Право людини на свободу совісті: конституційно-правове регулювання

У підрозділі 3.1. „Механізм реалізації конституційного права на свободу совісті: загальна характеристика” визначено, що громадянин може вільно користуватися наданим йому правом на свободу совісті через закріплення його в Основному законі й існуючому обов'язку держави гарантувати свободу совісті, як й інші конституційні права. Формою реалізації відносин між державою й громадянином можуть бути як конкретні правовідносини, так і відносини, не врегульовані нормами права. Склад правовідносини можна розділити на: 1) суб'єкти правовідносини, 2) зміст правовідносини й 3) об'єкти правовідносини. При цьому суб'єктами права на свободу совісті є фізичні особи, що законно перебувають на території України, до яких належать громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства. Об'єктами правовідносин у процесі реалізації права на свободу совісті є: 1) предмети матеріального світу; 2) продукти духовної творчості; 3) особисті немайнові блага; 4) поведінка учасників правовідносин; 5) результат поведінки учасників правовідносин.

Здійснення права на свободу совісті можливо лише за умови побудови системи державно-конфесіональних відносин з урахуванням принципів, що гарантують дотримання цього права. На сьогоднішній день принципових положень прав, що забезпечують повну захищеність, на свободу совісті розглянутої категорії громадян не існує. Конституція й інші нормативні акти закріплюють лише загальні гарантії свободи совісті в державі, що декларативно поширюються на всі категорії громадян і на категорії, що розглядають окремо, та особливо потребують захисту. У результаті такої ситуації, і, виходячи із уже розглянутого нами надалі реального положення справ, коли права на свободу совісті часто порушується, робиться висновок про те, що існуюча сьогодні система правових й інших гарантій недостатня для необхідного забезпечення наданих прав.

Дисертант вважає цілком логічним, цей вид гарантій стосовно релігійної сфери в подальшому характеризувати як поділ конституційно-правових гарантій на дві групи в залежності від їх нормативно-правового характеру і організаційно-правового характеру.

Першою і визначальною групою гарантій права на свободу совісті є конституційно-правові гарантії нормативно-правового характеру. Вони становлять основну систему, що згодом конкретизується в інших правових нормах, що розглядають свободу совісті, свободу атеїстичних переконань і можливість антирелігійної пропаганди. Найважливішими із правових гарантій є: 1) конституційне положення, що повідомляє загальновизнані принципи й норми міжнародного права й міжнародні договори України частиною її правової системи; 2) принцип відокремлення церкви від держави; 3) положення про неможливість установлення ніякої релігії в якості державної або обов'язкової; 4) проголошення рівності прав і свобод людини й громадянина незалежно від ставлення до релігії, заборона на будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками релігійної приналежності. Друга група - організаційні гарантії - постійно діюча організаторська діяльність держави та всіх її органів, посадових осіб, громадських організацій і політичних партій, засобів масової інформації, а також міжнародних правозахисних організацій у сфері правотворчості, правозастосування, правової охорони, спрямованої на створення сприятливих умов для реалізації свободи совісті.

У підрозділі 3.2. „Практична реалізація окремих складових свободи совісті в Україні” розглядаються зміст свободи совісті людини як суб'єктивного юридичного права, закріпленого у законодавстві, види окремих складників цієї свободи, а також аналізуються юридичні засоби їх реалізації, охорони та захисту. Зокрема:

- право мати релігію або переконання та право приймати релігію або переконання. розкривається зміст права приймати релігію чи інші переконання; визначаються загальне поняття релігії, її структурні елементи та ознаки. За ознакою головного пояснювального принципу розкриваються філософські, теологічні, психологічні, соціологічні та антропологічні концепції релігії;

- право змінювати релігію або переконання. Дається загальна характеристика цього права і розкривається механізм його юридичного забезпечення Відзначається, що у Конституції України право людини змінювати свої релігійні або інші переконання не згадується, що звужує зміст свободи совісті;

- право сповідувати одноособово або разом з іншими будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Розкриваються зміст, види та юридичні гарантії забезпечення цього суб'єктивного юридичного права людини. Пропонується запровадження диференційованого статусу релігійних організацій: 1) великі історичні церкви: православна, греко­католицька, римо­католицька; 2) традиційні церкви, такі релігійні об'єднання, віровчення яких пройшло апробацію часом, а діяльність засвідчила їх законослухняність, моральність, повагу до прав і свобод інших осіб; 3) релігійні групи - об'єднання віруючих нетрадиційного для України віросповідання;

- право здобувати релігійну та світську освіту. Розкрито зміст, види та юридичне забезпечення права людини на релігійну та (або) світську освіту. Робиться висновок, що що лише державна система освіти повинна мати світський характер, у зв'язку з чим до Конституції України та Закону Про освіту” пропонується внести відповідні зміни. Стверджується, що варто об'єднати види релігійної освіти у два типи: релігійну і світську, а дані типи розділити на форми релігійної освіти. Щоб визначити поняття релігійної освіти, його необхідно розділити на релігійну освіту в рамках світського типу освіти й релігійну освіту в рамках релігійного типу освіти;

- право вимагати заміни виконання одного юридичного обов'язку іншим з мотивів переконань (зокрема заміни військової служби альтернативною та інші). Робиться висновок, що Закон України „Про альтернативну (невійськову) службу” узаконює дискримінацію на підставі релігії або переконань і прямо протирічать положенням ряду міжнародних актів, зокрема Декларації ООН від 25 грудня 1981 року.

