Форми державного устрою та міждержавні об’єднання

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ФОРМА ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ - ЕЛЕМЕНТ ФОРМИ ДЕРЖАВИ

1.1 Поняття “формa держави”

1.2 Форма державного правління, державного устрою та політичного режиму як складові форми держави

РОЗДІЛ 2. ФОРМА ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ ТА ЇЇ РІЗНОВИДИ

2.1 Проста (унітарна) держава

2.2 Складні форми державного устрою

2.2.1 Федерація як форма складної держави та її характеристика

2.2.2 Конфедерація

2.2.3 Імперія як форма державного устрою у історичній ретроспективі

2.2.4 Унія. Фузія. Протекторат

2.2.5 Співдружність

2.2.6 Європейський союз

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Будь-яка держава має свою форму, зміст та структуру. Елементи і процеси, притаманні системі, якою є і держава, є її змістом лише як певним чином організовані, тобто як такі, що існують у певній формі. Форма є філософською категорією, що використовується для аналізу різноманітних явищ, у тому числі держави і суспільства.

Форма держави - це організація державного устрою та ладу, структура і зміст органів державної влади, правові форми діяльності держави, які виражаються у формуванні органів державної лади, політичних форм правління, адміністративно-територіального устрою, на підставі поєднання державних форм та форм місцевого самоврядування, поєднання представницьких та безпосередніх форм демократії, відповідних державно-політичних режимів, які характеризують зміст самої держави, її суверенітет та інші аспекти.

Характеризуючи форму держави у широкому розумінні вирізняють наступні три компоненти: форма державного правління, форма політичного режиму та форма державного устрою.

Безумовно, перших два компоненти є вельми важливими для визначення форми держави, й історики та філософи минулих днів схильні були робити акцент саме на цих складових разом або окремо, часто ігноруючи третю складову. Однак, на наш погляд, не вираховування державного устрою при розгляді форми держави є недопустимою помилкою. Адже саме поняття державного адміністративно-територіального устрою характеризує одну із найважливіших ознак, без якої неможливе існування держави - її територію та організацію влади на цій підставі.

На сьогоднішній день знання і розуміння територіальних устроїв різних держав є дуже важливим моментом при формуванні міжнародної політики будь-якої країни. Не менш важливою категорією є державний устрій для внутрішньої політики: для правильної організації влади в середині країни, ефективної взаємодії різних рівнів органів влади, збереження єдності та суверенітету держави.

Для України це питання є особливо актуальним, оскільки до складу нашої держави, окрім 24 областей, умовно розділених на «Захід» і «Схід» із протилежними поглядами на побудову внутрішньої політики та міждержавних відносин, зумовлених географією регіонів (населенню «Заходу» ближче до душі Європа, а «Сходу» - Росія та країни СНД), входить також Автономна Республіка Крим, політичні настрої населення якої є досить нестабільними і непередбачуваними в силу особливостей менталітету кримських татар.

Саме тому, при формуванні вертикалі влади після проведення президентських виборів є особливо важливим враховувати інтереси та побажання громадян конкретних частин країни, аби не посіяти в країні розбрат, а навпаки, згуртувати український народ.

Предметом дослідження курсової роботи є держава, її основні ознаки, способи організації.

Об'єктом дослідження є відносини в середині і зовні держави, пов'язані із організацією влади на основі адміністративно-територіального поділу країни, реалізацією загальнонародних і регіональних потреб та інтересів.

Метою дослідження є розкриття особливостей різних форм державного устрою, відзначення особливостей кожного типу держав, їх переваг і недоліків, та виявлення оптимальної для будь-якої країни світу форми державно-політичного устрою на сьогоднішній день.

Завданнями дослідження є:

розкрити поняття “формa держави” та вивчити його складові - форми державного правління, державного устрою та політичного режиму;

дослідити різновиди форм державного устрою, а саме:

особливості простої унітарної держави;

ознаки та атрибути складної держави - федерації;

виявити спільні та відмінні ознаки різних видів міждержавних об'єднань: конфедерації, імперії, унії, фузії, протекторату, співдружності;

розкрити особливості та перспективи розвитку найбільшого міждержавного об'єднання у сучасній Європі - Європейського союзу.

При написанні роботи було використано наступні джерела: Конституцію України, законодавчі та нормативні акти, що закріплюють державний устрій України та відповідно до норм яких формується вертикаль влади, підручники з теорії держави і права наступних авторів: Скакун О.Ф.; Котюк В.О.; Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М.; Коваленко А.И; підручник за редакцією Копєйчикова В.В; підручник за редакцією Зайчука О.В та Оніщенко Н.М.; навчальні посібники у запитаннях та відповідях Спілки юристів України та інші; статті в періодичних виданнях “Право України” та “Государство и право”.

РОЗДІЛ 1. ФОРМА ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ - ЕЛЕМЕНТ ФОРМИ ДЕРЖАВИ

1.1 Поняття “формa держави”

Типологія держав тісно пов'язана з поняттям форми держави. Особливості кожного конкретного типу держави встановлюються на основі аналізу її організаційного устрою, методів здійснення державної влади.

Чіткого співвідношення між типом і формою держави немає. З одного боку, в межах держави того ж самого типу можуть зустрічатися різні форми організації і діяльності державної влади, а з іншого, держави різного типу можуть набувати однакової форми. Своєрідність конкретної форми держави будь-якого історичного періоду визначається, насамперед , ступенем зрілості суспільства і державного життя, задачами і цілями, що ставить перед собою держава. Іншими словами, категорія форми держави безпосередньо залежить від його змісту і визначається ним.

На форму держави серйозно впливає, насамперед, культурний рівень народу, його історичні традиції, характер релігійного світобачення, національні особливості, природні умови проживання та інші фактори. Специфіку форми держави визначає також характер взаємних стосунків держави і її складових, в тому числі з недержавними організаціями (партіями, профспілками, суспільними рухами, церквами й іншими організаціями).

