Створення та діяльність системи надзвичайних та правоохоронних органів Донбасу (1919-1929)

Взагалі мілітаризація міліції Донбасу провадилась досить повільно, з перебоями, оскільки на місцях не завжди розуміли її зміст, спостерігалися конфлікти між військовим командуванням та місцевими органами влади, перехрещення їх наказів і рішень [159]. Гальмували цей процес і недостатня матеріальна забезпеченість міліції та необхідність майже всі сили віддавати справі боротьби з бандитизмом. За таких умов часу на стройові заняття й вивчення загальних військових прийомів не залишалося.

Воєнізація міліції з самого початку планувалася як тимчасовий захід для виведення міліції на новий рівень. Через п'ять місяців, тобто не пізніше 15 січня 1922 р., міліція України без видання окремого про те декрету повернулася в усіх відношеннях у повне підпорядкування НКВС.

Навіть на думку керівництва міліції 1920-х рр., «спроба перебудувати органи міліції за зразком стройових частин внесла тільки плутанину в структуру міліції» [160]. Особливо неясними стали питання призначення, підпорядкування та переведення на іншу посаду. Навіть після закінчення періоду мілітаризації міліція і надалі залишалася напіввійськовим, напівцивільним відомством [161]. Таким чином, ми можемо стверджувати, що воєнізація міліції у Донбасі не відіграла цілком тієї ролі, на яку розраховували при прийнятті цього рішення. Міліцію дійсно підтягнули в стройовому відношенні, більш-менш обмундирували та доозброїли. Але й надалі невизначеним залишався статус міліції, її права та обов'язки, оскільки постанова РНК УСРР від 14 вересня 1920 р. “Про робітничо-селянську міліцію УСРР” [162] усього цього не визначала і на момент 1922 р. була вже явно застарілою. Це вносило непорозуміння у стосунки між міліцією та відділами керівництва виконкомів, “міліція трактувалася як місцева охорона, її особовий склад та структура могли бути змінені тільки на підставі звичайнісінької примхи того чи іншого відділу керівництва, розпорядження, і накази Головного управління замість негайного виконання виносились на обговорення різними колегіями” [163].

В умовах непу гостро постало і питання про матеріальну забезпеченість працівників правоохоронних органів. Так, на з'їзді голів губернських виконавчих комітетів після заслуховування доповіді народного комісара внутрішніх справ В.М.Манцева (який при цьому, нагадаємо, очолював також і українську НК-ДПУ) постановили, що матеріальна незабезпеченість є найголовнішою причиною збільшення числа посадових правопорушень з боку працівників міліції [164]. Протягом 1922 р. матеріальний стан правоохоронних органів погіршився ще більше. В умовах непу держава виявлялася неспроможною утримувати на власні кошти правоохоронну систему. В першу чергу це торкнулося міліції, але коштів не було навіть і на утримання ДПУ. Зубожіла і роздягнута міліція Донецької губернії навесні 1922 р. почала поволі пристосовуватись до нових умов життя - повітові, районні відділення міліції брали в оренду землю і вирощували хліб, орендували млини, радгоспи. Неспроможність держави утримувати правоохоронні органи була офіційно закріплена 1 жовтня 1922 р. - міліцію Донбасу зняли з усіх видів державного постачання [165]. Легше до цих умов пристосовувалася промислова міліція, існування якої після воєнізації було узаконене постановою РНК УСРР від 31 березня 1922 р. Промміліцію було визнано складовою частиною загальної міліції, але охорону підприємств вона повинна була нести тільки після підписання відповідного договору між міліцією та зацікавленим в охороні підприємством. За умовами договорів, виплату платні (не менше середньої ставки по міліції), а також постачання промислової міліції продуктами, речовим довольством та забезпечення житлом брало на себе підприємство [166].

