Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поняття відповідальності в сімейному праві

Зміст

Вступ

1.1 Поняття та зміст правового захисту

1.2 Гарантії здійснення і захисту сімейних прав та інтересів

1.3 Зміст права на захист

1.4 Підстави та засади відповідальності у сімейному праві

Розділ 2. Захист в сімейному праві: поняття та особливості здійснення

2.1 Поняття захисту в сімейному праві

2.2 Способи реалізації захисту сімейних прав

2.3 Суб'єкти захисту сімейних прав

Розділ 3. Поняття відповідальності в сімейному праві та її ознаки

3.2 Поняття та види санкцій у сімейному праві

Висновки

Список використаних джерел

Формування в Україні громадянського суспільства потребує вирішення питання про повноцінне нормативне закріплення і забезпечення захисту прав людини. Це зумовлюється, насамперед, тим місцем і значенням, яке законодавець відводить людині та її особистим немайновим благам в системі соціальних пріоритетів. Так, відповідно до ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. А це означає, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, їх утвердження і забезпечення є її головним обов'язком.

Людина, як суб'єкт відповідного виду правовідносин, може перебувати у різних правових статусах. Саме наявність у людини відповідного правового статусу визначає за нею закріпленість певного спектру прав і обов'язків, а також встановлення механізмів для їх здійснення та захисту. Говорячи про механізм захисту сімейних прав та законних інтересів, варто зазначити, що це один із недосконалих механізмів захисту прав людини. Як наслідок: часті випадки порушення прав жінок і дітей, приховані акти насильства в сім'ї, неможливість від страху чи перед безпорадністю довести факт порушення і притягти винних до відповідальності. Звідси - складність захисту прав суб'єктів сімейного права, незалежно від проголошених державою засобів захисту і законодавчо встановлених санкцій, що зумовлює актуальність обраної теми.

Новизна роботи полягає у:

- комплексному дослідженні поняття захисту та відповідальності в загальноюридичному та галузевому значенні, зокрема, в сімейному праві,

- визначенні їх поняття, змісту, особливостей та гарантій реалізації,

- аналізу механізму сімейного захисту та притягнення до відповідальності за порушення сімейних прав, і на основі цього, внесення пропозицій щодо вдосконалення їх нормативного регулювання та вирішення, пов'язаних з цим проблем.

Об'єктом дослідження є категорії захисту і відповідальності в сімейному праві та окремі суміжні інститути. Відповідно предметом - норми сімейного та інших галузей права, переважно цивільного та цивільно-процесуального, які регулюють практичну реалізацію цих понять та забезпечення прав суб'єктів сімейного права при їх застосуванні.

Метою дослідження є аналіз теоретичних положень правової науки щодо ознак та змісту захисту і відповідальності взагалі та сімейного права зокрема, а також чинних норм сімейного права щодо визначення гарантій та можливостей ефективного регулювання відносин, пов'язаних із захистом і відповідальністю.

Робота проведена з використанням загальнонаукових (логічного, діалектичного, аналізу, системного, етимологічного) та спеціальних методів наукового дослідження (порівняльно- та історико-правового, методу аналогій) тощо.

Завдання, які ми намагалися розв'язати, проводячи дане наукове дослідження, зумовлені метою та продиктовані проблемою дослідження, а саме:

1) визначено ознаки та розкрито зміст захисту і відповідальності, а також обґрунтовано їх базове значення для розвитку сімейного права України;

2) визначено особливості і проблемні моменти функціонування явищ захисту і відповідальності в сімейному праві;

3) дано пропозиції щодо удосконалення нормативно-правової бази щодо здійснення захисту та притягнення до відповідальності за порушення норм сімейного законодавства.

Нормативною базою дослідження є положення Конституції та законів України, Постанов Верховної Ради України, Указів і Розпоряджень Президента України та Постанов і Розпоряджень Кабінету Міністрів України.

Теоретичну основу дослідження складають праці спеціалістів в галузі теорії держави і права, сімейного права, цивільного та цивільно-процесуального права. Зокрема: З.В. Ромовської, І.Жилінкової, О.Дзери, О.Балакірєвої, Є.Ворожейкіна, М.Антокольської, A.Бєляєвої, В.Маслова, М.Кротова, Ю.Червоного, A.Нечаєвої, Скакун О.Ф., Толстого Ю.К., Андрєєва В.К, В.А. Рясенцева та інших.

Реалізація прав і законних інтересів жінки і чоловіка, дитини, подружжя в нашій державі нерідко пов'язана із порушеннями (а відтак і з необхідністю застосуванням захисту і відповідальності). При цьому, законодавчо не встановлено чітких критеріїв притягнення до відповідальності та санкцій за порушення сімейних прав, а існуючий механізм гарантій не дозволяє в повній мірі захистити право чи законний інтерес особи. Але без цього не можливо в повній мірі примусити кожного визначеного суб'єкта, в тому числі державні органи, виконувати свої обов'язки і не порушувати права інших. Така ситуація може призвести до того, що кількість зловживань в сфері захисту сімейно-правових відносин постійно збільшуватиметься. Тому ми вважаємо, що недоліки у зазначеній сфері необхідно усувати якнайближчим часом і лише тоді можна будувати дійсно міцну державу, яка справді захищає сім'ю.

Структура роботи обумовлюється темою, метою та завданнями і складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел.

Розділ І. Поняття захисту та відповідальності в юридичній науці

1.1 Поняття та зміст правового захисту

Український народ обрав шлях побудови демократичної держави, в якій буде здійснено принцип панування права, який грунтується на визнанні прав і свобод людини. Права людини в сучасному світі - це не просто актуальна тема, це проблема. Людство ще не взмозі забезпечити організоване цивільне життя з повагою до людини, її прав, свобод і потреб. В даному випадку важливе місце займає механізм захисту та притягнення порушників до відповідальності, оскільки він є необхідною умовою для повноцінної реалізації прав та законних інтересів.

