Правове забезпечення використання земель

Размещено на http://www.allbest.ru/

44

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми. В системі правової безпеки суверенної незалежної України охорона, зберігання та використання земельних ресурсів на основі нормативно-правових актів є важливим елементом національної безпеки. В цьому аспекті ефективне використання земельних, водних і виробничих ресурсів в України є завданням державного значення.

Показники валової продукції зернових свідчать про те, що Україна в умовах ринкових відносин і приватної власності на землю і майно має всі можливості забезпечити населення високоякісними вітчизняними продуктами харчування в достатній кількості і бути в лідерах експорту не тільки зернових, а й інших видів сільськогосподарської продукції, включаючи і продукцію тваринництва. Ця перспектива держави, що базується на значних земельних, водних, меліоративних та матеріально-технічних ресурсах, є визначальним показником ефективної підтримки вітчизняного товаровиробника.

Наша держава має могутній природно-ресурсний потенціал. Земельний фонд України становить 5,7 % території Європи. При цьому на загальноєвропейському фоні його вирізняє висока питома вага сільськогосподарських угідь, особливо ріллі, що пов'язано з високою природною якістю українських земель, великою питомою вагою в їх складі чорноземів. [20]

Розвиток різних форм власності та господарювання на землі без суворого і надійного державного правового, екологічного та митного контролю за ввезенням небезпечних відходів, брак відповідної законодавчої бази призвели до споживацького ставлення до землі. Ситуацію ускладнює використання у великій кількості мінеральних добрив, пестицидів та інших хімічних препаратів разом з промисловим і радіаційним забрудненням, що, в свою чергу, може ще більше ускладнити екологічну ситуацію в Україні.

Виходячи з усього викладеного вище, тема даної роботи видається надзвичайно актуальною, оскільки охоплює широке коло питань, пов'язаних з організаційно правовим забезпеченням реалізації права на землю, з погіршенням стану навколишнього природного середовища, особливо земельних ресурсів. Крім того, одним із її завдань є вироблення реальних пропозицій, орієнтованих на необхідність вдосконалення чинного земельного законодавства України, адже сучасні земельні проблеми в Україні віддзеркалюють всю складність процесу формування ринкової економіки. Від них значною мірою залежить добробут народу, вирішення складного завдання - його продовольчого забезпечення.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає у прагненні з'ясувати на основі опрацьованого нормативного і наукового матеріалу особливості земель, правове забезпечення використання земель, заходи по їх охороні, а також специфіку відповідальності за порушення земельного законодавства.

Тема роботи вимагає вирішити такі завдання:

- дати визначення поняттям «Поняття земель сільськогосподарського призначення», «водні ресурси», «надра» та «раціональне використання земель»

- з'ясувати наявні правові форми використання земель;

- висвітлити основні підстави та порядок виникнення прав на землю в сільському господарстві;

- окреслити основні види і особливості використання інших природних ресурсів;

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом роботи виступають суспільні відносини, що сформувалися у процесі використання земель, та їх правова регламентація.

Безпосереднім предметом дослідження є комплекс нормативно-правових актів, які стосуються даного питання, а також підручники, монографії і наукові статті відомих вітчизняних і зарубіжних вчених.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони дають можливість обґрунтувати концептуальні підходи до вирішення теоретичних проблем в сфері організаційно - правового забезпечення використання земель; вносять певний вклад у визначення змісту та напрямів удосконалення законодавства у сфері контролю за використанням та охороною земель. Наукові положення, рекомендації та висновки даної роботи можуть бути використані у подальшому вдосконаленні земельного законодавства, зокрема, при внесенні змін і доповнень до Земелького Кодексу України, законів України «Про охорону земель», «Про державний контроль за використанням та охороною земель», застосуванні земельного законодавства в галузі реалізації права власності на землю, права землекористування, в сфері орендних відносин, у здійсненні моніторингу земель, веденні державного земельного кадастру, організації землеустрою, застосуванні норм юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства.

1. Поняття та склад земель сільськогосподарського призначення

Класифікація земель проводиться за їх основним цільовим призначенням, залежно від того, для якої мети відведені землі.

Землі сільськогосподарського призначення - найбільш важлива і значна частина єдиного земельного фонду. Це землі, які надані для виробництва сільськогосподарської продукції; здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, для розміщення відповідної виробничої інфраструктури. [23]

З економічної точки зору землі сільськогосподарського призначення відрізняються від інших земель тим, що вони самі є засобом виробництва, виробничим потенціалом.

Землі сільськогосподарського призначення розподіляються на сільськогосподарські угіддя: ріллю, сіножаті, пасовища, перелоги, землі, зайняті багаторічними насадженнями, а також на землі, які до них не належать, а саме: господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо. Згідно з правовим режимом земель сільськогосподарського призначення припускається використання тільки поверхні цих земель для вирощування сільськогосподарських культур, овочів, розведення садів, розвитку тваринництва та інших галузей сільськогосподарського виробництва, під пасовища, сіножаті та в інших цілях, а також для будівництва різного роду житлових, адміністративних та господарських споруд, пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва або переробкою сільськогосподарської продукції.

До земель сільськогосподарського призначення належать землі, які використовуються:

1) громадянами для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

2) сільськогосподарськими підприємствами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

3) сільськогосподарськими науково-дослідними установами та навчальними закладами, сільськими професійно-технічними училищами та загальноосвітніми школами - для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства;

4) сільськогосподарськими підприємствами, організаціями та установами, релігійними організаціями і об'єднаннями громадян - для ведення підсобного сільського господарства.

Землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.

Землі сільськогосподарського призначення можуть надаватись у власність і користування, при цьому правомочність щодо визначення та зміни цільового призначення земельної ділянки не може належати ні власникові, ні користувачеві, а зберігається за органами державної влади.

Зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників замельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно зі ст. 170 ЗК України технічно забруднені землі сільськогосподарського призначення, на яких не забезпечується одержання продукції, що відповідає встановленим вимогам (нормам, правилам, нормативам), підлягають вилученню із сільськогосподарського обігу та консервації.

У структурі земельного фонду особливе місце посідають землі сільськогосподарського призначення, які пов'язані зі сферою сільськогосподарського виробництва, і які на сьогоднішній день є основною категорією земель, що забезпечують проведення земельної реформи. До земель сільськогосподарського призначення належать усі землі, основним цільовим призначенням яких є їх використання в сільському господарстві. За ст. 22 ЗК землями сільськогосподарського призначення є землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науко¬во-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для таких цілей. [2] Виходячи з цього, можна визначити дві основні правові ознаки земель сільськогосподарського призначення - надання для потреб сільського господарства, а також використання у сфері сільськогосподарського виробництва.

Земля в сільськогосподарському виробництві є незамінним чинником завдяки особливостям, серед яких найчастіше вирізняються: обмеженість (незмінність кількості), не переміщуваність, не відтворюваність, не знищуваність, практична невичерпність її продуктивної сили. Поняття «земля» і «земельна ділянка» не збігаються. У власності й користуванні сільськогосподарських підприємств і громадян можуть перебувати тільки індивідуально визначені, виділені в натурі на місцевості земельні ділянки, що мають точні межі.

Землям сільськогосподарського призначення не випадково належить перше місце серед закріплених у законодавстві 9 категорій земельного фонду. На відміну від інших категорій земель, які використовуються головним чином як просторово-операційний базис, ці землі є основним засобом виробництва продуктів харчування, кормів для тварин і сировини для різних галузей промисловості. Для них встановлено особливий правовий режим, що характеризується таким використанням земель, за якого забезпечується охорона земель, недопущення виведення їх із сільськогосподарського обігу, підвищення родючості фунтів.

Однією з головних характеристик земель сільськогосподарського призначення є фунтова. Земля як поверхневий шар функціонує за законами природного розвитку, взаємодіє з іншими природними ресурсами. Значну частину земної поверхні займає фунт - природне утворення, що складається з генетично пов'язаних обріїв, які формуються внаслідок перетворення поверхневих шарів і атмосфери під впливом води, повітря й живих організмів; має родючість. У цьому значенні «земля» і «фунт» - поняття ідентичні. Відмінність полягає в тому, що земля є більш загальним поняттям, а фунт пов'язаний із конкретним уявленням про якість землі та здатністю її використання в сільському господарстві. Головне, щоб одержуючи максимальну кількість сільськогосподарської продукції, землекористування було раціональним.

Однак не всі автори згодні з такою позицією. Дехто вважає, що ідентичне застосування в юридичному аспекті термінів «земля» і «фунт» неправильне, оскільки вони мають істотні відмінності. Уявлення про фунти як про специфічні природні й господарські об'єкти не дістали свого відображення в Конституції України. В юридичній науці фунт визначається як самостійний об'єкт екологічних правовідносин, якісною властивістю якого є родючість, та який є основним і незамінним засобом виробництва сільськогосподарської продукції.

Правове поняття земель сільськогосподарського призначення включає характеристику їх юридичної структури або складу. Традиційно прийнято вважати, що в сільському господарстві земля функціонує: як територіальна умова й як основний засіб виробництва. З огляду на це землі сільськогосподарського призначення згідно з юридично усталеними способами їх використання поділяються на два головних види.

По-перше, це - сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги), які відповідно до природних властивостей, розташування і господарських потреб використовуються для посівів сільськогосподарських культур і є засобом виробництва в рослинництві.

По-друге, це - несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім віднесених до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями й дворами, землі тимчасової консервації тощо), які є тільки територіальним базисом, і потрібні для організації сільськогосподарського виробництва та пов'язаних з ним видів діяльності. У цьому разі йдеться про площі не рослинницького призначення, які є землями несільськогосподарського використання.

2. Правові форми використання природних ресурсів в сільському господарстві

Ведення сільського господарства є неможливим без використання ґрунтів та інших природних ресурсів - у цьому полягає специфіка галузі. Стаття 1 Закону України від 17 жовтня 1990 р. «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.) проголошує, що пріоритетність соціального розвитку села та АПК забезпечується створенням необхідної природно-ресурсної бази для всебічного задоволення виробничих потреб сільського господарства. Використовувати природні багатства країни потрібно раціонально. [17]

Разом з тим, беручи до уваги комплексний характер земельного законодавства, можна сказати, що окремі інститути природноресурсового права є водночас і інститутами аграрного права. Адже сільськогосподарська діяльність має своєю передумовою використання природних ресурсів. Правове регулювання в сільському господарстві має певну специфіку, оскільки в українському природноресурсовому праві діє засада цільового характеру природокористування, тобто правові режими використання природних ресурсів різняться залежно від того, для яких цілей вони застосовуються.

