Захист права власності

Варто звернути увагу на положення Узагальнення, відповідно до якого, застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення ст. 216 ЦК України, є ефективним тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і першого покупця (набувача). Хоча, ч. 3 с. 215 ЦК України передбачає можливість визнання судом недійсності правочину за позовом не лише сторони правочину, а і іншої заінтересованої особи. Отже, власник може звернутись з позовом про визнання недійсним правочину між ним і недобросовісним набувачем майна, а також наступних правочинів, які були укладені після недійсного правочину.

Якщо звернутись до судової практики, то можна простежити результати вирішення таких справ. Власник майна подає позов про визнання недійсним правочину, укладеного поза його волею між ним і недобросовісним набувачем і кожного наступного правочину. Починаючи з першого, суд визнає недійсним кожний наступний договір, до кожного з них застосовується реституція. Як результат - повернення майна законному власнику. Слід врахувати, що Роз'яснення «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» Вищого арбітражного суду України від 12.03.99 з всіма наступними змінами (далі - Роз'яснення) містить положення, в якому вказано, що наслідки недійсності угод підлягають застосуванню лише стосовно сторін даної угоди, тому на особу, яка не є стороною угоди, не може бути покладено обов'язок щодо повернення майна за угодою, у якій вона не брала участі. Водночас, відповідно до Роз'яснення, особа-учасник визнаної недійсною угоди не позбавлена права вимагати виконаного її контрагентом від третьої особи, що не є стороною угоди, як отриманого без належних правових підстав. Відтак, Верховний Суд України не вважає цей підхід правильним і вбачає в таких діях конкуренцію між реституцією та віндикацією.

Як вбачається зі ст. 392 ЦК України, власник майна має право пред'явити позов про визнання права власності. Так, недоцільно ототожнювати позов про визнання права власності на майно з віндикаційним позовом. Спеціальне визнання судом права власності необхідне тоді, коли щодо його належності у позивача відсутні правовстановлюючі документи, коли це право оспорюється або не визнається іншими особами. Крім того, подання лише віндикаційного позову може викликати певні незручності на стадії виконання рішення суду. Звертаючись до Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22 грудня 1995р. (далі - Постанова), варто відзначити, що Постанова передбачає розгляд судами справ за позовом, що об'єднує вимоги про визнання права власності на майно і про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Узагальнення містить ще одне положення, з яким важко погодитись, а саме: «У разі задоволення віндикаційного позову суд повинен вирішити питання про відшкодування добросовісному набувачеві понесених ним витрат на придбання майна. Такі витрати має бути стягнено зі сторони, яка отримала кошти за недійсним правочином, або з особи, яка є винною в недійсності правочину».

Перш за все, необхідно звернути увагу на те, що таке положення не передбачено законодавством України. Тому не зовсім зрозуміло, на яку норму права посилатиметься суд застосовуючи вищезгадане положення Узагальнення. Також виникає питання, хто повинен відшкодовувати витрати добросовісному набувачу. Аналізуючи положення Узагальнення, можна прийти до висновку, що винною у недійсності правочину особою є недобросовісний набувач. Але залишається не зрозумілою підстава залучення до участі у справі недобросовісного набувача, оскільки власник подає віндикаційний позов до добросовісного набувача. Проте, можливим є подання позову добросовісного набувача до винної особи про стягнення збитків. З іншої сторони, якщо трактувати положення Узагальнення буквально, враховуючи, що Верховний Суд України під недійсним правочином розглядає правочин укладений між власником і недобросовісним набувачем, то особою, котра отримала кошти за недійсним правочином є власник майна. Фактично вищеописані дії є аналогічними договору купівлі-продажу, де власник платить кошти за своє ж майно.

Беручи до уваги підхід Верховного Суду України, подаючи позов лише про визнання першого договору недійсним, власник майна не матиме можливості повернути собі майно. Вбачається логічним подавати позов про визнання недійсним всієї послідовності договорів між власником і останнім добросовісним набувачем. Однак, існує ризик зміни рішення суду попередньої інстанції на стадії розгляду справи у Верховному Суді України.

