Наука кримінального права радянського періоду про злочини проти волі, честі та гідності особи

У науці кримінального права радянського періоду популярним напрямом дослідження були проблеми відповідальності за злочини, що визнавались пережитками патріархально-родового побуту (або ж патріархально- родових чи патріархально-феодальних відносин) [27-46]. Актуальність дослідження цієї проблематики пояснювалась тим, що в окремих народів Радянського Союзу (дагестанців, казахів, киргизів, таджиків, туркменів та ін.) зберігались звичаї і традиції, прояви яких визнавались такими, що гальмують рух суспільства вперед, до комунізму. Б. Сариєв з цього приводу зазначав: «Перемога соціалізму у нашій країні не означає повної ліквідації пережитків минулого у свідомості людей. Старі погляди, упередження вирізняються великою живучістю, вони не відмирають на другий день після перемоги революції, адже виховання нової людини - це тривалий і складний процес» [45, с. 1]. Для протидії таким «пережиткам минулого у свідомості людей» в СРСР вживалися заходи не лише ідеологічного характеру, а й державного примусу засобами кримінального права. Кримінальні кодекси РРФСР, Азербайджанської, Вірменської, Грузинської, Казахської, Киргизької, Таджицької, Туркменської та Узбецької РСР передбачали відповідальність за різні «прояви шкідливих звичаїв і традицій», серед яких необхідно виокремити примушування жінки до вступу у шлюб, примушування жінки до продовження шлюбу, перешкоджання вступу жінки у шлюб за своїм вибором, викрадення жінки всупереч її волі з метою вступу з нею у шлюб. Вказані посягання у радянській юридичній літературі об'єднували спільною назвою «злочини, пов'язані з боротьбою за розкріпачення жінок» [16, с. 511-512; 47]. Разом із тим, цілком очевидно, що зазначені діяння посягали на свободу жінки. Цей факт визнавали й окремі тогочасні дослідники. Так, А.А. Піонтковський, розглядаючи злочини проти особистої свободи, відніс до таких й викрадення жінки для вступу у шлюб [8, с. 182, 185-186].

Об'єктом примушування жінки до вступу у шлюб визнавалась її свобода вступити у шлюб з чоловіком, якому вона дала на це свою згоду [38, с. 100]. Дослідники одноголосно визнавали, що об'єктивна сторона вказаного діяння можлива лише у формі дії. Підкреслювалось, що шляхом бездіяльності примусити жінку до вступу у шлюб неможливо [31, с. 32; 33, с. 52; 38, с. 102; 39, с. 56; 44, с. 12]. Формами примушування до вступу у шлюб здебільшого визнавався як фізичний, так і психічний вплив, при цьому констатувалося, що кримінальне законодавство одних радянських республік (зокрема, Казахської РСР, Киргизької РСР, РРФСР, Узбецької РСР) не згадує про конкретні форми примушування, тоді як кримінальні кодекси деяких інших союзних республік спеціально їх перераховують. Так, у ст. 135 КК Грузинської РСР формами примушування визнавались «насильство чи карана погроза», а у ст. 128 КК Азербайджанської РСР йшлося про «примушування, поєднане з насильством чи погрозою застосування насильства». У спеціальній літературі підкреслювалося, що ті кримінальні кодекси, які не згадують про форми примушування, на увазі мають передусім насильство [31, с. 32; 39, с. 56]. Окремі науковці відзначали, що відсутність у статті КК конкретизації форм примушування жінки до вступу у шлюб є оптимальним варіантом, оскільки відповідна формула включає всі можливі дії, спрямовані на таке примушування. Так, наприклад, А.М. Мамутов зазначав, що у практиці судів Казахської РСР трапляються такі форми примушування, як фізичне насильство, погроза застосування насильства, примушування шляхом сплати калиму, аменгерства Аменгерство (левірат) - звичай, згідно з яким удова могла вступити повторно у шлюб тільки з кимось із членів роду померлого чоловіка., використання сімейної залежності [38, с. 105-106]. Дискусійним було питання про момент закінчення даного злочину. Так, на думку Ш.А. Муталімова, примушування жінки до вступу у шлюб слід визнавати закінченим з моменту вступу винного у шлюб чи у фактичні шлюбні відносини [42, с. 14]. Натомість А.М. Мамутов вважав, що за особливостями своєї конструкції даний склад слід відносити до усічених і пропонував визнавати цей злочин закінченим з моменту вчинення дій, які, на думку винного, могли примусити жінку до вступу у шлюб [37, с. 13]. Підкреслювалось, що хоча суб'єктом цього злочину може бути будь-яка фізична осудна особа, яка досягла 16 років, зазвичай примушування жінки до вступу у шлюб вчиняють батьки, опікуни чи родичі, котрі прагнуть видати заміж свою доньку чи родичку за бажану для них особу [38, с. 124; 44, с. 14-15]. Дослідниками одноголосно визнавалося, що суб'єктивна сторона вказаного злочину полягає у прямому умислі, а також, на думку А.М. Мамутова, у спеціальній меті - примушування жінки до вступу у шлюб [38, с. 121-122]. Зазначимо також, що у розглядуваній літературі не зверталася увага на можливість визнання кримінально караним примушування до вступу у шлюб не лише жінки, а й чоловіка, що, вочевидь, було пов'язано з особливостями згаданих звичаїв і традицій, котрі й іменувалися «пережитками патріархально-родового побуту».

У радянській юридичній літературі зазначалося, що кримінально-правова заборона примушування жінки до продовження шлюбу, яка містилася в кримінальних кодексах РРФСР, Вірменської, Казахської, Киргизької, Таджицької, Туркменської та Узбецької РСР, спрямована «на боротьбу з віковою шкідливою традицією, згідно з якою право на розлучення належало тільки чоловікові, як господарю сім'ї загалом і господарю жінки зокрема» [38, с. 126]. Об'єктом примушування жінки до продовження шлюбу визнавалась свобода розлучення для заміжньої жінки. Принцип свободи розлучення виводився із принципу добровільності і рівноправності сторін, які вступають у шлюбний союз. При цьому відзначалося, що шлюб має бути добровільним і рівноправним союзом не лише у момент, коли чоловік та жінка одружуються, а й протягом всього їхнього спільного життя. Підкреслювалось, що цей принцип поширюється не лише на зареєстрований, а й на фактичний шлюб [31, с. 45; 37, с. 14-15; 38, с. 128-129, 132, 136; 39, с. 56; 44, с. 15]. Аналізуючи об'єктивну сторону примушування жінки до продовження шлюбу, М.Д. Дурманов зазначав, що «дії винного можуть бути спрямовані на перешкоджання жінці здійснити розлучення, або на примушування її повернутися до чоловіка, або на примушування її до продовження шлюбних відносин» [31, с. 45]. Науковці одностайно визнавали, що об'єктивна сторона розглядуваного злочину полягає як у фізичному, так і в психічному насильстві, при цьому характер такого насильства співпадає з формами примушування жінки до вступу у шлюб. Разом з тим, як зазначав A. М. Мамутов, об'єктивна сторона цього діяння характеризується певними особливостями: по-перше, насильство має застосовуватись винним щодо жінки, яка перебуває у фактичному або зареєстрованому шлюбі; по-друге, стосовно жінки, котра виявила бажання припинити шлюбні відносини; по-третє, насильство має застосовуватись у зв'язку з виявленим нею бажанням припинити шлюбні відносини [38, с. 136-137]. У літературі підкреслювалось, що хоча суб'єктом цього злочину може бути будь- яка фізична осудна особа, яка досягла 16 років, зазвичай примушування жінки до продовження шлюбу вчиняють: а) чоловік, батьки чоловіка і жінки; б) родичі чоловіка і жінки; в) рідні брати і сестри, а іноді дружини рідних братів [38, с. 139]. Питання про суб'єктивну сторону даного злочину у науці вирішувалось по-різному. Так, М.Д. Дурманов вважав, що суб'єктивна сторона примушування жінки до продовження шлюбу може виражатися як у прямому, так і в непрямому умислі [31, с. 45-46]. На думку B. М. Маркелова, із суб'єктивної сторони цей злочин може бути вчинений лише з прямим умислом. «Суб'єкт повинен бажати, щоб шлюбне співжиття продовжувалось попри прагнення жінки припинити шлюб» [39, c. 56]. Своєю чергою, А.М. Мамутов вказував, що суб'єктивна сторона розглядуваного злочину виражається в прямому умислі, а також у спеціальній меті - примусити жінку до продовження шлюбу [38, c. 140].

