Загальна характеристика конституційного права

3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років (ценз осілості).

Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті.

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки від моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства,- на три роки від моменту одержання дозволу на проживання в Україні;

4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні.

Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні;

5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

6) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

Прийняття до громадянства України дітей, які проживають в Україні та один із батьків яких або опікун чи піклувальник має дозвіл на постійне проживання в Україні, здійснюється за спрощеною процедурою - від них не вимагається визнання і дотримання Конституції України та законів України, безперервного проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років, отримання дозволу на постійне проживання в Україні, володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування та наявності законних джерел існування.

Вимоги щодо безперервного проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років, отримання дозволу на постійне проживання в Україні, володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування та наявності законних джерел існування не поширюються також і на осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, і на осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України.

Закон також установлює перелік осіб, які не приймаються до громадянства України. До них, зокрема, належать особи, які:

1) вчинили злочин проти людства чи здійснювали геноцид;

2) засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

3) вчинили на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином.

4. Внаслідок поновлення у громадянстві. Поновлення у громадянстві України здійснюється реєстрацією громадянами України осіб, які після припинення громадянства України не набула іноземного громадянства і подали заяву про поновлення у громадянстві України, а також осіб, які після припинення громадянства України набули іноземне громадянство, повернулися в Україну на постійне проживання і подали заяву про поновлення у громадянстві України.

При цьому у громадянстві України не поновлюються особи, які втратили громадянство України через те, що вони набули громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів.

5. Внаслідок усиновлення.

6. Внаслідок установлення над дитиною опіки чи піклування.

7. Внаслідок установлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки.

Передбачені пункгами 5-7 ч. 1 ст. 9 Закону України «Про громадянство України» підстави набуття громадянства України (в разі усиновлення дитини громадянами України або встановлення над нею опіки чи піклування громадян України або встановлення опіки над іноземцями чи особами без громадянства, які визнані судом недієздатними та проживають в Україні на законних підставах) є прикладами натуралізації за законом.

Діти, усиновлені громадянами України, стають громадянами України від моменту набрання чинності рішенням про усиновлення, незалежно від того, проживають вони постійно в Україні чи за кордоном. При ньому не має значення, чи обидва подружжя -усиновителі є громадянами України, чи лише один із них. Подібне правило діє і у випадках установлення над дитиною опіки чи піклування та встановлення опіки над особою, яка визнана судом недієздатною.

8. З огляду на перебування у громадянстві України одного чи обох батьків дитини.

9. Внаслідок установлення батьківства.

У вирішенні питання щодо набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років слід мати на увазі, що це може відбуватися лише за їхньою згодою.

10. За іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Такими підставами можуть бути, наприклад, оптація (вільний вибір громадянства тієї чи іншої держави в разі з переходу частини території від однієї держави до іншої або проголошення частини території колишньої держави новою незалежною державою) або трансферт (перехід частини території супроводжується зміною громадянства без права вибору).

Підстави припинення громадянства України. Стаття 17 Закону України «Про громадянство України» передбачає такі підстави припинення громадянства України (схема 15):

1. Внаслідок виходу з громадянства України (депатріація). Вихід із громадянства України здійснюється за ініціативою особи, яка виїхала на постійне проживання за кордон і подала відповідне клопотання на ім'я Президента України.

З метою скорочення випадків апатризму Закон передбачив умову, за якої допускається вихід із громадянства України, - якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України. Крім того, передбачено випадки, коли вихід із громадянства України не допускається - якщо особу, яка клопоче про вихід із громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності й підлягає виконанню.

2. Внаслідок втрати громадянства України. Під втратою громадянства звичайно розуміють автоматичне припинення громадянства за певних умов. Закон України «Про громадянство України» (ст. 19) передбачає, що громадянство України втрачається:

1) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави.

Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевиявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув громадянство іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує наявність набуття ним іноземного громадянства, крім випадків, якщо:

а) діти за народження одночасно з громадянством України набувають також громадянство іншої держави;

б) діти, які є громадянами України і усиновлені іноземцем, набувають громадянство усиновителя;

в) громадянин України автоматично набув громадянство іншої держави внаслідок одруження з іноземцем;

г) згідно із законодавством іншої держави її громадянство надано громадянинові України автоматично без його добровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави;

. 2) якщо іноземець набув громадянство України і не подав у порядку, передбаченому ч. 5 ст. 8, п. 2 ч. 2 ст. 9 та ч. 2 ст. 10 цього Закону, документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

3) якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

4) якщо особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

5) якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

За всіх зазначених обставин, окрім випадків, коли особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, громадянство України не втрачається, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства.