3.2 Спеціальні засоби захисту права власності. Обумовлені особливим складом уповноважених і зобов'язаних осіб та надзвичайними ситуаціями

Аналізуючи деліктну відповідальність за шкоду майну або його знищення, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, особливу увагу слід звернути на специфіку умов цієї відповідальності.

Протиправність діяння у цьому випадку презюмується. Однак це не означає, що діяльність щодо використання певних об'єктів є неправомірною. Неправомірним є заподіяння шкоди внаслідок експлуатації цих об'єктів.

Основною особливістю при відшкодуванні шкоди або його знищення, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, є те, що особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду незалежно від своєї вини.

У літературі немає єдиної точки зору щодо суб'єктивної умови відповідальності за цей вид делікту², однак ми сприймаємо думку науковців, які стверджують, що у цьому разі відповідальність покладається на титульного володільця внаслідок ризику заподіяння шкоди³.

Незважаючи на те, що вина покладається на титульного володільця незалежно від його вини, законодавець все ж таки встановлює певні випадки, коли при притягненні титульного володільця до відповідальності має враховуватися заподіяна шкода. Так, наприклад, згідно зі ст. 1188 ЦК України при відшкодуванні шкоди, завданої титульним володільцям внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки (зіткнення автомобілів, літаків, потягів тощо), слід застосовувати такі правила: шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою; за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується; за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоду, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

Однак у разі, коли внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов'язані відшкодувати її у повному обсязі в солідарному порядку незалежно від їхньої вини (ч. 2 ст. 1188 ЦК України).

Незважаючи на те, що у разі завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки існує підвищена деліктна відповідальність, її не слід вважати абсолютною, оскільки законодавцем вводяться обставини, за яких титульний володілець звільняється від відшкодування цієї шкоди. До таких обставин належать непереборна сила та умисел потерпілого (ч. 5 ст. 1187 ЦК України).

Як і будь-який інший делікт, заподіяння шкоди внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) створює позадоговірне зобов'язання між заподіювачем шкоди та потерпілим. На правову природу зобов'язання, що виникає, не впливає той факт, що заподіювачі шкоди можуть перебувати у договірних відносинах. Тут слід чітко розмежовувати їхні права та обов'язки, які реалізуються у рамках договірних відносин, а також ті, регулювання яких відбувається поза рамками договору. Так, наприклад, внаслідок продажу товарів неналежної якості у покупця виникає ряд прав, які також включають право вимоги від продавця відшкодування шкоди (ст. 678 ЦК України). Таке право виникає і реалізується в рамках договору купівлі-продажу. Але якщо внаслідок застосування неякісного товару заподіяно шкоду життю, здоров'ю, майну покупця або інших осіб, між сторонами виникають позадоговірні відносини. Саме тому, що заподіяння шкоди має у наведеному прикладі позадоговірний характер, конкуренції між нормами, що регулюють договірні та позадоговірні відносини, не виникає.

Законодавством не визначено певних меж дії щодо правовідносин, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг). До відносин, які регулюються статтями 1209-1211 ЦК України, належать, зокрема, ті, що виникають із договорів купівлі-продажу, майнового найму, у тому числі найму (оренди) житлового приміщення -- у частині відносин, між наймачем (орендарем) і наймодавцем (орендодавцем), який одночасно є виконавцем комунальних послуг і послуг з ремонту житлового фонду та інженерного обладнання, побутового прокату, безоплатного користування майном, підряду (у тому числі побутового замовлення чи абонементного обслуговування), перевезення громадян та їх вантажу, комісії, схову тощо.

Відповідальність за шкоду, заподіяну внаслідок злочину. Важливу роль у боротьбі зі злочинністю відіграють ефективні способи цивільно-правового відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок злочину. Виконання цього завдання можливе завдяки створенню майнових перешкод незаконному використанню об'єктів власності, забезпечення повернення майна потерпілому або відшкодування йому шкоди, що заподіюється як майну, так і життю або здоров'ю потерпілого.

