Загальна характеристика конституційного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Тема 1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГАЛУЗІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ. НАУКА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

1. Поняття, предмет і метод галузі конституційного права

2. Система галузі конституційного права України. Конституційно-правові норми і конституційно-правові інститути

3. Конституційно-правові відносини та їхні особливості

4. Відповідальність у конституційному праві

5. Джерела галузі конституційного права

6. Наука конституційного права

7. Конституційне право України як навчальна дисципліна

Тема 2 ОСНОВИ ВЧЕННЯ ПРО КОНСТИТУЦІЮ

1. Поняття та функції конституції

2. Види конституцій

3. Зародження та розвиток конституціоналізму в Україні

4. Властивості Конституції України. Охорона Конституції України

Тема 3 ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ

1. Поняття конституційного ладу та його засад

2. Гуманістичні засади конституційного ладу України

3. Республіканська форма правління

4. Унітарний державний устрій

5. Характеристики України як конституційної держави

6. Економічні, політичні, соціальні та духовно-культурні засади конституційного ладу

7. Захист конституційного ладу України

Тема 4 ОСНОВИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

1. Сучасна концепція прав людини та її відображення в Конституції України

2. Громадянство України

3. Основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина

4. Гарантії прав і свобод людини і громадянина

5. Правовий статус іноземців в Україні

Тема 5 НАРОДНЕ ВОЛЕВИЯВЛЕННЯ (ВИБОРИ, РЕФЕРЕНДУМ)

1. Вибори, виборче право, принципи виборчого права України

2. Виборча система України

3. Виборчий процес в Україні

4. Референдум

Тема 6 КОНСТИТУЦІЙНА СИСТЕМА ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ

1. Поняття та ознаки органу державної влади

2. Система органів державної влади України

3. Принципи організації та діяльності органів державної влади

Тема 7 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

1. Місце Верховної Ради України в системі органів державної влади

2. Чисельний склад і структура Верховної Ради України

3. Статус народного депутата України

4. Компетенція Верховної Ради України

5. Акти Верховної Ради України

6. Організація Верховної Ради України

7. Порядок роботи Верховної Ради України

8. Законодавчий процес та його стадії

Тема 8 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

1. Місце та роль Президента України в конституційній системі органів державної влади

2. Порядок обрання Президента України та строк його повноважень

3. Функції та компетенція Президента України

4. Акти Президента України

5. Секретаріат Президента України

Тема 9 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

1. Місце та роль Кабінету Міністрів України в системі органів державної влади

2. Центральні органи виконавчої влади

3. Місцеві органи виконавчої влади

Тема 10 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ СУДОВОЇ СИСТЕМИ ТА ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ

1. Конституційні засади правосуддя в Україні

2. Конституційний Суд України

3. Конституційно-правовий статус прокуратури

Тема 11 ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ

1. Поняття територіального устрою України. Система адміністративно-територіального устрою України

2. Конституційний статус Автономної Республіки Крим

Тема 12 КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ МІСЦЕВОГО САМО-ВРЯДУВАННЯ

1. Політико-правова природа та історико-теоретичні основи місцевого самоврядування

2. Сучасна законодавча концепція місцевого самоврядування

3. Принципи, завдання та функції місцевого самоврядування

4. Історія становлення місцевого самоврядування в Україні

5. Основи місцевого самоврядування в Україні

6. Система місцевого самоврядування

7. Сфера компетенції та повноваження місцевого самоврядування

8. Гарантії та захист прав місцевого самоврядування

Вступ

конституційний право

Конституційне право - провідна галузь національного права України, яка закріплює демократичні принципи організації публічної влади, взаємовідносин влади з людиною та громадянським суспільством.

У процесі розбудови незалежної Української держави та становлення конституційного ладу, творення Конституції України 1996 р., новітньої конституційної реформи набуто значного досвіду демократичного державно-правового розвитку. Він, своєю чергою, потребує відповідного наукового аналізу конституційної моделі організації влади, розроблення термінологічного апарату, яким оперує наука конституційного права, та його роз'яснення, що є важливим завданням науки конституційного права.

Особливість місця і ролі конституційного права в системі права, його динамізм, інтенсивний розвиток вітчизняної науки конституційного права обумовлюють ту увагу, яка приділяється вивченню конституційного права в процесі підготування кваліфікованих юристів. Системне вивчення навчальної дисципліни конституційного права є передумовою формування професійної свідомості сучасного фахівця-юриста, дозволяє належним чином орієнтуватися у складних питаннях державо- і нормотворення, дає можливість зіставляти практику державного будівництва в Україні зі світовими та європейськими нормами.

Пропонований посібник базується на конституційних та інших нормативно-правових приписах, що стосуються організації конституційного ладу України, гарантій прав і свобод людини і громадянина, форм здійснення народовладдя, конституційно-правового статусу органів державної влади, засад місцевого самоврядування в Україні і т. ін.

Мета видання - надання допомоги студентам, слухачам і курсантам юридичних закладів освіти у засвоєнні навчальної дисципліни «Конституційне право України», в оволодінні сучасною конституційно-правовою термінологією.

Матеріал у посібнику подано відповідно до програми вищих юридичних закладів освіти, в основу якої, своєю чергою, покладено структуру Конституції України, що передбачає такі розділи:

1. Загальна характеристика галузі конституційного права України. Наука конституційного права.

2. Основи вчення про конституцію.

3. Загальні засади конституційного ладу України.

