Размещено на http://www.allbest.ru/

31

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми. Ідеї розподілу державної влади відомі ще з давніх часів і найчіткіше були сформульовані французьким просвітителем і правознавцем XVIII ст. Шарлем Монтеск'є. Його вчення відіграло помітну роль у становленні сучасної політико-правової думки і суттєво вплинуло на розвиток державних інститутів у новий період світової історії.

Монтеск'є розрізняв три види влади - законодавчу, виконавчу, судову - і стверджував, що в умовах свободи неприпустиме поєднання цих влад і здійснення їх однією особою або одним органом. Таке поєднання, на його думку, зазвичай призводило до сваволі. Тому Монтеск'є вважав за необхідне, щоб зазначені три влади здійснювались різними органами.

Водночас він визнавав усі три гілки влади в принципі рівнозначними і серед них не виділяв жодної, яка б мала верховенство щодо іншої.

Розвиваючи своє вчення про розподіл влади, Монтеск'є висунув положення про необхідність взаємодії гілок влади і взаємної зрівноваженості. Він писав про таку їхню взаємодію, за якої вони стримують одна одну і узгоджено просуваються до спільної мети. При цьому Монтеск'є вказував на неможливість практичного розмежування влади настільки, щоб це зовсім виключало втручання однієї в діяльність іншої.

Сформульоване Монтеск'є вчення про розподіл влади заклало підвалини конституційного принципу, котрий було визнано у державно-правовій теорії та практиці низки країн вже наприкінці XVIII ст. Найповніше це вчення було сприйнято творцями Конституції США 1787 р., чинної до сьогодні. Ідеї розподілу влади було покладено в основу її тексту і відповідної організації державного механізму, хоча в самому конституційному тексті словосполучення «розподіл влади» не використовувалося. Юридична форма закріплення ідей розподілу влади тут має вигляд функціонального визначення кожного з вищих органів держави (Конгресу, Президента, Верховного Суду) як органів, котрі здійснюють відповідно законодавчу, виконавчу і судову владу.

Онтологічно-телеологічний метод допоміг класифікувати акти правотворчості президента (зокрема нормативно-правові акти) на правові та неправові за критерієм відповідності доконечній меті права - справедливості. Застосування потребового підходу дало можливість визначити соціальні функції нормативно-правових актів президента.

У дослідженні автор використовував здобутки сучасних теоретиків в галузі теорії права, конституційного права, порівняльного правознавства В. Авер`янова, С. Агафонова, С. Алексєєва, Ф. Ардана, Х. Бахро (H. Bahro), С. Бостана, Р. Васильєва, Ф. Веніславського, Г. Глазунова, В. Головатенка, В. Дем'янця, М. Дюверже (M. Duverger), А. Зайця, Д. Златопольського, С.Іванова, Н.Ісакова, А. Колодія, В. Копєйчикова, В. Корельського, Ю. Коломійця, І. Костицької, В. Лазарєва, М. Марченка, В. Мельниченка, Л. Окунькова, Н. Пархоменко, Л. Петрової, Н. Плахотнюк, П. Рабиновича, С. Ропера (S. Roper), Д. Сарторі, Н. Сахарова, С. Серьогіної, О. Скакун, Ю. Тихомирова, Ю. Тодики, Ф. Фельдбрюгге (F. Feldbrugge), М. Цвіка, В. Чиркина, В. Шаповала, В. Шатіло, Г. Шмавоняна та ін.

Мета роботи - визначити особливості розподілу влади у змішаній республіканській формі правління.

Завдання: визначити особливості розподілу влад, повноваження гілок влади у змішаній республіканській формі правління, особливості парлемансько-президенської і президенсько-парламенської форми влади, особливості влади в Україні і Франції.