Доцільність окремого розгляду цього питання викликана не лише тим, що при відшкодуванні шкоди, заподіяної злочином, наявна ціла низка особливостей, але й доволі великою питомою вагою цивільно-правових норм, які в чинному ЦК України врегульовують це питання.

Насамперед шкода, заподіяна внаслідок злочину, так званий кримінально-правовий або злочинний делікт, має суттєву специфіку в умовах настання цивільно-правової відповідальності.

Протиправне діяння цього деліктного зобов'язання має бути не просто діянням, що порушує норми права чи суперечить їм, а саме злочином, тобто передбаченим Кримінальним кодексом України (далі -- КК України) суспільно небезпечним винним діянням (дією або бездіяльністю), яке вчинене суб'єктом злочину (п. 1 ст. 11 КК України).

Для того щоб встановити чи є конкретне протиправне діяння злочином, потрібна наявність обвинувального вироку суду, який вступив у силу. В іншому випадку (адміністративне чи інше правопорушення), а також коли дія або бездіяльність через малозначність не становлять суспільної небезпеки (п. 2 ст. 11 КК України), немає достатніх підстав вважати, що це протиправне діяння буде умовою кримінально-правового делікту.

При злочинному діянні може заподіюватися шкода як майну фізичної чи юридичної особи, держави або територіальної громади, так і здоров'ю та життю фізичної особи. Причинно-наслідковий зв'язок між протиправним діянням (злочином) та завданою шкодою може бути як простим, наприклад у разі, коли шкода завдається майну, так і складним, коли шкода завдається життю та здоров'ю фізичної особи.

Що стосується вини як суб'єктивної умови кримінально-правового делікту, то слід відмежовувати її від вини як елементу складу злочину. Відмінність між ними полягає у тому, що для кримінально-правового делікту важливим є психічне відношення заподіювача до кримінального і водночас цивільно-протиправного діяння, а також до завданої ним майнової чи немайнової шкоди. Вина, як суб'єктивна сторона злочинного діяння, що доводиться у кримінальному судочинстві, ширша за змістом. Для отримання права на відшкодування шкоди внаслідок вчинення злочину обов'язково слід окремо доводити, що завдання шкоди було наслідком винної, саме злочинної поведінки особи. Важливе значення має те, що у кримінальному праві існує презумпція невинуватості, тоді як у цивільному праві навпаки, особа є винною, допоки не доведе свою невинність. Іншими є форми вини у кримінальному та цивільному праві. Вина у кримінальному праві чотиричленна (прямий, евентуальний умисел, злочинна недбалість та злочинна самонавіяність), а в цивільному праві вона має тричленний характер (умисел, пряма та груба необережність).

Крім складності умов відшкодування, специфічність кримінально-правового делікту проявляється також і в процесуальному порядку відшкодування шкоди, заподіяної злочином. Так, ця шкода може відшкодовуватись як за поданням цивільного позову в кримінальному процесі, так і за поданням самостійної цивільно-правової вимоги про відшкодування шкоди після того, як обвинувальний вирок у кримінальній справі вступив у законну силу.

Важливою особливістю відшкодування шкоди, заподіяної злочином, є те, що держава, виконуючи свої публічні функції, покладає на себе обов'язок відшкодування майнової шкоди, заподіяної майну фізичної особи внаслідок злочину, згідно з п. 1 ст. 1177 ЦК України, якщо: не встановлено особу, яка вчинила злочин; особа, яка вчинила злочин, є неплатоспроможною.

Аналогічне правило встановлене законодавцем і у разі, коли шкода, заподіяна каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину (п. 1 ст. 1207 ЦК України). Однак в останньому випадку правом вимоги наділений не лише потерпілий, а й інші особи, визначені чинним законодавством як утриманці або мали на день смерті потерпілого право на одержання утримання (ст. 1200 ЦК України). Однак у кожному з цих випадків умови та порядок відшкодування майнової шкоди, заподіяної майну та життю чи здоров'ю фізичної особи, яка потерпіла від злочину, встановлюються спеціальним законом (п. 2 ст. 1177 та п. 2 ст. 1207 ЦК України).