Право на захист являє собою суб'єктивне право певної особи, тобто вид і міру її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав, що випливає з конституційного положення: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом" (ст. 55 Конституції України) Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - ст.65.. Тому для українських громадян повинне бути властиве глибоке розуміння не лише своїх прав, але й обов'язків, цінності правомірної поведінки. Як зазначає Ромовська З.В., принципом реалізації прав в суспільстві є їх гарантованість: «здійснення суб'єктивних прав, виконання обов'язків, в тому числі сімейно-правових, забезпечується як загальними, так і спеціальними юридичними гарантіями, серед яких важливу роль відіграє правовий захист» Ромовская З.В. Защита в советском семейном праве. - Львов: Вища школа, 1985. - С.6. .

Дослідження суті правового захисту та відповідальності (як способу захисту) за порушення чи недотримання певними особами своїх обов'язків, необхідне з урахуванням їх загальнотеоретичного тлумачення.

В літературі з цього приводу ще і на сьогодні продовжується дискусія. Стоякін ще в 1973 році висловив думку про те, що правовий захист включає в себе три моменти: видання норм, які встановлюють права та обов'язки, визначають порядок їх здійснення та захисту і загрожують застосуванням санкцій; діяльність суб'єктів по здійсненню своїх прав та по захисту своїх суб'єктивних прав і, накінець, попереджувальну діяльність державних та громадських органів і організацій, а також діяльність по реалізації правових санкцій Стоякин Г.Н. Понятие защиты гражданских прав. / Проблемы гражданско-правовой ответственности и защиты гражданских прав. - Свердловск, 1973. - С.34..

Таке розуміння змісту правового захисту, на нашу думку, відірване від справжньої сутності цієї правової категорії. Адже включаючи в сферу правового захисту, окрім всього іншого, і діяльність суб'єктів по захисту своїх прав, Стоякін Г.Н. вживає поняття правового захисту неоднозначно - в широкому та вузькому значенні разом. Ми не можемо погодитись із віднесенням до правового захисту діяльності самих суб'єктів по здійсненню своїх прав. Адже здійснюючи вольові акти, дозволені законом, особа реалізовує свої суб'єктивні права, а не захищає їх. А при реалізації, зокрема, такого суб'єктивного права, як права на захист, особа захищає конкретне особисте чи майнове право: право на аліменти, право на особисте виховання своєї дитини і т.д.

Теришніков В.І. захистом права називав таке здійснення права на перетворення правовідношення, яке можливе лише за допомогою спеціального державного органу. При цьому, він мав на увазі ситуацію, яка складається при розірванні шлюбу органом реєстрації актів громадянського стану за заявою і чоловіка і дружини. Оскільки своє право на розлучення вони можуть реалізувати лише за допомогою державного органу, то таке здійснення цього права і є його захистом Тертышников В.И. Защита семейных правоотношений в гражданском судопроизводстве. - Харьков, 1976. - С.9-10.. Однак, керуючись таким обґрунтуванням, можна було б віднести до правового захисту і здійснення права на зміну прізвища та права на усиновлення, але для цього немає достатніх підстав.

В сімейному праві, як і в цивільному, існує декілька видів «перетворювальних» повноважень. Перший - коли таке перетворення відбувається виключно за бажанням одного чи обох суб'єктів та не вимагає ні санкціонування, ні реєстрації (наприклад, зміна місця проживання малолітньої дитини за взаємною домовленістю розведеного подружжя); другий - коли правовий наслідок пов'язується з реєстрацією (наприклад, припинення шлюбу); третій - коли зміна правовідносин (наприклад, при усиновленні) здій снюється відповідним державним органом і без цього не тягне за собою бажаних правових наслідків.

Така специфіка здійснення перетворювальних повноважень пов'язується з їх значенням з точки зору не лише особистих інтересів. Однак, про захист мова не йде, оскільки всі ці ситуації пов'язані з нормальним (дозволеним) розвитком відносин між людьми.

Басін Ю.Г. та Діденко А.Г. визначали правовий захист як передбачену законом для боротьби з правопорушеннями систему заходів, що спираються на державний примус та спрямовані на те, щоб забезпечити недоторканність права, його здійсненність та ліквідацію наслідків його порушення Басин Ю.Г. Основы гражданского законодательства о защите субъективных гражданских прав. / Проблемы применения Основ гражданского законодательства и Основ гражданского судопроизводства Союза СССР и союзных республик. - Саратов, 1971. - С.34; Басин Ю.Г., Диденко А.Г. Защита субъективных гражданских прав. / Юридические науки. - Алма-Ата, 1971. - №1. - С.4.. Таке визначення, на наш погляд, з однієї сторони, звужує сферу правового захисту, пов'язуючи її лише з порушеннями. З іншої сторони, вона розширюється за рахунок зосередження попереджувальних засобів, що забезпечують недоторканність права.

Малеїн Н.С. вважав, що правовий захист - це система юридичних норм, спрямованих на попередження правопорушень та ліквідації їх наслідків Малеин Н.С. Гражданский закон и права личности в СССР. - Москва, 1981. - С.192.. Однак, розгляд правового захисту лише в якості правового інституту не розкриває повністю її суті, та й віднесення до неї попереджувальних засобів є спірним.

Алєксєєв С.С. під правовим захистом розумів державно-примусову діяльність, спрямовану на «відновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов'язку» Алексеев С.С. Общая теория права. В 2-х т. - Москва, 1981. - Т.1. - С.180.. Про правовий захист як діяльність визначених органів, спрямовану на відновлення порушених чи оспорюваних суб'єктивних прав, охоронюваних законом інтересів, писала Завадська Л.Н. Завадская Л.Н. Реализация прав граждан в условиях развитого социализма. - Москва, 1983. - С.222.

З таких же позицій тлумачення захисту науковці виходять і на сьогодні, визначаючи правовий захист як: застосування юрисдикційним органом спеціальних заходів, спрямованих на забезпечення уповноваженій особі реальної можливості здійснення його права Харитонов Є.О., Калітенко О.М., Зубар В.М. Цивільне право України у запитаннях та відповідях. - Харків: ТОВ «Одісей», 2002. - С.174-175.. Спільним для цих думок є визнання правового захисту як діяльності спеціальних органів.

