Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

Методи правового регулювання у кримінальному процесі України

Спеціальність 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика;

судова експертиза

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Лобойко Леонід Миколайович

Харків - 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі кримінального процесу Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України.

Науковий консультант:

доктор юридичних наук, професор Зеленецький Володимир Серафимович, Науково-дослідний інститут вивчення проблем злочинності Академії правових наук України, заступник директора з наукової роботи, член-кореспондент Академії правових наук України, Заслужений діяч науки і техніки України.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Грошевий Юрій Михайлович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, завідувач кафедри кримінального процесу, академік Академії правових наук України, Заслужений діяч науки і техніки України;

доктор юридичних наук, професор Аленін Юрій Павлович, Одеська національна юридична академія, завідувач кафедри кримінального процесу;

доктор юридичних наук, професор Стахівський Сергій Миколайович, Київський національний університет внутрішніх справ, начальник кафедри кримінального процесу;

Провідна установа:

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра правосуддя, Міністерство освіти і науки України, м. Київ.

Захист відбудеться 21 червня 2007 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.01 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70.

Автореферат розісланий 19 травня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Шепітько В.Ю.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. У загальній теорії права традиційно вважається, що для врегулювання суспільних відносин застосовуються два методи: імперативний і диспозитивний. У процесуальній теорії проблемам, пов'язаним з методами правового регулювання, приділяється вкрай мало уваги. На даний час в Україні відсутні монографічні роботи, присвячені дослідженню методів правового регулювання у кримінальному процесі.

Головною причиною такого стану досліджуваної проблеми є те, що в теорії кримінального процесу переважає підхід до нього як до системи дій, які утворюють у своїй сукупності кримінально-процесуальну діяльність, а не як до системи правовідносин, що регулюються нормами права. Підвалиною правового регулювання є його методи.

Питання щодо методів правового регулювання повною мірою постало під час підготовки проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України (далі - проект КПК) і внесення в 2001 році суттєвих змін до чинного КПК. Практика законодавчої діяльності протягом всього терміну цієї роботи стикалася з проблемами, що, за логікою, мали бути спочатку розробленими у теорії, а потім їх наукові результати - покладені в основу кримінально-процесуального закону. Зокрема, це стосується визначення впливу норм права на суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, побудови законодавчих моделей впливу одних учасників процесу на інших. Аналіз змісту різних варіантів проекту КПК свідчить про те, що законодавець у ході їх підготовки не мав теоретичного обґрунтування щодо вибору запровадження у процес відносин субординації чи координації, що потребують відповідних методів правового регулювання. Теорія кримінального процесу у період реформування законодавства постійно відставала від законотворчості і зводилася, як правило, до коментування (доктринального тлумачення) внесених до закону змін або до їх критики.

правовое регулювання кримінальний процес

Прогалини в теорії кримінального процесу у частині дослідження методів правового регулювання частково заповнюються результатами теоретичних досліджень у загальній теорії права, пов'язаних із загальними характеристиками імперативного та диспозитивного методів правового регулювання. Але не всі. Теоретичні положення цих загальновизнаних методів, звичайно, можуть бути перенесені на процесуальний ґрунт. Що ж стосується специфічних для кримінально-процесуального права методів правового регулювання, то питання про це в ні в загальній теорії права, ані у вітчизняній процесуальній науці взагалі не ставилося.

Такий стан теорії методів правового регулювання у кримінальному процесі України є незадовільним. Негативні наслідки цієї "теоретичної бездіяльності" в частині розроблення методів правового регулювання проявляються не тільки в теорії процесу, а й у практиці законодавчої діяльності. Відсутність теоретичних розробок з аналізованих питань під час підготовки нового КПК призвела до невиправданого дублювання у КПК України окремих положень Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації та інших держав СНД, а також далекого зарубіжжя. Цілком очевидно, що подібний стан правового регулювання, обумовлений зазначеними вище прогалинами в теорії, не сприятиме якісному й ефективному здійсненню провадження у кримінальних справах.

У системі вищої юридичної освіти ця фундаментальна категорія кримінально-процесуального права повністю ігнорується. У жодному з вітчизняних підручників з кримінального процесу, навіть у тих з них, що мають назву "Кримінально-процесуальне право”, не розкривається питання про поняття і зміст методів правового регулювання.

Викладене свідчить про існування значної наукової проблеми, зміст якої полягає у необхідності визначення на підставі комплексного дослідження сутності фундаментальної для кримінального процесу правової категорії, якою є методи правового регулювання суспільних відносин.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження ґрунтується на основних положеннях Постанови Верховної Ради України "Про концепцію судово-правової реформи в Україні" від 28 квітня 1992 року (розділ 2); державної програми "Правові засади розбудови державності”, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України № 1716 від 24 грудня 2001 року "Про затвердження переліку державних наукових і науково-технічних програм з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки на 2002-2006 роки”; положеннях щодо розробки теоретичних проблем розвитку вітчизняного законодавства і наукового забезпечення законодавчого процесу в Україні, затверджених постановою Президії Національної академії наук України від 5 листопада 2003 року № 272 (п.3.1.). Воно виконане в межах наукової теми кафедри кримінального процесу Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ "Гарантії встановлення істини та забезпечення прав і свобод людини в кримінальному процесі" і є частиною цільової комплексної програми "Проблеми вдосконалення організації і діяльності суду та правоохоронних органів в умовах формування соціальної, правової, демократичної держави" (номер держреєстрації 0186.0.099031).

Тема дисертації затверджена Вченою радою Юридичної академії МВС України 31 січня 2005 року (протокол № 5).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка теоретичних положень щодо сутності методів правового регулювання у кримінальному процесі.