Ще одним злочином розглядуваної групи визнавалося перешкоджання вступу жінки у шлюб за своїм вибором. Відповідальність за вказане діяння встановлювали кримінальні кодекси РРФСР, Азербайджанської, Вірменської, Казахської, Таджицької, Туркменської та Узбецької РСР. Обґрунтовуючи доцільність виокремлення даного посягання в самостійний склад злочину, А.М. Мамутов зазначав: «Обов'язок батьків і родичів виявляти турботу про своїх дітей передбачений законодавцем. Він має бути розумним і не виходити за рамки закону. Тут не має бути місця патріархальним замашкам - обмежувати чужі свободу і права, зокрема й свободу та права своїх повнолітніх дітей» [37, c. 16]. Об'єктом розглядуваного злочину у юридичній літературі переважно визнавалась свобода жінки вступити у шлюб з чоловіком за своїм вибором (за своєю волею та бажанням) Зазначимо, що з даного приводу висловлювались й інші точки зору. Так, на-приклад, М.Д. Дурманов безпосереднім об'єктом цього посягання визнавав саму жінку, що має право вийти заміж за своїм вибором [31, c. 43]. Аналогіч-ну позицію займав В.М. Маркелов [39, c. 60]. На переконання Н.В. Жогіна, безпосереднім об'єктом цього злочину слід було вважати радянський порядок вступу у шлюб, який необхідною умовою укладення шлюбу передбачав добро-вільність [32, c. 11].. Ця свобода обмежувалась у виняткових випадках, зокрема, не можна було реалізувати її з метою вступу у шлюб з кровно спорідненою особою або з особою, котра вже перебуває в іншому шлюбі А.М. Мамутов з цього приводу зазначав: «Здійснювана жінкою свобода при виборі собі чоловіка має бути дозволеною законом і вимогами радянської мо-ралі. Закон не може взяти під свій захист свободу, спрямовану на порушення правил укладення шлюбу або правил соціалістичної моралі, скажімо, крово-змішення чи вихід заміж за чоловіка, який вже перебуває у шлюбі» [37, c. 16].. Варто зауважити, що у тогочасній літературі підкреслювалось: перешкоджання вступу у шлюб чоловікові, який досяг шлюбного віку, не є злочином. У розглядуваному контексті А.М. Мамутов вказував: «Це не означає, що можна стосовно нього вчиняти перешкоджання. Така дія є антиморальною, а якщо вона вчинена шляхом насильства, то й кримінально караною» [38, c. 151]. У науковій літературі визнавалося, що розглядуваний злочин з об'єктивної сторони виражається винятково в активній дії, яка створює жінці, що досягла шлюбного віку, перешкоду вступити у шлюб за своєю волею. Перешкоджання може виразитися в заподіянні різних видів тілесних ушкоджень, в завданні побоїв, ударів або ж в незаконному позбавленні свободи. Підкреслювалось, що в таких випадках дії винного мають кваліфікуватися за сукупністю злочинів. Крім того, визнавалося, що перешкоджання може виразитися й у психічному насильстві. Аналізуючи тогочасну судову практику, А.М. Мамутов вказував, що перешкоджання нерідко здійснюється у формі вимагання батьками чи іншими родичами калиму від нареченого або його родичів. Цей дослідник відзначав, що об'єктивна сторона даного злочину матиме місце, якщо батьки не дають дозволу на шлюб з чоловіком, якого дівчина вільно вибрала, доти, доки за неї не буде сплачений калим. Об'єктивна сторона перешкоджання вступу жінки у шлюб за своїм вибором матиме місце й тоді, коли батьки чи родичі дівчини, котра вийшла заміж без згоди своїх батьків, примушують її до розлучення з чоловіком [38, c. 158]. У радянській юридичній літературі підкреслювалось, що хоча суб'єктом цього злочину може бути будь-яка фізична осудна особа, яка досягла 16 років, судовій практиці не відомі випадки притягнення до відповідальності за це діяння неповнолітніх. Відзначалось також, що на практиці перешкоджають жінці вступити у шлюб за своїм вибором здебільшого особи, зацікавлені в отриманні калиму від нареченого чи його родичів. Такими особами, як правило, були батьки, близькі, опікуни та інші родичі жінки [38, c. 142-143, 160, 161]. Дослідниками одностайно визнавалося, що суб'єктивна сторона вказаного злочину полягає лише у прямому умислі, а також, на думку А.М. Мамутова, у спеціальній меті - створити жінці перешкоду вступу у шлюб за своєю волею [38, c. 160].

У докторській дисертації, присвяченій злочинам, що складають пережитки патріархально-родового побуту, А.М. Мамутов звертав увагу на те, що в судовій практиці виникають суттєві труднощі при кваліфікації діянь, пов'язаних з примушуванням жінки, котра перебуває у шлюбі чи у фактичних шлюбних відносинах без згоди своїх батьків, до розлучення або припинення цих відносин. Оскільки відповідне діяння не було відоме чинному на той час законодавству союзних республік, вказаний дослідник пропонував включити до нього окремий склад примушування батьками до розлучення жінки, яка вийшла заміж всупереч їхній волі [37, c. 16-17, 31].

