Створення та діяльність системи надзвичайних та правоохоронних органів Донбасу (1919-1929)

СТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ СИСТЕМИ НАДЗВИЧАЙНИХ ТА ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ ДОНБАСУ (1919-1929)

1. Формування надзвичайних органів влади

Для встановлення декларованого “революційного порядку” новостворена держава потребувала міцної та дієздатної правоохоронної системи, яка б не тільки протистояла злочинності, а ще й провадила в життя нові ідеологічні засади. Особливістю початкового етапу становлення радянської влади було те, що створенню державних правоохоронних органів передувала (а згодом і здійснювалася паралельно) діяльність надзвичайних структур - ревкомів, надзвичайних комісій, політтрійок, постійних нарад по боротьбі з бандитизмом та інших. В Україні у процес встановлення революційного порядку була втягнута навіть специфічно селянська організація - комітети незаможних селян.

Одними з перших взяли на себе вирішення проблеми кримінальної злочинності революційні комітети - тимчасові надзвичайні органи радянської влади. Декретом про суд № 1 від 24 листопада 1917 р. були ліквідовані всі існуючі до цього часу в Російській імперії органи розслідування разом з органами прокурорського нагляду та адвокатурою. Але скоро життя продемонструвало неможливість розв'язання кримінальної справи без попереднього розслідування. Прообразом слідчих органів стали ревкоми [1]. Вони створювалися в місцевостях, де в умовах так званої “куркульської контрреволюції” створити виборні органи влади було неможливо. Як тимчасові органи ревкоми брали на себе вирішення майже всіх місцевих проблем. Одним із головних їх завдань було проведення в життя рішень вищих органів влади, а для забезпечення цього необхідною умовою було наведення “революційного порядку”. Однак з введенням непу та після відносного подолання селянської непокори створювалися умови для формування виборних органів радянської влади. І тому з 1921 р. ревкоми втрачали своє значення, відчутно зменшувалася їх кількість [2], але протягом 1920-1921 рр. вони взяли активну участь у формуванні на місцях міліції, судової системи та бюро юстиції, а також стали першим органом, в якому відпрацьовувався досвід слідчої роботи.

Особливе місце серед надзвичайних органів в Україні належало ВУНК (Всеукраїнській надзвичайній комісії). Створенню української НК, так само як і більшості надзвичайних органів, передувало створення аналогічної установи в Росії. ВУНК по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем та посадовими злочинами була заснована декретом тимчасового робітничо-селянського уряду України від 3 грудня 1918 р. Спочатку ВУНК підпорядковувалася безпосередньо українському уряду, але вже у 1920 р. це було виправлено - ВУНК отримала повну організаційну незалежність від НКВС України. Наприкінці 1919 р. ЦК РКП(б) направив в Україну В.М.Манцева, голову Московської НК, якого рекомендували призначити на посаду голови Управління НК УСРР та Особливих відділів.

За постановою ВУЦВК від 17 березня 1920 р. Управління НК та особливих відділів було реорганізоване в Центральне управління НК по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та посадовими злочинами при РНК УСРР [3]. З травня до липня 1920 р. в Україні перебував і сам голова Російської ВНК Ф.Е.Дзержинський, який власноруч взяв участь у зміцненні української НК.

Україна протягом 1917-1920 рр. була для більшовиків ворожою територією, із сильною опозицією, селянською непокорою, і тому НК не мала змоги розгорнути тут роботу на повну силу. В цей період провадилася розбудова місцевих НК, при яких часто створювалися військові формування [4].

У 1920 -1921 рр. в повітах Донецької губернії було створено та діяло чотири політбюро та шість повітових відділів надзвичайної комісії. Повітові НК були в Бахмутському, Гришинському, Луганському, Маріупольському, Старобільському й Таганрозькому повітах, а політбюро в Олександро-Грушівському, Дебальцівському, Слов'янському та Юзівському. Кожен із повітів було розподілено на 4 - 5 дільниць, які очолювали дільничні уповноважені [5]. Створювалися НК і в армії - у вигляді особливих відділів. Особливий відділ при Донецькій губернській НК проводив роботу у військових частинах та на підприємствах мілітаризованої промисловості. Наказом від 26 лютого 1921р. відбулось злиття цих відділів із Донецькою губернською НК та її органами на місцях. Так, було ліквідовано посаду уповноваженого особливого відділу в Шахтинському районі, а також при Старобільському, Слов'янському, Юзівському політбюро та Луганській повітовій НК. В Алмазнянському, Бахмутському, Должанському, Горлівському, Криндачевському та Семейкінському районах уповноважені особливих відділів залишалися, але їх посаду було перейменовано - тепер вони стали називатись “уповноважений Донецької губернської НК”, і територіально підпорядковувалися в адміністративно-господарському відношенні відповідним політбюро або повітовим НК [6].

Розгортання в українському селі так званої “куркульської контрреволюції” викликало реакцію більшовицького уряду - посилення каральних заходів у боротьбі з опозицією. І оскільки боротьба з контрреволюцією та виявлення опозиції і були основними напрямками роботи НК, то постало природне питання про необхідність подальшої централізації НК та створення чіткої системи органів, які б захищали інтереси партії. Це питання постало ще й тому, що створення різноманітних надзвичайних і державних органів, які мали правоохоронні функції, призводило до перехрещення їх дій, до невизначеності відносин та відсутності чітко встановленої сфери діяльності кожного з них. Наприклад, такі злочини, як спекуляція, посадові правопорушення та інші, одночасно були в віданні міліції, карного розшуку, ревтрибуналів, надзвичайних комісій, КНС тощо. Виникали ситуації, коли ці органи заважали один одному під час проведення розслідування будь-якої справи, сперечалися з приводу речових доказів, які могли бути розпорошені між установами і заважали нормальному руху справи [7].

Не покращували ситуації і регулярні постанови та обіжники, що приходили на місця з поясненнями про взаємини між зазначеними органами. Так, 13 вересня 1920 р. було прийнято постанову РНК УСРР про взаємини між Центральним управлінням надзвичайних комісій з Народними комісаріатами юстиції і внутрішніх справ та губернських НК із ревтрибуналами і місцевими відділами юстиції й відділами управління виконкомів. Цей документ підписали голова РНК Х.Раковський, народний комісар юстиції Є.Терлецький та голова Центрального управління надзвичайними комісіями В.Манцев [8]. У цьому документі вказувалося, що Цупрнадзвичком є органом РНК УСРР і не підпорядковується, а працює в тісному контакті з НКЮ та НКВС. Губернські надзвичайні комісії, що вважалися відділами місцевих виконкомів, підпорядковувалися Центральному управлінню, і далі по цій лінії аж до ВНК.

