с. 59; 16, с. 324; 17, с. 42]. Окремі науковці робили певні уточнення, вказуючи, що незаконне позбавлення волі посягає на свободу пересування [5, с. 73; 7, с. 84; 11, с. 281; 12, с. 242; 18, с. 92-93], на можливість змінювати місце свого перебування [19, с. 241], на вибір за своєю волею місця свого перебування [20, с. 194]. Ш.С. Рашковська підкреслювала, що вказаний злочин є «посяганням на свободу пересування людини і тим самим на її свободу розпоряджатися собою» [6, с. 76]. Аналогічне застереження робив й А.А. Піонтковський [8, с. 182]. На переконання Н.В. Бойко, слід виокремлювати основний і додатковий об'єкти даного злочину. Основним безпосереднім об'єктом незаконного позбавлення волі, на її думку, є суспільні відносини, що забезпечують охоро- нюване державою право вибору людиною на свій розсуд місця перебування, а додатковим - суспільні відносини, що забезпечують безпеку життя і здоров'я особи, позбавленої свободи (ч. 2 ст. 123 КК УРСР) [2, с. 6, 10-11; 3, с. 33, 35-36]. Важливим був висновок Н.В. Бойко про те, що під охороною кримінального закону знаходиться не лише особиста свобода особи, котра володіє здатністю здійснювати за своєю волею вибір місця перебування, тобто здійснювати усвідомлену діяльність, а й особи, яка такої здатності позбавлена (душевнохворі, малолітні, особи, що перебувають у несвідомому стані, у стані сильного сп'яніння тощо) Протилежну точку зору обґрунтовував, наприклад, О.О. Жижиленко [5, с. 74].. Дослідниця слушно підкреслювала, що кожна людина наділена рівними правами, незалежно від наявності чи відсутності у неї реальної можливості ними скористатися [2, с. 9-10; 3, с. 33].

У кримінально-правовій літературі радянського періоду майже одноголосно стверджувалось, що об'єктивна сторона незаконного позбавлення волі полягає лише в дії - незаконному позбавленні свободи [5, с. 73; 6, с. 76; 10, с. 66; 11, с. 281; 15, с. 266]. Вперше таку позицію піддала сумніву Н.В. Бойко, котра дійшла висновку про можливість вчинення цього діяння не лише шляхом дії, а й бездіяльності. Дослідниця навела такий приклад: коли потерпілий перебуває в приміщенні, раніше зачиненому з його згоди, незаконне позбавлення волі може виразитись у відмові вчинити дії з його звільнення [2, с. 6, 11; 3, с. 39]. Описуючи можливі різновиди розглядуваного діяння, науковці вказували, що йдеться про зачинення потерпілого в приміщенні [6, с. 76; 9, с. 606; 10, с. 66; 11, с. 281; 12, с. 243; 14, с. 58], зв'язування потерпілого [14, с. 58], приставлення до нього охорони [5, с. 75; 10, с. 66], насильницьке його переміщення [5, с. 75; 15, с. 266] тощо. М.І. Бажанов зазначав, що незаконне позбавлення волі може виразитися в затриманні потерпілого у тому місці, в якому він перебувати не бажає, або ж у поміщенні його в таке місце, яке він не може вільно покинути [9, с. 606; 20, с. 194]. Аналогічну позицію займали також О.О. Жижиленко [5, с. 74-75], А.А. Піонтковський [8, с. 182-183] і Н.В. Бойко [2, с. 11; 3, с. 40-41]. Окремі ж дослідники взагалі не робили жодних уточнень стосовно конкретних проявів цього діяння [16, с. 324; 19, с. 241].

