Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

УДК 342.4 (477)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

ПРАВО ЛЮДИНИ НА СВОБОДУ СОВІСТІ: КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

12.00.02 - конституційне право; муніципальне право

БЕДЬ ВІКТОР ВАСИЛЬОВИЧ

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України

Науковий консультант:доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України БИСАГА ЮРІЙ МИХАЙЛОВИЧ, ДВНЗ «Ужгородський національний університет», Інститут держави і права країн Європи, директор

Офіційні опоненти:доктор юридичних наук, професор КАЛЮЖНИЙ РОСТИСЛАВ АНДРІЙОВИЧ, Національна академія внутрішніх справ, старший науковий співробітник

доктор юридичних наук, доцент ЛАДИЧЕНКО ВІКТОР ВАЛЕРІЙОВИЧ, Національний університет біоресурсів та природокористування України, професор кафедри конституційного права та правознавства

доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України ЯРМИШ ОЛЕКСАНДР НАЗАРОВИЧ, Апарат Ради національної безпеки і оборони України, керівник департаменту з питань діяльності правоохоронних органів

Захист відбудеться 27 травня 2011 року о 11.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.867.01 в Інституті законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4.

Із дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4.

Автореферат розіслано 26 квітня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.М. БИКОВ

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Права та свободи людини в будь-якому сучасному суспільстві є найважливішим інститутом, за допомогою якого регулюється правовий статус особи, визначаються способи та заходи впливу на неї, межі втручання в особисту сферу, можливості участі громадян у політичному та іншому житті держави, і, нарешті, встановлюються юридичні й інші гарантії захисту та реалізації прав і свобод. Створення політико-правових механізмів забезпечення реалізації та захисту прав людини є правовим бар'єром обмеження свавілля з боку держави, її органів і посадових осіб. Права та свободи людини як вища основоположна цінність - це єднальний чинник, який зобов'язує державу в її законотворчій та правозастосовчій діяльності. Цим пояснюється і та обставина, що питання взаємодії держави та особи постійно знаходяться в центрі уваги ряду ідеологічних дискусій правознавців, істориків, політологів.

Поняття свободи совісті в Радянській державі було деформоване і зводило цей інститут швидше до свободи атеїзму. Державними інтересами прикривалися факти свавілля, порушення конституційних прав громадян. На сьогодні суспільство поступово звільняється від стереотипів негативного ставлення до релігії, як до пережитку, але тепер головне - не переміститися в іншу крайність - не зробити забороненим атеїзм.

Подолавши спадщину минулого, Українська держава в посттоталітарний період багато зробила для забезпечення правового статусу церкви та віруючих громадян своєї країни. Одним із таких її законодавчих актів було прийняття ще у 1991 році закону „Про свободу совісті й релігійні організації”. Цим базовим законодавчим актом було започатковано докорінну перебудову державно-церковних відносин, були змінені акценти та пріоритети в цій сфері. Україна стала на шлях гармонізації відносин із церквою, співробітництва з нею задля блага українського народу, на шлях повного забезпечення свободи совісті.

Основою всіх прав людини є віра в те, що кожна особа - священна; ця віра набуває особливого значення в рамках релігійної свідомості. Іншими словами, гідність людської особи дуже священна, щоб порушити її релігійним примусом або будь-якою іншою формою нав'язування релігійного підпорядкування, оскільки і те і інше є запереченням гідності особи. Якщо релігійні права людини мають реальне значення, значить, з боку держави має бути законодавчо визнане невід'ємне право громадянина на вільне вирішення питання про свою релігійну ідентичність.

Саме це і знайшло своє відображення в Конституції України, яка закріпила право кожної людини на свободу світогляду та віросповідання. Однак, у законодавчих документах спостерігається однобічне розуміння свободи совісті, переважно лише як свободи релігії, віросповідання, а не свободи вільного вибору між релігійним чи секулярним переконанням. Крім цього, у деяких аспектах діяльності релігійних організацій настає ситуація, коли між реаліями життя й нормою закону виникають суперечності, що потребують вирішення. Це й викликає потребу вдосконалення Закону України „Про свободу совісті й релігійні організації”.

Таким чином, вибір теми дослідження обумовлений актуальністю формування умов, необхідних і достатніх для правового функціонування такого демократичного принципу, як свобода совісті. Наявні проблеми тісно пов'язані з соціальними, культурними, політичними, правовими відносинами та процесами, що відбуваються в сучасному українському суспільстві. Рівень справжнього забезпечення свободи совісті залежить від історичних, соціальних, політичних факторів. Удосконалення науково-методологічної бази свободи совісті і практики її застосування - необхідна умова гармонійного розвитку суспільства в Україні. Дослідження, пов'язаних із даною темою питань, сприятиме ефективному і справедливому вирішенню існуючих в Україні проблем у сфері свободи совісті, а, отже, і розвитку демократизму. Актуальність теми дослідження обумовлена також і необхідністю формування в країні таких умов, які б гарантували забезпечення людині її природного невідчужуваного права - права на свободу совісті, що перебуває в тісному взаємозв'язку зі світоглядними основами буття людини, а також із необхідністю забезпечення й гарантування практичної реалізації та захисту права на свободу совісті, керуючись основоположними міжнародно-правовими стандартами. У зв'язку з цим набуває важливого значення подальша гармонізація чинного українського законодавства з питань свободи совісті з відповідними міжнародними правовими актами, виходячи з позицій обстоювання її правових гарантій.

Принципове значення в концептуальному плані для розробки теми дослідження мають праці провідних українських філософів В. Андрущенка, Т. Аболіної, Л.Губерського, Л.Дротянко, І. Добронравової, А. Конверського, М. Михальченка, І. Надольного, М. Обушного, І. Огородника, В. Пазенка, В. Панченко, М. Поповича, В. Цвиха, В. Чуйка, І. Хоменко, В. Ярошовця та ін.