Для досягнення цієї мети перед дослідженням поставлені такі завдання:

на підставі положень загальної теорії права щодо методів правового регулювання визначити поняття та види методів правового регулювання у кримінальному процесі;

проаналізувати співвідношення методів кримінально-процесуального права з його предметом;

визначити поняття і види правових гарантій реалізації кожного з методів у практиці кримінально-процесуальної діяльності;

дослідити зв'язок методів кримінально-процесуального права з його принципами;

визначити поняття та структуру кожного методу кримінально-процесуального права;

з'ясувати, яким є функціональне призначення методів правового регулювання у кримінальному процесі;

проаналізувати, яким чином впливають методи правового регулювання на зміст та форму кримінально-процесуальної діяльності;

дослідити сучасний стан співвідношення методів правового регулювання у кримінальному процесі та визначити перспективи розвитку цього співвідношення.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, пов'язані з правовим регулюванням у кримінальному процесі.

Предметом дослідження є методи правового регулювання у кримінальному процесі України.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження стали положення філософії права, що стосуються сучасної модифікації теорії природного права - гуманістичної концепції права (правової антропології), згідно з якою право в одному зі своїх вимірів - антропологічному - визначається як спосіб людської взаємодії (співіснування), можливий завдяки людській здатності бути автономним суб'єктом, що визнає таким самим суб'єктом будь-кого іншого.

Спеціальними методами дослідження, використаними в цій роботі, є діалектичний метод, метод системно-структурного аналізу, історико-правовий, порівняльно-правовий, логічний і статистичний. Всі методи дослідження використовувались у взаємозв'язку та взаємозалежності, що в кінцевому рахунку забезпечило всебічність, повноту та об'єктивність дослідження, коректність, несуперечливість та істинність наукових результатів.

Так, для з'ясування загальних положень щодо сутності методів правового регулювання у кримінальному процесі були застосовані діалектичний, порівняльно-правовий, історико-правовий та логічний методи. Дослідження окремих методів правового регулювання у кримінальному процесі, зокрема їх поняття, структури, функціонального призначення та впливу на зміст і форму кримінально-процесуальної діяльності, здійснювалося із застосуванням логічного і статистичного методів, а також методу системно-структурного аналізу. Для дослідження співвідношення методів правового регулювання між собою застосовані діалектичний, порівняльно-правовий та логічний методи.

Теоретичну основу дисертації склали наукові праці із загальної теорії права, кримінального права, кримінально-процесуального права. Під час дослідження використані також результати наукових досліджень у галузях цивільного та господарчого процесу.

Емпіричну основу дослідження становлять статистичні дані про результати кримінально-процесуальної діяльності суду і правоохоронних органів України та результати анкетування 354 працівників органів досудового розслідування, прокуратури і суду (140 дізнавачів, 126 слідчих, 32 прокурорів, 56 суддів).

Важливе значення для дослідження мав також особистий семирічний досвід роботи автора на посадах дізнавача та слідчого органів внутрішніх справ та одинадцятирічний досвід викладання в системі вищої освіти України навчальної дисципліни "Кримінальний процес” ("Кримінально-процесуальне право”).

Нормативну основу роботи склали Конституція України, чинне кримінально-процесуальне та кримінальне законодавство, нормативно-правові акти Генеральної прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ та інших центральних органів виконавчої влади у сфері правового регулювання кримінально-процесуальних відносин станом на 1 квітня 2006 року.

Наукова новизна проведеного дисертаційного дослідження полягає в тому, що воно є першим в Україні спеціальним комплексним дослідженням проблем теоретичного визначення та практичної реалізації положень щодо методів правового регулювання у кримінальному процесі. Науковою новизною відзначаються такі положення:

вперше:

визначено, що імперативний метод правового регулювання - це метод, функціональним призначенням якого є забезпечення реалізації положень принципу публічності, а змістом - врегулювання правовідносин між суб'єктами, які беруть участь у кримінальній справі, встановленням обов'язків або заборон і відповідальності за їх порушення;

обґрунтовано, що структурно імперативний метод правового регулювання складається з обов'язків і заборон. Визначені основні імперативні обов'язки і заборони;

з'ясовано, що імперативний метод правового регулювання у кримінальному процесі виконує кілька функцій:

1) гарантійну (забезпечувальну) функцію щодо реалізації принципу публічності;

2) системно-організуючу функцію (безпосередньо впливає на системно-структурну організацію кримінального процесу);

3) функцію забезпечення динамічного розвитку кримінально-процесуальної діяльності;

4) функцію узгодження інтересів суб'єктів кримінального процесу;

сформульовано авторське визначення принципу диспозитивності як правового положення, згідно з яким суб'єктам кримінального процесу надається і забезпечується можливість вільно, в межах закону обирати способи поведінки для захисту своїх кримінально-правових і процесуальних прав, а також впливати на хід і результати кримінально-процесуальної діяльності, головним призначенням якого є забезпечення гнучкості та повноти захисту заінтересованими суб'єктами процесу своїх прав, а також стимулювання їхньої активності у захисті цих прав;

обґрунтовано положення про те, що принципами кримінального процесу є: законність, публічність, диспозитивність і змагальність, кожен з яких відображає функціональні (динамічні) характеристики кримінального процесу;

визначено, що диспозитивний метод правового регулювання у кримінальному процесі - це метод правового регулювання, функціональним призначенням якого є забезпечення реалізації у кримінальному процесі положень принципу диспозитивності, а змістом - врегулювання правовідносин між суб'єктами, які беруть участь у кримінальній справі, встановленням прав і гарантій вільного їх використання;

