Форми державного устрою та міждержавні об’єднання

2.2.2 Конфедерація

Конфедерація - це тимчасовий юридичний союз суверенних держав, створений для забезпечення їх спільних інтересів., форма державного устрою, за якого держави, які утворюють конфедерацію, повністю зберігають свою незалежність, мають власні органи державної влади і управління, вони утворюють спеціальні спільні органи для координації дій в певних цілях (військові, зовнішньополітичні).

Конфедерація має нестійкий характер, з часом вона розпадається, або перетворюється на федерацію.

Принцип конфедералізму передбачає збереження повної юридичної та політичної самостійності держав-членів конфедерації, відсутність центральних органів влади, уніфікованого законодавства, єдиного громадянства, судової системи. Взаємини між суб'єктами конфедерації ґрунтуються лише на добровільних договірних засадах для координації дій у розв'язанні спільних конкретних питань. Члени конфедерації передають в компетенцію союзу вирішення обмеженої кількості питань, найчастіше - у сфері оборони, зовнішньої політики, транспорту, зв'язку.

За конфедеративного устрою держави - члени конфедерації - зберігають свої суверенні права, як у внутрішніх, так і у зовнішніх справах.

На відміну від федеративного устрою конфедерацію можна охарактеризувати наступними рисами [10, с.171-172]:

Це об'єднання суверенних держав тимчасового характеру на підставі договору для вирішення конкретних завдань.

Суб'єкти конфедерації мають право виходу з конфедерації(сецесії), на відміну від федерації, де спроба сецесії розглядався як заколот, вихід же зі складу конфедерації означає розірвання договірного зв'язку із союзом.

Відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території і державного кордону.

У конфедерації відсутній суверенітет, суверенітет належить державам, що входять у неї, тобто, жодні рішення союзної влади не мають сили на території держави, яка входить до складу конфедерації, без їхньої згоди;.

Конфедеративний устрій не має єдиної конституції.

Зберігається громадянство тих держав, які знаходяться в тимчасовому союзі.

Предмети ведення конфедерації обмежені переліком невеликого й у цілому незначного кола питань. Це - питання війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної армії, загальної системи комунікацій, вирішення суперечок між суб'єктами конфедерацій.

В конфедерації утворюються не всі державні органи, а тільки ті, котрі необхідні для виконання задач, зазначених у договірних актах.

В представницьких органах конфедерації делегати представляють не територіальні частини чи населення однієї держави, а суверенітет держави.

Постійно діючі державні органи конфедерації не володіють владними повноваженнями. Акти конфедеративної влади не містять норм прямої дії й адресовані до органів влади суб'єктів конфедерації.

Суб'єктам конфедерації належить право нуліфікації, тобто відмови у визнанні, або відмови у застосуванні актів союзної влади.

Бюджет конфедерації формується за рахунок добровільних внесків суб'єктів конфедерації. Правом безпосереднього оподаткування конфедерація не володіє.

Суб'єкти конфедерації мають право встановлювати митні та інші обмеження, що перешкоджають пересуванню осіб, товарів, послуг і капіталів.

Як правило, у конфедераціях відсутня єдина фінансово-грошова та судова системи.

Військові формування комплектуються суб'єктами конфедерації, причому нерідко зберігалося їхнє подвійне підпорядкування державним органам конфедерації і її суб'єктів.

Як правило конфедеративні держави не довговічні, вони або розпадаються, або перетворюються у федерацію. Прикладом конфедерації були Нідерланди з 1579 p. по 1795 p., США, коли в 1781 році була законодавчо затверджена конфедерація, Німеччина з 1815 p. no 1866 p., Швейцарський союз (1815-1848), колишній СРСР з 1917 р. по 1922 р. (30 грудня 1922 р. конфедерація, до складу якої входили: Росія, Україна, Білорусія, республіки Закавказзя, уклали договір і перетворились на федерацію), Сенегамбія з 1982 р. по 1989 р.

Конфедеративного союзу держав, як форми, державного управління, при якому учасники зберігають свій суверенітет у повній мірі, на сьогоднішній день не існує. На різних етапах історії утворювалися конфедерації, проте, після короткочасного існування вони розпадались, або набували федеративної форми державного устрою. По суті, поєднуючи в собі риси як міжнародно-правової так і державної організації, вона, під впливом тих чи інших причин, втрачає рівновагу, необхідну для її збереження. Вирішальне значення, при цьому, мають етнічні та економічні фактори. Характерно, що до федеративної форми устрою перейшли тільки конфедерації з мононаціональним складом (США, Німеччина), а конфедерації з багатонаціональним складом (Австро-Угорщина, Норвегія і Швеція, Сингалі та ряд інших) розпались. Велике значення при цьому й за економічними факторами. Фактично, тільки вони можуть збити хвилю центробіжних тенденцій та інтегрувати конфедерацію в єдине ціле. Найбільш відомі дві конфедерації - північноамериканська та швейцарська. В даний час Європа поволі наближається до конфедерації (але тільки в економічному плані).