Методологічну основу дослідження склали праці сучасних філософів-релігієзнавців: В. Бондаренка, І. Богачевської, Л. Виговського, А. Герасимчука, А. Глушака, В. Докаша, Є. Дулумана, В. Єленського, М. Заковича, Г. Лозко, М. Кирюшка, А. Колодного, Л. Кондратика, Л. Конотоп, П. Кралюка, В. Лубського, О. Марченка, І. Мозгового, М. Онищенка, О. Предко, М. Рибачука, О. Сагана, П. Сауха, М. Стадніка, О. Уткіна, Є. Харьковщенка, Л.Филипович, А. Чернія, О. Шуби, П. Яроцького та ін., аналіз яких сприяв здійсненню філософсько-релігієзнавчого трактування змісту права на свободу совісті.

При підготовні дисертації були враховані загальні положення праць з конституційного права, теорії держави і права, історії держави і права України, історії політичних і правових учень, адміністративного права, міжнародного публічного права, кримінального, трудового та інших галузей права. Зокрема, теоретичну основу для проведення дисертаційного дослідження склали праці відомих вчених-юристів із питань конституційного, адміністративного права та ряду інших галузей юридичної науки: В. Авер'янова, А. Агапова, С. Алексєєва, Б. Андрусишина, М. Бабія, С. Бур'янова, І. Вишнякова, В. Журавського, А. Колодного, В. Копєйчикова, І. Компаніця, М. Лубської, В. Опришка, П. Рабіновича, В. Погорілка, О. Скакун, В. Сіренка, О. Скрипнюка, О. Фрицького, Ю. Тодики, М. Хавронюка, В. Цвєткова, В. Шаповала, Ю. Шемшученка та ін.

В Україні найбільш ґрунтовні наукові дослідження законодавства про свободу совісті проведено В. Гаєвою, загальнотеоретичні проблеми юридичного забезпечення свободи віросповідання людини -- Л. Ярмол. Адміністративно-правові проблеми регулювання свободи совісті дослідив у дисертаційній роботі І. Компанієць. Свобода віросповідання як об'єкт кримінально-правової охорони була досліджена у роботі І. Швидченко. Роль конституційно-правового регулювання відносин держави і релігійних організацій у гарантуванні свободи віросповідання досліджено Г. Сергієнко. В. Сорокун досліджував міжнародно-правові стандарти захисту права на свободу совісті, а конституційно-правове закріплення свободи совісті - О. Альонкін. Однак у цих дослідженнях лише частково розглядалися проблеми конституційних прав людини в релігійній сфері. Але комплексного наукового дослідження проблем конституційного права людини на свободу совісті вченими-юристами не проводилося.

Основною базою дослідження є Конституція України 1996 р., міжнародно-правові договори та інші джерела. З метою порівняльно-правового аналізу природи конституційного права людини на свободу світогляду та гарантій їх дотримання в Україні досліджувались наукові джерела та законодавство Росії, інших країн СНД, а також ряду зарубіжних держав.

У дисертаційній роботі використані матеріали наукових фондів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, Парламентської бібліотеки України та бібліотеки Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до тематичного плану наукових досліджень відділу проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України за темою «Стратегія розвитку законодавства України» (державний реєстраційний № 0103U007975).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є з'ясування теоретичних, законодавчих та практичних проблем організаційно-правового механізму конституційно-правового регулювання права людини на свободу совісті.

Реалізація мети досягається розв'язанням таких завдань:

провести історико-правове і філософсько-релігієзнавче дослідження категорій „свобода совісті”, „свобода світогляду” і „свобода віросповідання” як прав людини та визначити особливості їх розвитку і закріплення на законодавчому рівні в Україні та праві зарубіжних країн;

здійснити аналіз сучасного правового регулювання права людини на свободу совісті в національному законодавстві та в міжнародно-правових актах з цих питань;

визначити специфічні риси права на свободу совісті в універсальних та регіональних міжнародних договорах та практиці їх застосування;

проаналізувати особливості конституційно-правового закріплення права людини на свободу совісті;

з'ясувати місце конституційного права на свободу совісті серед інших конституційних прав і свобод людини і громадянина;

здійснити порівняльний аналіз структурних елементів (можливостей) свободи совісті людини як загальносоціального явища і як суб'єктивного юридичного права, закріпленого у законодавстві України;

розглянути зміст і стан забезпечення конституційного права людини на свободу совісті, визначити коло теоретичних і практичних проблем, які потребують правового врегулювання;

визначити особливості процедури реалізації окремих складових права людини на свободу совісті;

проаналізувати особливості механізму захисту права людини на свободу совісті як за внутрішньодержавним так і за міжнародним правом;

дослідити і визначити поняття, систему і види гарантій забезпечення прав людини на свободу совісті та внести відповідні пропозиції щодо їх удосконалення в законодавстві України.

Об'єктом дисертаційного дослідження є конституційно-правовий статус людини і громадянина, який охоплює як складові систему конституційних прав і свобод людини, в тому числі в релігійній сфері.

Предметом дисертаційного дослідження є конституційне право людини на свободу совісті та конституційно-правові гарантії його забезпечення.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети та розв'язання поставлених завдань при проведенні даного наукового дослідження використовувалися діалектичний та формально-логічний методи, а також методи порівняльно-правового, історико-правового, системного, статистичного аналізу та інші.

Зокрема, за допомогою діалектичного методу проведено дослідження прав людини в релігійній сфері у їх взаємозв'язку з державними і релігійними інститутами в умовах єдності і боротьби протилежностей віри та інших світоглядних орієнтацій.

Застосування історико-правового методу дало змогу простежити розвиток релігійних прав людини з часу їх виникнення й існування в різні періоди історичного розвитку державно-церковних відносин і правових систем на території України.

