Захист права власності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЦИВІЛЬНО - ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ

1.1 Поняття цивільно-правового захисту

1.2 Класифікація цивільно-правових засобів захисту права власності

РОЗДІЛ ІІ. ОСНОВНІ РЕЧОВО-ПРАВОВІ ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

2.1 Витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикація)

2.2 Негаторний позов

2.3 Позов про виключення майна з опису (звільнення майна від арешту)

2.4 Позов про визнання права власності

РОЗДІЛ ІІІ. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СПЕЦІАЛЬНИХ ТА ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНИХ ЗАСОБІВ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

3.1 Захист права власності за позовами про визнання угод недійсними

3.2 Спеціальні засоби захисту права власності. Обумовлені особливим складом уповноважених і зобов'язаних осіб та надзвичайними ситуаціями

3.3 Зобов'зально-правові засоби захисту права власності (прав та інтересів власників)

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

захист право власність віндикація

ВСТУП

На сьогодні кожна цивілізована держава закріплює за своїми громадянами певні права та обов'язки і намагається створити найсприятливіші умови для їх реалізації. Тому одним з найголовніших завдань держави є захист законних прав громадян. Так, відповідно до ст. 13 Конституції України "держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання". Тобто, виступаючи гарантом реалізації законних прав, держава тим самим забезпечує виконання громадянами обов'язків, покладених на них державою. Оскільки економічною основою кожного суспільства є власність у різних її формах, то одним із найголовніших об'єктів державного захисту виступає саме право власності. При цьому законодавством, зокрема Цивільним Кодексом, громадянам, підприємствам установам та організаціям незалежно від форм власності надаються рівні умови для захисту права власності.

Необхідно зазначити, що дослідження поняття "захист права власності" завжди посідало важливе місце в юридичній науці взагалі і в цивілістичній зокрема, адже на захист права власності прямо чи опосередковано спрямовані норми багатьох галузей права (цивільного, кримінального, адміністративного та ін.). При цьому погляди вчених на це поняття виявилися різними, що зумовлено відмінністю цивільно-правових засобів захисту від інших засобів (кримінально-правових, адміністративно-правових тощо), відсутністю однозначності у законодавчому врегулюванні захисту права власності, наявністю розбіжностей у тлумаченні понять "правовий захист" та "правова охорона" та іншими обставинами.

Цивільно-правовому захистові власності притаманні свої специфічні методи та засоби, які істотно різняться від існуючих в інших галузях права. Безперечно, цивільне право, як і інші галузі права, має на меті виховання громадян і юридичних осіб у дусі поваги до власності інших осіб, утримання від порушень прав власників. Ця мета досягається за допомогою спеціальних цивільно-правових методів та засобів.

Специфіка цивільно-правового захисту права власності насамперед полягає у застосуванні таких юридичних механізмів (засобів чи способів), які забезпечують, як правило, усунення перешкод у здійсненні права власності та відновлення майнового становища потерпілого власника за рахунок майнових благ порушника чи іншої зобов'язаної особи. Цьому не можуть сприяти повною мірою норми інших галузей права, зокрема кримінального, санкції якого в першу чергу спрямовані на особу порушника чи на його майно у вигляді міри покарання (конфіскація, штраф). Більше того, в багатьох випадках потерпіла від злочину особа може бути заінтересована не у притягненні злочинця до кримінальної відповідальності, а у відшкодуванні завданих матеріальних збитків, у поверненні викраденого майна, що досягається вже засобами цивільного права. Саме в цьому і полягають специфіка та переваги цивільно-правового захисту.

Актуальність теми. Одна із актуальних задач цивільного права - пошук шляхів найбільш ефективного використання його суб'єктами правових засобів захисту цивільних прав, зокрема права власності. Можливість застосування суб'єктами цивільного права речово-правових, зобов'язально-правових та спеціальних засобів захисту права власності - найважливіша гарантія розвитку власності та підприємництва в Україні. Зазначені засоби забезпечують належний захист права власності фізичних та юридичних осіб, а у разі неможливості такого захисту - відновлюють порушену майнову сферу, перешкоджають незаконному використанню їхнього майна.

Інститути речово-правових та зобов'язально-правових засобів захисту права власності тісно пов'язані з комплексом складних і на сьогодні спірних у правовій науці питань щодо їх співвідношення та місця серед інших засобів захисту. Важливість вирішення цих питань зумовлено практичним використанням речово-правових та зобов'язально-правових засобів захисту.

Мета дослідження. Метою дослідження є комплексний аналіз правового регулювання речово-правових, зобов'язально-правових та спеціальних засобів захисту права власності, визначення їх місця серед інших цивільно-правових засобів, з'ясування сучасного стану і основних тенденцій розвитку, формулювання висновків та пропозицій щодо вдосконалення цивільного законодавства з питань захисту права власності підприємців.

Об'єкт дослідження. Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у процесі застосування суб'єктами власності зобов'язально-правових та спеціальних засобів захисту права власності, їх юридична природа, особливості та структура.

Предмет дослідження. Предметом дослідження є комплекс теоретичних та практичних проблем, які виникають у процесі застосування суб'єктами власності зобов'язально-правових та спеціальних засобів захисту права власності; їх зміст та практичне застосування; цивільне та господарське законодавство України та іноземних країн із питань захисту права власності.