доведено, що диспозитивний метод правового регулювання у кримінальному процесі має ієрархічну структуру. Найвищим за ієрархією в системі структурних елементів цього методу є свобода суб'єктів процесу у розпорядженні своїми процесуальними, а в деяких випадках - і матеріальними, правами за активної участі органів, які ведуть кримінальний процес. Визначено також підпорядковані свободі положення цього методу;

доведено, що апеляційне і касаційне провадження, так само як і провадження з перегляду судових рішень у порядку виключного провадження, не є стадіями кримінального процесу. Це - окремі, самостійні види кримінально-процесуальних проваджень, метою яких є визначення вищестоящими судами за скаргами заінтересованих суб'єктів кримінального процесу відповідності вимогам законності та обґрунтованості рішень нижчестоящих судів;

доведено, що найвищим за ієрархією структурним елементом змагального методу правового регулювання є правове положення, згідно з яким здійснення суттєвого впливу однієї сторони на іншу не може відбуватися інакше, як через суд. Всі інші структурні елементи змагального методу являють собою положення, що конкретизують вищевказане. За значенням вони перебувають на одному - горизонтальному - рівні;

обґрунтовано положення про те, що основною функцією змагального методу є запровадження у кримінальний процес положень принципу змагальності. Допоміжними щодо неї функціями є:

1) приведення надмірної активності сторін у "нормативну” активність у відстоюванні своїх інтересів;

2) врівноважування прав і можливостей сторін під час їх реалізації у ситуаціях, коли одна сторона створює для себе вигідні умови для змагання, а іншу, навпаки, ставить у невигідні умови;

3) правова інтеграція цілей і завдань сторін, що беруть участь у кримінальній справі, у мету і завдання кримінального процесу;

4) обмеження повноважень сторін;

запроваджено в науковий обіг поняття кримінально-процесуального поліформізму, яке полягає у наданні заінтересованим суб'єктам кримінального процесу можливості вибору того чи іншого варіанту форми провадження у кримінальній справі. Поряд з існуючими проявами поліформізму (наприклад, можливість вибору сторонами форми судового слідства - звичайного чи скороченого) запропоновано дві форми досудового слідства - скорочене і спрощене;

доведено, що існування імперативного і змагального методу ізольовано один від одного є неможливим не тільки у сучасному кримінально-процесуальному праві, а й у перспективі. На підставі цього спрогнозовано, що змагальний метод правового регулювання буде ширше впроваджуватися у кримінально-процесуальне право, не обмежуючи при цьому сферу застосування імперативного методу;

набули подальшого розвитку положення:

щодо поняття методів кримінально-процесуального права як категорії цієї галузі права, через яку виявляється вплив держави на всіх суб'єктів, котрі беруть участь у діяльності з порушення, досудового розслідування і судового розгляду кримінальних справ, а також одних суб'єктів на інших;

теорії юридичного процесу, основи якої розроблені професором В.М. Горшеньовим, щодо поняття "процесуальний режим”. Дане поняття адаптовано до кримінального процесу ("кримінально-процесуальний режим”) і сформульовано його визначення як сукупності методів діяльності, що фактично застосовуються під час провадження у кримінальній справі. Визначено види такого режиму: законний і незаконний; звичайний та екстремальний;

російських вчених-процесуалістів (В.В. Вандишев, О.П. Дєрбєньов, О.В. Смірнов, С.Д. Шестакова) про те, що кримінально-процесуальні відносини, окрім традиційних методів правового регулювання (імперативного та диспозитивного), потребують специфічного методу - арбітрального, судового. В дисертації обґрунтовано, що цей метод повинен називатися змагальним методом правового регулювання.

Практичне значення одержаних результатів:

у науково-дослідній діяльності - одержані наукові результати можуть бути основою для подальшого розроблення проблем удосконалення правового регулювання кримінально-процесуальних правовідносин та стати в майбутньому темами окремих кандидатських дисертацій;

у правотворчій діяльності - пропозиції, що містяться в цій роботі, використовуються у процесі правотворчості з метою ширшого впровадження диспозитивного та змагального методів у проект нового КПК (впроваджені у законодавчу практику - Додаток Б);

у навчальному процесі - положення дисертаційного дослідження можуть бути використані під час підготовки відповідних розділів підручників, навчальних посібників, у науково-дослідній діяльності викладачів та студентів. Результати цього дослідження впроваджені у навчальний процес Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ (тепер - Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ) - Додаток В. Два навчальних посібники видані з грифом "Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів”.