1. Сутність змішаної республіканської форми державного правління

1.1 Історія виникнення змішаної республіканської форми державного правління

Форма держави - це її апарат, що виражається в характері політичних взаємовідносин між людьми, між людьми й державою, між державою й людьми в процесі управління ними, в методах організації вищих органів державної влади і в адміністративно - територіальному поділі держави. В формі держави втілюється природа й організація публічної влади - система закладів, що управляють справами суспільства. Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Усі її елементи мають правову основу - вони фіксуються у конституції, законах, підзаконних актах. Хоча слід мати на увазі, що закріплені у конституційні закони правила і реальна дійсність можуть не збігатись і не відповідати дійсному характеру існуючих відносин. У різних країнах державні форми мають свої особливості, характерні ознаки, разом із тим форма існуючих держав, особливо сучасних, має загальні ознаки, що дозволяє дати визначення кожному елементу форми держави. Перерахуємо три основні структурні елементи поняття форми держави: 1. Державне правління - визначається як спосіб організації вищої державної влади. 2. Державний устрій - це спосіб поділу держави на певні складові частини та розподілу влади між державою та цими частинами. 3. Державний режим - порядок здійснення державної влади певними методами й способами.

Форма державного правління - це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави. Характер форми державного правління співвіднесений з конституційно-правовим статусом кожного з відповідних органів. Характер форми правління залежить від типу суспільства. В суспільствах, які не мають економічного обміну, і вимушені об'єднуватися через централізовану державну владу, формою правління є монархія. Там, де форма правління не спряжена із системою феодальної власності на землю і її верховним власником в особі монарха, вона має вид деспотії. Для суспільств, що основані на обмінних стосунках між вільними, політично рівними суб'єктами - власниками, характерна республіканська форма правління.

Республіка - форма правління, за якої всі вищі органи державної влади обираються чи формуються загальнонаціональними установами - парламентами. Відрізняється наступними признаками: вибранням органів державної влади на визначений термін і її колегіальним характером; наявністю вибраного на певний термін глави держави; таким характером державної влади, яка користується владними повноваженнями не за власним бажанням, а за дорученням суверенного народу; юридичною відповідальністю глави держави.

Існують такі види республік Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. Четвертое издание переработанное и дополнительное. М., Юристъ. 2005. - С. 470:

- президентська;

- парламентська;

- змішана (президентсько-парламентська, парламентсько-президентська)

Класичною президентською республікою вважаються США. Президентсько-республіканська форма правління прийнята в цілому ряді країн Латинської Америки, а також у деяких інших зарубіжних країнах.

Головними ознаками президентської республіки є: 1) дотримання формальних вимог жорсткого поділу-влад і запровадження збалансованої системи стримувань і противаг; 2) обрання президента на загальних вибо-pax 3) поєднання_повноважень глави держави і глави уряду в особі президента; 4) формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту; 5) відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом; 6) відсутність права глави держави на розпуск парламенту; 7) відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б і несли за них відповідальність.

Характеризуючи президентську республіку, слід зазначити, що її класичному варіанту притаманна наявність двох центрів влади - президента і парламенту. У США це найбільш наочно виявляється у періоди так званого розділеного правління, коли президент і парламентська більшість репрезентують різні партійно-політичні сили. Одним з наслідків практичної реалізації принципу поділу влад у класичній президентській республіці є і те, що виконавча влада має порівняно невеликі можливості для втручання у сферу компетенції законодавчої влади, а остання зберігає певні засоби контролю за діяльністю першої. При цьому обидві влади залишаються незалежними одна від одної, що, будучи поєднаним із взаємними стримуваннями і противагами, забезпечує демократичне управління державними справами.

Парламентарні форми правління досить поширені в розвинутих країнах. їхніми ознаками є: 1) здійснення повноважень глави держави (президента, монарха) і глави уряду різними особами; 2) обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесеність реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави; 3) формування уряду парламентом за участю глави держави, яка в багатьох випадках є майже номінальною; 4) формальна політична відповідальність уряду (колективна та індивідуальна) перед парламентом; 5) право глави держави розпустити парламент, яке, як правило, ефективно контролює уряд; 6) контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним міністром. Ознакою парламентарно-республіканської форми є також те, що глава держави - президент - обирається не на загальних виборах, а парламентом або спеціальною колегією, яка в основному складається з депутатів того ж парламенту.

Фактичним центром здійснення державної влади в парламентарних за формами правління країнах завжди виступає не представницький орган, а уряд. Усі важелі реальної влади знаходяться тут у керівників політичних партій, яким належить більшість місць у парламенті. Сам же парламент виступає в ролі своєрідного механізму, за допомогою якого політика правлячої партії або партій офіційно оформляється. Суто партійний характер має тут звичайно і уряд, глава якого очолює партію парламентської більшості або, у випадках утворення коаліційного уряду, є лідером чи входить до складу керівництва однієї з партій правлячої коаліції.