Методи дослідження. У роботі поєднано загальні та спеціальні методи наукового дослідження: діалектичний, історико-правовий, порівняльно-правовий, системно-структурний.

Діалектичний метод пізнання дозволив простежити еволюцію та взаємозв'язок проблем формування правової бази зобов'язально-правових та спеціальних засобів захисту права власності.

Історико-правовий використовувався для дослідження становлення та розвитку зобов'язально-правових та спеціальних засобів захисту права власності.

Порівняльно-правовий метод встановлював спільне та відмінне у врегулюванні зобов'язально-правових та спеціальних засобів захисту права власності в законодавствах країн ближнього зарубіжжя, країн континентальної Європи та загального права.

За допомогою системно-структурного методу виявлено зв'язок усіх складових частин зобов'язально-правових та речово-правових способів захисту права власності, узгоджено функціонування та особливості застосування, визначено місце та співвідношення з іншими цивільно-правовими засобами захисту права власності.

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЦИВІЛЬНО - ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ

1.1 Поняття цивільно-правового захисту

Кожна цивілізована держава закріплює за своїми громадянами певні права та обов'язки і намагається створити найсприятливіші умови для їх реалізації. Тобто, виступаючи гарантом реалізації законних прав, держава тим самим забезпечує виконання громадянами обов'язків, покладених на них державою. Оскільки економічною основою кожного суспільства є власність у різних її формах, то одним із найголовніших об'єктів державного захисту виступає саме право власності. Тому захист і охорона права власності є однією з найголовніших функцій держави.

Держава забезпечує захист права усіх суб'єктів права власності (ст. 13 Конституції України). Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності (ст. 41 Конституції України).

Ці положення основного закону щодо охорони права власності набули розвитку і втілення в Цивільному кодексі України. Головна мета цивільно-правового захисту -- відновлення порушеного права, відновлення попереднього майнового стану особи, права якої було порушено.

У ЦК України, хоч і немає визначення поняття захисту права власності, але визначаються порядок та засоби (способи) захисту або відновлення порушеного права. Так, у ст. 386 ЦК України зазначається, що "власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню".

Необхідно зазначити, що дослідження поняття "захист права власності" завжди посідало важливе місце в юридичній науці взагалі і в цивілістичній зокрема, адже на захист права власності прямо чи опосередковано спрямовані норми багатьох галузей права (цивільного, кримінального, адміністративного та ін.). При цьому погляди вчених на це поняття виявилися різними, що зумовлено відмінністю цивільно-правових засобів захисту від інших засобів (кримінально-правових, адміністративно-правових тощо), відсутністю однозначності у законодавчому врегулюванні захисту права власності, наявністю розбіжностей у тлумаченні понять "правовий захист" та "правова охорона" та іншими обставинами.

Цивільно-правовому захистові притаманні свої специфічні методи та засоби, які істотно різняться від існуючих в інших галузях права. Безперечно, цивільне право, як і інші галузі права, має на меті виховання громадян і юридичних осіб у дусі поваги до власності інших осіб, утримання від порушень прав власників. Ця мета досягається за допомогою спеціальних цивільно-правових методів та засобів.

Специфіка цивільно-правового захисту права власності насамперед полягає у застосуванні таких юридичних механізмів (засобів чи способів), які забезпечують, як правило, усунення перешкод у здійсненні права власності та відновлення майнового становища потерпілого власника за рахунок майнових благ порушника чи іншої зобов'язаної особи. Цьому не можуть сприяти повною мірою норми інших галузей права, зокрема кримінального, санкції якого в першу чергу спрямовані на особу порушника чи на його майно у вигляді міри покарання (конфіскація, штраф). Більше того, в багатьох випадках потерпіла від злочину особа може бути заінтересована не у притягненні злочинця до кримінальної відповідальності, а у відшкодуванні завданих матеріальних збитків, у поверненні викраденого майна, що досягається вже засобами цивільного права. Саме в цьому і полягають специфіка та переваги цивільно-правового захисту.

Досить поширеною у юридичній літературі є позиція, згідно з якою правовий захист охоплює всю систему правових засобів, спрямованих на забезпечення та здійснення відповідних цивільних прав. Один з виразників цієї позиції Г. М. Стоякін зазначив, що правовий захист включає в себе:

- видання норм, які встановлюють права та обов'язки, визначають порядок їх здійснення та захисту і загрожують застосуванням санкцій;

- діяльність суб'єктів зі здійснення своїх прав та захисту суб'єктивних прав;

- попереджувальну діяльність державних та громадських організацій та діяльність з реалізації правових санкцій. У даному разі автор дав широке тлумачення правового захисту.

Представники другої позиції пропонують розглядати правовий захист як систему юридичних норм, спрямованих на попередження правопорушень та усунення їх наслідків. За такого підходу правовий захист фактично ототожнюється з правовим інститутом, норми якого забезпечують реалізацію захисних функцій щодо існування та здійснення відповідних прав.

Представники цивільного процесуального права з цілком зрозумілих міркувань обмежують правовий захист діяльністю суду чи інших юрисдикційних органів із попередження та відновлення порушеного права.

