Правове регулювання відпусток за трудовим законодавством України

Розвиток законодавства про відпустки в Україні. Право на відпустки та їх види. Стаж роботи, що дає право на відпустку. Оплата відпусток та грошова компенсація в разі їх невикористання. Контроль за дотриманням та вдосконалення законодавства про працю.

Рубрика Государство и право
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 23.03.2011
Размер файла 94,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 2 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» дитина- це особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно із законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше. Тому жінка, яка працює і має дитину-інваліда; усиновлену дитину; одинока мати; батько, який виховує дитину без матері, мають право на цю відпустку до досягнення дитиною повноліття.

Згідно з частиною 2 статті 243 Сімейного кодексу України опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла 14 років, а піклування - над дитиною віком від 14 до 18 років.

Отже особа, яка взяла дитину під опіку, має право на додаткову відпустку працівникам, які мають дітей, до досягнення дитиною 14 років, а особа, яка в установленому порядку визнана піклувальником, має право на таку відпустку з моменту досягнення дитиною 14 років і до виповнення 18 років, оскільки статтею 1861 КЗпП гарантії, встановлені статтею 1821 цього Кодексу, поширено також на опікунів та піклувальників.

Додаткові відпустки працівникам, які мають дітей, надаються понад щорічні відпустки, передбачені статтями 6, 7 і 8 Закону «Про відпустки», а також понад щорічні відпустки, встановлені іншими законами та нормативно-правовими актами, і переносяться на інший період або продовжуються в порядку, визначеному статтею 11 цього Закону.

Додаткова відпустка працівникам, які мають дітей, належить не до щорічних, а до соціальних відпусток. Тому вона надається протягом року, а не за відпрацьований робочий рік,працівник може використати її незалежно від дати народження дитини.

Якщо працівник з якихось причин не скористався своїм правом на таку відпустку у році досягнення дитиною певного віку або ж за кілька попередніх років, він має право на її одержання, а при звільненні йому має бути виплачена компенсація за всі невикористані дні відпусток.

Слід зазначити, що компенсація за всі невикористані дні додаткових відпусток працівникам, які мають дітей, виплачується лише в разі звільнення працівника.

Законодавство не передбачає терміну давності, після якого втрачається право на додаткову відпустку працівникам, які мають дітей.

2.4 Відпустки без збереження заробітної плати

Законом України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. № 504/96-ВР (далі - Закон № 504) передбачено надання двох видів відпусток без збереження заробітної плати: відпусток, що надаються працівникам на підставі суб'єктивного права, тобто в обов'язковому порядку, і відпусток, що надаються за погодженням сторін трудових відносин - роботодавця і працівника.

Згідно зі статтею 25 Закону № 504 відпустка без збереження заробітної плати за бажанням працівника надається в обов'язковому порядку:

1) матері або батьку, який виховує дітей без матері (у тому числі й у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), що має двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда, - тривалістю до 14 календарних днів щорічно;

2) чоловікові, дружина якого перебуває у післяпологовій відпустці, - тривалістю до 14 календарних днів;

3) матері або іншим особам, зазначеним у частині третій статті 18 Закону № 504 (батькові дитини, бабі, діду чи іншим родичами, які фактично доглядають за дитиною, або особі, яка усиновила чи взяла дитину під опіку), у разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більше ніж до досягнення дитиною шестирічного віку, а в разі якщо дитина хвора на цукровий діабет I типу (інсулінозалежний) - не більше ніж до досягнення дитиною шістнадцятирічного віку;

4) ветеранам війни, особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», - тривалістю до 14 календарних днів щорічно;

5) особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, - тривалістю до 21 календарного дня щорічно;

6) пенсіонерам за віком та інвалідам III групи - тривалістю до 30 календарних днів щорічно;

7) інвалідам I та II груп - тривалістю до 60 календарних днів щорічно;

8) особам, які одружуються, - тривалістю до 10 календарних днів;

9) працівникам у разі смерті рідних по крові або по шлюбу: чоловіка (дружини), батьків (вітчима, мачухи), дитини (пасинка, падчерки), братів, сестер - тривалістю до 7 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місця поховання і назад; інших рідних - тривалістю до 3 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місця поховання і назад;

10) працівникам для догляду за хворим рідним по крові або по шлюбу, який за висновком медичного закладу потребує постійного стороннього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більше 30 календарних днів;

11) працівникам для завершення санаторно-курортного лікування - тривалістю, визначеною в медичному висновку;

12) працівникам, допущеним до вступних іспитів у вищі навчальні заклади, - тривалістю 15 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місцезнаходження навчального закладу і назад;

13) працівникам, допущеним до складання вступних іспитів в аспірантуру з відривом або без відриву від виробництва, а також працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в аспірантурі й успішно виконують індивідуальний план підготовки, - тривалістю, необхідною для проїзду до місцезнаходження вищого навчального закладу або закладу науки і назад;

14) сумісникам - на термін до закінчення відпустки за основним місцем роботи;

15) ветеранам праці - тривалістю до 14 календарних днів щорічно;

16) працівникам, які не використали за попереднім місцем роботи щорічні основну та додаткові відпустки повністю або частково і одержали за них грошову компенсацію, - тривалістю до 24 календарних днів у перший рік роботи на даному підприємстві до настання шестимісячного терміну безперервної роботи;

17) працівникам, діти яких віком до 18 років вступають до навчальних закладів, розташованих в іншій місцевості, - тривалістю 12 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місцезнаходження навчального закладу та у зворотному напрямі. За наявності двох або більше дітей зазначеного віку така відпустка надається окремо для супроводження кожної дитини [4].

Працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в аспірантурі, протягом четвертого року навчання за їх бажанням надається один вільний від роботи день на тиждень без збереження заробітної плати.