Особистий внесок здобувача. Результати дисертаційного дослідження, окрім викладення їх в особистих публікаціях автора, опубліковані у чотирьох роботах, виконаних у співавторстві. Особистий внесок здобувача у публікації "Прокурорський нагляд за виконанням законів при реєстрації джерел інформації про злочини" полягає у формулюванні і характеристиці всіх правил реєстрації первинних джерел інформації про злочини; у статті "Поняття кримінально-процесуальної дії" - у формулюванні і характеристиці ознаки кримінально-процесуальної дії, пов'язаної з провадженням її в межах компетенції органу дізнання, слідчого, прокурора, судді, а також у формулюванні визначення поняття кримінально-процесуальної дії; у публікації "Скерування заяв і повідомлень про злочини за предметною належністю” - у характеристиці положень, що стосуються компетенції органу дізнання, слідчого, прокурора і судді щодо визначення належності заяв і повідомлень про злочини на етапах їх прийняття, реєстрації і перевірки; у статті "Удосконалення методичного забезпечення та методики викладання навчальної дисципліни "Кримінальний процес” - у пропозиціях щодо удосконалення методики викладання загальної частини навчальної дисципліни. У ході одержання нових наукових результатів ідеї або напрацювання інших дослідників, з якими опубліковано праці у співавторстві (В.С. Зеленецький, А.П. Черненко, А.Г. Шиян), не використовувалися.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації доповідалися на науково-практичних конференціях "Конституційні гарантії захисту людини у сфері правоохоронної діяльності” (Дніпропетровськ, 1999); "Органи внутрішніх справ на початку третього тисячоліття: проблеми протидії злочинності" (Дніпропетровськ, 2000); "Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи" (Харків, 2002); "Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування кримінального судочинства" (Запоріжжя, 2002); "Актуальні проблеми профілактики правопорушень підрозділами міліції громадської безпеки" (Київ, 2003); "Організаційно-правові питання реформування досудового слідства в Україні" (Донецьк, 2003); міжнародних науково-практичних конференціях: "Проблеми вдосконалення підготовки слідчих та експертів в умовах реформування правоохоронної системи в Україні" (Львів, 2005); міжнародній науковій конференції "Методологічні проблеми правової науки" (Харків, 2002); а також на засіданнях круглих столів: "Організаційні та правові проблеми боротьби з корупцією" (Харків, 1998); "Актуальні проблеми кримінального і кримінально-процесуального законодавства та практики його застосування” (Хмельницький, 2003); міжнародному науково-практичному семінарі "Право обвинуваченого на кваліфікований захист та його забезпечення” (Харків, 2005).

Публікації. За темою дисертації опубліковано три монографії; три навчальних і один навчально-практичний посібник; тридцять чотири статті, двадцять сім з яких - у виданнях, включених до переліку фахових видань ВАК України з юридичних наук; одинадцять тез у збірниках матеріалів конференцій, на яких доповідалися результати дослідження.

Структура роботи обумовлена метою, завданнями та предметом дисертаційного дослідження. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, що поєднують двадцять один підрозділ, висновків та списку використаних джерел, додатків. Обсяг дисертації складає 385 аркушів (загальний - 437). Список використаних джерел містить 472 позиції і займає 42 аркуші, додатки містяться на 9 аркушах.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначені його мета і завдання, об'єкт і предмет, методичні, теоретичні та емпіричні основи. Сформульовані положення і висновки, що визначають наукову новизну. Розкривається практичне значення отриманих результатів і апробації дисертації.

Розділ 1 "Сутність методів правового регулювання у кримінальному процесі" присвячений дослідженню поняття і видів методів правового регулювання у кримінальному процесі, їхнього співвідношення з предметом кримінально-процесуального права, а також поняття і видів правових гарантій реалізації методів правового регулювання у практиці кримінально-процесуальної діяльності. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 "Стан розвитку уявлень про методи правового регулювання в теорії кримінального процесу" здійснено огляд літератури із загальної теорії права, теорії юридичного процесу та кримінального процесу в частині розробленості питань, що стосуються методів правового регулювання. Розглянуто праці С.С. Алексєєва, С.І. Вільнянського, В.М. Горшеньова, Ю.М. Грошевого, П.С. Елькінд, О.С. Іоффе, В.Т. Маляренка, В.Д. Сорокіна, М.Д. Шаргородського, В.М. Шпільова. Проведено критичний аналіз положень, що стосуються методів правового регулювання процесуальних правовідносин. Піддано критиці позиції тих вчених (Ю.М. Грошевий, П.С. Елькінд, В.Т. Маляренко), які вказують на існування у кримінальному процесі тільки одного методу правового регулювання і підкреслюють, що цей метод є специфічним, домінуючим, не розкриваючи його змісту. Підтримано обґрунтовані точки зору вчених щодо застосування у кожній галузі права, в тому числі й у кримінально-процесуальному, не одного, а кількох методів правового регулювання.

На підставі проведеного аналізу зроблено висновок про незадовільний стан дослідженості методів правового регулювання у кримінальному процесі і наголошено на необхідності вивчення їхньої сутності, функціонального призначення, структури, впливу на зміст і форму процесу, правових гарантій реалізації методів у кримінально-процесуальній діяльності та співвідношення їх один з одним.

У підрозділі 1.2 "Поняття і види методів правового регулювання у кримінальному процесі" автор дисертації звертається до положень загальної теорії права, де правове регулювання визнається вихідним пунктом й об'єднуючим началом характеристики права в дії, русі, процесі реалізації його потенцій і сили (С.С. Алєксєєв).

Загальна теорія права традиційно оперує двома методами правового регулювання - імперативним та диспозитивним. Механічне перенесення теоретичних положень загальної теорії права щодо цих методів на процесуальний ґрунт є неможливим. Кримінальний процес є складною динамічною системою, для якої традиційних методів правового регулювання недостатньо. В юридичній теорії питання щодо методів кримінально-процесуального права в такій площині ще не ставилося.

Метод правового регулювання нерозривно пов'язаний з впливом на суб'єктів правових відносин, що регулюються. Дисертант доходить висновку, що в методах правового регулювання, застосовуваних у кримінальному процесі, структурно проявляються два елементи правового впливу:

1) імперативний вплив держави в особі законодавця на посадових осіб, які здійснюють кримінальне провадження, та на інших суб'єктів процесу;

2) імперативний, диспозитивний чи інші види впливу одних суб'єктів на інших. Ці два елементи методу правового регулювання є взаємопов'язаними. А спосіб їхнього зв'язку є ієрархічним. Перший елемент за ієрархією є вищим, бо саме він є визначальним у встановленні способів впливу суб'єктів один на одного, що є змістом другого елементу.