В цьому розділі ми обмежимося лише правовими інститутами сільськогосподарського водокористування, надрокористування, лісокористування, використання тваринного й рослинного світу. Хоча до Земельного кодексу (далі ЗК) ми звертатимемося неодноразово, позаяк він має особливе значення для регулювання природноресурсових відносин. Згідно з ч. 2 ст. З ЗК, він має переважну юридичну силу перед іншими актами природноресурсового законодавства. Інакше кажучи, є своєрідною природноресурсовою «конституцією» і посідає чільне місце в системі спеціального природноресурсового законодавства. Якщо якийсь акт природноресурсового законодавства суперечить ЗК - застосовуються положення останнього. [2] Це важливо знати для правильного розуміння правових приписів про використання окремих видів природних ресурсів, які часто суперечать ЗК. Оскільки, характеризуючи зазначені інститути сільськогосподарського використання природних ресурсів, ми послуговуватимемося понятійним апаратом теорії природноресурсового права, коротко нагадаємо його ключові категорії.

Усі форми залучення природних ресурсів до сільськогосподарського виробництва можна назвати сільськогосподарським використанням природи. Використання природних ресурсів, відповідно до ст. 38 Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», буває загальним і спеціальним. Загальне використання природних ресурсів, згідно з ч. 2 ст. 38 Закону, полягає в безперешкодному використанні природних ресурсів громадянами для задоволення своїх життєвих потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних та ін.) і має певні правові ознаки. Воно здійснюється: а) безоплатно; б) без отримання будь-яких дозволів; в) без закріплення окремих природних об'єктів за певними суб'єктами (без права володіння). Щоправда інколи право загального використання природних ресурсів може бути обмежене власниками природних ресурсів. [12]

Спеціальне використання природних ресурсів, згідно з ч. З ст. 38 - це такий вид використання природних ресурсів, який відзначається тим, що: а) природні об'єкти цілком або частково закріплюються за певними суб'єктами на різних правових підставах (здійснюється право володіння ними); б) на його здійснення треба отримати спеціальний дозвіл; в) воно є платним.

Фактичне розмежування загального і спеціального використання природних ресурсів провадиться за ступенем екологічного ризику використання природних ресурсів. Критерії такого розмежування містяться в окремих актах природноресурсового законодавства. [22]

Правова форма використання природних ресурсів - певний правовий режим або закріплений у нормативних актах порядок використання природних ресурсів. Законодавство України розрізняє такі правові форми (титули) спеціального використання природних ресурсів: а) право власності; б) право природокористування (безоплатне і орендне); в) сервітутне право; г) угода про розподіл продукції; ґ) право господарського відання; д) право оперативного управління. Разом з тим, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. «Про власність» і ст. 319 ЦК, власник природного об'єкта на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном; він може надати його іншій особі на інших правових підставах, не передбачених законодавством. Таке право власника передбачене ст. 6 Цивільного кодексу України і ст. 134 Господарського кодексу України від 16 січня 2003 р. [3] [7]

Право природокористування як форму спеціального використання природних ресурсів слід відрізняти від права користування як елемента права власності, позаяк право природокористування - це не повноваження, а окремий правовий режим, який може охоплювати і володіння, і користування, і розпорядження природними ресурсами в межах, визначених власником. Право природокористування відрізняється і від права власності. Хоча це право може включати в себе і володіння, і користування, і розпорядження; воно завжди є похідним від права власності - саме власник встановлює межі природокористування, і право розпорядження природо-користувача не може припиняти права власності власника. Природокористування слід відрізняти і від використання природних ресурсів, позаяк воно є лише однією з правових форм спеціального використання природних ресурсів разом з правом власності, сервітутним правом, угодою про розподіл продукції, правом господарського відання, оперативного управління та ін.

2.1 Правове регулювання водокористування в сільському господарстві

природний ресурс сільськогосподарський земля

Водні об'єкти широко використовуються в сільському господарстві: для рибництва, водопою, меліорації, скидання стічних вод та інших сільськогосподарських потреб. Важливим законодавчим актом, який регулює порядок використання водних ресурсів, є Водний кодекс (ВК) України.

Стаття 1 ВК визначає водний об'єкт як природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води. Поняття «води» охоплює всі води (підземні, поверхневі, морські), що входять до складу природних ланок кругообігу води. Слід мати на увазі, що водний об'єкт як природний комплекс включає в себе не лише води, але й земельну ділянку, об'єкти рослинного й тваринного світу, інші природні ресурси у їх взаємодії, використання яких регулюється відповідними актами природноресурсового законодавства. [5] Водне законодавство регулює лише використання вод як природних ресурсів.

Всі водні об'єкти поділяються ст. 5 ВК на 2 види, кожен із яких має відповідний правовий режим: водні об'єкти загальнодержавного і місцевого значення. До водних об'єктів загальнодержавного значення належать: внутрішні морські води та територіальне море; підземні води, які є джерелом централізованого водопостачання; поверхневі води, що розташовані на території більш як однієї області, а також їх різні притоки; водні об'єкти в межах територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних. Інші водні об'єкти належать до водних об'єктів місцевого значення.