4. Основи правового статусу людини і громадянина.

5. Народне волевиявлення (вибори, референдум).

6. Конституційна система органів державної влади України.

7. Конституційно-правовий статус Верховної Ради України.

8. Конституційно-правовий статус Президента України.

9. Конституційно-правовий статус органів виконавчої влади.

10. Конституційно-правові основи побудови судової системи та системи органів прокуратури.

11. Територіальний устрій України.

12. Конституційно-правові засади місцевого самоврядування в Україні.

Зрозуміло, що галузь конституційного права не вичерпується лише Конституцією України. Але, на думку автора, подібна структура навчальної дисципліни «Конституційне право України» дозволяє краще відтворити внутрішню логіку Конституції України як цілісного правового документа, показати послідовність закріплення в ній різних інститутів та визначити їхній зміст.

Слід зауважити: можливо, що деякі із запропонованих у посібнику визначень викличуть певні заперечення деяких вчених-консти-туціоналістів. Це цілком природно, адже сучасна вітчизняна наука конституційного права перебуває на етапі становлення і якісного оновлення, що й зумовлює наукові дискусії.

Автор намагався чітко, і доступно викласти максимум корисної інформації, подати матеріал таким чином, щоб читач зміг отримати базові концептуальні знання з конституційного права України, зорієнтуватися в розмаїтті наукових поглядів щодо основних конституційно-правових явищ.

Тема 1 - ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГАЛУЗІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ. НАУКА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

1. Поняття, предмет і метод галузі конституційного права

Поняття конституційного права, конституційне чи державне право; предмет галузі конституційного права; метод конституційно-правового регулювання; визначення галузі конституційного права, місце конституційного права в системі національного права України

Термін «конституційне право» використовується у правознавстві для позначення трьох явищ: по-перше, відповідної галузі національного права держави, по-друге, галузевої юридичної науки і, по-третє, навчальної дисципліни в системі вищої освіти.

Конституційне право України (у його першому значенні) - це провідна галузь національного права України, що являє собою сукупність правових норм, які регулюють основні відносини владарювання у суспільстві (відносини народовладдя), встановлюючи при цьому належність публічної влади (державної влади та місцевого самоврядування), її організацію та гарантії основних прав і свобод людини і громадянина.

Поява цієї галузі права пов'язана із зародженням у країнах Західної Європи буржуазних відносин, результатом чого стали процеси демократизації публічної влади - на порядку денному постали питання запровадження нових принципів організації та здійснення державної влади (поділ влади, народовладдя, верховенство права тощо), визнання місцевого самоврядування як самостійної форми публічної влади, гарантування прав і свобод людини і громадянина. Ці демократичні процеси обумовили, з одного боку, виникнення або відродження ряду правових інститутів, що закріплюють конституційні принципи організації та функціонування публічної влади (наприклад, інститути громадянства, основних прав і свобод людини і громадянина, народного волевиявлення та виборчого права, місцевого самоврядування тощо), а з іншого -доцільність комплексної (в рамках окремої галузі) регламентації устрою держави, взаємовідносин держави з людиною та інститутами громадянського суспільства.

У літературі висловлювалися різні погляди щодо позначення даної галузі права. Це пов'язано з одночасним використанням двох термінів - «конституційне право» та «державне право», що має досить давні історичні корені. Так, ще у XVIII ст. розпочалася дискусія між прихильниками різних термінів. При цьому термін «державне право» мав би символізувати необмеженість державної влади, тоді як термін «конституційне право» - демократичну організацію державної влади, її обмеженість конституцією (природним правом).

Сьогодні лише в деяких країнах використовується термін «державне право» (наприклад, Австрія, Німеччина), що дає підстави для обгрунтування позиції стосовно ідентичності цих термінів, навіть пропонується вживати їх одночасно - конституційне (державне) право', що, на думку прихильників такого підходу, може зняти напруженість, викликану їх політичним протиставленням. Так, відомий вітчизняний вчений-конституціоналіст О. Ф. Фрицький вважає, що в сучасний період різниця між «конституційним» і «державним» правом має лише відносне значення, а найменування відповідної галузі права в умовах конкретної країни визначається традиційними підходами, які збереглись у науці та державно-правовій практиці. Отже, можна говорити про відносну тотожність, синонімічність цих термінів.

Така позиція є слушною, особливо коли мова йде про найменування відповідної галузі права в конституційній державі, наприклад в Австрії, Німеччині чи Швейцарії.

Водночас слід звернути увагу на те, що в сучасній юридичній літературі застосування того чи іншого терміна справедливо пов'язується з наявністю або відсутністю конституційного ладу, з тим, шо найменування «конституційне право» базується на тому, шо всі суб'єкти державно-правових відносин діють у межах конституції і держава не повинна панувати над людиною . Така позиція не дозволяє повністю погодитися з підходами, спрямованими на нівелювання різниці в термінах «конституційне» та «державне» право. Принципова відмінність між цими термінами, на думку автора, полягає в тім, що конституційне право встановлює устрій конституційної держави, тобто належну (конституційну) організацію публічної влади,- таку, що базується на засадах поділу влади і за якої забезпечується надійний захист прав людини і громадянина. Своєю чергою, термін «державне право», на відміну від терміна «конституційне право», має загальніший характер і використовується для окреслення системи правових норм, що визначають устрій як конституційної, так і неконституційної (тобто неналежним чином організованої) держави. З урахуванням зазначеного можна зробити висновок, що термін «державне право» доцільно застосовувати як родовий - для позначення відповідної галузі національного права будь-якої держави (і конституційної, і неконституційної). Слід зазначити, що в літературі висловлюється думка і щодо різного предметного значення цих термінів - державне право, норми якого встановлюють державний лад, за предметом правового регулювання, на думку окремих вчених, не збігається з конституційним правом, останнє - об'ємніше і охоплює не лише устрій держави, організацію публічної влади, а й питання власності, сім'ї, духовного життя тощо. У вітчизняній літературі одностайно підтримується думка про доцільність іменування провідної галузі національного права України конституційним правом. Такий підхід відображає особливості сучасного етапу розвитку нашої держави і суспільства, який характеризується формуванням демократичної, соціальної і правової держави та інститутів громадянського суспільства.