У дисертації розглянуто всі способи правового регулювання (дозволяння; заборона; зобов'язування) в контексті співвідношення з його методами.

Проведений аналіз дозволив сформулювати поняття методу кримінально-процесуального права як категорії цієї галузі права, через яку виявляється вплив держави на всіх суб'єктів, котрі беруть участь у діяльності з порушення, досудового розслідування і судового розгляду кримінальних справ, а також одних суб'єктів на інших.

Автор обґрунтовує висновок про те, що в кримінальному процесі правове регулювання здійснюється за допомогою трьох методів: імперативного, диспозитивного і змагального.

У підрозділі 1.3 "Методи і предмет правового регулювання у кримінальному процесі" дисертант зазначає, що предмет правового регулювання вказує, на яку групу суспільних відносин спрямований вплив норм права, і є визначальним критерієм системи права. Останній в теорії права визначається як сукупність якісно однорідних суспільних відносин, урегульованих правовими нормами (О.Ф. Скакун).

У науці кримінального процесу дане загальне положення зазнає деяких модифікацій. Кримінальний процес традиційно розглядається не як сукупність правовідносин, а як специфічний вид людської діяльності. Останній, як відомо, притаманні такі характеристики, як мета, завдання, дії, функції, учасники, стадії, рішення тощо.

У зв'язку з цим автор розглядає проблему визначення поняття предмета кримінально-процесуального права, що полягає у вирішенні питання про співвідношення кримінально-процесуальної діяльності і суспільних відносин у сфері кримінального судочинства. З метою вирішення цього питання досліджено загальні поняття "діяльність” і "суспільні відносини" і зроблено висновок про їх нерозривність. Будь-яка, в тому числі і кримінально-процесуальна, діяльність має соціальне значення, а тому є актом взаємодії суб'єктів. Тому не можна робити категоричних висновків про те, що кримінально-процесуальне право регулює винятково або діяльність, або суспільні відносини.

Специфіка предмета регулювання кримінально-процесуального права полягає в його постійній рухомості, що відображає динамічність кримінального судочинства. У зв'язку з цим покладати лише суспільні відносини в основу визначення предмета правового регулювання процесуального права не зовсім правильно. Автор, однак, звертає увагу на те, що під час теоретичних досліджень кримінального процесу, коли його можна ґрунтовно розглянути у статиці, доцільно використовувати підхід до розуміння предмета правового регулювання як сукупності суспільних відносин.

Суспільні відносини, що регулюються кримінально-процесуальним правом, відзначаються певною специфікою. Саме вона впливає на вибір державною владою засобів юридичного впливу, до числа яких належать і методи правового регулювання.

У підрозділі 1.4 "Поняття і види правових гарантій реалізації методів правового регулювання в кримінально-процесуальній діяльності” автор підкреслює, що методи кримінально-процесуального права не можуть самі по собі автоматично забезпечити власну реалізацію у практиці діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.

Проаналізувавши точки зору вчених щодо загального поняття кримінально-процесуальних гарантій (В.М. Горшеньов, В.З. Лукашевич, М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, В.М. Савицький, В.П. Шибіко, В.С. Зеленецький, М.В. Куркін та ін.), дисертант класифікує правові гарантії залежно від того, реалізацію якого методу - імперативного, диспозитивного чи змагального - вони забезпечують.

Правові гарантії реалізації методів правового регулювання у практиці кримінально-процесуальної діяльності класифіковані також залежно від того, яка галузь права їх врегульовує. За цим критерієм вони поділяються на:

1) кримінально-правові;

2) процесуально-правові;

3) адміністративно-правові;

4) цивільно-правові;

5) дисциплінарні та ін.

Розділ 2 "Імперативний метод правового регулювання у кримінальному процесі" присвячений дослідженню принципу публічності як основи імперативного методу правового регулювання, його поняття, структури; функціонального призначення імперативного методу; впливу його на зміст і форму кримінально-процесуальної діяльності та гарантій реалізації в ній даного методу. Розділ складається з п'яти підрозділів.

У підрозділі 2.1 "Принцип публічності - основа імперативного методу правового регулювання у кримінальному процесі" досліджено один з основних принципів кримінального процесу, яким є публічність (офіційність) діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.

Стаття 4 КПК, в якій сформульовано принцип публічності, має цілком визначених, конкретних адресатів, якими є державні органи: суд, прокурор, слідчий і орган дізнання. Всі ці органи зобов'язані виконати передбачені аналізованою статтею дії, але тільки в межах своєї компетенції. Дане положення закону спонукало автора до дослідження загальних питань компетенції, яку, виходячи з її характеру, слід називати кримінально-процесуальною компетенцією.

Розглянуто всі елементи кримінально-процесуальної компетенції, до яких належать: а) нормативно встановлені цілі й обумовлені ними кримінально-процесуальні функції; б) предмети відання як юридично визначені певні сфери й об'єкти впливу; в) владні повноваження як гарантована законом міра прийняття рішень і вчинення дій.

На підставі результатів проведеного аналізу автор дає власне визначення принципу публічності як правового положення, згідно з яким орган дізнання, слідчий, прокурор і суд повинні на підставі наданих їм державою правообов'язків здійснити в офіційному порядку всі процесуальні дії у кримінальній справі для досягнення мети кримінального процесу і задоволення, таким чином, загальносуспільних інтересів у сфері боротьби зі злочинністю.

Таке визначення принципу публічності показує, що єдино можливим методом правового регулювання, з допомогою якого положення цього принципу можуть бути втілені у кримінальний процес, є імперативний метод.