ВК у ст. ст. 47 і 48 визначає фактичні ознаки розмежування загального і спеціального використання водних ресурсів. Загальне використання водних ресурсів характеризується незначним навантаженням на екосистему: забір води здійснюється без спеціальних технічних пристроїв, а забруднюючі речовини у водні об'єкти не скидаються. Прикладами загального використання водних ресурсів є купання, плавання на човнах, любительське і спортивне рибальство, водопій сільськогосподарських тварин тощо. До спеціального використання водних ресурсів належать забір води із застосуванням спеціальних технічних пристроїв і скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти. На такі види використання водних ресурсів потрібно оформити відповідний дозвіл. У сільському господарстві часто здійснюють полив полів та городів із водних об'єктів із застосуванням спеціальних помп та насосів. При цьому селяни не завжди мають дозвіл на спеціальне використання водних ресурсів. Це є порушенням водного законодавства і може тягнути за собою юридичну відповідальність.

Загальне використання водних ресурсів може здійснюватися і на водних об'єктах приватної власності чи наданих у користування. За ст. 47 ВК, якщо власник чи користувач водного об'єкта не встановив видимих знаків, що забороняють чи обмежують загальне використання цього об'єкта, останнє вважається дозволеним без обмежень. Якщо ж власник чи користувач водного об'єкту встановив зазначені знаки обмежень, загальне використання водних ресурсів на таких водних об'єктах обмежується волею власника.

Багато фермерських господарств або інші сільськогосподарські підприємства бажали б мати у своїй власності водні об'єкти, щоб провадити сільськогосподарську діяльність, зокрема рибництво. ВК у ст. 6 проголошує виключну державну власність на води (водні об'єкти). Але відповідно до ч. 2 ст. 79 ЗК право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на водні об'єкти, що на ній розміщені. За ст. 59 ЗК існує право безоплатної приватизації замкнених природних водойм загальною площею до 3 га. Власникам земельних ділянок дозволяється створювати у відповідних межах рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми. Купівля-продаж і кількість водних об'єктів, які можуть перебувати у приватній власності, не обмежується. Отже, оскільки ЗК, як ми вже зазначали, має переважну юридичну силу перед ВК, тому діють саме положення ЗК. Це означає, що водні об'єкти можуть перебувати у приватній власності у будь-яких розмірах, що їх можна купувати й продавати, укладати інші правочини щодо них. Оскільки право спеціального використання водного об'єкта приватної власності посвідчується державним актом про право приватної власності на землю, власник водного об'єкта не зобов'язаний отримувати будь-які інші дозволи на спеціальне використання водних ресурсів, навіть якщо він здійснює забір води із використанням спеціальних технічних пристроїв чи скидає у свій водний об'єкт забруднюючі речовини.

Стаття 42 ВК поділяє водокористувачів на первинних і вторинних. Первинними водокористувачами є особи, що мають власні водозабірні споруди і відповідне обладнання для забору води. Вторинні водокористувачі (абоненти) - це ті, що не мають власних водозабірних споруд і отримують воду із водозабірних споруд первинних водокористувачів та скидають стічні води в їхні системи на умовах, визначених між ними. [5] Так, водокористувачі мають право на загальне і спеціальне використання водних ресурсів, вимагати від власника водного об'єкта або водопровідної системи підтримання належної якості води, споруджувати гідротехнічні та інші водогосподарські об'єкти, робити їх реконструкцію і ремонт, передавати воду іншим водокористувачам. Права останніх щодо використання водних ресурсів можуть бути обмежені, а умови водокористування змінені власниками водних об'єктів, місцевими радами, державними екологічними, санітарними та іншими органами в разі маловоддя, загрози виникнення епідемій та епізоотій, в інших, передбачених законодавством, випадках. При цьому в разі припинення чи обмеження права спеціального використання водних ресурсів власникам водних об'єктів і водокористувачам мають бути відшкодовані заподіяні ним збитки, за винятком випадку, якщо таке припинення чи обмеження сталося внаслідок порушення ними водного законодавства чи умов договору.

ВК покладає на водокористувачів такі обов'язки: бути ощадливими щодо водних ресурсів, дбати про їх відтворення і поліпшення якості води, користуватися водою відповідно до цілей та умов її надання, дотримуватися встановлених екологічних нормативів водокористування, застосовувати ефективні сучасні технічні засоби й технології для утримання своєї території в належному стані, а також вживати заходів щодо запобігання забрудненню водних об'єктів стічними (дощовими) водами, не допускати порушення прав інших водокористувачів, а також заподіяння шкоди господарським об'єктам і довкіллю, здійснювати спеціальне використання водних ресурсів лише за наявності дозволу, безперешкодно допускати на водні об'єкти, що перебувають у їхній власності, державних екологічних інспекторів, а також громадських інспекторів з охорони довкілля, своєчасно інформувати місцеві ради, державні екологічні та санітарні органи про виникнення аварійних забруднень, вживати невідкладних заходів щодо ліквідації наслідків аварій, які можуть спричинити погіршення якості води.

Спеціальне використання водних ресурсів на праві водокористування може бути короткостроковим (до 3 років) або довгостроковим (від 3 до 25 років). У разі потреби строки водокористування можуть бути подовжені. Щоб оформити спеціальне використання природних ресурсів на праві водокористування, слід отримати дозвіл. Його видають, згідно зі ст. 49 ВК, місцеві органи Мінприроди, в разі використання водних об'єктів загальнодержавного значення, або місцеві ради за погодженням з місцевими органами Мінприроди в разі використання водних об'єктів місцевого значення. Видача дозволу здійснюється за клопотанням водокористувача з обґрунтуванням потреби у воді, погодженим з місцевими органами Державного комітету водного господарства (в разі використання поверхневих вод), з Державною геологічною службою (в разі використання підземних вод) і МОЗ (у разі використання водних об'єктів, що є лікувальними1). Порядок погодження та видачі дозволів на спеціальне водокористування затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 р. № 321.

