До питання про поняття юридичної особи публічного права

— комунальні підприємства, спільні комунальні підприємства, навчальні заклади, створені територіальними громадами (ч. 2 ст. 169 ЦК України).

Крім того, ціла низка законів та підзаконних актів безпосередньо відносить ті чи інші юридичні особи до осіб публічного права, наприклад:

1) міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, територіальні органи міністерства, територіальні органи центрального органу виконавчої влади (ст.ст. 4, 13, 21 Закону України “Про центральні органи виконавчої влади” від 17 березня 2011 р. № 3166-VI [4]);

2) архівні установи сільської, селищної, міської ради (наказ Міністерства юстиції України “Про затвердження Типового положення про архівну установу сільської, селищної, міської ради для централізованого тимчасового зберігання архівних документів, нагромаджених у процесі документування службових, трудових та інших правовідносин юридичних і фізичних осіб, що не належать до Національного архівного фонду” від 2 червня 2014 р. № 864/5 [5]);

3) територіальні органи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, районах у містах, містах (ст. 21 Закону України “Про зайнятість населення” від 5 липня 2012 р. № 5067-VI [6]);

4) Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (ст. 3 Закону України “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб” від 23 лютого 2012 р. № 4452-VI [7]).

Такий перелік юридичних осіб публічного права викликає певні дискусії. Насамперед, проблемним є розуміння правового статусу держави Україна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад, іноземних держав та інших суб'єктів публічного права як учасників цивільних відносин. Слід зауважити, що при розробці нового ЦК пропонувалося державу, АРК та територіальні громади разом з інтими публічними утвореннями (органами державної влади, органами влади АРК, органами місцевого самоврядування, державними підприємствами тощо) визнати юридичними особами публічного права, охопивши, таким чином, терміном “юридична особа публічного права” майже всі види публічних утворень: від господарюючих публічних організацій, органів державної влади, органів місцевого самоврядування до публічно-владних організацій. Однак законодавець вже в останній редакції нового ЦК України відійшов від вищезгаданої концепції, сприйнявши традиційну теорію держави, і не відніс ні державу, ні інші публічні утворення до юридичних осіб публічного права, визнавши між тим їх самостійними учасниками цивільного обороту [8, с. 89-90]. Отже, положення ч. 2 ст. 2 ЦК України тлумачать таким чином, що Кодекс відносить державу, АРК, територіальні громади тощо до самостійного, окремого, третього виду учасників цивільних відносин. Однак така позиція розділяється далеко не всіма вченими. Так, Н. С. Кузнецова та А. С. Довгерт вважають, що таке тлумачення не відповідає концепції ЦК України, засадам громадянського суспільства та доктрині приватного права. Світова практика не знає іншої юридичної конструкції для визнання центру юридичних інтересів як суб'єкта цивільного права, крім конструкції юридичної особи. Тому державу Україна, АРК та територіальні громади у цивільному обороті слід характеризувати як юридичні особи публічного права [9, с. 14].

Спірним також є віднесення до юридичних осіб публічного права державних та комунальних підприємств, за винятком казенних підприємств. Зокрема І. М. Кучеренко стверджує, що це не відповідає їх сучасному правовому статусу, яке визначає ГК України. Статті 167-169 ЦК України віднесли до юридичних осіб публічного права державні та комунальні підприємства. Включення їх як суб'єктів цивільних правовідносин до ЦК України було досягненням компромісу між цивілістами та господарниками, оскільки, обстоюючи загальну цивілістичну концепцію про неможливість існування такої організаційно-правової форми юридичної особи, як підприємство, цивілісти не могли погодитися з тим, що державне чи комунальне підприємство буде віднесено до юридичних осіб приватного права. Хоча навряд чи всі державні та комунальні підприємства можна віднести до юридичних осіб, які реалізовують публічні інтереси. Це стосується передусім підприємств, які не були приватизовані через відсутність бажаючих їх викупити або які тільки включені в плани приватизації [10, с. 12]. Більше того, державні підприємства в процесі корпоратизації можуть бути перетворені на акціонерні товариства. Необхідно зауважити, що створення акціонерного товариства у процесі приватизації та корпоратизації відбувається на підставі розпорядчого акта органу публічної влади та регламентується спеціальним законодавством. Однак при цьому слід враховувати, що відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України “Про акціонерні товариства” 17 вересня 2008 р. № 514-VI [11] особливості створення акціонерних товариств у процесі приватизації та корпоратизації їх правового статусу та діяльності у період до виконання плану приватизації (розміщення акцій) визначаються законодавством про приватизацію та корпоратизацію. Отже, з моменту виконання плану приватизації (розміщення акцій) акціонерного товариства, створеного в процесі приватизації та корпоратизації, таке товариство набуває усіх ознак юридичної особи приватного права: установчим документом такого товариства є статут товариства, затверджений загальними зборами товариства, а його організаційно-правова форма та правовий статус регулюються ЦК України та Законом України “Про акціонерні товариства”.