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є так звана змішана республіканська форма, або, враховуючи різноманітність конкретних форм, змішані республіканські форми правління, які нерідко називають парламентарно-президентськими (президентсько-парламентарними) або, що не зовсім вдало, напівпрезидентськими республіками.

Типовою ознакою змішаних форм правління є сполучення рис президентської і парламентарної республік. Як і в президентській республіці, тут главу держави обирають на загальних виборах. Іноді він наділений значними повноваженнями у сфері виконавчої влади або навіть очолює її. З іншого боку, як і в парламентарній республіці, суб'єктами виконавчої влади є прем'єр-міністр і уряд в цілому, які несуть відповідальність перед представницьким органом. У наші дні змішані республіканські форми правління є досить поширеними: тільки в Європі їх мають Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Македонія, Польща, Румунія, Словенія, Фінляндія, Франція і Хорватія. До змішаної форми тяжіє і більшість країн, що утворилися на терені колишнього СРСР Крылова И. С. Аппарат государственного управления современной Франции. - М.: Наука, 1982. - 181 с..

Сутність тієї чи іншої змішаної форми правління визначається не арифметичними підрахунками якостей, що відрізняють її від інших су, - часних форм. Найважливішим є співвідношення конституційних і реальних повноважень у сфері виконавчої влади, якими володіють президент і прем'єр-міністр. За таким критерієм окремі країни зі змішаною республіканською формою правління мало чим відрізняються від парламентарних (Австрія, Ісландія, Словенія) чи президентських (Польща, Румунія, Франція) республік.

Конституції більшості відповідних держав припускають можливість своєрідного дрейфу форми правління в межах зміни співвідношення повноважень між президентом і прем'єр-міністром.

1.2 Особливості політико-правових ознак при змішаній республіканській формі державного правління

В політичній практиці зустрічаються і змішані форми парламентської та президентської республік. Зокрема, в Франції конституцією значно посилена президентська влада. Змішаний тип управління державою існує також в Україні, Ірландії, Болгарії, Фінляндії, Португалії та ін. Змішана форма устрою держави прагне поєднувати сильну президентську владу з ефективністю діяльності та контролю парламенту за урядом. Змішана форма правління державою не має стійких типових рис, як парламентська і президентська республіки, а в різних країнах істотно відрізняється в той або інший бік. її головна характерна риса - подвійна відповідальність уряду перед президентом і перед парламентом. Зразок змішаної форми правління державою - Франція, де президент і парламент обираються незалежно один від одного. Парламент не може зміщати президента, який має право розпустити парламент з обов'язковою умовою оголошення дати позачергових виборів парламенту. Президент - глава держави, верховний головнокомандуючий збройних сил, представляє країну в міжнародних відносинах, має право вето на рішення парламенту, а також право введення надзвичайного становища тощо, але президент не має права законодавчої ініціативи, зате таким правом користується прем'єр-міністр - глава уряду, який несе всю відповідальність за діяльність уряду Фрицький О. Ф. Деякі питання розвитку законодавства в галузі конституційного права і державного будівництва до 2005 р.: Матеріали наук.-практ. конференції "Концепція розвитку законодавства України". -- К., 1996. -- С. 183, 184.

Всіх механізмів правління народу не вичерпують різноманітні республіканські та монархічні форми держави. Одним з механізмів правління народу є референдум. Референдум (лат. referendum - те, що повинно бути повідомлене) - всенародне голосування (опитування) з якогось важливого питання життя держави і суспільства.