Лише у КК Казахської РСР (ч. 2 ст. 106) існував спеціальний склад примушування дівчини, яка не досягла шлюбного віку, до вступу у фактичні шлюбні відносини. Казахські дослідники включення цієї норми до КК пов'язували з підвищеною суспільною небезпекою даного виду примушування порівняно з примушуванням жінки, яка досягла шлюбного віку. Відзначалося також, що виокремлення такого самостійного складу злочину випливає з особливостей його безпосереднього об'єкта. Таким об'єктом визнавався нормальний розвиток дівчини, яка не досягла шлюбного віку, тоді як об'єктом примушування жінки, що досягла шлюбного віку, - свобода її вступу у шлюб. Підкреслювалося, що ця відмінність пояснюється тим, що закон не надає свободу виходити заміж дівчині, яка не досягла шлюбного віку, а тому не можна вважати об'єктом цього злочину не існуючу ще свободу [37, c. 18; 38, c. 184-197].

Ще одним діянням аналізованої групи було викрадення жінки всупереч її волі з метою вступу з нею у шлюб. Дискусійним у науковій літературі було питання про об'єкт даного злочину. Так, М.Д. Дурманов вважав, що об'єктом цього діяння є свобода жінки [31, c. 37]. З точки зору Д.М. Сопієвої, зазначене діяння посягає на соціалістичний порядок шлюбних відносин [46, c. 3, 6]. На думку Б. Сариєва, «даний злочин посягає на свободу жінки Сходу у сфері шлюбу. Ця свобода, зокрема, означає добровільність вступу жінки у шлюб, неприпустимість застосування сили з метою змусити жінку вступити у шлюбні відносини» [45, c. 15]. В.М. Маркелов писав, що «об'єктом розглядуваного злочину є свобода і особиста недоторканність жінки. Оскільки жінка викрадається для вступу у шлюб, то в поняття об'єкта даного злочину входить свобода жінки вступити у шлюб за своєю волею та бажанням» [39, c. 65]. А.М. Мамутов слушно вказував на те, що викрадення жінки є спеціальним складом щодо незаконного позбавлення свободи. «У тих союзних республіках, у кримінальних кодексах яких спеціально не передбачена відповідальність за викрадення жінки, випадки викрадення, які трапляються на практиці, мають кваліфікуватися за статтями про незаконне позбавлення свободи» [37, c. 18; 38, c. 174]. У юридичній літературі одностайно визнавалося, що об'єктивна сторона розглядуваного посягання можлива лише у формі активної дії. Б. Сариєв вказував, що викрадення жінки вчиняється найчастіше шляхом її умикання (відведення, вивезення) [45, c. 15]. А.М. Мамутов зазначав, що викрадення жінки може вчинятися шляхом застосування фізичного чи психічного насильства, а також шляхом обману або використання безпорадного стану [38, c. 176]. Цей дослідник слушно підкреслював, що оскільки викрадення є посяганням, спрямованим на свободу жінки добровільно вступити у шлюб, згода, надана її батьками, родичами чи опікунами на її викрадення, не звільняє від відповідальності винного у викраденні, а особи, котрі допомагали йому в цьому, є співучасниками злочину [38, с. 176]. У літературі визнавалося, що даний злочин слід вважати закінченим з моменту, коли жінка позбавлена можливості вільно пересуватися [8, c. 186; 37, c. 17]. А.М. Мамутов підкреслював, що словосполучення «всупереч її волі», використане законодавцем при формулюванні диспозиції, має принципове значення. Відповідна вказівка дає можливість судам відрізнити кримінально каране викрадення від символічного, такого, що має характер обряду, а також від ситуації, коли дівчина сама погоджується на інсценування викрадення, щоб виправдати свій шлюб перед батьками, котрі не давали своєї згоди на її заміжжя [37, c. 17]. Проаналізувавши судову практику, А.М. Мамутов зробив висновок, що суб'єктом цього злочину може бути: особа, яка викрала жінку для вступу з нею у шлюб; особа, яка викрала жінку для вступу з нею у шлюб своїх друзів чи родичів [38, с. 182]. В.М. Маркелов вказував, що «суб'єктом даного злочину може бути також особа, котра вчинила викрадення жінки для продажу тому, хто купує її для вступу у шлюб» [39, с. 65]. Науковцями одностайно визнавалося, що суб'єктивна сторона вказаного злочину полягає лише у прямому умислі. А.М. Мамутов і В.М. Маркелов уточнювали, що умисел має бути спрямований на викрадення жінки з метою вступити з нею у шлюб самому або ж передати її для цього іншому [38, с. 179; 39, с. 65].

У кримінально-правовій літературі радянського періоду, на жаль, майже не зверталась увага на очевидну казуальність розглянутих норм, яка, судячи з усього, виправдовувалась потребами правозастосовної практики, необхідністю чіткого розуміння відповідних положень не лише судами, а й громадянами, у свідомості яких побутували такі «пережитки минулого». Лише в поодиноких випадках дослідники побіжно згадували про можливість альтернативного вирішення проблеми - шляхом конструювання загальної норми. Так, А.М. Мамутов, коментуючи положення ст. 135 КК Грузинської РСР, яка встановлювала відповідальність за «примушування особи шляхом насильства чи караної погрози до вчинення чи невчинення певних дій», визнав, що «цей загальний склад може включати й примушування до розлучення заміжньої жінки, якщо це діяння вчинене шляхом насильства чи караної погрози» [38, с. 154-155].

Зауважимо, що 6 грудня 2017 р. КК України був доповнений ст. 151-2, яка передбачає відповідальність за примушування до шлюбу. З огляду на це варто відзначити, що розглянуті напрацювання науковців радянського періоду нині становлять не лише історичний інтерес, а й цілком можуть бути використані для новітніх досліджень вказаного посягання.

Якщо проблеми відповідальності за злочини проти свободи особи в радянський період розглядалися переважно на рівні підручників, навчальних посібників та науково-практичних коментарів, то питанням кримінально-правової протидії посяганням на честь та гідність особи було присвячено чимало дисертаційних досліджень, монографій та наукових статей.

Можна виокремити три етапи розвитку наукових поглядів на проблеми кримінально-правової охорони честі та гідності особи. Перший етап тривав від більшовицького перевороту і до радянсько-німецької війни. В цей час вказаним проблемам приділялося порівняно небагато уваги, вони розглядалися переважно на рівні підручників, науково-практичних коментарів та наукових статей [5; 7; 12; 15; 17; 48-58]. Другий етап почався після закінчення війни і тривав до прийняття у 1960 р. КК УРСР та кримінальних кодексів інших союзних республік. Даний етап характеризувався зростанням інтересу до проблем захисту честі та гідності особи засобами кримінального права. Саме в цей період були захищені перші кандидатські дисертації, присвячені розглядуваній проблематиці (їх авторами були Й.С. Ной [59], Л.М. Сугачев [60] і М.Т. Товмасян [61]), а також опубліковані спеціальні праці монографічного характеру [62-65]. Третій етап розпочався з набранням чинності новим КК і тривав до моменту розпаду Радянського Союзу. У цей період кількість спеціальних досліджень розглядуваного питання суттєво зросла. Кандидатські дисертації захистили В.І. Мархотін [66], З.О. Ніколаєва [67], А. Симонов [68], М.І. Трофімов [69], М.О. Цанава [70], докторську дисертацію - Б.З. Пурцхванідзе [71], було опубліковано кілька монографій [72-74] і низку статей [21; 75-86].