Застосування формально-логічного методу дослідження дозволило провести аналіз правової термінології і правових категорій у сфері прав людини в релігійних відносинах.

Системний метод використовувався для найбільш повного визначення прав людини на свободу совісті в системі інших прав, для характеристики елементів при визначенні структури, системи, видів окремих конституційно-правових інститутів, які мають безпосереднє відношення до свободи совісті.

Застосування структурного методу допомогло виявити стійкі взаємозв'язки між складовими елементами цього права людини як невід'ємними частками цілісної системи.

Порівняльно-правовий метод дав змогу визначити загальні риси конституційного розвитку і особливості нормативного закріплення, механізму реалізації та захисту свободи совісті в різних країнах світу у зіставленні з досвідом України в цій сфері.

Поєднання порівняльно-правового та історичного методів дозволило зрозуміти та відтворити сам процес становлення і розвитку права людини на свободу совісті на основі дослідження вітчизняних теоретико-правових поглядів і законодавства минулого.

Із застосуванням статистичного методу визначались релігійна ситуація в Україні і особливість вживання заходів дотримання прав людини в сфері свободи совісті.

Функціональний метод допоміг окреслити визначення основних якостей і призначення гарантій реалізації та захисту права людини на свободу совісті. Метод узагальнення застосовано нами при підготовці висновків.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що запропонована дисертація є одним із перших в Україні досліджень, присвячених теоретичним і практичним проблемам конституційно-правового регулювання права людини в релігійній сфері, в якому сформульована авторська концепція конституційного права людини на свободу совісті.

В результаті проведеної дослідницької роботи нами сформульовано та обґрунтовано підсумкові положення, висновки, пропозиції та рекомендації, що характеризуються науковою новизною і відображають особистий внесок здобувача у дослідженні даної проблеми:

Вперше:

запропоновано авторське визначення свободи совісті, під якою слід розуміти правовий інститут міжнародного права та національного права, який складається з правових норм, що мають на меті забезпечити право особи на свободу совісті та регулюють все коло специфічних правовідносин, які виникають під час реалізації суб'єктами цього конституційного права та надають можливість людині та громадянину мати світоглядні переконання, сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, право відправляти релігійні культи, обряди та вести релігійну діяльність;

доведено, що свобода совісті завдяки багатоаспектності змісту цього поняття виявляється як „мобільне” право, що дозволяє розглядати його частиною системи різних категорій прав людини;

висновок про те, що свобода совісті є поняттям, що виникло за певних соціально-історичних умов і пройшло досить тернистий шлях своєї фундації від віротерпимості до свободи совісті, тобто права на вільний вибір людиною світоглядних орієнтирів за велінням власного сумління. В кожну епоху проблема свободи совісті поставала й вирішувалась по-різному і залежно від характеру суспільних відносин, від рівня розвитку продуктивних сил, рівня розвитку суспільства в цілому, інтересів та мети певного класу, партії, навіть світоглядних уподобань певних правителів;

положення про те, що в філософії, релігієзнавстві та правознавстві зміст свободи совісті по суті ототожнюється зі свободою релігії, свободою переконань, свободою віросповідання, свободою віри, проте, за обсягом звужується до поняття, що відображає правове забезпечення свободи релігії, а фактично лише до визначення особи бути релігійною й відправляти обряд своєї релігії, власне лише до задоволення потреб лише релігійної совісті;

доведено, що джерела, в яких містяться міжнародні стандарти свободи совісті, слід поділити на чотири категорії. Перша - це універсальні міжнародні акти, прийняті ООН. До другої та третьої належать документи регіонального характеру: акти, прийняті в рамках європейських міжнародних організацій та документи СНД. Четверту групу складають двосторонні міжнародні договори України, в яких є норми, присвячені свободі віросповідань. Причому цей перелік відображає не лише хронологічний порядок прийняття наведених актів, а й їх розвиток, оскільки в кожному наступному договорі право на свободу совісті розкривається повніше, ніж в попередньому, але на підставі засад визначених у попередньому документі;

на підставі аналізу змісту міжнародних актів з питань прав людини, висновок про те, що свобода совісті включає наступні правомочності (можливості): мати релігію або переконання; приймати релігію чи переконання на свій вибір; змінювати свою релігію чи переконання; сповідувати релігію або переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів та вчень; забезпечувати релігійне і моральне виховання своїх дітей батьками чи законними опікунами відповідно до власних переконань.

Удосконалено:

інтерпретацію поняття та структуру суб'єктивного юридичного права на свободу совісті, що закріплені у чинному законодавстві України;

положення про те, що свобода совісті, як одна з найважливіших і невід'ємних свобод людини, загальнолюдська соціальна й духовна цінність, є конкретним виявом свободи людини в суспільстві, важливим етичним і правовим принципом забезпечення суверенності її буття, одночасно виступає також і релігієзнавчою категорією;

систему юридичних гарантій забезпечення свободи совісті, яка включає національні нормативно-правові та міжнародно-правові заходи, механізм здійснення яких дає змогу реалізувати права людини в релігійній сфері;

тлумачення сучасних міжнародно-правових стандартів права людини на свободу совісті шляхом здійснення їх ретельного аналізу та надання їм визначення у відповідності до практики їх застосування міжнародними організаційно-правовими механізмами з захисту прав людини;

положення про включення до Конституції України окремої статті, яка мала б формулювати сукупність загальних принципів побудови взаємовідносин між державою і церквою в нашій країні та пропозицію про внесення змін до ст. 35 Основного Закону країни, в якій здійснено конституційне закріплення права особи на свободу совісті; сформульовані пропозиції щодо внесення змін і доповнень до законодавства про свободу совісті та релігійні організації в тому числі можливості прийняття в новій редакції Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”, який відповідав би вимогам ст. 35 Конституції України;

основні етапи становлення та розвитку правових основ права людини на свободу совісті на території України з часів їх виникнення до сучасного стану та виділити періоди розвитку прав людини в релігійній сфері на території України.