Стаття 51 ВК передбачає можливість здійснення спеціального водокористування шляхом оформлення договору оренди. Відмінність між спеціальним використанням водних ресурсів на праві водокористування і на праві оренди полягає в тому, що за водокористування власник не повинен сплачувати, крім державного збору за спеціальне використання водних ресурсів. Права та обов'язки водокористувачів визначені законодавством, а орендарів - у договорі оренди, в якому встановлюється орендна плата за домовленістю сторін. ВК забороняє суборенду водних об'єктів, але орендар може передати водний об'єкт іншому водокористувачеві на праві спеціального безоплатного водокористування. Це право визначене ст. 51 і п., 6 ст. 43 ВК.

2.2 Правове регулювання надрокористування в сільському господарстві

Надра дедалі активніше використовують для ведення сільськогосподарської діяльності. Зокрема, в недіючих шахтах вирощують гриби, квіти, овочі та інші рослини. Надрами послуговуються для витримування виноматеріалів, зберігання харчової продукції тощо. Корисні копалини місцевого значення і прісні підземні води застосовують для ведення сільськогосподарської діяльності.

Використання надр у веденні сільськогосподарської діяльності регулюється Кодексом України про надра від 27 липня 1994 р., та іншими актами законодавства про надра. За ст. 1 Кодексу, надра - це та частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння. Законодавство не встановлює чіткої межі поверхні землі для розмежування земель і надр як природних об'єктів і визначення режиму правового регулювання. [4] Надра від землі відмежовуються за юридичними ознаками, а саме - за способом використання цих об'єктів. Якщо поверхня землі слугує просторово-операційним базисом для розміщення різних об'єктів або для вирощування сільськогосподарської продукції, ми маємо справу з землекористуванням. Якщо ж видобуваємо корисні копалини, вивчаємо геологію землі або здійснюємо підземну діяльність - маємо справу з надрами і повинні керуватися законодавством про надра.

Надра треба відмежовувати і від підземних вод. Згідно з ВК підземні води належать до державного водного фонду України, а згідно з Кодексом України про надра, вони є частиною надр. Виходить, що це - природний ресурс з подвійним правовим режимом і, тому, використовуючи підземні води для сільського господарства, слід керуватися і водним законодавством, і законодавством про надра.

Корисні копалини, згідно зі ст. 5 Кодексу про надра - це природні мінеральні утворення органічного і неорганічного походження в надрах, на поверхні землі, в джерелах вод і газів, на дні водоймищ, а також техногенні мінеральні утворення в місцях розміщення відходів виробництва та лишків продуктів переробки мінеральної сировини, придатні для промислового використання. За ст. 6 цього Кодексу, корисні копалини за своїм господарським значенням поділяються на копалини загальнодержавного й місцевого значення. Віднесення їх до загальнодержавного та місцевого значення здійснюється Кабінетом Міністрів України. Разом з тим ЗК у ст. ст. 90, 95 закріплює поділ корисних копалин на загальнопоширені і не загальнопоширені. Аналіз правового режиму загальнопоширених корисних копалин і корисних копалин місцевого значення за Кодексом про надра, а також за ст. 39 Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» показує, що правовий режим загальнопоширених корисних копалин тотожний правовому режиму корисних копалин місцевого значення. [12]

Переліки корисних копалин загальнодержавного й місцевого значення затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 1994 р. № 827. Визначення корисних копалин як загальнодержавного чи місцевого значення поширює на них відповідний режим правового регулювання. Суб'єктів аграрного права більше цікавлять корисні копалини місцевого значення, які вони можуть використовувати на праві загального використання надр. До них належать, зокрема, сировина для хімічних меліорантів фунтів (вапняк, гіпс, сапропель, гажа), крейда, граніт, пісковик, галька, гравій, пісок, ракушка, ліс, глина легкоплавка, суглинок, супісок тощо. Води, в тому числі прісні підземні, належать до корисних копалин загальнодержавного значення.

Фактичні ознаки розмежування загального і спеціального використання надр наводяться у ст. 23 Кодексу про надра, яка надає власникам земельних ділянок і землекористувачам право без отримання спеціальних дозволів (ліцензій) та без гірничих відводів видобувати для сільськогосподарських потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до 2 м і прісні підземні води - до 20 м та використовувати надра для господарських і побутових потреб. Однак закон не роз'яснює, що розуміти під господарськими і побутовими потребами. На нашу думку, суб'єкти аграрного права мають право використовувати надра для будь-яких сільськогосподарських потреб на праві загального використання надр, крім промислового видобування корисних копалин і будівництва підземних споруд.

Щодо спеціального використання надр на праві власності, то, згідно зі ст. 4 Кодексу про надра, надра є виключно державною власністю. Але це положення суперечить ч. З ст. 79 ЗК від 25 жовтня 2001 р., згідно з якою право власності на земельну ділянку поширюється і на підземний простір, тобто на надра. Як ми вже зазначали, ЗК має переважну правову силу перед Кодексом про надра. Отже, всі суб'єкти права приватної власності на земельні ділянки є водночас суб'єктами права приватної власності на надра під цими земельними ділянками. Це означає, що всі суб'єкти права приватної власності на земельні ділянки мають право укладати різні угоди щодо надр, які перебувають у їхній власності, а також будувати підземні споруди для здійснення сільськогосподарської діяльності без отримання гірничих відводів.