Предмет галузі конституційного права чітко визначити неможливо. Про це свідчать численні спроби детально окреслити сферу конституційно-правового регулювання, що їх можна спостерігати в новітній вітчизняній і закордонній юридичній літературі.

Проблема полягає в тім, що, по-перше, між галузями права взагалі не існує чітких меж - одні й ті ж групи суспільних відносин регулюються кількома різними галузями права (наприклад, реалізація конституційних прав і свобод людини і громадянина породжує суспільні відносини - предмет регулювання як конституційного, так і трудового, сімейного, адміністративного тощо галузей права), до того ж багато правових норм має полівалентний характер - їх одночасно можна віднести і до конституційного, і до інших галузей права.

По-друге, конституційне право - це особлива галузь права; на відміну від інших галузей права її становлять норми, які регулюють відносини, що виникають у всіх сферах життєдіяльності суспільства, тому досить складно знайти критерії, які дозволили б відокремити їх од відносин, що регулюються іншими галузями права.

По-третє, неможливо відмежувати конституцію - основне джерело галузі конституційного права, національного права в цілому, від інших законів - джерел відповідних галузей права. На цю обставину звертав свого часу увагу і відомий німецький вчений Г. Єліннек: «Провести точну межу між законодавствами конституційним та звичайним не могла навіть теорія звичайного права, яка настійливо домагалася такого розмежування. Ще меншою мірою цього можна досягти на практиці; щоби пересвідчитися в цім, достатньо побіжно глянути на численні писані конституції, вироблені протягом одного сторіччя. Багато з них не містять усього конституційного права в матеріальному сенсі. Одні конституції дають точні визначення стосовно виборчого права і порядку парламентського провадження, а інші відносять ці визначення до сфери звичайного законодавства. В одних конституціях детально викладені постанови стосовно набуття і втрати підданства або про державно-правове становище громад, а інші повністю замовчують ці питання...»¹.

Втім, у загальному вигляді предмет галузі конституційного права можна окреслити досить чітко - це особливе коло суспільних відносин, які виникають у різних сферах життєдіяльності суспільства з організацією та здійсненням публічної влади. При цьому традиційно, від моменту виникнення цієї галузі права, в її предметі зазвичай вирізняють дві взаємопов'язані групи відносин:

1. Відносини між людиною і громадянином (громадянської свободи, охорони прав і свобод людини).

2. Відносини, що визначають устрій держави і організацію державної влади¹.

У новітній юридичній літературі обґрунтовується певне розширення предмета конституційно-правового регулювання через віднесення до нього також і суспільних відносин, що визначають засади конституційного (державного) ладу, основи суспільного ладу (відносини між державою та громадянським суспільством) .

На думку автора, наведені вище спроби в цілому дозволяють визначити предмет конституційно-правового регулювання, але потребують певного уточнення:

по-перше, з огляду на зміст поняття «конституційне * право» можна зробити висновок про те, що його предметом виступають відносини, які визначають устрій конституційної держави, себто таку організацію державної влади, яка базується на засадах поділу влади (належну організацію державної влади), в інших випадках мова може йти про державне право;

по-друге, до предмета галузі конституційного права доцільно також долучити відносини, що визначають засади організації такої форми публічної влади, як місцеве самоврядування;

по-третє, з певними застереженнями можна погодитися з пропозицією долучити до предмета конституційно-правового регулювання відносини, що визначають основи суспільного ладу. Останнє було характерним для юридичної літератури радянського періоду, в якій домінувала концепція, що конституційне (державне) право регулює відносини між людиною і суспільством, установлює засади суспільного ладу (устрою)¹.

Такий підхід певною мірою суперечить сучасним поглядам на взаємовідносини суспільства і держави. Так, громадянське суспільство є відносно автономним відносно держави і стоїть над нею, що унеможливлює закріплення в конституційному праві положень стосовно керівництва громадянським суспільством з боку держави. Звичайно, це не означає повної ізольованості держави від суспільства, а норми конституційного права здійснюють певний регулятивний вплив на суспільство закріпленням найважливіших принципів взаємовідносин держави з інститутами громадянського суспільства, і ці принципи виступають одними із засад конституційного ладу.

Зазначене дозволяє зробити висновок, що предмет галузі конституційного права становлять такі сфери відносин:

а) суспільні відносини, що визначають устрій конституційної держави, належну організацію державної влади та основи місцевого самоврядування;

б) суспільні відносини, що виникають між людиною, колективами людей (інститутами громадянського суспільства) та державою.