Дискусійним у спеціальній літературі було питання про можливість вчинення незаконного позбавлення волі не лише насильницьким, а й ненасильницьким способом. Відповідна полеміка була пов'язана, зокрема, з тим, що радянський законодавець певний час прямо вказував на насильницький характер цього діяння. На думку одних дослідників, незаконне позбавлення волі може бути вчинене тільки шляхом насильства [5, с. 73, 74; 6, с. 76; 8, с. 182, 183; 12, с. 242; 16, с. 324]. Так, Ш.С. Рашковська підкреслювала, що даний склад злочину матиме місце лише у тому разі, якщо незаконне позбавлення волі вчинене протиправно і насильно. Під насильницьким позбавленням свободи, на думку Ш.С. Рашковської, слід розуміти позбавлення свободи, вчинене шляхом застосування фізичного або психічного насильства [6, с. 76]. Подібну точку зору відстоював О.О. Жижиленко, який відзначав, що насильницьким вказане діяння буде тоді, коли воно вчиняється без згоди чи проти волі потерпілого. Науковець підкреслював, що позбавлення свободи шляхом обману або хитрості не утворює складу цього злочину. Разом із тим О.О. Жижиленко зауважував, що насильницький момент матиме місце й тоді, коли дія спочатку не вчинялася проти волі потерпілого, а стала такою лише згодом: наприклад, якщо ув'язнення чи затримання особи було вчинене за допомогою обману або хитрості, а потім, після з'ясування цього, воно, попри вимоги потерпілого, не припинилось [5, с. 74]. Е.Я. Немировський зазначав, що говорячи про насильницький характер розглядуваного діяння (вчений мав на увазі КК УСРР 1922 р.), законодавець має на увазі те, що незаконне позбавлення волі саме по собі є насильством; якщо хтось умисно зачинить свого товариша по кімнаті на ключ, то має місце незаконне позбавлення волі, навіть якщо це діяння вчинялося без боротьби і запертий помітив, що позбавлений свободи, лише через кілька хвилин [15, с. 266]. Подібним чином розмірковував А.А. Піонтковський [8, с. 183]. З точки зору другої групи науковців, незаконне позбавлення волі можливе не лише насильницьким шляхом. Так, М.І. Бажанов вказував, що розглядуване діяння можна вчинити не тільки за допомогою фізичного або психічного насильства, а й шляхом обману (наприклад, потерпілого заманюють в певне місце і там зачиняють з метою позбавити свободи) [9, с. 606]. Своєю чергою, Н.В. Бойко слушно підкреслювала, що незаконне позбавлення волі можливе не лише із застосуванням фізичного або психічного насильства, шляхом обману, а й іншим ненасильницьким шляхом (наприклад, запирання потерпілого в певному приміщенні без будь-якого фізичного чи психічного насильства, затримання потерпілого у певному місці, в якому він опинився ізольованим за своєю волею, відібрання у особи засобів пересування (приміром, костилів, інвалідної коляски, човна) [2, с. 6, 12-13; 3, с. 58-59].

У юридичній літературі зазначалося, що місце вчинення злочину не є обов'язковою ознакою складу незаконного позбавлення волі. Ним може бути фактично будь-який простір, в умовах перебування в якому можливе позбавлення потерпілого права вибору за своїм розсудом місця перебування. Вказувалось, що місцем позбавлення свободи може бути як приміщення (квартира, погріб, сарай тощо), так і місцевість (острів, ліс, берег ріки тощо) [2, с. 12; 3, с. 41; 5, с. 75]. Н.В. Бойко окремо зауважувала, що розглядуване діяння може бути вчинене й у місцях позбавлення свободи [2, с. 12; 3, с. 41]. О.О. Жижиленко підкреслював, що зовсім не обов'язково аби вихід з приміщення, у якому перебуває потерпілий, був абсолютно неможливим. Достатньо, щоб він був дуже ускладнений або ж небезпечний. Так, якщо винний поміщає потерпілого в кімнату і зачиняє її на ключ, так, що той не може звичайним шляхом вийти звідти і для виходу йому потрібен незвичайний шлях, наприклад, він повинен стрибнути з вікна на вулицю або ж спуститися по водостічній трубі, розглядуване діяння матиме місце. Так само злочин матиме місце у разі, якщо вихід з даного приміщення можливий, але за допомогою особливих прийомів, якими зазвичай не користуються, наприклад, за допомогою вибиття зачинених дверей. Нарешті, на думку О.О. Жижиленка, незаконне позбавлення волі матиме місце й тоді, коли приміщення, в якому перебуває потерпілий, не зачинене, але з нього йому не можна вийти безпечно, наприклад, з огляду на те, що винний охороняє вихід і погрожує вбити потерпілого при першій же спробі вийти [5, с. 75].

Момент закінчення незаконного позбавлення волі у радянській юридичній літературі також визначався по-різному (хоча більшість дослідників це питання оминали увагою). Так, В.І. Ткаченко вказував, що даний злочин слід вважати закінченим з моменту початку дій, які обмежили право особи на свободу пересування [10, c. 67]. О.О. Жижиленко зазначав, що незаконне позбавлення волі є закінченим злочином «з моменту самого затримання або ув'язнення». Діяльність, спрямована на позбавлення свободи, яка, однак, не досягла цього результату, з точки зору науковця, утворює замах; вона, наприклад, матиме місце, коли винний намагався зв'язати потерпілого, але той вирвався від нього і втік, або якщо винний помістив потерпілого в кімнату, звідки він негайно ж вибрався, оскільки в ній виявились інші незачинені двері, про що винний не підозрював [5, c. 76]. А.А. Піонтковський розглядуваний злочин вважав закінченим з моменту вчинення акту, що позбавляв потерпілого можливості вільно пересуватися. При цьому вчений зауважував, що уже наявний склад злочину безперервно продовжує існувати аж до настання обставин, які його усувають, тобто звільнення потерпілого [8, c. 183]. Н.В. Бойко вважала, що встановлення моменту закінчення незаконного позбавлення волі залежить від виду цього діяння. Так, якщо позбавлення волі полягає в затриманні потерпілого у певному місці, його слід вважати закінченим з моменту вчинення дій, що виключають потерпілому можливість виходу з нього. Якщо ж позбавлення волі полягає в поміщенні особи в певне місце, то момент його закінчення настане лише після переміщення потерпілого у це місце і вчинення дій з його утримання в ньому [2, c. 13-14; 3, c. 60-61].