Набуло подальшого розвитку:

аналіз механізмів здійснення свободи совісті в умовах демократизації суспільного життя сучасної Української держави. Класифіковане і проаналізоване законодавство України про релігійні культи; обґрунтована актуальність удосконалення принципів свободи совісті і реалізації їх на практиці для забезпечення гармонійного розвитку суспільства;

застосування у сучасній моделі державно-церковних відносин в Україні позитивного досвіду західноєвропейських і постсоціалістичних країн щодо реалізації принципу свободи совісті дозволить максимально зблизити національну правову систему зі світовою, надасть на національному рівні демократичної спрямованості всьому процесу законотворення. Це сприятиме забезпеченню реалізації базових конституційно-правових положень щодо задоволення демократичних прав і свобод людини, свободи совісті зокрема;

комплексна характеристика відповідних актів законодавства України як нормативної основи юридичного механізму забезпечення свободи совісті, внаслідок чого було розкрито правові колізії при застосуванні відповідних норм права на свободу совісті;

порівняльно-правове дослідження універсальних і регіональних міжнародних норм і організаційно-правових механізмів гарантування й захисту права на свободу совісті.

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані:

- у науково-дослідних цілях - для подальшого вивчення конституційно-правових аспектів формування і розуміння права людини на свободу совісті, гарантій його реалізації та захисту, а також осмислення правового положення і юридичного закріплення цього суб'єктивного права особи в суспільстві, державі та праві;

- у правотворчій роботі - як теоретичний матеріал при розробці та прийнятті законопроектів, які стосуються прав і свобод людини в релігійній сфері;

- у правозастосуванні - для оптимізації форм і методів функціонування суб'єктів правовідносин із забезпечення реалізації, охорони, захисту, а в разі потреби і відновлення права людини на свободу совісті;

- у навчальному процесі - при викладанні навчальних дисциплін та курсів: „Теорія держави і права”, „Історія держави і права України”, „Конституційне право України”, „Конституційне право зарубіжних країн”, „Права, свободи та обов'язки людини і громадянина в Україні”, „Основи релігієзнавства”, “Історія Української Православної Церкви”, ”Канонічно-правовий статус Української Православної Церкви”, ”Проблеми державного та канонічного права”, а також при підготовці окремих структурних частин підручників, навчальних посібників, курсів лекцій відповідних правових дисциплін, навчально-методичних матеріалів;

- у правовиховній роботі серед населення - для правового виховання населення та підвищення рівня його правової культури.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є результатом самостійної дослідницької роботи автора. Положення наукової новизни, висновки отримані автором самостійно. Результати, проведеного у роботі дослідження, знайшли своє відображення в опублікований монографії „Конституційно-правові аспекти реалізації права людини на свободу совісті та віровизнання”. - Ужгород, ІВЦ „УУБА - КаУ”, 2010. - С. 278.

Апробація результатів дисертації. Основні ідеї, положення та висновки дисертаційної роботи були оприлюднені на засіданнях відділу проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України, а також на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, зокрема, на:

- підсумковій науковій конференції професорсько-викладацького складу юридичного факультету УжНУ (Ужгородський національний університет, м. Ужгород, 22 лютого 2006 року);

- „круглому столі” присвяченому Дню Конституції України (Ужгородський національний університет, м. Ужгород, 28 червня 2006 року);

- Міжнародній науково-практичній конференції „Актуальні проблеми конституційно-правового статусу національних меншин: український та зарубіжний досвід” (Закарпатська обласна державна адміністрація, Ужгородський національний університет, м. Ужгород, 16-17 травня 2007 року);

- Всеукраїнській науково-практичній конференції „Права людини у сучасному світі” (Міжрегіональна академія управління персоналом, Закарпатський інститут ім. А.Волошина, 10 грудня 2007 року);

- науково-практичній конференції присвяченій Дню Конституції України (Ужгородський національний університет, м. Ужгород, 26 червня 2007 року);

- підсумковій науковій конференції професорсько-викладацького складу юридичного факультету УжНУ (Ужгородський національний університет, м. Ужгород, 25 лютого 2008 року);

- Міжнародній науково-практичній конференції „Закордонне українство: утвердження української присутності в світі” (Закарпатська обласна державна адміністрація, Ужгородський національний університет, Інститут держави і права країн Європи, м. Ужгород, 21-22 травня 2008 року);

- Міжнародній науково-практичній конференції ”650-річчя Мукачівського Свято-Миколаївського монастиря” (Закарпатська обласна державна адміністрація, Ужгородська українська богословська академія імені святих Кирила і Мефодія, Карпатськай університет імені Августина Волошина, Михайлівська єпархія Православної Церкви Чеських земель і Словаччини, м. Ужгород, 22 травня 2010 року) та ін.

Окрім того, результати дисертаційного дослідження доповідалися на засіданнях кафедри конституційного права та порівняльного правознавства Ужгородського національного університету, кафедрі державного та канонічного права Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія та Карпатського університету імені Августина Волошина, на наукових зібраннях структурних підрозділів Інституту законодавства Верховної Ради України, а також використовувались автором під час читання лекцій і проведення семінарських занять для студентів Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія та Карпатського університету імені Августина Волошина.

Висновки, сформульовані в дисертаційному дослідженні, відображені у 27 наукових працях, серед яких - одна індивідуальна монографія, статей - 26, із них у фахових виданнях - 22, тез наукових конференцій - 4 публікації.