Слід зазначити, якщо працівник має право на одержання відпустки без збереження заробітної плати за декількома підставами, то, використавши відпустку за однією підставою, він може використати відпустки також за іншими підставами. Наприклад, якщо на підприємстві працює пенсіонер, який є інвалідом II групи, він має право на використання відпустки без збереження заробітної плати тривалістю до 30 календарних днів щорічно як пенсіонер і тривалістю до 60 календарних днів щорічно як інвалід II групи.

Законодавством не передбачено, що відпустку без збереження заробітної плати працівник має використати всю і відразу. Тому, скажімо, мати, яка має двох дітей віком до 15 років, може написати заяву про приєднання до щорічної основної відпустки семи днів відпустки без збереження заробітної плати, а ще не більше семи днів взяти в інший час (зазначене, звичайно, не стосується випадків, коли відпустка надається на підставі медичного висновку, для складання вступних іспитів тощо).

У деяких випадках, зазначених у переліку, час надання відпустки може бути предметом погодження сторін - працівника і роботодавця. Зазначимо також, що відпустка без збереження заробітної плати, яка певним категоріям працівників надається щорічно, не може бути перенесена на наступний рік.

Статтею 26 Закону № 504 передбачено відпустки без збереження заробітної плати за згодою сторін. За сімейними обставинами та з інших причин працівникові може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом, але не більше 15 календарних днів на рік. Тобто відпустку без збереження заробітної плати працівник може брати кілька разів протягом року (наприклад, взяти п'ять днів, потім сім, потім ще три), але загальна тривалість таких відпусток не може перевищувати 15 календарних днів.

Зазначимо, що для одержання такої відпустки одного тільки бажання працівника замало - обов'язковою умовою тут є згода сторін. Працівник у заяві на ім'я роботодавця про надання зазначеної відпустки має зазначити сімейні обставини чи інші причини, що спричинили потребу в такій відпустці. Перелік цих причин законодавством не встановлено, оскільки поважність їх залежить від конкретних обставин в житті того чи іншого працівника. Тому рішення, надавати чи не надавати працівникові з тієї чи іншої причини зазначену відпустку, належить виключно до компетенції роботодавця.

Важливими гарантіями прав працівника при наданні відпусток без збереження заробітної плати, встановлених статтями 25 і 26 Закону № 504, є те, що на час надання цих відпусток за працівником зберігається його місце роботи (посада), а час перебування в таких відпустках (за винятком відпустки без збереження заробітної плати для догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку, а в разі якщо дитина хвора на цукровий діабет I типу (інсулінозалежний) - до досягнення дитиною шістнадцятирічного віку) зараховується до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку.

Для отримання відпустки без збереження заробітної плати працівник подає відповідну заяву на ім'я роботодавця. Надання працівникові відпустки без збереження заробітної плати оформлюється наказом (розпорядженням) роботодавця із зазначенням підстав надання такої відпустки та її тривалості.

На практиці досить часто виникають питання щодо можливості відправлення працівника з ініціативи роботодавця у відпустку без збереження заробітної плати у зв'язку із призупиненням роботи на підприємстві, що пов'язано з відсутністю обсягів робіт, замовлень і т. ін., тобто у зв'язку з простоєм.

Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про відпустки» від 2 листопада 2000 р. № 2073-III частину другу статті 26 Закону № 504, яка передбачала в разі простою підприємства надання працівникам відпустки без збереження заробітної плати або з частковим її збереженням в порядку, визначеному колективним договором, вилучено.

Зазначена норма не стимулювала роботодавців до усунення причин простою підприємства, а навпаки, закріплювала приховане безробіття та соціальну незахищеність працівників (невиплати допомоги по тимчасовій непрацездатності в період хвороби працівника, відсутність відрахувань із заробітної плати до Пенсійного фонду, від чого в подальшому залежить розмір пенсії, тощо). Проблема зайнятості працівників у разі простою частково може бути вирішена шляхом встановлення неповного робочого часу за угодою між працівником і роботодавцем згідно зі статтею 56 КЗпП України.

Слід зазначити, що пропозиції щодо встановлення відпусток без збереження заробітної плати більшої тривалості враховано в проекті Трудового кодексу України, прийнятого Верховною Радою України в першому читанні. Згідно з цим документом за сімейними обставинами та з інших причин працівникові може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на строк до трьох місяців. У разі якщо робота припиняється на певні періоди у зв'язку з природно-кліматичними умовами та з інших причин, працівникові може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на період припинення виконання робіт.

Розділ 3. Контроль за дотриманням та вдосконалення чинного законодавства про працю

3.1 Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю

В умовах становлення механізмів ринкової економіки, розширення договірних засад регулювання трудових правовідносин значне місце у забезпеченні трудових прав та захисті законних інтересів їх учасників має належати суб'єктам нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю.

Ефективність здійснення такого нагляду значною мірою залежить від дотримання принципу незалежності діяльності уповноважених органів та інспекцій у цій сфері від роботодавців.

Міжнародними нормами, зокрема Конвенцією 1947 р. «Про інспекцію праці» № 81 та Конвенцією 1969 р. «Про інспекцію праці в сільському господарстві» № 129, закріплено, що завданням інспекції праці, яка має знаходитись під контролем центральної влади, повинно бути забезпечення застосування положень законодавства щодо умов праці (регулювання робочого часу та відпочинку, оплати праці, створення безпечного середовища на робочому місці тощо). З цією метою інспекторам праці має надаватись право безперешкодного входу без попереднього повідомлення на будь-яке підприємство, що підлягає контролю інспекції, здійснювати будь-які перевірки та вимагати вжиття заходів щодо усунення недоліків в умовах праці, що загрожують здоров'ю та безпеці працівників.