Наводяться пропозиції здобувача, спрямовані на удосконалення в Україні юридичного забезпечення права людини на свободу совісті.

У розділі 4 „Правовий механізм захисту конституційного права на свободу совісті” автор розглядає окремі особливості елементів захисту прав людини взагалі та зокрема конституційного права на свободу совісті.

У підрозділі 4.1 „Поняття механізму захисту конституційного права на свободу совісті” автор стверджує про існування комплексного інституту захисту свободи совісті, який є основою юридичного механізму забезпечення свободи совісті людини. Зазначено, що юридичний механізм забезпечення свободи совісті людини - це уніфікована система правових засобів реалізації, охорони та захисту як свободи совісті в цілому, так і окремих її елементів (можливостей), закріплених у нормативно-правових актах конкретної держави. Елементами цього механізму є національне законодавство України (в тому числі ратифіковані у встановленому порядку міжнародно-правові акти), в якому проголошується свобода совісті людини, а також окремі її можливості (елементи); правові засоби реалізації свободи совісті людини; правові засоби охорони та захисту.

Виділяються наступні стадії юридичного забезпечення свободи совісті: державне визнання свободи совісті; інституціоналізація здійснення свободи совісті; офіційна інтерпретація та конкретизація нормативно-правових актів щодо свободи совісті; встановлення процедури здійснення, реалізації свободи совісті; встановлення і реалізація юридичних засобів охорони свободи совісті; встановлення і реалізація юридичних засобів захисту свободи совісті. Захист свободи совісті в Україні - це система принципів, норм, інституцій та заходів, спрямованих на забезпечення належної реалізації, запобігання порушенню і відновлення порушених прав на свободу совісті в Україні. Захист свободи совісті в Україні складається із двох частин: захист свободи совісті в Україні за внутрішньодержавним правом та захист свободи совісті в Україні за міжнародним правом.

У підрозділі 4.2. „Захист свободи совісті в Україні за внутрішньодержавним правом” аналізуються система органів та установ, що здійснюють захист свободи совісті. Стверджується, що захист свободи совісті в Україні за внутрішньодержавним правом - це сукупність інституційних та нормативних гарантій, інституцій, норм та принципів внутрішньодержавного права України, спрямованих на забезпечення належної реалізації, запобігання порушенню і відновлення порушеного права на свободу совісті в Україні.

Окремо виділяється інституційна система захисту свободи совісті в Україні за внутрішньодержавним правом, яка включає в себе такі основні складові елементи: 1) захист свободи совісті в Україні вищими органами державної влади загальної компетенції; 2) захист свободи совісті в Україні спеціально уповноваженим органами державної влади у справах релігії; 3) захист свободи совісті в Україні іншими центральними органами державної виконавчої влади; 4) захист свободи совісті в Україні органами судової влади; 5) захист свободи совісті в Україні місцевими органами державної виконавчої влади; 6) захист свободи совісті в Україні органами місцевого самоврядування; 7) захист свободи совісті в Україні неурядовими організаціями (політичними партіями, громадськими організаціями, благодійними фондами); 8) діяльність дорадчих органів у сфері захисту свободи совісті в Україні.

Автор, зокрема, приділено увагу організації та діяльності у сфері свободи совісті Президента України, Верховної Ради України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Кабінету Міністрів України та відповідних профільних міністерств.

У підрозділі 4.3. „Захист права на свободу совісті за міжнародним правом” проаналізовано міжнародно-правові акти які закріплюють положення щодо захисту права на свободу совісті.

На підставі аналізу стандартів і механізмів захисту права на свободу совісті в міжнародному праві вказано, що провідну роль у правовому закріплені та захисті даного права на універсальному рівні відіграє Організація Об'єднаних Націй (Комітет з прав людини та Спеціальний доповідач ООН зі свободи совісті та переконань). В той же час, на регіональному рівні з усіх регіональних систем захисту прав людини найбільш розвинутою є європейська, зокрема в рамках Ради Європи. Автор аналізує практику прийняття рішень Європейським судом з прав людини у сфері свободи совісті. Зазначено, що у своїй практиці Європейський суд з прав людини демонструє чітку й передбачену позицію у тлумаченні та захисті прав ст. 9 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Вказується, що в Україні іде процес імплементації міжнародно-правових норм про захист права людини на свободу совісті. В той же час, національне законодавство можна вважати одним із найкращих на пострадянському просторі. Разом з тим, нормативний масив у сфері свободи совісті все ж таки потребує змін задля виконання міжнародних зобов'язань України, що вимагають міжнародні органи та організації (ООН, Рада Європи і т.д.). Дисертант відзначає, що імплементація міжнародних зобов'язань повинна відбуватися з урахуванням термінології, яка в них застосовується. Автор звертає увагу на приведення норм національного права України у сфері захисту права на свободу совісті у відповідність до його міжнародно-правових стандартів, які випливають з міжнародних зобов'язань нашої держави.

право свобода совість законодавчий

ВИСНОВКИ

У Висновках автор формулює найбільш суттєві результати та положення дисертаційного дослідження, наводить теоретичні узагальнення й нове вирішення наукової проблематики конституційного права людини на свободу совісті, його місця і значення як конституційно-правового інституту, що дає змогу висловити ряд певних узагальнень і висновків.