У підрозділі 2.2 "Поняття і структура імперативного методу правового регулювання у кримінальному процесі" зазначено, що у кримінальному процесі імперативний метод правового регулювання визначається як метод, функціональним призначенням якого є забезпечення реалізації положень принципу публічності, а змістом - врегулювання правовідносин між суб'єктами, які беруть участь у кримінальній справі, встановленням обов'язків або заборон і відповідальності за їх порушення.

Основним положенням у структурі імперативного методу правового регулювання у кримінальному процесі є те, що сформульоване у ст.4 КПК. Ця норма кримінально-процесуального права "вдихає імперативний дух" у всі інші його норми, що робить її визначальною, головною в системі імперативного впливу на суб'єктів правовідносин, які виникають, розвиваються і припиняються у кримінальній справі.

Другим рівнем структурної організації імперативного методу правового регулювання у кримінальному процесі є сукупність положень (правил), що випливають із встановленого ст.4 КПК обов'язку органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. Дані положення (структурні елементи) є підпорядкованими зазначеному загальному обов'язку. Через те, що всі вони у кримінальному процесі є формально рівнозначними між собою, спосіб їхнього зв'язку можна визначити як горизонтальний.

Загальним для всіх цих структурних елементів є те, що вони, по-перше, конкретизують імперативний вплив держави на уповноважені нею органи; по-друге, виявляють такий вплив компетентних органів на інших суб'єктів процесу. У зв'язку з цим у системі структурних елементів імперативного методу правового регулювання, підпорядкованих основному, слід виділяти дві відповідні групи:

1) обов'язки;

2) заборони. Визначено основні структурні елементи кожної з груп.

У підрозділі 2.3 "Функціональне призначення імперативного методу правового регулювання у кримінальному процесі" зазначено, що функціональне призначення імперативного методу правового регулювання у кримінальному процесі обумовлюється його публічною природою, спрямованістю на задоволення загальносуспільного (державного) інтересу. Тому дослідження значення цього методу має включати не тільки правові, а й суспільні аспекти. Останньою обставиною визначаються і функції даного методу, до числа яких належать:

1) суспільна;

2) правова.

Суспільну функцію імперативного методу правового регулювання у кримінальному процесі визначають три положення:

1) реалізація основоположного для правової держави і громадянського суспільства загально-правового принципу, яким є рівність громадян перед законом і судом, а також принципу соціальної справедливості;

2) забезпечення досягнення мети кримінального процесу - охорони прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, що є окремим проявом мети існування суспільства в цілому, - охорони прав і законних інтересів всіх членів суспільства;

3) забезпечення суспільного розподілу праці: одні суб'єкти суспільства (органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду) розкривають злочини, здійснюють розслідування обставин їх вчинення, карають винних, а інші - працюють над створенням соціальних благ.

Правове значення імперативного методу правового регулювання кримінально-процесуальної діяльності залежно від його зв'язку з тією чи іншою галуззю права поділяється на кримінально-правове та процесуально-правове.

Кримінально-правове значення імперативного методу проявляється у тому, що він виконує допоміжну функцію щодо реалізації притаманного для кримінального права принципу невідворотності покарання.

Процесуально-правове значення імперативного методу кримінально-процесуального права проявляється в кількох аспектах:

1) цей метод виконує гарантійну (забезпечувальну) функцію щодо реалізації принципу публічності;

2) відіграє у кримінальному процесі системно-організуючу функцію, бо безпосередньо впливає на його системно-структурну організацію;

3) функціонально забезпечує динамічний розвиток кримінально-процесуальної діяльності;

4) виконує функцію узгодження інтересів суб'єктів кримінального процесу, зміст якої полягає не в компромісному вирішенні спірних питань, що виникають між сторонами процесу (ця функція є характерною для диспозитивного методу правового регулювання), а у співставленні інтересів окремих суб'єктів і загальносуспільних інтересів.

У підрозділі 2.4 "Вплив імперативного методу на зміст і форму кримінально-процесуальної діяльності” дисертант доводить, що імперативний метод кримінально-процесуального права пронизує увесь кримінальний процес, впливаючи на його структурну організацію.

Запровадження у законодавчу практику в 2001 році поняття "сторони”, якого не знало радянське кримінально-процесуальне право, свідчить про зміну концептуального підходу до розуміння кримінального процесу: від тоталітарного (спосіб боротьби держави зі злочинністю) до демократичного (спосіб розв'язання кримінально-правового конфлікту).

Зміна підходу вимагає перегляду критеріїв здійснення публічної кримінально-процесуальної діяльності, якими є законність (точне і неухильне виконання положень принципу публічності кримінального процесу) та доцільність (можливість держави і потерпілого йти на компроміс з винною особою) кримінального переслідування. Автор обґрунтовує необхідність розширення критерію доцільності у вітчизняному кримінальному процесі.

Динамізм кримінального процесу проявляється від самого його початку (ініціації) до завершення у зв'язку з виконанням всіх завдань, що підлягали вирішенню у справі. Методи правового регулювання у кримінальному процесі покликані забезпечувати динамічний розвиток діяльності у справі. Імперативний метод правового регулювання серед інших таких методів потенційно має найбільшу "енергію”. Ця обставина і визначає процесуальну форму (процесуальний порядок) діяльності компетентних державних органів.

Автор дисертації підкреслює, що кримінальний процес дістає свій зовнішній вираз завдяки тому, що імперативний метод правового регулювання немов пов'язує всі його структурні елементи, що виникають у процесі в певному порядку, в єдину систему.

Імперативний метод правового регулювання безпосередньо впливає і на внутрішню побудову (структуру) кримінально-процесуальної діяльності, бо він використовується для врегулювання підстав до її початку і руху процесу "вперед”.