Спеціально уповноваженим органом нагляду і контролю у сфері праці в Україні є Державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю, створений згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2000 р. № 1771, який є правонаступником Головної державної інспекції праці та Державної експертизи умов праці України.

Державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю (Держнаглядпраці) відповідно до Положення, затвердженого зазначеною постановою, є урядовим органом державного управління, який діє у складі Міністерства праці та соціальної політики України та підпорядковується йому. Його завданнями є: державний нагляд за додержанням законодавства про працю та законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на підприємствах, в установах і організаціях усіх форм власності (далі -- підприємства) та у фізичних осіб, які використовують найману працю; участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері соціального захисту працівників, зайнятих на роботах із шкідливими та важкими умовами праці. Держнаглядпраці проводить свою діяльність у взаємодії з центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями [44].

Очолює Держнаглядпраці директор департаменту --- Головний державний інспектор праці України, який призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням міністра праці та соціальної політики.

За погодженням з міністром праці та соціальної політики утворюються територіальні державні інспекції праці, положення про які затверджує директор Держнаглядпраці.

Для погодженого вирішення питань, обговорення найважливіших напрямів діяльності у Держнаглядпраці утворюється колегія у складі директора, його заступників за посадою та керівників структурних підрозділів Держнаглядпраці. До складу колегії можуть входити керівники органів виконавчої влади та громадських організацій.

До повноважень Держнаглядпраці належить: контроль за додержанням законодавства про працю та про загальнообов'язкове державне соціальне страхування в частині забезпечення прав і гарантій застрахованих осіб шляхом проведення перевірок підприємств та фізичних осіб, які використовують найману працю; узагальнення практики застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробка пропозицій щодо вдосконалення цього законодавства та подання їх на розгляд Мінпраці; участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері соціального захисту працівників, зайнятих на роботах із шкідливими та важкими умовами праці; підготовка проектів Державної програми економічного і соціального розвитку України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України, пропозицій щодо соціального захисту працівників, зайнятих на роботах із шкідливими та важкими умовами праці; забезпечення проведення державної експертизи умов праці та здійснення державного контролю за правильністю призначення і надання працівникам підприємств соціальних гарантій і компенсацій за роботу в шкідливих та важких умовах праці відповідно до законодавства; участь у розробленні пропозицій щодо вдосконалення обліку, звітності та державної статистики з питань, що належать до його компетенції; здійснення за дорученням Мінпраці міжнародних зв'язків з питань, що належать до його компетенції; опрацювання і подання на розгляд Мінпраці проектів нормативно-правових актів, якими регулюються питання, що належать до його компетенції; замовлення науково-дослідних робіт з питань, що належать до його компетенції; розгляд в установленому порядку звернення громадян і здійснення їх прийому з питань, що належать до компетенції Департаменту; забезпечення інформування населення про стан додержання законодавства про працю та умови праці, загальнообов'язкове державне соціальне страхування, надання правової, практичної і методичної допомоги підприємствам, проведення роз'яснювальної та консультаційної роботи з питань, що належать до його компетенції; організація видання необхідної нормативної, методичної та іншої документації і літератури; забезпечення у межах своєї компетенції реалізації державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у Держнаглядпраці та його територіальних органах.

Держнаглядпраці для виконання покладених на нього завдань видає накази організаційно-розпорядчого характеру.

Посадові особи Держнаглядпраці наділені правом безперешкодно в будь-який час без попереднього повідомлення відвідувати підприємства для перевірки додержання законодавства про працю та умови праці, вимагати від роботодавців необхідні пояснення, матеріали та інформацію; давати посадовим особам центральних і місцевих органів виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам місцевого самоврядування та підприємствам обов'язкові для виконання приписи щодо усунення порушень законодавства про працю та умови праці; складати у випадках, передбачених законодавством, протоколи про адміністративні правопорушення, а також розглядати справи про адміністративні правопорушення та накладати адміністративні стягнення згідно із законодавством; вносити роботодавцям подання про накладення стягнення на окремих посадових осіб, винних у порушенні законодавства про працю та умови праці, а в окремих випадках передавати матеріали щодо цих порушень до правоохоронних органів [46].

Крім того, згідно з Законом України «Про зайнятість населення» у складі державної служби зайнятості створюється інспекція, що здійснює контроль за виконанням законодавства про зайнятість підприємствами, установами й організаціями, незалежно від форм власності і господарювання, фермерами та іншими роботодавцями.

Згідно з Положенням про інспекцію по контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 47 від 24 червня 1991 p., інспекція складається з інспекції Державного центру зайнятості Мінпраці, інспекцій центрів зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських центрів зайнятості на правах підрозділів відповідних центрів зайнятості.

У містах з населенням понад 500 тис. чоловік може створюватися структурний підрозділ інспекції обласного центру зайнятості. В інших містах, а також у районах вводиться посада інспектора інспекції обласного центру зайнятості.

Інспекція уповноважена проводити перевірку додержання законодавства про зайнятість населення підприємствами, установами та організаціями усіх форм власності, фермерами та іншими роботодавцями передусім щодо працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту; забезпечувати правильність і своєчасність застосування економічних санкцій за порушення законодавства про зайнятість населення підприємствами, установами і організаціями; здійснювати контроль за додержанням громадянами законодавства про зайнятість населення, рекомендацій служби зайнятості в період вирішення питання про працевлаштування та виплати допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги по безробіттю, надання одноразової матеріальної допомоги безробітному та членам сім'ї, які перебувають на його утриманні, матеріальної допомоги громадянам, які проходять підготовку, перепідготовку або підвищення кваліфікації за направленням державної служби зайнятості, надання безпроцентної позики безробітним для зайняття підприємницькою діяльністю тощо.