Варто підкреслити, що у радянський період категорії честі та гідності були надзвичайно заідеологізованими. Для прикладу, харківський дослідник Л.М. Сугачев зазначав, що честь та гідність особи «визначаються ідеологією, моральними переконаннями радянського народу, принципами комуністичної моральності. В основі комуністичної моральності, як відомо, лежить боротьба за побудову комуністичного суспільства. Таким чином, честь і гідність особи радянського громадянина представляє собою сукупність таких його моральних якостей, які необхідні для виконання ним цього завдання» [82, с. 111]. В.І. Мархотін виходив з того, що «честь і гідність - це етичні поняття, сутність і конкретно-історичний характер яких розкривається марксистсько-ленінською етикою» [66, с. 11; 74, с. 7]. Своєю чергою, І.С. Гуревич писав: «Сам факт належності до числа громадян першої у світі країни соціалізму є одним із моментів, що визначають честь радянського громадянина» [87, с. 30]. Жодна із спеціальних праць, присвячених злочинам проти честі та гідності особи, зрозуміло, не обходилась без численних та розлогих цитувань класиків марксизму-ленінізму.

У радянській юридичній літературі під злочинними посяганнями на честь та гідність особи розуміли наклеп та образу.

Науковцями висловлювалися різні точки зору з приводу об'єкта вказаних злочинів. На думку одних дослідників, об'єктом образи та наклепу є гідність людини (або ж відчуття нею власної гідності) [6, с. 79, 83; 8, с. 192, 197; 9, с. 576, 606; 60, с. 5; 88, с. 658; 89, с. 58; 90, с. 25]. При цьому доводиться констатувати, що більшість науковців цієї групи своєї позиції не пояснювала, виходячи, вочевидь, з вказівки законодавця, який ці злочини називав злочинами проти гідності. Точка ж зору інших не була достатньо визначеною. Так, Л.М. Сугачев у дисертаційному дослідженні вказував, що об'єктом образи є відчуття особою власної гідності [60, с. 5]. Однак згодом цей дослідник дещо змінив свою позицію. У статті, опублікованій через 15 років після захисту дисертації, Л.М. Сугачев зазначав, що об'єктом наклепу та образи є інтерес особи, який вимагає визнання за нею її честі та гідності [82, с. 112]. При цьому дослідник вважав, що поняття «честь» і «гідність» «близькі за значенням і є синонімами» [82, с. 111].

На думку другої групи дослідників, об'єктом розглядуваних злочинів є честь людини [5, с. 83; 49, с. 32]. Так, С.С. Жижиленко вважав, що об'єктом наклепу та образи є честь людини, яку слід розуміти «не як внутрішню гідність людини, котра взагалі ніяк не може бути ніким порушена, а як зовнішню її гідність, тобто оцінку людини в очах інших, встановлювану залежно від загального її морального вигляду та її поведінки у тій чи іншій сфері відносин» [5, с. 83].

Третя група дослідників об'єктом розглядуваних злочинів визнавала честь та гідність особи [10, с. 60; 12, с. 243; 14, с. 60, 62; 16, с. 331, 333; 63, с. 5]. Науковці, які займали таку позицію, на жаль, детально її не пояснювали. У зв'язку з цим відповідна точка зору у спеціальній літературі нерідко критикувалася. Так, наприклад, В.І. Мархотін писав: «Не викликає сумніву, що наклеп і образа посягають на честь і гідність, однак таке визначення об'єкта не розкриває суспільну небезпеку і специфіку цих злочинів» [74, с. 46].

Четверта група дослідників висловлювала інші точки зору щодо об'єкта наклепу та образи. Так, наприклад, М.Д. Шаргородський об'єктом вказаних діянь вважав особистість [13, с. 611]. На думку В.І. Мархотіна, безпосереднім об'єктом наклепу та образи є гарантовані соціалістичними суспільними відносинами інтереси особи у сфері честі та гідності [66, с. 9, 16; 74, с. 48-49]. М.С. Цанава наклеп та образу вважав двооб'єктними злочинами, які посягають як на честь і гідність громадян, так і на встановлений порядок взаємовідносин між людьми, що є частиною громадського порядку [70, c. 5, 13]. На переконання Б.З. Пурцхванідзе, об'єктом наклепу є суспільна оцінка особистості, а об'єктом образи - відчуття, усвідомлення людиною власної гідності [71, c. 10]. З точки зору О.В. Кузнєцова, об'єктом наклепу та образи є можливість людини користуватися повагою у суспільстві [91, c. 33]. О.Я. Естрін вважав, що образа є діянням, подібним до хуліганства, і посягає не на честь (таку точку зору цей автор називав «буржуазною теорією»), а є злочином проти порядку управління [58, c. 123].

Одним із дискусійних питань, обговорюваних у радянській юридичній літературі, було питання про те, чи можуть мати місце наклеп та образа стосовно малолітніх, душевнохворих, осіб, які перебувають у непритомному стані. Частина науковців (зокрема, М.М. Гродзинський, Е.Я. Немировський, А.А. Піонтковський, І.І. Солодкін, В.І. Ткаченко, І.Г Філанов- ський, М.Д. Шаргородський) заперечувала таку можливість [10, c. 60, 63; 13, c. 611-612; 15, c. 274; 51, c. 55; 64, c. 12; 88, c. 658-659]. Обґрунтовуючи свою позицію, М.Д. Шаргородський зазначав: «Думка, що свідомості потерпілого для наявності цих складів не вимагається і злочин можливий стосовно малолітніх, душевнохворих, осіб, які перебувають у непритомному стані, спростовується тим, що як образа, так і наклеп - це справи приватного обвинувачення, і значить для того, щоб мали місце ці склади, необхідно, аби потерпілий був ображений. <..> Одні й ті ж слова або дії залежно від того, які відносини мають місце між людьми, можуть бути або не бути образливими. Ніхто, крім самого потерпілого, не може вирішувати, ображений він чи ні» [13, c. 612]. Інші дослідники (зокрема, М.І. Бажанов, М.І. Виноградський, В.І. Мархотін, Й.С. Ной, Б.З. Пурцхванідзе, Л.М. Сугачев, М.О. Цанава) переконували, що вказані особи можуть бути потерпілими (за термінологією окремих авторів - об'єктами) розглядуваних посягань [9, c. 607; 49, c. 34; 60, c. 5-6, 13; 63, c. 12-13; 66, c. 17; 70, c. 13; 71, c. 11-12; 74, c. 50-53; 82, c. 112-115]. Так, В.І. Мархотін зазначав, що «кожен індивід з народження є носієм гідності. Саме з цього моменту починається кримінально-правова охорона особи від образливих проявів. Радянський кримінальний закон охороняє від умисних посягань інтерес кожної людини незалежно від усвідомлення і розуміння ним своєї гідності. <..> суспільна небезпека наклепу і образи зовсім не зменшується і не усувається від того, що особа, наприклад, не сприйняла приниження своєї гідності, вираженої у непристойній формі» [74, c. 50, 53]. З точки зору М.І. Виноградського, «становище такої особи є ще гіршим, оскільки вона не може захищатися; дитина виросте, душевнохворий може одужати, і наклеп відіб'ється на їхніх інтересах у майбутньому» [49, c. 34]. Л.М. Сугачев підкреслював, що процесуальний порядок, згідно з яким справи цієї категорії порушуються за скаргою потерпілого, «не може впливати на розв'язання таких питань матеріально-правового характеру як визначення ознак складу злочину» [82, c. 112]. Оригінальною була точка зору М.О. Цанави, котрий писав: «Честь як об'єкт посягання передбачає її усвідомлення тим, у чию адресу вчиняється наклеп або образа, однак неможливість такого усвідомлення (душевна хвороба, малолітство та ін.) не позбавляють ці діяння злочинного характеру, що дає підстави дисертанту говорити про двооб'єктність вказаних злочинів. Як вважає автор, другим об'єктом в них виступає порядок взаємовідносин між людьми, що є частиною громадського порядку» [70, c. 13].