Регулювання устрою держави, державної влади та основ місцевого самоврядування здійснюється конституційно-правовими нормами через:

1) встановлення найважливіших принципів, що визначають якісну характеристику України як конституційної держави, до яких можна віднести принципи народовладдя, державного суверенітету, поділу влад, верховенства права, гуманізму, визнання місцевого самоврядування;

2) закріплення республіканської форми правління та унітарного державного устрою України;

3) визначення форм (способів) здійснення державної влади;

4) встановлення системи органів державної влади та статусу окремих їх видів;

5) установлення основ місцевого самоврядування (організаційно-правової, матеріальної, фінансової тощо).

Що стосується другої сфери відносин (між людиною, інститутами громадянського суспільства і державою), то вона є предметом регулювання також і інших галузей права України - трудового, сімейного, цивільного, кримінального тощо. Норми конституційного права здійснюють регулятивний вплив у цій сфері через:

1) закріплення невід'ємних прав і свобод людини, проголошення людини, її життя і здоров'я, честі й гідності, недоторканності та безпеки найвищою соціальною цінністю;

2) закріплення принципів політичної та ідеологічної багатоманітності, економічних соціальних і культурно-духовних засад конституційного ладу;

3) встановлення обов'язків держави з охорони й захисту прав людини та інститутів громадянського суспільства.

Відносини, що становлять предмет конституційно-правового регулювання, характеризуються певною специфікою:

вони складаються в усіх найважливіших сферах життєдіяльності суспільства;

виступають як базові в політичній, економічній, соціальній та духовній сферах, визначають загальні засади і принципи політичного, економічного та соціального устрою, цілісність і єдність суспільства.

Структуру предмета галузі конституційного права України становлять:

1) відносини політичного характеру, що характеризують якісні риси держави - державний суверенітет, форму правління, форму державного устрою, державний режим, належність і суб'єкти державної влади, форми та механізм її здійснення, загальні засади організації та функціонування політичної системи;

2) найважливіші економічні відносини, що є основою економічної системи держави (економічною передумовою владарювання) і характеризують наявні в суспільстві форми власності, ступінь гарантованості захисту прав власника, способи господарської діяльності, систему забезпечення соціальних потреб членів суспільства в галузях.освіти, культури, охорони здоров'я тощо;

3) відносини, що характеризують принципові взаємозв'язки держави з особою і становлять основи правового статусу (правового становища) людини і громадянина. Зокрема, це відносини, що визначають: а) належність особи до громадянства України; б) характер становища особи в суспільстві та принципи її взаємозв'язків із державою; в) основні права, свободи та обов'язки особи і ступінь їх гарантованості з боку держави тощо;

4) відносини з приводу організації та діяльності органів державної влади України, взаємозв'язок найголовніших ланок державного апарату;

5) відносини, що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов'язані з територіальним та адміністративно-територіальним устроєм України;

6) відносини, що визначають основи місцевого самоврядування в Україні, систему місцевого самоврядування, принципи організації та діяльності органів місцевого самоврядування, їхніх взаємовідносин з органами державної влади тощо.

Конституційне право впливає на суспільні відносини за допомоги притаманних йому способів і засобів, які називаються методами конституційного права (конституційно-правового регулювання).

Метод конституційно-правового регулювання - це сукупність способів і засобів, за допомоги яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет галузі конституційного права.

У конституційній державі можуть застосовуватися лише правові методи впливу на суспільні відносини. Зокрема, в конституційно-правовому регулюванні використовуються такі методи, як установлення прав учасників суспільних відносин, покладання обов'язків і відповідальності, дозвіл або заборона здійснювати ті чи інші дії тощо.

Конкретні методи визначаються характером припису конституційно-правових норм. Так, уповажливі норми конституційного права містять установлення, які закріплюють повноваження відповідних суб'єктів. Наприклад, згідно з Конституцією України, «контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата» (ст. 98). Досить поширеним у конституційному праві є метод зобов'язання. Скажімо, Конституція України передбачає, що «кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей» (ст. 68). Ця конституційна норма закріплює обов'язок суб'єктів визначати свою поведінку відповідно до встановленого припису.

Метод дозволяння не пов'язаний зі встановленням припису уповажливого характеру. Такий спосіб конституційно-правового регулювання дає можливість відповідному суб'єктові діяти за тих чи інших обставин на свій розсуд. Наприклад, «Верховна Рада України за пропозицією не менш як однієї третини народних депутатів України, від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України» (ст. 87 Конституції України). У конституційному праві використовується також метод заборони: «цензура заборонена» (ч. З ст. 15 Конституції України); «на території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом» (ч. 6 ст. 17 Конституції України). У цьому випадку суб'єктам конституційного права забороняються відповідні дії.

Застосування різних методів конституційно-правового регулювання дозволяє забезпечити стабільне функціонування інститутів публічної влади, гарантує реальне народовладдя, права і свободи людини і громадянина.

У цілому метод конституційного права характеризується:

1) загальним характером;

2) максимально високим юридичним рівнем;

3) імперативним характером;

4) універсальним характером;

5) установчим характером;

6) поєднанням прямого та опосередкованого регулювання.

На основі проведеного аналізу предмета і методів конституційно-правового регулювання можна сформулювати визначення галузі конституційного права України як провідної галузі національного права України, що являє собою систему правових норм, які регулюють базові суспільні відносини, що виникають у різних сферах життєдіяльності суспільства, закріплюючи при цьому належність публічної влади, засади Ті організації та форми здійснення, а також: невід 'ємні права і свободи людини і громадянина, права інститутів громадянського суспільства та їхні гарантії.