Щодо США, то з моменту набуття незалежності американські штати утворили де-факто конфедеративну державу, в якій практично вся влада збереглася за окремими штатами. Конфедеративну форму устрою зберегли і першої загальнонаціональної конституції - статті Конфедерації. Статті Конфедерації передбачали орган представницької влади - Конгрес конфедерації (мається на увазі приналежність до єдиної американської нації, а не етнічне походження; наявність єдиної, прийнятої в суспільному житті, мови) у якому кожний зі штатів мав один голос [22, с.195-196].

Конгресу делегувалися наступні повноваження: право оголошувати

війну, укладати договори і вступати в союзи, формувати армію, чеканити монету, робити позики і т.д. Найбільш важливі повноваження здійснювалися за згодою 9 з 13 штатів. Від кожного штату до складу Конгресу конфедерацій обиралися від 2 до 7 делегатів (які і складали 1 голос). Статті конфедерації не передбачали встановлення виконавчої і судової влади. Не належали до конфедерації і право стягнення податків (внески на її нужди, визначалися на основі вартісної оцінки і ступеня меліоративної оснащеності земель штатів). Набір в армію здійснювався окремими штатами по квотах, „співвідносним до числа білого населення”. Недосконалість конфедеративної форми устрою проявилася вже в роки війни за незалежність - Конгрес не зміг утримувати армію на свої кошти через відмову штатів виплачувати внески. Глибока економічна криза, розвал фінансової системи і соціальні потрясіння - таким було тло, на якому розроблялася конституція США 1787р., що заснувала федеральну форму державного устрою.

Подібною була доля і швейцарської конфедерації. Утворена на основі союзного договору, згідно якого кантони Швейцарії зберігали свою незалежність, а також усі права, не делеговані союзу. Кантони мали свою монету, громадянство, укладали торгові договори з іноземними державами, визначали форми внутрішнього управління. Жителі одного кантону не мали права селитися в іншому кантоні, якщо між владою кантонів не було угод з цього приводу. Союзній владі були надані, переважно політичні та військові питання. Парламент Швейцарії, Сейм, будувався не як орган представництва, а як збори уповноважених від кантональних урядів. Делегати Сейму підкорялися тільки наданим їм інструкціям та приймали лише попередні рішення. Уряд союзу, Виконавча рада, був позбавлений владних повноважень і самостійної фінансової бази. Всі ці питання зважувалися кантонами. З 1829р. в умовах економічної кризи, яка дедалі поглиблювалася, у Швейцарії розпочався рух за формування нового союзу влади. Підсумком стала заснування союзної держави, яка надалі стала фактично федеративною [19, с.232]. У сучасній історії конфедеративні держави є дуже рідкісним явищем. Наприкінці лютого 2003 року припинила своє існування Союзна Республіка Югославія, парламент якої схвалив конституційну хартію про утворення нової держави - Сербії та Чорногорії.

2.2.3 Імперія як форма державного устрою у історичній ретроспективі

Імперія - різновид держави, яка характеризується насильницьким об'єднанням територій суверенних багатонаціональних держав або їх частин. Ступінь інтегрованості складових частин імперій та об'єм їхніх повноважень різний. Він залежить від рівня розвитку комунікацій, могутності метрополії, політичного режиму, що панує в ній, здатності підлеглих територій до спротиву. Ця держава управляється з єдиного центру, через представників імператора. Імперія тримається на військовій силі, насильстві та завоюванні, на державному примусі, тому в імперії встановлюється військовий або диктаторський режим стосовно до завойованих держав і народів. Для сьогодення це анахронічна форма державно-територіального устрою.

Імперія - складна держава, створена насильницьким шляхом. Ступінь залежності складових частин імперії буває різною. У минулому вхідні в імперію утворення при нерозвиненості транспортних засобів і засобів зв'язки мало стикалися з імперською владою. У Новий час становище, зрозуміло, істотно міняється. Основними рисами імперії є [25, с.316-317]:

держава утворена в результаті експансії;

складовими її є адміністративно-територіальні одиниці - колонії, які не мають ознак суверенітету і не рівні за правовим статусом;

двохступенева система органів державної влади (влада метрополії і

колонії);

центральним органом влади є імператор - глава держави - та місцеві органи - намісники, губернатори, які призначаються імператором;

правова система ґрунтується на принципах права метрополії;

для правового статусу населення характерне дискримінаційне становище представників не панівних націй, відсутність або обмеження політичних прав і свобод.

Імперія як форма державного устрою розглядається у історичній ретроспективі: Римська імперія, Західна і Східна Візантія, імперія Александра Македонського, Османська імперія, Австро-Угорська монархія, Російська імперія. Імперій існувало багато, але всі вони розпадалися, тільки-но зникали насильство, державний примус та диктатура. Окремо необхідно розглядати Британську імперію, розвиток відносин у якій в ХХ ст. призвів до набуття нею нового нетрадиційного змісту: перетворення з імперії на співдружність 40 країн на чолі з Великобританією [21, с.139].