В цій постанові були також накреслені межі каральних дій НК - “по справах про контрреволюцію, спекуляцію, посадові злочини та бандитизм, що вимагають негайної розправи, НК на місцях надається право винесення вироків та застосування засобів покарання аж до вищого - розстрілу. В останньому випадку виконання вироку має бути після затвердження його Цупрнадзвичкомом”. Всі інші справи НК повинна була передавати в ревтрибунали та народні суди. За ідеєю, ревтрибунали мали право перевірити законність слідчих дій НК по справах, призначених до передачі в ревтрибунали. Але їм дозволяли перевіряти тільки ті справи, по яких уже було завершено всі розшукові дії, тобто повністю зібрано матеріал.

Напередодні запровадження непу було зроблено ряд важливих кроків щодо зміцнення НК. Працівники її прирівнювалися до червоноармійців. Жоден із них за власним бажанням не мав права залишити роботу в НК, її місцевих установах та частинах [9]. Встановлювалася сувора військова централізація всіх органів НК, яка втілювалася в “безпосередньому, повному та беззаперечному підпорядкуванні їх у всіх відношеннях центральному органу - ВНК” [10].

Надмірно активна робота НК спричинила ряд проблем. Центральне керівництво ВНК в особі Ф.Е Дзержинського змушене було шукати золоту середину між необхідністю проведення каральних заходів та налагодженням нормального функціонування промисловості Донбасу. Так, наприкінці 1920 р. голова Донецької губернської НК К.М.Карлсон звернувся до всіх голів повітових НК і завідувачів політбюро [11]. У цьому зверненні він вказував, що працівники НК Донецької губернії не виконали наказ ВНК (а не ВУНК! - О.М.) від 28 березня 1920 р. про дії проти спеціалістів. Незважаючи на існування цього наказу, повітові НК не тільки “не зменшили, а навпаки, збільшили кількість обшуків та арештів осіб, зайнятих у процесі відбудови промисловості та врегулюванні останньої у Донбасі, як-то працівників Рупів, керівників копалень та шахт, інженерів, рядових технічних працівників, що згубно позначається на роботі промислових підприємств. Розкопування особистого життя тероризує відповідальних працівників і викликає законне невдоволення усім апаратом НК та його місцевими органами” [12].

Також у цьому документі чітко вказано на суттєві зміни в роботі надзвичайної комісії. Тут наголошувалося на тому, що часи громадянської війни, коли в умовах внутрішньої та зовнішньої загрози НК повинні були “не зупиняючись перед окремими помилками, здійснювати масові операції, масові арешти…”, пройшли. І тому НК повинні перейти від прямих каральних акцій до “повсякденної нелегкої охорони наших завоювань від ворогів радянської влади…, перетворивши НК на орган всевидющий, який має за всім стежати, все доносити у відповідні органи про відхилення тих чи інших органів від їх безпосередніх завдань; і тільки у випадках, що вимагають рішучого запобігання злочину, НК повинні взятись за арешти, масові операції та облави”. Особливо обережно НК мали поводитись з технічними кадрами - їх дозволялося арештовувати тільки у випадку наявності доведеного обвинувачувального матеріалу і тільки з відома губернської НК [13].

Фактично в Донецькій губернії головними напрямками роботи НК стали: на селі - подолання селянської непокори (тобто боротьба з “політичним бандитизмом”), в місті - боротьба з розкраданням вугілля, спекуляцією паливом, посадовими злочинами та контрреволюцією.

Але, як свідчать документи, протягом 1920 р. суттєвих змін (про необхідність яких вказувалося у зверненні К.М.Карлсона) в роботі НК не відбулося. На початку 1921 р. в повітах Донецької губернії знову був розповсюджений наказ голови ВНК Ф.Е.Дзержинського і виданий на його підставі наказ Донецької губернської НК: “За наявними у ВНК, даними місцеві органи НК здійснюють арешти кваліфікованих спеціалістів, що працюють у важливих галузях промисловості, яких звинувачують у контрреволюційних діях у період перебування білої армії, чим паралізується тільки-но налагоджена робота. Пропонуємо скоротити арешти спеціалістів, яких звинувачують у “старих справах”, а також негайно звільнити арештованих за вищевказаними мотивами під поручительство відповідальних комуністів, зацікавлених у роботі” [14]. В організаційному відношенні цей документ цікавий тому, що тут чітко простежується підпорядкованість Донецької губернської НК безпосередньо ВНК, оскільки наказ Ф.Е.Дзержинського не підтверджував ані уряд України, ні губернський виконком або партком, а саме голова Донецької губернської НК, і тільки через нього цей наказ був переданий далі на місця.

Внаслідок внесення змін у положення про Єдиний Верховний трибунал у вересні 1921 р. було вирішено при губернській НК створити камеру Народного суду. Створення цієї камери узгоджувалося з губернським відділом юстиції. Губвиконкоми були поставлені перед фактом. Ці камери створювалися для розглядання тепер вже при НК усіх тих правопорушень, які раніше належали до категорії справ, що передавалася в нарсуд [15]. Так, камера Народного суду при Донецькій губернській НК розглядала справи, далекі від контрреволюції, - підробка документів, пияцтво, зґвалтування, розкрадання та інші [16].

Незгоди між створеними більшовиками органами, які так чи інакше стосувалися проблем боротьби зі злочинністю, вимагали упорядкування їх роботи, чіткого поділу на сфери діяльності. У червні 1921 р. РНК УСРР вказував повітовим виконкомам Донецької губернії, “що, не дивлячись на постанови Всеросійського та Всеукраїнського з'їздів Рад про те, що вищим органом влади у час між з'їздами є виконкоми, із багатьох місцевостей надходять повідомлення про небажання відділів і установ підпорядковуватися відповідним виконкомам та звітувати перед ними. Надто сильні розходження спостерігаються між виконкомами та продкомами, органами НК і міліції, які намагаються вийти з-під контролю виконкомів”. Цікавими є і заходи щодо вирішення цієї проблеми, запропоновані українським урядом - наказати всім вищевказаним органам беззастережно й негайно виконувати всі розпорядження виконкомів, обвинувачуваних передавати до суду, і про всі випадки конфліктів подавати інформацію в центральнореспубліканські установи, до президії ВУЦВК включно [17]. Тобто український уряд намагався запобігати існуванню автономних структур, які підпорядковувалися тільки по своїх відомчих лініях і тяглися аж до Москви.