Від втрати громадянства слід відрізняти позбавлення громадянства, тобто примусове позбавлення громадянства особи, яка набула його за народженням (денаціоналізація), або примусове позбавлення громадянства натуралізованої особи {денатуралізація). Конституція України (ст. 25) та Закон України «Про громадянство України» (ст. 2) забороняють позбавляти громадянства України.

3. За підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Як і за набуття громадянства України, до них можна віднести такі підстави, як оптація або трансферт.

Закон України «Про громадянство України» передбачає також можливість скасування рішення про оформлення набуття громадянства України у випадках, якщо особа набула громадянство за територіальним походженням або її було поновлено у громадянстві України обманом, внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути громадянства України.

У разі зміни громадянства батьків, внаслідок якої обоє або один із них виходять із громадянства України, може змінитися відповідно і громадянство їхніх дітей.

Так, якщо дитина виїхала разом із батьками на постійне проживання за кордон та батьки виходять із громадянства України, за клопотанням одного з батьків разом із батьками з громадянства України може вийти й дитина.

Якщо один із батьків виїхав разом із дитиною на постійне проживання за кордон і виходить із громадянства України, а інший залишається громадянином України, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням. Якщо один із батьків виїхав разом із дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а інший є іноземцем та особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням. Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон і її батьки вийшли з громадянства України, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків. Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов із громадянства України, а інший є громадянином України, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням про це того з батьків, який вийшов із громадянства України. Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов із громадянства України, а інший є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням того з батьків, який вийшов із громадянства України. Дитина, яка набула за народженням громадянство України, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків незалежно від місця проживання дитини. Дитина, яка усиновлена подружжям, один з якого є громадянином України, а інший є іноземцем, може вийти з громадянства України за клопотанням усиновителя, який є іноземцем. Дитина, усиновлена іноземцями чи особами без громадянства, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з усиновителів.

Повноваження органів та організацій, які беруть участь у] вирішенні питань громадянства. У вирішенні питань громадянства беруть участь такі органи та організації (схема 16):

1. Президент України: ухвалює рішення і видає укази відповідно до Конституції України і Закону України «Про громадянство України»; визначає порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства та виконання ухвалених рішень; затверджує Положення про Комісію при Президентові України з питань громадянства.

2. Комісія з питань громадянства при Президенті України: розглядає заяви про прийняття до громадянства України, вихід із громадянства України та подання про втрату громадянства України і вносить пропозиції Президентові України щодо задоволення цих заяв і подань; повертає документи про прийняття до громадянства України чи про вихід із громадянства України уповноваженому центральному органу виконавчої влади з питань громадянства або Міністерству закордонних справ України для їх оформлення відповідно до вимог чинного законодавства України; контролює виконання рішень, ухвалених Президентом України з питань громадянства.

постановляє рішення і видас укази про прийняття до громадянства України і про припинення громадянства України

визначає порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства та виконання ухвалених рішень затверджує Положення про Комісію при Президентові України з питань громадянства.

КОМІСІЯ ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ З ПИТАНЬ ГРОМАДЯНСТВА

контролює виконання рішень, ухвалених Президентом України з питань громадянства

розглядає заяви про приинятгя до громадянства України,, вихід із громадянства України та подання про втрату громадянства України і вносить пропозиції Президентові України щодо задоволення цих заяв і подань, повертає документи про приинятгя до громадянства України чи про вихід із громадянства України уповноваженому центральному органу виконавчої влади з питань громадянства або Міністерству закордонних справ України для їх оформлення відповідно до вимог чинного законодавства України.

Органи та організації, які беруть участь у вирішенні питань громадянства.

3. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи:.