Імперія, з одного боку, складна держава, оскільки має складний територіальний устрій, а з іншого - це унітарна монархічна держава, оскільки цей устрій має адміністративно-територіальний поділ і не складається із самостійних автономних державних утворень. Водночас імперія відрізняється від монархічного федеративного устрою держав сьогодення.

Деякі державознавці прийшли до висновку, що в складових частин імперії ніколи не було єдиного державно - правового статусу.

2.2.4 Унія. Фузія. Протекторат

До складних держав відносять також унію, фузію та протекторат.

Під протекторатом розуміється міжнародний договір, відповідно до якого одна держава зобов'язується надавати своє заступництво іншій, більш слабкій державі, здійснювати представництво її інтересів у зовнішніх справах, забезпечувати збройний захист, а іноді - й надавати економічну та культурну допомогу.

Протекторат відносять до числа різновидів державного устрою лише за традицією, тому що після укладання міжнародного договору про заступництво нової (“третьої”) держави не з'являється, а отже, не виникає питання і про її територіальну організацію.

Під унією розуміється з'єднання, об'єднання держав. Серед уній розрізняються конфедерації, федерації, об'єднання монархічних держав у формі реальної і персональної (особистої) унії, фузії, інкорпорації й імперії.

Об'єднання монархічних держав існують у формі особистої чи реальної унії. Загальним в обох формах є те, що вони виникають унаслідок збігу монархів двох чи декількох держав в одній особі.

Особиста унія має підставою випадковий, ненавмисний збіг незалежних одне від одного прав на корону в декількох державах на основі різних порядків престолонаслідування. Вона триває доти, доки ці різні правомочності персоніфіковані в одній особі. Щойно за законом корона переходить до іншої особи, особиста унія негайно ж припиняється. Так, у минулому столітті припинилася особиста унія між Великобританією і Ганновером у 1837 р., між Нідерландами і Люксембургом у 1983 р., унаслідок розходження системи престолонаслідування: когнативної - у Великобританії та Нідерландах, і агнативної - у Ганновері і Люксембурзі. При цьому, в у Великобританії та Нідерландах на престол вступали жінки, що у двох інших державах взагалі виключалися з престолонаслідування.

Політичне значення особистих уній може виявитися значним і привести до повного злиття різних держав (Кастилія й Арагон, Англія і Шотландія й ін.). Між державами, об'єднаними загальним монархом, не можлива війна. Однак, у більшості випадків, якого-небудь істотного зближення між ними не відбувається [22, с.288].

Реальна унія виникає в результаті угоди держав, у силу якої в них з'являється загальний монарх. Члени реальної унії незалежні один від одного, і об'єднання не обмежує їхнього суверенітету. В результаті цієї унії не утвориться ні загальної території, ні єдиного підданства, ні загальних законів, ні загальних фінансів і т.п. Являючи собою, власне кажучи, міжнародно-правову угоду, вона має значення переважно в області зовнішньо-політичних відносин, виступає як військовий союз, як носій єдиної зовнішньої політики і т.п. Реальні унії з'являються лише в Новий час, тому що допускають розвитнутий монархічний порядок і єдність цілком сформованої держави. З політичної точки зору вони дуже часто являють собою результат прагнень заснувати єдину державу. Реальними були унії між Норвегією і Швецією (1815 р.), Австрією і Угорщиною [23, с.165]. Реальні унії припиняються або через перетворення в єдину державу, або в результаті розширення союзу внаслідок того, що у державах, які входять в унію, корона переходить до інших монархів, конституційним чи іншим шляхом. Фузія (злиття держав) і інкорпорація (зовні оформлюване як злиття приєднання однієї держави до іншого) - останні види уній, розглянутих державознавством. Фузією було, наприклад, возз'єднання ФРН і НДР, інкорпорацією, на думку багатьох вчених, - приєднання Естонії, Латвії і Литви до СРСР у 1940 році.

2.2.5 Співдружність

Особливими формами об'єднання держав є співдружність та співтовариство -- союзи держав, що виступають як асоційовані члени при збереженні ними повного суверенітету, з метою спрощення візової системи та митних кордонів, досягнення успіхів у сферах економіки, культури тощо. Це дуже рідкісне явище, ще аморфніше за конфедерацію, але, однак, організаційно оформлене об'єднання держав, які виступають як асоційовані учасники при збереженні ними повного суверенітету і незалежності. В основу співдружності, як і при конфедерації, покладені міждержавний договір, статут, декларація, угоди, інші юридичні акти.

Співдружність може мати перехідний характер: розвитися у конфедерацію і навіть у федерацію за наявності необхідних умов, або навпаки, призвести до дезінтеграції, роз'єднання.

Правовою основою співдружності є договір (статут, угода) або інший нормативний документ. Приклад -- Європейський Союз (який складається з Європейського економічного співтовариства, Європейського співтовариства з атомної енергії, Європейського об'єднання вугілля і сталі), Британська співдружність, Співдружність незалежних держав (СНД) [15, с.275].

Великобританія очолює Співдружність націй (Британську Співдружність) -- асоціацію незалежних держав, що раніше входили в Британську імперію, які визнають британського монарха як символ вільного єднання.