Згідно з частиною другою коментованої статті контрольними функціями у сфері дотримання законодавства про працю на підприємствах, в установах, організаціях наділені центральні органи виконавчої влади, у підпорядкуванні яких вони знаходяться.

Загальним положенням про міністерство, інший центральний орган виконавчої влади України, затвердженим Указом Президента України 12 березня 1996 p., передбачено, що в межах своїх повноважень ці органи організовують виконання актів законодавства та здійснюють систематичний контроль за їх реалізацією. У випадках, передбачених законодавством, їх рішення є обов'язковими для виконання місцевими органами влади, органами місцевого самоврядування, представницькими органами, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності та громадянами.

Головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту населення, соціать-ного страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, охорони і умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, трудової міграції є Міністерство праці та соціальної політики України, яке діє на підставі Положення, затвердженого Указом Президента України № 1035/2000 від 30 серпня 2000 р.

У межах своїх повноважень Мінпраці України організовує виконання актів законодавства і здійснює систематичний контроль за їх реалізацією, узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України. Мінпраці України у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, відповідними органами інших держав, а також об'єднаннями громадян, релігійними об'єднаннями, благодійними організаціями та окремими громадянами. У разі потреби видає разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади спільні акти. Рішення Мінпраці України, прийняті в межах його повноважень, є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями усіх форм власності і громадянами.

Повноваження органів прокуратури щодо нагляду за дотриманням законів у цілому визначені в Законі України «Про прокуратуру», згідно з яким прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та належності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами [44].

Вимоги прокурора, які відповідають чинному законодавству, є обов'язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян і виконуються невідкладно або у передбачені законом чи визначені прокурором строки. Невиконання без поважних причин законних вимог прокурора тягне за собою передбачену законом відповідальність.

Прокурор розглядає заяви і скарги про порушення прав громадян і юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду. Прокурор здійснює нагляд за додержанням вимог законодавства щодо порядку розгляду скарг всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами. Прокурор проводить особистий прийом громадян. Прийняте прокурором рішення може бути оскаржено вищому прокурору або до суду.

Перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності приводів -- також з власної ініціативи прокурора. Прокуратура не підміняє органи відомчого управління та контролю і не втручається у господарську діяльність, якщо така діяльність не суперечить чинному законодавству [36].

При виявленні порушень закону прокурор або його заступник у межах своєї компетенції мають право: опротестовувати акти Прем'єр-міністра України, Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, виконавчих органів місцевих Рад, підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань, а також рішення і дії посадових осіб; вносити подання або протест на рішення місцевих Рад залежно від характеру порушень; порушувати в установленому законом порядку кримінальну справу, дисциплінарне провадження або провадження про адміністративне правопорушення, передавати матеріали на розгляд громадських організацій; давати приписи про усунення очевидних порушень закону; вносити подання до державних органів, громадських організацій і посадовим особам про усунення порушень закону та умов, що їм сприяли; звертатись до суду або арбітражного суду з заявою про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб.

Частиною четвертою коментованої статті громадський контроль за додержанням законодавства про працю віднесено до відання професійних спілок та їх об'єднань. Статтею 21 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» визначено повноваження профспілок, їх об'єднань щодо захисту прав громадян на працю та здійснення громадського контролю за додержанням законодавства про працю. Відповідно до зазначеної норми профспілки, їх об'єднання захищають право громадян на працю, беруть участь у розробленні та здійсненні державної політики у галузі трудових відносин, оплати праці, охорони праці, соціального захисту.

Контрольні функції щодо умов праці здійснюються профспілковими структурами у процесі підготовки та підписання колективного договору, в якому затверджуються форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат з додержанням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. У разі якщо колективний договір на підприємстві не укладено, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний погодити ці питання з профспілковим органом.

Профспілки здійснюють громадський контроль за виплатою заробітної плати, додержанням законодавства про працю та про охорону праці, створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належних виробничих та санітарно-побутових умов, забезпеченням працівників спецодягом, спецвзуттям, іншими засобами індивідуального та колективного захисту. У разі загрози життю або здоров'ю працівників, профспілки мають право вимагати від роботодавця негайного припинення робіт на робочих місцях, виробничих дільницях, у цехах та інших структурних підрозділах або на підприємстві в цілому на час, необхідний дня усунення загрози життю або здоров'ю працівників. Профспілки мають право на проведення незалежної експертизи умов праці, а також об'єктів виробничого призначення, що проектуються, будуються чи експлуатуються, на відповідність їх нормативно-правовим актам з питань охорони праці, брати участь у розслідуванні причин нещасних випадків і профзахворювань на виробництві та давати свої висновки про них. Для здійснення цих функцій профспілки, їх об'єднання можуть створювати служби правової допомоги та відповідні інспекції, комісії, затверджувати положення про них. Уповноважені представники профспілок мають право вносити роботодавцям, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування подання про усунення порушень законодавства про працю, які є обов'язковими для розгляду, та одержувати від них аргументовані відповіді у місячний термін.

Законом України «Про охорону праці», крім того, передбачено, що громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці здійснюють трудові колективи через обраних ними уповноважених; професійні спілки -- через свої виборні органи і представників (ст. 46).