1) приймають заяви разом із необхідними документами щодо прийняття до громадянства України та виходу з громадянства України, перевіряють правильність їх оформлення, відсутність підстав, за наявності яких особа не приймається до громадянства України, а також підстав, за наявності яких не допускається вихід з громадянства України, і разом зі своїм висновком надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;

2) готують подання про втрату особами громадянства України та разом із необхідними документами надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;

3) приймають рішення про оформлення набуття громадянства України особами за підставами, передбаченими пунктами 1, 2, 4-Ю ст. 6 Закону України «Про громадянство України», а саме:

за народженням;

за територіальним походженням;

внаслідок поновлення у громадянстві;

внаслідок усиновлення;

внаслідок установлення над дитиною опіки чи піклування;

внаслідок установлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

з огляду на перебування у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

внаслідок установлення батьківства;

за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

4) скасовують прийняті ними рішення про оформлення набуття громадянства України у випадках,

якщо особа набула громадянство України за територіальним походженням чи була поновлена у громадянстві України обманом, унаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути громадянства України;

5) виконують рішення Президента України з питань громадянства;

Згідно з Указом Президента України від 27 березня 2001 р. № 215/2001 «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство України» функції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства покладені на Міністерство внутрішніх справ України.

6) видають особам, які набули громадянство України, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України (для осіб віком до 16 років), тимчасові посвідчення громадянина України, проїзні документи дитини, довідки про припинення громадянства України;

7) вилучають в осіб, громадянство України яких припинено, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України, тимчасові посвідчення громадянина України, паспорти громадянина України для виїзду за кордон, проїзні документи дитини;

8) ведуть облік осіб, які набули громадянство України та припинили громадянство України. 14 червня 2002 р. згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 844 у складі Міністерства внутрішніх справ України було утворено Державний департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, який відповідно до покладених на нього завдань вирішує такі питання громадянства:

1) готує документи з питань набутгя/припинення громадянства України на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;

2) забезпечує виконання рішень Президента України з питань громадянства;

3) приймає у передбачених законом випадках рішення про оформлення набуття громадянства України;

4) веде облік осіб, які набули/припинили громадянство України;

5) організовує віщання громадянам України паспортних документів. 4. Міністерство закордонних справ України, дипломатичні

представництва і консульські установи України здійснюють повноваження, покладені на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи щодо осіб, які постійно проживають за кордоном.

3. Основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина

Права, свободи та обов'язки людини і громадянина; основні права свободи та обов 'язки людини і громадянина: поняття, властивості, види.

Ядром, системотвірним елементом правового статусу людини і громадянина є права, свободи та обов'язки людини і громадянина.

У правах, свободах та обов'язках не лише фіксуються стандарти поведінки, які вважаються обов'язковими, корисними, доцільними для нормальної життєдіяльності суспільства, а й розкриваються основні принципи взаємовідносин держави і особи¹.

Права людини - це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид і міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних і духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.

Поняття «права людини» складне й багатогранне, це - категорія не лише юридична, а й філософська, політична, моральна. Для кращого розуміння сутності цього поняття слід звернути увагу на такі його аспекти:

1) права з'являються у людини від моменту народження як невід'ємні умови фізичного і соціального існування та розвитку і, водночас, як засіб і мета життя, незалежно від того, усвідомлюються вони людиною чи ні;

2) за змістом права людини - це такі її соціальні можливості, які пов'язані з конкретно-історичними умовами; об'єктивно обумовлені досягнутим економічним і культурним рівнем життя суспільства, вони виявляють сукупність потреб, задоволення яких сприяє забезпеченню людині певного стандарту життя, характерного для конкретного суспільства. Тому законодавець не може штучно змінювати обсягу прав і свобод: непомірне розширення меж реальних можливостей людини призведе до фіктивного характеру прав людини і, навпаки, свавільне обмеження прав призводить до дезінтеграції функцій соціальної системи;

3) права людини - це категорія можливої поведінки людини; їх реалізація залежить від бажання конкретної людини, а держава не може і не повинна примушувати до використання прав. Водночас нормальне функціонування сучасного демократичного суспільства неможливе без використання його членами своїх прав і свобод. Ось чому держава не може обмежуватись юридичною фіксацією прав людини, вона повинна їх забезпечити (гарантувати) не тільки правовими, а й економічними, політичними та культурними засобами;

4) права людини мають універсальний характер, неподільні, взаємопов'язані та взаємообу'мовлені, вони є надбанням кожної щодини. Британська енциклопедія визначає їх таким чином: «Права належать індивідові, оскільки він є людиною. Вони співвідносяться з широким континуумом цінностей, що універсальні за своїм характером і в деяких значеннях однаково притаманні всім чюдським істотам»\