Правовий захист дійсно неможливий (за винятком випадків самозахисту та самооборони) без діяльності спеціальних державних чи громадських органів. Якщо відновлення порушеного права відбулось самим порушником, воно не може розглядатись як здійснення правового захисту. Але діяльність, яка спрямована на відновлення права, -- це ще не саме відновлення (адже суд може винести рішення, виконати яке неможливо, наприклад, у зв'язку з тяжким майновий становищем зобов'язаної особи чи її смертю). Особливе значення має результат цієї діяльності, тобто безпосередня реалізація міри державного примусу, що визначена у рішенні цього органу. І саме це є головним у суті правового захисту.

Отже, основне у суті правового захисту це те, що він є реалізацією міри державного примусу. Захист - безпосередній вплив на спірне відношення. Своїм конкретним застосуванням примусові заходи припиняють порушення суб'єктивного права, забезпечують необхідні умови для його здійснення, відновлюють порушене право чи в інший спосіб ліквідовують наслідки його порушення.

На нашу думку, правовий захист - це завжди акт, що вже відбувся. В окремих випадках для реалізації міри державного примусу достатньо винесення судового рішення. Оскільки в рішеннях про визнання права чи розірвання договору відповідач не примушується до певної активної поведінки, акт правосуддя і правовий захист збігаються у часі.

Якщо ж відповідач присуджується до певної поведінки: повернути майно, сплатити неустойку, - реалізація державного примусу органічно пов'язана з виконанням рішення, без чого правовий захист не може вважатися таким, що відбувся.

Правовий захист можна розглядати і в динаміці - як поєднання початку і кінця процесу захисту, що виникає з моменту пред'явлення позову (заяви, скарги) та завершується виконанням рішення.

Правовий захист нерозривно пов'язаний з правовою охороною Короткова Л., Вихров О. Підвищувати відповідальність за виховання дітей // Право України. - 1996. - №4. - С.46-49., однак ці категорії не можна назвати ідентичними.

Правову охорону слід розглядати на двох рівнях. На першому - вона полягає у регулюванні певних суспільних відносин, тобто у наданні їм відповідної юридичної оболонки. Об'єктом правової охорони виступають тут саме суспільні відносини. У цьому розумінні правова охорона ототожнюється з правовим регулюванням, яке здійснюється законом Сімейне право України: Підручник / За ред. Червоного Ю.С. - Київ: Істина, 2004. - С.188..

На другому рівні об'єктом правової охорони стають конкретні суб'єктивні права конкретних учасників суспільного правовідношення. Потреба у такій охороні виникає одночасно з виникненням самого права. Правова охорона суб'єктивного права включає в себе систему різноманітних юридичних заходів з метою уберегти його від можливого порушення: контрольна діяльність органів державної влади, профілактична робота міліції, забезпечення можливості примусового виконання юридичного обов'язку, застосування засобів державного примусу тощо Ворожейкин Е.М. Обеспечение и охрана прав и интересов семьи, супругов, детей // Социалистический закон. - 1975. - №5. - С.43-46..

Отже, можливість захисту суб'єктивного права і конкретне його здійснення є одним із складників правової охорони.

Однак, значення засобів державного примусу в нашій державі не можна перебільшувати. Важливе місце в системі засобів правової охорони прав займають засоби не правового характеру, зокрема: просвітницько-виховна робота, суспільний вплив.

Взаємообумовленість правового захисту та правової охорони проявляється в тому, що захищаючи суб'єктивне право особи, суд, тим самим, здійснює охоронну функцію по відношенню до суспільного устрою, прав інших громадян, переконуючи їх при цьому в соціальній цінності правомірної поведінки, справедливості та невідворотності застосування заходів державного примусу.

У науковій літературі, на сьогодні, є різні погляди на поняття захисту та охорони прав і свобод людини. Як вірно, на нашу думку, зазначає П.М. Рабінович, охорона прав і свобод - стан правомірної їх реалізації під контролем соціальних інститутів, але без їх втручання. Рабінович П.М. Права людини та їх захист. - Львів: Світ, 1993. - С.27. Необхідність звернення за захистом з'являється лише при наявності перешкод здійснення чи порушення, або загрозі порушення. Захист може відбуватися лише шляхом втручання органів держави у процес реалізації прав та свобод як охоронної реакції на об'єктивний фактор відхилення від правопорядку, виражатися у санкціях відповідальності, а також, в гарантіях особистої безпеки певних категорій осіб (президента, працівників міліції та ін.).

1.2 Гарантії здійснення і захисту сімейних прав та інтересів

Безумовно, що у певного суб'єкта існує, про що зазначалось вище, великий обсяг прав, особистих та майнових. Але відомо, що проголошення будь-якого права людини, навіть закріпленого відповідними актами держави та її органів - ніщо без реальних гарантій його здійснення. Адже без гарантій права, свободи і обов'язки людини та громадянина перетворюються у своєрідні "заяви про наміри", які не мають ніякої цінності ні для особистості, ні для суспільства.

Як відомо, під гарантіями прав і свобод людини та громадянина розуміють систему соціально-економічних, моральних, політичних, юридичних умов, засобів та способів, які забезпечують їх фактичну реалізацію, охорону та надійний захист. Скакун О.Ф. Теория государства и права. - Харьков: Консул, 2000. - С.124-126. Серед загальних гарантій прав та свобод людини особливе місце займають юридичні гарантії, як система юридичних засобів і способів охорони та захисту прав людини і громадянина. Обов'язком держави є забезпечення кожній особі, в тому числі і суб'єктам сімейного права, права на судовий захист та на інші способи захисту, що не заборонені законом, а також права на отримання кваліфікованої юридичної допомоги тощо. Спиридонов Л.И. Теория государства и права. - Москва: Знание, 1995. - С.8-83. Забезпечення та реалізація прав і свобод людини включає три елементи (напрямки) державної діяльності:

1) створення умов для реалізації їх прав та свобод - шляхом позитивного впливу на формування загальносоціальних гарантій;

2) охорона їх прав та свобод - шляхом проведення профілактики порушень;

3) захист їх прав та свобод - шляхом відновлення порушеного правового статусу, притягнення правопорушників до юридичної відповідальності.