Існували непорозуміння і між партійними комітетами та НК. Однак у цьому випадку губернські партійні комітети і надзвичайні комісії про всі випадки незгоди повинні були повідомляти відповідно ЦК КП(б)У та ВУНК, не обговорюючи суперечливі моменти на місцях. Партійне керівництво та верхівка НК були зацікавлені у співпраці, і тому намагалися приховати існуючі непорозуміння, створити враження безконфліктного співіснування [18].

Однак у 1922 р. один із конфліктів між партією і тоді вже ДПУ набув широкого розголосу. Розглянемо цю ситуацію, оскільки вона відкриває багато цікавих моментів у відносинах між партією та надзвичайними структурами радянської влади. У 1922 р. комісія, що переглядала справи членів партії, вирішила, що т.Мотильов, помічник начальника оперативного пункту ДПУ станції Маріуполь, “за три роки роботи в надзвичайній комісії надзвичайно втомився”. І тому було вирішено перевести його на радянську роботу. Повітовий партком рекомендував йому виставити свою кандидатуру на виборах голови Мангушського волвиконкому, поки що не залишаючи роботу в ДПУ. Після обрання Мотильова головою Мангушського виконкому партійний комітет Маріупольського повіту звернувся до начальника оперативного пункту ДПУ ст. Маріуполь тов. Аверіна з проханням звільнити Мотилоьва з посади. Аверін звернувся з цим питанням до Авдіївського та Таганрозького відділів ДПУ, які відмовились відпускати Мотильова з роботи. Втомлений конфліктами навколо себе, Мотильов взяв відпустку і, скориставшись нею, розпочав працювати в Мангушському волвиконкомі. В цей час Маріупольський повітовий партком звернувся до губкому, але “губком виявився неавторитетним для ДПУ”. Таганрозький та Авдіївський відділи ДПУ на цей раз не тільки відмовились звільнити Мотильова з роботи, а наказали ще й заарештувати його. Тоді Маріупольський повітовий партком та повітовий виконком звернулися з особистим проханням в ЦК КП(б)У і отримали дозвіл про переведення тов. Мотильова із ДПУ на радянську роботу за підписом секретаря ЦК КП(б)У Д.Лебедя. Водночас були відправлені телеграми з аналогічним дозволом від ЦК КП(б)У в Таганрозький та Авдієвський відділи ДПУ. Мотильов їздив у Харків за партійним дозволом персонально. Коли він повертався з Харкова вже з документами на руках, то, незважаючи на них, був заарештований Авдіївським відділенням ДПУ і посаджений у камеру разом зі злочинцями. Через декілька днів Мотильов утік з-під варти, але по дорозі в Маріуполь його було затримано вдруге. Таганрозьке відділення почало вимагати, щоб Мотильова відправили в Таганрог. Маріупольські повітові партком та виконком “не дозволили далі знущатись з члена партії та голови виконкому”.

І ось, нарешті, результат цього протистояння партійних, радянських і надзвичайних установ: “тов. Мотильова цими репресіями перетворили на форменого ідіота, він перебуває у несамовитому стані та, очевидно, не скоро прийде до тями. Ми (тобто представники повітового парткому й виконкому) також зацікавлені в благополучній роботі органів ДПУ і вважаємо, що людей по три роки тримати в цих органах майже неможливо, і коли ми ухвалили перевести Мотильова з ДПУ, то робили так виключно в інтересах ДПУ, оскільки далі тримати людину на цій роботі недоречно, тому що він дійшов на цій посаді до найвищого ступеня неврастенії та отупіння” [19].

У цій ситуації досить характерною для того часу є позиція органів ДПУ, підпорядкування яких велося по відомчій лінії до ДПУ РСФРР включно. Партії більшовиків вдалось створити паралельну радянсько-партійному апарату структуру, яка б не тільки здійснювала необхідний тиск на місцеве населення, придушуючи будь-які прояви опозиційності, а ще й контролювала самі радянсько-партійні структури [20]. Як бачимо, для начальників оперативних пунктів ДПУ виявилися неавторитетними не тільки повітові партійні органи, а й навіть республіканські. Така позиція ДПУ була загрозливою для самостійності республіканських партійних структур, вказуючи їм на те, хто тут справжній “хазяїн”. Важливим тут також є і те, що у своєму листі представники повітових партійних і радянських установ не відокремлюють поняття НК та ДПУ одне від одного, робота Мотильова в НК-ДПУ розглядалася як робота в одній тій самій установі, що підтверджує думку про те, що в 1922 р. НК була не ліквідована, а тільки зазнала змін і отримала іншу назву.

Із затвердженням договору про утворення СРСР на першому з'їзді Рад СРСР 30 грудня 1922 р. проблеми підпорядкування, а також проблеми у стосунках між російським та українським урядами дещо трансформувалися.

Положенням ВУЦВКу від 22 березня 1922 р. Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та посадовими злочинами скасовувалася. Замість неї при НКВС під особистим головуванням народного комісара або призначеного Раднаркомом його заступника створювалося Державне політичне управління, до компетенції якого входило: приборкання контрреволюційних виступів та прийняття відповідних заходів для вчасного їх попередження; боротьба зі шпигунством; політична охорона кордонів республіки; боротьба з контрабандою та перетином кордонів республіки; виконання спеціальних доручень Президії ВУЦВКу та РНК по охороні революційного порядку [21].

Донецьку губернську НК і підвідомчі їй органи було ліквідовано 1 квітня 1922 р. на підставі постанови ВУЦВК від 22 березня та телеграми ВУНК від 25 березня 1922 р. [22]. Замість Донецької губернської НК при Донгубвиконкомі було організовано губернський відділ ДПУ. Документально діяльність ДПУ обмежувалася політичними правопорушеннями.

Але життя внесло свої корективи в програмні документи. Значна частина справ, якими займалися до цього НК, дійсно перейшла у відання міліції. Саме з 1922 р. у міліцейських доповідях ліквідацію НК вказували як одну з причин незадовільної роботи міліції і карного розшуку. Цим і пояснювалася необхідність використання сил і досвіду ДПУ в цій сфері. Протягом 1920-х рр., наслідуючи традиції НК, воно брало активну участь у подоланні кримінальної злочинності. Донецький губернський відділ ДПУ контактував із карним розшуком у боротьбі з кримінальним бандитизмом, розбійними нападами, вбивствами та іншими злочинами, його працівники також наглядали за діяльністю радянських установ і промислових підприємств, виявляючи такі правопорушення, як хабарництво, зловживання владою, розкрадання тощо [23].