У Співдружність входять (на кінець 2009): Великобританія, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південноафриканська Республіка, Індія, Пакистан, Шрі-Ланка, Ґана, Малайзія, Сингапур, Кіпр, Нігерія, Сьєрра-Леоне, Танзанія, Ямайка, Трінідад і Тобаго, Уганда, Кенія, Замбія, Камерун, Мозамбік, Намібія, Малаві, Мальта, Гамбія, Ботсвана, Ґайана, Лесото, Барбадос, Маврикій, Свазіленд, Науру, Тонга, Самоа, Фіджі, Бангладеш, Багамські Острови, Гренада, Папуа-Нова Гвінея, Сейшельські Острови, Соломонові Острови, Тувалу, Домініка, Сент-Люсія, Кірібаті, Сент-Вінсент і Гренадіни, Зімбабве, Беліз, Антігуа і Барбуда, Мальдіви, Сент-Кітс і Невіс, Бруней, Вануату, Руанда.

Британська Співдружність розвинулась із Британської Імперії, яка почала еволюціонувати ще з часів Декларації Бальфура, проголошеної на Імперській Конференції 1926 р. і формалізованої в декларації Вестмінстерського Статуту 1931 р.

У часи правління королеви Єлизавети ІІ завершився розпад Британської Імперії -- і повністю формалізувалася Співдружність Націй, яка об'єднала більшість колишніх британських володінь. Тепер головною роллю голови Співдружності, якою зараз є королева, стала необхідність підтримувати зв'язки країн Співдружності між собою та з колишньою метрополією. Королева часто грала важливу роль у відновленні порушених відносин із країнами Співдружності та згладжуванні протиріч.

Як конституційний монарх, Єлизавета ІІ не має висловлювати публічно свої політичні симпатії чи антипатії. Вона завжди виконувала це правило, діючи непублічно -- через це її політичні погляди залишаються нез'ясованими. Але існують свідчення, що королева схиляється до точки зору так званої «Однієї нації». Під час урядування Маргарет Тетчер було відомо, що королева турбувалась через те, що її політика може призвести до серйозних соціальних проблем. Відомо, що Маргарет Тетчер якось сказала: “Проблема в тому, що королева відноситься до того типу жінок, які можуть проголосувати за Соціал-Демократичну партію” [29].

Ще однією відомою сучасною співдружністю є СНД - об'єднання незалежних держав, що мають на меті зберегти історичну спільність народів і сформовані між ними зв'язки шляхом координації політики, рівноправного і взаємовигідного співробітництва.

Співдружність Незалежних Держав створена 8 грудня 1991 року в садибі Віскулі (Біловезька пуща, Білорусь) як господарський, політичний та економічний союз Білорусі, Росії та України. 21 грудня на умовах Алма-Атинської угоди приєднались ще вісім колишніх республік СРСР (Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан) [16, с.82-83]. 23 жовтня 1993 року до СНД приєдналася Грузія. 26 серпня 2005 року зі складу СНД вийшов Туркменістан. 14 серпня 2008 парламент Грузії прийняв рішення залишити СНД, і, згідно зі Статутом СНД, 18 серпня 2009 Грузія офіційно перестала бути членом Співдружності (див. додатки Б,В,Г,Д).

Україна є однією із засновниць Співдружності Незалежних Держав і розвиває співробітництво з державами СНД на основі Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав від 8 грудня 1991 року та Протоколу до цієї Угоди від 21 грудня 1991 року, який є її невід'ємною частиною, з урахуванням застережень, висловлених Верховною Радою України під час ратифікації вказаної Угоди та Заяви Верховної Ради України від 20 грудня 1991 року "З приводу укладення Україною Угоди про Співдружність Незалежних Держав", у якій дається офіційне тлумачення Угоди та застережень.

Щорічно Україна сплачує до Єдиного бюджету СНД відповідні внески, бере участь у роботі Ради глав держав, Ради глав урядів, Економічній раді, Раді міністрів закордонних справ та інших статутних та галузевих органах, створених в рамках СНД [27].

Вищим органом СНД є Рада глав держав. Вона обговорює і вирішує принципові питання, пов'язані з діяльністю держав-членів у сфері їх загальних інтересів. Рада глав держав проводить свої засідання двічі на рік.

Рада глав урядів СНД координує співробітництво органів виконавчої влади в економічній, соціальній та інших сферах. Рада глав урядів проводить свою роботу в період засідань, що проводяться чотири рази на рік.

Рішення зазначених вище двох рад приймаються за спільною згодою - консенсусом. При цьому будь-яка держава може заявити про свою незаінтересованість у тому чи іншому питанні.

Економічна рада СНД є основним виконавчим органом, який забезпечує виконання угод, прийнятих в рамках СНД, рішень Ради глав держав і Ради глав урядів Співдружності про формування і функціонування зони вільної торгівлі та інші питання соціально-економічного співробітництва.