Разом з тим аналіз гірничого законодавства показує, що право приватної власності на надра не дозволяє здійснювати промисловий видобуток корисних копалин на своїй земельній ділянці. Такий різновид діяльності потребує дотримуватися вимог до гірничих підприємств, викладених у Гірничому законі України від 6 жовтня 1999 р. Проте в разі виявлення на приватній земельній ділянці покладів корисних копалин, її власник може укласти угоду щодо використання належних йому на праві приватної власності надр з гірничим підприємством, яке відповідає вимогам Гірничого закону.

Спеціальне використання надр на праві надрокористування передбачає, відповідно до ст. 19 Кодексу про надра, отримання спеціального дозволу (ліцензії) на використання надр і акту гірничого відводу. Ліцензування надрокористування регулюється ст. 16 Кодексу. Разом з тим їді положення суперечать положенням Закону України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», ст. 2 якого визначає, що види господарської діяльності, не передбачені ст. 9 цього Закону, ліцензуванню не підлягають. А ст. 9 Закону передбачає в царині надрокористування ліцензування тільки пошуку (розвідки) корисних копалин, видобутку уранових руд, коштовних металів і каміння. [14] Видобування інших корисних копалин ліцензування не потребує. За правилами розв'язання правових колізій, переважну юридичну силу в цьому разі матиме саме Закон» Про ліцензування певних видів господарської діяльності» - він містить спеціальну норму щодо ліцензування. Не випадково у прийнятому 12 липня 2001 р. Законі України «Про нафту і газ» вже йдеться не про ліцензування видобутку нафти і газу, а лише про спеціальні дозволи.

Цей правовий припис викликав численні суперечки між надрокористувачами і державними органами. Але закон в даному разі - на боці скасування ліцензування видобутку корисних копалин. Отже, єдиним дозволом на спеціальне використання надр тепер є акт гірничого відводу, за винятком уранових руд, коштовностей і нафти й газу, щодо яких діють особливі правила. За ст. 17 Кодексу про надра, гірничим відводом є частина надр, надана користувачам для промислової розробки родовищ корисних копалин та з метою, не пов'язаною з видобуванням корисних копалин. Користування надрами за межами гірничого відводу забороняється. Гірничі відводи надаються, згідно з Положенням про порядок надання гірничих відводів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 59. На розробку корисних копалин загальнодержавного значення і ведення сільськогосподарської діяльності в надрах гірничі відводи надаються Держнаглядохоронпраці. На розробку корисних копалин місцевого значення гірничі відводи надаються радами обласного рівня і підлягають реєстрації в органах державного гірничого нагляду.

Стаття 21 Кодексу про надра стверджує, що видобування прісних підземних вод і розробки родовищ торфу здійснюються без гірничих відводів, але за умови отримання спеціального дозволу (ліцензії). Зважаючи на скасування існуючого порядку ліцензування надрокористування, можна говорити про те, що торф і прісні підземні води можуть добуватися на праві загального використання надр. При цьому суб'єкти аграрного права вже не зобов'язані обмежувати глибину свердловини, позаяк вони мають право для видобутку прісних підземних вод копати криниці глибиною й понад 20 м.

Спеціальне використання надр на праві надрокористування може бути постійним або тимчасовим. Постійне не має заздалегідь встановленого строку. Тимчасове може бути короткостроковим (до 5 років) і довгостроковим (від 5 до 20 років). У разі потреби строки тимчасового надрокористування можуть бути подовжені.

Спеціальне використання надр передбачає необхідність сплати збору. Базові нормативи плати за користування надрами для видобування корисних копалин і Порядок справляння плати за користування надрами для видобування корисних копалин, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1997 р. № 1014. Щодо підземної сільськогосподарської діяльності, зокрема вирощування сільськогосподарської продукції під землею, збір справляється згідно з Порядком справляння плати за користування надрами в цілях, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2000 р. № 1682.

Відповідно до ст. 55 Кодексу про надра, спеціальне використання надр для сільськогосподарської діяльності здійснюється за відповідними проектами, в яких мають передбачатися заходи, що забезпечують знешкодження стічних вод, шкідливих речовин і відходів сільського господарства або локалізацію їх у певних межах, а також запобігають їх проникненню в інші природні об'єкти. Невиконання цих обов'язків може спричинити позбавлення права надрокористування чи обмеження сільськогосподарської діяльності в надрах.

2.3 Правове регулювання використання тваринного світу в сільському господарстві

Дикі тварини стають об'єктами аграрного права через використання їх у сільськогосподарській діяльності, добування їх суб'єктами аграрного права і через знищення їх як шкідників сільського господарства. Важливими законодавчими актами щодо цього є закони України від 13 грудня 2001 р. «Про тваринний світ», від 22 лютого 2000 р. «Про мисливське господарство та полювання» та від 6 лютого 2000 р. «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них».