Різні дослідники у різні часи вкладали у поняття «форма держави» неоднаковий зміст.

Арістотель, наприклад, поділяв форми держави залежно від двох ознак [25, с.38]:

залежно від кількості тих, хто править (один, декілька, багато),

в інтересах кого (скількох) здійснюється правління.

За останньою ознакою він поділяв держави на правильні, у яких правління здійснюється в інтересах усіх (монархія, аристократія, політія), і неправильні, де правління здійснюється в інтересах тільки тих, хто править (тиранія, олігархія, демократія).

Полібій на цій підставі звернув увагу на те, що кожна форма має тенденцію до деформації, спотворення, тому на противагу цьому висунув змішану форму як гармонійне поєднання монархічних, аристократичних та демократичних елементів [17, с.18].

Тричленного поділу дотримувався і Монтеск'є, який під формою держави розумів лише те, що сучасна наука визначає як державний (політичний) режим, а саме - методи здійснення державної влади. Він визначав наступні форми держави:

республіка (організація і здійснення державної влади базується на доброчесності і рівності);

монархія (основний принцип влади є честь);

деспотія (влада побудована на страхові).

Філософ і історик, він був найвідомішим прибічником змішаної форми, ідеал якої вбачав у Англії.

Ж.-Ж. Руссо під формою держави розумів структурну організацію державних органів і виділяв наступні форми держави на базі форми правління:

1) монархію, при якій влада концентрувалася в одних руках;

2) аристократію, коли влада знаходилась у невеликої групи осіб;

3) демократія, при якій владу здійснюють усі.

Кант же, аналізуючи форми держави, перейшов уже до двочленного ділення, і протиставив монархії тільки республіку, а основним принципом поділу є поєднання або поділ влади. Якщо законодавча влада відокремлена від виконавчої - наявна республіка, якщо обидві влади поєднані - деспотія, незалежно від того, в чиїх руках влада.

Протягом ХІХ століття подвійний поділ витіснив потрійний, оскільки в той період припинили існування держави аристократичного типу.

Категорія «форма держави» покликана констатувати сукупність певного кола ознак і взаємозв'язків, які, у своїй сукупності розкривають сутність держави та характеризують її складові частини. Сукупність цих ознак створює передумову для розкриття поняття форми держави.

Кожна держава, як і будь-яке соціальне утворення, має бути певним чином організована, побудована, а здійснення нею влади повинне відбуватись певними способами та методами.

Зміст і форма тісно пов'язані, за головної ролі структури та змісту.

Форма держави - складне суспільне явище, що містить у собі три взаємозалежних елементи: форму правління, форму державного устрою і форму державного режиму (див. додаток А).

У різних країнах державні форми набувають своїх особливостей, характерних ознак, що в міру суспільного розвитку наповнюються новим змістом, збагачуючись у взаємозв'язку та взаємодіях. Разом з тим форма існуючих держав, особливо сучасних, має загальні ознаки, що дозволяє дати визначення кожному елементу форми держави.

У теорії держави і права, як і в деяких інших суспільних науках, розглядається проблема форми держави, тобто проблема формування і функціонування особливої форми громадського життя людини - держави. Підхід до цієї проблеми був неоднаковим на різних етапах розвитку суспільства, на будь яких етапах розвитку теорії держави і права, як юридичної науки. Було б недоречно заперечувати всі ті наукові гіпотези, концепції, знання створені раніше і визнані нині, які повністю відображають суспільні відносини і їх суб'єктів вивченням яких і займається юридична наука; однак, представляється більш справедливим в рамках контрольної роботи спиратися на сучасні знання і теорії, а іншим лише приділяти частину часу і місця, згадуючи їх як гіпотези чи додаткові аспекти даної проблеми.

Важливість чіткого визначення форми держави стає зрозумілою після того, коли висвітлене питання про сутність держави. Після визначення того, чим же є держава, необхідно мати чітке, ясне уявлення про її різновиди, класифікацію; про форму держави.

Форма держави - це реальне вираження її сутності, а також її функцій. Форма держави - це фактично і є держава, тому що саме у формі виявляється принцип існування держави, яка існує лише в свідомості людей. Тобто держава, будучи створеною людським розумом, проявляється тільки в тому, якої форми вона набуває, як вона „виглядає”. Разом з тим треба відзначити, що держава добирає форму, яка чітко відповідає її сутності. Розглянути форму держави означає вивчити її складові частини, структуру, методи здійснення державної влади.

Коли розкрита „сутність” держави - визначене її соціальне призначення, відмінність від додержавної організації суспільства, виділені головні ознаки і подані головні характеристики, виникає потреба розглянути, як влаштована держава, тобто в яких конкретних формах існує і функціонує ця особлива політична, структурна, територіальна організація суспільства.

У процесі розвитку юридичної науки відбулася систематизація проявів ознак держави і її форма почала розглядатися, як сукупність форм правління, державного устрою і форми політичного режиму - трьох складових, котрі й складають форму держави. Тому необхідно розглянути їх окремо, з конкретними історичними і політичними прикладами, а потім уявити собі форму держави вцілому, у всій різноманітності її складових.

Форма правління відповідає на запитання про те, хто і як править, здійснює державну владу в державно-організованому суспільстві, як влаштовані, зорганізовані і діють у ньому державно-владні структури (органи держави), форма національно-державного й адміністративно-територіального устрою розкриває способи об'єднання населення на визначеній території, зв'язок цього населення через різні територіальні і політичні утворення з державою в цілому. Політичний режим характеризує як, яким чином здійснюється державна влада в конкретному суспільстві, за допомогою яких прийомів і методів держава виконує своє соціальне призначення - забезпечує економічне життя, суспільний порядок, захист громадян, вирішує інші загальні соціальні, національні, класові задачі.