1. Проведене дослідження проблеми змісту та реалізація свободи совісті за допомогою застосування ряду методів гуманітарних та соціальних наук, дозволяє твердити, що ця свобода є однією із найважливіших і невід'ємних свобод людини, загальнолюдською соціальною й духовною цінністю, конкретним виявом свободи людини в суспільстві, важливим етичним і правовим принципом; водночас важливою філософською, правовою та релігієзнавчою категорією.

2. Теоретичний аналіз проблеми свободи совісті потребує детального з`ясування змісту та розуміння цього поняття, а також реалізації його у правозастосовній практиці. Визначаючи роль та місце свободи совісті серед інших конституційних прав і свобод людини і громадянина, ми встановили, що цьому праву присвячено значну кількість літературних та інших джерел, що обумовлюється комплексним характером досліджуваного інституту, місцем його перебування „на стику” конституційного права і галузевих юридичних дисциплін, соціальної філософії та релігієзнавства.

3. Аналіз історичного розвитку інституту свободи совісті дає підстави стверджувати, що свобода совісті є поняттям, що виникло за певних соціально-історичних умов і пройшло досить тернистий шлях своєї фундації від віротерпимості до свободи совісті, тобто права на вільний вибір людиною світоглядних орієнтирів за велінням власного сумління. В кожну епоху проблема свободи совісті поставала й вирішувалась по-різному, залежно від характеру суспільних відносин, від рівня розвитку продуктивних сил, рівня розвитку суспільства в цілому, інтересів та мети певного класу, партії, навіть світоглядних уподобань певних правителів. У міру історичного розвитку поступово поширювалося розуміння необхідності релігійної терпимості й вільнодумства, правового захисту людей різних світоглядних орієнтацій. Значний внесок у розробку, правове оформлення й законодавче введення в життя принципів волі совісті внесли гуманісти епохи Відродження й Реформації, мислителі Просвітництва, ліберали ХVIII-ХIХ вв. Однак, тільки буржуазна цивілізація приступила до конкретного втілення принципів волі совісті в життя.

Розуміння свободи совісті як природного права людини, необхідності рівності всіх людей незалежно від їхніх релігійних поглядів стають принципами національних конституцій окремих держав, починаючи з ХVIII ст. У міру розширення тлумачення принципу свободи совісті, розширювалися й відповідні конституційно-законодавчі положення. Вони стосувалися відокремлення церкви від держави, правової рівності різних релігійних об'єднань, заборони на обмеження політичної дієздатності громадян залежно від ставлення до релігії.

4. Розглянувши ряд концепцій і позицій щодо змісту понять „свобода совісті”, „свобода віросповідання”, „свобода світогляду” та суміжних термінів, можна твердити, що в цілому вони виражають взаємини, які склалися у світі між сакральною й секулярною духовними культурами. Визначення змісту й трактування цих термінів залежить від ряду чинників, що мають два рівні - громадянський та правовий, і зумовлені обставинами, що їх досягли певні соціуми й держави, від імені яких виступає чи науковець, чи богослов. Обидва вони подають визначення свободи совісті, виходячи з абстрактно узагальнюючої концепції, яка зафіксована в міжнародно-правових документах та нормах. Це може здійснюватися або на основі аналізу практичного, загальнодемократичного здійснення свободи совісті в окремій країні, або групі держав, що досягли певного рівня розвитку громадянського суспільства чи правової держави. Хоча теоретично поняття свобода совісті є ширшим поняттям, а терміни свобода релігії та свобода віросповідання є частиною свободи совісті, на практиці та в змісті нормативно-правових актів України вони розглядаються як тотожні. Саме тому, на наш погляд варто було б уніфікувати законодавство України про свободу совісті, використовуючи власне термін „свобода совісті”, як найбільш ємне поняття, що цілком відображає зміст міжнародних актів. При цьому, під свободою совісті слід розуміти правовий інститут міжнародного права та національних правових систем, який складається з правових норм, що мають на меті забезпечити право особи на свободу совісті та регулюють все коло специфічних правовідносин, які виникають під час реалізації суб'єктами цього права.

5. Практична реалізація права на свободу совісті в аспекті міжнародно-правових стандартів є важливим критерієм оцінки гуманістичної сутності держави, її демократичності. Україна, як незалежна демократична держава, визнає принципи й норми міжнародного права, розглядаючи їх як складову частину своєї правової системи, тому міжнародно-правові документи з проблеми свободи буття релігії у суспільстві, застосовуються внутрішньодержавним законодавством. Важливість релігійної сфери та її урегульованість для громадського життя та побудови демократичного суспільства отримує підтримку й розуміння з боку держави, що реалізується у прийнятих законних та підзаконних актах, які окреслюють права громадян у контексті їх ставлення до релігії, регулюють державно-церковні відносини.

Сучасні міжнародно-правові норми щодо права на свободу совісті створюють певну відправну точку у вивченні міжнародно-правового забезпечення цього права. Право на свободу совісті є комплексною та динамічною нормою, зміст якої уточнюється, розширюється, трансформується міжнародними механізмами відповідно до реалій міжнародного життя.