Згідно зі ст. З Закону України «Про тваринний світ», об'єктами тваринного світу є дикі тварини (хордові й безхребетні) в усьому їх видовому і популяційному розмаїтті та на всіх стадіях розвитку (ембріони, яйця, лялечки тощо), частини диких тварин (роги, шкіра, ратиці, копита тощо), продукти їхньої життєдіяльності (мед, віск тощо). [9] Слід мати на увазі, що до диких належать види тварин, що виникли шляхом природного добору і здатні самостійно жити в умовах екосистеми. Сюди не належать тварини, породи яких виведені людиною селекційно, а також ті, що стали такими свійськими, що втратили здатність проживати в екосистемі самостійно. Правовий режим сільськогосподарських і свійських тварин визначається відповідно аграрним чи цивільним законодавством, але не природноресурсовим, тобто на них не поширюється дія Закону «Про тваринний світ».

Разом з тим можливий перехід тварини від одного правового режиму до іншого. Наприклад, собаки і коти, які є наразі свійськими тваринами, в давнину були дикими тваринами, але одомашнені людиною, втратили здатність самостійно жити в умовах довкілля. Юридичним фактом, що зумовлює перехід будь-якої дикої тварини до свійської, є втрата нею здатності самостійно жити в екосистемі - в цьому разі вона стає свійською чи сільськогосподарською і на неї поширюються норми аграрного права. Цей юридичний факт може бути підтверджений експертним висновком у разі виникнення суперечки щодо правового режиму тварини.

Можливий і зворотний процес: свійські тварини, які внаслідок тих чи інших обставин опинилися в диких умовах і набули здатності самостійно жити в екосистемі, можуть бути визнані дикими - на них поширюватиметься природноресурсове право. Щоправда, це право поширюється тільки на тварин, яких за зовнішніми ознаками неможливо відрізнити від диких. Наприклад, риба, яка внаслідок повені потрапила з сільськогосподарського ставку до річки, відразу перестає бути об'єктом аграрного права і стає об'єктом природноресурсового права. Але, якщо йдеться про корову, вівцю чи інших сільськогосподарських тварин, яких легко можна відрізнити від диких тварин за зовнішніми ознаками, то тут діє ст. 340 ЦК, згідно з якою особа, що затримала бездоглядну домашню тварину, зобов'язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Тобто на такі тварини поширюється і надалі дія аграрного чи цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 4 Закону «Про тваринний світ» встановлюються 2 правових режими диких тварин: загальнодержавного й місцевого значення. До об'єктів тваринного світу загальнодержавного значення належать ті тварини, що перебувають у державній власності, а також ті, які перебувають у комунальній чи приватній власності, але визнані об'єктами тваринного світу загальнодержавного значення. До об'єктів тваринного світу місцевого значення належать ті тварини комунальної та приватної власності, які не визнані об'єктами тваринного світу загальнодержавного значення.

Статті 16 та 17 Закону «Про тваринний світ» визначають фактичні ознаки розмежування загального та спеціального використання тваринного світу. Згідно з Законом, загальне використання об'єктів тваринного світу здійснюється без вилучення їх із природного середовища (за винятком любительського і спортивного рибальства у водних об'єктах загального користування в межах, установлених законодавством обсягів безоплатного вилову - цей вид використання тваринного світу належить до загального), а також без знищення тварин, руйнування їхнього житла та інших споруд (нір, хаток, гнізд, лігв, мурашників, бобрових загат тощо), порушення середовища існування тварин і погіршення умов їх розмноження.

До спеціального використання об'єктів тваринного світу належать усі види використання (за винятком любительського і спортивного рибальства у водоймах загального користування), що здійснюються з їх вилученням (добуванням, збиранням) із природного середовища, зокрема знищення диких тварин. На спеціальне використання об'єктів тваринного світу потрібно отримати дозвіл і внести збір. Користувачі можуть у порядку загального використання тваринного світу послуговуватися корисними властивостями життєдіяльності тварин (природних санітарів середовища, запилювачів рослин тощо), ловити рибу у водоймах загального користування, тобто в усіх водоймах, що перебувають у державній власності і не закріплені на праві спеціального використання іншим особам, здійснювати інші види використання об'єктів тваринного світу без вилучення їх з природної волі чи знищення. Для охорони тварин і підтримування екологічної рівноваги право спеціального використання об'єктів тваринного світу може бути обмежене чи заборонене на певних територіях та в певні строки органами Мінприроди. Наприклад, згідно зі ст. 5 Закону України від 7 лютого 2002 р. «Про Червону книгу України», всі об'єкти тваринного світу, занесені до Червоної книги України, є об'єктами загальнодержавного значення.