На думку більшості дослідників, тривалість утримання особи, незаконно позбавленої волі, для кваліфікації даного злочину значення не має (такою ж була позиція законодавця). О.О. Жижиленко вказував, що більшу чи не меншу тривалість позбавлення волі до уваги має брати суд, визначаючи винному міру соціального захисту [5, c. 76]. Натомість Н.В. Бойко пропонувала включити у ст. 123 КК УРСР таку кваліфікуючу ознаку, як незаконне позбавлення волі, що тривало понад один тиждень [2, c. 7, 17; 3, c. 90].

Питання про суб'єктивні ознаки незаконного позбавлення волі у радянській літературі не належало до дискусійних. Суб'єктом вказаного злочину визнавали фізичну осудну особу, яка досягла 16 років. Підкреслювалось, що вчинення даного злочину службовою особою з використанням своїх службових повноважень залежно від його специфіки слід розглядати в якості злочину у сфері службової діяльності (зокрема, перевищення влади або службових повноважень) або ж злочину проти правосуддя (зокрема, завідомо незаконний арешт, затримання чи привід) [2, c. 20-21; 3, c. 125-132; 5, c. 73; 9, c. 606; 11, c. 281; 12, c. 243]. Одностайно визнавалося, що суб'єктивна сторона незаконного позбавлення волі передбачає прямий умисел: винний усвідомлює, що позбавляє когось свободи, і бажає цього. Відзначалося, що мотив незаконного позбавлення волі для складу цього злочину значення не має [2, c. 19; 3, c. 107-113; 5, c. 73; 6, c. 77; 10, c. 67; 11, c. 281; 13, c. 608; 15, c. 266-267; 19, c. 241]. М.Д. Шаргородський підкреслював, що навіть якщо розглядуване діяння буде вчинене в інтересах потерпілого, але без його згоди, воно все одно буде кримінально караним [13, c. 608; 19, c. 241].

Неоднозначно у юридичній літературі радянського періоду трактувалися передбачені законодавцем кваліфікуючі ознаки розглядуваного злочину. Аналізуючи таку кваліфікуючу ознаку незаконного позбавлення волі, як вчинення способом, небезпечним для життя або здоров'я потерпілого, М.І. Бажанов вказував, що йдеться, наприклад, про тривале позбавлення свободи в сирому, холодному чи темному приміщенні [9, c. 606]. М.Д. Шаргородський і П.П. Осипов прикладом такого способу вважали закривання особи в холодильнику [13, c. 608]. О.О. Жижи- ленко наводив такі приклади способу, небезпечного для життя або здоров'я потерпілого: поміщення потерпілого в таке приміщення, яке будь-якої хвилини може обвалитися, або ж поміщення його в сирий, затоплюваний водою підвал [5, c. 77]. Ш.С. Рашковська зазначала, що небезпечними для потерпілого можуть бути засоби й прийоми, котрі були застосовані для того, щоб позбавити людину свободи, або ж умови утримання людини, котрі були створені для незаконного позбавлення її свободи [6, c. 76]. Утім, конкретних прикладів такого способу Ш.С. Раш- ковська не наводила. Дослідниця, однак, робила слушне, на наш погляд, застереження про те, що для наявності складу даного злочину зовсім не обов'язково, щоб внаслідок позбавлення свободи дійсно було заподіяно шкоду здоров'ю людини або ж настала її смерть. Достатньо того, аби існувала реальна небезпека для життя і здоров'я потерпілого [6, c. 76-77]. На думку В.І. Ткаченка, позбавлення свободи способом, небезпечним для життя або здоров'я потерпілого, має місце у випадках вчинення дій, здатних заподіяти шкоду для вказаних благ, наприклад, у разі застосування або ж погрози застосування вогнепальної зброї, у разі поміщення потерпілого в холодний підвал, у разі залишення його на тривалий час у зв'язаному стані на морозі чи під палючим сонцем. Науковець вказував, що якщо внаслідок таких дій заподіюється шкода життю чи здоров'ю потерпілого, то такі діяння слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтею про незаконне позбавлення волі і статтями КК, які встановлюють відповідальність за інші злочини проти особи [10, c. 67]. Н.В. Бойко слушно зазначала, що розглядувана кваліфікуюча ознака, так само, як і наступна, належить до числа оціночних. У своїй дисертації дослідниця підкреслювала, що те, який спосіб незаконного позбавлення волі слід вважати небезпечним для життя або здоров'я, є питанням факту. Вирішальним, на думку Н.В. Бойко, є встановлення однієї з наступних обставин: чи не полягала в способах і прийомах, застосованих для затримання потерпілого або ж поміщення його в певне місце, небезпека для його життя чи здоров'я; чи не створювалась небезпека для життя або здоров'я потерпілого внаслідок умов його утримання в місці позбавлення свободи. Небезпеку незаконного позбавлення волі для життя чи здоров'я потерпілого, з точки зору Н.В. Бойко, можуть, зокрема, характеризувати такі умови незаконного позбавлення волі, як тривале позбавлення води, їжі, утримання в холодному, сирому або темному приміщенні тощо [2, c. 15-16; 3, c. 72-73].