У системі національного права України конституційне право посідає особливе, провідне місце, що обумовлено такими чинниками:

1) особливим предметом правового регулювання - конституційне право регулює базові, визначальні суспільні відносини, що виникають з організацією і здійсненням публічної влади;

2) джерелом галузі конституційного права є Конституція України - Основний Закон держави, положення якого - вихідні для всіх інших галузей права України;

3) конституційне право закріплює засади конституційного ладу України - принципи, що мають визначальне значення для всіх галузей права України;

4) конституційне право закріплює невід'ємні права і свободи людини і громадянина, що визначають зміст прав і свобод, встановлених нормами інших галузей права України;

5) конституційно-правові норми встановлюють систему, основи організації та діяльності органів державної влади й місцевого самоврядування, визначаючи цим вихідні положення для адміністративного, муніципального та інших галузей права, норми яких регулюють окремі питання діяльності органів державної влади й місцевого самоврядування;

6) закріплюючи багатоманітність форм власності, свободу економічної діяльності, рівний захист суб'єктів права власності, визначаючи коло суб'єктів права власності на землю, конституційне право цим установлює основи цивільного, земельного, господарського та інших галузей права України;

7) конституційне право встановлює ієрархію нормативно-правових актів, регулює сам процес нормотворення.

Слід підкреслити, що конституційне право не поглинає і не об'єднує інші галузі права України, воно лише встановлює для них підмурів'я, основоположні принципи, тоді як норми інших галузей деталізують і конкретизують приписи конституційно-правових норм.

2. Система галузі конституційного права України. Конституційно-правові норми і конституційно-правові інститути

Поняття і елементи системи галузі конституційного права; конституційно-правові норми та їхні особливості; конституційно-правові інститути.

Система галузі конституційного права України - це її внутрішня побудова, що характеризується єдністю і взаємодією елементів цієї системи, до яких належать конституційно-правові норми та конституційно-правові інститути.

Конституційно-правова норма - це загальнообов'язкове правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою з метою охорони та регулювання суспільних відносин, які становлять предмет галузі конституційного права.

Конституційно-правові норми характеризуються загальними рисами, притаманними всім видам правових норм, зокрема: а) вони виступають регулятором суспільних відносин; б) встановлюють загальнообов'язкові правила поведінки; в) мають формально визначений характер; г) мають письмову, документальну форму, містяться в нормативно-правових актах; г) їх виконання забезпечується примусовою силою держави.

Водночас, конституційно-правовим нормам властиві й деякі специфічні риси. Так, від інших правових норм вони відрізняються:

1) змістом, оскільки регулюють особливе коло суспільних відносин, що становлять предмет галузі конституційного права України;

2) установчим характером приписів, що містяться в цих нормах,- вони визначають систему органів державної влади, встановлюють форму правових актів (закони, укази, постанови, розпорядження), порядок їх прийняття і оприлюднення тощо;

3) джерелами, в яких вони виражені,- найважливіші норми закріплені в Конституції України і мають найвищу юридичну силу;

4) особливостями структури, оскільки для них не є характерною класична тричленна структура (гіпотеза, диспозиція і санкція). Так, деякі конституційно-правові норми взагалі мають лише диспозицію, наприклад, «Україна є республікою» (ст. 5 Конституції України), інші - диспозицію і гіпотезу, наприклад, «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України» (ст. 32 Конституції України), а санкція міститься лише в окремих конституційно-правових нормах, наприклад, «Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину» (ст. 111 Конституції України);

5) особливостями кола суб'єктів, відносини між якими вони регулюють;

6) ступенем визначеності приписів - значна частина конституційно-правових норм має загальнорегулятивний характер (нор-ми-принципи, норми-декларації, норми-дефініції, норми-програми, норми-роз'яснення, норми-довідки тощо). Зокрема, багато норм загальнорегулятивного характеру міститься в Преамбулі та розділі І Конституції України: «Україна є унітарною державою» (ст. 2); «В Україні існує єдине громадянство» (ст. 4); «В Україні визнається і діє принцип верховенства права» (ст. 8). Подібні норми характеризуються також особливим механізмом реалізації - внаслідок їх реалізації виникають не конкретні, а загальні правові відносини або правові стани (стан громадянства, статус Автономної Республіки Крим у складі України тощо).

Конституційно-правові норми з метою вивчення їх особливостей та ефективного застосування класифікуються за різними підставами (схема 2):

1. За змістом, тобто залежно від того, які сфери суспільних відносин, що становлять предмет галузі конституційного права, вони регулюють. Відповідно вирізняють норми, які закріплюють засади конституційного ладу України, основи правового статусу

норми, що закріплюють засади конституційного ладу; норми, що закріплюють основи

правового статусу людини і громадянина; норми, що закріплюють систему органів державної влади тощо.

за ступенем визначеності припису:диспозитивні і імперативні

за призначенням у механізмі правового регулювання: матеріальні і процесуальні.

за характером припису,що міститься в нормі: уповажуючі, зобов'язальні і заборонювальні

Класифікація 2 - конституційно-правових норм, - // - людини і громадянина, систему органів державної влади, територіальний устрій України тощо.

2. За юридичною силою вирізняють норми, що містяться в Конституції та законах України, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, актах органів місцевого самоврядування тощо.