ДПУ наслідувало весь “живий та мертвий інвентар, касу, діловодство” надзвичайної комісії. Всі справи, що не мали тепер відношення до роботи ДПУ, у двотижневий термін були передані по підсудності. Більшість працівників НК залишилися на своїх місцях, але отримали нові назви. Частина тих, кому не знайшлося місця в новому штатному розкладі, були переведені до карного розшуку для налагодження і підняття на новий якісний рівень слідчої роботи або відправлені за партійними мобілізаціями на радянську роботу.

Ці реформи фактично завершили період існування надзвичайного органу і стали початком перетворення його на постійний орган безпеки, який створювався при НКВС і тим самим знаходив своє місце в системі радянської влади. Однак пристосування до нових умов роботи для ДПУ виявилося досить болючим. Зміна державного економічного курсу позначилася на стані всіх органів і установ, що були на державному утриманні. В умовах непу держава не мала достатньої фінансової бази для їх утримання, а установи, на які раніше було покладене постачання правоохоронних органів та НК, в режимі самоокупності відмовлялися від економічно невигідних умов. В довідці “До питання про становище органів ДПУ УСРР”, датованій 26 січня 1923 р. та підписаній заступником голови ДПУ УСРР В.А.Балицьким, було зазначено, що “переведення на твердий бюджет, абсолютно невідповідний реальним потребам органів ДПУ, примусило скоротити темп та характер роботи в тих сферах, де це є з точки зору захисту республіки злочином” [24]. Протягом 1922 р. стійко зменшувалося кредитування українського ДПУ. Фінансування, що надходило з центру, становило тільки 39% реальних потреб. Результатом цього стало скорочення апарату протягом січня - липня 1922 р. на 56%, що викликало дезорганізацію на місцях. Так, у доповіді про стан та діяльність міліції України за 1923 р. зазначалося, що у зв'язку із “скороченням Червоної Армії і військ ДПУ та концентрації решти їх у найбільших центрах на міліцію було покладено увесь тягар повсякденної виснажливої боротьби із залишками політичного та карного бандитизму… Якщо в справі агентурних розробок, вистежування та такого іншого зверхність залишається і повинна залишатись за органами ДПУ, то безпосередня боротьба з бандитизмом більшою частиною тепер виконується міліцією. Так, якщо ДПУ у справі боротьби з бандитизмом виконує роль голови, то роль рук грає міліція” [25]. Особливо це позначилося на сільській місцевості, де не було ані частин Червоної Армії, ані військ ДПУ, а тільки кавалерійські резерви міліції - по 30 осіб на округ.

Частково недостатня кількість працівників ДПУ компенсувалася їх активною участю майже в усіх спеціальних комісіях (по чистках, по боротьбі з бандитизмом, хабарництвом, хуліганством, посадовими злочинами тощо), в які входили також представники від парткомів, виконкомів, міліції та карного розшуку [26].

Протягом 1922 р. спостерігалося масове звільнення з органів політуправління, при цьому зменшувався не тільки кількісний склад, а й процент партійності працівників. За першу половину 1922 р. ДПУ України втратило 56% складу гласних працівників, а серед них і 4383 членів партії (що складало 56,1% усіх працюючих у ДПУ партійців) [27].

В умовах катастрофічного скорочення штатів керівництво ДПУ розпочало шукати вихід, використовуючи на місцях міліцію для проведення бойових операцій та карний розшук в оперативно-розшуковому відношенні. Для спрощення цих контактів 19 липня 1922 р. карний розшук було виведено з підпорядкування міліції та передано НКВС УСРР (на чолі якого був голова ДПУ В.М.Манцев), а наприкінці 1922 р. постановою ВУЦВКу було підтверджено наказ управління карного розшуку Донбасу про підпорядкування останнього в оперативному відношенні ДПУ [28].

Наближення карного розшуку до політуправління створило ситуацію, коли єдиний до цього з міліцією орган взагалі припиняв з нею контактувати або ставав її конкурентом. Так, у доповіді про діяльність за першу половину 1923 р. керівництво Бахмутської окружної міліції зауважило, що “непорозумінь із карним розшуком та ДПУ немає, останні ніякої підтримки міліції не надають, так само як і міліція не користується оперативними зведеннями останніх. Причини невідомі” [29]. Цікавою здається остання фраза в процитованому. Вона свідчить про те, що на місцях погано усвідомлювали, що саме відбувається в центрі, до чого ведуть всі ці організаційні зміни. Також давала про себе знати тенденція до максимального засекречування діяльності ДПУ, яка поволі почала розповсюджуватися і на карний розшук.

Сьогодні стає зрозумілою зацікавленість ДПУ в карному розшуку, який став єдиним порятунком в умовах скорочення штатів і матеріальної незабезпеченості органів ДПУ. І не дивно, що саме в цей час “караючий меч революції” почав замислюватись над проблемами створення позитивного образу. У серпні 1923 р. голова ДПУ В.А.Балицький відправив секретне повідомлення секретарю ЦК КП(б)У Д.Лебедю, в якому висловився проти того, щоб політуправління взяло на себе виконання вищої міри покарання по вироках губернських судів. На думку В.А.Балицького, це повинні були робити судові виконавці губернських судів. “Покладення катівських обов'язків тільки на ДПУ може створити небажану атмосферу навколо його органів” [30].

Однак у 1927 р., коли невпевненість періоду непу залишилася позаду, це питання було вирішено інакше. Так, у документі від 8 квітня 1927 р. за підписом заступника НКЮ та Генерального прокурора республіки Михайлика читаємо: “…в БУПРАх спостерігаються небажані ситуації при виконанні вищої міри покарання, внаслідок яких страждають дозори. Надалі провадити виконання вироку лише в будинку місцевого відділу ДПУ. У разі пом'якшення міри соціального захисту в'язень повертається до БУПРу” [31]. Тобто в умовах згортання непу питання позитивного образу вже не так цікавили ДПУ, як це було у 1923 р.