Поняття «свобода» в його суб'єктивному значенні тотожне поняттю «суб 'єктивне право», і його застосування пояснюється історичними чинниками. Водночас у юридичній літературі звертається увага на те, що поняття «свобода» більшою мірою пов'язане з характеристикою таких правочинів особи, які визначають сферу її самостійності, захисту від втручання в її внутрішній світ (свобода думки і слова, свобода світогляду і віросповідання тощо). Своєю чергою, поняття «право» передбачає для реалізації соціальних можливостей особи, які становлять його зміст, здійснення певних дій чи послуг з боку держави або правочинів особи на участь у діяльності певних структур².

Забезпечуючи права і свободи людини держава, своєю чергою, вимагає від неї певної поведінки, що формулюється в системі юридичних обов'язків.

Обов'язок - це об'єктивно обумовлена вимога держави до особи діяти чітко визначеним у законі чином або утриматися від здійснення певних дій.

Обов'язок характеризується такими рисами:

1) на відміну від суб'єктивного права, юридичний обов'язок -це категорія необхідної поведінки людини, його реалізація не повинна обумовлюватися бажанням людини;

2) обов'язок - це завжди певне обмеження прав людини. Людина повинна коритися певним правилам, щоб у здійсненні своїх прав і свобод не завдавати шкоди іншим людям. Необхідність установлення обов'язків прямо передбачається міжнародно-правовими документами. Так, наприклад, у ч. З ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права йдеться, що право людини на вільне вираження свого погляду пов'язане з певними обмеженнями, які, однак, мають установлюватися законом та бути необхідними:

а) для поважання прав і репутації інших осіб;

б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення.

Стаття 20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає заборону пропаганди війни, виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті.

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (ст. 4) допускається можливість обмеження в національному законодавстві прав, закріплених у пакті, але лише таких, що визначаються законом, і лише постільки, поскільки це є сумісним із природою зазначених прав, і тільки з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві;

3) виконання обов'язку забезпечується спеціальним механізмом, який має держава. За невиконання обов'язку держава встановлює юридичну відповідальність.

Правовий статус особи визначається всім обсягом прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, які закріплюються різними галузями національного права України. Водночас основи правового статусу особи (конституційний статус особи) визначають лише права, свободи та обов'язки людини і громадянина, які отримали конституційне закріплення і, завдяки цьому, називаються основними правами, свободами та обоє 'язками людини і громадянина.

Основні права і свободи людини і громадянина - це закріплені в Конституції України невід'ємні права і свободи людини і громадянина, що належать їм від народження чи завдяки наявності у них громадянства України, гарантуються Українською державою і становлять ядро правового статусу особи в Україні. Ці права і свободи характеризуються специфічними рисами, а саме:

1) вони життєво важливі та найбільшою мірою соціально значимі як для окремої людини, так і для суспільства в цілому і для держави. Значення основних прав і свобод для людини полягає в тім, що вони виступають необхідною передумовою її участі у вирішенні питань устрою та управління суспільством, забезпечення честі й гідності людини тощо.

Для суспільства й держави значимість основних прав і свобод людини і громадянина обумовлена тим, що їх реалізація забезпечує демократичний, соціальний та правовий характер Української держави;

2) вони не набуваються і не відчужуються за волевиявленням людини і громадянина, тобто належать кожному від народження;

3) їм притаманні особливі юридичні властивості та специфічний механізм реалізації, зокрема:

а) конституційні (основні) права і свободи становлять ядро павового статусу особи і покладені в основу всіх юридичних

поав, установлених іншими галузями права, які, з огляду на це, мають похідне значення стосовно до основних;

б) закріплюються за кожною людиною і за кожним громадянином;

в) мають загальний характер, тобто їх оо єм є однаковий для кожної людини і для кожного громадянина;

г) основні права і свободи мають особливу юридичну форму закріплення - вони фіксуються в Конституції України;

д) специфіка механізму їх реалізації пов'язана з тим. що на відміну від інших прав і свобод, які реалізуються в конкретних правовідносинах, основні права і свободи виступають передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері, постійного, невід'ємного права кожного учасника правовідносин.

Основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина становлять певну систему і класифікуються за різними підставами:

1) залежно від суб'єкта їх поділяють на права людини і права громадянина;

2) за черговістю їх включення до конституцій та міжнародно-правових документів -- на права першого, другого і третього покоління. Перше покоління включає проголошені буржуазними революціями (ХУІІ-ХУШ ст.) громадянські й політичні права, які отримали назву «негативних», себто таких, що виражають незалежність особистості від держави, позначають межі її втручання у сферу свободи індивідуума (право на життя, недоторканність житла, виборче право тощо).

Друге покоління стосується соціачьних, економічних і культурних прав, що дістали закріплення в міжнародно-правових документах і конституціях багатьох держав до середини XX ст. Цю групу прав інколи називають «позитивними», оскільки їх реалізація, на відміну від реалізації прав першої групи, вимагає «позитивного втручання» Держави, створення відповідних механізмів реалізації (право на працю, на відпочинок, на соціальне забезпечення, на освіту тощо).

До третього покоління відносять солідарні або колективні права, існування яких пов'язане з глобальними проблемами людства та які належать більше націям, народам чи територіальним громадам, ніж окремим індивідуумам (на мир, безпечне довкілля,

мовизначення, на місцеве самоврядування тощо). Становлення прав цієї групи почалося після Другої світової війни. підстави класифікації

економічні, екологічні, соціальні й культурні

Класифікація основних прав і свобод людини і громадянина

3) за генезою - на природні (природжені) та похідні від них;

4) за видом суб 'єкта - на індивідуальні та колективні;

5) за ступенем їх абсолютизації на такі, що підлягають обмеженню, і такі, що не підлягають законодавчому обмеженню;

6) за характером утворення на основні та додаткові. Найбільш поширеним в юридичній літературі критерієм клан

сифікації прав і свобод людини і громадянина є їхній зміст. Звичайно за змістом вони поділяються на три групи: особисті або

ОСНОВНІ ПРАВА І СВОБОДИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

громадянські права і свободи ; політичні права і свободи; економічні, екологічні, соціальні та культурні права і свободи'.

Особисті права і свободи розглядаються у правовій теорії та практиці як свобода людини приймати рішення незалежно від держави".

Духовна і фізична свобода людини від державного контролю історично сформувалася раніше від інших прав і свобод, а їхньою особливістю є те, що вони за суттю є природними правами людини і не пов'язані з належністю людини до громадянства України. Більшість із особистих прав і свобод мають абсолютний характер, тобто є не лише невід'ємними, а й такими, що не можуть бути обмежені.

Конституція України закріплює такі особисті права і свободи: право на життя та право на захист свого життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань (ст. 27); право на повагу до своєї гідності (ст. 28); право )іа свободу та особисту недоторканність і право невідкчадно знати про мотиви свого арешту або затримання, від моменту затримання захищати себе особисто і користуватися правовою допомогою захисника, оскаржити затримання в суді (ст. 29); право на недоторканність житла (ст. ЗО); право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); право на невтручання в особисте життя, право громадян України знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, право на спростування недостовірної інформації про себе і членів сім "і та право вимагати вилучення будь-якої інформації та на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32); свободу пересування, право вільного вибору місця проживання та право вільно залишати територію України, право громадян України в будь-який час повернутися в Україну (ст. 33); право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35); право на охорону здоров 'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров 'я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50); право на вільне (за взаємною згодою жінки і чоловіка) укладання иілюбу, охорона сім "і, дитинства, материнства і батьківства (ст. 51); право на судовий захист, право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися до міжнародних органів і установ, членом або учасником яких є Україна, право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55); право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи безді-яіьністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56); право знати свої права і обов 'язки (ст. 57); право на звільнення від відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (заборона зворотної сили закону) (ст. 58); право на правову допомогу (ст. 59); право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60); заборона повторного притягнення до юридичної відповідальності (ст. 61); право на презумпцію невинності та на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої безпідставним засудженням (ст. 62); право на звільнення від відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім`ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (гарантія проти самообвинувачення) та право на захист у суді (ст. 63).