Джерела, в яких містяться міжнародні стандарти свободи совісті, можна поділити на чотири категорії. Перша - це універсальні міжнародні акти, прийняті ООН. До другої та третьої належать документи регіонального характеру: акти, прийняті в рамках європейських міжнародних організацій (Рада Європи, ОБСЄ) та документи посталої на теренах колишнього СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД). Зрештою, четверту групу складають двосторонні міжнародні договори України, в яких є норми присвячені свободі віросповідань. При цьому, універсальні норми в галузі прав людини містять договори та інші акти, прийняті в рамках ООН. Серед них найважливіші - Статут ООН, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії або переконань. Причому цей перелік відбиває не лише хронологічний порядок прийняття названих актів, а й їх певну „еманацію” та розвиток: в кожному наступному договорі право на свободу совісті розкривається повніше, ніж в попередньому, але на підставі визначених у попередньому документі підвалинах.

Українське законодавство про свободу совісті дослівно повторює силу міжнародних норм і є одним з найліберальніших не лише в СНД, а й у Європі. Разом з тим, адміністративна практика органів державної влади та місцевого самоврядування встановлює багато необґрунтованих перешкод у реалізації права осіб на свободу релігії та віросповідання. Саме тому Україна пережила хвилю справжніх релігійних війн у першій половині 90­х. Воно також не викликає захвату ані у церковних достойників, ані у професійних юристів.

Ми можемо стверджувати, що базові конституційно-правові положення щодо свободи совісті в Україні відповідають демократичним принципам і загалом задовольняють права й свободи людини, базуючись при цьому на багатовіковій спадщині врегулювання відносин між державою й церквою як суспільними інститутами, на історичних уроках як позитивного, так і негативного досвіду таких відносин. Основні законодавчі положення, попри їх так звану недосконалість, як і система державно-церковних відносин, є демократичними, послідовними й зваженими у порівнянні з іншими західноєвропейськими й постсоціалістичними державами. Заборонні положення законодавства щодо релігійної свободи зведені до мінімуму й приведені у відповідність до Конституції України та міжнародно-правових норм і стандартів, а передбачений Законом контроль із боку держави здійснюється не за діяльністю релігійних організацій, а за дотриманням ними положень щодо релігійної діяльності. Такий вид контролю притаманний будь-якій цивілізованій державі й однаково стосується будь-яких суб`єктів права - державних органів, релігійних громад, посадових осіб, громадських організацій тощо.

Попри всю складність та неоднозначність процесів релігійно-церковного життя, українське суспільство усвідомило необхідність утвердження загальновизнаних норм свободи совісті, прийнятих міжнародною спільнотою. Це підтверджує й визнання Україною основоположних принципів прав людини (ратифікація міжнародних документів і приведення у відповідність до них національного законодавства), включення їх до програмних документів більшості політичних партій та громадських об'єднань, послідовне відстоювання цивілізованих підходів щодо релігійно-церковних проблем. Не зважаючи на практичну відповідність діючих норм українського законодавства міжнародним нормам, слід зазначити, що, водночас актуальним є вдосконалення чинного законодавства щодо свободи совісті й віросповідання, передусім оновлення або прийняття нової редакції Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”, оскільки з часу його затвердження в суспільстві відбулися певні зміни: прийнято нову Конституцію, ряд нових законодавчих актів, що потребує внесення змін до діючого законодавства щодо свободи совісті.

6. У результаті всебічного дослідження сутності суб'єктивних прав можна зробити висновок про те, що свобода в юридичному змісті і є суб'єктивне право, як і навпаки, суб'єктивне право є юридично гарантована свобода. Отже, в поняттєво-правовому змісті терміни „право” й „свобода” рівнозначні. При цьому свобода визначається як гарантована правом сфера автономії суб'єкта, усередині якої він спроможний діяти на власний вільний розсуд й вибір, а право визначається як правомочність суб'єкта на конкретно-визначену дію й поведінку. Не тільки історично, але й зараз деякі права формулюються як свободи. Теоретично „свобода” припускає більш широкий вибір варіантів поведінки, а „право” - тільки суворо певні правомочності. Тому „свобода” визначається через установлення заборон, при формулюванні можливостей через „свободу” індивідові надаються правомочності самому визначати власну модель поведінки. При цьому він обмежений тільки заборонами. Так, свободу на працю особа може реалізувати будь-яким чином. Якщо соціальне благо сформульоване як „право”, то воно припускає суворо встановлені варіанти поведінки. З безлічі варіантів індивід робить свій вибір. Виходячи з вищенаведеного, вважаємо цілком доцільним використовувати поняття право на свободу совісті, як найбільш ємне поняття, яке відповідає сучасним науковим підходам.

7. На наш погляд, свобода совісті - універсальне комплексне утворення яке не зводиться лише до однієї групи прав особистості. Дотримуючись тричленної класифікації прав і свобод особи (права й свободи в сфері особистої безпеки й приватного життя, в галузі державного й суспільно-політичного життя, в галузі економічної, соціальної й культурної діяльності), вважається, що інститут свободи совісті можна включити в кожний з вищезазначених блоків. Як право, що гарантує індивідуальну свободу, самовизначення особистості, безперешкодний вибір нею різних варіантів своєї поведінки й дій щодо питань релігії й атеїзму, як право, що проявляє духовні інтереси й потреби громадянина, свобода совісті належить до особистих прав людини й громадянина. Як нормативний вимір соціокультурної діяльності людини, як культурна цінність, детермінована характером і рівнем розвитку економічного ладу, соціуму в цілому, свобода совісті виявляється як одне із прав особистості в галузі економічної, соціальної й культурної діяльності. Конкретизація ж у даній групі прав свободи совісті проявляється, наприклад, у праві вільно вибирати рід діяльності й професію (стаття 43 Конституції України), у праві на освіту (у тому числі й релігійної) (стаття 53 Конституції України), у праві на участь у культурному житті (стаття 54 Конституції України) і т.д. Представляється можливим право на свободу совісті віднести також і до блоку прав в галузі державного й суспільно-політичного життя, тому що воно регулює найбільш істотні відносини між владою, релігійними об'єднаннями й громадянами в сфері державно-конфесійних відносин.