Дискусійним також було питання про можливість зганьблення честі та гідності померлих осіб. Частина науковців (зокрема, М.І. Виноградський, РЄ. Гукасян, Т.М. Добровольська, О.О. Жижиленко, В.І. Мархотін, Б.З. Пурцхванідзе, М.Д. Шаргородський) заперечувала таку можливість [5, c. 85; 13, c. 611; 49, c. 34; 66, c. 17; 71, c. 12; 74, c. 52; 92, c. 62, 65-66; 93, c. 8-9]. Так, О.О. Жижиленко зазначав, що «образу пам'яті померлого не можна підводити прямо під образу честі, оскільки під честю, як і під іншими благами особи, розуміються лише блага живих» [5, c. 85]. На переконання В.І. Мархотіна, «наклеп і образа стосовно померлих осіб не утворюють злочинів проти особи, оскільки в момент посягання не існує самого носія інтересів, охоронюваних нормами кримінального закону» [74, c. 52]. Разом із тим В.І. Мархотін вважав, що «такі дії в силу виняткової аморальності слід визнати злочинними, але в цьому випадку безпосередній об'єкт знаходитиметься у сфері охорони громадського порядку» [66, c. 17; 74, c. 52]. М.Д. Шаргородський, з одного боку, заперечував можливість вчинення наклепу чи образи щодо померлих, з іншого ж, вказував, що такі діяння можуть образити їхніх родичів та близьких [13, c. 611-612]. Такою ж була точка зору РЄ. Гукасяна [92, c. 63, 66] і Т.М. Добровольської [93, c. 8-9]. Інша група дослідників (зокрема, М.І. Бажанов, Й.С. Ной, М.І. Федоров) виступала за визнання можливості наклепу стосовно померлих [9, c. 607; 63, c. 17-18; 65, c. 31; 94, c. 206]. Так, М.І. Бажанов підкреслював, що «стосовно таких осіб ще при житті склалась певна оцінка, котра може змінитися внаслідок наклепницьких вигадок й завдати серйозну шкоду їхньому доброму імені» [9, c. 607]. З точки зору Й.С. Ноя, оцінка вчинків людини надовго переживає її саму, і далеко не байдуже їй за життя, що скажуть про неї після смерті. На думку вченого, «байдуже ставлення держави до охорони гідності людини після її смерті суперечило б моралі соціалістичного суспільства, що виховує радянських громадян у дусі глибокої поваги до людської особистості, що не припиняється з її смертю». Й.С. Ной підкреслював: практичний сенс захисту честі померлого полягав би й у тому, що «це зайвий раз стимулювало б високу вимогливість у кожного до своєї поведінки, адже добра пам'ять, що її залишає померлий про себе, може бути створена за життя ним самим» [63, c. 17].

Ще одним дискусійним питанням, яке обговорювалось у радянській кримінально-правовій літературі, було питання про можливість вчинення наклепу і образи щодо юридичних осіб. Більшість науковців вважала, що вказані злочини не можуть бути спрямовані проти юридичних осіб, оскільки юридичні особи не володіють честю та гідністю [5, c. 86; 6, c. 80; 8, c. 192; 10, c. 60, 63; 13, c. 611; 15, c. 274; 60, c. 12; 88, c. 658]. Так само підкреслювалось, що не може бути потерпілим від наклепу та образи певний колектив (трудовий, спортивний тощо). Скажімо, якщо образа спрямована на адресу всього колективу, діяння слід кваліфікувати як образу окремих його членів [13, c. 611; 60, c. 11]. Разом із тим деякі дослідники (зокрема, А.Ю. Аншелес, М.І. Виноградський, М.М. Гродзинський, Й.С. Ной) вважали, що юридичні особи можуть бути визнані потерпілими від наклепу [48; 49, c. 34; 51, c. 49-50; 63, c. 18-19]. Так, Й.С. Ной вказував, що поширення завідомо неправдивих вигадок, які ганьблять юридичну особу, може дуже серйозно відобразитися на інтересах цієї особи, зокрема на її виробничій діяльності, оскільки знизить попит на товари, які випускаються зганьбленими заводом або фабрикою і мають виробничу марку цих підприємств. У зв'язку з цим Й.С. Ной підкреслював, що «наклеп для гідності й честі юридичної особи становить не меншу небезпеку, ніж для особи фізичної» [63, c. 18]. Водночас учений зауважував, що юридичні особи не можуть бути потерпілими від образи, оскільки «практично неможливо принизити відчуття власної гідності такої особи» [63, c. 23].

Під наклепом кримінальний закон розумів поширення у будь-якій формі завідомо неправдивих вигадок, які ганьблять іншу особу. У зв'язку з цим у спеціальній літературі чимало уваги приділялось з'ясуванню того, що слід розуміти під «поширенням» таких вигадок. Найбільше дискусій мало місце стосовно питання про кількість і «якість» осіб, яким мають бути поширені завідомо неправдиві вигадки, які ганьблять іншу особу. Абсолютна більшість науковців вважала достатнім для наявності «поширення» повідомлення неправдивих вигадок хоча б одній особі [5, c. 98; 6, c. 83; 8, c. 198; 9, c. 607; 11, c. 282; 13, c. 613; 14, c. 60; 15, c. 274; 16, c. 333; 17, c. 50; 18, c. 106; 19, c. 245; 51, c. 56; 63, c. 51; 74, c. 54]. Однак у юридичній літературі висловлювалась й інша точка зору - що під «поширенням» слід розуміти повідомлення вказаних вигадок кільком особам. В опосередкованій формі таку думку висловив ГК. Рогінський, який вважав, що повідомлення вказаних вигадок лише одній особі поширенням не є [63, c. 50]. Критикуючи дану позицію, Й.С. Ной писав, що «звинувачення будь-кого в безчесному вчинку у присутності однієї особи іноді може бути відчутнішим для ображеного, ніж вчинення цього діяння в присутності кількох осіб. Небезпека наклепу не виключається при повідомленні і одній особі ще й тому, що можливість обмеження «поширення» цією однією особою - вже не у владі наклепника» [63, c. 51]. Водночас Й.С. Ной підкреслював, що більше значення для «поширення» має якість «слухачів», яка може анулювати факт самого «поширення». Зокрема, зазначав учений, не буде «поширенням» повідомлення ганебних вигадок в присутності лише глухих або ж людей, які не знають відповідної мови, або малолітніх дітей і взагалі осіб, не здатних усвідомити сенсу інформації, оскільки для закінченого складу наклепу необхідно, щоб наклепницький вимисел був не тільки почутий, але й сприйнятий третіми особами [63, c. 51-52].