Структура дисертації визначена метою і логікою наукового дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел (418 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 420 сторінок, із них основного тексту - 380 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується актуальність проблеми, визначаються об'єкт, предмет, мета і завдання дисертації, методологія дослідження, розкривається наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи, наводяться дані щодо характеру апробації результатів дослідження і структури дисертації. Сформульовані концептуальні положення дисертації, винесені на захист. У першому розділі „Свобода совісті: загальнотеоретичний аспект” розробляється методологія дослідження, теоретико-методичні аспекти вивчення свободи совісті. У розділі визначається поняття „свобода совісті”, виявляється його специфіка і взаємозв'язок з широким спектром суспільних відносин. У розділі також розглядається сукупність нових підходів до визначення поняття свободи совісті, виділяється специфічний характер свободи совісті як явища соціального і політичного життя.

У підрозділі 1.1. „Теоретичні та методологічні аспекти аналізу проблеми свободи совісті” цей феномен аналізується в різних сферах суспільних відносин і виділяються аспекти вивчення свободи совісті. Найсуттєвішими аспектами свободи совісті, на думку сучасних дослідників, є: правовий, економічний, етичний. До зазначених аспектів свободи совісті додається філософський, при якому питання про свободу совісті розглядається у зв'язку з проблемою совісті взагалі; соціологічний, що враховує зв'язок проблеми свободи і свободи совісті. Розглядається гносеологічний аспект дослідження поняття свободи совісті, безпосередньо пов'язаний із світоглядними і суспільно-політичними підставами.

Аналізуючи літературу з проблеми дисертаційного дослідження, автор вважав за потрібне поділити її на кілька частин:

Першу групу джерел, на наш погляд, складають нормативно-правові акти та документи, а також їхні проекти, в яких: проголошується свобода совісті людини; розкриваються її зміст, структура; передбачено юридичні засоби реалізації, охорони і захисту свободи совісті й, зокрема, окремих її елементів (можливостей). У цій групі джерел виділяються: всесвітні та регіональні міжнародні акти з прав людини; національне законодавство України; нормативно-правові акти, які діяли на території України до проголошення нею незалежності; нормативно-правові акти різних держав світу; проекти законів про свободу совісті, представлені органами влади та окремими народними депутатами України.

Другу групу складають джерела, де висвітлюються правові аспекти свободи совісті людини, зокрема її юридичне забезпечення в Україні та в інших державах, а також стан та сучасні тенденції взаємовідносин держави й релігійних організацій. Аналізуючи наукову літературу з проблеми дослідження, нами виокремлені: 1) радянські дослідження проблеми свободи совісті; 2) праці зарубіжних учених щодо означеної проблеми; 3) наукові концепції проблеми свободи совісті у сучасному українському праві.

Третя група джерел - видання релігієзнавчі й філософські. До них належать: 1) філософські та релігієзнавчі словники, вони використовувалися, для з'ясування суті таких понять, як „совість”, „віра”, „віросповідання”, „переконання”, „релігія” та деяких інших; 2) підручники з релігієзнавства, географії та психології релігії; сюди ж ми віднесли праці зарубіжних учених-правників і релігійних діячів різних конфесій з питань свободи совісті; це, зокрема, богословські аспекти релігійної свободи і прав людини; 3) філософські та релігієзнавчі праці, присвячені феноменам: релігія, віра, свобода совісті, свобода віросповідання.

Четверту групу джерел становлять різні періодичні видання (релігійні, наукові, правові), де висвітлюються окремі правові аспекти свободи совісті людини, стан і тенденції розвитку державно-релігійних відносин в Україні та інших державах, а також наводяться певні соціологічні і статистичні дані, що стосуються дисертаційного дослідження

П'ята група джерел - матеріали юридичної практики: інформаційні звіти, різноманітні статистичні дані Державного комітету України у справах релігій, матеріали судової практики, рішення Європейського суду з прав людини і т.д.

У підрозділі 1.2. „Виникнення та розвиток уявлень про свободу совісті” автор розглядає виникнення елементів свободи совісті ще в епоху родоплемінних відносин, хоча деякі вчені вважають, що ідея свободи взагалі, так само як й ідея свободи совісті, зародилася в античну епоху. Відсутність у давніх східних державах - Вавилоні, Шумері, Єгипті - філософських учень компенсувалася релігійно-міфологічними традиціями. Крізь усе розмаїття міфів народів Стародавнього світу проглядається ідея божественного гаранта існуючих у суспільстві порядків. Поступово формується ідея природного божественного права, згідно з якою земний правопорядок є складовою світового космічного порядку. Найважливішою причиною релігійної терпимості, домінуючої у суспільстві, було типове для всіх народів обожнення природи, що сприяло розвитку політеїзму. Наявність політеїзму створювала сприятливі умови не тільки для утвердження ідей релігійної терпимості до інших культів, а й для проголошення ідеї вагомості людини у світі, яка знайшла своє втілення в культі героїв. Однак культ героїв, як і обожнення правителів, призвів до протиставлення їх звичайним людям: значимою вважалась не сама людина, а її ставлення до влади - божественної або державної.

Найбільш рішучі перші кроки до розриву з цією традицією зробили давньогрецькі мислителі. Відзначено, що в античному суспільстві релігійно-міфологічна ідеологія розглядалася не як особиста справа громадян, а як суспільна справа, тому за дотриманням релігійно-міфологічних традицій стежила громадянська держава. Послідовники Протагора, софісти, говорячи про суттєвість античної демократії, відзначали, що кожна влада санкціонує ту справедливість, ті права, які для неї є вигідними. Представники софістики заклали уявлення про ідеї природного стану, природного права, суспільної угоди, що знаходили втілення у вченнях про релятивістський характер ідей і штучне, а не божественне, походження законів, моральних та правових норм. Кініки проголосили природну рівність усіх людей, незважаючи на їх соціальний стан і стать.