Згідно з ст. 48 цього Закону професійні спілки здійснюють контроль за додержанням власниками законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці, створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належного виробничого побуту для працівників і забезпеченням їх засобами колективного та індивідуального захисту. Професійні спілки мають право безперешкодно перевіряти стан умов і безпеки праці на виробництві, виконання відповідних програм і зобов'язань колективних договорів (угод), вносити власникам, державним органам управління подання з питань охорони праці та одержувати від них аргументовану відповідь,

11. Уповноважені трудовими колективами з питань охорони праці мають право безперешкодно перевіряти на підприємстві виконання вимог щодо охорони праці і вносити обов'язкові для розгляду власником пропозиції щодо усунення виявлених порушень нормативних актів з безпеки і гігієни праці. Для виконання цих обов'язків власник за свій рахунок організовує навчання і звільняє уповноваженого з питань охорони праці від роботи на передбачений колективним договором строк із збереженням за ним середнього заробітку. Уповноважені трудовими колективами діють відповідно до типового Положення про роботу уповноважених трудовими колективами з питань охорони праці, затвердженого наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці № 135 від 28 грудня 1993 p., згідно з яким інститут уповноважених трудовими колективами з питань охорони праці створюється відповідно до Закону України «Про охорону праці» на підприємствах, в установах, організаціях (далі -- підприємство) незалежно від форм власності та видів їх діяльності для здійснення громадського контролю за додержанням законодавства про охорону праці. Уповноважені трудовими колективами з питань охорони праці (далі -- уповноважені з питань охорони праці) обираються простою більшістю голосів на загальних зборах (конференції) колективу підприємства або цеху, зміни, дільниці, бригади, ланки тощо відкритим голосуванням з числа досвідчених та ініціативних працівників на строк дії повноважень органу самоврядування трудового колективу. Уповноваженим з питань охорони праці не може бути обраний працівник, який згідно з посадовими обов'язками відповідає за організацію безпечних та нешкідливих умов праці.

Методичне керівництво роботою уповноважених з питань охорони праці здійснює орган самоврядування трудового колективу, а також за погодженням власника, трудового колективу і профспілки (профспілок) -- служба охорони праці підприємства. Уповноважені з питань охорони праці співпрацюють з комісією з питань охорони праці підприємства. Він може бути одночасно і представником профспілки з цих питань. Уповноважені з питань охорони праці при виконанні своїх функцій взаємодіють з ланковими, бригадирами, майстрами, керівниками відповідних структурних підрозділів, спеціалістами служби охорони праці підприємства, посадовими особами органів державного нагляду за охороною праці, представниками профспілки (профспілок) [10].

Уповноважені трудовими колективами з питань охорони праці наділені відповідними повноваженнями, а саме: безперешкодно перевіряти стан безпеки і гігієни праці, додержання працівниками нормативних актів з охорони праці на об'єктах підприємства чи виробничого підрозділу, колектив якого їх обрав; вносити в спеціально заведену для цього книгу обов'язків для розгляду власником (керівником відповідного структурного підрозділу підприємства) пропозиції щодо усунення виявлених порушень нормативних актів з охорони праці, здійснювати контроль за реалізацією цих пропозицій; вимагати від майстра, бригадирами іншого керівника виробничого підрозділу припинення роботи на робочому місці у разі створення загрози життю або здоров'ю працівників; вносити пропозиції щодо притягнення до відповідальності працівників, які порушують нормативні акти про охорону праці; брати участь у перевірках стану безпеки і умов праці, які проводяться посадовими особами органів державного нагляду і громадського контролю за охороною праці, міністерства, відомства, об'єднання, підприємства, місцевих органів державної виконавчої влади; бути обраними до складу комісії з питань охорони праці підприємства; бути представниками від трудових колективів з питань охорони праці в районних (міських), міжрайонних (окружних) судах.

3.2 Аналіз проекту Трудового кодексу України, як необхідного елементу вдосконалення трудового законодавства

Проект нового кодифікованого акту у сфері регулювання трудових відносин має на меті визначення основних засад реалізації передбачених Конституцією України трудових прав і гарантій працівників, створення належних умов праці та забезпечення захисту інтересів працівників і роботодавців. Необхідність прийняття нового кодифікованого акту у цій сфері пояснюється також тим, що чинний Кодекс законів про працю України був прийнятий ще у 1971 році, і незважаючи на численні зміни, які внесені до нього, вже застарів та не відповідає сучасним економічним умовам.

Головне науково-експертне управління при розгляді положень проекту виходило із розуміння основного призначення кодифікації трудового законодавства - сприяти зміцненню соціального становища працівників шляхом систематизації і узгодження норм окремих інститутів правового регулювання відносин у процесі праці, закріплення на законодавчому рівні гарантій дотримання інтересів працівників в умовах ринкової економіки, а також забезпечення з допомогою трудового законодавства створення умов для економічного зростання країни.

У цьому зв'язку позитивним надбанням представленого проекту слід визнати акценти на усунення проявів дискримінації за широким колом ознак, не пов'язаних із характером роботи або умовами її виконання, формулювання правових вимог щодо забезпечення права працівників на повагу честі і гідності у трудових правовідносинах, оновлення порядку укладення трудового договору та його дії і припинення, законодавчого врегулювання атестації працівників, їх професійної підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації, встановлення першочерговості виплати заробітної плати працівникам, висвітлення конституційних вимог щодо порядку захисту трудових прав, виведення на законодавчий рівень значного обсягу підзаконних нормативних положень.