Самі ж гарантії та способи забезпечення їх реалізації у сфері сімейно-правових відносин передбачені Конституцією України, Сімейним Кодексом України та іншими нормативно-правовими актами. Так, чинна Конституція України Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - ст.65. передбачає пряму дію її норм, що є могутнім практичним інструментом впливу на конкретні суспільні відносини, у тому числі й сімейні, поведінку людей, діяльність їх утворень та ін. Пряма дія норм Конституції - це, на нашу думку, стимул до активності членів суспільства у правовій та соціально-економічній сферах, адже тепер кожен індивід може навчитися найбільш вигідно використовувати положення Основного Закону для захисту своїх законних інтересів, прав і свобод. При цьому, не потрібно пасивно чекати, що буде написано у тому чи іншому підзаконному нормативно-правовому акті.

Отож, держава встановила механізм гарантій прав та законних інтересів кожного. Зокрема, гарантією реалізації права особи є акт судового захисту. Він одночасно спрямований і на охорону моральності, є результатом реалізації права на захист, і, перш за все, права на судовий захист, яке гарантоване Конституцією України Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - ст.65..

Серед суб'єктивних прав особи, праву на захист відводиться особливе місце та особлива роль. Тому ми вважаємо, що право на захист є специфічним сторожем прав, в тому числі цивільних та сімейних, гарантом їх здійснення. Оскільки вважати право на захист складовим «елементом кожного суб'єктивного права - значить применшувати його значення. Право на захист - самостійне право особи, а не прив'язка до конкретного права. У свою чергу, право особи є правом саме тому, що захищеність складає його «генетичний» код. Звідси те, що не є правом, не захищається» Дзера О.В. Сімейне право України. - Київ: Вентурі, 1997. - С.96..

Складовими права на захист є: можливість самої уповноваженої особи діяти певним чином; вимагати відповідної поведінки від носія кореспондуючого обов'язку, вимагати захисту свого права у випадку його порушення. Якщо говорити більш схематично, структуру суб'єктивного права складають: право на власні дії, право на чужі дії та право на захист Иоффе О. С. Советское гражданское право. - Ленинград: Издательство ЛТУ, 1965. - С.222.. Таким чином, право на захист визнається складовою частиною будь-якого суб'єктивного права, одним з його повноважень Агарков М. Обязательства по советскому гражданскому праву. - Москва, 1988. - С.105..

Але якщо право на власні і право на чужі дії виникають з початку існування суб'єктивного права, то право на захист може з'явитись лише внаслідок, в зв'язку з виникненням, претензій по відношенню до порушника зобов'язання.

Значить, суб'єктивне право може існувати і без одного з його елементів. Бачачи в цьому недолік теорії трьохелементної побудови суб'єктивного права, Малеїн Н.С. зазначав, що з цього слідує, «що суб'єктивне право не існує до моменту визнання, оскільки воно реалізується в переважній більшості випадків без порушень» Малеин Н.С. Гражданский закон и права личности в СССР. - Москва, 1981. - С.93.. Однак, якщо суб'єктивне право може існувати без будь-якого компоненту, значить воно не складає суті суб'єктивного права, а являє собою, по відношенню до нього, явище самодостатнє. До того ж, правом на захист володіє не лише носій суб'єктивного права, але й особа, що володіє охоронюваним законом інтересом. Як бути в такому випадку? Куди віднести право такої особи на захист?

1.3 Зміст права на захист

Право на захист (точніше, право на правовий захист) повинне визнаватись самостійним, до того ж, одним із основних прав громадян Иванов О.В. Право на судебную защиту / Советское государство и право. - 1970. - №7. - С.41.; Мурадьян Э.М. Право на судебную защиту. - Москва, 1980. - С.22.; Шакарян М.С. Право граждан на судебную защиту - элемент правового статуса личности в социалистическом обществе. - Саратов, 1982. - С.108..

Право на захист складається із кількох окремих правових можливостей. До нього входить насамперед право на звернення за судовим захистом. Носієм цього права є кожен учасник правовідношення, будь-яка заінтересована особа. Його зміст складає не тільки право подання до суду позову чи заяви (скарги), але і можливість подання зустрічного позову чи заперечення проти і позову. Заперечуючи позивачеві, відповідач тим самим просить судового захисту. Цьому праву кореспондує обов'язок суду розглянути позов (зустрічний позов, заяву) на предмет прийняття справи до судового розгляду і, якщо існують необхідні для цього умови, - розпочати процес Гукасян Р. Е. К вопросу о повышении ефективности правовой науки // Советское государство и право. - 1990. - №3 - С.113..

Принцип диспозитивності у здійсненні особою своїх прав дозволяє їй самій вирішувати питання про доцільність звернення за захистом. Наприклад, не пред'явлення вимоги про захист часто викликається боязню негативної реакції оточуючих на сам факт звернення до суду і т.д. Інтерес у захисті може пригнічуватися іншими, більш вагомими, з її точки зору, інтересами. Якщо ж носій права на захист неповнолітній, то вимагати захисту - обов'язок його законного представника. Відмова від нього не має юридичного значення. Так, визнається юридично нікчемною відмова матері від примусового стягнення аліментів на користь дитини, від вимагання майна, що належить дитині, з чужого незаконного володіння і т.д. Антокольская М.В. Лекции по семейному праву. - Москва, 1995. - С.113.

Відмова від захисту своїх прав, на нашу думку, означає, що здійснена правопорушником дія залишиться не покараною. Принцип невідворотності відповідальності вступає в колізію з принципом диспозитивності при здійсненні своїх прав, а це знижує правовий вплив.

Право на захист включає в себе і повноваження вимагати винесення рішення, що встановлює вид і міру державного примусу. Цінність судового рішення полягає не лише в тому, що ним захищається право, але й в тому, що через нього утверджується реальність прав та невідворотність відповідальності. До винесення судового рішення громадянин вправі відмовитись від позову і тим самим від захисту своїх прав. Однак, принцип диспозитивності повинен здійснюватись під контролем суду Сімейне право України: Підручник / Баранова Л.М., Борисова В.І., Жилінкова І.В. - Київ: Юрінком Інтер, 2004. - С. 128..

Елементом права на захист є і право вимагати примусового виконання судового рішення. Позивач, однак, може відмовитись від захисту своїх прав і на цій стадії Иванов О.В. Защита гражданских прав как правовой институт и как научаня проблема / Вопросы советского государства и права. - Иркутск, 167. - С.44..