Певні відмінності у поглядах мали місце також стосовно розуміння другої кваліфікуючої ознаки - незаконного позбавлення волі, що супроводжувалось заподіянням потерпілому фізичних страждань. Так, О.О. Жижиленко вважав, що під фізичними стражданнями слід розуміти заподіяння потерпілому тих чи інших мук. Разом із тим учений підкреслював, що ці муки не мають переходити в катування, оскільки відповідальність за останнє є суворішою, ніж за кваліфіковане позбавлення свободи [5, c. 77]. З точки зору Е.Я. Немировського, прикладами фізичних страждань при незаконному позбавленні волі можуть слугувати тримання в погребі без світла або в холоді, позбавлення потерпілого їжі та води [15, c. 267]. Ш.С. Рашковська зазначала, що фізичні страждання викликаються самим режимом утримання потерпілого: умовами його тримання, позбавленням його їжі, води, перебуванням у холодному, сирому приміщенні, побиттям тощо [6, c. 77]. На думку В.І. Ткаченка, незаконне позбавлення волі, що супроводжувалось заподіянням фізичних страждань, має місце у випадках зв'язування потерпілого, відмови в наданні йому їжі, води, теплого одягу, заподіяння йому болю тощо [10, c. 67]. Подібним чином заподіяння фізичних страждань трактували М.Д. Шаргородський та П.П. Осипов [13, c. 609]. М.І. Бажанов в якості прикладу заподіяння незаконно позбавленому волі фізичних страждань наводив ненадання йому їжі [9, c. 606]. А.А. Піонтковський вважав, що тривале позбавлення свободи може бути розцінене як небезпечне для життя чи здоров'я потерпілого або як таке, що спричинило йому фізичні страждання [8, c. 183, 184]. Н.В. Бойко вказувала, що фізичні страждання - це різного ступеня інтенсивності больові відчуття, що їх відчуває людина, які виникають внаслідок впливу певних факторів на її організм. Вони можуть виникнути при фізичному (механічному) впливі на тілесну недоторканність людини або на її внутрішні органи. Фізичні страждання потерпілий може відчувати також внаслідок позбавлення його таких життєво важливих благ як їжа, вода або внаслідок перебування в особливих умовах місця позбавлення свободи (наприклад, холодному, сирому або темному приміщенні) [2, c. 16; 3, c. 86]. Н.В. Бойко підкреслювала, що оскільки джерелом виникнення фізичних страждань можуть бути фізичне насильство або особливі умови утримання потерпілого в місці позбавлення свободи, то вирішення питання про те, супроводжувалось чи не супроводжувалось незаконне позбавлення волі заподіянням потерпілому фізичних страждань можливе лише шляхом ретельної оцінки характеру застосованого фізичного насильства і умов утримання в місці позбавлення свободи [2, c. 16-17; 3, c. 88].

Таким чином, навіть побіжний аналіз засвідчує певну плутанину, що мала місце в поглядах науковців стосовно розуміння кваліфікуючих ознак розглядуваного злочину. Звертає на себе увагу, зокрема, той факт, що тримання потерпілого в сирому й холодному приміщенні відносилося ними і до факторів, які свідчать про вчинення даного діяння способом, небезпечним для життя або здоров'я потерпілого, і до факторів, котрі засвідчують заподіяння потерпілому від незаконного позбавлення волі фізичних страждань.

Поміщення в лікарню для душевнохворих завідомо здорової людини з корисливих або інших особистих цілей одні дослідники трактували як кваліфікований вид незаконного позбавлення свободи [5, c. 77; 15, c. 267], інші - як особливий (спеціальний) різновид вказаного діяння [6, c. 77; 16, c. 325; 21, c. 94]. З точки зору Ш.С. Рашковської, об'єктивна сторона цього злочину полягає у перешкоджанні здоровій людині розпоряджатися своєю свободою шляхом поміщення її в лікарню для душевнохворих. Суб'єктивна сторона вказаного діяння характеризується прямим умислом: особа усвідомлює, що поміщає здорову людину в лікарню для душевнохворих, і бажає цього. При цьому необхідно, щоб винний діяв з корисливих чи інших особистих цілей [6, c. 77]. Е.Я. Немировський підкреслював, що якщо мета була не особистою, а, наприклад, порятунок особи від розправи натовпу, то відповідну статтю застосовувати не можна [15, c. 267]. Необхідно відзначити, що більшість тогочасних дослідників суб'єктом поміщення в лікарню для душевнохворих завідомо здорової людини з корисливих або інших особистих цілей вважали не лікаря. У спеціальній літературі нерідко вказувалось, що службові особи лікувальних закладів, котрі так чи інакше брали участь у вчиненні даного злочину, відповідають не за цією статтею, а за статтями, які передбачають відповідальність за зловживання владою або службовим становищем (ст. 109 КК РРФСР 1926 р.) чи за перевищення влади або службових повноважень (ст. 110 КК РРФСР 1926 р.) [6, c. 77; 16, c. 325]. Дії лікарів чи службових осіб, котрі відають прийомом хворих, через недбалість яких здорова людина була поміщена в психіатричну лікарню, пропонувалося кваліфікувати як недбале ставлення до своїх службових обов'язків (ст. 111 КК РРФСР 1926 р.) [6, c. 77-78]. Іншу точку зору відстоював О.О. Жижиленко, який підкреслював: оскільки поміщення в лікарню для душевнохворих може відбутися лише на підставі діагнозу, поставленого лікарем, то вчинити цей злочин може лише лікар; приватна особа може визнаватися лише співучасником цього діяння в якості підбурювача чи пособника [5, c. 78].