Природно, референдум припускає рішення найбільш важливих для суспільства питань шляхом всенародного голосування, результати якого мають вищий правовий статус і обов'язкові для виконання всіма державними органами. В більшості демократичних держав референдум використовується у вигляді законодавчого механізму, особливо на місцевому рівні, хоча референдум має підлегле по відношенню до законотворчої діяльності парламенту значення. В сучасних умовах в різних країнах є істотні розбіжності в сфері права ініціативи проведення референдуму. Так, в Англії, Швеції, Норвегії та інших державах право ініціативи проведення референдуму належить лише парламенту і уряду, а в Франції та інших - президенту, тоді як в Швейцарії, Австрії, Італії та інших державах право ініціативи проведення референдуму належить безпосередньо народу. В Швейцарії громадяни, зібравши 50 тисяч підписів, можуть мати право проведення референдуму, а щоб плебісцит відбувся, зовсім не обов'язкова участь в ньому більшості населення. З тим, щоб прийняти той або інший важливий для держави закон, використовується всенародне голосування, але й щоб скасувати закон теж необхідно всенародне голосування. В ряді країн - Франція, Австралія та ін., - референдуми обов'язкові для внесення поправок в конституції. І хоча проведення референдумів, плебісцитів, особливо в масштабах всієї країни - справа досить складна і дорога, все ж їх цінність полягає в тому, що народ з допомогою референдуму здатний безпосередньо висловити свою; волю, стати творцем законів, виявити ініціативу в реалізації тих або інших проблем. Думка народу стає для державних владних структур і органів не тільки орієнтиром, але й обов'язкова для виконання. В багатьох країнах проведення референдумів в регіонах з окремих проблем влади і політики, приносить певну користь.

Під формами державного устрою розуміється територіально-політична організація національно-державного держав, що включає політико-правовий статус його складових частин і принципи взаємовідносин центральних і регіональних державних органів. Основні форми державного устрою: унітарна і федеративна.

Більшість країн світу - унітарні держави.

Унітарна держава - це єдина, цілісна держава, що поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають будь-якою політичної самостійності. Основні ознаки унітарної держави: єдина держава, єдина конституція, єдина правова система, єдина система вищих органів влади і управління, єдина судова система та ін. Залежно від політичного режиму можуть існувати різні види унітарних держав. При демократичних режимах в деяких державах місцеві органи влади обираються населенням, а контроль з боку центральних органів влади зберігається тільки побічний (Великобританія та ін.). Може існувати навіть автономія для окремих територій (Італія та Іспанія). При тоталітарних режимах виборні місцеві органи звичайно відсутні, а функції управління на місцях здійснюються призначеними представниками центру.

Федеративна держава - це союзна держава, що складається з декількох державних утворень, кожне з яких володіє власною компетенцією та має свою систему законодавчих, виконавчих і судових органів. З майже 220 існуючих в світі держав у третині діє федеративний принцип (Австралія, Австрія, Канада, Індія, США, Німеччина, Югославія та ін.). Федерацію складають державні утворення, що є її суб'єктами і мають відповідно власне коло повноважень: штати в США, провінції в Канаді, землі в Німеччині та ін. Поряд з загально-федеральною конституцією і законами діють конституція і закони суб'єктів федерації, але забезпечується верховенство федеральної конституції і законів. Між законодавчою, виконавчою і судовою владами федерації та суб'єктів федерації чітко розмежовуються повноваження. В деяких федераціях існує подвійне громадянство, а за суб'єктами федерації не визнається право виходу з неї. Більшість федерацій створюється не за національно-територіальною, а за адміністративно-територіальною ознакою. Виняток складали колишній Радянський Союз, Чехословаччина, Югославія і деякі інші.

Певне розповсюдження має і така форма устрою як конфедерація. В конфедерації, кожний її член, зберігає державну самостійність, оо'єднується з іншими державами в союз, до компетенції якого передаються деякі важливі питання. В історії існували конфедерації в США (1776-1787 pp.), Німеччині (1815-1867 pp.) та ін. В сучасних умовах чистих конфедерацій немає, хоча термін вживається відносно деяких країн, зокрема, Швейцарії, що в дійсності представляє федеративну форму. Елементи конфедеративного влаштування є і в Співдружності незалежних держав.