Вирішуючи проблему змісту правового захисту переважна частина юристів дійшла висновку про те, що при цьому слід розмежовувати поняття "правовий захист" і "правова охорона", вкладаючи в них різний зміст. На їх думку, правовий захист є лише складовою частиною правової охорони, до якої мають включатися лише засоби, пов'язані з реалізацією особою права на захист. Охорона цивільних прав та інтересів має місце на етапі до їх порушення, а цивільно-правовий захист - після їх порушення.

Отже, підсумовуючи сказане, можна зазначити, що цивільно-правовий захист права власності -- це система активних заходів, що їх застосовують власник, компетентні державні чи інші органи, спрямована на усунення порушень права власності, покладення виконання обов'язку з відновлення порушеного права на порушника. Така система захисних заходів водночас є складовою частиною загальноправового механізму захисту права власності.

1.2 Класифікація цивільно-правових засобів захисту права власності

У ст. 16 ЦК перелічені основні засоби захисту цивільних прав, які тією чи іншою мірою стосуються і захисту права власності. При цьому їх перелік не є вичерпним, вони можуть конкретизуватися, доповнюватися іншими актами цивільного законодавства. Дана стаття визначає головним чином ті засоби цивільно-правового захисту, які є універсальними для багатьох інститутів цивільного права або найбільш застосовуваними у судовій практиці. Спеціальні засоби захисту цивільних прав, передбачені нормами окремих цивільно-правових інститутів, не входять до зазначеного переліку, оскільки він призначений для встановлення загальних засад захисту цивільних прав.

Цивільно-правові засоби захисту цивільних прав досить неоднорідні за своїм змістом та умовами застосування. Одні з них спрямовані на захист права власності безпосередньо, інші - опосередковано. Однак законодавство не передбачає певної класифікації засобів захисту права власності. Тому в літературі висловлюються досить різні погляди щодо такої класифікації. Тим не менше, найбільш поширеним є поділ цивільно-правових засобів захисту права власності на речово-правові й зобов'язально-правові, який довів свою доцільність своїм багатовіковим існуванням, адже він був відомий ще римському приватному праву. Речово-правові засоби захисту спрямовані на захист суб'єктивного права власності як абсолютного цивільного права громадян чи організацій, які на момент порушення права не перебувають у договірних чи інших зобов'язальних відносинах з порушником. Характерними ознаками таких засобів є те, що вони покликані захистити право власності, а також інше речове право на майновий об'єкт, що є індивідуально визначеним і зберігся в натурі. Зобов'язально-правові способи захисту мають на меті захист інтересів власника як учасника зобов'язальних відносин і розраховані на випадки порушення цих прав особою, яке знаходиться із власником чи іншим носієм цивільного права в договірних чи інших зобов'язальних правовідносинах. Зобов'язально-правові засоби відзначаються відносним характером взаємовідносин сторін, а також тим, що об'єктом захисту можуть бути будь-які речі та майнові права. Наприклад, якщо права вимоги не можуть бути об'єктом речово-правових засобів захисту, то цю проблему можна вирішити за допомогою зобов'язально-правових засобів. Однак, незважаючи на усталеність такої класифікації, єдності щодо входження до неї конкретних засобів захисту не існує.

Безумовно, поділ засобів захисту права власності на речові й зобов'язальні є простим і зрозумілим. Але сьогодні він не може охопити все розмаїття заходів, передбачених у сучасному законодавстві, які прямо чи опосередковано спрямовані на усунення порушень права власності. Тому пропонується класифікувати цивільно-правові засоби захисту права власності таким чином.

Першу групу складають основні речово-правові засоби захисту, до яких належать: віндикаційний та негаторний позови.

Другу групу становлять допоміжні речово-правові засоби захисту - позов про визнання права власності й позов про виключення майна з опису.

До третьої групи належать зобов'язально-правові засоби, а саме: засоби захисту права власності в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору; повернення речей, наданих у користування за договором); засоби захисту права власності в деліктних зобов'язаннях; позови про повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна.

Четверту групу становлять спеціальні засоби захисту, до якої входять: позови про визнання угоди недійсною; позови про захист прав співвласника у випадку виділу, поділу та продажу спільного майна; засоби захисту права власності померлих та осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими, та інші засоби захисту.

РОЗДІЛ ІІ. ОСНОВНІ РЕЧОВО-ПРАВОВІ ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

2.1 Витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикація)

Найважливішим цивільно-правовим засобом захисту права власності є віндикація - витребування власником майна з чужого незаконного володіння. Так відповідно до ст.. 387 ЦК України ”власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним”. Такий позов називається віндикаційним. Отже, віндикаційний позов - це позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Зазначений засіб захисту права власності застосовується в тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти й користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває з його володіння. В цивільно-правовій літературі зазначений засіб захисту отримав назву "віндикація".

Згідно зі ст. 387 ЦК, власник має право реалізувати своє право на захист шляхом звернення до суду з вимогою про витребування свого майна з чужого незаконного володіння з дотриманням вимог, передбачених Цивільним кодексом.

Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник (фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів). Водночас законодавство надає право звертатися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а й іншим особам, у яких майно власника перебувало у законному володінні за відповідною правовою підставою ("титулом").