Після утворення СРСР відбулося об'єднання і каральних органів. 15 листопада 1923 р. було прийняте положення, затверджене ЦВК СРСР про створення ОДПУ, при цьому ДПУ вилучалося зі складу НКВС союзних республік, а керувати місцевими органами тепер мав уповноважений представник ОДПУ при республіканському РНК [32]. На початку 1924 р. Ф.Е.Дзержинський запропонував ЦК РКП(б) розглянути можливість того, щоб ОДПУ очолило боротьбу як з політичним, так і з кримінальним бандитизмом [33]. Внаслідок цих політичних “ходів” у верхах, на республіканському рівні розпочалося ініційоване обіжним листом заступника голови ОДПУ Г.Ягоди обговорення питання про ліквідацію НКВС та перепідпорядкування міліції ОДПУ. Однак більшість діячів, як у Росії, так і в Україні, визнали цю пропозицію “конституційно невідповідною та політично помилковою”[34]. Таким чином, в Україні НКВС залишався, але ця перемога мала подвійний характер, оскільки на чолі його став голова ДПУ В.А.Балицький. Нагадаємо, що в цей час ДПУ вже вийшло з підпорядкування НКВС і діяло при РНК УСРР.

Після 1924 р. істотних змін у структурі республіканських і місцевих органів ДПУ не відбувалося. Головою Українського ДПУ протягом 1920-х років беззмінно залишався В.А.Балицький, поєднуючи цю посаду з керівництвом НКВС. Тільки в 1925 р. відбулись незначні перестановки у зв'язку з ліквідацією губерній і переходом на трьохступінчасту систему підпорядкування. Донецький губернський відділ ДПУ (ДГО ДПУ) було розформовано, а окружні органи продовжували свою роботу. Начальник Донецького губернського відділу ДПУ К.М.Карлсон напередодні цієї реформи, у червні 1924 р., став заступником голови ДПУ УСРР.

Окремо також слід сказати про Донецьку дивізію військ ВНК України та Криму, яка теж відіграла свою роль у подоланні кримінальної злочинності в Донецькій губернії. Створення цього військового формування було викликано до життя тим, що органи НК провадили не тільки оперативно-розшукову та слідчу роботу, а й брали участь у відкритому, часто збройному протистоянні “силам контрреволюції”- так званому “політичному бандитизму”, а разом з ним і кримінальному. Практика формування озброєних загонів НК була заведена в Росії у 1918 р. В Україні особливий корпус військ ВНК запроваджувався 15 січня 1919 р. наказом ВУНК, який текстуально повторював російське положення про корпус військ ВНК від 25 липня 1918 р. [35]. Протягом 1919-1920 рр. в Україні відбувався пошук організаційних форм, вирішення питань підпорядкування цих військових формувань.

В умовах паливної та транспортної кризи радянській владі передусім треба було налагодити нормальне функціонування шляхів сполучення для вивезення кам'яного вугілля, продуктів харчування, а також запобігти розкраданню палива й продуктів на шляху проходження потягів, - тобто в даному випадку це не тільки боротьба з контрреволюційними діями, а й з кримінальною злочинністю. Вирішенням саме цих проблем у Донецькій губернії і займалася Донецька дивізія військ ВНК, яка підпорядковувалася голові ВНК через члена колегії - командуючого військами.

Ця дивізія була сформована 25 лютого 1921 р. Реальний особовий склад цієї дивізії дещо не відповідав програмним документам. Тільки “чекістських” сил не вистачило, і тому для її укомплектування були мобілізовані червоноармійці. Ця примусова мобілізація в зголоднілий Донбас призвела до того, що приблизно 10% з цих червоноармійців відстали по дорозі й так і не прибули на місце призначення. Причину цих втрат на шляху слідування встановити не важко. У бюлетені секретно-інформаційного відділу при РНК УСРР вояки Донецької дивізії військ ВНК України й Криму були охарактеризовані так: “…вдягнуті у ганчір'я, що слабо нагадує натільний одяг, 60% з тих, хто поступив, - татари, погано розвинуті у політичному відношенні, майже незнайомі з російською мовою і сильно зголоднілі під час переводу”. Зрозуміло, що за таких умов служба в цій дивізії не була мрією [36].

З моменту свого сформування Донецька дивізія займалася охороною кам'яновугільної промисловості Донбасу. Але вже у березні 1921 р. за наказом Вищого військового командування Укркриму бригади Дондивізії вперше були зняті з охорони вугілля і кинуті проти двох значних за кількістю банд - під проводом Фоми Кожі і “Синів ображених батьків”. З квітня ця практика набула систематичного характеру - частини Дондивізії регулярно відривалися від виконання своїх безпосередніх обов'язків. Так, 17-а бригада протистояла бандформуванням у Гришинському районі, який став своєрідними воротами в Донецьку губернію для “політичних банд” Запорізької та Катеринославської губерній; 16-а бригада протистояла селянським загонам у не менш неспокійному повіті - Старобільському; 15-а - охороняла Юзівський і Єнакіївський райони та ін.

Відривання Дондивізії від завдань по охороні промисловості й перевезення палива та переорієнтування її на боротьбу з бандитизмом було зумовлене тим, що ці проблеми були пов'язані між собою. Діяльність повстанських селянських загонів (а поруч з ними і чисто кримінальних банд) гальмувала збирання продрозкладки, згодом - продподатку, дезорганізовувала регулярні перевезення зерна по залізницях, особливо на лінії Лиман - Ямпіль - Яма.

Восени 1921 р. ситуація в Дондивізії ускладнилася, швидкими темпами скорочувався її штат. Дивізія являла собою жахливе видовище: “ На 10 тисяч осіб центр надіслав 200 чи 300 комплектів обмундирування. На людях висіло дрантя, від взуття не залишилося і згадки - ходили на дерев'яних колодках або босі”, протягом року процент захворюваності серед бійців зріс з 27% до 71%. Відсутність обмундирування, постійне збільшення кількості хворих змусило штаб дивізії скоротити караульну службу. Тільки в останніх числах 1921 р. дві третини складу Донецької дивізії військ ВНК вдалося обмундирувати. Але з цього часу почалися проблеми з продовольчим постачанням. Відсутність одягу, взуття, елементарних умов проживання, - все це призвело до того, що більшість червоноармійців, в яких уже закінчився термін служби, демобілізовувалися і не бажали залишатись у дивізії на добровільній основі. На 1 грудня 1921 р. штат було заповнено тільки на 45%. Некомплект у молодшому командному складі становив 60% [37].