Але це поки що найбільш загальний підхід до розуміння форми держави. Для подальшого просування необхідно докладно розглянути всі три блоки, що складають форму держави, зауважити їхній взаємозв'язок і взаємодію, зрозуміти, чому теоретична політико-правова думка, вивчаючи на протягом сторіч державу, виділила саме такий зміст форми держави.

Насамперед, потрібно відзначити, що в теоретичному осмисленні держави особливе місце дійсно займає форма правління, оскільки саме вона визначає, хто і як здійснює державну владу в державно-організованому суспільстві.

Зміст і форма тісно пов'язані, за головної ролі структури та змісту. Форма є продукт саморозвитку змісту, його певний аспект. З позицій соціологічного підходу держава - це державна влада, державний апарат та громадяни, які безпосередньо чи опосередковано через різні суб'єкти політичної системи впливають на виконання завдань і функцій держави.

Розглядаючи форму держави, не можна нічого не сказати про ознаки держави та її складові [10, с.134-135].

З позицій структури та державної влади держава складається з:

представників народу - політиків; глави держави та представницьких органів місцевого самоврядування; а також громадянських організацій та політичних партій;

судової влади;

центральних органів виконавчої влади і управління;

державного апарату;

виборців.

За своєю географічною структурою держава складається з різних адміністративних територій. Вся територія держави має адміністративно-територіальний поділ.

При дослідженні сутності поняття “форма держави” важливо врахувати також і інші ознаки держави, як от суверенітет, правова система, фінансово-грошова та податкова системи, державна і національна культура, історичні звичаї і традиції, національна психологія, релігійність тощо. Основні структурні компоненти і є основними ознаками держави, без яких не може існувати форма.

От чому форму держави можна визначити як такий склад (побудову) держави, у якому виявляються її основні характеристики і який забезпечує в комплексі, в системі - організацію державної влади, територіальну організацію населення.

В даний час вітчизняна теорія держави і права як наука, що поступово переборює методологічну кризу, пов'язану з загальною кризою марксистської концепції суспільного розвитку, спроможна запропонувати більш глибоке і досить обґрунтоване розуміння форми правління як однієї з основних характеристик устрою держави. Вона здатна сформувати більш зважену класифікацію цих форм, намітити найімовірніший прогноз їхнього розвитку. Для політичного життя України сьогодні, коли йде пошук найбільш ефективної форми організації і здійснення державної влади в країні, це питання є вельми актуальним.

1.2 Форма державного правління, державного устрою та політичного режиму як складові форми держави

Форма правління являє собою структуру вищих органів державної влади, порядок їх утворення і розподіл компетенції між ними.

Форма державного правління дає можливість усвідомити:

як створюються вищі органи держави і який їх устрій; як будуються взаємини між вищими й іншими державними органами;

як будуються взаємини між верховною державною владою і населенням країни;

якою мірою організація вищих органів держави дозволяє забезпечувати права і волі громадянина.

По зазначених ознаках форми державного правління підрозділяються на [8, с.159]:

- монархічні (одноособові, спадкоємні);

- республіканські (колегіальні, виборні).

Монархія - це така форма правління, при якій верховна влада здійснюється одноосібно і переходить, як правило, у спадщину.

Основними ознаками класичної монархічної форми керування є :

існування одноособового глави держави, який користується своєю владою довічно (цар, король, імператор, шах);

спадкоємний порядок наступності верховної влади;

представництво держави монарха на свій власний розсуд;

юридична безвідповідальність монарха.

Монархія виникла в умовах рабовласницького суспільства. При феодалізмі вона стала основною формою державного правління. У буржуазному ж суспільстві збереглися лише традиційні, а в основному формальні риси монархічного керування.

У свою чергу монархія поділяється на :

абсолютну,

обмежену(парламентарну),

дуалістичну,

теократичну,

парламентарну (або парламентську).

Абсолютна монархія - така форма правління, при якій верховна державна влада за законом повністю належить одній особі [13, с.55].

Основною ознакою абсолютної монархії є відсутність яких-небудь державних органів, що обмежують компетенцію монарха.До найбільш істотних рис абсолютної монархії відносяться ліквідація чи повний занепад станових представницьких установ, юридично необмежена влада монарха, наявність у його безпосередньому підпорядкуванні і розпорядженні постійної армії, поліції і розвинутого бюрократичного апарату.

В історії такими країнами були Росія XVІІ - XVІІ і Франція до революції 1789 року.

Конституційна монархія являє собою таку форму правління, при якій влада монарха в значній мірі обмежена представницьким органом. Звичайно це обмеження визначається конституцією, затвердженою парламентом. Монарх же не має права змінити конституцію.

Як форма правління, конституційна монархія виникає в період становлення буржуазного суспільства. Формально, вона не втратила свого значення в ряді країн Європи й Азії і дотепер (Англія, Данія, Іспанія, Норвегія, Швеція й ін.).

Конституційна монархія буває парламентарною і дуалістичною.

Парламентська монархія характеризується наступними основними ознаками :

уряд формується з представників визначеної партії (чи партій) отримавши більшість голосів на виборах до парламенту;

лідер партії, що володіє найбільшим числом депутатських місць, стає главою держави;

у законодавчій, виконавчій і судовій сферах влада монарха фактично відсутня, вона є символічною;

законодавчі акти приймаються парламентом і формально підписуються монархом;

уряд відповідно до конституції несе відповідальність не перед монархом, а перед парламентом.

Прикладами такої монархії можна вважати - Великобританію, Бельгію.

При дуалістичній монархії державна влада носить двоякий характер. Юридично і фактично влада розділена між урядом, який формується монархом та парламентом. Подібна форма правління існувала в кайзерівській Німеччині (1871-1918), зараз - у Марокко.

У деяких державах монарх очолює не тільки світське, але і релігійне керування країною. Такі монархи іменуються теократичними (Саудівська Аравія).