Специфіка кримінально-правового делікту полягає в особливому порядку права зворотної вимоги до особи, яка заподіяла шкоди внаслідок злочину.

Так, держава, відшкодувавши шкоду, заподіяну посадовою, службовою особою органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, в порядку ст. 1176 ЦК України має право зворотної вимоги до цієї особи лише у разі встановлення у діях зазначених осіб складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо них, який набрав законної сили (п. З ст. 1191 ЦК України).

Враховуючи специфіку шкоди, завданої життю та здоров'ю фізичної особи, держава, АРК, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину (п. 2 ст. 1191 ЦК України).

Водночас особа, яка вчинила злочин, зобов'язана відшкодувати витрати і закладові охорони здоров'я на лікування потерпілого від цього злочину, крім випадку заподіяння шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або у стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпілого (п. 1 ст. 1206 ЦК України).

При цьому, якщо лікування проводилося закладом охорони здоров'я, що є у державній власності, у власності АРК або територіальної громади, кошти на відшкодування витрат на лікування зараховуються до відповідного бюджету (п. З ст. 1206 ЦК України).

Іншою специфікою, що пов'язана з кримінально-правовим деліктом порівняно з іншими видами деліктних зобов'язань, є виняток, що стосується неможливості зменшити розмір відшкодування шкоди, заподіяної фізичною особою внаслідок злочину, залежно від її матеріального становища (п. 4 ст. 1193 ЦК України).

Коли право власностi порушуэться владоб чи посадовими особами то iснуэ ще такий спосiб захисту як визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди - ст. 393 ЦК).

3.3 Зобов'зально-правові засоби захисту права власності (прав та інтересів власників)

Ці засоби забезпечують захист права власності та інших цивільних прав осіб, між якими виникає цивільно-правове зобов'язання, тобто між особами, пов'язаними між собою певними правами та обов'язками.

На відміну від речевих засобів захисту права власності, які ґрунтуються на праві власника вимагати від будь-кого утримуватися від порушення його абсолютного права, зобов'язальні засоби захисту права власності та інших цивільних прав базуються на можливості застосовувати примусові заходи у правовідносинах з конкретно визначеними учасниками відносних правовідносин, у яких є уповноважена і зобов'язана особа.

Як відомо, всі зобов'язання поділяються, зокрема, на договірні і позадоговірні. Відповідними особливостями характеризуються засоби захисту прав та інтересів суб'єктів договірних і позадоговірних зобов'язань.

Так, у договірних зобов'язаннях уповноважена особа (кредитор) може захистити свої цивільні права та інтереси шляхом:

а) примусу боржника виконати обов'язок у натурі, у тому числі передати кредиторові майно у власність;

б) розірвання договору;

в) застосування мір відповідальності;

г) застосування інших заходів, передбачених договором або законом (наприклад, повернення сторонам майна, переданого ними на виконання договору, повернення майна, переданого власником в орендне чи інше тимчасове користування).

Захист права власності чи права на власність у зобов'язальних правовідносинах може мати місце лише тоді, коли їх об'єктом є майно, належне учасникам цих правовідносин на праві власності. Такими є всі договори, що забезпечують перехід права і власності від однієї сторони до іншої (договори купівлі-продажу, міни, дарування тощо), перехід майна у тимчасове користування, для зберігання (договори майнового найму, схову та ін.), створення нового майна (договори підряду).

Захист права власності у договірних зобов'язаннях здійснюється, зокрема, шляхом звернення сторони про витребування майна від іншої сторони (наприклад, покупець має право вимагати від продавця передачі придбаного майна, на яке у нього вже виникло право власності; орендодавець має право вимагати повернення орендарем майна у зв'язку з закінченням терміну оренди та ін.), про усунення перешкод у користуванні майном другою стороною тощо. Сторона в договорі може також вимагати передачі їй у власність другою стороною майна (наприклад, замовник має право вимагати від підрядника передачі у власність виготовленого предмета підряду).