Титульними володільцями вважаються особи, які володіють майном за цивільно-правовими договорами (майнового найму (оренди), підряду, зберігання, застави та ін.), особи, які володіють майном на праві господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом. Зрозуміло, що позивач має підтвердити своє право власності на витребувану річ або інше титульне право на річ, посилаючись на ті чи інші докази (свідоцтво про право власності, свідоцтво про право на спадщину, технічний паспорт на автомашину, довіреність на розпорядження майном, договір тощо). У випадку, коли власник (титульний володілець) не може надати такі документи у зв'язку з їх втратою або його права власності оспорюється відповідачем, у позові також має закладатися вимоги про визнання права власності. Не є безспірним доказом належності майна юридичній особі на праві власності, на праві повного господарського відання чи праві оперативного управління перебування майна на її балансі, оскільки останній є формою ведення бухгалтерського обліку (Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності" від 2 квітня 1994 р. // Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. - 1996. - N 1. - С. 158 - 164.), а не правовстановлюючим документом, що безпосередньо засвідчує право власності. Однак факт перебування майна на балансі підприємства (організації) суди можуть розглядати як один із доказових засобів з урахуванням правової підстави зарахування його на баланс, особливостей майна та інших обставин.

Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна. При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, які придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала права ним розпоряджатися.

Віндикаційний позов має ґрунтуватися не лише на нормах матеріального права. Він повинен відповідати також вимогам процесуального права, зокрема, які визначають процесуальні вимоги до будь-якого позову. Це дані про суд, позивача і відповідача; зміст позовних вимог; обґрунтування позовних вимог; докази, що підтверджують позов.

Юридична наука виділяє два основні елементи, що визначають сутність будь-якого позову - предмет і підставу (Скворцов О. Ю. Вещные иски в судебно-арбитражной практике. - М., 1998. - С. 22 - 27.). Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

Таким чином, предмет віндикаційного позову становить вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном не власника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння.

Важливою умовою звернення з віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобов'язально-правових відносин, що однак не завжди враховується у судовій практиці. За таких обставин, позов мав би бути задоволений за іншим правовим обґрунтуванням.

Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння (це факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, перебування його в натурі у відповідача та ін.). З позицій процесуального права ці та інші обставини становлять предмет доказування.

2.2 Негаторний позов

Порушення прав власника можуть полягати не тільки у позбавленні його володіння річчю. Як відомо, власнику крім права володіння належить ще й право користування та розпорядження річчю. Ці права власника теж можуть бути порушені.

Можливі випадки, коли власник здійснює своє право володіння річчю, але хтось перешкоджає йому користуватися або розпоряджатися нею.

Так, у судовій практиці зустрічаються справи за позовами, які пред'являють власники будинків до осіб, які самовільно зайняли те чи інше нежиле приміщення в їхніх будинках. У цих випадках власник продовжує володіти будинком, але йому перешкоджають користуватися якоюсь частиною будинку, а це може перешкодити власнику здійснити і право розпорядження.

Відповідно до ст. 391 ЦК України ”власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном”.

Право власності може бути також порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Відповідно до цієї статті, власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном. Зазначений позов отримав у літературі назву "негаторний".

Однією з особливостей цього позову, як правило, є відсутність спорів з приводу належності позивачу майна на праві власності чи іншому титулі. В протилежному випадку власник має право звернутися до суду з двома вимогами - про визнання права власності на майно та усунення перешкод у здійсненні щодо нього правомочностей.

Позивачем негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.

Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Крім того, негаторний позов має на меті усунення тривалих порушень зазначених повноважень власника, а не тих, що мали місце в минулому, що обумовлює непоширення на вимоги за негаторним позовом строків позовної давності.

Однією з умов подання негаторного позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Якщо ж на час подання позову порушення припинилися, то й відпадає підстава для пред'явлення негаторного позову. Власник має право у даному випадку вимагати лише відшкодування збитків або застосувати інший спосіб захисту свого права. Другою умовою застосування негаторного позову має бути відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, адже в разі наявності таких відносин власник здійснює захист порушеного права власності зобов'язально-правовими засобами.

Негаторним є також позов власника про усунення перешкод у здійсненні користування майном третіми особами, в яких існували підстави для цього, але вони згодом відпали (наприклад, у разі визнання угоди недійсною, припинення договору за угодою сторін та ін).

Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення третьою особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Проте, на жаль, ст. 391 ЦК не встановлює ознаку протиправності дій особи. У судовій практиці відзначається про необхідність наявності протиправності у діях особи-відповідача. Так, у п. 7 інформайційного листа ВАСУ "Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом" від 31.01.2001 р. Зазначається, що для подання негаторного позову не вимагається, щоб перешкоди до здійснення права користування й розпорядження були результатом винних дій відповідача чи спричиняли збитки, достатньо, щоб такі дії (бездіяльність) об'єктивно порушували права власника і були протиправними.

В судовій практиці позивачі, як правило, не називають позов про усунення перешкод у здійсненні права власності негаторним, а лише зазначають конкретний зміст вимог, що не перешкоджає розгляду їх судом. Однак важливо, щоб позов про усунення перешкод у здійсненні власником правомочностей користування чи розпорядження відповідав вимогам цивільного процесуального законодавства, зокрема ст. 119 ЦПК України та ст. 54 ГПК України, тобто щоб він відповідав усім формальним вимогам процесуального права і містив усі основні елементи цивільно-правового позову, якими, як вже зазначалося, є його предмет і підстава.