На підставі аналізу поняття "стадія кримінального процесу" та співвідношення стадій функціональної і логічної послідовності дисертант обґрунтовує висновок про те, що апеляційне, касаційне провадження та перегляд судових рішень у порядку виключного провадження не є стадіями кримінального процесу. Зазначені провадження є формами перегляду судових рішень.

У підрозділі 2.5 "Правові гарантії реалізації імперативного методу у кримінально-процесуальній діяльності” досліджено кримінально-правові та кримінально-процесуальні гарантії реалізації даного методу.

Специфіка кримінально-правових гарантій реалізації імперативного методу правового регулювання у кримінально-процесуальній діяльності полягає в тому, що всі норми-гарантії кримінального права мають імперативний характер. Вони, так само як і норми кримінально-процесуального права, змодельовані законодавцем із застосуванням імперативного методу правового регулювання.

Проаналізувавши норми розділу 18 КК "Злочини проти правосуддя”, дисертант виділив три групи норм-гарантій за вищезазначеними критеріями.

Перша група норм присвячена гарантіям реалізації імперативного методу правового регулювання в діяльності колегіально діючого суду або одноособово діючого судді при виконанні ними обов'язків з розгляду і вирішення кримінальних справ. До числа цих кримінально-правових гарантій належать:

1) гарантії від перешкоджання виконанню обов'язків суддею;

2) гарантії виконання суддями своїх обов'язків у умовах, вільних від погроз і насильства;

3) гарантії виконання судових рішень.

До другої групи кримінально-правових гарантій реалізації імперативного методу правового регулювання належать гарантії, спрямовані на забезпечення отримання достовірних доказів та істинних висновків у кримінальній справі:

1) гарантії достовірності даних, що містяться у приводах до початку кримінального процесу;

2) гарантії достовірності фактичних даних у полістадійному процесі.

Третя група кримінально-правових гарантій спрямована на забезпечення безперешкодного ходу провадження у кримінальній справі. Гарантії цієї групи виступають у вигляді кримінальної відповідальності за протидію розслідуванню і судовому розгляду кримінальної справи. Такими гарантіями є:

1) кримінально-правові гарантії вільного з'явлення суб'єктів кримінального процесу до органів, які його ведуть, і вільного давання ними показань;

2) кримінально-правові гарантії нерозголошення даних досудового слідства;

3) кримінально-правові гарантії протидії приховуванню злочинів.

Розділ 3 "Диспозитивний метод правового регулювання у кримінальному процесі" присвячений дослідженню принципу диспозитивності як основи диспозитивного методу правового регулювання; поняття, структури і функціонального призначення диспозитивного методу; його впливу на зміст і форму кримінально-процесуальної діяльності та гарантій реалізації в ній цього методу. Розділ складається з п'яти підрозділів.

У підрозділі 3.1 "Принцип диспозитивності - основа диспозитивного методу правового регулювання у кримінальному процесі" досліджено новий для вітчизняного кримінального процесу принцип диспозитивності.

Проаналізувавши генезис диспозитивності у праві, дисертантом з'ясовано, що основною ознакою принципу диспозитивності є забезпечена законом можливість заінтересованих осіб розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами.

У кримінальному судочинстві право сторін розпоряджатися процесуальними правами проявляється у трьох основних аспектах:

1) право на ініціювання кримінального процесу наданням інформації про вчинений злочин органам дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду;

2) право заявляти клопотання, відводи, оскаржувати дії і рішення посадових осіб і органів, які ведуть процес;

3) право розпоряджатися доказовим матеріалом.

Свобода учасників кримінального процесу щодо розпорядження матеріальними правами означає можливість для потерпілого і цивільного позивача та осіб, які їх представляють, вільно заявляти або не заявляти вимоги про:

1) притягнення винного до кримінальної відповідальності з призначенням йому покарання (кримінально-правова вимога);

2) відшкодування завданої злочином шкоди (цивільно-правова вимога). Для обвинуваченого (його захисника, законних представників) свобода у розпорядженні своїми правами полягає у відшкодуванні за власною ініціативою шкоди, завданої злочином (або невідшкодування її), і визнання чи невизнання вини.

Принцип диспозитивності дозволяє заінтересованим учасникам процесу або використати надані їм законом права або ж утриматися від їх реалізації. Примус у використанні цих прав є не припустимим.

Проведений аналіз принципу диспозитивності у кримінальному процесі дозволив дисертанту сформулювати визначення його поняття. Під принципом диспозитивності у кримінальному процесі слід розуміти правове положення, згідно з яким суб'єктам кримінального процесу надається і забезпечується можливість вільно, в межах закону обирати способи поведінки для захисту своїх кримінально-правових і процесуальних прав, а також впливати на хід і результати кримінально-процесуальної діяльності, головним призначенням якого є забезпечення гнучкості та повноти захисту заінтересованими суб'єктами процесу своїх прав, а також стимулювання їх активності у захисті цих прав.

У цьому підрозділі автор висловив власний погляд на проблему визначення кількісних і якісних характеристик системи принципів кримінального процесу. Дисертант доводить, що принципами кримінального процесу як динамічної системи не можуть бути права громадян, передбачені Конституцією України (право на особисту недоторканність, право вважатися невинуватим до постановлення вироку суду тощо). Ці положення є фундаментальними основами права, а не принципами окремої його галузі. Вони тільки дістають специфічний вияв під час провадження у кримінальних справах.