У КК 1960 р. статті про відповідальність за незаконне поміщення в психіатричну лікарню вже не містилося. Відзначимо, що ще до декриміналізації вказаного діяння у спеціальній літературі пропонувалося дану статтю виключити з кримінального закону. Так, психіатр ГВ. Зеневич у своїй статті, опублікованій в 1959 р., писав: «У зв'язку з цим необхідно торкнутися статті 148 КК РРФСР, що передбачає кримінальну відповідальність за поміщення в психіатричну лікарню з корисливих спонукань завідомо здорової людини. Низка авторів свого часу висловлювалась за відміну цієї та аналогічних статей кримінальних кодексів союзних республік, мотивуючи це тим, що дана стаття є лише відлунням старих забобонів, заснованих на недовірі до лікарні та її персоналу, які не мають сьогодні реального підґрунтя. Судовий досвід засвідчує, що дана стаття не має практичного значення. Поміщення в психоневрологічну лікарню сьогодні немислиме без огляду лікарями-спеціалістами, і якщо до честі російських психіатрів, як писав В.П. Осипов, випадки поміщення здорових людей в заклади для душевнохворих і утримання їх там не мали місця в минулому, то тим більше це виключається сьогодні» [цит. за: 22, c. 62]. Наведене обґрунтування нині сприймається як професійний цинізм лікаря. Підкреслимо, що «зникнення» розглядуваної статті з КК УРСР та КК інших союзних республік чітко співпало з початком масштабного використання каральної психіатрії в Радянському Союзі. Вочевидь, за таких умов стаття про кримінальну відповідальність за незаконне поміщення в психіатричну лікарню видавалась в законодавстві зайвою і радянський законодавець вирішив не включати відповідне діяння до переліку кримінально караних.

Як відзначалося вище, у радянській літературі неодноразово висловлювалась думка про те, що викрадення чи підміна чужої дитини посягає не на її особисту свободу, а на інтереси сім'ї та нормального розвитку дітей. Не погоджувалась з такою точкою зору, наприклад, Н.В. Бойко, яка відзначала, що у разі вчинення вказаних дій з корисливих чи інших особистих спонукань (за винятком тих, які ставлять за мету змінити цивільний стан дитини) безпосереднім об'єктом залишається особиста свобода дитини. З огляду на це Н.В. Бойко пропонувала виключити із ст. 124 КК УРСР вказівку на викрадення чужої дитини, вчинене з корисливих або інших особистих мотивів, передбачивши за нього відповідальність у ст. 123 КК УРСР як за незаконне позбавлення волі, вчинене щодо особи, яка не досягла 16 років (кваліфікуюча ознака) [2, c. 6, 10; 3, c. 34-35]. Таким чином, на переконання дослідниці, оновлена стаття про викрадення чужої дитини мала включати відповідальність лише за вчинення цього діяння з метою змінити цивільний стан дитини.

Оскільки законодавець не вказував на вік дитини, викрадення чи підміна якої підпадала під розглядувану кримінально-правову заборону, у радянській літературі з цього приводу висловлювалися різні точки зору. На думку одних дослідників, дитиною у цій статті слід вважати особу, яка не досягла 14 років [8, c. 184-185; 9, c. 609; 11, c. 281; 19, c. 241]. На переконання других, при визначенні віку дитини за основу слід брати категорію дієздатності, у зв'язку з чим вважали, що граничним віком потерпілої від цього злочину дитини є досягнення нею 15 років [10, c. 75]. З точки зору третіх, максимальний вік дитини є різним залежно від того, йдеться про викрадення дитини чи про її підміну. Так, О.О. Жижиленко вважав, що потерпілими від викрадення можуть бути малолітні, тобто особи, які не досягли 14 років. Разом з тим, на думку вченого, підміна дитини «передбачає найбільш ранній вік, коли ще дійсно успішно можна підмінити одну дитину іншою» [5, c. 79]. В.С. Савельєва також вважала, що за змістом цієї статті дитиною слід вважати особу, котра не досягла 14 років, однак зауважувала, що підміна однієї дитини іншою «можлива, як правило, лише щодо новонародженого» [23, c. 28]. Додамо також, що у юридичній літературі одностайно підкреслювалось: викрадення дітей, старших за 14 років, слід кваліфікувати як незаконне позбавлення волі [5, c. 79; 9, c. 609; 11, c. 281; 19, c. 241].