До проекту ТКУ включена значна кількість положень, спрямованих на подальше вдосконалення умов реалізації трудових прав в Україні, розширено регламентацію правовідносин між їх учасниками з урахуванням положень міжнародних актів, узагальнення національного та зарубіжного досвіду регулювання питань трудової діяльності. Зокрема, наводиться формулювання складу робочого часу (ст. 138) та більш детальне регулювання неповного робочого часу (ст. 137), підсумованого обліку робочого часу (ст. 147), врегулювання норм праці та визначення її інтенсивності. Запропоновано ряд новел у використанні права на відпочинок - впровадження заохочувальних відпусток за ініціативою роботодавця та за виконання державних і громадських обов'язків (ст.ст. 196, 197). Викладено суттєві уточнення щодо оплати праці за різних обставин її виконання, в т.ч. у разі суміщення професій (посад), при поділі робочого дня на частини, передбачається усунення дискримінації оплати праці за сумісництвом, упорядковано термінологічне визначення понять та механізму провадження гарантійних та компенсаційних виплат. Враховані також інтереси працівників в умовах здійснення роботодавцем своїх зобов'язань щодо загальнообов'язкового державного соціального страхування працівників (ст. 284, п.2). У проекті приділено значну увагу визначенню особливостей праці певних категорій працівників, зокрема, працівників, які працюють у виробничих кооперативах, на суб`єктах малого підприємництва, у фізичних осіб-роботодавців [24].

Зауважимо, що тексту законопроекту дає підстави висловити комплекс зауважень, в тому числі і принципового характеру, які не дозволяють повною мірою у новому ТКУ реалізувати поставлені завдання - кардинального оновлення у порівнянні з чинним законодавством і підвищення ефективності нормативно-правового регулювання трудових відносин.

Щодо обсягу проведеної кодифікації трудового законодавства слід вказати, що, згідно з загальним визначенням, кодифікацією є форма систематизації, яка, як правило, завершується створенням нового зведеного (систематизованого) акту (кодексу), побудованого на єдиних принципах. При цьому кодексом визнається єдиний систематизований законодавчий акт, до якого включено норми права, які регулюють певну галузь суспільних відносин. Отже, Кодекс має у максимальному обсязі врегулювати якусь галузь суспільних відносин, Зокрема до Трудового кодексу мають бути включені всі законодавчі норми, які регулюють трудові відносини.

Натомість поданий проект Трудового кодексу України, хоча і містить окремі позитивні моменти у цьому плані, зокрема, наявність окремої книги щодо державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, в цілому не відповідає вказаним вимогам. Це пов`язано з тим, що поза його межами залишилось врегулювання важливої частини трудових відносин: колективних правових відносин, через які реалізується механізм соціального партнерства сторін трудових відносин. До книги 6 “Колективні трудові відносини” проекту, яка судячи із її назви, мала б врегулювати вказані питання, включено 21 статтю, які визначають лише окремі загальні питання та містять відсилки до інших законів, чого явно недостатньо для належного регулювання цих відносин. Отже, за своїм змістом книга 6 “Колективні трудові відносини” є не книгою, а у кращому випадку главою кодифікованого законодавчого акту.

Між тим у даний час в Україні діють Закони “Про колективні договори і угоди” та “Про порядок вирішення колективних трудових спорів”, які є спеціальними законами з регулювання окремих елементів системи колективно-трудових відносин. Значна кількість норм, які також регулюють колективно-правові відносини, міститься також у Законах “Про оплату праці”, “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”, “Про об`єднання роботодавців”. Однак ця частина трудового законодавства залишилась поза межами кодифікації трудового законодавства, проведеної авторами Трудового кодексу, яка у зв`язку з цим носить неповний, частковий характер.

Більше того, проект ТКУ у частині кодифікації правового регулювання колективних трудових відносин, є, на нашу думку, кроком назад навіть у порівняні з чинним КЗпП України, у складі якого є три глави, які детально регулюють окремі елементи колективні-трудові відносини: 2 “Колективний договір” (ст.10-20), 16 “Професійні спілки. Участь працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями” (ст.243-252), 16-А “Трудовий колектив” (ст.2521 - 2528). До речі, певне нехтування цими питаннями призвело до того, що у проекті ТКУ не визначено повноваження первинної профспілкової організації на підприємстві і вона навіть не визнається суб`єктом відносин, які регулюються цим Кодексом.

Рівень кодифікації законодавства про працю також погіршується за рахунок зменшення рівня кодифікації законодавства про охорону праці. До глави 11 чинного КЗпП України входить 20 статей (ст.153-173), а до глави 9 “Охорона праці” книги 3 проекту - 8 статей. Причому поза увагою авторів цієї глави залишились такі питання охорони праці, (врегульовані главою 11 КЗпП України), як додержання вимог щодо охорони праці при проектуванні, будівництві (виготовленні) та реконструкції підприємств, об'єктів і засобів виробництва (ст.154), заборона введення в експлуатацію підприємств, які не відповідають вимогам охорони праці (ст.155), заборона передачі у виробництво зразків нових машин та інших засобів виробництва, впровадження нових технологій, що не відповідають вимогам охорони (ст.156) [18].

Щодо відносин, які мають регулюватись ТКУ, зазначимо, що згідно з ст.1 проекту Трудовий кодекс має регулювати трудові і пов`язані з ними відносини, до яких належать відносини з питань: організації та управління працею, працевлаштування, забезпечення договірного регулювання праці, професійного навчання, перепідготовки та підвищення кваліфікації; матеріальної відповідальності роботодавців і працівників; державного нагляду і контролю за дотриманням трудового законодавства; розв`язання індивідуальних та колективних спорів.

Натомість поділ відносин, які мають регулюватись ТКУ, на трудові, з одного боку, та пов`язані з ними, - іншого, є штучним та таким, що має значення лише для науки трудового права. При цьому підкреслимо, що навіть у науці він розглядається як один із дискусійних підходів до визначення предмету трудового права.

У зв`язку з цим визначення сфери регулювання ТКУ краще проводити через зазначення того, що ТКУ регулює “трудові відносини всіх працівників” (ст. 1 КЗпП України), або “трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами” (ст. 3 КЗпП України).