На цей складний у фінансовому відношенні період існування правоохоронних органів припала спроба народного комісара внутрішніх справ В.М.Манцева (який водночас, нагадаємо, був і головою республіканського ДПУ) виділити зі складу міліції карний розшук та максимально наблизити його до органів ДПУ. За його наказом від 19 липня 1922 р. карний розшук республіки було підпорядковано безпосередньо НКВС при повній адміністративно-господарській автономії. Те, що В.Манцев обіймав дві вказані вище посади, дало можливість зблизити апарати карного розшуку та ДПУ, між якими тепер не стояла міліція. На перший погляд, ці переформування не обов'язково мали б привести до об'єднання їх діяльності. Але ситуація стає більш ясною, якщо до цього додати ще один невеличкий факт. Справа в тім, що наказом Управління карного розшуку Донбасу 5 квітня 1922 р. окружні карні розшуки були підпорядковані в оперативному відношенні органам ДПУ, і цей наказ закріплювався спеціальною постановою ВУЦВК від 6 грудня 1922 р. [167].

З виділенням розшуку зі складу міліції розпочалося його реформування. Були ліквідовані кримінально-слідчі столи, які функціонували з 1920 р. при кожному районному відділенні міліції і займалися практичною роботою на місцях: збирали дані про випадки кримінальних правопорушень, про місце та час скоєння злочину, займалися встановленням особи винного, збирали речові докази і таке інше. Також були встановлені чіткі штати [168]. Взагалі, на цьому етапі було налагоджено тісний зв'язок між органами ДПУ та карним розшуком, які і до цього співпрацювали, але тепер їх співпраця набула більш офіційного характеру. Це поставило карний розшук Донецької губернії у привілейоване становище по відношенню до міліції. Вони розпочали конкурувати між собою, відмовляли один одному в допомозі, що досить скоро позначилося на загальному рівні роботи. І тому наказом Головного управління міліції УСРР від 23 жовтня 1923 р. карний розшук знов було злито з міліцією. Однак це не припинило вже налагоджених добрих стосунків з ДПУ - вони співпрацювали і надалі у боротьбі з кримінальним бандитизмом, при розслідуванні важких злочинів і таке інше. До речі, у 1924 р., коли відчутне зменшення державного фінансування ДПУ примусило їх провести скорочення штатів, то більшість цих звільнених працівників зміцнили собою склад карного розшуку [169].

Зміни в стосунках між карним розшуком і міліцією співпали за часом із загальним реформуванням центрального апарату, що розпочалося у серпні 1923 р. Відділи управління виконкомів, яким до цього часу підпорядковувалася міліція, скасовувалися [170]. Було також ліквідовано і промислову міліцію, яку замінили загони озброєної промислової охорони, підпорядковані окружним управлінням міліції [171]. На базі Головного управління міліції, Управління карного розшуку та інших близьких за змістом роботи структур було створено Центральне адміністративне управління. На місцях цю схему було продубльовано, але з деяким запізненням. Адміністративні відділи окружних виконкомів Донецької губернії були сформовані восени 1924 р. і завідували відділом надвірної міліції, відділенням розшуку, будинками примусової праці (БУПР) та записом актів громадянського стану (ЗАГС), а також адміністративним відділенням нагляду та контролю [172].

Як бачимо, між прийняттям рішення про реформування та здійсненням заходів щодо створення адміністративних відділів окрвиконкомів минув тривалий час. Що ж відбувалося між цими двома етапами однієї події, в період, коли статус правоохоронних органів чітко визначений не був?

Навесні 1924 р. губернські відділи ДПУ отримали обіжного листа за підписом заступника голови ОДПУ Г.Ягоди, в якому пропонувалося винести на обговорення губвиконкомів питання про повне злиття органів міліції й розшуку з органами ДПУ та розформування НКВС. Це питання обговорювалося на нараді НКВС союзних республік 16 червня 1924 р., і оскільки прийнята резолюція проходила під подвійним грифом “Цілком таємно” та “Не підлягає оголошенню”, то в ній усе називали більш-менш своїми словами. Процитуємо деякі положення цього документа: “…постановка питання про таке підпорядкування могла б бути зрозумілою при відчутному погіршенні внутрішнього політичного стану в державі… Існує залежність міліції від місцевих республіканських автономних центрів та виконкомів, що продиктована їх своєрідними побутовими і національними особливостями та характером міліцейської роботи. Міліція не може діяти незалежно від вказаних умов, оскільки міліцейський апарат проникає в саму гущу населення і свою роботу повинен пристосовувати до особливостей кожної національності”. Таким чином, ми бачимо тут намагання з боку ОДПУ максимально централізувати систему органів, що займалися боротьбою як з кримінальною, так і з політичною злочинністю, та очолити її, а з боку республіканських НКВС - зберегти власний статус та запобігти цій централізації, яка розцінювалася досить чітко: “Передача міліції в об'єднане та централізоване відомство ОДПУ буде означати порушення прав автономних та союзних республік, встановлених Конституцією СРСР” [173].