Автор дисертації підкреслює, що про диспозитивність можна говорити як про принцип і як про метод. Ці дві категорії перебувають у тісному і доволі специфічному зв'язку. Диспозитивність - принцип забезпечує належну "налаштованість правового механізму”. Будучи критерієм конструктивного плану, він обумовлює наявність у процесуальному праві таких норм, які надають і гарантують особам, що беруть участь у справі, демократичну можливість розпоряджатися своїми правами за власним розсудом. Про диспозитивність як про метод правового регулювання треба говорити при переході зі сфери побудови, організації права до сфери його дії.

З викладеного витікає висновок про те, що диспозитивність як принцип процесу є основою для диспозитивного методу правового регулювання, без якого він у кримінально-процесуальному праві існувати не може.

У підрозділі 3.2 "Поняття і структура диспозитивного методу правового регулювання у кримінальному процесі" зазначено, що у кримінально-процесуальному праві диспозитивний метод визначається як метод правового регулювання, функціональним призначенням якого є забезпечення реалізації положень принципу диспозитивності, а змістом - врегулювання правовідносин між суб'єктами, які беруть участь у кримінальній справі, встановленням прав і гарантій вільного користування ними.

Розглядаючи диспозитивний метод правового регулювання у кримінальному процесі як ієрархічно побудовану систему, автор зазначає, що найвищим за ієрархією в системі його елементів (першим рівнем структурної організації) є свобода суб'єктів процесу у розпорядженні своїми матеріальними і процесуальними правами за активної участі органів, які ведуть кримінальний процес. В цьому виді юридичного процесу переважає свобода його суб'єктів у розпорядженні процесуальними правами.

Проаналізувавши літературу з філософії права та психології, дисертант дійшов висновку, що свобода суб'єкта кримінально-процесуальних правовідносин полягає не тільки у вирішенні власних інтересів, а й у перебиранні на себе відповідальності за свої вчинки.

Другим рівнем структурної організації цього методу є сукупність положень (правил), які випливають зі свободи суб'єктів у розпорядженні своїми правами. Через те що всі вони у кримінальному процесі є рівнозначними між собою, спосіб їх зв'язку можна визначити як горизонтальний. Підпорядкованими основному є такі положення:

1) забезпечене законом право заінтересованих суб'єктів кримінального процесу активно впливати на його рух і результати;

2) право на оскарження заінтересованими суб'єктами кримінального процесу дій і рішень органів, які його ведуть.

У підрозділі 3.3 "Функціональне призначення диспозитивного методу правового регулювання у кримінальному процесі" дисертант стверджує, що головною функцією диспозитивного методу є впровадження принципу диспозитивності у правові норми. Із зазначеної функції випливають всі інші функції диспозитивного методу правового регулювання у кримінальному процесі, які поділяються на основні (головні) і факультативні.

До числа основних функцій диспозитивного методу правового регулювання у кримінальному процесі належать:

1) забезпечення ним гнучкості, а значить - і реальності та повноти захисту заінтересованими суб'єктами процесу своїх прав;

2) стимулювання активності заінтересованих у захисті своїх матеріальних і процесуальних прав суб'єктів кримінального процесу;

3) забезпечення багатоваріантності у здійсненні конкретних дій заінтересованими суб'єктами процесу;

4) забезпечення розумного балансу (оптимального співвідношення) публічно-правового і приватноправового начал під час провадження у кримінальних справах;

5) встановлення специфічного кримінально-процесуального режиму діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду під час порушення, розслідування і розгляду кримінальних справ з метою створення ними умов, необхідних для вільної реалізації заінтересованими суб'єктами своїх матеріальних та процесуальних прав.

Автор дає власне визначення поняття кримінально-процесуального режиму як сукупності методів, які фактично застосовуються під час провадження у кримінальній справі. Наводить різноманітні класифікації цього режиму:

1) законний і незаконний;

2) звичайний і екстремальний;

3) економічний і неекономічний.

Факультативними функціями аналізованого принципу є:

1) функція рушійної сили процесу;

2) функція визначення структури кримінального процесу.

У підрозділі 3.4 "Вплив диспозитивного методу на зміст і форму кримінально-процесуальної діяльності” вплив диспозитивного методу правового регулювання на зміст діяльності органів дізнання, слідчого, прокурора і суду досліджено під кутом зору поведінкового аспекту діяльності цих суб'єктів.

У дисертації розглянуто можливість розширення диспозитивного методу (в плані розпорядження суб'єктами процесу матеріальними правами) при провадженні за кожним зі складів нетяжких злочинів за рахунок віднесення справ про злочини публічного обвинувачення до справ приватного, приватно-публічного або публічно-приватного обвинувачення.

Автор обґрунтовує висновок про те, що запровадження диспозитивного методу правового регулювання в жодному разі не може розглядатися як перспектива у кримінальних справах про:

1) злочини, відповідальність за які передбачена в Розділі 1 "Злочини проти основ національної безпеки України" та розділах 7-10, 12-14, 17-29 КК;

2) злочини, внаслідок вчинення яких людина навмисно чи з необережності позбавляється життя;

3) злочини, якими завдається значна, а іноді й непоправна шкода здоров'ю людини, та деякі інші.

Наведено аргументи на користь переведення до числа справ приватного обвинувачення справ про значну кількість злочинів (умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження; погроза вбивством; порушення авторського і суміжних прав та ін.).

На підставі аналізу змісту норм кримінального права автор робить висновок про те, що кількість справ про злочини, порушувані в порядку приватно-публічного обвинувачення, може бути також розширена за рахунок включення до їх числа справ про злочини, схожі за об'єктивною стороною зі злочином, передбаченим ч.1 ст.152 КК, а також інших злочинів, не пов'язаних із посяганням на загальносуспільні інтереси.