Взагалі протягом 1921 - на початку 1922 рр. на Донецьку дивізію військ ВНК випав досить багатий спектр місцевих завдань, значна частина яких була спрямована на вирішення кримінальних проблем. Так, у сферу діяльності цієї дивізії входила охорона зсипних пунктів, всіх важливих державних споруд, залізничних станцій, паливних та продовольчих маршрутів; працювали вони також і в галузі відтворення та зміцнення місцевого апарату влади. Після подолання “політичного бандитизму” дивізія військ ВНК переключилася на здійснення заходів проти бандитизму кримінального як у сільській місцевості, так і в містах Донецької губернії. Цю роботу вони проводили у взаємодії з карним розшуком і місцевим апаратом НК [38].

Після реорганізації НК у квітні 1922 р., змінився і статус Донецької дивізії військ ВНК. Їх наслідують як у кадровому складі, так і у сфері досвіду особливі війська, що створювалися і діяли у безпосередньому розпорядженні ДПУ [39]. Начальник колишньої Дондивізії військ ВНК І.К.Якимович у 1922 р. займав посаду начальника військ ДПУ Українського округу, а згодом використав свій досвід роботи на службі в міліції - з 1924 р. ми бачимо його вже начальником міліції та розшуку Української Республіки [40].

Також слід назвати ще декілька різновидів надзвичайних органів, які були створені протягом 1920-1921 рр. передусім для подолання всіх існуючих у той час в Україні та, зокрема, в Донбасі, форм бандитизму.

Одними з перших створювалися політтрійки. За їх формування відповідали місцеві партійні органи й виконкоми (або ревкоми). Головою політтрійки був представник від партійного комітету, членами - командир місцевої військової частини та голова НК або Особливого відділу. В умовах слабкості радянського апарату та сильно розвиненого бандитизму до складу політтрійок могли бути включені представники органів продовольства та земельного відділу. Політтрійки “…у випадку необхідності приймають екстренні рішення, накладають контрибуції, беруть заручників, чинять суд та розправу” [41]. Лідером політтрійки був, безумовно, представник партії, оскільки він мав права “вето” - тобто міг відмінити вирок, який було затверджено більшістю трійки. За ним було також і останнє слово у виборі покарання.

Також для подолання бандитизму була створена Постійна військова нарада по боротьбі з бандитизмом при РНК України, яка керувала та наглядала за діяльністю губернських нарад, організованих при губвиконкомах. На чолі губернської наради був голова губвиконкому, до її складу входили секретар губкому партії, вищий військовий начальник цієї території, голова губернської НК, завідувач відділу управління губвиконкому, секретар парткому. Повітові військові наради створювалися аналогічно до губернських. На волосному рівні наради формувалися тільки у виключних випадках - там, де радянський апарат був особливо слабким. На цих нарадах вирішувалися питання розробки стратегії й тактики в боротьбі з бандитизмом, фіксувався рух банд та створювалися спеціальні карти, обговорювалися можливі заходи щодо подолання бандитизму. Також вирішували вони і політичні питання - по розшаруванню села, ізоляції куркулів, зближенню робітничого класу із селянством [42]. В компетенції Донецької губернської військової наради був також і вибір “відповідальних” із числа місцевого населення за бандитські напади [43].

І нарешті, “…в місцях, де потрібна найбільша концентрація сил, найбільш правильна координація дій і де, разом з тим, громадські та партійні органи є найбільш слабкими, постановою ЦК КПУ та РНК створюються політсекції по боротьбі з бандитизмом, до яких переходять у відношенні боротьби з бандитизмом всі функції місцевих радянських та партійних організацій”[44].

Головним завданням політсекцій було в максимально короткий термін сконцентрувати військові і радянсько-партійні сили для ліквідації банд. Поряд з цим політсекції вирішували і основні завдання радянської влади на селі - провадили роботу по розшаруванню села, допомагали налагодженню нормального функціонування радянського і партійного апарату на місцях.

У подоланні кримінальної злочинності на початку 1920-х рр. також взяла участь і специфічно селянська організація - Комітет незаможних селян (далі - КНС, комнезами, комнезаможі), яка в Україні до 1925 р. була організацією державного значення і в цей період дублювала деякі функції надзвичайних органів [45]. Завдяки її створенню планувалося провести роботу по розшаруванню села, знайти прибічників влади у селянському середовищі, одержати змогу провадити каральні рейди більш спрямовано, не зачіпаючи тих, хто б міг стати у пригоді.

Питання взаємодії комнезаможів та правоохоронних органів не було традиційним для досліджень, присвячених діяльності КНС. Висвітлення теми боротьби КНС із злочинністю в основному зводилося до розгляду участі комнезамів у подоланні так званого “політичного бандитизму”, при цьому оцінки цієї боротьби в радянські часи [46] і на сучасному етапі [47] майже протилежні за змістом. Це пов'язано з тим, що сьогодні суттєво змінилася оцінка взагалі такого явища, як “політичний бандитизм”, а це автоматично призвело до змін у поглядах на роль КНС у цьому відношенні. Всі інші варіанти спільних із правоохоронними органами дій КНС залишалися за межами досліджень незважаючи на те, що цим явно не обмежувалася їх діяльність у сфері наведення так званого “революційного порядку” в українському селі.

Вже за першим “Законом про Комітети незаможних селян”, ухваленим ВУЦВК і РНК УСРР 9 травня 1920 р. [48], одним із поставлених перед об'єднанням завдань було сприяння утвердженню радянської влади шляхом боротьби з бандитизмом, неписьменністю та куркульським засиллям. Наділені правом оскаржувати рішення місцевої влади, комнезами ставали структурою, яка стояла над сільрадами та волвиконкомами [49].

Цей закон детально пояснювався у виданій згодом “Інструкції про КНС” за підписом народного комісара внутрішніх справ України В.П.Антонова [50]. Тут мова йшла вже не тільки про підтримку з боку місцевих органів влади. Особливі повноваження покладалися на відділи управління повітових виконкомів, які зобов'язувалися вживати усіх можливих заходів щодо найшвидшої та правильної організації комітетів, вести точний облік їхнього особливого складу та діяльності і раз на два тижні подавати зібрану інформацію у губвиконкоми та НКВС. Фактично вони отримали право цілковитого контролю над КНС, оскільки їм надавалося право відхилення та усунення членів президії і рядових членів організації, а також право накладати на них адміністративні стягнення. Ці ж відділи виконкомів мали посилати своїх делегатів-інструкторів для нагляду та керівництва виборами селян до комітетів. При подібному підпорядкуванні комнезами перетворювалися на вагому політичну силу, на яку мала спиратися влада при проведенні своєї політики на селі.