Цікавим є співвідношення приписів законодавства про тваринний світ і про захист рослин. Річ у тому, що відповідно до Закону України від 14 жовтня 1998 р. «Про захист рослин», суб'єкти аграрного права зобов'язані своєчасно провадити комплекс профілактичних і винищувальних заходів щодо боротьби із дикими тваринами, що є шкідниками сільського господарства. А згідно із Законом «Про тваринний світ», знищення диких тварин, хай навіть і шкідників сільського господарства, належить до спеціального використання тваринного світу і потребує отримання спеціального дозволу й внесення збору. Відповідно до цього Закону і ховрахи, і миші та пацюки, навіть павуки та комарі є об'єктами тваринного світу загальнодержавного значення і на їх знищення треба оформляти спеціальний дозвіл. Зрозуміло, що цю вимогу ніде не виконують. Більше того, якби раптом десь це питання порушилось, будь-який державний орган виправдав би знищення таких тварин без отримання дозволу на їх спеціальне використання. Виникає питання: на яких правових підставах? Ця проблема регулюється аграрно-правовим звичаєм, неписаним правилом поведінки, яке також є джерелом аграрного права. Можливість застосування правових звичаїв у вітчизняній правовій системі прямо закріплене у ст. 7 ЦК. І хоча за загальним правилом звичай не може суперечити правовим актам, для аграрного і природноресурсового права робиться виняток у ст. 333 ЦК: добування тварин може регулюватися не законом, а місцевим правовим звичаєм. Правовий звичай, який дозволяє знищувати шкідників сільського господарства без оформлення дозволу на спеціальне використання об'єктів тваринного світу, суперечить положенням Закону «Про тваринний світ», але має переважну юридичну силу перед ним, позаяк він реально виконується на практиці і забезпечується юридичним примусом державного апарату. Положення писаного права про заборону нищення шкідників сільського господарства без оформлення відповідного дозволу фактично не виконуються, позаяк суперечать закріпленому в аграрному праві України правовому звичаю. [2]

3. Форми власності на землі сільськогосподарського призначення

Землі сільськогосподарського призначення можуть належати на правах власності громадянам, юридичним особам, територіальним громадам та державі, що означає наявність у цих суб'єктів права правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою.

Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

У приватну власність для сільськогосподарського використання передаються земельні ділянки громадянам України та юридичним особам, які заснували громадяни або юридичні особи України. Держава забезпечує громадянам і юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Чинне законодавство виходить з того, що право приватної власності на землю має давати користь не тільки власникові, а й суспільству Тому регулювання відносин приватної власності на землю базується на принципі дотримання інтересів власника і всього суспільства. У зв'язку з цим законодавець встановлює певні обмеження щодо здійснення землевласником своїх правомочностей.

Так, згідно зі ст. 20 Земельного кодексу України зміна цільово-призначення земельних ділянок, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 133 цього Кодексу передбачає, що в разі застави земельної ділянки її заставодержателі повинні відповідати вимогам, встановленим законами України. Таке положення закону обмежує право власника земельної ділянки у виборі заставодержателя за договором застави. Обмеження права приватної власності встановлене ст. 147 Земельного кодексу, згідно з якою в разі введення військового або надзвичайного стану земельні ділянки, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, можуть бути відчужені (вилучені з мотивів суспільної необхідності) у порядку, встановленому законом.

Новелою чинного Земельного кодексу щодо обмеження права земельної власності є запровадження права земельного сервітуту, яке являє собою право власника землі або землекористувача на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою.

Таким чином, держава, хоча і визнає право державної власності на землю, водночас накладає певні обмеження щодо неї. У сучасних умовах доцільність законодавчого закріплення абсолютного характеру права приватної власності на землю викликає сумніви. У багатьох зарубіжних країнах уже давно не існує поняття приватної власності, при якому власник здійснює свої правомочності без будь-яких обмежень. Міжнародний досвід показує, що право приватної власності на землю потребує певного державного вручання і необмеженим бути не може.

Говорячи про обмеження прав власників земельних ділянок, слід зазначити, що державою встановлюється ціла низка гарантій цих прав. Таке питання виникає в першу чергу при викупі земельної ділянки. Одне із основних прав вказаних осіб - це недоторканність меж і розмірів земельної ділянки. В разі викупу земельної ділянки необхідною умовою є згода власника і повне відшкодування її вартості та збитків, пов'язаних з її викупом. [27]

Чинним Земельним кодексом передбачається відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за порушення права власності на землю, а також за видання актів, які порушують права власників земельних ділянок.

Гарантії земельних прав власників включають не тільки охорону їх майнових прав, а й самостійний захист права цільового використання землі, тобто право користування нею відповідно до її конкретного цільового призначення. Такі порушення, не пов'язані з порушенням меж або розмірів земельної ділянки, можуть мати місце внаслідок затінення, задимлення, забруднення, створення джерел неприємного запаху тощо. Тому Земельним кодексом на власників землі і землекористувачів покладається обов'язок добросусідства. [20]

Гарантії прав власників передбачають також охорону й захист належного стану самої земельної ділянки, тобто неприпустимість погіршення будь-яких корисних властивостей земельної ділянки, приведення їх у непридатний для використання стан. Шкода, заподіяна землевласникові або користувачеві земельної ділянки, підлягає відшкодуванню.

Вищенаведене свідчить про те, що держава, встановлюючи певні обмеження стосовно здійснення права приватної власності, - з одного боку, з другого боку гарантує захист цього права і таким чином встановлює баланс, при якому право приватної власності дозволить громадянам та юридичним особам відчути себе повноправними господарями землі.

Комунальна власність відповідно до Конституції України є самостійною формою власності, яка на рівних правах з іншими правами захищається законом.

Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

Право комунальної власності на землю набувається і реалізується в разі:
1) передачі земель державної власності в комунальну;

2) примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

3) прийняття спадщини;

4) придбання за цивільно-правовими угодами;

5) виникнення інших підстав, передбачених законом.

У державній власності залишаються всі землі України, за винятком земель комунальної та приватної власності. Згідно з чинним законодавством право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних Київської та Севастопольської, міських районних державних адміністрацій в разі:

1) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

2) придбання за цивільно-правовими угодами;

3) прийняття спадщини;