Врешті-решт централізаторські тенденції, проявлені керівництвом ОДПУ, були засуджені на засіданні Політбюро ЦК РКП(б) та на нараді НКВС союзних республік, на якій наголошувалося на “конституційній невідповідності та політичній помилковості внесеної ОДПУ пропозиції” [174]. РНК УСРР визнав необхідним збереження структури НКВС, побудованої аналогічно російській та іншим союзним і автономним республікам. Однак слід зауважити, що це збереження НКВС носило в Україні подвійний характер, оскільки призначений у вересні 1923 р. новий голова ДПУ УСРР В.А.Балицький у березні 1924 р. обійняв посаду наркома внутрішніх справ УСРР. Нагадаємо, що в Україні поєднання цих посад тимчасово припинилося після прийняття положення, затвердженого ЦВК СРСР від 15 листопада 1923 р., за яким створювалося ОДПУ, при цьому ДПУ вилучалося зі складу НКВС союзних республік, а керівництво роботою місцевих органів ОДПУ здійснювали спеціальні уповноважені при республіканських РНК [175].

По закінченні цього періоду дебатів питання організаційної побудови органів внутрішніх справ було вирішено у вигляді адміністративних відділів, в які міліція та карний розшук увійшли на правах підвідділів [176]. Третім компонентом цієї системи стала заново відтворена промислова міліція, яку повертали до життя у лютому 1924 р. наказом Донецької губернської міліції та Донвугілля про організацію промміліції на підприємствах останнього [177].

І, нарешті, у 1926 р. відбулося довгоочікуване визначення статусу міліції, її структури, підпорядкування та меж діяльності. У жовтні 1926 р. було обговорено постанову ВУЦВК та УСРР “Положення про робітничо-селянську міліцію УСРР”, якою скасовувалися всі попередні постанови РНК УСРР, такі як: “Про робітничо-селянську міліцію УСРР” від 14 вересня 1920 р. [178], “Про організацію з міліціонерів охорони заводів, фабрик, радгоспів та інших державних підприємств, що мають важливе місцеве або суспільне значення” від 31 березня 1922 р. [179], “Про промислову міліцію” від 17 грудня 1924 р. [180], “Про залучення стройових працівників міліції та активних працівників карного розшуку до відповідальності на підставі статті 107 КК УСРР за самовільне залишення служби раніше встановленого законом терміну” від 25 серпня 1925 р. [181].

За новим положенням міліцію визначили як “виконавчий і оперативний по охороні внутрішнього порядку та безпеки орган центральної та місцевої влади, який перебуває у віданні НКВС”. Чітко було встановлено і структуру міліції УСРР. До її складу входили: міліція надвірна, міліція промислова та карний розшук. Положення це було запроваджене 1 січня 1926 року.

Протягом наступного року, у процесі згортання непу, деякі корективи було внесено в систему промислової міліції. Так, постановою РНК СРСР від 12 травня 1927 р. “на виробництві, яке має державне значення, для більш надійного захисту від підпалень, вибухів та ряду інших шкідництв з боку агентів міжнародного капіталу замість промислової охорони ввести воєнізовану охорону” [182].