Предмет негаторного позову становитиме вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом (шляхом звільнення виробничих приміщень власника від неправомірного перебування у них майна третіх осіб, виселення громадян з неправомірно займаних жилих приміщень власника, знесення неправомірно збудованих споруд, накладення заборони на вчинення неправомірних дій щодо майна власника тощо).

Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей. При цьому для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. Таким чином, право власності як абсолютне право має захищатися лише при доведенні самого факту порушення.

Наприклад, у негаторному позові можуть бути закладені вимоги:

- про виселення з безпідставно займаного приміщення;

- про звільнення безпідставно займаних адміністративно-виробничих приміщень;

- про звільнення земельної ділянки від самовільно зведених споруд шляхом їх знесення чи усунення інших перешкод у користуванні земельною ділянкою;

- про вчинення порушником дій, спрямованих на ліквідацію перешкод у користуванні майном (наприклад, зниження поверховості будинку, знесення дамби та відновлення попереднього русла річки);

- про припинення певних дій чи робіт (наприклад, про заборону спорудження дамби, про будівництво багатоповерхового будинку чи промислового комплексу, прокладення залізниці в густонаселеному районі).

2.3 Позов про виключення майна з опису (звільнення майна від арешту)

Накладення арешту на майно застосовується як спосіб забезпечення цивільного позову (ст. 152 ЦПК України, ст. 67 АПК України). Відповідно до ст. 186 КПК України при обшуку або виїмці можуть бути вилучені предмети і документи, які мають значення для справи, а також цінності і майно обвинуваченого або підозрюваного з метою забезпечення цивільного позову або можливої конфіскації майна, які у встановленому порядку перелічуються у протоколі обшуку або виїмки чи в доданому до нього опису. Опис майна здійснюється також у порядку вжиття заходів щодо охорони спадкового майна державним нотаріусом або посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів, що оформляється у встановленому порядку актом опису майна (пункти 95--107 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, пункти 47-- 60 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів України).

Позивачами за таким позовом можуть бути особи, які вважають, що описане майно належить їм, а не боржникові, можуть звернутись до суду з позовом до стягувача і боржника про визнання права на описане майно і про виключення цього майна з опису (ст. 385 ЦПК України). Потреба у поданні такого позову виникає тому, що накладення арешту на майно та включення його до опису супроводжується встановленням обмежень у його правовому режимі і, нарешті, може призвести до звернення стягнення на нього, конфіскації тощо. Ці обмеження можуть полягати у наступному.

По-перше, власник може бути позбавлений на певний період можливості здійснювати усі правомочності (володіння, користування і розпорядження), якщо майно вилучене у боржника, обвинувачуваного, підсудного чи інших осіб і передане на зберігання стороннім особам або спеціальним організаціям.

По-друге, описане майно, наприклад, жилий будинок, може бути залишене у володінні та користуванні боржника, обвинуваченого, підсудного із застосуванням заборони на здійснення розпорядження цим майном.

По-третє, може бути накладена заборона на користування і розпорядження описаним майном, без вилучення із володіння боржника чи інших уповноважених осіб.

Найповніше врегульовано відносини щодо опису майна, його зберігання і реалізації у ЦПК України (статті 379--385).

Опис майна боржника-громадянина проводить судовий виконавець (нині ці функції виконує створювана державна виконавча служба) в кількості, необхідній для задоволення стягнення і покриття витрат, пов'язаних з виконанням рішення. Описане майно передається на зберігання боржникові під розписку на акті опису або спеціальним охоронцям. Вилучені у боржника валютні цінності, ювелірні та інші побутові вироби з золота, срібла, платини та металів платинової групи, дорогоцінних каменів і перлів здаються на зберігання в установу Національного банку України, облігації -- на зберігання до установи Ощадного банку України, а грошові суми вносяться на депозитний рахунок районного (міського) суду.

Стаття 126 КПК України визначає порядок забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Відповідно до цієї статті майно, на яке слідчий накладає арешт, описується і вилучається у обвинувачуваного чи підозрюваного або осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за його дії, або передається на зберігання представникам підприємств, установ, організацій або членам родини обвинувачуваного чи іншим особам.

З позовом про виключення майна з опису мають право звертатися особи, дії яких не спричинили накладення арешту на майно, але, на думку яких, до опису включено належне їм майно. Ними можуть бути члени сім'ї боржника, обвинуваченого, інші особи. Щодо самого боржника, обвинуваченого, то вони можуть захистити свої інтереси та оспорити законність опису майна в ході розгляду справи, порушеної у зв'язку з їх діями.

У судовій практиці особливо поширені позови про виключення з опису майна, яке становить спільну власність позивача і відповідача. У таких випадках суду належить визначити частку позивача в спільному майні і вилучити її з опису, оскільки зверненню стягнення чи можливій конфіскації підлягає лише те майно, яке є власністю боржника, обвинуваченого, засудженого.