1.3 Особливості організації та здійснення державної влади при змішаній республіканській формі державного правління

Сформульоване Монтеск`є вчення про розподіл влад заклало підвалини конституційного принципу, котрий був визнаний в державноправовій теорії і практиці ряду країн вже наприкінці XVIII ст. Найбільшою мірою це вчення було сприйнято творцями конституції США 1787 р., чинної й до сьогодні. Ідеї розподілу влад були покладені в основу її тексту і відповідної організації державного механізму, хоча в самому конституційному тексті словосполучення «розподіл влад» не використовувалось. Юридична форма закріплення ідей розподілу влад тут має вигляд функціонального визначення кожного з вищих органів держави (конгресу, президента, верховного суду) як органів, котрі здійснюють відповідно законодавчу, виконавчу і судову владу.
Саме така форма закріплення ідей розподілу влад стала найпоширенішою в конституційній практиці країн світу. Лише у виняткових випадках розподіл влад прямо проголошується в конституційних законах.

Сучасна характеристика розподілу влад у розвинутих країнах спирається на різні тлумачення їх змісту. Ці тлумачення суттєво відмінні, і їх можна пов`язати з існуючими формами державного правління. Більше того, різні тлумачення розподілу влад знаходять своє втілення в різних формах правління і відбивають сам факт існування таких форм.

Традиційне тлумачення розподілу влад передбачає майже ізольованість кожної із них, відсутність між ними широких і тісних функціональних взаємовідносин. Відповідне тлумачення визнає розподіл влад як жорсткий. Воно пов`язане з особливостями такої форми правління, як президентська республіка, і найбільш наближене до вчення Монтеск`є. На практиці жорсткий розподіл влад, по суті, спричиняє конкуренцію вищих органів держави, насамперед органів законодавчої і виконавчої влади, Особливістю практичної реалізації ідеї жорстокого розподілу влад є доповнення у вигляді стрункої системи так званих стримувань і противаг. У межах цієї системи створено структуру взаємодій і взаємообмежень вищих органів держави, а звідси трьох розподілених влад. Класичною вважається система стримувань і противаг, встановлена за конституцією США.

Так, конгрес (парламент) може притягувати президента до відповідальності у вигляді імпічменту, а сенат (верхня палата конгресу) відхиляти кандидатури на зайняття федеральних посад, пропоновані президентом. В свою чергу, президент може впливати на процес законотворчості, здійснюваної конгресом, застосувавши так зване вето. Члени верховного суду призначаються президентом з «поради і згоди» сенату, тобто відповідні посади заміщуються за результатом спільного рішення виконавчої і законодавчої влади. Сам же верховний суд, реалізуючи функцією конституційного контролю, може визнавати протиконституційними акти конгресу і президента. Це дозволяє йому впливати на правотворчу діяльність законодавчих і виконавчих органів.

Однак зміст поняття стримувань і противаг розглянутим не обмежується. Багато американських конституціоналістів до них відносять різні спроби формування всіх трьох влад: конгрес обирається безпосередньо виборцями, президент займає посаду за результатами непрямих виборів, верховний суд формується на основі президентських призначень, санкціонованих верхньою палатою. До системи стримувань і противаг нерідко також відносять різні строки повноважень органів виконавчої і законодавчої влади: нижня палата конгресу обирається на два роки, верхня на шість, президент на чотири. Пов`язують суть цієї системи і з деякими іншими особливостями організації вищих ланок державного механізму Карпенко В. Досвід регіонального планування у Франції (приклад з регіону Луари) // Вісник УАДУ. - 2000. - № 1. - С. 289 - 294.

Поширеним є й інше тлумачення розподілу влад, за яким останні повинні тісно співробітничати і навіть переплітатись. Таке тлумачення відповідає природі парламентарних форм правління. Більш того, в країнах з такими формами правління поняття розподілу влад піддається корективам або навіть заперечується. Багато теоретиків не бачать необхідності у жорсткому розподілі влад. Вони посилаються на притаманне практиці цих країн явище часткове злиття або часткове розділення функцій органів законодавчої і виконавчої влади, яке призводить до так званого змішування влад.

Як наслідок, конституційна практика встановлює положення, котре іноді називають «частковим злиттям персоналу»: членами уряду можуть бути тільки депутати парламенту. Іншими словами, одна і таж особа бере участь у реалізації як законодавчої, так і виконавчої влади. Такий стан передбачається конституціями переважної більшості країн з парламентарними (парламентарномонархічною і парламентарнореспубліканскою) формами правління, а також із змішаною республіканською формою. Він аж ніяк не відповідає вимогам жорсткого розподілу влад, які, навпаки, передбачають неприпустимість поєднання депутатського мандата і членства в уряді.