Таким чином, розглянувши процес вирішення організаційного питання протягом 1920-х рр., ми можемо розцінювати цей період як час перманентних пошуків у сфері побудови республіканських органів внутрішніх справ. Відсутність до 1926 р. чіткого положення, яке б окреслювало права, обов'язки та межі діяльності міліції, спричинювала втручання у справи органів по боротьбі з кримінальною злочинністю з боку партійних комітетів, керівництва виконкомів, НК-ДПУ та інших установ, підривала і без цього досить нестійку систему. Організаційні пошуки 1920-х років закінчилися прийняттям “Положення про робітничо-селянську міліцію УСРР”, яке чітко визначило сферу діяльності міліції, її статус, а також врегулювало відносини між міліцією та карним розшуком як структурними підрозділами однієї системи. У 1927 р. карний розшук уже не провадив дізнання, яке цілком було визнане однією з головних функцій міліції [183].

Організаційні пошуки супроводжувалися вирішенням кадрового питання. В сучасній історичній науці і досі залишається проблемною оцінка вирішення кадрового питання в радянських установах на початковому етапі їх діяльності. Центром дебатів стали проблеми використання старих спеціалістів та реальні наслідки політики щодо укомплектування радянських установ «пролетарським елементом». Особливо це стосується правоохоронних органів, оскільки їх розцінювали як представників радянської влади на місцях, тому вирішення проблеми кадрів тут, особливо в умовах непу, прискорювалося.

Як було зазначено вище, до початку 1920 р. не існувало загальної схеми побудови міліцейських апаратів, не працювала централізована система керівництва. При цьому новоутворена міліція цілком відмовилася від допомоги колишніх спеціалістів царського режиму. Головною умовою прийняття на роботу в міліцію була відданість радянській владі. Саме на цьому етапі було винайдено такий напрямок вирішення проблеми кадрів, як відрядження в міліцію України, і зокрема Донбасу, працівників російських правоохоронних органів. Правоохоронна система України створювалися за часом пізніше, ніж у Росії. Внаслідок несталості радянської влади, широкомасштабного селянського повстанського руху, національно-визвольних рухів процес формування радянських органів правопорядку відбувався в Україні з деяким запізненням, але вже на підставі наявного російського досвіду. Носіями цього досвіду і стали міліціонери, відряджені з російських губерній. Питання про них гостро постало у 1920 р., після офіційного оформлення стосунків між Росією та Україною у вигляді “воєнно-політичного союзу”. Уряд України почав вимагати повернення російських міліціонерів на попередні місця роботи. Так, за наказом начальника Головного управління міліції УСРР О.М.Чайковського, всі міліціонери, відряджені з губерній РСФРР на територію Донецької губернії, повинні були не пізніше 1 січня 1921 р. повернутись до Росії. Правда, у відношенні командного складу це рішення мало більш поміркований характер: їх відправляли назад тільки в тому разі, якщо їх було ким замінити [184]. Але здійснити таке повернення одним тільки адміністративним рішенням було вже неможливо. За той термін, що пройшов від початку їх відрядження і до 1921 р., більшість міліціонерів встигли перевезти в Донецьку губернію свої родини, скарб. Були серед них і ті, хто просто не мав коштів для такого переїзду. Це змусило українське керівництво шукати вихід. Було вирішено, що російські міліціонери, які бажали продовжити роботу в міліції Донбасу, мали право залишатись, але працювати вони повинні були тепер на загальних умовах - їм негайно припиняли сплачувати добові як відрядженим та переводили на місцевий оклад [185].