Право на свободу совісті як одна із частин правового статусу особистості тісно взаємопов'язане з іншими конституційними правами й свободами. Характер і специфіка такого співвідношення обумовлені не тільки загальними рисами правового положення особистості як комплексного державно-правового інституту, але й прикордонним характером самої свободи совісті, можливістю її включення в усі групи прав і свобод людини й громадянина.

8. Слід зазначити, що формулювання, закріплене в преамбулі Конституції України про „відповідальність перед Богом” є не зайвим, оскільки, по-перше, воно доповнює зміст інших статей Основного Закону, по-друге, не заперечує принцип світськості Української держави, і, по-третє, відповідає віковим історичним, культурним та духовним традиціям як української нації, так і українського народу.

Крім того, не заперечуючи пошану національної традиції, ми вважаємо, що питання про складання присяги новообраним Президентом України потребує на певне юридичне осмислення і закріплення. Тим більше, що аналогічне питання вже було предметом розгляду Європейського суду з прав людини. Оптимальним у цій ситуації здається закріплення на законодавчому рівні традиції, що склалася - присягання новообраним Президентом України на Пересопницькому Євангелії, з одночасним складання присяги на Конституції України. 9. Аналіз змісту міжнародних актів з питань прав людини, дає підстави стверджувати, що свобода совісті включає наступні правомочності (можливості): мати релігію або переконання; приймати релігію чи переконання на свій вибір; змінювати свою релігію чи переконання; сповідувати релігію або переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів та вчень; забезпечувати релігійне і моральне виховання своїх дітей батьками чи законними опікунами відповідно до власних переконань.

На підставі порівняння цих даних із національним законодавством України можемо зробити висновок, що у законодавстві України такі елементи, як право сповідувати будь-яку релігію і не сповідувати жодної, мають дещо інше „звучання” (формулювання) порівняно з міжнародними актами, а саме: в останніх проголошується свобода сповідувати свою релігію або переконання. Також у міжнародних актах з прав людини немає згадки про атеїстичні переконання, а йдеться лише про релігійні та інші переконання, які включають й атеїстичні. Крім того, формулювання права людини на свободу совісті в Конституції України та Законі України не однакове. Право мати релігійні або інші переконання належить до внутрішньої сфери особи, має загальносоціальну природу і тому не залежить від нормативного закріплення. Можливо, саме з цих міркувань у Конституції України воно не відображене. Однак такі елементи свободи совісті людини, як право приймати релігійні чи інші переконання, змінювати свої релігійні або інші переконання та право на релігійну освіту, необхідно закріпити і в Конституції України.

10. Свободу совісті варто оцінювати в якості комплексного суб'єктивного права, що включає наступні права й свободи: 1) право вільно обирати та приймати будь-яку релігію; 2) право мати релігійні переконання; 3) право сповідувати індивідуально будь-яку релігію; 4) право сповідувати спільно (спільно з іншими, колективно) будь-яку релігію; 5) свободу змінювати релігійні переконання; 6) свободу поширювати релігійні переконання, а також сповідувати свою релігію в навчанні, викладати віровчення або систему переконань у пристосованих для цієї мети місцях; 7) свободу діяти відповідно до релігійних переконань, виражати релігійні переконання; 8) право на релігійну освіту; 9) свободу сповідувати свою релігію в богослужінні, у виконанні релігійних і ритуальних обрядів; 10) право на об'єднання у релігійні організації й свободу їхньої діяльності. Усі складники свободи совісті можуть бути об'єднані та згруповані за певними ознаками. При цьому вважаємо, що найбільш доцільним було б виділення окремо індивідуальні й окремо колективні (спільні) правомочності в даній сфері.

11. Громадянин може вільно користуватися наданим йому правом на свободу совісті через закріплення його в Основному законі й існуючому обов'язку держави гарантувати свободу совісті, як й інші конституційні права. Формою реалізації відносин між державою й громадянином можуть бути як конкретні правовідносини, так і відносини, не врегульовані нормами права. Склад правовідносини можна розділити на: 1) суб'єкти правовідносини, 2) зміст правовідносини й 3) об'єкти правовідносини. При цьому суб'єктами права на свободу совісті є фізичні особи, що законно перебувають на території України, до яких належать громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства. Об'єктами правовідносин у процесі реалізації права на свободу совісті є: 1) предмети матеріального світу; 2) продукти духовної творчості; 3) особисті немайнові блага; 4) поведінка учасників правовідносин; 5) результат поведінки учасників правовідносин.

12. Здійснення права на свободу совісті можливо лише за умови побудови системи державно-конфесіональних відносин з урахуванням принципів, що гарантують дотримання цього права. На сьогоднішній день принципових положень прав, що забезпечують повну захищеність, на свободу совісті розглянутої категорії громадян не існує. Конституція й інші нормативні акти закріплюють лише загальні гарантії свободи совісті в державі, що декларативно поширюються на всі категорії громадян і на категорії, що розглядають окремо, та особливо потребують захисту. У результаті такої ситуації, і, виходячи із уже розглянутого нами надалі реального положення справ, коли права на свободу совісті часто порушується, напрошується висновок про те, що існуюча сьогодні система правових й інших гарантій недостатня для необхідного забезпечення наданих прав.