2 Особливості країн при змішаній республіканській формі державного правління

2.1 Особливості парламентсько-президентської форми правління в Україні

Здобуття Україною незалежності у серпні 1991 року сприяло пошуку дійсно оптимальної форми державного правління. 1 грудня 1991 року Президентом України було обрано Л. Кравчука, який намагався зосередити в своїх руках всю повноту влади. Для цього він видав низку указів, які закріплювали провідну роль Президента в управлінні державою. 27 вересня 1993 року ним був виданий Указ «Про керівництво Кабінетом Міністрів України», внаслідок чого Президент бере на себе обов'язки глави виконавчої влади. Україна схилилася в бік президентської республіки. У той час прибічники президентської республіки вважали, що Україні, внаслідок розпаду СРСР і дезорганізованості колишніх радянських республік, потрібна сильна президентська влада, яка спроможна зміцнити країну і прискорити темпи трансформації соціально-економічних відносин. Проте не всі були згодні з підвищенням ролі Президента в управлінні державою. У країні назріває протистояння між законодавчою і виконавчою владою. Крім цього, погіршується економічна ситуація, відбувається падіння добробуту населення, зростає безробіття. Все це призвело до переобрання Президента у 1994 році. Главою держави став Л. Кучма.

Перший проект Конституції був запропонований у Верховній Раді ще в листопаді 1991 року. Він передбачав, що Президент мав бути главою держави і главою виконавчої влади. Йому надавалися повноваження щодо формування Кабінету Міністрів без впливу на цей процес парламенту. По суті, пропонувалася президентська модель республіки. Другий проект від 1 липня 1992 року також закріплював статус Президента як глави держави і глави виконавчої влади. І лише в проекті Конституції від 27 травня 1993 року пропонувалася модель змішаної республіки: Президент визнавався лише главою держави, йому підпорядковувався Кабінет Міністрів, який водночас був відповідальний перед парламентом. Нарешті, 28 червня 1996 року було прийнято Конституцію України, яка закріпила президентсько-парламентську форму правління. Спочатку запропонована форма правління була більш-менш прийнятною для України. Однак Президент, користуючись своїми повноваженнями, почав зосереджувати всю повноту влади. Крім того, такий орган, як Адміністрація Президента, почав перебирати на себе певні функції Кабінету Міністрів. Тобто Президент «узяв під контроль» виконавчу владу. Президент має право накладати «вето» на закони парламенту, подолати яке дуже важко, адже процедура подолання вето не чітко прописана в законодавстві. Це не додає ефективності законодавчій діяльності, тому що законопроекти часто «ходять по колу» між Президентом та Парламентом. Хоча парламент і має ряд серйозних повноважень: можливість створення спеціальних парламентських комісій, наділених слідчими повноваженнями; можливість висловити вотум недовіри урядові, що тягне за собою його відставку; проведення процедури імпічменту. І знову, процедура імпічменту дуже складна і не прописана в законодавстві, що практично унеможливлює її здійснення Ткачук А. Децентралізація, що зміцнює державу. Особливості місцевого самоврядування у Французькій Республіці // Місцеве самоврядування. - 1997. - № 1 - 2. - С. 84 - 89.

Опозиція, щоб обмежити президентське «самовладдя» вдавалася до різноманітних акцій протесту. У суспільстві поширювалися ідеї про неповноту та недосконалість наявної моделі державної влади, про те, що політична система України потребує кардинальних трансформацій і, врешті-решт, про проведення політичної реформи. Під тиском опозиції, яка 2002 року запланувала акцію «Повстань, Україно», метою якої була відставка Л. Кучми, Президент вирішив піти на радикальні кроки. 24 серпня 2002 року, у день 11-ї річниці Л. Кучма офіційно оприлюднив ідею політичної реформи. 5 березня 2003 року на розгляд Верховної Ради був внесений «президентський варіант» законопроекту «Про внесення змін до Конституції», де були викладені уявлення пропрезидентських сил про парламентсько-президентську республіку. Цей законопроект не був підтриманий більшістю Верховної Ради. Під час Помаранчевої революції усі функції щодо нормалізації політичної ситуації в країні перебрала на себе Верховна Рада України. 8 грудня 2004 року Верховною Радою був прийнятий Закон «Про внесення змін до Конституції України», за який проголосували 402 народних депутати. Відразу ж у сесійній залі його підписав Президент. Ці зміни стосувалися, насамперед, переходу до такої форми державного правління як парламентсько-президентська республіка. Багато змін запроваджувалося стосовно повноважень Президента та Верховної Ради.