Політичні права і свободи пов'язані з учасгю в суспільно-політичному житті, з формуванням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. їхньою важливою особливістю є те, що деякі конституційні особисті права і свободи людини і громадянина в юридичній літературі відносять до гарантій прав і свобод, вони адресовані лише громадянам України. Реалізуючи політичні права, громадяни України, асоційовані як Український народ -носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, беруть участь у здійсненні влади. Конституція України передбачає такі політичні права і свободи: право на свободу думки і свободу слова, на вічьне вираження своїх поглядів і переконань та право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширюваній інформацію (ст. 34); право на свободу об 'єднання у політичні партії та громадські організації, на участь у професійних спілках (сг. 36); право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, право обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування - виборче право (ст. 38); право рівного доступу до державної служби, а також: сіужби в органах місцевого самоврядування (ст. 38); право на свободу зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст. 39); право петицій, тобто право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (сг. 40).

Політичні права і свободи, як і особисті, інколи називають негативними, маючи на увазі те, що держава не зобов'язана вживати якихось позитивних дій для їх забезпечення, а повинна утриматися від зазіхань на права і свободи, які входять до цих двох груп, тобто вони розглядаються як свобода людини від держави, право людини на невтручання держави.

На відміну від особистих і політичних прав і свобод економіч-. ні, соціальні та культурні права і свободи є позитивними - їх забезпечення вимагає від держави певних дій.

Економічні, екологічні, соціальні, культурні права і свободи складають особливу групу прав і свобод людини і громадянина, вони пов'язані з концепцією соціальної держави та стосуються таких сфер життєдіяльності, як власність, трудові відносини, відпочинок, матеріальні та духовні потреби людини тощо. Економічні права забезпечують людині можливість вільно розпоряджатися основними факторами виробничої діяльності, яка складає основу існування та розвитку суспільства. Соціальні права забезпечують людині гідний рівень життя й соціальну захищеність, а культурні права сприяють Духовному розвитку людини, забезпечують її участь в економічному, соціальному і'культурному прогресі суспільства.

Конституція України фіксує такі економічні, соціальні, культурні права і свободи: право власності і право громадян України користуватися об'єктами права державної та комунальної власності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність (ст. 42); право на працю, на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, право на захист від незаконного звільнення та на своєчасне одержання винагороди за працю (ст. 43); право тих, хто працює, на страйк (ст. 44); право кожного, хто працює, на відпочинок (ст. 45); право громадян Украйні на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); право на освіту, право громадян України безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах і право громадян України, які належать до національних меншин, на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови (ст. 53); право громадян України на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності та на захист інтелектуальної власності (ст. 54).

Зміст кожного з цих основних прав і свобод розкривається у відповідних статтях Конституції України та деталізується в чинному законодавстві України.

Останнім часом у юридичній літературі дедалі більшого поширення набуває поділ прав і свобод людини і громадянина залежно від черговості їх включення до конституцій та міжнародно-правових документів на такі три групи:

1. Права першого покоління - громадянські й політичні права, Проголошені демократичними революціями ХУІІ-ХУІІІ ст. Ця група прав і свобод визначає вільний розвиток особи та можливості громадян брати участь в управлінні державними і суспільними справами, забезпечує особі незалежність і недоторканність, індивідуальну автономію та особисту свободу, захищає особу від будь-яких втручань та обмежень, що можуть порушити свободу. Реалізація цих прав не може залежати від рівня соціально-економічного розвитку країни та матеріальних ресурсів держави.

2. Права другого покоління - економічні, соціальні, культурні права і свободи. В їх основу покладено соціалістичні концепції, які виникли після Першої світової війни і вперше отримали закріплення в «радянських» конституціях, Конституції Німеччини 1919 р., Статуті ООН (1945 р.) та в Загальній декларації прав людини (1948 р.), де було зафіксовано найважливіші з цих прав і свобод. Реалізація прав і свобод цієї групи пов'язана з рівнем економічного розвитку та наявністю відповідних матеріальних ресурсів.

3. Права третього покоління (колективні або солідарні права) були проголошені після другої світової війни і являють собою права особи, які не пов'язані з її особовим статусом, а продиктовані її належністю до якої-небудь спільноти, де правам особи відведено провідне місце. Тобто, на відміну від прав і свобод першого і другого поколінь, які належать коленому індивідові, права третьої групи є одночасно правами людини і народів (право на мир, на якісну та безпечну продукцію, на безпечне довкілля тощо) .