Світовий вплив Римської імперії став помітно слабнути під натиском кочових племен, народів завойованих провінцій, громадянських війн і численних виступів рабів, починаючи з І по ІІІ ст. н.е. Формування й зміцнення централізованої імператорської влади вимагало ідеологічного забезпечення, нових форм державної релігії. Отже, необхідно було нейтралізувати або викоренити існуючі в народі язичницькі культи, запропонувавши щось нове, здатне консолідувати всі верстви імперії, все її населення. Такою релігією стало християнство. Першим правовим актом, який, по суті, проголосив свободу сповідання релігії, був едикт, підписаний у 313 р. імператором Костянтином відомий в історії як „Міланський едикт про віротерпимість”, а союз між рабовласницькою державою і християнською церквою офіційно був закріплений І Нікейським собором у 325 р. Християнство було проголошено державною релігією Римської імперії.

Утвердження християнства як домінуючої релігії у Європі супроводжувалось придушенням будь-яких намагань інакомислення, що вважалися єрессю. У дисертації зазначається, що християнство займало занадто жорстку позицію щодо будь-яких ідей та уявлень, які підривали його соціально-політичний статус. Воно використовувало засоби психологічного тиску та державного переслідування, доходячи до прямого фізичного знищення супротивників. Складніше було впоратись з масовими єретичними рухами, що відображали соціально-економічні суперечності епохи. В цих рухах популярні були ідеї раннього християнства, концепція обману, згідно якої істинна релігія була прихована священиками. Також висувалися вимоги щодо відновлення рівності між членами релігійної громади й визнання цієї рівності як норми.

Ранні буржуазні революції, що відбувались у Європі, стали закономірним продовженням ідеї Реформації. Сутність та походження християнського світогляду пояснювались наявністю в природі надприродної Божої сили, а в природі людини - потреби вірити в цю силу. Виходячи з такого статусу релігії, свобода релігійної совісті отримала свій секуляризований статус як особисте право та громадянська свобода кожного, при цьому лише атеїзм виключався з перерахованих свобод і цивільного права. Однак розуміння свободи совісті розширювалось й поглиблювалось разом із прогресивними перетвореннями в суспільстві.

Далі дисертант розглядає основні напрями формування та розвитку уявлень про свободу совісті й віросповідання на теренах України, зазначаючи, що православ`я, яке прийшло в Україну - Русь (862 р.), мусило стверджувати себе у боротьбі з традиційною релігією стародавніх слов`ян на новій для нього території (не зважаючи на те, що християнство проникло на історичні території України ще на початку І ст.). Воно змушене було вдаватися до асиміляції місцевих культів і це призвело до створення специфічного релігійного напряму - українського православ`я. Утворення українського православ`я стало міцним, постійно діючим чинником розвитку української свідомості, культури та державності впродовж ІХ-ХУІІ ст.ст. В Україні потреба захисту власної релігійної самобутності, ототожнюваної у минулому з культурно-національною самобутністю, ставала причиною масових народних повстань, національно-визвольних воєн і важливим фактором у зовнішньополітичних відносинах. Правове регулювання релігійно-церковного життя в українських землях, що у 1569-1772 рр. входили до складу шляхетської Речі Посполитої, мало специфічні дискримінаційні риси. Державна політика щодо церкви в Україні визначала модель правової та соціальної диференціації за схемою: домінуюча роль - католикам, другорядна - православним, греко-католикам, тобто місцевому українському населенню. Волею історії та всупереч національним інтересам з ХУІІІ ст. значна частина України змушена була розвиватися у межах російської православної самодержавності та самодержавної церковності, де церква виконувала роль слухняного службовця при державі.

Після жовтневого 1917 року комуністично-більшовицького перевороту в Росії, до складу якої входила більша частина України, склалася складна соціально-політична ситуація, що не дозволила здійснити в повному обсязі демократизацію держави. Наступні десятиліття ще далі відсунули вирішення цієї проблеми, а в умовах панування комуністично-більшовицької ідеології, войовничого атеїзму, культу особи, волюнтаризму й командно-адміністративної радянської системи управління відбулася серйозна деформація основ соціалістичної демократії, що відбилося й на практиці здійснення свободи совісті. Дисертант підкреслює, що принцип толерантності, який закладений у гуманістичних ідеалах, із незаперечною чіткістю підходить до контексту демократизації суспільства, який почався в Україні після проголошення її незалежності. Впровадження його у практику суспільного та державного життя допомагає розв`язати проблеми співробітництва в суспільстві, яке поряд із переважною більшістю громадян держави, що вірують в Господа Бога, співживуть із частиною громадян, які не сповідують жодної релігії. Не викликає сумніву бажання обох частин суспільства співпрацювати одна з одною в розбудові української держави,в реалізації українського шляху.

У підрозділі 1.3. „Проблеми праворозуміння й визначення поняття „свобода совісті” досліджувана категорія розглядається як одне з важливих завдань, яке стоїть перед суспільством, що знаходиться в перехідному етапі. Одним із найскладніших в зв'язку з цим залишається питання визначення поняття „свобода совісті”, виявлення його специфіки і взаємозв'язку з широким спектром суспільних відносин. Досягнення свободи совісті - обов'язкова передумова створення демократичного суспільного устрою, оскільки демократія допускає захист громадянина від ідеологічного панування будь-яких вчень та існування світоглядного плюралізму.

В підрозділі розглядається дефініція понять „свобода”, „совість”, „свобода совісті”, „свобода віросповідання”, „релігійна свобода”, „свобода світогляду” та інших споріднених понять, які різняться між собою, але мають багато спільного. Як суспільний феномен, як філософська категорія свобода совісті виявляє свою специфіку через єдність внутрішнього й зовнішнього своїх аспектів, перший з яких, за справедливим твердженням М.Бабія, характеризує процес вільного самовизначення особистості в просторі світоглядних цінностей, орієнтирів, а другий - це діяльнісний її вияв у процесі самоствердження, самореалізації особистості.