Республіка - це така форма правління, при якій верховна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний строк. Загальними ознаками республіканської форми правління є [12, с.146]:

наявність одноособового і колегіального глави держави;

виборність на певний строк глави держави й інших верховних органів державної влади;

здійснення державної влади не по своєму велінню, а з доручення народу;

юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом;

обов'язковість рішень верховної державної влади.

Налічується кілька основних різновидів республіканського правління. У свою чергу вони поділяються за формою державного устрою на :

парламентарні,

президентські

Парламентська республіка - різновид сучасної форми державного правління, при якій верховна роль в організації державного життя належить парламенту.

У такій республіці уряд формується парламентським шляхом з числа депутатів, які належать до тих партій, які мають у своєму розпорядженні більшість голосів у парламенті. Уряд несе колективну відповідальність перед парламентом за свою діяльність. Він залишається доти у влади, поки в парламенті має більшість. У випадку втрати довіри, більшість членів парламенту, уряд або іде у відставку, або через главу держави домагається розпуску парламенту і призначення дострокових парламентських виборів.

Парламентарна форма республіканського правління представляє собою таку структуру вищих органів державної влади, яка реально забезпечує демократизм громадського життя, свободу особи, створює справедливі умови людського співіснування, основане на засадах правової законності. До парламентарних республік можна віднести ФРН, Італію (після конституції 1947 року), Австрію, Швейцарію, Ісландію, Ірландію, Індію й ін.

Президентська республіка - один з різновидів сучасної форми державного правління, що поряд з парламентаризмом об'єднує в руках президента повноваження глави держави і глави уряду.

Найбільш характерними рисами президентської республіки є:

позапарламентський метод обрання президента і формування уряду;

відповідальність уряду перед президентом, а не перед парламентом;

більш широкі, чим у парламентарній республіці, повноваження глави держави.

Класичною президентською республікою є Сполучені Штати Америки.

Президентська форма правління в різних країнах має свої особливості. Характерним для всіх президентських республік, незважаючи на їхню розмаїтість, є те, що президент об'єднує в собі посади глави держави і глави уряду і, бере участь у формуванні кабінету чи ради міністрів (Франція, Індія). Президент наділяється й іншими важливими повноваженнями: як правило, він має право розпуску парламенту, є верховним головнокомандуючим, повідомляє надзвичайний стан, затверджує закони шляхом їхнього підписування, нерідко головує в уряді, призначає членів Верховного суду.

У країнах Латинської Америки часто зустрічаються „суперпрезидентські республіки”. Ця форма правління - практично незалежна, слабко контрольована законодавчою і судовою владою. Це особливий конгломерат традиційної форми з наполовину диктаторським управлінням [9, с.218].

У сучасному цивілізованому суспільстві принципових відмінностей між формами не існує. Їх зближають загальні задачі і цілі.

Наступною складовою поняття форми держави є форма правління. Під цією категорією розуміється система формування і взаємостосунків глави держави, вищих органів законодавчої і виконавчої влади. Форма правління історично складається в процесі боротьби і взаємодії соціальних і політичних сил відповідного суспільства.

Під формою правління розуміється організація влади, яка характеризується її умовним першоджерелом, тобто, кому належить влада в даній державі. Утім, деякі юристи вважають, що до цього визначення варто додати порядок утворення органів держави і порядок їхньої взаємодії з населенням.

Форми правління розрізняються в залежності від того, чи належить верховна влада в державі одній особі, що одночасно є символом держави, чи ж вона здійснюється за допомогою різних демократичних інститутів (представницькі органи влади, референдуми, і т.д. ). В зв'язку з цим, усі держави за формою правління поділяються на монархії і республіки.

Відмітною ознакою монархії є те, що верховна влада цілком чи частково зосереджена в руках одноособового глави держави - монарха (фараона, короля, цезаря, шаха, імператора і т.д.). У більшості випадків ця влада спадкоємна.

В історичному процесі монархія складається ще в Древньому Світі, (древній Ізраїль, древній Єгипет, держави Еллади, древнього Риму і т.д.) у період рабовласницьких держав, але найбільш повне вираження ця форма знайшла в Середньовіччя, коли разом з феодалізмом, що панував у суспільних відносинах, вона послужила міцним цементом для будівництва держави. Прикладом можуть служити всі європейські держави (Англія, Франція, Польща, і ін.). У період буржуазних революцій і змін, які слідували за ними, монархія як форма правління найчастіше зберігалася, але при цьому набувала істотних змін (наприклад, обмежена влада короля у Великобританії, станова монархія в Росії в XVІІ столітті, і т.д.). У наш час на Землі існує кілька держав, що зберегли монархічну форму правління, причому не тільки конституційну, але й абсолютний її різновид.

Отже, монархії поділяються на два основних види: абсолютну й обмежену. В абсолютній монархії уся влада зосереджена в руках одноособового глави держави. Як правило, будь-які форми колегіальних органів мають дорадчий характер. Монарх є повним володарем, його особа священна, а рішення загальнообов'язкові.

Обмежена монархія припускає наявність вищого органа представницької влади, що має мандат народу і наділеного певною кількістю повноважень.

Виконавча влада зосереджена або безпосередньо у монарха, або вона належить уряду, який ним контролюється. Втім, іноді, особливо в наш час, монарх є лише символом держави і національного суверенітету (наприклад, сучасна Великобританія, Японія й ін.).

Республіка - це форма правління при який вищі органи влади колегіальні, мають мандат народу на здійснення державної влади. Для республіки обов'язкова наявність вищого представницького органа влади, що обирається народом.

Історично, республіка, як форма правління, сформувалася ще в Древньому світі, прикладом тому можуть служити рабовласницькі республіки Еллади, Древній Рим періоду республіки й ін. Однак у той час інститути демократії були ще нерозвинені, а рабовласницькі відносини і пов'язані з ними наукові уявлення та знання, ще не створювали передумов для виникнення гуманізму і. пов'язаних з ним, сучасних принципів демократичної держави. Тому розквіт республіки пов'язаний не з рабовласницькою чи феодальною державою, а з державою, де відбулися зміни, характерні для епохи Відродження, з появою ідей гуманізму, „свободи, рівності і братерства”. У зв'язку з цим, спочатку в Європі, потім в Америці, а потім і в усьому світі республіканська форма правління завойовує позиції і стає найбільш характерною формою правління в сучасній світовій цивілізації.