До обов'язків КНС увійшов нагляд за порядком, допомога органам місцевої влади у процесі ліквідації грабіжницьких зграй, бандитизму, контрреволюції, агітації та заколотів [51].

Безпосередня робота по створенню комнезамів на території Донбасу розпочалася влітку 1920 р., але їй передувала ретельна агітаційна підготовка. Завдання комітетів роз'яснювалися спеціально виділеними інструкторами та уповноваженими парторганів, висвітлювалися у пресі та плакатних листівках. Відділ по роботі на селі Донецького губпарткому у травні 1920 р. розповсюдив на селах Донеччини 10 тис. примірників листівки “Організація КНС”, 5 тис. “Інструкції про КНС”, 5 тис. “Закону про КНС” та ін. [52]. На початку червня на Донецький губернський відділ управління, окрім виконання повсякденної роботи, було покладено ряд “дуже важливих” повноважень із проведення кампанії організації комнезаможів, у зв'язку з чим його діяльність носила особливо напружений характер і проходила “бойовими темпами”. На кінець 1920 р. кількість комнезамів Донбасу (1484 комітети) була найбільшою на території УСРР [53].

Хоча темпи створення КНС у Донецькій губернії визнавалися успішними, насправді організація комітетів наражалася на великі труднощі - давалися взнаки наслідки продовольчої політики радянської влади. Так, начполітсекції тилу 13 армії Поволоцький секретно телеграфував Донецькому губкому партії 12 вересня 1920 р. про те, що в Синельниківському районі було організовано 33 комнезаможі. Але при цьому вказував, що настрій селян, і без того хиткий, погіршувався діяльністю продагентів. Було зареєстровано випадки, коли із селян, що повністю виконали норми розкладки, збирали її вдруге; представники військових частин прямо з поля забирали коней, і тому перелякані селяни не висівали озимі [54]. Суворих заходів вживала радянська влада і щодо селян з “бандитських місцевостей” - втілення в життя наказів і розпоряджень забезпечувалося життям узятих у заставу куркулів (по одному від десяти) або, в найгіршому разі, - мобілізацією всього чоловічого населення відповідної місцевості віком від 19 до 45 років до лав Червоної Армії чи переселенням їх до віддалених провінцій Росії [55].

Найгірший стан справ з організацією КНС був у Старобільському та Слов'янському повітах - територіях Донецької губернії, де найбільше був розвинутий “політичний бандитизм” [56]. Саме там у вересні 1920 р. було зафіксовано найбільшу за губернськими масштабами кількість комнезамів (235 і 188 відповідно), але їхня чисельність, за звітами, підозріло не змінювалася протягом кількох місяців. Відомостей звідти майже не надходило, чим займалися новоутворення - ніхто напевне не знав. В інформаційних зведеннях про стан справ у губернії повідомлялося, що після проходження “банд” комнезаможники були “забиті й залякані”, а після випадків убивств ставлення селянства до організації взагалі ставало боязким, і роботу по відновленню комітетів доводилося розпочинати знову [57].

Загалом зростання кількості КНС у той час прямо залежало від стану відносин Н. Махна з радянською владою - під час угод їхня кількість зростала, з відновленням военних дій більшість з них зникала [58]. Селяни не бажали вступати до комітетів: хто - з переляку, хто - із поваги до цих “захисників селянських інтересів” [59].

У 1921 р. розпад КНС, внаслідок бандитизму і голоду, констатували Гришинський і Луганський повітові виконкоми. У тому ж році на ІV губернському з'їзді рад відзначалося, що нечисленні та слабкі комнезаможі губернії виникали здебільшого стихійно, а у Гришинському і Старобільському повітах їх не було зовсім. У 1922 р. кількість комнезамівців становила лише 1,1% від загальної кількості сільського населення регіону [60]. Саме в таких умовах “головна опора партії на селі” і мала провадити роботу з охорони правопорядку на території Донбасу.

У 1920 р. КНС повинні були повідомляти представникам місцевої влади про випадки правопорушень. У тому разі, якщо останні не вживали жодних заходів, комнезамівці мали звертатись до повітових та губернських установ [61]. В “Інформаційному зведенні про стан Донецької губернії за період з 1 липня до 15 вересня 1920 р.” зазначалося, що деякі комнезаможники Старобільського району приходили до ревкому, скаржились на труднощі існування і були готові у будь-яку мить виказати всіх, хто був помічений “у грабунках або в активному сприянні махновським бандам”. Більш відкрито у той час діяли на іншому боці барикади - у тому ж документі вказувалося, що в окремих місцях повіту “місцеві дезертири й куркулі” організовувалися в летючі (5-10 осіб) загони, які неприховано підбурювали населення проти радянської влади [62].

У грудні 1921 р. до Маріупольського повітвиконкому було надіслано розпорядження повітового НК, в якому рекомендувалося вербувати інструкторів та інформаторів якомога більшою мірою з незаможних членів сільських комосередків [63].

У звітах про свою діяльність, принаймні у 1922 р., місцеві комнезами повинні були вказувати, скільки ними було спіймано дезертирів, бандитів та “інших злочинців”. Так, за першу половину 1922 р. тільки по Стретенській, Темрюцькій, Новоселівській і Гурзуфській волостях Маріупольського повіту (всього їх там на той час було 18) комнезаможниками було виловлено 11 бандитів, 41 дезертира, 57 злочинців. У вересні по Юзівському повіту - 48, 3, 30 відповідно [64].

Незважаючи на всі зусилля республіканського керівництва, надто повільно налагоджувалася взаємодія КНС з міліцією.

У вересні 1920 р. міліцію Донбасу було переведено до відомства відділів управління виконкомів. Підпорядкування міліції та комнезамів єдиній установі та співпадання деяких аспектів їхнього призначення приводило і до схрещення їхніх дій [65]. Мала сприяти цьому й оновлена законодавча база комітетів. Параграфи 48, 50 та 51 “Закону про КНС”, затвердженого ВУЦВК 13 квітня 1921 р., безпосередньо торкалися відносин комнезаможів з міліцією:

§ 48. КНС повинні організовувати збройний революційний самозахист від куркулів та бандитів, використовуючи при цьому відібрану в них зброю, а також засоби пересування: коней, обози та інше; створювати з цією метою кавалерійські, піші та інші загони, підпорядковуючи їх, якщо вони доходять до ескадрону та батальйону, командиру місцевого територіального полку, якщо ні - то повітовому начальнику міліції.