Більшість дослідників вслід за законодавцем підкреслювали, що вчинення розглядуваного злочину можливе лише щодо чужої дитини, а тому викрадення своєї дитини (наприклад, одним із батьків у іншого) складу цього злочину не утворює [5, c. 79; 8, c. 185; 9, c. 609; 23, c. 28]. О.О. Жижиленко уточнював, що говорячи про «свою» чи «чужу» дитину слід мати на увазі не кровну спорідненість, а наявність батьківської влади. Тому для винного «чужою» буде й та його дитина, стосовно якої він позбавлений батьківських прав. З огляду на це, на переконання вченого, можна говорити, для прикладу, про викрадення «своєї» дитини батьком, позбавленим батьківських прав, у матері цієї дитини, з якою вона проживає. З іншого боку, на його думку, не буде злочином, якщо батько насильно вивезе свою дитину, що опинилася у якоїсь сторонньої людини і не бажала повертатися додому, якщо тільки він не позбавлений щодо неї батьківських прав. Крім того, О.О. Жижиленко підкреслював, що оскільки батьківська влада замінена владою опікуна чи виховного закладу, то не вважатиметься викраденням насильницьке вивезення дитини, що опинилася у сторонньої особи або навіть у батьків, позбавлених батьківських прав [5, c. 79-80]. Аналогічні міркування висловлювала й В.С. Савельєва, яка підкреслювала, що суб'єктом даного злочину не можуть бути батьки дитини, які не позбавлені щодо неї батьківських прав, а також усиновителі дитини [23, c. 28]. Іншу позицію з цього приводу займав М.І. Бажанов, який зазначав, що викрадення своєї дитини одним із батьків, позбавленим батьківських прав, не утворює складу даного злочину [9, c. 609]. На жаль, докладніше свою точку зору вчений не пояснював. Так само вважав й Л.М. Сугачев, який вказував, що викрадення дитини кимось із батьків, у тому числі й позбавленим батьківських прав, може тягнути відповідальність за самоправство [11, c. 282]. Як самоправство пропонували кваліфікувати таке діяння також А.А. Піонтковський [8, c. 185], Ш.С. Рашковська [6, c. 78] та М.Д. Шаргородський [19, c. 240].

Характеризуючи об'єктивну сторону розглядуваного злочину, Ш.С. Рашковська писала, що вона полягає у незаконному вилученні дитини в осіб, у яких дитина перебувала на законних підставах (родичі, опікуни, різні дитячі заклади) [6, c. 78]. Про вилучення дитини писав також В.І. Ткаченко, який додавав, що викрадення та підміна дитини можуть бути вчинені таємно і відкрито, зокрема й шляхом застосування насильства як стосовно осіб, під опікою яких знаходилась дитина, так і стосовно самої дитини [10, c. 75]. Л.М. Сугачев вказував, що викрадення дитини може бути вчинене також шляхом обману або зловживання довірою [11, c. 282]. М.Д. Шаргородський зазначав, що об'єктивна сторона викрадення дитини полягає у її крадіжці, отриманні шляхом обману тощо, а підміна - в умисній заміні однієї дитини іншою [19, c. 240].

A. А. Піонтковський зазначав, що об'єктивна сторона розглядуваного злочину полягає в заволодінні чужою дитиною або ж в заміні її іншою [8, c. 184]. Так само вважала й В.С. Савельєва [23, c. 28]. З точки зору В.О. Климова, під викраденням дитини слід розуміти незаконне захоплення (вилучення), переміщення й утримання з корисливих, низьких або інших цілей чужої дитини всупереч волі її батьків чи інших законних представників [1]. При цьому B. О. Климов, на жаль, не вказував, що слід розуміти під захопленням (вилученням) чужої дитини. Своєю чергою, О.О. Жижиленко підкреслював, що не має значення те, яким чином було вчинено викрадення дитини (таємно чи відкрито, шляхом насильства або обману), головне, аби винний проявив активну діяльність щодо дитини; тому, якщо дитина сама втекла з батьківського дому чи виховного закладу до якоїсь особи і остання утримує її у себе, то це діяння не можна розглядати як викрадення. Вчений також відзначав, що під підміною слід розуміти заміну однієї дитини іншою, причому не має значення те, живою чи мертвою є замінювана дитина [5, c. 81]. О.О. Жижиленко, один із небагатьох авторів радянського періоду, визначав також момент закінчення розглядуваного злочину. На його переконання, викрадення дитини слід вважати закінченим з моменту вивезення чи відведення дитини, а підміну - з моменту заміни однієї дитини іншою [5, c. 81]. В.С. Савельєва, своєю чергою, зазначала, що розглядуваний злочин є закінченим з моменту заволодіння чужою дитиною або ж з моменту її підміни. Виявлення і припинення злочинного діяння в момент його вчинення (наприклад, затримання винного з викраденою дитиною на місці викрадення) необхідно кваліфікувати як замах на викрадення дитини чи на її підміну [23, c. 29]. Неоднозначною, на наш погляд, була позиція з даного приводу В.О. Климова, який вважав, що момент викрадення дитини має визначатися мотивами цього злочину (наприклад, викрадення дитини з метою отримання викупу за її звільнення пропонувалося вважати закінченим з моменту вчинення дій, спрямованих на приховання дитини від сторонніх осіб) [1].