В основному, всі республіки поділяються на два види: парламентські і президентські. Однак деякі автори справедливо вказують на ще одну класифікацію, а саме, розподіл на республіки аристократичні і демократичні. В наш час існують тільки демократичні республіки.

При парламентській республіці більшість повноважень належить представницьким органам влади, а на виконавчо-розпорядницькі органи накладається роль виконуючих, які не мають більш-менш поважних повноважень і прав у здійсненні державної влади.

При президентській республіці більшість цих прав і повноважень надається президенту, що найчастіше є главою виконавчої влади. Класичним набором прав президента є права по формуванню вищих органів державної влади, по здійсненню зовнішніх відносин, по обороні країни і командуванню Збройними Силами, з питань надання і виходу з громадянства, амністії і т.д.

Державний устрій республіки будується на принципах демократії і народного суверенітету. Перше - це виборність і змінюваність органів державної влади (ротація). Друге - це принцип народного суверенітету. Третє - це принцип поділу влади. Четверте - верховенство прав і свобод людини і громадянина.

Зараз найбільш розповсюдженою формою держави є демократична федеративна республіка. Саме в ній найбільш чітко виявляються всі сучасні погляди на те, яким повинне бути суспільство. Однак це зовсім не означає, що людство не може винайти нічого більш досконалого. Можливо, у майбутньому, з'являться принципово нові елементи форми держави, і це лише ще раз доводить перспективність і необхідність розгляду даної теми.

Другою складовою форми держави є форма політичного режиму.

Державний режим - це сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і метолів реалізації влади, наявних стосунків між державною владою та суспільством, панівних форм ідеології, соціальних і класових взаємовідносин, стану політичної культури суспільства.

У сучасних умовах політичні режими найчастіше класифікують на демократичні та антидемократичні. Останні, у свою чергу, поділяють на авторитарні та тоталітарні.

Демократичний режим характеризується виборністю найважливіших органів влади; юридичною рівністю громадян; наявністю політичного плюралізму; верховенством закону; пріоритетом прав людини над правами держави тощо.

Авторитарний режим нає наступні ознаки:

переважання методів керування, диктату в діяльності органів влади;

відчуження народу від влади;

готовність влади будь-коли застосувати масові репресії;

обмеження чи заборона діяльності опозиційних до режиму об'єднань громадян;

обмеження громадянських, політичних та інших прав та свобод, юридичних гарантій їх забезпечення.

Тоталітарний режим характеризується відсутністю легальної опозиції; нетерпимістю до політичного інакодумства; знищенням громадянського суспільства; державним монополізмом у економіці; ліквідацією принципу поділу влани на гілки; жорсткий контроль політичної влади над усіма сферами життя; наявність обов'язкової ідеології.

Третьою складовою форми держави є форма державного устрою - національна й адміністративно-територіальна форма держави, що розкриває характер, взаємин між його складовими частинами, між центральними та місцевими органами державного управління, влади.

Під цим поняттям розуміється структура державності. Тобто саме в категорії „форма державного устрою” знаходить вираження територіальний розподіл і структура держави, закріплення за ним визначеної території. Історично склалося три „класичних” форми державного устрою: унітарна держава, федеративна держава (федерація) і конфедерація. Утім, останнім часом погляд на конфедерацію, як на один з видів форми державного устрою почав мінятися. Багато авторів думають, що конфедерація не є самостійною державою, а всього лише співдружністю, союзом абсолютно незалежних держав, створеним для досягнення певних - або конкретних цілей (оборона від загального ворога, економічне розвиток, політичний об'єднання і т.д.).

Унітарна держава - це цільна держава, частини (територіальні підрозділи) якого (департамент, провінції, округи, і т.д.) є тільки адміністративно-територіальними утвореннями, які не мають будь-яких суверенних прав. У цих утворень немає свого законодавства і своєї судової системи, органи адміністративного керування або підлеглі безпосередньо центральним органам влади, або мають подвійне підпорядкування - „центру” і місцевим представницьким органам.

Як правило, унітарна держава характерна для одно-національних держав, де більшість населення є представником однієї нації. Також унітарна форма державного устрою характерна для держав з монархічною формою правління.

Федеративна держава - це союзна держава, частини якого (штати, землі, округи) мають державний суверенітет, що, однак, не порушує цілісність усієї союзної держави. Ці частини прийнято іменувати суб'єктами федерації. Вони мають своє законодавство, власну судову систему, органи самоврядування. Разом з тим на території суб'єктів федерації діють також загально-федеральні державні інститути, що забезпечують функціонування федеративної держави як єдиного цілого.

Третьою формою державного устрою прийнято вважати конфедерацію. Однак, як уже згадувалося вище, зараз погляд на конфедерацію став змінюватися, і багато юристів порівнюють цю форму з державним союзом.

Конфедерація - це, за словами, Алексєєва С.С., „державний союз держав”. Тобто жодна з держав-членів конфедерації, не втрачає свого державного суверенітету; частини конфедерації не тільки мають свої органи влади і управління, але й зберігають свою національну грошову систему, армію, поліцію і т.д. Історично ця форма правління сформувалася разом з федерацією, але на практиці зустрічалася і зустрічається вкрай рідко. Однак існує думка, що конфедерація може стати згодом дуже розповсюдженим явищем. Алексєєв С.С. пише: „Не виключено, однак, що конфедерація (і навіть конфедеративна держава) виявиться в майбутньому конструктивною моделлю державного устрою, особливо в умовах, коли розпадаються держави імперського характеру, що мали зовнішні атрибути федерації, такі, як СРСР, Югославія.”