Однак відряджені з Росії не могли вирішити цілком проблему кадрів. В умовах розвинутого бандитизму, проблем із постачанням, обмундируванням, утриманням тощо відчувалася нестача бажаючих поступити на службу в правоохоронні органи. Це і зумовило пошук інших напрямків вирішення кадрового питання, одним з яких стала мобілізація в міліцію Донбасу військових з Червоної Армії. Саме тому рішення про мілітаризацію міліції за умов уведення непу можна розцінювати як логічне продовження політики, розпочатої ще у 1920 р., коли міліція Донецької губернії посилювалася спеціально для цього мобілізованими червоноармійцями. Їх робота тут дорівнювала службі в армії, демобілізувати їх могли тільки військкомати [186]. Так, наприклад, у 1921 р. на підставі телеграми начальника мобілізаційного управління штабу ХВО від 6 жовтня 1921 р. усі установи, в які були мобілізовані червоноармійці 1897 р. народження, повинні були звільнити їх у безстрокову відпуску [187]. За письмовим нарядом від штабу ХВО для міліції Донбасу протягом 1920-1921 рр. були відряджені 1092 червоноармійці 1897 р. народження [188]. Але на момент демобілізації у складі міліції Донбасу їх виявилося близько двох тисяч [189]. Вони представляли майже всю територію колишньої Російської імперії. Так, у Юзівському повіті 83,6% демобілізованих відправилися додому у напрямку Пермі, Іркутська, Уфи, Москви та Самари. Решта, 16,4%, були місцевими мешканцями [190]. Така кількість демобілізованих була відчутною втратою для міліції, і тому Головне управління міліції в Харкові вирішило оголосити добровільний набір до лав органів правопорядку. З повітів надходили телеграми, в яких доповідалось, що внаслідок демобілізації у міліції спостерігався значний некомплект, який не поповнювався. Недостатня кількість працівників викликала посилення кримінальних проявів, зокрема збільшилась кількість грабежів [191]. Складність міліцейської роботи, відсутність обмундирування, зброї, погане харчування та мінімальні оклади робили службу в міліції не дуже привабливою. І тому червоноармійські мобілізації здавалися одним з найреальніших джерел комплектування міліції, оскільки добровольців у цей час виявилося небагато.

Також треба вказати ще одне джерело комплектування міліції «пролетарським елементом», яке було знайдено для вирішення проблеми некомплекту в складних умовах запровадження непу - в 1921 р. Цим джерелом стали комітети незаможних селян - КНС. Постановою ВУЦВК від 13 квітня 1921 р. було затверджено «Закон про комнезаможі», в одному з пунктів якого вказувалося, що КНС повинні взяти участь у формуванні кадрів міліції, і водночас наглядати за її діяльністю як у центрі, так і на місцях [192]. Зарахування членів КНС до лав міліції підтверджувалося спеціальною постановою РНК УСРР від 15 квітня 1921 р. [193].

Уже в червні 1921 р. Головне управління міліції зацікавилося, як і наскільки втілюються ці розпорядження та постанови на місцях. Керівництво Донецької губернської міліції отримало таємного обіжника за підписом начальника міліції УСРР Чайковського, в якому пропонувалося повідомити центр про кількість загонів КНС, що перейшли на службу в міліцію, детально описати їх озброєння, коней, обмундирування, вказати кількісний та соціальний склад загонів [194]. Але відповіді з місць були невтішними. Повітові міліції надсилали інформацію тільки після повторних таємних запитів. Так, Юзівський підвідділ міліції на червневий запит 1921 р. відповів тільки в серпні - «загони не сформовані з причин збирання продподатку та бандитизму» [195]. Аналогічні повідомлення надійшли і з інших повітів, зокрема Старобільського [196]. Взагалі надто активної участі загонів КНС у роботі міліції Донецької губернії не спостерігалося. Більшість цих загонів було влито до складу продовольчої міліції. Решту передали відповідним начальникам міліцій, які повинні були «профільтрувати» комнезаможів та доукомплектувати ними правоохоронні органи [197]. Цей перехід на службу членів КНС одразу ж позначився на якості роботи міліції. Потрібно було багато енергії та часу, щоб навчити вчорашніх селян-незаможників міліцейській службі [198].

Фактично всі вказані вище категорії працівників правоохоронних органів прийшли в міліцію Донбасу з моменту її створення, в основному з початку 1920 р. і пізніше. Більшість з них не мала відповідного досвіду, не була знайома з міліцейською справою взагалі. Серед міліціонерів були колишні пекарі, вибійники, хлібороби, чорнороби та інші, яким доводилось набувати досвіду безпосередньо під час роботи. Але необхідність подолання кримінальної злочинності, налагодження нормального життя в республіці, вимагали присутності в лавах працівників правоохоронних органів старих, дореволюційних фахівців. Особливо це стосувалося карного розшуку. Потрібні були спеціалісти-оперативники, фотографи, дактилоскопісти та інші, які б могли сприяти справі боротьби зі злочинністю, а також передати свій досвід новим працівникам. Навесні - влітку 1921 р. Головне управління міліції України навіть звернулося в Народний комісаріат праці з проханням взяти на облік спеціалістів царської поліції, які знайшли собі роботу не за профілем, для того, щоб начальники управлінь міліцій на місцях отримали можливість вимагати від будь-яких установ повернення старих спеціалістів на роботу в правоохоронні органи. Але приймати на роботу дореволюційних “спеців” начальники міліцій мали право тільки після отримання дозволу на це від виконкомів та відповідних політичних органів на місцях [199].