Як зазначив Пленум Верховного Суду України у своїй Постанові "Про судову практику в справах про виключення майна з опису" від 27 серпня 1976 p.1 (з наступними змінами), якщо згідно з вироком підлягає конфіскації конкретне майно, що становить спільну сумісну власність подружжя, членів сім'ї чи селянського (фермерського) господарства, позови інших учасників спільної власності про виключення майна з опису їх частки цього майна можуть бути задоволені, якщо не залишилось іншого спільного майна або його залишилось менше, ніж припадає на їх частку.

Однак така позиція Пленуму є певною мірою непослідовною, адже в Постанові нічого не сказано в цьому аспекті про спільну часткову власність, яка, до речі, також може виникати між подружжям, членами сім'ї, членами фермерського господарства тощо.

При розгляді справ про виключення майна з опису має враховуватися також джерело створення спільної власності. Так, відповідно до ст. 31 КпШС України, ст. 380 ЦПК України при відшкодуванні шкоди, заподіяної злочином одного з подружжя, стягнення може бути звернено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, коли вироком суду в кримінальній справі встанорлено, що його було придбано на кошти, здобуті злочинним шляхом. Отже, за таких обставин позивачеві може бути відмовлено у виключенні з опису його частки у спільній власності.

У справах про виключення майна з опису завжди залучається два або більше відповідачів: боржник; особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, в необхідних випадках -- особа, якій було реалізовано майно. Коли ж опис проводився для забезпечення конфіскації чи стягнення майна на користь держави, відповідачем притягується відповідний фінансовий орган (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 серпня 1976 p.).

У юридичній науці немає єдності щодо правової природи позовів про виключення майна з опису (звільнення майна з-під арешту). В одних випадках такий позов розглядають як різновид віндикаційного, в інших -- як негаторний позов'. Іноді його відносять до позову про визнання права власност2.

Виходячи з вищенаведеного аналізу, можна зазначити, що кожна з наведених точок зору може бути правильною, але лище в певній ситуації, тобто залежно від змісту обмежень, встановлених щодо описаного майна. Так, якщо позивач внаслідок опису майна позбавлений усіх трьох правомочностей, то позов може мати ознаки віндикаційного позову (наприклад, у разі вилучення описаного майна і передачі його на зберігання спеціальним охоронцям). Якщо ж щодо описаного майна застосовано заборону на його використання чи розпорядження, то позов матиме ознаки негаторного позову.

Щодо визнання позову про виключення майна з опису самостійним речовим позовом про визнання права власності, то для такого твердження немає достатніх підстав, оскільки звернення до суду лише з вимогою про визнання права власності на описане майно не може забезпечити виключення його з опису. Тому, як правило, в позові мають міститися дві вимоги: про визнання права власності (володіння) на описане майно та виключення його з опису. Власне про це прямо сказано в ст. 385 ЦПК України, згідно з якою, особи, які вважають, що описане майно належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом до стягувача і боржника про визнання права на описане майно і про виключення цього майна з опису.

2.4 Позов про визнання права власності

Відповідно до ст. 392 ЦК України “власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності”.

Позов про визнання права власності на майно необхідний позивачеві тоді, коли у інших осіб виникають сумніви у належності йому цього майна, створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв'язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлюючих документів на жилий будинок, автомашину тощо. За таких обставин, коли суб'єктивне право власності ще безпосередньо інші особи не порушили, особа може звернутися до суду з заявою про визнання права власності, яка матиме самостійне правове значення і не вимагатиме винесення якогось зобов'язуючого рішення для інших осіб, оскільки у такому випадку навіть відсутня така сторона, як відповідач, адже така заява розглядатиметься в порядку окремого провадження (справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення - ст. 256 - 259 ЦПК), сторонами у справі виступатимуть заявник (власник майна) та інші заінтересовані особи. На жаль, в ЦПК не визначено коло осіб, які можуть виступати заінтересованими особами у таких справах, що викликає проблеми у практиці вирішення таких спорів. У разі, якщо заінтересована особа заявляє про порушення спору про право, суддя залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (п. 6 ст. 235 ЦПК).

Відповідно до п. 17 Постанови Пленуму ВСУ "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення" N 5 від 31.03.95 факт володіння громадянином жилим будинком на праві власності встановлюється судом, якщо у заявника був правовстановлюючий документ на цей будинок, але його втрачено і немає можливості підтвердити наявність права власності не в судовому порядку. В таких справах заявник має подати докази про відсутність можливості одержання чи відновлення відповідного документу про право власності та про те, що на підставі цього документа жилий будинок належав йому на праві власності. Заяви про встановлення факту володіння будинком на праві власності не підлягають розгляду в порядку окремого провадження, якщо будівництво не було закінчено і будинок не був прийнятий в експлуатацію або його було збудовано самовільно чи зареєстровано за іншою особою.

Однак, на жаль, норми ЦПК України про позовне провадження не передбачають безпосередньо звернення до суду з позовом без визначення особи відповідача. Не дають відповіді на це питання і норми ЦПК про окреме провадження.

Між тим потреба у пред'явленні позовів про визнання права власності все-таки існує. Нині набули поширення позови профспілкових організацій про визнання права власності на набуте ними майно, яке в продовж багатьох десятиліть, особливо в радянський період, формувалося за рахунок членських внесків, коштів державного бюджету, державних підприємств, інших джерел і до прийняття Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік (1961 р.) належало на праві "відання", а після їх введення в дію - на праві профспілкової власності, суб'єктом якої виступала вся профспілкова організація СРСР як багатоланкова система, яку утворювали первинні, обласні, галузеві, республіканські ланки (організації), наділені правами юридичної особи.