3. За ступенем визначеності припису, що міститься в нормі, вирізняють диспозитивні та імперативні конституційно-правові норми. Диспозитивні - це такі норми, які надають суб'єктам можливість вільного вибору виду поведінки на їх розсуд. Наприклад: «Президент України створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби» (п. 28 ст. 106 Конституції України). Імперативні норми, навпаки, передбачають чітко визначену поведінку суб'єктів за відповідних обставин: «Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин - на інший період» (ч. 1 ст. 96 Конституції України).

4. За призначенням у механізмі правового регулювання конституційно-правові норми поділяються на матеріальні та процесуальні. Матеріальні норми передбачають вплив на суспільні відносини безпосереднім правовим регулюванням. Вони визначають структуру і порядок утворення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, встановлюють правовий статус людини і громадянина тощо. Наприклад, «органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території» (ч. 1 ст. 144 Конституції України). Процесуальні норми визначають форми, в яких реалізуються матеріальні конституційно-правові норми: «рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування» (ч. 2 ст. 84 Конституції України).

5. За часом дії конституційно-правові норми поділяються на тимчасові та постійні. Тимчасові норми містяться в актах тимчасової дії, у перехідних положеннях Конституції України тощо. Приміром, у п. 10 розділу XV Конституції України йдеться: «до прийняття законів, що визначають особливості здійснення виконавчої влади в містах Києві та Севастополі відповідно до статті 118 цієї Конституції, виконавчу владу в цих містах здійснюють відповідні державні адміністрації». Постійні конституційно-правові норми не мають визначеного строку дії: «Конституція України має найвищу юридичну силу» (ст. 8 Конституції України).

6. За територією дії розрізняють конституційно-правові норми, що діють на території України, Автономної Республіки Крим чи окремих адміністративно-територіальних одиниць.

Крім цього, конституційно-правові норми класифікуються за

характером припису, що міститься в нормі (уповажливі, зобов'язальні, заборонювальні), їхнім функціональним спрямуванням (регулятивні, охоронні) тощо.

Конституційно-правовий інститут - це відносно самостійний відокремлений комплекс конституційно-правових норм, що регулюють у межах галузі конституційного права певну сферу або групу однорідних суспільних відносин. Конституційно-правові інститути суттєво відрізняються між собою кількістю правових норм, предметом правового регулювання тощо. В сучасній літературі, з позицій системного підходу, виокремлюють три різновиди конституційно-правових інститутів (схема 3): загальні (генеральні), головні та початкові.

Загальні конституційно-правові інститути мають комплексний характер і складають значні масиви правових норм, які регулюють великі сфери (або кілька сфер) суспільних відносин. Загальні інститути об'єднують норми, що можуть суттєво відрізнятися

Головні і Початкові - Інститут основ правового статусу людини і громадянина, Інститут громадянства, Інститут втрати- громадянства

Види конституційно-правових інститутів. Між собою як за предметом, так і за характером впливу на суспільні відносини. До них відносять такі інститути:

1) загальних засад конституційного ладу України;

2) основ правового статусу людини і громадянина;

3) прямого волевиявлення (вибори, референдум);

4) конституційної системи органів державної влади;

5) територіального устрою України;

6) конституційно-правових основ місцевого самоврядування. Головні конституційно-правові інститути в межах загальних

інститутів об'єднують правові норми, що регулюють певні групи однорідних суспільних відносин. Вони виступають структурними підрозділами загальних інститутів і, на відміну від них, характеризуються вужчою предметною і функціональною спеціалізацією. Наприклад, до загального конституційно-правового інституту основ правового статусу людини і громадянина входять такі головні інститути: громадянства України, принципів правового статусу людини і громадянина, основних прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, гарантій основних прав і свобод, правового статусу іноземців в Україні, політичного притулку.

Початкові конституційно-правові інститути (субінститути) в межах головних інститутів об'єднують кілька правових норм, що регулюють окрему групу суспільних відносин. Наприклад, до головного інституту громадянства України входить початковий інститут втрати громадянства України.

3. Конституційно-правові відносини та їхні особливості

Поняття і особливості конституційно-правових відносин; підстави виникнення, зміни та припинення конституційно-правових відносин; класифікація конституційно-правових відносин.

Конституційио-правові відносини - це суспільні відносини, врегульовані конституційно-правовими нормами, тобто відносини, суб'єкти яких наділяються взаємними правами і обов'язками згідно з приписами конституційно-правових норм. За змістом це найважливіші для забезпечення життєдіяльності суспільства відносини, спрямовані на здійснення народовладдя, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, які після врегулювання їх нормами конституційного права набувають характеру конституційно-правових. Саме в рамках конституційно-правових відносин приписи конституційно-правових норм втілюються у поведінку суб'єктів конституційного права.

Конституційно-правові відносини характеризуються рисами як спільними для всіх видів правовідносин, так і специфічними, притаманними лише цьому виду правовідносин.

Так, конституційно-правові відносини мають єдину для всіх правовідносин структуру - об'єкт, суб'єкт і зміст (суб'єктивні права та юридичні обов'язки), а їхня специфіка пов'язана:

по-перше, з їх змістом - вони виникають в особливій сфері суспільних відносин (відносини владарювання), які є предметом конституційного права й пов'язані зі здійсненням публічної влади та реалізацією прав і свобод людини;

по-друге, з особливостями об'єкта, суб'єкта та характером юридичних зв'язків між суб'єктами цих відносин.