Що стосується мір цивільно-правової відповідальності, то вони мають специфіку, оскільки за загальним правилом неодмінною умовою у складі цивільного правопорушення є збитки, які виявляються у зменшенні, втраті чи пошкодженні майна. Тому відшкодування завданих збитків спрямовано на відновлення порушеного майнового права власника-кредитора, а не безпосередньо на захист права власності, яке вже неможливо відновити.

ВИСНОВОК

Норми, що регулюють статику відносин власності в їх позитивному стані, звичайно мають визначальне значення в інституті права власності. Однак, без надійних захисних механізмів, без ефективних засобів захисту прав власників взагалі неможливе функціонування інституту права власності та реальне здійснення власниками належного їм суб'єктивного права власності. Права суб'єктів цивільних правовідносин повинні не лише проголошуватися, а й захищатися державою у разі їх порушення. Такою є і вимога Конституції України, яка проголошує принцип захисту прав і свобод громадянина судом (ст. 55).

Не менш важливими для формування інституту права власності та захисту прав власників є положення інших розділів Конституції України. Серед них насамперед такі норми: "Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності" (ст. 41); "Право власності є непорушним" (ст. -11), "Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості" або "з наступним повним відшкодуванням їх вартості... --лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану" (ст. 41); "Конфіскація може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом" (ст. 41); виключно законами України визначається "правовий режим власності" (ст. 92).

Цивільно-правовий захист права власності здійснюється своїми особливими методами відмінними від кримінально - та адміністративно-правових. Цивільно-правовий захист крім загальної мети для всіх методів захисту права власності - виховання громадян у дусі дбайливого ставлення до власності - переслідує ще й особливі цілі, властиві саме цивільно-правовим методам захисту. Такою специфічною метою є прагнення відновити порушені права, попередній майновий стан особи, права якої порушено.

Якщо у власника вкрадено річ, він може пред'явити позов про її витребування. Коли хтось заважає власнику користуватися своєю річчю, він може пред'явити позов про усунення перешкод у користуванні нею. Якщо власник не може витребувати з якихось причин річ, що вийшла з його володіння, він може при наявності певних умов вимагати відшкодування завданих йому збитків і таким чином відновити свій попередній майновий стан. Отже, в усіх цих випадках йдеться про відновлення попереднього майнового стану особи, права якої порушено.

Слід підкреслити, що на захист права власності спрямовані норми не тільки цивільного, а й інших галузей права, зокрема кримінального, адміністративного, трудового тощо.

Проте, як свідчить аналіз правозастосовної практики, ще існує чимало прогалин у регулюванні відносин у сфері захисту права власності і труднощів у застосуванні чинного законодавства при розгляді справ даної категорії судами загальної юрисдикції та арбітражними судами. Конструктивну роль у підвищенні ефективності механізмів захисту права власності має відіграти юридична цивілістична наука. Забезпечення рівних умов захисту прав усіх власників -- складова частина правових засад права власності в Українській державі. Разом з тим це означає, що такі конституційні положення мають бути враховані в усіх законодавчих та нормативно-правових актах, які тією чи іншою мірою спрямовані на формування системи захисту права власності.

Отже, підсумовуючи сказане, можна зазначити, що цивільно-правовий захист права власності -- це система активних заходів, що їх застосовують власник, компетентні державні чи інші органи, спрямована на усунення порушень права власності, покладення виконання обов'язку з відновлення порушеного права на порушника. Така система захисних заходів водночас є складовою частиною загальноправового механізму захисту права власності.

СПИСОК ВИКАРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Нормативні

1) Конституція України. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, N 30, ст. 141

2) Цивільний кодекс України ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356 )

3) Цивільно-процесуальний кодекс України. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, N 40-41, 42, ст.492

4) Господарський кодекс України. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, N 18, N 19-20, N 21-22, ст.144.

5) Господарський процесуальний кодекс України. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 6, ст.56.