Нездійснення особою свого права на захист - поведінка правозгідна. Однак не матиме жодного правового значення будь-яка угода, за якою один із учасників правовідношення наперед відмовляється від свого права на захист. Вирішення особою, права або інтереси якої порушені, питання про те, пред'являти позов чи утриматися від цього - справа приватна. Та як тільки суд прийме позовну заяву до розгляду, розпочате судове провадження набуває елементу публічності.

Відмова від здійснення особою свого права на захист після прийняття судом позову до розгляду можлива шляхом відмови від позову. Така відмова не залежить лише від волі особи: вона має бути прийнята судом.

Відмова від позову - поняття матеріально-процесуальне, оскільки у кінцевому рахунку викликає не лише припинення провадження по справі, а й у багатьох випадках - припинення самого суб'єктивного права, заради захисту якого було пред'явлено позов, а також припинення «законності» інтересу Індиченко С.П., Гопанчук В.С., Дзера О.В., Савченко Л.А. Сімейне право України. - Київ: Вентурі, 1997. - С.87-88.. Так, якщо особа відмовилася від позову про відшкодування збитків чи від позову про визнання її автором книги, вона не матиме уже права ще раз звернутися до суду за захистом Скакун О.Ф. Теория государства и права. - Харьков: Консул, 2000. - С.124-126..

Отже, відмова від позову в окремих випадках означає припинення суб'єктивного права за власною волею особи і тому має вважатися одностороннім правочином Там само.. Цей висновок відкриває шлях для визнання відмови від позову недійсною, якщо вона була заявлена всупереч дійсній волі особи.

Ромовська З.В. розмежовує терміни «від мова в правовому захисті» і «відмова в захисті права». Відмова в правовому захисті - це свідчення про необґрунтованість претензій позивача (заявника), відсутність суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу. Оскільки захищеність зі сторони держави є невід'ємною властивістю суб'єктивного права, відмови в його захисті бути не може. Відмова в захисті права можлива лише в такій ситуації, коли буде встановлена відсутність самого факту порушення права або ж не належність відповідача до акта порушення права. Захист суб'єктивного права свідчить одночасно і про захист інтересу, що в ньому міститься. Оскільки термін «охоронюваний законом інтерес» першопочатково вживався лише в процесуальних нормативних актах, основи теорії охоронюваного законом інтересу були розроблені саме вченими-процесуалістами, які надали йому процесуальний характер Ромовская З.В. Защита в советском семейном праве. - Львов: Вища школа, 1985. - С.17. .

Проте, проблему законного інтересу не можна вважати вузькогалузевою. Виникнення законного інтересу можливе в найрізноманітніших суспільних відносинах. Законний інтерес має не стільки процесуальний, скільки матеріально-правовий зміст. Проблема законного інтересу, як відмітив Чечот Д.М., є загальнотеоретичною, хоча впродовж довгого часу наукою теорії права ігнорувалась Чечот Д.М. Субъективное право и формы его защиты. - Ленинград, 1970. - С.23..

Праці Матузова Н.І., Явича Л.С., Патюліна В.А., Вітрука Н.В. поклали початок її розробці Матузов Н.И. Личность. Права. Демократия. Теоретические проблемы субъективного права. - Саратов. 1972 - С.215.; Патюлин В.А. Государсво и личность в СССР. - Москва, 1974. - С.112.; Витрук Н.В. Основые теории правового положения личности в социалистичеком обществе. - Москва, 1979. - С.147-149.. Вклад у висвітлення цієї проблеми був внесений також цивілістами Ерошенко А. Судебная защита охраняемого законом интереса / Советская юстиция. - 1977. - №13. - С.19.; Малеин Н.С. Охраняемый законом интерес / Советское государство и право. - 1980. - №1. - С.29..

В сфері різноманітних, в тому числі і сімейних, відносин існує велика кількість соціальних інтересів, як загальних, так і персоніфікованих. Суспільство прагне створити умови для їх реалізації, оскільки кожен з таких соціальних інтересів є проявом життєдіяльності особистості. Однак, не кожен з них може бути реалізованим за допомогою суду, а лише той, на існування якого прямо вказує закон чи про наявність якого можна зробити висновок шляхом тлумачення визначеної правової норми, який можна «вивести» виходячи із загальних засад та принципів законодавства, іншими словами вивести з духу закону.

Як вважає Цукерман М.І., охоронюваний законом інтерес та інтерес, захищений судом - не одне і те ж. З числа інтересів, що об'єктивно охороняються законом, судовий захист отримає той конкретний інтерес певної особи, який заслуговує більшої уваги. В одних випадках закон сам визначає ті фактори, якими повинен обумовлюватись той чи інший інтерес, в інших випадках, це здійснюється судом з урахуванням зібраних по справі доказів. Завданням судів є прийняття заходів до уніфікації судової практики шляхом видачі керівних роз'яснень по найбільш складних питаннях судової діяльності Цукерман М.И. Осуществление гражданами субьективных прав по советскому гражданскому праву: Автореф.дис…канд.юрид.наук. - Ленинград, 1968. - С.14-15..

Поряд з інтересами, які по своїй суті не можуть включатись до числа правових, існують і інтереси, які об'єктивно могли б охоронятись законом, якби не було на про це спеціальної вказівки в законі. А оскільки такі соціальні інтереси не охороняються законом, вони не підлягають судовому захисту Максименко В.Ф. Демократия и дисциплина в советском социалистическом обществе: Автореф.дис… канд.юрид.наук. - Киев, 1971. - С.15..

На нашу думку, об'єктом судового захисту може бути лише той охоронюваний законом інтерес, носієм якого є визначена особа, тобто інтерес не із загальною, а з персоніфікованою спрямованістю.

Право на захист включає в себе також і можливість брати участь у розгляді справи, користуватися процесуальними правами, вимагати винесення рішення, яке визначало б вид та міру державного примусу, оскаржувати його Шевченко Я.Н. Средства защиты в гражданском праве / Советское государство и право. - 1977. - №7. - С.57..

Елементом права на захист є і право вимагати примусового виконання судового рішення Там само..