Спірним у радянській літературі було також питання про наявність чи відсутність наклепу у разі повідомлення завідомо неправдивих вигадок, які ганьблять іншу особу, в колі своєї сім'ї. На думку одних науковців (зокрема, А.В. Белявського, М.І. Виноградського, А.А. Піонтковського, М.А. Придворова, К.А. Флейшиц), таке повідомлення не буде поширенням в сенсі елементу складу наклепу [49, c. 34; 72, c. 77-78; 88, c. 663]. З цього приводу К.А. Флейшиц писала, що переслідування за «поширення» і за висловлювання в колі своєї сім'ї певних вигадок було б порушенням «інтимної сфери» [63, c. 53]. На переконання інших (зокрема, О.Л. Малиць- кого, В.І. Мархотіна, Й.С. Ноя), поширення у такому випадку має місце, а тому має наставати відповідальність за наклеп [8, c. 198; 49, c. 34-35; 63, c. 52-53; 74, c. 54-55]. Обгрунтовуючи свою позицію, О.Л. Малицький стверджував: «Час, коли дружина розглядалася як власність чоловіка, безповоротно пішов у минуле; жінка виступила на широку арену суспільно- політичного життя нарівні з чоловіком і зганьблення перед нею третьої особи може мати той самий ефект, як і зганьблення перед іншим членом суспільства, а тому має переслідуватись» [49, c. 34-35]. Подібні аргументи наводив також Й.С. Ной [63, c. 52-55].

Неоднозначно у радянській юридичній літературі вирішувалось й питання про сутність завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу, поширення яких визнавалось наклепом. Скажімо, О.О. Жижиленко, В.І. Мархотін і Й.С. Ной змістом наклепу вважали загальну негативну характеристику потерпілого, приписування йому аморальних якостей, наміру вчинити ганебний вчинок [5, c. 98; 63, c. 27, 30; 74, c. 56-57]. Однак переважна більшість науковців (зокрема, М.І. Бажанов, М.М. Гродзинський, Е.Я. Немировський, А.А. Піонтковський, Ш.С. Рашковська, М.І. Федоров) з цим не погоджувалась, виходячи з того, що наклепом є тільки звинувачення у певних фактах [6, c. 83; 8, c. 198-199; 9, c. 607; 15, c. 274-275; 20, c. 201; 51, c. 57; 65, c. 32; 88, c. 663]. Так, М.М. Гродзин- ський підкреслював, що якщо відсутня вказівка на вчинення конкретного вчинку, то має місце не наклеп, а образа [51, c. 57].

У радянській літературі під вигадками, які ганьблять іншу особу, переважно розуміли будь-які вигадані факти, котрі свідчать про її аморальну поведінку, порушення нею правил соціалістичного співжиття, вчинення правопорушень чи навіть злочинів. Крім того, підкреслювалось, що вирішуючи дане питання, суд має виходити з правосвідомості і принципів комуністичної моралі, наголошувалось на тому, що для суду не є обов'язковою суб'єктивна оцінка потерпілим поширюваних стосовно нього неправдивих вигадок [6, c. 83; 10, c. 61; 13, c. 614; 14, c. 60; 17, c. 50; 79, c. 21].

Більшість науковців підкреслювала, що вигадки, які ганьблять іншу особу, можуть стосуватися тільки минулого або теперішнього періоду життя людини. Припущення про її майбутню поведінку не повинні розглядатися як наклеп, а можуть за певних обставин утворювати склад образи [6, c. 83; 8, c. 198; 10, c. 61; 14, c. 60; 49, c. 34; 79, c. 21; 88, c. 663]. Разом із тим частина науковців (зокрема, В.І. Мархотін, Й.С. Ной, І.І. Солодкін, І.Г Філановський) займала іншу позицію [63, c. 29; 64, c. 20; 66, c. 18; 74, c. 58]. Так, Й.С. Ной вважав наклепником і того, хто поширив завідомо неправдиві вигадки про намір іншої особи вчинити аморальний вчинок або ж приписав їй певні аморальні якості, здатні принизити її в очах суспільства [63, c. 29]. В.І. Мархотін, своєю чергою, зазначав, що «з точки зору комуністичної моралі особа заслуговує на негативне ставлення з боку суспільства, якщо вона має намір заподіяти шкоду. Відповідно, вигадки, що стосуються намірів особи вчинити в майбутньому аморальний вчинок, негативно характеризують особу і здатні серйозно зашкодити її суспільній репутації. Не вважати подібного роду заяви наклепницькими вигадками - значить недооцінювати суспільну небезпечність дій, які заподіюють шкоду інтересам особи у сфері честі та гідності» [74, c. 58].

Окремі науковці (наприклад, М.І. Виноградський, О.О. Жижиленко) стверджували, що замах на вчинення наклепу можливий лише тоді, коли поширення неправдивих вигадок, які ганьблять іншу особу, відбувається в друкованому вигляді [5, c. 99; 49, c. 34]. Натомість О.Л. Малицький відстоював іншу точку зору. На засіданні Українського юридичного товариства у 1924 р. він стверджував, що «такий замах можна собі уявити в тих випадках, коли ефект наклепу не настає з незалежних від наклепника обставин (наприклад, наклепник вимовив фразу, яка ганьбить іншу особу, в телефонний апарат, але посередині її телефонний зв'язок перервався, про що наклепник не знав)» [49, c. 35].

Розкриваючи зміст умислу при наклепі, одні дослідники (зокрема, В.І. Мархотін) вказували на усвідомлення наклепником того, що поширювані ним вигадки є неправдивими й такими, які ганьблять іншу особу в очах оточуючих [74, c. 68]. На думку інших (зокрема, М.І. Загороднікова, О.М. Ігнатова), слід говорити про усвідомлення винним лише неправдивості поширюваних вигадок [14, c. 61; 79, c. 21]. Третя група науковців (зокрема, Ш.С. Рашковська, В.І. Ткаченко, М.Д. Шаргородський) у зміст прямого умислу при наклепі включала не тільки усвідомлення наклепником того, що він поширює неправдиві вигадки, які ганьблять іншу особу, а й бажання цього [6, c. 84; 10, c. 61; 13, c. 613; 19, c. 246; 95, c. 181].