Основні обов'язки людини і громадянина - це закріплені в Конституції України вимоги, які пред 'являються кожній людині та громадянинові, аби він діяв певним, чітко визначеним конституційною нормою чином (або утримувався від вчинення відповідних дій) для забезпечення інтересів суспільства, держави, інших людей і громадян; недотримання ж цих вимог тягне за собою юридичну відповідальність. Основні обов'язки є складовою частиною правового статусу особи і забезпечують нормальне функціонування держави та життєдіяльність суспільства.

Конституція України до основних обов'язків відносить: обов 'язок кожного не заподіювати шкоди природі, культурній

ОСНОВНІ ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним

збитки (ст. 66)

сплачувати податки і збори (ст. 67)

неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права

і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68)

ОСНОВНІ ОБОВ'ЯЗКИ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

захищати Вітчизну, незалежність і територіальну цілісність України, шанувати її державні

символи (ст. 65)

щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації

про свій майновий стан та доходи за минулий рік (ст. 67)

Основні обов'язки людини і громадянина

Крім того, Конституція України передбачає певні обов'язки, суб'єктами яких виступають лише громадяни України -- захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи (ст. 65); щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік (ст. 67).

Невиконання або неналежне виконання основних обов'язків тягне за собою юридичну відповідальність, вид і міра якої визначається відповідними законами України.

4. Гарантії прав і свобод людини і громадянина

Поняття гарантій прав і свобод людини і громадянина, національні механізми захисту прав і свобод людини і громадянина; види гарантій прав і свобод людини і громадянина, юридичні гарантії прав і свобод людини і громадянина; міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини і громадянина.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина - це умови та засоби, що забезпечують ефективну реалізацію прав і свобод кожною людиною і громадянином.

Найвищою гарантією прав і свобод людини і громадянина є конституційний лад України, заснований на неухильному дотриманні Конституції України та законів України, приписах природного права та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

Згідно з принципом гарантованості прав і свобод людини і громадянина закріплення найважливіших з них у Конституції України здійснюється одночасно з фіксацією відповідних гарантій як безпосередньо в статтях Конституції, так і в чинному законодавстві.

Суб'єктом, на якого покладаються обов'язки щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, є держава. Роль держави як головного гаранта прав і свобод людини і громадянина випливає зі змісту статей 3, 22, 42, 49, 51, 53 та інших статей Конституції України, і ця функція реалізується за допомогою різних правових засобів через усю систему органів державної влади.

Особливе місце в цій системі посідає Президент України - гарант прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції України). Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод ЛЮДИНИ і громадянина через відповідну законодавчу діяльність (ст. 92 Конституції України), призначає на посаду та звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 101 Конституції України). Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 116 Конституції України).

Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Зокрема, Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. визначає метою парламентського контролю, що його здійснює Уповноважений:

1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України;

2) додержання та повагу до прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їхніми посадовими і службовими особами;

3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню:

4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність із Конституцією України, міжнародними нормами у цій галузі;

5) поліпшення і подальший розвиток міжнародної співпраці в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їхніми посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина.

У разі необхідності Уповноважений може представити Верховній Раді України спеціальну доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина.

Важливу роль у гарантуванні прав і свобод людини і громадянина в правовій державі відіграють суди. Правова держава - це держава, влада якої має певні межі, встановлені конституцією, і саме суд виступає важливою гарантією дотримання цих меж. Згідно зі ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. При цьому судовий захист прав і свобод людини і громадянина здійснюють як суди загальної юрисдикції, так і Конституційний Суд України. Зокрема, Закон України «Про Конституційний Суд України» (ст. 43) передбачає, що суб'єктами права на конституційне звернення з питань подання висновків Конституційним Судом України у справах щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи. Конституцій)іе звернення - це письмове клопотання до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи.

Водночас функції щодо створення належних умов для реалізації прав, свобод і обов'язків виконують не лише органи державної влади. Відповідну роль відіграють також органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян.

В юридичній літературі розрізняють соціально-економічні, політичні та юридичні гарантії

Соціально-економічні гарантії передбачають наявність відповідного середовища і матеріальної основи, які забезпечили б реалізацію прав, свобод і обов'язків, наприклад, соціальної стабільності, динамічної економіки, відповідних виробничих потужностей, належної інфраструктури.