Виконавчий комітет СНД, відповідно до Положення про Виконавчий комітет Співдружності Незалежних Держав, затвердженого Радою глав держав 21 червня 2000 року, є постійно діючим виконавчим, адміністративним і координуючим органом Співдружності Незалежних Держав. Комітет забезпечує організацію роботи Ради глав держав, Ради глав урядів, Ради міністрів закордонних справ, Економічної ради та інших органів Співдружності. На сьогодні, в рамках СНД функціонує близько 73 галузевих органів.

Так, з метою координації міждержавного співробітництва держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав в галузі АПК 28 квітня 1993 року створена Міжурядова рада з питань агропромислового комплексу СНД.

Мінагрополітики приймає участь у роботі Міжурядової ради співпраці у сфері ветеринарії та у роботі Міжурядової координаційної ради з питань насінництва СНД.

Фітосанітарне регулювання в Україні та країнах СНД здійснюється в рамках Міжнародної конвенції про захист рослин та Європейської і Середземноморської організації з карантину та захисту рослин.

Розвиток інформаційного суспільства та державних електронних інформаційних систем, згідно діючого законодавства України, визначено одним з пріоритетних напрямків політики СНД.

Створена на сьогоднішній день мережа інформаційно-маркетингових центрів є єдиною загальнодержавною інформаційною мережею, яка об'єднує інформаційні ресурси державних установ, бізнес-структур і гуманітарних організацій та забезпечує інтеграцію України до світового інформаційного простору, міжнародних економічних, торговельних і гуманітарних систем.

Розробки України при розгортанні цієї мережі дозволили визначити цю мережу пріоритетним напрямком діяльності держав - учасниць СНД з реалізації Концепції подальшого розвитку СНД.

Найбільш прикметною рисою сучасного економічного розвитку цих держав і СНД у цілому є складне переплетення процесів взаємодії та розмежування як наслідок формування національних господарських комплексів в умовах неможливості повної ліквідації закладеної раніше економічної взаємозалежності. Розрив багатьох міжреспубліканських зв'язків є однією з основних причин швидкого наростання кризових явищ в економіці нових незалежних держав.

Крім негативного впливу на можливість приступити до будівництва раціонально функціонуючої національної економіки, кризові явища істотно обмежують перспективи здобуття цими країнами вигідних позицій у світовій економіці. Складність проблеми ефективного інтегрування посилюється тим, що подолання падіння економічних показників вимагатиме тривалого часу - за прогнозами Всесвітнього банку, стабілізація в народному господарстві країн СНД може бути досягнута не раніше ІІ половини наступного десятиріччя.

Загальною особливістю сучасного етапу розвитку всіх країн СНД є незавершеність формування цілісної моделі функціонування їхніх господарств. Незадовільний в цілому перебіг ринкових реформ також гальмує приєднання цих держав до світової господарської співдружності [6, с.295].

На сучасному етапі складність пристосування до загальносвітових економічних процесів викликана іншою причиною - відсутністю у нових незалежних державах ринкового механізму як системного утворення.

Невизначеність шляхів подальшого політичного та економічного розвитку є основною причиною відсутності у багатьох із цих країн чітко окреслених схем входження до регіональних і світових господарських структур. Фактично всі нові незалежні держави європейської частини колишнього СРСР схиляються до поступового входження до Європейського Союзу, але й досі не пішли далі офіційного чи напівофіційного проголошення загальних намірів вирішити проблему.

2.2.6 Європейський Союз

Європейський Союз - міжнародне політико-економічне об'єднання європейських держав. Сформувався на основі Європейського економічного співтовариства, Європейського об'єднання вугілля і сталі та Європейського товариства по атомній енергії.

Європемйський Союмз (ЄС, Європемйська Умнія, Європемйська Співдрумжність) -- союз держав-членів Європейських Спільнот (ЄВС, ЄОВіС, Євратом), створений згідно з Договором про Європейський Союз (Маастрихтський Трактат), підписаним в лютому 1992 року і діючим з листопада 1993 р. [11, с.322].

Правовою основою нового об'єднання є договір про Європейський Союз, підписаний у лютому 1992 року 12 державами - членами Європейських співтовариств (Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Франція) у м. Маастрихт. Згодом цей договір було доповнено низкою протоколів та заяв з різних аспектів діяльності ЄС [29].

1998 року до перших 12 країн долучилися Австрія, Фінляндія і Швеція, а в 2004 - Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія. На сьогоднішній день кількість держав-членів ЄС складає 27 (див. додаток Ж).

З Румунією та Болгарією з 1999 тривають переговори, які мають завершитися, як передбачено, вступом цих країн до ЄС не пізніше 2007 року. Туреччині і Хорватії також надано статус країн-кандидатів на вступ до ЄС, але самі переговори про вступ досі не розпочалися.

Головними засадами функціонування ЄС є [24, с.160-162]:

його договірна база;

спільна зовнішня політика, зокрема в галузі міжнародної безпеки держав-членів;

співробітництво цих держав у внутрішній і правовій політиці.