Совість є самооцінкою особистістю своїх учинків і дій, яка ґрунтується на нормах суспільної моралі. Вона є не тільки продуктом розумової діяльності, раціонального усвідомлення моральних цінностей, але й наслідком емоційного ставлення до дійсності, її емоційної оцінки відповідно до усталених моральних норм. Свобода в моралі, як і будь-яка інша свобода, не може бути абсолютною та необмеженою. Релігія, перебираючи на себе функції захисту й регулювання моралі, що є її недвозначною заслугою, із своїх позицій обґрунтовує моральні категорії, в тому числі совість. Головний зміст свободи совісті у наш час пов`язаний із свободою думки й світогляду, зокрема, із свободою релігії. Адже світогляд виступає духовним ядром особистості, способом самовизначення людини у світі. Світогляд визначає горизонт бачення людиною світу, формує її позицію щодо життєво важливих моментів буття. До того ж, позицію не тільки теоретичну, але й практичну, яка виявляє не тільки цілі, ідеали й сенс життєдіяльності індивіда, але й спосіб їх реалізації, а також сам спосіб соціальної активності.

У зарубіжній філософській, юридичній, теологічній та релігієзнавчій літературі, присвяченій проблемам свободи совісті, її розуміють як свободу релігії й віросповідання. Ці поняття розглядаються як тотожні (К. Брінкман, енцикліки Івана Павла ІІ). Отже, в західному релігієзнавстві, правознавстві, теології поняття „свобода совісті” звужується за обсягом до поняття, що відображає правове забезпечення свободи релігії й зводиться до права бути релігійним і відправляти культ певної релігії.

З терміном свобода совісті пов'язані поняття „релігійна терпимість” і „релігійна нетерпимість”. Останній є прямим запереченням свободи совісті, свободи самовизначення й самореалізації у світоглядній сфері. Своєрідною реакцією на релігійну, релігійно-державну нетерпимість було прагнення віруючих, які піддавались гонінням, домогтися віротерпимості. Віротерпимість передбачає право на сповідання будь-яких релігій, право на публічну відправу релігійного обряду й має тенденцію до переростання у свободу релігії, свободу совісті лише за умови секуляризації держави, її демократизації. Відокремлення церкви від держави, забезпечення рівності всіх релігій, рівних прав усіх громадян, свободи самовизначення й самореалізації їх у духовній сфері постають одними з важливих принципів релігії й свободи совісті.

У підрозділі 1.4. „Нормативно-правове закріплення свободи совісті” розкривається зміст міжнародних нормативно-правових актів які закріплюють право на свободу совісті. Визначено, що право на свободу совісті є одним із найдавніших, визнаних міжнародною спільнотою, прав людини. Його почали забезпечувати на міжнародному рівні ще з 1648 року, тобто від часу укладення Вестфальського миру. Переходячи до аналізу міжнародних стандартів у сфері свободи совісті, дослідник відзначає, що джерела, в яких вони містяться, поділяються на чотири категорії. Перша - це універсальні міжнародні акти, прийняті ООН. Друга та третя - документи регіонального характеру: акти, прийняті в рамках європейських міжнародних організацій (Рада Європи, ОБСЄ) та документи Співдружності Незалежних Держав (СНД). Четверта група - це двосторонні міжнародні договори України, в яких є норми, присвячені свободі віросповідань. Стверджується, що кількість зобов'язань держави збільшується при переході від універсальних до регіональних актів. Причому договори регіонального або двостороннього характеру, як правило, припускають, що їхні учасники вже прийняли на себе зобов'язання щодо дотримання більш універсальних норм, визнавши обов'язковість для себе відповідних міжнародних актів.

У підрозділі також висвітлено проблеми співвідношення національного законодавства і міжнародного права в сфері прав людини. Зазначається, що ці документи завдяки своїй універсальності, регулюють мінімум суспільних відносин, ґрунтуючись не на історичній традиції і не на конкретиці реалій сьогодення у тій або тій окремій державі, а виключно на вірі в те, що „всі люди народжуються вільними й рівними за своєю гідністю та правами; вони наділені розумом і совістю та повинні діяти один стосовно одного в дусі братерства. Левина частка нормативного регулювання, навіть у такій необділеній увагою міжнародного права галузі як права людини, припадає на національні правові системи.

Українське законодавство про свободу совісті дослівно повторює силу міжнародних норм і є одним з найліберальніших не лише в СНД, а й у Європі. Однак, практика органів державної влади та місцевого самоврядування встановлює багато необґрунтованих перешкод у реалізації права осіб на свободу совісті. Саме тому Україна пережила хвилю справжніх релігійних війн у першій половині 90­х. Українське законодавство не викликає захоплення ані у церковних достойників, ані у професійних правознавців.

У другому розділі „Конституційне право людини на свободу совісті в системі прав і свобод людини і громадянина” розглядається свобода совісті як невід'ємний елемент прав і свобод людини. Права і свободи в сукупності з обов'язками та інститутом громадянства складають правовий статус особистості. Необхідною умовою для реалізації свободи совісті є наявність в суспільстві релігійного плюралізму, релігійної толерантності і релігійної терпимості. У розділі аналізується свобода совісті як складова частина прав і свобод особистості, визнана в різних країнах. Тут розглядається розвиток ідеї свободи совісті в рамках демократичних змін, що проходять на сучасному етапі історичного розвитку суспільства.

У підрозділі 2.1. „Місце свободи совісті серед інших прав людини” досліджуються права і свободи людини як визначальна частина суспільних відносин. Права і свободи в сукупності з обов'язками та інститутом громадянства складають правовий статус особистості людини. Свобода совісті є одним із фундаментальних прав особистості. Реалізація такого важливого демократичного і громадянського права, як свобода совісті, залежить від рівня демократизації суспільних відносин, світоглядної позиції людини, її переконань і суб'єктивних особливостей, а також загального рівня духовної культури суспільства. Релігійний плюралізм, толерантність і релігійна терпимість є складовими елементами системи свободи совісті.