Існують ще інші форми політичного устрою - імперія, співдружність, унія, фузія, протекторат.

РОЗДІЛ 2. ФОРМА ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ ТА ЇЇ РІЗНОВИДИ

правління держава територіальний політика

2.1 Проста (унітарна) держава

Унітарна держава - форма державного устрою, при якому територія держави не має у своєму складі федеративних одиниць, а поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (райони, області), що підкоряються центральним органам влади й ознаками державного суверенітету не володіють.

Проста унітарна держава за своєю структурою чи адміністративно-територіальним поділом, складається з наступних структурних компонентів:

найвищі представницькі органи державної влади;

найвищі виконавчо-розпорядчі органи держави;

центральні органи державного управління;

місцеві органи виконавчої влади та їх управління;

судові і правоохоронні органи;

представницькі органи місцевого самоврядування.

За принципом поділу влади всі державні органи можна поділити на законодавчі, виконавчі, судові й контрольно-наглядові.

Унітарна держава характеризується наступними ознаками: [20, с.145]

Унітарна держава припускає єдині, загальні для всієї країни вищі представницькі, виконавчі та судові органи, які здійснюють управління відповідними місцевими органами.

На території унітарної держави діє одна конституція, проводиться обов'язкова для всіх адміністративно-територіальних одиниць загальна податкова і кредитна політика.

Складові унітарної держави (області, департаменти, округи, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють. Вони не мають своїх законодавчих органів, самостійних військових формувань, зовнішньополітичних органів та інших атрибутів державності. У той же час місцеві органи в унітарній державі володіють іноді досить значною самостійністю.

Унітарна держава, на території якої проживають невеликі за численністю національності, широко допускає національну і законодавчу автономію.

Усі зовнішні міждержавні відносини здійснюються центральними органами, що офіційно представляють країну на міжнародній арені.

Унітарна держава має єдині збройні сили, керовані центральними органами державної влади.

О.В. Зайчук та Н.М. Оніщенко у підручнику «Теорія держави і права» виділяють дещо інакші ознаки та риси унітарної держави:

цілісність та недоторканність території у межах державного кордону;

єдина конституція, дія якої поширюється на всю територію країни;

єдина система державного апарату, що поширює свої повноваження на територію всієї країни, на всіх громадян (єдині глава держави, законодавчі, виконавчі та судові органи влади);

єдина система права і система законодавства;

єдине громадянство та державна символіка;

адміністративно-територіальні одиниці (області, графства, воєводства, провінції) не мають основних ознак державності, у тому числі політичної самостійності;

у міжнародних відносинах держава виступає єдиним цілим.

Єдність і суверенітет державної влади означає, що найвища державна влада та її закони поширюються на всю територію держави, на всіх громадян і на всі державні органи та органи місцевого самоврядування та на територіальні автономні утворення. Вони реалізуються через принцип територіального верховенства - повне і виключне здійснення влади всього народу в межах своєї територія.

В переважній більшості сучасних унітарних держав основний територіальний розподіл є політико-адміністративним. Поряд з ним, у ряді країн, базуються як адміністративно-територіальні одиниці загального типу, де діють органи загальної адміністрації, так і спеціального де діють спеціалізовані державні органи (судові округи).

Деякі автори вважають, що унітарною є держава, територія поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, які не мають будь-якої політичної автономії, хоч деякі із них можуть мати статус територіальної автономії. Територіальна автономія - це самоврядна територіальна одиниця у складі держави, яка має певну самостійність у межах, встановлених конституцією та законами цієї держави, а повноваження визначаються найвищими органами державної влади за погодженням. На підставі об'єктивних потреб та інтересів повноваження закріплюються в конституції держави або в окремих законах. Такий спеціальний статус має Автономна Республіка Крим у складі України [5, с.10].

Число ступенів політико-адміністративного розподілу залежить від чисельності населення і розмірів території країни, однак залежність ця не є сталою, інколи в географічно менших країнах число ступенів буває більшим, ніж у великих. Наприклад, якщо Великобританія має три рівні територіального розподілу, то Франція - чотири.

Частини унітарної держави можуть мати різні назви: в Україні - області, у Великій Британії - графства, в Італії - провінції, у Польщі - воєводства [26, с.395-396].

Адміністративно-територіальний устрій України є трирівневим:

вищий рівень (Автономна Республіка Крим, 24 області та міста республіканського підпорядкування, які мають спеціальний статус - Київ і Севастополь);

середній рівень (райони і міста обласного підпорядкування);

нижчий рівень (райони у містах, міста районного підпорядкування, селища і села).

Залежно від характеру державних утворень прості (унітарні) держави поділяють на:

1) централізовані -- держави, адміністративно-територіальні одиниці яких мають рівний правовий статус (голови місцевих органів влади призначаються центральними органами державної влади -- Пакистан, Фінляндія, Данія, Польща);

2) децентралізовані -- держави, адміністративно-територіальні одиниці котрих наділені певними пільгами із самоврядування (місцеві органи самоврядування обираються населенням, мають значні права у вирішенні проблем місцевого економічного, соціального та іншого характеру) в певній адміністративно-територіальній одиниці; можуть створюватись автономії, які наділяються відповідною самостійністю у сфері правотворчої та адміністративної діяльності в межах своєї компетенції згідно з повноваженнями, що визначені конституцією країни (Грузія, Ізраїль, Італія, Україна, Франція).

У децентралізованих унітарних державах місцеві органи влади обираються населенням і мають право самостійно вирішувати більшість питань місцевого життя.

Залежно від ступеня централізації, унітарні держави можна розділити на декілька підвидів:

держави, в яких відсутні виборні місцеві органи, а керівництво на місцях здійснюється призначеними з центру урядовцями;

держави, в яких місцеві органи управління обираються, але вони поставлені під контроль представників центральної влади (наприклад, у Франції, Японії);

держави, в яких виборні місцеві органи управління перебувають під опосередкованим контролем центральних владних структур (як у Великобританії, Новій Зеландії);

держави, де органам місцевого самоврядування надані найширші повноваження у вирішенні питань економічного, соціального та культурного розвитку;

унітарні держави з адміністративно-територіальними автономіями (Данія, Іспанія, Італія, Фінляндія, Україна).