Завдання ЄС:

утворення тісного союзу народів Європи;

сприяння збалансованому і стабільному економічному прогресові, особливо шляхом утворення європейського простору без внутрішніх кордонів;

посилення економічної і соціальної взаємодії;

утворення економічного і валютного союзу та єдиної валюти;

утворення власної ідентичності у міжнародній сфері, особливо шляхом проведення спільної зовнішньої політики і політики у галузі безпеки;

розвиток співробітництва у сфері юстиції і внутрішніх справ;

збереження і примноження загального надбання.

У своїй діяльності ЄС дотримується таких принципів: поважання національної ідентичності держав-членів з демократичними системами правління, поважання прав людини відповідно до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року і загальних принципів права Європейського співтовариства у поєднання з конституційним правом держав-членів.

Ідеї пан'європеїзму, що довгий час висувалися мислителями впродовж історії Європи, з особливою силою зазвучали після Другої світової війни. У післявоєнний період на континенті з'явилися ціла низка організацій: Рада Європи, НАТО, Західноєвропейський союз.

Не варто шукати витоки Європейського Союзу у Римський імперії хоча б тому, що остання географічно мала центр довкола Середземного моря і простягалася на терени Африки і Азії, не включаючи Німеччину, Скандинавські країни, Шотландію, Ірландію та Центрально-Східну Європу. Римська Імперія розширювалася силою, була контрольована центральною державою і не поділяла ідеалів і принципів на яких сьогодні розбудовується ЄС.

Можливо лише митний союз 1800-х років часів Наполеона може розглядатися як перший передвісник майбутнього Європейського Союзу.

Одна з перших публічних пропозицій об'єднати країни на принципах рівності членів і кооперації була зроблена миролюбивим Віктором Гюґо у 1851 р. Після гуманітарних катастроф Першої і Другої світових війн необхідність в утворенні європейської спільноти стала очевидною. Ці відчуття найперше реалізувалися у Європейську спільноту з вугілля і сталі, яка була утворена у квітні 1951 року і набула чинності у липні 1952-го. Спільнота об'єднувала Західну Німеччину, Францію, Італію і країни Бенілюксу і була закріплена Паризьким договором 1951 р. Ці країни підписали договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЕОВС, ECSC -- European Coal and Steel Community), метою якого стало об'єднання європейських ресурсів з виробництва сталі й вугілля.

З метою поглиблення економічної інтеграції ті ж шість держав в 1957р. підписали Римський договір, який вступив у силу з 1 січня 1958 року заснували Європейське економічне співтовариство (ЄЕС, Спільний ринок) (EEC -- European Economic Community) і Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом, Euratom -- European Atomic Energy Community). Найважливішим і найширшим за сферою компетенції з цих трьох європейських співтовариств було ЄЕС, так що в 1993 році воно було офіційно перейменоване в Європейські спільноти (ЄС -- European Community).

Президент Франції Валері Жіскар д'Естен пропонував змінити назву «Європейський Союз» на «Об'єднана Європа», але це не було прийнято.

Процес розвитку і перетворення цих європейських співтовариств в сучасний Європейський союз відбувався шляхом, по-перше, передачі все більшого числа функцій управління на наднаціональний рівень і, по-друге, збільшення числа учасників інтеграції.

Для вступу до Євросоюзу країна-кандидат повинна відповідати Копенгагенським критеріям. Копенгагенські критерії -- критерії вступу країн в Європейський союз, які були прийняті в червні 1993 року на засіданні Європейської Ради в Копенгагені і підтверджені в грудні 1995 року на засіданні Європейської Ради в Мадриді. Критерії вимагають, щоб в державі дотримувалися демократичні принципи, принципи свободи і пошани прав людини, а також принцип правової держави (ст. 6, ст. 49 Договору про Європейський союз). Також в країні має бути конкурентоздатна ринкова економіка, і повинні признаватися загальні правила і стандарти ЄС, включаючи прихильність цілям політичного, економічного і валютного союзу.

Європейський Союз обрав прем'єр-міністра Бельгії Хермана ван Ромпея своїм першим Президентом. Кандидатуру Ван Ромпея на головний керівний ЄС першими підтримали Франція та Німеччина.

Основним керуючим органом ЄС є Європейська комісія. Інституції ЄС - Європейський парламент, Рада Міністрів Європейського Союзу, Європейський суд аудиторів, Суд Європейського Союзу (див додаток З). З 01.01.2010р. вводиться посада президента ЄС.

Європейський Парламент (англ. European Parliament) -- одна з п'яти інституцій Європейського Союзу, асамблея представників його населення. Починаючи з 1979 року Європейський Парламент обирають прямим загальним голосуванням. Число місць у ньому кілька разів збільшувалося і досягло 785 починаючи з 2004 року; ці місця розподілені між країнами-членами відповідно до чисельності населення. Станом на 2009 рік кількість місць в парламенті складає 732.

Європейська Рада (голів держав і урядів)цей термін означає регулярні зустрічі глав держав та урядів країн Європейського Союзу. Існування Європейської Ради було юридично визнане в Єдиному Європейському Акті, а офіційний статус підтверджено в Договорі про Європейський Союз.

Європейська Комісія - унікальна інституція ЄС, що не має аналогів у національних системах урядування.