З розпадом Союзу РСР, проголошенням незалежності України, прийняттям нового законодавства ринкової орієнтації відбулися зміни в конструкції та її перерозподіл між окремими професійними спілками, їх об'єднаннями, що мали статус юридичної особи, які закріплювалися відповідними рішеннями профспілкових організацій, статутами. Водночас Верховна Рада України прийняла низку постанов ("Про майнові комплекси і фінансові ресурси громадських організацій колишнього СРСР, розташованих на території України" від 10.04.92 р., "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" від 04.02.94 р. та ін.), а врешті - Закон України від 22 лютого 2007 р. "Про мораторій на відчуження майна, яке перебуває у володінні Федерації професійних спілок України", норми яких фактично спрямовані на повне чи часткове обернення профспілкового майна у державну власність. Відповідно професійні спілки, їх об'єднання стали вживати заходів, спрямованих на упорядкування відносин власності, на формалізацію права власності на належне їм майно шляхом його реєстрації в державних органах, звернень до суду.

Слід звернути увагу на деякі суперечності у вирішення спорів про визнання права власності, які розглядаються в порядку цивільного та господарського судочинства.

Так, ст. 41 ГПК передбачає лише одну форму господарського провадження - позовне провадження. Відтак, виникає питання, яким чином розглядати справи про визнання права власності в господарському процесі у разі, якщо підставою для звернення позивача з таким позовом є відсутність правовстановлюючих документів, що засвічують право власності та відсутній спір про приналежність йому права власності (ніхто його не оспорює, не заперечує). Відтак виникає ситуація, за якої неможливо залучити до участі у справі відповідача, у зв'язку з його відсутністю. Наприклад, юридичною особою було втрачено правовстановлюючі документи, які б засвідчували її право власності на будівлю, і такий документ не може бути виданий органом державної реєстрації прав власності на об'єкти нерухомості у зв'язку з тим, що такий документ видавався 20 - 30 років тому і з певних причин в архівах не збереглося такого документа. Чи можна притягнути орган державної реєстрації прав власності на об'єкти нерухомості в якості відповідача за даним позовом? Адже такий орган може і не заперечувати той факт, що такий документ видавався (у справі на таку будівлю містяться дані про те, що вона зареєстрована за даною юридичною особою, проте відсутні правовстановлюючі документи). Чи можливо такий орган повинен притягатися до участі у справі лише у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог. Проте хто тоді буде виступати відповідачем за даним позовом?

Необхідно зазначити, що вимоги про визнання права власності у переважній більшості випадків не є самоціллю позивачів, а відтак - єдиним предметом позову. Як правило, такі вимоги супроводжують позови про витребування майна з чужого незаконного володіння, про усунення порушень права власності, не пов'язаних з порушенням володіння, про виключення майна з опису та ін. Отже, за таких умов, вимоги про визнання права власності є лише передумовою для досягнення позивачем кінцевої мети позову (повернути майно у своє володіння, усунути перешкоди у користуванні чи розпорядженні майном тощо). Звичайно, спеціальне визнання судом права власності на майно необхідне тоді, коли щодо його належності у позивача відсутні правовстановлюючі документи, коли це право оспорює відповідач.

На доцільність поєднання в одному позові кількох позовних вимог звернув увагу судів Пленум Верховного Суду України, який у своїй постанові "Про судову практику в справах про виключення майна з опису" від 27 серпня 1976 р. наголосив, що оскільки згідно зі ст. 144 ЦПК позивач має право об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних між собою, в одному провадженні можуть розглядатися вимоги про визнання права власності на майно і виключення його з опису (п. 9). Звичайно, що такий підхід у формулюванні позовних вимог цілком прийнятний і в інших випадках, адже це дає змогу сторонам і суду уникнути розгляду кількох позовних вимог у кількох судових процесах, а відтак заощаджується процесуальний час.

Водночас можливі позови про визнання права власності, в яких є конкретні відповідачі. Такими можуть бути позови одного з подружжя про визнання права роздільної чи спільної власності на те чи інше майно, позови про визнання права власності на майно, створене відповідно до договорів про сумісну діяльність, якщо це право не визнається співвласником (співвласниками), учасником (учасниками) такого договору.

Такі позови можливі як за участю громадян, так і за участю юридичних осіб. При цьому, якщо позивачем і відповідачем у спорі є державні підприємства чи установи, то позовна вимога має формулюватися про визнання права повного господарського відання або права оперативного управління (роз'яснення Президії ВАСУ "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності" від 2 квітня 1994 р. N 02-5/225 // Збірник офіційних документів Вищого арбітражного суду України. - К., 1997. - С. 94).