Таким чином, поняття “юридичні особи публічного права” охоплює достатньо широке коло юридичних осіб з надто відмінним правовим статусом, серед яких юридичні особи, які як можуть здійснювати владні повноваження, так і ті, що не можуть здійснювати владні повноваження; які як визнаються суб'єктами господарювання, так і ті, що не належать до суб'єктів господарювання; діяльність яких спрямована на одержання прибутку, так і ті, що не мають на меті отримання прибутку. Разом з тим ні вичерпного, ні примірного переліку юридичних осіб публічного права, ані їх систематизації чинне законодавство не містить.

Розкриваючи зміст поняття “юридична особа публічного права”, необхідно з'ясувати його характерні ознаки. Насамперед ч. 2 ст. 81 ЦК України встановлює, що юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. З цього випливає, що право створювати юридичні особи публічного права визнається за державою в особі Президента України та органів державної влади, за Автономною Республікою Крим в особі її органів влади, за територіальною громадою в особі органів місцевого самоврядування. При цьому ми критично ставимось до твердження про те, що правом створювати юридичні особи публічного права наділені лише органи виконавчої влади, а законодавчий орган та органи судової влади не мають права засновувати юридичні особи [12, с. 9]. Це твердження спростовується чинним законодавством України, на підтвердження чого приведемо декілька прикладів. По-перше, Рахункова палата, яка відповідно до свого правового статусу повинна бути віднесена до юридичних осіб публічного права (ст. 1, 2, 5 Закону України “Про Рахункову палату” [13]), є постійнодіючим органом контролю, який утворюється Верховною Радою України (ст. 1 цього ж Закону). По-друге, Державна судова адміністрація України, яка відповідно до Положення затвердженого рішення Ради суддів України 22 жовтня 2010 р. № 12 [14] є органом у системі судової влади, вже створила низку юридичних осіб публічного права: державне підприємство “Інформаційні судові системи”; Державне підприємство “Судовий будівельно-експертний центр”; Державне підприємство “Автопідприємство Державної судової адміністрації України” тощо. Відтак ч. 2 ст. 81 ЦК України підлягає обмеженому тлумаченню лише з урахуванням того, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади можуть створювати юридичні особи публічного права тільки здійснюючи свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України (ч. 2 ст. 6 Конституції України [15]).

Однак самого факту створення юридичної особи розпорядчим актом відповідного органу не є достатнім для кваліфікації такої юридичної особи, як особи публічного права. Пояснюється це тим, що держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади можуть створювати як юридичні особи публічного права, так і юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь у їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом (відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 167, ч. 2, 3 ст. 168, ч.ч. 2, 3 ст. 169 ЦК України). Тому такий критерій відмежування юридичних осіб публічного права від юридичних осіб приватного зазнає обґрунтованої критики. Так, С. О. Іванов як аргумент приводить той факт, що згідно із Законом України “Про реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” [16] спосіб утворення юридичної особи не впливає на виникнення правосуб'єктності в останньої. Згідно з п. 4 ст. 87 ЦК України та п. 4 ст. 25 зазначеного Закону юридична особа вважається створеною не з часу прийняття акта державних органів про її заснування, а з моменту внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації. Автор вважає, що не можна видову приналежність юридичної особи прив'язувати до моменту, коли вона ще не є створеною, так як використання нормативно-явочного або розпорядчого способу утворення не дає повної гарантії її засновникам на здобуття організацією статусу окремого суб'єкта правовідносин -- юридичної особи [17, с. 102]. З точки зору формальної логіки, таке судження є достатньо справедливим. Однак, усвідомлюючи те, що відносини, які виникають з приводу створення юридичної особи, в тому числі публічного права, до моменту її державної реєстрації не є юридично байдужими, слід визнати, що порядок створення юридичної особи залежить від того, який вид юридичної особи при цьому створюється.