До речі, зазначимо, що інші кодекси не передбачають такого поділу відносин. Наприклад, ЦК згідно з його ст.1 регулює особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників і не регулює цивільні та “пов`язані з ними” відносини. Так само і Земельний кодекс регулює земельні відносини, а не земельні та “пов`язані з ними” (ст. 3 ЗК).

Більш чітко, на наш погляд, слід визначити зміст трудових відносин та їх коло, яке має регулюватись цим Кодексом. За частиною 1 ст.5 проекту такими відносинами є “відносини між працівником та роботодавцем, відповідно до яких працівник виконує певну роботу в інтересах роботодавця незалежно від форми домовленості про таку роботу”.

Проте, таке визначення не враховує одну із головних ознак трудових відносин, а саме того, що праця у межах трудових відносин носить несамостійний характер, тобто відбувається з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, на відміну від праці у цивільно-правових відносинах, зокрема тих, які виникають на підставі договору підряду. Крім цього, зазначимо, що певна робота виконується не відповідно до трудових відносин, а трудові відносини виникають з приводу виконання роботи. Пропонуємо також у визначенні трудових відносин зазначити, що вони виникають відповідно до умов трудового договору.

Стосовно визначення кола відносин, які не є трудовими, у п.3 ст.5 проекту, слід зазначити, що нелогічним є включення до них відносин, які виникають між працівником та роботодавцем - фізичними особами, які не зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності, якщо тривалість роботи не перевищує 10 днів підряд та 30 днів протягом календарного року, оскільки час виконання роботи не є підставою для відмежування трудових відносин від нетрудових. До речі, виключення цих відносин із числа трудових може призвести до погіршення становища вказаних працівників, наприклад, у зв`язку з непоширенням на цих працівників гарантій щодо мінімальної заробітної плати.

Оскільки трудові відносини носять об`єктивний характер, то їх виникнення не можна поставити у залежність від того, що записано у договорі чи у статуті юридичної особи. Тому запис у трудовому договорі професійного творчого працівника про те, що на його підставі трудові відносини не виникають, про що йдеться у п.3 ст.5 проекту, не повинна мати законної сили. Інша справа, що трудові відносини не виникають, якщо творчий працівник виконує роботу на підставі цивільно-правового договору між ним, як автором, і замовником [32].

Суттєвого доопрацювання вимагають і інші положення ст.7-11 проекту, у яких робиться спроба визначитись з правовим регулюванням трудових відносин державних службовців, військовослужбовців, членів господарських товариств, та деяких інших осіб. Перш за все слід звернути увагу на те, що принцип “трудові відносини регулюються трудовим законодавством, якщо інше не передбачено спеціальним законом”, який використовується для визначення законодавства, яке регулює працю певних категорій працівників державних службовців, працівників аварійно-рятувальних служб та воєнізованої охорони (ст.8), виробничих кооперативів, фермерських господарств, товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю (ст.9)/, є неправильним. Щодо регулювання їх праці, а також праці щодо службовців органів місцевого самоврядування, працівників прокуратури, дипломатичних працівників, суддів та інших відповідних працівників, які працюють на підставі трудового договору, Кодекс має містити іншу формулу, а саме те, що “законами України можуть визначатись особливості правового регулювання їх трудових відносин”. До речі, завдяки цьому положення згаданих статей можуть бути перенесені у ст.15 проекту.

Зазначимо, що структура проекту вимагає певного доопрацювання. Зокрема, це стосується:

1) глави 4 “Вимоги до працівників. Перевірка і оцінка ділових якостей працівників” книги 1, оскільки переважна частина положень цієї глави - питання випробування при прийнятті на роботу та атестації працівників ( 10 статей із 11, які включено до цієї глави), є складовими елементами трудового договору і мають бути перенесеними до книги 2 проекту, а ст.34 “Встановлення вимог до працівників” - до глави 3 “Суб`єкти трудових відносин”.

2) ст.52-60 глави 5 “Відносини, що передують трудовим” (краще назву глави зміни на “Працевлаштування”), мають бути перенесеними до книги 2 “Трудовий договір”, оскільки вони регулюють питання порядку прийняття на роботу та способів (конкурс, вибори і т.п.), з допомогою яких воно проводиться. Разом з тим, до вказаного розділу слід, на нашу думку, додати положення про врегулюванню відносин між громадянами та органами зайнятості щодо працевлаштування. Щодо цих статей слід також зазначити, що термін “прийняття на роботу”, який використовується у цих статтях, має бути співвіднесеним з терміном “укладення трудового договору”;

3) правового регулювання сумісництва. Однієї статті, як це передбачено проектом, для цього недостатньо. На наш погляд, вказаному питанню має бути присвячена окрема глава. Це зауваження стосується також надомників, щодо яких проектом регулюються лише окремі елементи їх праці;

4) спеціальну главу пропонуємо також присвятити повноваженням органів державної влади та органів місцевого самоврядування у галузі праці. У першу чергу це стосується визначення повноважень спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері праці. Вважаємо, що за зразок тут слід взяти відповідні положення книги 7 “Державний нагляд та контроль за дотриманням трудового законодавства” проекту, якими регулюються статус державної інспекції праці;

5) оскільки книга 4 проекту присвячена особливостям регулювання трудових відносин за участю окремих категорій працівників і роботодавців, то логічніше її розташувати після визначення загальних положень, які регулюють працю усіх працівників. У зв`язку з цим, ця книга, на нашу думку, має бути не 4-ою, а 9-ою. Крім цього, до цієї книги слід додати главу про особливості праці інвалідів.