Її часто представляють як виконавчий орган ЄС, хоч насправді вона має обмежені повноваження та можливості втілювати політику ЄС. Точніше роль Комісії відбиває неформальна назва «двигун європейської інтеграції». І не лише тому, що в рамках повноважень першого стовпа вона має майже виняткове право на законодавчу ініціативу, але також і через її історію, склад, культуру й радше європейський, ніж національний світогляд. Крім того, Комісія наглядає за тим, щоб не порушувались угоди, і традиційно захищає інтереси малих держав-членів.

Рада ЄС (міністри певного відомства)інституція Європейського Союзу, (Рада або Рада міністрів) головний орган ухвалювання рішень у Європейському Союзі. До її складу входять по одному міністрові від кожної країни Союзу. Залежно від порядку денного, збираються міністри закордонних справ (Рада з загальних справ та зовнішніх відносин), економіки й фінансів (Екофін), сільського господарства тощо -- загалом 9 конфігурацій Ради. Кількість засідань протягом року залежить від масштабів та інтенсивності законодавчого процесу в ЄС і політичних рушіїв того чи іншого особливого питання. Деякі конфігурації Ради збираються раз на місяць; інші -- раз на півроку. Попри те, що склад Ради міністрів змінюється, це єдина інституція.

Вищі інституції ЄС доповнюють інші важливі органи: дорадчі -- Європейський соціально-економічний комітет (виражає позицію організованого громадянського суспільства з соціальних та економічних питань) і Комітет регіонів (виражає позицію регіональних та місцевих органів влади); фінансові -- Європейський центральний банк (відповідає за монетарну політику та євро) та Європейський інвестиційний банк (фінансовий інструмент досягнення цілей Союзу) і з захисту прав людини -- європейський омбудсмен (опікується скаргами громадян на інституції та органи ЄС). Є також чимало інших органів і установ, наприклад «Агентства Європейського Союзу», які допомагають досягненню цілей ЄС.

У жовтні 2005 р. президент Єврокомісії Жозе Мануел Дурау Баррозу заявив, що майбутнє України -- у ЄС. Проте 9 листопада 2005 року в опублікованій новій стратегії ЄС було сказано, що вступ Румунії, Болгарії, Хорватії й інших країн колишньої Югославії може блокувати можливість майбутнього вступу України, Білорусі і Молдови. Комісар ЄС з розширення Оллі Рен заявив, що ЄС має бути обережним з надто великим розширенням і що наразі план розширення виглядає вкомплектованим. Очевидно, що відсутність формальної ініціативи самої України (і, відповідно, відсутність взаємних документальних зобов'язань щодо вступу України до ЄС) впливає на тональність європейських посадовців.

12 липня 2007 Європарламент у Страсбурзі ухвалив рішення висловити підтримку надання Україні перспективи членства в Євросоюзі. Відповідне рішення було прийняте за результатами обговорення доповіді депутата Міхала Томаша Камінські щодо мандату на переговори з Україною про нову поглиблену угоду.

ВИСНОВОК

Отже, поняття форми держави характеризує державу з точки зору існуючої в ній форми правління, державного устрою та державно-правового режиму, і відображає єдність, обумовленість цих елементів.

Форма ж державного устрою охоплює всю форму держави на конкретному етапі розвитку у конкретній країні.

У роботі розкрито поняття “формa держави”, розглянуто різні історичні підходи до визначення форми і змісту держави, визначено основні складові елементи цього поняття.

Досліджено основні форми державного правління - монархію та республіку ї їх різновиди.

У курсовій роботі розкрито поняття політичного режиму і визначено його основні форми - демократичний, авторитарний та тоталітарний режими.

Детально досліджено поняття державного устрою та його різновидів, описано розподіл форм політичного устрою на прості та складні.

У другій частині роботи охарактеризовано унітарну державу, описано її ознаки, принципи організації, виявлено характер розподілу простих держав на централізовані та децентралізовані.

Також визначено поняття федерації, описано риси, які їй притаманні, охарактеризовано різновиди федерацій.

Виявлено спільні та відмінні ознаки різних видів міждержавних об'єднань: конфедерації, імперії, унії, фузії, протекторату, співдружності, охарактеризовано кожен із видів міждержавних об'єднань та детально описано особливості організації СНД.

У курсовій роботі розкрито особливості та перспективи розвитку найбільшого міждержавного об'єднання у сучасній Європі - Європейського союзу.

На нашу думку, робота виконана на актуальну для будь-якої сучасної держави тему, а особливо - для України.

На тлі сьогоднішньої політики та організації суспільства, непередбачуваності завтрашнього дня є дуже важливим зрозуміти особливості політичного устрою держави.

Напередодні виборів президента особливо важливим є не розколоти суспільство, населення нашої країни, яке за географічними і ментальними особливостями і так дотримується радикально протилежних позицій. Захід нашої країни більш прихильний до Європейського Союзу та підтримує прагнення України до вступу у це міждержавне об'єднання, схід же схильний до підтримування більш тісних стосунків із Росією та країнами колишнього СРСР. А настрої кримських татар взагалі непередбачувані, аж до оголошення референдуму про вихід зі складу України.