У спеціальній літературі одностайно визнавалося, що розглядуваний злочин може бути вчинений лише з прямим умислом. Окремі автори спеціально зауважували, що підміна дитини, вчинена з необережності, складу цього злочину не утворює [6, c. 78; 8, c. 185; 11, c. 282; 19, c. 240; 23, c. 29].

Законодавець встановлював відповідальність за викрадення або підміну чужої дитини, якщо вони були вчинені з корисливою метою, з помсти або з інших особистих мотивів. Якщо розуміння корисливої мети та мотиву помсти у контексті розглядуваного злочину в юридичній літературі труднощів не викликало, то «інші особисті мотиви» трактувалися науковцями неоднаково. Так, В.І. Ткаченко вказував, що під «іншими низькими спонуканнями» слід розуміти помсту, заздрість, хуліганські мотиви. Крім того, науковець стверджував, що до низьких спонукань не належить прагнення зберегти сім'ю (наприклад, викрадення дитини жінкою, що не може мати дітей, з метою зберегти сім'ю) [10, c. 75]. О.О. Жижиленко зазначав, що під «іншими особистими мотивами» слід розуміти будь- яке спонукання особистого характеру, окрім спеціально виокремленого законодавцем мотиву помсти (наприклад, бажання розбестити дитину, прагнення видати її перед кимось за свою дитину тощо) [5, c. 80]. Набагато ширше розумів «інші особисті мотиви» Е.Я. Немировський, який вказував, що «якщо підміна вчинена в інтересах дитини, то її інтерес стає особистим інтересом того, хто вчиняє цей злочин» [15, c. 267]. Таким чином, Е.Я. Немировський фактично виступав проти поширеної в радянській юридичній літературі точки зору, згідно з якою особа, яка викрадає чужу дитину для того, аби позбавити її поганого поводження, діє в інтересах дитини, а не з особистих мотивів, а тому злочину не вчиняє [5, c. 80; 8, c. 185; 19, c. 240-241].

Порушувалося в радянській юридичній літературі й питання доцільності виокремлення самостійного складу викрадення дорослої людини. Окремі дослідники виступали за доповнення КК відповідною статтею [21, c. 94-95], однак більшість заперечувала таку доцільність. Так, приміром, О.О. Жижиленко ще у 1927 р. вказував, що випадки викрадення людини шляхом її перевезення в «рухомому приміщенні» (зокрема, в автомобілі) цілком підходять під позбавлення свободи шляхом поміщення її в певне місце. Те ж саме, на думку вченого, можна сказати про ті випадки, коли винний викрадає когось іншим шляхом, наприклад, відвозить на коні або ж насильно відводить із собою: тут також матиме місце поміщення в певне місце, якщо викрадення супроводжувалось примусовим поміщенням потерпілого в будинок винного чи в інше місце. З огляду на це, на переконання О.О. Жижиленка, немає потреби створювати самостійного складу викрадення людей, зокрема жінок [5, с. 75-76]. Е.Я. Немировський також вважав, що викрадення дорослих належить розглядати як різновид незаконного позбавлення волі. Разом із тим учений зауважував, що випадки викрадення з метою вимагання викупу за звільнення, якщо при цьому не було небезпеки для життя і викрадення не супроводжувалось муками, слід кваліфікувати як замах на грабіж, якщо ж була небезпека для життя - то як замах на розбій; у разі, якщо викуп сплачений, то діяння, на його думку, необхідно розглядати як закінчений грабіж або розбій. З іншого боку, Е.Я. Немировський вказував, що у цих випадках можна вбачати також сукупність позбавлення свободи і вимагання [15, с. 267]. Відзначимо також, що на думку Н.В. Бойко, використання слова «викрадення» прийнятне лише для позначення злочинних дій стосовно дітей. Дослідниця зазначала: «винний обов'язково викрадає у когось: у особи, яка, наприклад, має право на майно, або в особи, котра має право на виховання дитини. У кого викрадається повнолітня людина зрозуміти складно» [2, с. 11-12; 3, с. 43].

Як зазначалося вище, окремі науковці вважали, що одним із посягань на особисту свободу людини є погроза. З цього приводу А.А. Піонтковський підкреслював, що безпосередній об'єкт посягання у разі погрози - особиста свобода, оскільки погроза сковує гарантовану законом свободу людини, заважає їй самостійно визначити свою поведінку в межах, встановлених законом. Вчений вказував, що за своїми об'єктивними властивостями погроза являє собою психічне насильство над людиною. Факт такого психічного насильства, що вимагає притягнення до кримінальної відповідальності, можна констатувати лише тоді, коли за змістом ця погроза є значною і коли існує реальна небезпека вчинення тих дій, якими винний погрожував [8, с. 187].