6) Закон України «Про власність». Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991, N 20, ст.249 (Закон втратив чинність на підставі Закону N 997-V ( 997-16 ) від 27.04.2007, ВВР, 2007, N 33, ст.440).

7) Закон України від 22 лютого 2007 р. «Про мораторій на відчуження майна, яке перебуває у володінні Федерації професійних спілок України»

8) Кримінально-процесуальний кодекс України. Затверджений Законом від 28.12.60 ( 1000-05 )ВВР, 1961, N 2 ст. 15

9) Указ Президента Украъни «Про заходи щодо посилення захисту права власності» Указ № 103/2007 від 12.02.2007

10) Постанова Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» N 5 від 31.03.95

11) Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про виключення майна з опису» від 27 серпня 1976 p.1 (з наступними змінами),

12) Постанови Пленуму ВСУ "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення" N 5 від 31.03.95

13) Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22 грудня 1995р.

14) Постанова Президії ВАСУ «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності» від 2 квітня 1994 р. N 02-5/225 // Збірник офіційних документів Вищого арбітражного суду України. - К., 1997. - С. 94).

15) Наказ «Про затвердження Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» від 3 березня 2004 р. за N 283/8882
Роз'яснення «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» Вищого арбітражного суду України від 12.03.99 з всіма наступними змінами

16) Цивільне право. Частина перша. К.: Вентурі, 1997р

17) Цивільне право. Дзера О.В. Київ 2002р

18) Цивільне право: навч. посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. А.О. Підопригора, Д.В. Боборова та ін. - К.: Вентурі., 1997р. - 544с.

19) Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України: навч. посібник - К.:Наук.думка,2000

20) Бойко М.Д., Співак В.М., Хазін М.А. Цивільно - правові документи. - К.: Наук.думка,2000.

21) Власник і право власності. -- К., 1994.

22) Єрьоменко Г. В. Цивільно-правові засоби захисту прав осіб від неправомірних актів органів влади і управління: Автореф. дис. канд. юр. наук. -- Харків, 1994.

23) Скворцов О. Ю. Вещные иски в судебно-арбитражной практике. - М., 1998. - С. 22 - 27.

24) Загальна теорія цивільного права: Підручник / О.А.Підопригора, Д.В.Боброва, О.В.Дзера та ін.; За ред. О.А.Підопригори і Д.В.Бобрової. - К.: Вища шк., 1992. - 454 с.

25) Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та ф-тів. - К.: Вентурі, 1997. - 480 с.

26) Цивільно-правові засоби захисту прав споживачів (покупців): Монографія. -- К.: Юмана, 1998. -- С. 224.

27) Харитонов Є. О. Рецепція римського приватного права. -- Одеса: А.Т. Бахва, 1997. -- 281 с.

28) Боброва Д. Недоговірні зобов'язання у проекті Цивільного кодексу України // Українське право. -- 1997. -- МІ. -- С. 93-100.

29) Кодифікація приватного (цивільного) права України / За ред. А. Довгерта. -- К.: Український центр правничих студій, 2000. -- 336 с.

30) Гражданское право: Учебник: В 2 т./ Отв. ред. Е.А. Суханов. -- М.: БЕК, 2000. -- Том II, полутом 1. -- С. 563-610.

31) Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я. М. Шевченко. -- Т. 2. Особлива частина. -- К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юрє», 2003. -- 408 с. І8ВИ 966-313-008-3

32) Рішення Господарського суду м. Києва від 22.04.2005 р. Юридична газета, 2005, 05, № 9

33) Іваненко Л.М. Цивільно-правові засоби захисту прав споживачів (покупців). -- К., 1998.

34) Мічурін Є.О., Сліпченко С.О., Соболєв О.В. Житлове право України: Науково-практичний посібник. -- Харків: Еспада, 2001. -- 318 с.

35) Гражданское право: Учебник / Отв. ред. Е.А. Суханов. -- М.: БЕК, 2000. -- Том II, полутом 1. -- С. 611-622.

Размещено на Allbest.ru