У децентралізованих унітарних державах існує конституційний розподіл повноважень між центральною владою і територіальними одиницями вищого рівня. Це зближує їх з федеративними державами.

Розходження ж з централізованими державами полягає в тому, що вони (централізовані) - є державами, у яких немає місцевої автономії взагалі, а функції влади, на місцях, здійснюють тільки призначені „згори” адміністратори. Це держави з вираженими авторитарними політичними режимами. У ряді країн Тропічної Африки значна роль, у здійсненні влади на місцях, належить родоплемінним вождям. Утім, зараз рідко можна зустріти держави, де на місцях відсутні виборні органи. Однак у країнах з однопартійною системою, формальна наявність місцевих виборних органів влади є не більш ніж ширмою для всевладдя на місцях [2, с.418].

Відповідно до положень Конституції Україна є унітарною децентралізованою державою, територіальний устрій якої грунтується на засадах єдності і цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади (державного управління з місцевим самоврядуванням) [1, с.3]. Це підтверджується ознаками [14, с.210]:

територія України у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною;

існує єдине громадянство;

єдина система органів державної влади: Верховна Рада України - вищий законодавчий орган влади; Президент України -- глава держави, виступає від її імені, представляє Україну у міжнародних відносинах, Кабінет Міністрів України -- вищий орган виконавчої влади, судові органи влади на чолі з Верховним Судом України;

систему адміністративно-територіального устрою України, закріплена Конституцією.

Таким чином, особливістю України, як унітарної держави, є існування у її складі Автономної Республіки Крим як невід'ємної складової, межі повноважень якої визначені Конституцією України. Автономна Республіка Крим має органи влади - Верховна Рада АРК, Рада міністрів АРК (призначається Верховною Радою АРК за погодженням з Президентом України) [3, с.215]. Правосуддя в АРК здійснюється судами, що належать до єдиної системи судів України. Верховна Рада АРК може приймати нормативно-правові акти у межах повноважень, визначених Конституцією України, їх дія може бути зупинена Президентом України [18, с.5-6].

У висновку слід зазначити, що в демократичних державах часто конституційно передбачені визначені гарантії територіальної цілісності політико-адміністративних одиниць, особливо первинних - міських і сільських громад, так само як і інші гарантії їхньої адміністративної автономії. Зрозуміло, ці гарантії мають менший обсяг, ніж гарантії носіїв державної автономії.

2.2 Складні форми державного устрою

2.2.1 Федерація

Складні держави - це держави, які складаються з окремих державних утворень, що мають усі ознаки держави, у тому числі суверенітет, але певну частину своїх суверенних прав передали центральним союзним органам держави. До складних держав належать федерація, конфедерація, імперія, унія, фузія. Розглянемо особливості та ознаки федерації.

Федеративний державний устрій є неоднорідним. В різних країнах він має свої унікальні властивості, що визначаються історичними умовами утворення конкретної федерації і, насамперед, національним складом населення країни, своєрідністю побуту та культури народів, які входять у союзну державу.

Територія в політико-адміністративному відношенні не є єдиним цілим, а складається із суб'єктів федерації, які наділяються установчою владою, мають право прийняти власну конституцію, мати свою судову, правову систему. У конституціях федерацій розмежовується компетенція федеральних і місцевих органів влади. До компетенції центральної влади у федерації належать питання розв'язання конфліктів між суб'єктами федерації, оборони країни, зовнішньої політики, фінансів, оподаткування, організації структур і діяльності вищих органів влади.

Федералізм виникає або з необхідності інтеграції первісно незалежних державних одиниць у більшу державу, або внаслідок дезінтеграції унітарних держав. У більшості федеративних держав їх суб'єкти не мають права виходу із федерації (США, Росія, Австрія, Австралія). Провінції Канади мають таке право, але механізм виходу дуже складний [4, с.315].

Політичні суб'єкти федерації можуть мати різні назви: провінції (Аргентина, Бразилія, Канада, Пакистан), штати (Австралія, Індія, Мексика, Нігерія, США), землі (Федеративна Республіка Німеччина), республіки (Росія), кантони (Швейцарія), шейкдоми (Обєднані Арабські Емірати) [7, с.104-105].

Можна виділити найбільш узагальнені риси, які є характерними для більшості федеративних держав:

територія федерації складається з територій її окремих суб'єктів: штатів, кантів, земель, республік і т.д.;

у союзній державі верховна виконавча, законодавча і судова влада належить федеральним державним органам;

суб'єкти федерації мають право на прийняття власної конституції, мають свої вищі виконавчі, законодавчі і судові органи;

у більшості федерацій існує союзне громадянство і громадянство федеральних одиниць;

при федеральному державному устрої в парламенті є палата, що представляє інтереси членів федерації;

основну загальнодержавну зовнішньополітичну діяльність у федераціях здійснюють союзні федеральні органи. Вони офіційно представляють федерацію у міждержавних відносинах (США, Бразилія, Індія, ФРН та ін.).

Деякі автори до цих додають ще й інші ознаки федерації, зокрема:

спільна система права і законодавства;

спільні збройні сили;

єдина фінансово-грошова і податкова система;

правовою основою федерації є союзний договір про створення єдиної суверенної держави;

це добровільний і постійний союз окремих суверенних держав.

Федерації бувають декількох видів. За способом створення виділяють наступні федерації:

заснована на договорі, суб'єкти якої - суверенні держави, що зберігають за собою значний обсяг повноважень аж до права виходу зі складу федерації;

заснована на автономії, суб'єкти якої - державні утворення, що не мають ознак суверенітету, але мають певну самостійність у вирішенні питань місцевого значення;

договірно-конституційні.