Формування уряду вже відбуватиметься коаліцією депутатських фракцій, а термін повноважень парламенту подовжено від чотирьох до п'яти років. Відповідно до змін до Конституції кандидатуру для призначення прем'єр-міністром Президент вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, яка становить більшість у парламенті. Міністр оборони України, міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабміну України призначаються Верховною Радою України за поданням прем'єр-міністра України. Вибори до парламенту проходитимуть на пропорційній основі. Коаліція у парламенті має сформуватися протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання парламенту.

Президент, в свою чергу, має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом одного місяця не буде сформовано коаліцію депутатських фракцій; протягом 60 днів після відставки уряду не буде сформовано персональний складу Кабміну; протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатись. Також депутати залишили за Президентом право призначати голів обласних державних адміністрацій.

До повноважень Верховної Ради України теж було додано низку пунктів. Зокрема, крім призначення уряду, депутати призначатимуть голову Антимонопольного комітету України, голову Державного комітету телебачення та радіомовлення України, голову Фонду державного майна України, звільнятимуть їх з посад; призначатимуть на посаду та звільнятимуть за поданням Президента голову Служби безпеки України. Також депутати мають право призначати та звільняти за поданням Президента голову Національного банку України, а також половину складу Ради Національного банку України; призначати на посаду та звільняти з посад половину складу Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення; призначати на посаду та звільняти з посад членів ЦВК за поданням Президента; надавати згоду на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України генерального прокурора України; призначення з посади та звільнення з посад третини складу Конституційного Суду України. Зміни до Конституції також передбачають, що у разі дострокового припинення повноважень Президента, виконання його обов'язків покладається на голову Верховної Ради України.

Щодо зміни статусу Кабміну, то він за новою редакцією Конституції, а саме ст. 113, буде відповідальний і перед Президентом, і перед Верховною Радою. Керуватися Кабмін має за новою редакцією Основного Закону самим цим Законом, іншими законами, указами Президента та постановами Верховної Ради, які прийняті відповідно до Конституції та законів України

Так якою ж повинна бути форма правління в Україні? Багатьох влаштовує парламентсько-президентська форма, де хто бажає повернутися до президентсько-парламентської, інші взагалі вбачають курс України у суто парламентській республіці. Ще в березні 2007 року опозиція на чолі з Ю. Тимошенко пропонувала провести референдум щодо форми державного правління. Але постає питання: якого характеру повинен бути цей референдум? Нормативний чи консультуючий. І взагалі чи про форму правління думає український народ, чи потрібен йому цей референдум. Чи може більшість громадян визначити яку форму правління вони підтримують, якщо зі сторони уряду не проводиться просвітницької діяльності. Потрібно зазначити, що більшість громадян не розуміють різниці між президентською і парламентською республікою, але хочуть, щоб владу втілював хтось персонально і відповідав би за неї. Інших президентська форма правління лякає можливістю встановлення диктатури.

А можливо справа не тільки в оптимальній для України формі правління. На нашу думку проблема сьогодення - суперечності в поділі влади між її гілками.

Розподіл системи влади в Україні розвивався у напрямку від домінуючи-парламентського до домінуючи-президентського типу, і нарешті, до більш збалансованого типу. Після закінчення терміну дії права президента видавати укази влітку 1999 року, співвідношення гілок влади стало більш урівноваженим. В такій системі життєздатність президента і парламенту в значній мірі гарантується. Однієї з гілок влади дуже важко відсунути іншу, і таким чином мало чого можна домогтися від взаємних нападок, за винятком сумнівної популярності у частини електорату, що є найменш задовільною економічними умовами.