Необхідно зазначити, що в радянський період висловлювалась ще одна точка зору стосовно правової природи погрози. Так, О.О. Жижиленко відносив вказане діяння до посягань на недоторканність особистого життя і, конкретизуючи свою позицію, вказував, що погроза полягає в посяганні на недоторканність духовного спокою людини [5, с. 122]. Вчений зазначав, що погроза є умисним залякуванням заподіянням певної шкоди правовим благам особи. Оскільки відповідне залякування є серйозним і реальним, то погроза заподіює істотну шкоду особі: вона викликає в потерпілого сильне відчуття занепокоєння за свої блага і, вибиваючи його зі звичного ритму життя, може слугувати перешкодою для прояву тієї його активності, котра необхідна в інтересах всього суспільства [5, с. 124]. Критикуючи погляди І.Я. Фойницького, котрий відносив погрозу до посягань на свободу, О.О. Жижиленко писав, що «в погрозі, як такій, ніхто ні до чого не примушується; якщо ж мова йде про примушування до чогось шляхом погрози, то дане діяння характеризується вже як примушування, а не як погроза» [5, с. 123].

Доповнення у 1987 р. КК статтею про відповідальність за захоплення заручників («заложників») спонукало науковців звернутися й до цієї проблематики. У відповідних публікаціях увага зверталася передусім на очевидний недолік статті, яка встановлювала відповідальність за аналізований злочин, - вказівку законодавця на те, що її дія не поширюється на випадки вчинення даного злочину на території СРСР, коли особа, яка захопила або утримувала заручника, перебувала на території СРСР, і ця особа, а також заручник є громадянами СРСР [24, с. 13; 25, с. 32-33]. Таким чином, дія розглядуваної статті поширювалась виключно на іноземних громадян. У зв'язку з цим В. Назаров і В. Прошляков підкреслювали, що зазначена вказівка різко звузила межі застосування цієї норми, адже дана стаття не захищала «безпеку, життя і здоров'я громадян СРСР, яких захоплюють в якості заручників» [25, с. 32]. Зважаючи на таку ситуацію, науковці пропонували виключити з тексту статті примітку, у якій містилася згадана вказівка, з тим, аби статтю про захоплення заручників можна було застосовувати на території СРСР і щодо радянських громадян [24, с. 13; 25, с. 33].

У цей час дослідники робили й перші спроби проаналізувати особливості складу захоплення заручників. Так, В. Назаров і В. Прошляков зазначали, що об'єктом захоплення заручників є життя, здоров'я та свобода громадян, а також громадська безпека. На їхню думку, об'єктивна сторона даного злочину характеризується захопленням чи утриманням особи як заручника шляхом насильства або погрози його застосування. Вивчення авторами судової практики засвідчило, що способи захоплення заручників можуть бути різними, в тому числі і застосування зброї. В. Назаров і В. Прошляков вказували, що суб'єктивна сторона цього посягання полягає в прямому умислі й спеціальній меті - спонукання зазначених в законі суб'єктів вчинити або утриматися від вчинення певної дії як умови звільнення заручника. На переконання дослідників, саме спеціальна мета дозволяє відмежувати захоплення заручників від інших злочинних посягань - розбійних нападів, деяких видів вимагань та вбивств, в ході вчинення яких до потерпілого застосовується насильство шляхом захоплення або обмеження свободи пересування: у всіх цих випадках вимоги злочинця спрямовані до потерпілого, тоді як при захопленні заручників такі вимоги завжди звернені до третіх осіб [25, с. 33]. Доводиться, однак, констатувати, що в радянській літературі не аналізувалася проблема розмежування захоплення заручників та незаконного позбавлення волі.

Ще одним питанням, яке цікавило радянських науковців, було питання правової оцінки дій із звільнення заручників [25, с. 33; 26, с. 37-38]. Найбільш глибоко його дослідив А. Лоскутов, який підкреслював, що переговори з учасниками захоплень, а також виконання їхніх незаконних вимог слід розглядати як дії, вчинені в стані крайньої необхідності, оскільки, нерідко, лише виконавши такі вимоги, вдається усунути небезпеку, що загрожує заручникам. Зрозуміло, що не кожна незаконна вимога може бути виконана таким чином, що заподіяна шкода виявиться менш значною, ніж шкода відвернена. На його думку, надання автомобіля, грошей можна визнати допустимим, як вчинене в умовах крайньої необхідності, тим більше, що зазвичай ці вимоги виконуються тільки для того, щоб у зручнішій обстановці звільнити заручників. Набагато складнішою, з точки зору А. Лоскутова, є проблема, коли учасники захоплення вимагають зброю. Дослідник слушно розмірковував: «На перший погляд, виконання такої вимоги, якщо при цьому звільняються заручники, можна розцінити як вчинене в умовах крайньої необхідності. Однак у такій ситуації виникає потенційна загроза заподіяння більшої шкоди, ніж утримання заручників. Тому виконання даної вимоги навряд чи допустиме. З того часу, як учасники захоплення відмовились звільнити заручників, наполягаючи на видачі їм зброї, закінчується можливість вчинити ті чи інші дії в умовах крайньої необхідності. Настає момент, коли для звільнення заручників потрібно обрати заходи надзвичайні, більш “крайні”, ніж можливі в умовах крайньої необхідності. Такі дії можна віднести до необхідної оборони. Вони правомірні за умови, що не буде допущено перевищення її меж» [26, с. 38].