У радянській юридичній літературі одностайно заперечувалась доцільність встановлення кримінальної відповідальності за дифамацію, тобто за поширення відомостей, що ганьблять іншу особу, але відповідають дійсності [6, c. 84; 8, c. 199; 13, c. 621; 14, c. 60-61; 15, c. 275; 58, c. 123-124; 63, c. 78-83]. Підкреслювалось, що «для радянського права система дифамації абсолютно неприйнятна і є органічно чужою правосвідомості нашого народу, що має необмежені права у викритті аморальних вчинків будь-якої особи, незалежно від її суспільного становища» [63, c. 82]. Науковці гостро критикували «буржуазне кримінальне законодавство», якому була відома відповідальність за дифамацію, вказували, що його «головною метою є прикрити зловживання осіб, котрі займають важливе становище в державному апараті» [63, c. 81]. Й.С. Ной підкреслював, що «існування інституту дифамації в буржуазному законодавстві обумовлюється зацікавленістю буржуазії як панівного класу у тому, щоб яким завгодно способом забезпечити охорону вельми сумнівної честі представників свого класу. <..> Аж ніяк не в інтересах класу, коли його членам приписуються вчинки, які ганьблять їх; тим більше ці інтереси страждають тоді, коли повідомляється не вимисел, а дійсність». М.І. Загородніков та О.М. Ігнатов, своєю чергою, наголошували, що відповідальність за дифамацію в «буржуазному» кримінальному праві є «засобом закрити роти й не допустити викриття недостойної чи навіть злочинної поведінки посадових осіб державного апарату і високопоставлених представників панівного класу» [14, c. 61].

У спеціальній літературі одностайно підкреслювалось, що образою є приниження честі та гідності особи, виражене в непристойній формі. Непристойна форма у юридичній літературі трактувалась доволі розмито. Так, наприклад, М.І. Загородніков та О.М. Ігнатов вказували, що непристойна форма «пов'язана з порушенням норм комуністичної моральності і норм соціалістичного співжиття» [14, с. 62]. Своєю чергою, В.І. Мархотін зазначав, що «поняття непристойного є оціночним і розкривається на основі принципів комуністичної моралі» [74, с. 61-62]. Цей дослідник, однак, вказував, що «непристойне поводження в кримінально-правовому сенсі не можна ототожнювати з аморальною поведінкою взагалі, будь- яким проявом нешанобливого ставлення до людини (нетактовністю, нелюб'язністю, невихованістю, грубістю тощо). Поняття непристойного не тільки вказує на аморальний характер поведінки особи в суспільстві, але й означає, що винний в образі обирає таке поводження з громадянином, яке грубо зневажає його людську гідність, серйозно суперечить суспільним уявленням про моральну цінність особистості у радянському суспільстві» [74, с. 62]. Окремі дослідники (зокрема, Л.М. Сугачев і М.Т. Товмасян) вважали, що визнання дій образливими залежить не тільки від їх соціального значення, а й від характеру відносин між особами, «особливої інтонації» виголошення тих чи інших слів або висловів [60, с. 9; 61, с. 8; 90, с. 25, 28]. В.І. Мархотін навпаки стверджував, що вказані обставини не відіграють жодної ролі при визнанні діяння образою. На його переконання, «вирішальний критерій один - образою визнається така поведінка, яка грубо (явно, очевидно) порушує етичні норми і правила поведінки з людиною, що склалися в радянському суспільстві, принижує її честь і гідність» [74, с. 63]. Л.М. Сугачев підкреслював, що об'єктивна сторона образи має місце незалежно від того, чи відповідає дійсності виражена у непристойній формі негативна оцінка, надана особистості потерпілого. Науковець писав, що «можна висловити будь-яку правду, але не можна висловити правду у будь-якій формі» [90, с. 26].

За способом умисного приниження честі і гідності особи у радянській літературі розрізняли образу словесну, письмову і образу дією [6, с. 8І-82; 63, с. 62; 74, с. 63-66; 76, с. 11; 78, с. 68; 79, с. 22; 9о, с. 27-35]. На думку Г. Фейгенберга, образливі для людської гідності прояви можуть виражатися не тільки в перерахованих видах образи, а й в образі символічній (вираженій, наприклад, у вигляді гримас). У зв'язку з цим дослідник пропонував перерахувати у відповідній статті КК можливі способи вчинення даного посягання Л.М. Сугачев навпаки вважав, що «в диспозиції даної статті немає потреби наводити перелік способів вчинення цього злочину: такий - казуїстичний - перелік був би позбавлений будь-якого значення» [90, с. 30]., вказавши, зокрема, й на «образливі знаки, гримаси» [57, с. 778]. Натомість інші науковці вважали, що непристойні жести і рухи тіла є різновидом образи дією [5, с. 93; 6, с. 82; 74, с. 65; 90, с. 29]. У цьому зв'язку необхідно зауважити, що зміст образи дією в кримінально-правовій літературі радянського періоду розумівся неоднаково. Більшість дослідників вказувала, що конкретними проявами образи дією є не тільки плювок в обличчя, обливання нечистотами, образливі рухи тіла і т. ін., а й ляпас [8, с. 195; 9, с. 607; 10, с. 64; 11, с. 283-284; 14, с. 62; 17, с. 47; 18, с. 105; 74, с. 65; 78, с. 68; 79, с. 22; 83, с. 43; 89, с. 60; 90, с. 25, 28]. Іншу точку зору займав О.О. Жижиленко, який вважав, що ляпас має розглядатись не як образа дією, а як насильство над особою [5, с. 92-93]. Ще частина науковців (зокрема, С.П. Мокринський, А.А. Піонтковський) вважала, що удар чи інша насильницька дія, вчинені з метою завдати образу, є ідеальною сукупністю двох злочинів - образи дією і завдання удару [7, с. 130; 53, с. 67].

По-різному у літературі радянського періоду визначався також момент закінчення образи. На думку одних науковців, образа є закінченою, якщо вчинено відповідні дії, незалежно від того, чи мало місце приниження честі і гідності особи у сприйнятті потерпілого та оточуючих [95, с. 183]. На думку інших, образа є закінченою з моменту, коли принизливий характер дій дійшов до свідомості потерпілого [8, с. 194; 10, с. 64; 76, с. 11; 96, с. 267].