За способом взаємовідносин федерації і суб'єктів:

на основі союзу (США, Танзанія);

на основі автономії (Австрія, Бельгія, Індія, Венесуела).

Федерації можуть формуватися на різних засадах: за територіальними і національними принципами; бути централізованими і децентралізованими; можуть бути формально визнаними державами, а фактично бути єдиною централізованою державою.

Федерації будуються за територіальними та національними ознаками, що значною мірою впливає на характер, зміст та структуру державного устрою.

Федерацію можна розділити на національну і територіальну. Основна відмінність між територіальною та національною федерацією складається за ступенем суверенності їхніх суб'єктів. Центральна влада в територіальних федераціях володіє більшістю відносно вищих державних органів, членів федерації, характеризується значним обмеженням у державному суверенітеті суб'єктів федерації.

Основні ознаки територіальної федерації [21, с.137]:

державні утворення у її складі не є суверенні, вирішення питань зовнішньої і внутрішньої політики залежить від центральних органів влади

юридичне розмежування повноважень між центральними і місцевими органами влади здійснюється на основі конституції

суб'єкти не мають права представництва у міжнародних організаціях

федеративна конституція не передбачає або забороняє односторонній вихід суб'єктів із союзу

збройні сили підпорядковані союзним органам, головнокомандуючий - глава держави. Суб'єктам у мирний час забороняється утримувати професійні збройні сили.

Національна федерація характеризується багатонаціональним складом населення, що компактно проживає на території суб'єктів федерації. Така держава обмежується суверенітетом національних державних утворень.

Основні ознаки національної федерації [21, с.137-138]:

суб'єктами є національні державні утворення, які мають рівний правовий статус;

будується на принципі добровільного об'єднання суб'єктів;

забезпечує суверенітет великих у малих націй, їх вільний розвиток;

суб'єкти мають власні органи державної влади, самостійно здійснюють зовнішню політику;

вищі органи федерації формуються із представників суб'єктів і лише координують діяльність останніх;

право суб'єктів на вільний вихід із союзу.

Загальнонаціональна державна влада виконує лише координацію інтересів суб'єктів федерації, забезпечуючи їх найбільш оптимальну внутрішню та зовнішню діяльність. Суб'єкти національної федерації у сфері міжнародних відносин можуть встановлювати дипломатичні відносини з будь-якою державою міжнародного співтовариства, укладати політичні, економічні та інші договори. Національна ознака надає федерації таких особливостей, котрі не можуть бути властивими для федерального державного устрою.Варто виділити ряд основних принципів утворення та функціонування федеративної системи, з позиції яких варто розглядати і оцінювати будь-яку федерацію:

добровільне об'єднання держав чи державних утворень у федерацію;

рівність суб'єктів федерацій незалежно від величини їх території, чисельності населення, економічного потенціалу;

плюралізм і демократизм у взаєминах суб'єктів федерації поміж собою і з громадянами;

широкі можливості громадян активно і без перепон приймати участь у федеральних і регіональних політичних процесах;

дотримання законності та конституційних прав, означає чітке і неухильне дотримання федерацією та суб'єктами федерації, федеративними і всіма іншими органами й організаціями звичайних і конституційних законів як у відношеннях одні з одними, так і з громадянами, формованими ними партійними, пpофсоюзними й іншими суспільно-політичними органами та організаціями.

Будь-яка федеративна система може бути ефективною лише тоді, коли її діяльність реалізується в конкретних межах Конституції і дійсного законодавства, коли чітко розподілені сфери діяльності та компетенція центральних і місцевих державних органів, неухильно дотримуються права та свободи громадян. У цьому контексті можна лише привітати характеристику федералізму як „договірну відмову від централізму”, як „структурно оформлену дисперсію повноважень” між різноманітними державними організаціями - свого роду владними центрами, „законні повноваження яких, гарантовані Конституцією”. Важливо виходити також із того, що федералізм - це не одновимірне, а багатовимірне явище, що він має не тільки статичний, але і динамічний характер. Коли мова йде про багатомірність федералізму, мається на увазі існування різноманітних, та більш-менш однаково вартісних його сторін або аспектів: історичних, політичних, культурних, ідеологічних, і т.д. Федералізм, як уявляється, це навіть не стільки статика, скільки динаміка, процес, до того ж не простий, а циклічний. Це підтверджується мінливим характером стосунків між федерацією та її суб'єктами. На різних етапах історії ці стосунки є в різній степені жорсткими, централізованими чи децентралізованими. Федералізм, незалежно від того, у який державі він встановлюється - в США, Германії, Росії, Канаді - існує не сам по собі і не за для себе, як самоціль, а набуває змісту лише в слугуванню суспільству, окремій людині.

Федералізмом обрані принаймні п'ять основних цілей. Серед них:

примирення єдності і різноманітності;

захист від тиранії центрального правління;

створення умов для участі населення в політичних процесах на декількох рівнях влади;

створення умов для підвищення „ефективності виробництва через регіональну конкуренцію” і виступ в якості форми чи шляху „до стимулювання новаторських ідей в регіональних представництвах”.

Головною ціллю є всебічне забезпечення процесу вільного розвитку різноманітних національностей і народностей, принцип плюралізму та демократії, гарантія прав та свобод громадян.

Характеризуючи федеративну форма державного устрою, слід мати на увазі, що вона може бути виразом і оплотом різних видів суспільних відносин. Так, наприклад, США, Мексика, ФРН - це федеративні держави, які утворилися не за національною ознакою. Вони зобов'язані своїм виникненням і існуванням інтересам відповідних груп населення. Індія і Росія також є багатонаціональними державами, де кожен народ офіційно представлений відповідним суб'єктом федерації. Отже, при всій багатогранності і складності визначення федерації, в основі цієї форми державного устрою все ж лежать багатонаціональні відносини.