Позивачем позову про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних правовідносин (фізична, юридична особи, держава, територіальна громада), який вважає себе власником (суб'єктом права повного господарського відання або права оперативного управління) певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб, претензіями на це майно третіх осіб, необхідністю одержати правовстановлювальні документи. Відповідачем даного позову може бути будь-яка особа, яка сумнівається у приналежності майна позивачу, або не визнає за позивачем права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Застосування позову про визнання права власності можливе лише за умови, що особи (йдеться про осіб, які не визнають, заперечують та оспорюють право власності) не перебувають із власником у зобов'язальних правовідносинах. Позиція складачів даної норми цілком зрозуміла: права, у тому числі право власності осіб, які перебувають у зобов'язальних правовідносинах, мають захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов'язального права.

Вимога про визнання права власності може бути додатковою до іншої вимоги, наприклад, до позову про витребування майна з чужого незаконного володіння, про усунення порушень права власності, не пов'язаних з порушенням володіння, про виключення майна з опису та ін. Спеціальне визнання судом права власності на майно необхідне тоді, коли щодо його приналежності в позивача відсутні необхідні правовстановлюючі документи, коли це право оспорюється відповідачем.

Отже, як свідчить аналіз чинного законодавства і практики його застосування, вимоги про визнання права власності можуть мати складну юридичну природу, а відтак можуть:

1) бути предметом самостійного позову;

2) поєднуватися з позовами про визнання правочинів недійсними, позовами, що випливають із зобов'язальних правовідносин, що мають вважатися основними, а вимоги про визнання права власності - додатковими.

Таким чином, позов про визнання права власності не варто ототожнювати з віндикаційним чи негаторним позовом. Він може бути самостійним або додатковим (супутнім) позовом до іншого речового позову.

РОЗДІЛ ІІІ. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СПЕЦІАЛЬНИХ ТА ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНИХ ЗАСОБІВ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

3.1 Захист права власності за позовами про визнання угод недійсними

Незважаючи на те, що загальними засадами цивільного законодавства передбачена презумпція правомірності договору, виникають випадки, коли майно придбане за договором може бути вилучене. Перед законними власниками майна все частіше постає необхідність захисту своїх прав в судовому порядку шляхом визнання правочину (договору) недійсним і застосування наслідків його недійсності чи витребування майна у незаконного володільця.

Аналізуючи цивільне законодавство України, необхідно звернутись до ст. 16 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України), яка закріплює способи захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема, визнання правочину недійсним. Метою звернення до суду є застосування наслідків його недійсності - реституції (ст. 216 ЦК України). Узагальнення практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними Верховного Суду України (далі - Узагальнення) звертає увагу на те, що реституцію цілком можна вважати окремим способом захисту цивільних прав, які порушуються у зв'язку з недійсністю правочину, оскільки у ст. 16 ЦК України немає вичерпного переліку способів захисту цивільних прав. Необхідно також пам'ятати про речово-правовий засіб захисту права власності, такий як витребування майна з чужого незаконного володіння. Віндикаційний позов базується на визнанні права власності абсолютним правом, яке не втрачається з незаконним вибуттям речі з володіння власника і переходом до інших осіб. Предметом позову є вимога власника повернути саме ту річ, яка вибула з його законного володіння.

На практиці часто виникають ситуації, коли майно вибуло з володіння власника проти його волі і було передано недобросовісним набувачем за відплатним договором добросовісному набувачу. Останнім міг бути укладений ще один договір купівлі - продажу, предметом якого є спірне майно.

Розглянувши вказаний приклад більш детально, можна зробити певні висновки. Між власником майна і недобросовісним набувачем було укладено договір з так званими вадами волі (правочин, укладений під впливом обману, насильства, тяжкої обставини, чи інші). Такі правочини можуть бути визнані судом недійсними з тих підстав, що правочин відображає не волю його сторони, а волю іншої особи, яка певним чином впливала на учасника правочину. Наявність волі і волевиявлення учасника під час укладення правочину є обов'язковою умовою дійсності правочину. Зважаючи на вищесказане, важливо встановити факт вибуття майна з володіння власника проти його волі. Адже, відчуження власником майна третій особі за відсутності волі дає підстави для подання позову про витребування майна в добросовісного набувача (ст. 388 ЦК України).

З метою практичного застосування норм закону і кращого розуміння вчинення необхідних дій для захисту прав власності необхідно звернутись до судової практики. В Узагальненні розглянуто питання щодо застосування правових наслідків недійсності правочину. Верховний Суд України звертає увагу на конкуренцію між реституцією та віндикацією. Та, нажаль, не зі всіма висновками Верховного Суду України можна погодитись.

Узагальнення рекомендує визнавати недійсним не всі правочини, які були укладені щодо спірного майна, а лише перший, і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача, якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька. Проте, з такою думкою можна погодитись лише частково, адже майно не знаходиться у володінні недобросовісного набувача, отже, визнаючи недійсним договір між власником і недобросовісним набувачем, застосувати реституцію фактично неможливо.

Посилаючись на презумпцію чинності правочину, майно може бути витребуване у набувача (в тому числі, добросовісного) лише у випадку визнання договору недійсним. Необхідно зазначити, що добросовісний набувач може набути право власності на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (ст. 382 ЦК України). Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК). Оскільки позивач просить визнати недійсним лише перший договір і в судовому порядку не визнає договір між добросовісними набувачами недійсним, то немає підстав вважати цей договір недійсним. Таким чином, майно має вилучатись у добросовісного набувача, навіть не зважаючи на те, що договір, за яким він набув це майно, є дійсним.