Право на захист є, таким чином, складною матеріально-процесуальною категорією. Кожен його елемент існує за наявності певних передумов, як правило, у часових межах і реалізується у специфічній процесуальній формі. Матеріальні та процесуальні елементи права на захист взаємообумовлені, їх не можна роз'єднати. Матеріальні та процесуальні норми, які регулюють способи, форми, порядок захисту, просякнуті єдиним духом, єдиним прагненням забезпечити повний, всебічний, швидкий захист суб'єктивного права. Вони складають єдиний комплексний інститут правового захисту.

Об'єктом правового захисту деякі вчені вважали і правопорядок Красавчиков О.А. Ответственность, меры защиты и санкции в советском гражданском праве / Проблемы гражданско-правовой ответственности и защиты гражданских прав. - Свердловск, 1988. - С.11.. На нашу думку, для цього існують всі підстави. По-перше, про захист правопорядку можна говорити в усіх випадках застосування заходів державного примусу. Однак, такий захист здійснюється опосередковано: захищаючи права та інтереси особи, суд тим самим відновлює правопорядок. Безпосередній захист правопорядку має місце тоді, коли протиправна поведінка, не зачіпаючи прав та інтересів певної особи, порушує норми поведінки, встановлені законом. Така ситуація складається, наприклад, при укладенні фіктивного шлюбу, при фіктивному усиновленні.

До кола об'єктів правового захисту інколи зараховують і обов'язки Кудрявцев О.Н., Швецов Д.Ф. Ответственность за правонарушения по семейному законодательсту / Проблемы социалистичекой законности. - Харьков, 1977. - №2. - С.36., що на нашу думку, є спірним. Основою для цього, на перший погляд, може слугувати ситуація, коли одному з батьків перешкоджають у вихованні дитини, у зв'язку з чим він не може реалізувати не лише свої права на виховання дитини, але й конституційний обов'язок. Але звертаючись із заявою в органи опіки та піклування, а потім до суду, батько вимагає захисту свого права на особисте виховання дитини і права дитини на належне виховання (оскільки не проживаючи з дитиною батько все ж лишається її законним представником), яке дитина може отримати лише спілкуючись з обома батьками. Захистивши таке право, батько, тим самим, отримує можливість для виконання свого обов'язку по вихованню дітей.

Об'єктом правового захисту може бути і право- та дієздатність, і суб'єктивне право Веберс Я.С. Правосубьекность граждан в советском гражданском и семейном праве. - Рига, 1976. - С.24..

Обов'язковою умовою виникнення суб'єктивного права є наявність підстав, які не заборонені законом. Якщо ж певні юридичні можливості одержані внаслідок незаконних дій, вони не можуть вважатися суб'єктивними правами Азаревич Д. Семейные имущественные отношения по русскому гражданскому праву // Журнал гражданского и уголовного права. - Санкт-Петербург, 1883. - Кн. 4. - С.118..

В літературі поширена думка про можливість відмови у захисті права, що трактується як окрема правова санкція Звягинцева Л.М. Меры защиты в советсом семейном праве: Авторе.дис…канд.юрид.наук. - Сверловск, 1980. - С.15.. Передумовою для неї була ч. 1 ст.5 Цивільного кодексу, за якою цивільні права охоронялися законом за винятком випадків, коли вони здійснювалися всупереч з їх призначенням Кудрявцев О.Н., Шевцов Д.Ф. Ответственность за правонарушения по семейному законодательству / Проблемы социалистической законности. - Харьков, 1977. - №2. - С.26..

Формами відмови у захисті називалися:

- відмова у примусовому здійсненні права,

- відмова у конкретному способі захисту права,

- позбавлення суб'єктивного права Глушкова Л.И. Ответственность в советсок семйном праве: Автореф.дис…канд.юрид.наук. - Москва, 1982. - С.17, 23.. Однак така теорія викликає заперечення.

Суб'єктивне право є мірою дозволеної, правозгідної поведінки. З огляду на це, відмова у захисті права - явище неприпустиме. Якщо, наприклад, співвласник будинку вимагає його поділу і не погоджується на грошову компенсацію, то відмова суду у задоволенні його вимоги через технічну неможливість поділу будинку не може трактуватися як відмова у захисті права, оскільки позивач вибрав спосіб захисту, що не узгоджується з фактичними обставинами справи.

Не може вважатися відмовою у захисті права і позбавлення особи суб'єктивного права. Так, виселення з житла у зв'язку з систематичним його псуванням - це результат протиправної поведінки самого носія права, а не свідчення відмови у захисті цього права.

Відмовою у захисті права називалася і відмова у задоволенні вимоги позивача чи відхилення заперечень відповідачу. Але ж вимога - це ще не право. Суд відмовляє у задоволенні вимоги позивача чи відхиляє заперечення відповідача саме тому, що вони не ґрунтуються на відповідному праві особи.

У позовному провадженні вимагати захисту може не лише позивач, а й відповідач, право якого, на його думку, безпідставно оспорюється позивачем. Задоволення позову не може вважатися відмовою у захисті права відповідача, оскільки факт захисту права позивача засвідчує відсутність відповідного права у відповідача.

Однак для захисту інтересу недостатньо лише того, щоб він був включений до складу тих, які охороняються законом. Оскільки при розгляді спору змагаються інтереси позивача та відповідача, судовий захист буде надано лише тому інтересу, який, на думку суду, заслуговує на увагу. З числа інтересів, що об'єктивно охороняються законом, судовий захист одержить той інтерес, який переважає.

Виникнення права на захист, здійснення правового захисту пов'язане з наявністю передумов, які роблять можливим і необхідним судове втручання Гурвич М.А. Гражданское процессуальное правоотношение и процессуальные дейстивия. - Москва, 1965. - С.81-87..

Так, необхідність захисту суб'єктивного права, інтересу або правопорядку виникає передусім у зв'язку з протиправною поведінкою і встановленням відповідальності за неї. Однак захист може відбутися і у разі загрози порушення права у майбутньому, що не завжди може розглядатися, як протиправна поведінка. Загроза може виникнути через дії самого носія права, наприклад, у зв'язку з втратою відповідного документа.

Захист допускається і у разі порушення інтересу не протиправною поведінкою. Особа може звернутися до суду з заявою про захист і у разі колізії між її інтересами та інтересами інших учасників правовідношення, при чому навіть і тоді, коли поведінка кожного з них є правозгідною.