Парламент і президент несуть спільну відповідальність за законотворчість. Без підтримки домінуючої більшості навіть переважаючий лівий блок не може видавати закони в обхід президента, якій не розділяє поглядів цього парламентського блоку. Кількість вето, накладених президентом, було значним, також досить зріс у 14-ому скликанні відсоток вето, що парламент не змог перебороти (з 9 до 18%). Це свідчить про те, що президент уміло застосовує право вето для скасування законів, прийнятих парламентом.

Період, що наступив відразу за прийняттям Конституції, не занадто відрізнявся від попереднього. Для того, щоб основний закон почав працювати, необхідно було прийняти ряд додаткових законів, а Конституційний Суд не міг відразу з'ясувати та улагодити всі невизначеності у взаєминах законодавчої і виконавчої гілок влади.

Таким чином, як парламент, так і президент часто вступали в конфлікти і потрапляли в безвихідні положення, які не мали законного рішення. Зрозуміло, що труднощі, які виникали у взаємовідносинах законодавчої і виконавчої гілок влади, були принаймні частково результатом відсутності чітких механізмів розв'язання конфліктів. З цієї точки зору, вони не обов'язково є результатом «неправильних» чи невідповідних дій кожного з інститутів влади.

З іншого боку, одне зі спадщин комуністичної системи полягає в тому, що конфлікти між і усередині інститутів влади були надзвичайно рідкими подіями і завжди сприймалися негативно, тому що «конфлікти завжди розглядалися як наслідок чиїхось неправильних дій».

З огляду на те, що система розподілу влади призначена для інстітуціоналізації конфліктів, а не для повного їх усунення, то правила, що не в змозі удержати виконавчу владу від волюнтаризму, чи система, що породжує конфлікти між законодавчою і виконавчою гілками влади, повинні бути засуджені як нездатні забезпечити демократичне правління. Навпаки, розуміння того, що всі гілки влади несуть відповідальність за сучасне становище справ, призведе до порозуміння та прийняття розподілу системи влади, яка перебуває в розвитку.

Поки що в представленому тут аналізі були приведені деякі докази розвитку процесу становлення політичних інститутів влади в системі державного правління в Україні. Був досягнутий істотний прогрес: прийняття конституції, мирна передача посади президента при проведенні досить вільних виборів, більш чіткий поділ гілок влади та значно менш жорсткий контроль над урядом, впровадження судового нагляду (функціонує Конституційний Суд), поліпшення механізмів розв'язання конфліктів, посилення наглядових функцій парламенту - усе це свідчить, що українські політичні інститути розвиваються в правильному напрямку. Політична динаміка також демонструє, що сам парламент зберіг своє становище як впливовий інститут: лідери всіх значних політичних партій і обидва українських президента були членами Верховної Ради.

Цей аналіз може служити лише частковим підтвердженням того, що Україна робить значний прогрес на шляху до демократичної консолідації. Триваюче протистояння з фундаментальних питань порушує вирішальне питання: який вплив на поведінку політичної еліти у законодавчій гілці влади зробили значні зміни, що відбулися в розподілі гілок влади, а також досвід функціонування політичних інститутів? Головна передумова тут полягає у тому, що процес навчання представників гілок влади може вплинути на ставлення парламентаріїв до природи розподілу гілок влади: чи сприймається сучасна політична система політичною елітою як демократична та ефективна одночасно?

Українська політична еліта не становить єдиний політичний клас - розбіжності і конфлікти з фундаментальних питань продовжуються. Поведінка членів Верховної Ради представляє суміш суперечливих поглядів і переконань.

Український політичний режим не є консолідованою демократією. Але взаємовідносини між інститутами, які розвиваються, і поведінкою еліти указує на те, що країна рухається вперед по шляху демократизації: політичні інститути є головним місцем, де зустрічаються політичні та ідеологічні розбіжності, а також укладаються компроміси. Це є динамічний процес, якій, при виконанні взаємно погоджених правил, призведе до підвищення ефективності теперішньої конституційної системи. Підвищення ефективності конституційної системи імовірніше всього призведе до згуртування еліти, зменшенню конфліктів і більшим компромісам з питань політики, а також обумовить вибір того напрямку, по якому Україна буде рухатися у 21 столітті.

2.2 Особливості президентської-парламентської форми правління у Франції