§ 50. Брати участь у формуванні кадрів міліції та наглядати за її діяльністю як у центрі, так і на місцях.

§ 51. …спиратись на збройну підтримку міліції, частини Червоної Армії та збройну підтримку усіх органів радянської влади [66].

У згоді з цим документом і на підставі постанови РНК УСРР від 15 квітня 1921 р. члени КНС зараховувалися на службу до міліції [67].

Вже у червні 1921 р. Головне управління міліції зацікавилося, як і наскільки ці розпорядження та постанови втілювалися на місцях. Начальник Донецької губернської міліції отримав таємного обіжника, в якому пропонувалося повідомити центр про кількість загонів КНС, що перейшли на службу в міліцію, детально описати їх озброєння, коней, майно, обмундирування, вказати кількісний і соціальний склад загонів [68].

Повітові міліції повинні були передати на губернський рівень інформацію і за параграфом 50, який входив у протиріччя з 48. З одного боку, збройні загони КНС підпорядковувалися начальникам повітових міліцій, а з іншого, повинні були формувати кадри міліції та наглядати за її діяльністю. Тобто КНС ставали для міліції водночас і підлеглими, і начальниками.

Оскільки комнезаможам надавалась і керівна функція, то центр окремо цікавився, чи є особи командного складу, які прийшли в міліцію з КНС, і чи є серед них комуністи [69].

Але відповіді з місць по Донецькій губернії були невтішними. Повітові міліції надсилали інформацію тільки після повторних таємних запитів. Так, Юзівський підвідділ міліції на червневий запит відповів тільки в серпні - “загони комнезаможів не сформовані з причин збирання продподатку та бандитизму” [70]. Аналогічні дані надходили і з інших повітів, зокрема із Старобільського [71].

У цей час і сама міліція переживала важкі часи: відсутність обмундирування, взуття, зброї, засобів пересування, погане продовольче постачання та невидача платні - цього вже було достатньо, щоб зробити роботу в міліції непривабливою Але навіть це ще було не все - бандитські формування спрямовували свою діяльність передусім проти представників радянської влади на місцях, у тому числі і проти міліціонерів. У доповіді начальника Луганської повітової міліції вказувалося: “Якщо міліціонера спіймали, то йому не врятуватись, використовують найжахливіші засоби катування, доходячи навіть до того, що заливають очі міліціонерам гарячим молоком” [72].

Зрозуміло, що за таких умов на службу в міліцію йшли неохоче. Доводилося утримувати силою хоча б тих, хто вже працював. І тому в цей час загони, сформовані з членів КНС, здавалися найкращим джерелом для формування дійсно пролетарського складу міліції. Але перехід на службу членів КНС одразу ж позначився на якості роботи міліції. Потрібно було багато енергії та часу, щоб навчити вчорашніх селян-незаможників міліцейській службі [73]

Всі ці обставини обумовлювали той факт, що надто активної участі загонів КНС у роботі міліції Донецької губернії не спостерігалося. Більшість із них було влито до складу продміліції. Решту було передано відповідним працівникам міліцій, які були повинні “профільтрувати” комнезамівців та доукомплектувати ними правоохоронні установи [74].

Щодо питання про участь членів КНС у створених ними “загонах самозахисту”, то воно далеко неоднозначне, хоча б уже тому, що й самі ці загони не були однотипними.

На підтримку більшовицького заклику: “Незаможник! На куркульського коня та проти бандита” по Україні було створено 750 загонів для безпосередньої збройної боротьби з повстанцями, в яких взяло участь понад 56 тис. членів комітетів. Кавалерійські ескадрони КНС було зорганізовано і в кожному повіті Донецької губернії [75]. На жаль, невідомо - наскільки ефективно вони діяли.

Існували і загони самооборони як такі. Вони були покликані обороняти радянські установи на селі власними силами, не закликаючи на допомогу Червону Армію. Формувалися з комуністів, представників місцевих рад та комнезамівців [76], але були і суто незаможницькі за складом. Члени цих загонів забороняли “підозрілій” частині населення залишати село, перевіряли транспорт, стежили за появою незнайомих людей [77]. На початок літа 1921 р. загони самозахисту та збройні формування незаможників існували на території всіх губерній України, за винятком Волинської [78].

Нерідко подібні загони одночасно виконували і функції продовольчих. Наприклад, в Успенівському КНС Маріупольського повіту внаслідок частих нальотів “банд” у травні 1921 р. комнезамівці вимушені були кожного разу кидати роботу із збору продовольства і тікати за кілька верст від села. “Така ситуація призвела до необхідності організації з незаможників загону самооборони, під захистом якого і велася робота по вилученню зерна”. Зусилля членів Успенівського КНС були оцінені, бо вже восени з них було зорганізовано загін із 40 осіб для викачування продподатку і з сусідніх шести сіл, найбільш активні діячі були призначені волосними уповноваженими з продовольчої роботи. Пізніше створений восени загін було перебудовано за воєнним взірцем і підпорядковано волосній військовій раді. Існував він до весни 1922 р., у його складі налічувалося до 75 бійців при 50 гвинтівках, 1000 патронів, 2 тачанках і 4 конях (зброя була відібрана у населення). Цікаво, що члени загону (зокрема того, що діяв улітку) відчували себе захисниками бідноти, частину реквізованого розподіляли серед незаможних, а відібране у “спекулянтів” повністю віддавали створеному ними же дитячому будинку [79].

Під час голоду самотужки та у співпраці з міліцією створювалися і спеціальні загороджувальні загони для боротьби “із спекуляцією та мішечництвом” [80]. Так, улітку 1921 р. у Гурзуфі до обов'язків членів КНС входив контроль за вивозом продуктів. Незаможники виставляли спеціальні пости, які контролювали рух селян, робили позначки на перепустках. У разі виявлення спекулянтів призначалася премія [81].

Незаможники брали участь і у формуванні регулярних військових з'єднань. Найбільший відсоток членів КНС Донбасу, які служили в Червоній Армії, нібито демонстрували комнезаможі Луганської округи. Втім, якщо взяти до уваги їх мізерний чисельний склад (всього 292 особи), то наявним було лідерство сільськогосподарських Старобільської та Бахмутської округ. У той же час найбільша кількість комнезамівців-червоноармійців у процентному співвідношенні до всього сільського населення були на Таганрожчині та Шахтинщині [82].