Об'єкт конституційно-правового відношення - це явище, матеріальна чи нематеріальна (духовна) реальність, із приводу якої виникає суспільний стосунок, що регулюється конституційно-правовою нормою. Об'єкти конституційно-правових відносин виступають.їх необхідним структуротвірним елементом, вони забезпечують зв'язок між суб'єктами і ними можуть виступати різноманітні явища - дії, матеріальні та нематеріальні блага. Наприклад, Конституція України до їх переліку відносить: народний і державний суверенітет, державну територію, державну символіку, українську мову, політичну та ідеологічну багатоманітність, землю, державний бюджет тощо. Специфічним об'єктом конституційно-правових відносин є публічна влада. Питання влади (застосування влади чи захисту від влади) тією чи іншою мірою зачіпають інтереси практично всіх суб'єктів конституційно-правових відносин. Об'єктом конкретних конституційно-правових відносин частіше всього виступають певні дії, що набувають відповідного оформлення. Наприклад, згідно зі ст. 88 Конституції України Верховна Рада України обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України, і відповідні дії Верховної Ради України оформлюються постановами.

Суб'єкти конституційно-правових відносин - це особи, спільноти людей, органи, організації тощо, які згідно з приписами конституційно-правових норм є носіями суб'єктивних юридичних прав і обов'язків. Суб'єктами конституційного права зазначені особи, організації тощо можуть стати лише за умови їхньої право-суб'єктності, яка містить правоздатність і дієздатність.

Правоздатність - це обумовлена конституційно-правовою нормою здатність суб'єкта конституційно-правового відношення мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Правоздатність фізичної особи в конституційно-правовій сфері настає від моменту її народження і припиняється після її смерті.

Дієздатність - це обумовлена конституційно-правовою нормою здатність суб'єкта конституційно-правового відношення своїми діями набувати і здійснювати суб'єктивні права та юридичні обов'язки. У повному обсязі дієздатність фізичної особи в конституційно-правовій сфері виникає з досягненням нею 18 років. В окремих випадках закон передбачає деякі винятки. Так, наприклад, зміна громадянства дітей у разі зміни громадянства їхніх батьків, а також у разі усиновлення, може відбуватися тільки за згодою дітей, які досягли 15 років (ст. 16 Закону України «Про громадянство України»); засновниками молодіжних і дитячих громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які також досягли 15-річ-ного віку (ст. 11 Закону України «Про об'єднання громадян»).

Коло суб'єктів конституційно-правових відносин є досить специфічним і характеризує особливість таких відносин щодо інших видів правовідносин. Так, суб'єктами конституційно-правових відносин можуть бути:

1) фізичні особи - громадяни, іноземці, біпатриди (особи, які мають два громадянства), апатриди (особи без громадянства);

2) спільноти (колективи) людей - народ України, територіальні громади, населення адміністративно-територіальних одиниць (областей, Автономної Республіки Крим, районів);

3) Українська держава в цілому;

4) Автономна Республіка Крим - невід'ємна складова частина України, що має автономний статус;

5) органи державної влади України та їхні посадові особи;

6) органи місцевого самоврядування та їхні посадові особи;

7) кандидати в депутати, кандидати у Президенти України, кандидати на посади сільських, селищних, міських голів;

8) народні депутати України;

9) депутати місцевих рад;

8) збори виборців;

9) депутати представницьких органів місцевого самоврядування, сільські, селищні, міські голови;

9) органи та посадові особи Верховної Ради України;

10) виборчі комісії;'

11) об'єднання громадян - політичні партії, громадські організації, профспілки, релігійні об'єднання;

12) органи самоорганізації населення, загальні збори громадян за місцем проживання тощо.

Деякі із зазначених суб'єктів можуть виступати як носії прав та обов'язків, передбачених приписами лише конституційно-правових норм, тобто вони не можуть бути учасниками правовідносин, що виникають внаслідок реалізації інших видів норм національного права України (наприклад, збори виборців, народ України, збори громадян за місцем проживання тощо).

Досить складним є питання щодо конституційної правосуб'єкт-ності юридичної особи - одного з основних суб'єктів приватного (цивільного) права. Це поняття не міститься в Конституції України, але передбачене деякими джерелами конституційного права, наприклад, Законом України «Про Конституційний Суд України».

У Цивільному кодексі України під юридичною особою розуміється організація, створена і зареєстрована в установленому законом порядку (ст. 80). При цьому згідно зі ст. 81 Цивільного кодексу України юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. До останніх відносять організації, створені розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Цей статус можна було б, на думку автора, надати територіальним громадам, Автономній Республіці Крим, Українській державі в цілому. Аналізуючи суб'єктний склад конституційно-правових відносин, слід підкреслити, що їхньою важливою особливістю є нерівноправність суб'єктів. Ця обставина обумовлена тим, що в конституційно-правових відносинах (особливо в конкретних) діє принцип влади і підпорядкування, тобто одні із суб'єктів виступають управомоченою стороною, інші - зобов'язаною. Водночас один і той самий суб'єкт конституційного права в різних конституційно-правових відносинах може виступати одночасно як управомоченою, так і зобов'язаною (підпорядкованою) стороною. Наприклад, у випадках, коли людина виступає суб'єктом конституційних прав і свобод, вона може вимагати від держави відповідних гарантій реалізації цих прав і свобод. І, навпаки, держава вимагає від людини виконання її конституційних обов'язків.