Під політичними гарантіями розуміють: відповідним чином орієнтовану політику держави. Ті спрямованість на формування умов із забезпечення належного рівня життя людини; стабільність політичних структур; належний рівень політичної культури в суспільстві. Юридичні (спеціальні) гарантії охоплюють усі правові засоби, які забезпечують реалізацію прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. При цьому, крім внутрішньодержавних, Конституція України передбачає також і міжнародно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина. Так, відповідно до ч. 4 ст. 55 Конституції кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. З цього конституційного положення випливає, що право звертатися зі скаргою до міжнародних організацій обумовлено наявністю відповідних міжнародних договорів України і може бути використане лише після того, як буде вичерпано всі національні засоби правового захисту.

Сучасний міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини охоплює міжнародні організації та установи, що безпосередньо розглядають питання, пов'язані з порушенням прав і свобод людини, а саме:

1. Центр з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН.

2. Комісію з прав людини ООН.

3. Спеціальні органи ООН - Комітет із прав людини (міжнародний пакт про громадянські і політичні права), Комітет з економічних, соціальних та культурних прав (Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права), Комітет з прав дитини (Конвенція про права дитини), Комітет із ліквідації расової дискримінації (Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації), Комітет проти застосування катувань (Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання).

4. Верховний комісар ООН із заохочення і захисту всіх прав людини (з прав людини). За розпорядженням Верховного комісара ООН з прав людини встановлено «лінію прямого зв'язку з питань прав людини» - постійно діючу лінію факсимільного зв'язку, яка Дозволяє Центру з прав людини ООН контролювати надзвичайні ситуації в галузі порушень прав людини. Лінія прямого зв'язку доступна для жертв порушень прав людини, для їхніх родичів і неурядових організацій.

5. Європейський суд із прав людини. У громадян України можливість звертатися до Європейського суду з'явилася після вступу України до Ради Європи і прийняття 17 липня 1997 р. Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року», Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Відповідно до Конвенції Європейський суд працює на постійній основі та складається з 40 суддів (по одному від кожної держави - члена Ради Європи). Стосовно заяв про порушення прав і свобод з боку держави, що надходять від громадян України, Європейський суд:

1) може прийняти справу до розгляду тільки після того, як було використано всі національні засоби захисту аж до звернення до Верховного Суду України і не пізніше шести місяців від дати прийняття остаточного рішення відповідною національною установою України;

2) не розглядає заяв, які надійшли до Суду ще до того, як Україна стала членом Ради Європи;

3) не розглядає індивідуальних заяв, якщо вони:

- анонімні;

- за своєю сутністю порушують те саме питання, що вже було розглянуте Європейським судом або вирішене іншою процедурою міжнародного розслідування чи врегулювання, і не містить ніякої нової інформації;

- є зловживання правом на оскарження або явно необгрунтованими;

- є несумісними з положеннями Конвенції або протоколів до неї. Європейський суд приймає до розгляду лише такі скарги, які

пов'язані з порушенням прав, що гарантовані Конвенцією і протоколами до неї. До них, зокрема, відносять права:

- на життя;

- на повагу до гідності;

- на свободу і особисту недоторканність;

- на законність обвинувачення і справедливість належного та безстороннього суду;

- підозрюваного, обвинуваченого на захист;

- на те, що відносно кожної людини закон не матиме зворотної сили, крім випадків, коли він пом'якшує чи скасовує відповідальність особи;

- засудженого на перегляд вироку;

- на компенсацію шкоди, завданої незаконним засудженням;

- не бути вдруге покараним за один і той самий злочин;

- на невтручання в особисте і сімейне життя;

- на недоторканність житла;

- на таємницю листування;

- на свободу думки, совісті й релігії;

- на свободу виявлення поглядів;

- на свободу мирних зборів;

- на участь в асоціаціях (політичних партіях і громадських організаціях);

- на створення сім'ї, а також право чоловіка і жінки мати рівні громадянські права у шлюбі;

- на захист від будь-якої дискримінації;

- на приватну власність;

- на освіту;

- виборче право;

- право не бути позбавленим волі лише на підставі неспроможності виконання свого договірного зобов'язання;

- на вільне пересування і свободу вибору місця проживання на території певної держави, де людина законно перебуває;

- вільно залишати будь-яку країну, право громадянина не бути висланим з території своєї держави, а також право безперешкодного в'їзду на її територію;

- право іноземця не бути свавільно висланим за межі держави, на території якої він законно проживає.