13. Вважаємо за доцільне запровадження диференційованого статусу церков та релігійних організацій в Україні: 1) великі історично-традиційні церкви: православна та греко­католицька, за якими визнається статус юридичних осіб публічного права, з якими випрацьовується основні засади діяльності в сферах спільної державно­церковної юрисдикції, як то: релігійна освіта в світських навчальних закладах, капеланство у Збройних Силах, користування видатними пам'ятками церковної архітектури та мистецтва, їх охорона та збереження, спільні заходи в галузі соціальної політики тощо. Взаємовідносини держави з кожною з названих церков мають регулюватися, окрім закону, спеціальною угодою; 2) новітні церкви: юдейська, римо-католицька, ісламська, лютеранська, реформаторська, баптистка і т.п. Це такі релігійні об'єднання, віровчення яких пройшло апробацію часом, а діяльність засвідчила їх законослухняність, моральність, повагу до прав і свобод інших осіб. Відмінність їх від першої категорії - у значно меншій кількості послідовників та в тому, що їх роль в історії України є набагато скромнішою. Такі релігійні об'єднання та релігійні організації, з яких вони складаються, повинні у повному обсязі користуватися правоздатністю юридичних осіб приватного права. Держава має у межах, визначених законом, повсіляко сприяти таким релігійним організаціям, визнавши суспільно корисний характер їхньої діяльності, стежити за тим, щоб їх не піддавали прямим або прихованим утискам панівні конфесії, залучати до вироблення державної політики у сфері державно­церковних відносин; 3) не традиційні релігійні групи - об'єднання віруючих нетрадиційного для України віросповідання. Певний час (нам здається, що оптимальним буде строк від 10 до 25 років) вони мають існувати без статусу юридичної особи. Водночас таким організаціям та їхнім членам мають бути забезпечені всі права, прямо передбачені у міжнародних актах та Конституції України.

14. Варто об'єднати види релігійної освіти у два типи: релігійну і світську, а дані типи розділити на форми релігійної освіти. Щоб визначити поняття релігійної освіти, його необхідно розділити на релігійну освіту в рамках світського типу освіти й релігійну освіту в рамках релігійного типу освіти. Релігійна освіта в рамках світського типу освіти являє собою вивчення релігії як культурного, суспільного, політичного й тому подібного феномена поза світоглядним питанням про „буття Боже” у контексті, релігіофілософських і релігіопізнавальних дисциплін у рамках додаткової освітньої програми при дотриманні принципу світського характеру освіти, не ставить за мету залучення до якого-небудь віровчення або атеїзму, не спрямоване на професійну підготовку священнослужителів й інших церковних служителів. Релігійна освіта в рамках релігійного типу освіти являє собою різновид освітньої діяльності релігійних організацій й їхніх послідовників, що має своєю метою навчання культовим діям, основам релігійної віри, виховання в рамках певної віри, здійснюване в наступних формах: внутріконфесійне професійне духовне, здійснюване в освітніх установах релігійних організацій, у тому числі в установах професійної релігійної освіти; факультативне, поза рамками освітньої програми навчання дітей релігії релігійною організацією; сімейна релігійна освіта; релігійна самоосвіта.

На підставі проведеного дисертаційного дослідження проблем прав людини на свободу совісті можна зробити загальний висновок щодо актуальності і важливості розгляду як теоретичних, так і практичних питань, а також удосконалення конституційно-правових основ і гарантій дотримання конституційно-правового статусу людини в релігійній сфері.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Індивідуальна монографія:

1. Архімандрит Віктор (Бедь В.В.) Конституційно-правові аспекти реалізації права людини на свободу совісті та віровизнання: монографія / В.В.Бедь. - Ужгород, ІВЦ „УУБА-КаУ”, 2010. - 278 с.

Рецензії:

Гусарєв С.Д. Новий погляд на права людини в релігійній сфері / С.Д.Гусарєв // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. - 2010. - Випуск № 13. - Частина 2. - С. 331-332.

Грищук В.К. Змістовний аналіз правових аспектів конституційного права людини на свободу совісті / В.К. Грищук // Науковий вісник Ужгородського національного університету. 2011. - Випуск № 14. Частина 2. - С. 217-218.

Статті у фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України (юридичні науки):

2. Бедь В.В. Право здобувати релігійну та світську освіту / В.В.Бедь // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. - 2006. - № 6. - С. 76-79.

3. Бедь В.В. Особливості правового регулювання свободи совісті: досвід зарубіжних країн / В.В.Бедь // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. - 2007. - № 7. - С. 89-95.

4. Бедь В.В. Право на свободу совісті та віросповідання: загальноправовий аспект / В.В.Бедь Серія Право. - 2008. - № 9. - С. 164-166.

5. Бедь В.В. Міжнародні стандарти у галузі свободи совісті / В.В.Бедь // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. - 2008. - № 10. - С. 131-134.

6. Бедь В.В. Реалізація права на свободу совісті та віросповідання / В.В.Бедь // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. - 2008. - № 11. - С. 92-95.