Різні точки зору у радянській юридичній літературі висловлювалися й стосовно суб'єктивної сторони образи. Окремі дослідники (зокрема, В.Д. Меньшагін, Ш.С. Рашковська, І.І. Солодкін, А.А. Піонтковський, Б.С. Утевський, І.Г Філановський) визнавали можливість вчинення даного діяння з непрямим умислом, наприклад, коли винний не мав на меті, щоб озвучені образливі висловлювання дійшли до свідомості потерпілого, але, тим не менше, допускав таку можливість [6, с. 81; 8, с. 194; 12, с. 243; 64, с. 15; 88, с. 660]. Однак більшість науковців (зокрема, М.І. Бажанов, М.І. Загородніков, 0. М. Ігнатов, В.І. Мархотін, Й.С. Ной, Л.М. Сугачев, Б.З. Пур- цхванідзе, В.І. Ткаченко, М.Д. Шаргородський) вказувала, що образа обов'язково передбачає прямий умисел [9, с. 608; 10, с. 64; 11, с. 284; 13, с. 616; 14, с. 62; 60, с. 13; 63, с. 71; 66, с. 19-20; 71, с. 15; 74, с. 71-72; 79, с. 22; 83, с. 43]. Б.З. Пурцхванідзе, приміром, підкреслював, що точка зору, згідно з якою образа можлива з непрямим умислом, «не випливає з дійсного змісту даного злочину, адже у разі проголошення образливих висловлювань вирішальним є бажання суб'єкта принизити відчуття гідності потерпілого. Однак якщо винний бажав образити когось і, разом із тим, допускав, що образливі висловлювання дійдуть до свідомості потерпілого, що в дійсності й відбулося, - має місце прямий умисел» [71, с. 15].

Зауважимо, що жоден з радянських науковців не піддавав сумніву доцільність існування кримінальної відповідальності за наклеп та образу Більше того, окремі дослідники стверджували, що «в радянській державі люд-ська гідність може охоронятися лише нормами кримінального, але не цивільно-го законодавства, і на противагу капіталістичному ладу, де все розцінюється на гроші, особа вище того, щоб її гідність можна було б оплачувати» [52, с. 1465].. Утім, з огляду на серйозну заідеологізованість категорій честі і гідності особи, цей факт подиву не викликає. У розглядуваному контексті варто зазначити, що радянськими цивілістами аналізувалася проблема розмежування захисту честі і гідності особи засобами кримінального і цивільного права. Так, І.С. Гуревич писав, що вирішення питання про те, у яких випадках порушення честі має каратися кримінальним правом, а в яких честь підлягає охороні правом цивільним, може бути двояким: «або шляхом поділу самих протиправних діянь, що посягають на честь громадянина, на карані в кримінальному порядку і розглядувані в порядку цивільного позову, або шляхом надання самому потерпілому можливості вибрати кримінальний чи цивільний шлях відновлення порушеної честі» [87, с. 31]. Більш правильним цьому авторові видавалось законодавче розмежування охорони честі в кримінальному і цивільному праві [87, с. 32]. На переконання 1. С. Гуревича, «умисне діяння, спрямоване на честь, яке має злісний характер і підпадає під кримінальний склад наклепу чи образи, має каратися кримінальним законом. Інші дії, які посягають на честь громадянина, але не містять в собі ознак кримінально караного діяння (поширення неправдивих ганебних відомостей особою, яка не знала про їх неправдивість, публічний виступ з посиланням на неперевірені обставини, <..> опублікування замітки без перевірки обставин, оприлюднення фактів інтимного життя, що не мають суспільного значення) повинні бути віднесені до сфери таких неправомірних дій, котрі можуть мати лише цивільно-правові наслідки» [87, с. 31]. І.С. Гуревич підкреслював: «у величезній кількості випадків не виявляється підстав для кримінального переслідування, але в той же час громадянин все ж має бути якимось чином реабілітований; тут на допомогу йому й повинні прийти цивільно-правові методи захисту честі» [87, с. 31].

Відомий радянський цивіліст О.С. Йоффе зазначав, що проблема відмежування цивільно-правової охорони честі та гідності особи від кримінально-правової стосується тільки розмежування ст. 7 Основ цивільного законодавства Союзу РСР Стаття 7 Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік передбачала право громадянина вимагати спростування в судовому порядку відомостей, які не відповідають дійсності і порочать його честь і гідність. і ст. 130 КК РРФСР, яка встановлює кримінальну відповідальність за наклеп. «Стосовно ж ст. 131 КК РРФСР необхідно мати на увазі, що вона передбачає караність образи, котра не пов'язана з поширенням відомостей, які ганьблять громадянина, і тому взагалі ні за яких обставин не може бути підведена під склад правопорушення, про яке йдеться у ст. 7 Основ цивільного законодавства» [97, с. 70]. О.С. Йоффе підкреслював, що для констатації наклепу «необхідно, аби особа поширила завідомо неправдиві вигадки, тобто, інакше кажучи, вимагається, щоб вона діяла з прямим умислом. На відміну від цього для порушення цивільного спору за ст. 7 Основ вина правопорушника взагалі ніякого значення не має і до уваги не приймається. Це означає, що за відсутності умов, необхідних для порушення кримінального переслідування в порядку ст. 130 КК РРФСР, потерпілому надається можливість домогтися своєї реабілітації перед громадськістю за допомогою вимоги, пред'явленої у відповідності до ст. 7 Основ у порядку цивільного судочинства. Навпаки, якщо має місце поширення завідомо неправдивих вигадок, які ганьблять іншу особу, з'являються підстави для порушення як кримінальної справи, так і цивільного спору. Але оскільки кримінальна справа у порядку ст. 130 КК РРФСР може бути порушена лише за ініціативою самого потерпілого, то від нього ж залежить й вибір кримінально-правового чи цивільно-правового способу захисту своїх прав. Дійсно, попри наявність складу наклепу, потерпілий вправі, не вдаючись до притягнення порушника до кримінальної відповідальності, вимагати за цивільним позовом відновлення честі і гідності. Він може за тих же обставин вибрати другий шлях, порушивши проти порушника кримінальну справу, причому засудження останнього до відповідної міри кримінального покарання у переважній більшості випадків буде цілком достатнім і для реабілітації потерпілого. Тоді потреба в пред'явленні цивільного позову, звісно, відпадає» [97, с. 70]. Крім того, О.С. Йоффе вказував, що цивільно-правові засоби охорони честі та гідності можуть застосовуватись не тільки самостійно, а й у сукупності із заходами кримінальної відповідальності: «Так, ч. 2 ст. 130 КК РРФСР за наклеп у друкованому творі передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк до трьох років або у виді виправних робіт на строк до одного року. Але засудження до будь-якої з вказаних мір покарання саме по собі не забезпечує повного задоволення інтересів потерпілого. Оскільки неправдиві вигадки про нього поширені у друкованому творі, потерпілий зацікавлений в тому, щоб вони були спростовані також у друкованому творі. А такого результату можна досягти лише при використанні можливостей, що випливають із ст. 7 Основ цивільного законодавства. Тому якщо склад наклепу утворюють дії, що виразилися в опублікуванні завідомо неправдивих вигадок, і потерпілий вважає за необхідне притягнути порушника до кримінальної відповідальності, за ним має визнаватися право на пред'явлення у тій же кримінальній справі або незалежно від неї цивільного позову про зобов'язання порушника, а в необхідних випадках і відповідного друкованого органу, опублікувати спростування цих вигадок» [97, с. 70].