Зміст конституційно-правових відносин характеризується складною структурою. Умовно в конституційно-правовому відношенні вирізняють юридичний (суб'єктивні права та юридичні обов'язки) і матеріальний (фактична поведінка суб'єктів) зміст. При цьому в конкретних конституційно-правових відносинах.

суб'єктивне право учасників конституційно-правових відносин -це їхня, гарантована конституційно-правовою нормою, можливість вільно діяти в певних, визначених нормою межах, а юридичний обов'язок - установлена конституційно-правовою нормою вимога діяти певним, чітко визначеним чином або утриматися від здійснення певних дій.

Юридичний зміст загальних конституційно-правових відносин виявляється через конституційно-правовий статус їх суб'єктів. При цьому конституційно-правові норми не містять конкретного переліку суб'єктів і не індивідуалізують їхні взаємні права та обов'язки. Для таких відносин характерним є особливий механізм реалізації їх суб'єктами своїх прав та обов'язків. Так, у значній частині цих відносин права та обов'язки суб'єктів реалізуються не безпосередньо, а через інші правовідносини, що виникають внаслідок реалізації різних видів правових норм і мають конкретний характер.

Виникнення конкретних конституційно-правових відносин пов'язане з юридичними фактами, які приводять у дію конституційно-правову норму.

Юридичні факти - це конкретні життєві обставини, з якими конституційно-правові норми пов'язують виникнення, зміну або припинення конституційно-правових відносин. Юридичні факти формулюються у гіпотезах конституційно-правових норм і залежно від їх зв'язку з індивідуальною волею суб'єкта поділяються

на дві групи: події та дії.

Події - це юридичні факти, що не залежать від волі суб'єктів (наприклад, досягнення громадянином України вісімнадцятирічного віку згідно зі ст. 70 Конституції України є підставою виникнення правовідносин з реалізації активного виборчого права).

Дії - це юридичні факти, що залежать від волі та свідомості суб'єктів конституційно-правових відносин. Під кутом зору законності дії поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірні дії зумовлюють виникнення у суб'єктів прав та обов'язків, передбачених конституційно-правовими нормами. При цьому правомірні дії також поділяються на дві групи: юридичні акти і юридичні вчинки. Юридичні акти - це правомірні дії, що здійснюються суб'єктами з метою вступу їх у певні конституційно-правові відносини, а юридичні вчинки - це правомірні дії, що безпосередньо не спрямовані на виникнення, припинення або зміну конституційно-правових відносин, але тягнуть за собою такі наслідки.

Неправомірні дії - це юридичні факти, що суперечать вимогам конституційно-правових норм. Вони можуть стати підставою для притягнення відповідних посадових осіб та органів публічної влади до відповідальності.

При цьому доцільно звернути увагу на те, що порушення конституційно-правових норм може тягти за собою як конституційно-правову (конституційну) відповідальність, так і відповідальність, передбачену іншими галузями права (кримінальним, адміністративним, цивільним). Наприклад, згідно зі ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності й територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Порушення громадянами України вимог цієї конституційно-правової норми тягне за собою адміністративну або кримінальну відповідальність.

Класифікація конституційно-правових відносин (схема 4) здійснюється за різними підставами:

1. За змістом вони поділяються на такі групи:

- відносини, що виникають із закріпленням засад конституційного ладу України. Це, наприклад, відносини, що характеризують народовладдя, форму держави, поділ влади, верховенство права, принципи взаємовідносин людини і держави тощо;

- відносини, що виникають із закріпленням та охороною конституційно-правового статусу людини і громадянина (громадянство, конституційні права і свободи, їхні гарантії тощо);

- відносини, що виникають у процесі народного волевиявлення (вибори, референдум);

- відносини, що виникають у процесі організації та функціонування системи органів державної влади;

- відносини, що виникають у процесі встановлення територіального устрою України і відносини між Україною в цілому та її складовими частинами;

- відносини, що виникають у процесі організації та функціонування місцевого самоврядування.

2. Залежно від характеру взаємовідносин суб'єктів їх поділяють на загальні, конкретні конституційно-правові відносини та конституційно-правові стани.

Загальний або конкретний характер конституційно-правових відносин зумовлений характером відповідних норм конституційного права. Так, реалізація конституційно-правових норм загальнорегулятивного характеру (норм-принципів, норм-декларацій, норм-дефініцій тощо) приводить до виникнення конституційно-правових відносин загального характеру, якими не визначаються конкретні суб'єкти відносин, їхні взаємні права та обов'язки (ці питання деталізуються в чинному законодавстві та в конкретних правовідносинах). Це, зокрема, стосується декларованих Конституцією України принципів народного суверенітету (ст. 5), поділу влади (ст. 6). Зазначені відносини регулюються нормами конституційного права в головних рисах.

Інколи виокремлюють особливий різновид загальних конституційно-правових відносин - конституційні стани, себто такі відносини, якими визначаються конкретні суб'єкти. А права та обов'язки цих суб'єктів чітко не встановлено, наприклад, стан громадянства або статус Автономної Республіки Крим у складі України.

Для конкретних конституційно-правових відносин характерним є наявність чітко визначених сторін і визначені взаємовідносини між ними. На відміну від загальних конституційно-правових відносин вони регулюються нормами конституційного права в повному обсязі.

4. Відповідальність у конституційному праві

Поняття конституційно-правової відповідальності; суб 'єкти конституційно-правової відповідальності; форми та підстави конституційно-правової відповідальності.