Суб'єктом права на захист є будь-яка особа, яка володіє правом або інтересом. Здійснення права на захист пов'язується з наявністю процесуальної дієздатності Патюлин В.А. Государство и личность в СССР. - Москва, 1988. - С.112..

Якщо особа є дійсно носієм права чи інтересу і якщо вони дійсно порушені та якщо встановлена особа кривдника, позов до суду - це вимога, а не прохання про захист. Тому слово „прошу”, яким, як правило, закінчуються позовні заяви, на нашу думку, не відповідає суті взаємин між позивачем і судом. Позивач - особа, яка вимагає.

Отже, виходячи з традиційного розуміння суб'єктивного права на захист, як наданої уповноваженій особі юридично забезпеченої можливості реалізації власних засобів примусового впливу на правопорушника чи звернення до компетентних державних органів з вимогою про примушення зобов'язаної особи до певної поведінки, вважаємо, що захист прав являє собою два види діяльності одного уповноваженого суб'єкта:

- діяльність по самостійному застосуванню правових способів примусового впливу до правопорушника та відновлення порушених прав;

- діяльність по зверненню в компетенті органи з вимогами про примушення зобов'язаної особи до визначеної поведінки та відновлення порушених прав іншими передбаченими законодавством способами.

Із запропонованого вище виходить, що лише факт здійснення уповноваженим суб'єктом вказаних дій може свідчити про використання механізму захисту прав, зокрема сімейних. Всі інші відносини правопорушника та потерпілого, не пов'язані з ними, повинні опосередковуватись іншими правовими категоріями.

В зв'язку з викладеним, на нашу думку, до захисту прав необіхно відносити лише ті добровільні дії порушника, які здійснені ним під впливом вказаного примусу, наприклад, сплата аліментів зобов'язаною особою після застосування рішення суду про примусову сплату аліментів чи виплата батьком аліментів після подання матір'ю заяви до суду. Ті ж дії, що здійснені до такого примусу, тобто добровільно (наприклад, при досудовому врегулюванні спору, коли порушник самостійно, без порушення виконує зобов'язання чи іншу вимогу потерпілого) не повинні охоплюватись поняттям захисту сімейних прав. Підтвердженням цієї тези є те, що суб'єкт права, права якого порушені, у випадку відмови суб'єкта який порушив його права, виконати вимоги в досудовому порядку виявляється «незахищеним» Миклашевич Ю.П. Добровольное восстановление нарушеных прав и их защита: отдельные проблемы квалификации и соотношения / Проблемы развития законодательства и правоприменительной практики. Материалы Междурнародной научной конференции студентов и аспирантов. - Минск: БГУ, 2005. - С.66-68., тобто пред'явивши претензію правопорушнику, потерпілий не зміг захистити свої права і тому вимушений буде в подальшому звертатись за безпосерднім захистом в судові органи, які, в межах своєї компетенції, забезпечать застосування до правопорушника заходів примусового впливу.

Таким чином, вважаємо, що захист має місце не в будь-якому випадку відновлення порушених прав, а лише якщо відповідні дії порушника були здійснені в результаті примусової діяльності уповноваженого суб'єкта, вираженої в застосуванні мір самозахисту або зверненні до компетентних органів.

Існування права на захист та його здійснення органічно пов'язано з позовною давністю, тобто терміном, на протязі якого особа, що володіє суб'єктивним правом, вправі вимагати застосування заходів державного примусу Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: общие положения. - М.,1998. - С.320..

На відміну від цивільного права, де позовна давність застосовується, як правило, завжди за вимогами, що випливають з сімейно-шлюбних відносин, позовна давність не поширюється, за винятком випадків, коли термін для захисту порушеного права встановлений законодавчо Бірюков І.А., Заїка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України. Загальна частина. - К.: Наукова думка, 2000. - С.124-128..

Позовна давність визнається тимчасовою межею існування права на захист, засобом визначення часу можливого застосування заходів державного примусу. Тому з її збігом право на захист вважається втраченим. І лише у випадку пропуску позовної давності внаслідок причин, що визнані судом поважними, право на захист відновлюється і в підсумку позивач отримує те, що він вимагає Гражданское право (Определения, понятия, законодательство): Учебно-практический справочник / Под. ред. Е.О. Харитонова. - Харьков: Одиссей, 1998. - С. 65..

При пропуску позовної давності через поважні причини суд не відновлює її на майбутнє, а оголошує її відновленої з моменту її збігу і до моменту пред'явлення позову. Тим самим, відкривається можливість здійснення правового захисту.

Увагу багатьох вчених привертало питання про вплив перебігу позовної давності на долю суб'єктивного матеріального права: припиняється воно чи продовжує існувати. Були висловлені різні аргументи на користь як першого, так і другого положення Ерошенко А. Судебная защита охраняемого законом интереса // Советская юстиция, 1977. - №13. - С.19..

Як зазначав Черепахін Б.Б., суб'єктивне право не перестає існувати лише через те, що втратило свою примусовість Черепахин Б.Б. Спорные вопросы понятия и действия исковой давности // Советское государство и право. - 1982. - №3. - С.35.. Підтвердженням цього є його визнання зі сторони держави. Аналогічну позицію займала Кириллова М.Я. Кириллова М.Я. Исковая давность. - Москва, 1986. - С.19.

На думку Іванова О.В., право на захист може припинитись раніше, аніж після закінчення строку позовної давності Иванов О.В. Защита гражданских прав как правовой институт и как научная проблема / Вопросы советского государства и права. - Иркутск, 1967. - С.48.. Але ж право без забезпечення його примусовим здійсненням - це вже не право, а лише добрий намір.

Отже, ми підтримуємо перше положення, адже строк позовної давності може завершитись, а право на захист продовжить своє існування і припиниться лише у випадку відмови в позові. А якщо після завершення строку позовної давності особа не звертається до суду? До яких пір буде існувати у неї право на захист і відповідно суб'єктивне матеріальне право? Цей момент необхідно уточнити. Тому необхідно зазначити, що більш правильним буде таке розуміння, згідно з яким рішення суду, яким він відмовляє в позові через пропуск строку позовної давності, підтверджує відсутність у особи права на захист.