Тому, на нашу думку, особливо сьогодні, напередодні виборів нового президента та після них, при призначенні гарантом представників у місцевих адміністраціях важливим є дотримання принципу децентралізації та самостійності. Тобто, місцева влади повинна призначатися чи обиратися із місцевих представників, які знають потреби та можливості свого регіону краще, аніж верхівка. Маємо також надію на розширення прав регіонів, ведення ними власної внутрішньої та деяких аспектів зовнішньої політики.

Не менш важливим для України є розуміння загальних принципів державного устрою і для ведення зовнішньої політики, адже, знаючи устрій тієї чи іншої країни, її позицію на міжнародній арені значно легше будувати міждержавні відносини. Однак, на нашу думку, не слід обмежуватись співробітництвом тільки із країнами ЄС чи СНД чи Росією чи США тощо, необхідно налагоджувати зв'язки з усіма країнами, співпраця із якими вигідна для всіє нашої держави або якоїсь її частини. Саме тоді Україна зможе називатись демократичною і цивілізованою країною, економіка підніметься на вищий щабель розвитку, а народ буде єдиним і згуртованим.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України №254к/96 - ВР від 28.06.1996р. - К. ІВА, 1996. - 52 с.

2. Алексеев С.С. Государство и право. - М.: Юридическая литература, 1996. - 548 с.

3. Ведєрніков Ю.А., Шкарупа В.К. Адміністративне право України: Навчальний посібник. -- К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 336 с.

4. Гавpилов H.И. Меpа госудаpственности демокpатического госудаpства.- К.: Hаук. думка, 1997.- 455 с.

5. Димитров Ю. “Адміністративна юстиція - атрибут демократичної правової держави “.//- Право України. - 1996 р., - №4. - с. 10-12.

6. Загальна теорія держави і права / За ред.. В.В.Копєйчикова. - К. Юрінком Інтер, 1998. - 320 с.

7. Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. Загальна теорія держави та права: Підручник. - Львів: «Новий Світ - 2000», 2003. - 584 с.

8. Коваленко А.И. Теория государства и права. - М., Образование, 1994. - 644с.

9. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. / Отв. ред. Б.А. Страшун, т. 1-2 [Андреева Г.Н., Андреева И.А., Будагова А.Ш. и др.]. - М.: БЕК, 1996. - 395с.

10. Котюк В.О. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2005. - 592 с.

11. Котюк В.О. Основи деpжави і пpава: Hавч. посібник для студентів юpид. вузів та фак. / Відп.pед. Боpис І.Д. - К.: ВEHТУРІ, 1995. - 358 с.

12. Основи держави і права: Hавч. посібник у запитаннях і відповідях для вступників до юpид. Закладів / Спілка юристів України. С.Д. Гусаpєв, А.М. Колодій, Л.В. Кpавченко.- К.: Юpінфоpм, 1995.- 286 с.

13. Основы государства и права / Под ред. проф. Кошарова В.В. - Х.: Атмос, 1994. - 434 с.

14. Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України: Підручник /

15. За ред. В.Ф. Погорілка. - К.: Наукова думка. 2006. - 344 с.

16. Рябов С.Г. Політологічна теоpія деpжави: Hавч. посібник для студентів гуманіт. фак. вищ. навч.закладів / Ред. Hедашківський В.П. - К.: ТАHДEМ, 1996. - 312 с.

17. Скакун О.Ф Теорія держави і права: Підручник/ Пер. З рос. - Харків: Консум, 2001. - 656 с.

18. Стpахов М.М. Істоpія деpжави і пpава стаpодавнього світу: Hавч. Посібник / Укp. деpж. юpид. акад. - Х., Атмос, 1994. - 292 с.

19. Старилов Ю.Н. “Институты государственной службы: содержание и структура”.// Государство и право. - 1996 г. - №5. - с. 5 - 6.

20. Теория государства и права./Под редакцией Алексеева С.С. - М., Образование, 1985. - 448 с.

21. Теорія держави і права / за ред. В.В. Копейчикова. - Київ: Юрінком. - 1997. - 314 с.

22. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник. / За ред.. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. -К.: Юрінком Інтер, 2006. - 688с.

23. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. - М.: ЮНИТИ, 1993.

24. Четвернин В.А. Демократическое конституционное государство: введение в теорию. - М.: Образование, 1993. - 256 с.

25. Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. - К.: Програма, 1995. - 186с.

26. Шевченко О.О. Істоpія деpжави і пpава заpубіжних кpаїн: Хpестоматія для студентів юpид. вузів та фак. / Відп. pед. І.Д. Боpис.- К.: Вентуpі, 1995.- 478с.

27. Шульженко Ф.П., Hаум М.Ю. Істоpія вчень пpо деpжаву і пpаво: Куpс лекцій / Hац. пед. ун-т ім.М.П.Дpагоманова. / За заг. pед. Копєйчикова В.В.- К.: Юpінком Інтеp, 1997. - 462 с.

Размещено на Allbest.ru