Зазначається, що більшість сучасних науковців вважають, що за своїм змістом свобода совісті належить до особистих прав і свобод, оскільки вона багато в чому полягає в гарантованій можливості людини незалежно думати й діяти у відповідності зі своїми внутрішніми переконаннями (включаючи можливість сповідувати будь-яку релігію, виражати свої думки, ідеї, судження й поширювати їх будь-якими законними способами) при наявності обов'язку поважати права й свободи інших осіб, закони держави, вимоги моралі й суспільного духовного порядку. При цьому виділяються наступні особливості: 1) гарантованість індивідуальної свободи, тобто можливість безперешкодного вибору різних варіантів поведінки громадянина в сфері моральних відносин, побуту, приватного життя; 2) здатність до індивідуалізації особистості громадянина, до найкращого прояву духовних інтересів, здатностей, схильностей; 3) встановлення найбільш істотних аспектів положення особистості щодо законності й правопорядку. Однак, аналіз сучасної юридичної літератури та практика правозастосування дає підстави стверджувати, що свобода совісті, завдяки багатоаспектності змісту свого поняття, виявляється як „мобільне” право, що дозволяє розглядати його частиною системи всіх категорій прав людини.

У підрозділі 2.2. „Право на свободу совісті: конституційне закріплення” аналізується право на свободу совісті як одне з важливих прав, визнане в різних країнах. Правовий захист свободи совісті значно відрізняється в різних країнах залежно від тих або інших чинників. Свобода совісті як свобода вибору релігії характеризує правові, економічні, суспільно-політичні можливості та гарантії щодо вільного релігійного самовизначення, незалежного функціонування релігійних організацій. Відзначається, що релігійні права і свободи розглядаються у Конституції України передусім як невід'ємні права і свободи людини і громадянина. У цьому відношенні вона відповідає світовим стандартам, оскільки враховує положення міжнародних документів, визнаних Україною. В основу Конституції покладено основоположні демократичні принципи щодо релігії, Церкви та віруючих: рівність громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії; рівність релігій перед законом; відокремленість Церкви і релігійних організацій від держави, а школи від Церкви. Автор аналізує основні конституційні норми, що прямо чи опосередковано закріплюють право на свободу совісті. Дисертант визначає загальні проблемні моменти такого закріплення. Зокрема, формулювання, закріплене в преамбулі Конституції України про „відповідальність перед Богом”, є не зайвим, оскільки, по-перше, воно доповнює зміст інших статей Основного Закону, по-друге, не заперечує принцип світськості Української держави, і, по-третє, відповідає віковим історичним, культурним та духовним традиціям як української нації, так і українського народу.

У підрозділі 2.3. „Система прав та свобод, що складають зміст права на свободу совісті” аналізується сучасний етап історичного розвитку суспільства для якого характерний різноманітний досвід переходу до демократії в різних країнах світу. Дисертант наводить чинники, що впливають на функціонування свободи совісті в сучасній Україні, виходячи з концепції демократизації суспільства та періодизації розвитку свободи совісті.

Відзначається, що існують різні точки зору на сукупність прав і свобод, що входять до складу комплексного конституційного права на свободу совісті. Ряд авторів, наприклад Н. Володіна, В. Гулієв, Ф. Рудинський, Т. Тагієва розглядають свободу совісті як правовий інститут, що містить у собі, крім прав і свобод, також і систему обмежень, принципи, гарантії тощо.

Проаналізувавши структуру свободи совісті, яка закріплена в Конституції України і згаданому Законі, стверджується, що елементами цього права людини є: 1) мати релігію або переконання; 2) приймати релігію або переконання; 3) змінювати релігію або переконання; 4) сповідувати одноособово або разом з іншими будь-яку релігію або не сповідувати ніякої; 5) свободу відправляти релігійні культи, ритуальні обряди, відкрито виражати і вільно поширювати релігійні або атеїстичні переконання, вести релігійну діяльність; 6) право здобувати релігійну та світську освіту; 7) право вимагати заміни виконання одного юридичного обов'язку іншим з мотивів переконань (зокрема, заміни військової служби альтернативною та інші). Однак, аналіз поглядів учених, а також міжнародного й національного законодавства України щодо виділення системи прав і свобод, що становлять право на свободу совісті, дає підстави стверджувати, що свободу совісті варто оцінювати в якості комплексного суб'єктивного права, що включає наступні права й свободи: 1) право вільно обирати та приймати будь-яку релігію; 2) право мати релігійні переконання; 3) право сповідувати індивідуально будь-яку релігію; 4) право сповідувати спільно (спільно з іншими, колективно) будь-яку релігію; 5) свободу змінювати релігійні переконання; 6) свободу поширювати релігійні переконання, а також сповідувати свою релігію в навчанні, викладати віровчення або систему переконань у пристосованих для цієї мети місцях; 7) свободу діяти відповідно до релігійних переконань, виражати релігійні переконання; 8) право на релігійну освіту; 9) свободу сповідувати свою релігію в богослужінні, у виконанні релігійних і ритуальних обрядів; 10) право на об'єднання у релігійні організації й свободу їхньої діяльності.

У третьому розділі „Механізм реалізації конституційного права людини на свободу совісті” дисертант розглядає механізм забезпечення особистих прав і свобод людини й громадянина, як державно-правовий механізм, що представляє собою систему конституційно-правових норм, структуру державних органів, різноманітні фактори, форми й методи, способи, умови й засоби здійснення норм, що встановлюють особисті права й свобод людини й громадянина відповідно до встановлених процедур, та, зокрема, особливості механізму реалізації свободи совісті.