Позбавившись захищеності зі сторони держави, суб'єктивне право, а тим самим і кореспондуючий йому обов'язок перестають існувати як правові явища. Значить, завершення строку позовної давності припиняє не лише право на захист, але й саме суб'єктивне право та суб'єктивний обов'язок. Але відносини в суспільстві регулюються не лише правом. Мораль, наприклад, часто встановлює більш жорсткі правила поведінки, не «погашаючи» моральний обов'язок та можливість морального осуду строками давності.

Саме такою взаємодією та взаємопереплетенням правового та морального регулювання визначено положення, згідно з яким особа, що виконала обов'язок після завершення терміну позовної давності, не вправі вимагати повернення виконаного. В даному випадку виконання морального обов'язку повернути, наприклад, борг веде до настання відповідного правового наслідку: виникнення (відновлення) права власності, неможливості вимагати повернення переданого.

Припинення майнового права одного суб'єкта спроможне привести до збагачення іншого. Так, відмовляючи одному з подружжя в поділі спільно нажитого майна внаслідок пропуску строку позовної давності, суди, як правило, не обговорюють питання про долю неповерненої його частини. Воно лишається в фактичному володінні одного з подружжя, покращуючи, тим самим, його майновий статус. Але згідно законодавства частина нажитого в шлюбі майна, що не знає набувальної давності для цих випадків, переставши вважатись власністю одного з подружжя повинна бути визнана такою, що немає власника, тобто безхазяйною, і передаватись у власність держави.

1.4 Підстави та засади відповідальності у сімейному праві

Категорія відповідальності тісно пов'язана з уявленням про свободу людини. Цілком очевидно, що не маючи свободи, людина не могла б відповідати за свої вчинки. І тоді вони поставали б або як вираження чужої волі, провідником і знаряддям якої виявилася дана особа, або ж як результат сліпого випадку, прояв байдужої гри природних сил.

Щодо людини, вважається, що їй притаманна свобода дії, свобода вибору, що вона здатна осмислено, з урахуванням можливих наслідків обирати той або інший варіант поведінки, - а тому має нести відповідальність за обране і вчинене нею Естетика. Підручник. - К.: Істина, 2003. - С.128. .

Втім, легко переконатися, що й стосовно людини, міра справжньої свободи завжди є величиною неконкретною, тому висновки про ступінь відповідальності будь-кого в кожному разі мають бути зваженими Там само.. Поняття відповідальності, на нашу думку, фіксує саме той належний порядок людського співжиття, належний стан справ загалом, який і має бути встановлений внаслідок відповідального виконання людьми свого обов'язку. Так, справедливо, щоб гідному вчинку відповідала заслужена винагорода, злочину - кара, правам - обов'язки.

Тому, для права поведінка людини, хоч би як її оцінювали з моральної чи практичної точки зору, може або узгоджуватися з положеннями чинного законодавства або ж порушувати їх. У першому випадку перед нами правомірна поведінка, у другому - правопорушення (вчинки людей, якими порушуються приписи діючого права) Копейчиков В.В. Про теоретичні засади конституційного ладу // Вісник Академії правових наук України. - Харків, 1993. - № 1. - С.12-18..

З точки зору права, правопорушення є проявом сваволі, нехтуванням тими правилами, які схвалені і встановлені державою для підтримання соціального порядку та забезпечення прав громадян. З соціальної точки зору правопорушення завжди є вчинком, який завдає шкоди інтересам окремих громадян чи юридичних осіб, а нерідко - й інтересам усього суспільства. Тому держава має не тільки здійснювати роботу щодо усунення причин та умов правопорушень, а й протидіяти правопорушенням, переслідувати порушників, притягати їх до відповідальності.

Вчинення особою правопорушення є підставою для того, щоб притягти її до встановленої нормами права відповідальності.

Однак самого лише факту вчинення особою дії чи бездіяльності, якою порушуються приписи права, недостатньо. Майже завжди необхідною є і вина особи у протиправному вчинку. Відповідальність без вини закон допускає лише у виняткових випадках: наприклад цивільно-правова відповідальність власників за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки Цивільне право України./ За ред. Азімова Ч.Н., Приступи С.Н., Ігнатенка В.М. - Харків: Право, 2000. - Ч.І. - С.89-96..

Також, для законного притягнення особи до відповідальності необхідно, щоб той, хто вчинив протиправні дії, вважався, згідно з правом, належним суб'єктом для даного виду правопорушень.

Звичайною реакцією держави на правопорушення є застосування до винного заходів відповідальності. Цілями юридичної відповідальності залежно від характеру вчиненого правопорушення і розміру заподіяної ним шкоди можуть бути:

· компенсація потерпілому (в тому числі і державі) його втрат, включаючи і моральну шкоду;

· позбавлення винного на деякий час можливості вчиняти нові правопорушення;

· превенція (попередження), тобто вплив на винного та інших осіб, внаслідок якого в них відпало б бажання вчиняти нові правопорушення;

· ресоціалізація, тобто створення винному можливостей для пристосування до нормального життя в суспільстві без порушення встановлених правил поведінки;

· кара (відплата) за вчинене - таку мету відповідальність має лише у виняткових випадках, коли вчинено найтяжчі за наслідками і особливо нетерпимі суспільством правопорушення Кодифікація приватного (цивільного) права України. / За ред. А.С. Довгерта. - Київ: Український центр правничих студій, 2000. - С.158-162..

Під юридичною відповідальністю звичайно розуміють визначені правом несприятливі наслідки, які настають для конкретної особи у зв'язку з вчиненням нею правопорушення Харитонов Є.О., Калітенко О.М., Зубар В.М. Цивільне право України у запитаннях та відповідях. - Харків: ТОВ «Одісей», 2002. - С.174-175.. Застосування заходів відповідальності завжди несе з собою серйозні обмеження особистих чи майнових прав винної особи. Вони є справедливими: користуватися всією повнотою прав і свобод може лише той, хто при цьому не зневажає встановлених суспільством правил поведінки і не посягає на права інших осіб. Відповідальність водночас не може мати своєю метою приниження людської гідності винного чи заподіяння йому фізичних страждань.