7. Бедь В.В. Право на свободу совісті в Україні: конституційне закріплення / В.В.Бедь // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. - 2009. - № 12 - Частина 1 - С. 99-105.

8. Бедь В.В. Конституційне закріплення права на свободу совісті в Україні: окремі аспекти / В.В.Бедь // Науковий вісник Ужгородсього національного університету. Серія Право. - 2010. - № 13 - Частина 1 - С. 97-100.

9. Бедь В.В. Уявлення про свободу совісті: світовий досвід / В.В.Бедь // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. - 2010. - № 14 - Частина 1 - С. 65-72.

10. Бедь В.В. Право на альтернативну службу, як складове свободи совісті: окремі аспекти / В.В.Бедь // Науковий віник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. Серія „Правознавство”. - Чернівці, 2010. - № 533. - С. 33-37.

11. Бедь В. В. Право здобувати релігійну та світську освіту / В.В. Бедь // Форум права. - 2011. - № 1. - С. 22-25 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2011-1/11bvvtco.pdf

12. Бедь В.В. Механізм реалізації конституційного права на свободу совісті: окремі аспекти / В.В.Бедь // Порівняльно-правові дослідження. Науковий журнал - 2011. - № 1. - С. 44-47.

13. Бедь В.В. Права на свободу совісті: особливості механізму реалізації / В.В.Бедь // Міліція України. Науковий журнал. -№ 2-3 2011. - С. 45-48.

14. Бедь В.В. Правове регулювання свободи совісті: світовий досвід / В.В.Бедь // Порівняльно-правові дослідження. Науковий журнал - 2011. - № 2. - С. 38-42.

15. Бедь В.В. Конституційні обов'язки в релігійній сфері: проблеми теорії та практики / В.В.Бедь // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. - № 2(5). - 2011. - С. 18-25.

16. Бедь В.В. Право сповідувати релігію як складове свободи совісті / В.В.Бедь // Часопис „Юридичний вісник. Повітряне і космічне право”. - 2011. -№ 2. - С. 11-15.

17. Бедь В.В. Реалізація свободи совісті в Україні: окремі аспекти / В.В.Бедь // Теорія і практика інтелектуальної власності. - 2011. - № 2. - С. 20-29.

18. Бедь В.В. Міжнародно-правове закріплення свободи совісті / В.В.Бедь // Часопис Київського університету права. Український науково-теоретичний часопис. - 2011. - № 1. - С. 349-353.

19. Бедь В.В. Механізм реалізації свободи совісті в Україні / В.В.Бедь // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. - 2011. - № 8. - С. 44-47.

20. Бедь В.В. Захист свободи совісті за внутрішьодержавним правом України / В.В.Бедь // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. - 2011. - № 16. - С. 18-23.

21. Бедь В.В. Особливості механізму захисту свободи совісті в міжнародному праві / В.В.Бедь // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. - 2011. - № 15. - С. 63-66.

22. Бедь В.В. Право сповідувати релігію: окремі аспекти / В.В.Бедь // Науковий часопис НПУ iменi М.П.Драгоманова. Серiя 18. Економiка i право. Зб. наук. праць. - Випуск 13. - К.: Вид-во НПУ iменi М.П.Драгоманова. - 2011. - С. 45-49.

23. Бедь В.В. Інституційна система захисту свободи совісті: окремі аспекти / В.В.Бедь // Митна справа. - № 2 (74). - Частина 2. - 2011. - С. 239-244.

Інші наукові публікації, тези та матеріали виступів на наукових конференціях

24. Бедь В.В. Право іноземців та осіб без громадянства на свободу совісті та віросповідання в Україні: актуальні питання / В.В.Бедь // Закордонне українство: утвердження української присутності в світі. - 2008. - С. 308-313.

25. Бедь В.В. Реалізація права на свободу совісті та віросповідання: міжнародні стандарти / В.В.Бедь // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Міжнародні відносини. - 2008. - Випуск 2-3 -- С. 229-232.

26. Бедь В.В. Конституційне право на свободу совісті / В.В.Бедь // Збірник матеріалів круглого столу присвяченого Дню Конституції України, Ужгород: Ужгородський національний університет юридичний факультет, інститут держави і права країн Європи УжНУ. - 2007. - С. 70 - 73.

27. Бедь В.В. Реалізація норм Конституції України у сфері релігійних відносин: окремі аспекти / В.В.Бедь // Збірник матеріалів конференції, присвяченій Дню Конституції України. 28 червня 2008 року. Ужгород: Ужгородський національний університет юридичний факультет. - 2008. - С. 51-54.

АНОТАЦІЇ

Бедь В.В. Право людини на свободу совісті: конституційно-правове регулювання. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.02 - конституційне право; муніципальне право. - Інститут законодавства Верховної Ради України, Київ, 2011.

У дисертації на підставі аналізу наукових юридичних та історичних джерел, текстів конституцій та інших нормативно-правових актів досліджуються окремі проблеми конституційного права людини на свободу совісті, особливості його реалізації та правові механізм захисту. Здійснюється системний аналіз філософсько-правових та загальнотеоретичних аспектів свободи совісті людини.

Визначаються поняття і зміст термінів сфері свободи совісті, їх співвідношення, розвиток та особливості правового застосування. Аналізується право людини на свободу совісті, його складові елементи й історичні періоди та етапи розвитку, визначається місце цього права в системі конституційних прав і свобод людини.