Значна кількість положень проекту дозволяє зниження рівня захисту трудових прав працівників без об`єктивної необхідності та достатнього обгрунтування цього. Серед таких положень слід зазначити:

1) те, що засадами правового регулювання трудових відносин у ст.2 проекту визнається забезпечення працівникам не всіх державних гарантій у сфері праці, а лише мінімальних. За цих умов неясно, хто саме буде, наприклад, забезпечувати виплату заробітної плати понад її мінімальний розмір, чи надання відпустки понад її мінімальну тривалість.

2) застосування у проекті (ст.5) принципу за яким “умови погоджені сторонами в трудовому договорі, є обов`язковими для сторін” без необхідних застережень. Потреба у таких застереженнях пов`язана з тим, що до договору можуть бути включені і умови, які погіршують умови праці, встановлені законодавством, однак їх дотримання не повинно бути обов`язковим для працівника;

3) можливість самостійного використання роботодавцем технічних засобів для контролю за працівниками (ст.40 проекту). Вважаємо, що можливість та умови їх використання мають визначатись законодавством або колективними договорами;

4) обмеження бронювання робочих місць для забезпечення права на працю осіб, що потребують соціального захисту, лише робітничими професіями (ст.49). На наш погляд, бронювання має стосуватись всіх робочих місць, на яких ці особи здатні працювати. Наприклад, для визначення розміру броні робочих місць для працевлаштування інвалідів та молоді не повинні враховуватись робочі місця з шкідливими та небезпечними умовами праці;

5) дозвіл тимчасового переведення працівника на вакантну посаду (ст.83 проекту), що фактично може призвести до зміни характеру трудового договору працівника: з договору, укладеного на невизначений термін, - на строковий трудовий договір в обхід положень ст.78 проекту. Вважаємо, що тимчасове переведення на вакантну посаду можливо лише на посади керівників та інших працівників, трудові договори з якими укладаються роботодавцем за погодженням з іншими органами чи посадовими особами.

6) відмову від норми частини 2 ст.391 КЗпП України, згідно з якою трудові договори, які були переукладені один чи декілька разів, вважаються такими, що укладені на невизначений термін. До речі слід вказати, що у проекті ТКУ у недостатньому ступені враховуються позитивні моменти КЗпП України;

7) скасування права працівника, який подав заяву про звільнення за власним бажанням, на відмову від цієї заяви;

8) скасування необхідності згоди профспілкового органу на звільнення працівника з ініціативи роботодавця. Проведення цього звільнення з урахуванням думки профспілкового органу, що пропонується у ст.126 проекту, про незаконність чи недоцільність звільнення працівника з ініціативи роботодавця фактично не має правового значення, оскільки право звернутись до суду із заявою про поновлення на роботі, яке є наслідком неврахування цієї думки, працівник має незалежно від того, врахував чи не врахував роботодавець думку профспілкового органу при його звільненні;


Подобные документы

  • Право на відпустку громадян України. Види відпусток за трудовим законодавством. Види відпусток за проектом нового Трудового кодексу України. Доктринальні критерії класифікації відпусток. Додаткові відпустки за роботу в шкідливих і важких умовах.

    реферат [24,8 K], добавлен 03.12.2010

  • Основні види відпочинку. Право на трудову відпустку. Відпустка у зв'язку з навчанням у навчальних закладах. Соціальні норми права стосовно відпусток. Підстави для соціальної відпустки. Відпустки без збереження заробітної плати. Порядок надання відпусток.

    реферат [51,0 K], добавлен 10.06.2014

  • Міжнародні стандарти у сфері правового регулювання відпусток. Регулювання відпусток за французьким трудовим законодавством. Відпустки у зв'язку з вагітністю, пологами і для догляду за дитиною в країнах ЄС та Великобританії, в США, Китаї та Канаді.

    курсовая работа [54,4 K], добавлен 31.05.2015

  • Щорічні відпустки: основна; додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці; додаткова відпустка за особливий характер праці. Додаткові відпустки у зв‘язку з навчанням. Творчі відпустки. Соціальні відпустки: відпустка у звязку з вагіт

    курсовая работа [37,6 K], добавлен 16.11.2004

  • Визначення обов’язкового порядку надання відпусток без збереження заробітної плати, передбачене трудовим законодавством. Термін тривалості відпусток (за сімейними, іншими причинами) без збереження зарплати, обумовлений угодою між працівником і власником.

    курсовая работа [48,1 K], добавлен 30.01.2010

  • Теоретико-правові аспекти, визначення поняття відпочинку, види відпочинку в трудовому законодавстві. Правове регулювання відпусток, щорічні та додаткові відпустки, особливості їх надання та правовий порядок оформлення. Законодавство з питань відпочинку.

    курсовая работа [35,5 K], добавлен 24.05.2010

  • Історичний розвиток кримінального законодавства і його головні джерела. Злочин і суміжні з ним інститути за кримінальним законодавством України та федеральним кримінальним законодавством Сполучених Штатів Америки. Нормативно-правове регулювання покарань.

    диссертация [861,7 K], добавлен 23.03.2019

  • Право на відпустку мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Щорічна основна відпустка. Додаткова відпустка. Додаткові відпустки у зв'язку з навчанням.

    реферат [17,9 K], добавлен 06.02.2008

  • Оптимізація центральних органів виконавчої влади. Державний контроль за дотриманням законодавства про працю. Дотримання гарантій оплати праці та реалізації найманими працівниками своїх трудових прав. Основні завдання та організація діяльності Держпраці.

    курсовая работа [46,3 K], добавлен 03.05.2015

  • Загальна характеристика охорони праці. Охорона праці неповнолітніх: права, норми виробітку, відпустки. Забезпечення зайнятості молоді. Органи, які здійснюють контроль за охороною праці неповнолітніх.

    курсовая работа [20,9 K], добавлен 27.12.2003

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.