Подано комплексну характеристику законодавства України про свободу совісті як нормативної основи юридичного механізму забезпечення свободи совісті. Проаналізовано зміст, види й юридичні засоби реалізації та механізму захисту окремих структурних елементів зазначеного суб'єктивного юридичного права людини. Вносяться конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства України про свободу совісті.

Ключові слова: віра, релігія, свобода, совість, свобода совісті, свобода віровизнання, свобода віросповідання, механізм реалізації, механізм захисту.

Бедь В.В. Право человека на свободу совести: конституционно-правовое регулирование. - Рукопись. Диссертация на соискание научной степени доктора юридических наук по специальности 12.00.02 - конституционное право; муниципальное право. - Институт законодательства Верховной Рады Украины, Киев, 2011. В диссертации осуществлен комплексный анализ философско-правовых, общетеоретических и конституциональных аспектов свободы совести человека. Впервые в науке конституционного права Украины выяснено универсальное содержание и элементы свободы совести как одного из естественных и неотъемлемых прав человека, а также проведен системный анализ юридического механизма реализации и защиты этой свободы в Украине. Автором исследуется сущность свободы совести человека как философской и правовой категории, рассматривается правовой механизм и особенности механизма реализации и защиты свободы совести человека, их проявление в Украине, а также возможные пути и средства усовершенствования.

Определяется общетеоретическое понятие, а также нормативное закрепление терминов „свобода совести”, „свобода вероисповедания”, „религиозная свобода”, „свобода мировоззрения”, их соотношение и развитие в философском и юридическом значениях. Проводится анализ права человека на свободу совести его составные элементы и особенности в его философском и правовом значении.

Исследование проблемы содержания и реализация свободы совести с помощью применения ряда методов гуманитарных и социальных наук, позволяет утверждать, что эта свобода является одной из важнейших и неотъемлемых свобод человека, общечеловеческой социальной и духовной ценностью, конкретным проявлением свободы человека, в обществе, важным этическим и правовым принципом; в то же время важной философской, правовой и религиоведческой категорией. Хотя теоретически понятие свобода совести является более широким понятием, а термины свобода религии и свобода вероисповедания является частью свободы совести, на практике и в содержании нормативно правовых актов Украины они рассматриваются как тождественные. Именно поэтому следует унифицировать законодательство Украины о свободе совести, употребляя собственно термин „свобода совести”, как наиболее емкое понятие, которое полностью отображает содержание международных актов. На основе рассмотрения ряда международных универсальных и региональных актов по правам человека раскрывается структура свободы совести как его естественных прав. Доказывается, что современные международно-правовые нормы защиты права на свободу совести являются международными минимальными стандартами этого права. Получило дальнейшее развитие сравнительно-правовое исследование универсальных и региональных и международных организационно-правовых механизмов реализации и защиты этого права. Определяются особенности международно-правовых стандартов этого права на универсальном и региональном уровнях.

С точки зрения науки конституционного права, а также правоприменительной практики рассматриваются механизмы реализации и защиты свободы совести как система эффективных юридических средств реализации, охраны и защиты этого права, а также принципы и стадии правового обеспечения свободы совести в Украине. Анализируется соответствующее законодательство Украины как нормативная основа юридического механизма обеспечения этой свободы.

В диссертации исследуется правовая реализация таких структурных элементов свободы совести человека в Украине как: право принимать религию или другие убеждения по своему выбору; право исповедовать любую религию единолично или совместно с другими; право не исповедовать никакой религии; право изменять свои религиозные или другие убеждения; право на религиозное и (или) светское образование; право на замену отдельных юридических обязанностей, несовместимых с религиозными или иными убеждениями. При этом раскрывается юридическое содержание каждого из упомянутых прав.

Предлагаются конкретные рекомендации по внесению уточнений и дополнений в законодательство Украины о свободе совести, направленные на усовершенствование юридических средств реализации и защиты рассматриваемого права человека.

Ключевые слова: вера, религия, свобода, совесть, свобода совести, свобода вероисповедания, свобода вероисповедания, механизм реализации, механизм защиты.

Bed' V. Human Right of Conscience: Constitutional-Legal Regulation. - Manuscript.

Dissertation for gaining the scientific degree of Doctor of Juridical Science in specialty 12.00.02 - Сonstitutional Law; Municipal Law. - Institute of Legislation of the Verkhovna Rada of Ukraine, Kiev, 2011.

In the dissertation scientific legal and historical sources, texts of constitutions and other normative legal acts are analyzed to explore some problems connected with the constitutional and human right to conscience, the peculiarities of its realization and legal mechanism of its protection. The systematic analysis of philosophic and legal as well as general theoretic aspects of freedom of conscience is carried out.

The concept and content of the terms in the sphere of the freedom of conscience, their correlation, development and features of legal execution are defined. The human right to conscience, its constituent elements, historical periods and stages of development are studied; the position of this right in the system of human constitutional rights and freedoms is defined.

The dissertation provides a comprehensive description of the legislation of Ukraine on the freedom of conscience as normative basis of legal mechanism to realize the freedom of conscience. The content, types and legal means of the realization as well as protection mechanism of some structural elements of the subjective legal human right in question are reviewed. Specific suggestions for the improvement of the legislation of Ukraine on the freedom of conscience are made.

Key words: faith, religion, freedom, conscience, freedom of conscience, freedom of religion, freedom of denomination, realization mechanism, protection mechanism.

Размещено на Allbest.ru