На жаль, зараз дуже складно підрахувати, скільки ж старих спеціалістів працювало в правоохоронних органах Донецької губернії на початку 1920-х рр. Це пояснюється тим, що, по-перше, дані про колишніх спеціалістів не подавалися окремо, а вказувалися тільки загальні кількісні показники, і, по-друге, тим, що у зв'язку з перманентними «чистками» колишні фахівці і самі були зацікавлені в тому, щоб приховати свою кваліфікацію. Про їх кількість ми можемо судити тільки через опосередковані дані - скільки їх було вичищено з лав правоохоронних органів. Так, з міліції та карного розшуку Донецької губернії в 1923 р. було вичищено 104 особи, які служили в поліції та білогвардійських військових формуваннях (дані на них подавалися разом), що складало 17,1% [200] від усіх вичищених. На фоні цього дані про чистку, наведені в доповіді про стан та діяльність міліції України за 1923 р., не виглядають реальними - тут указано, що на території усієї України за службу в поліції та у білих було звільнено 95 осіб, що менше навіть кількості звільнених тільки по Донецькій губернії [201]. Як би там не було до 1923 р., але після нього в лавах міліції Донбасу вже не перебувало жодного працівника царської поліції [202].

Наскільки ж досягли мети всі ці напрямки формування пролетарського складу правоохоронних органів? Якщо розглянемо особовий склад міліції Донецької губернії на початку 1921р., то побачимо, що 35-40% міліціонерів тут були уродженцями російських губерній, 50-55% - місцевими мешканцями і решта - представники інших губерній України. Серед командного складу частка представників російських губерній складала близько 70%. Майже весь командний склад був партійним, причому члени партії з Росії становили знову ж таки 70-75% від усіх наявних членів партії [203]. Тобто командний склад міліції Донбасу посилювали передусім партійцями.

Якщо розглянемо місце народження тільки членів партії, що перебували на службі в лавах міліції Донецької губернії, то побачимо, що партійці з Росії складали в середньому 50-60% від усіх наявних членів партії, тоді як частка місцевих уродженців не перевищувала 30-40%, і решта - це міліціонери, переведені в міліцію Донбасу з усієї України [204]. Узагалі за кількістю партійців - працівників міліції Донбас значно випереджав усі інші регіони України. Так, якщо на території усієї України члени партії у правоохоронних органах складали в середньому 6%, то в міліції Донбасу їх було 33,8% [205].

Належність до більшовицької партії була майже обов'язковою умовою для того, щоб обійняти посаду командного рівня. А оскільки головною метою російських представників правоохоронних органів було налагодження роботи апарату міліції України та побудова його аналогічно до російського, то саме їх і призначали на командні посади для здійснення цієї політики. Так, наприклад, весь командний склад Маріупольської та Бахмутської повітових міліцій походив з російських губерній. Взагалі на початок 1921 р. серед командного складу міліції місцеві уродженці становили приблизно 20-30% [206].

Окремо слід зупинитись і на такому засобі вирішення кадрового питання, як «чистки». Цей засіб комплектації правоохоронних органів був провідним протягом 1920-х років. Дев'ятого квітня 1920 р. губернські начальники міської та повітової міліції одержали наказ Головного управління української робітничо-селянської міліції, в якому зверталася увага на те, що з боку громадян УСРР неодноразово надходять скарги на незаконні дії міліції, такі як хабарництво, насильство, брутальність, пияцтво і таке інше. Для подолання цих негативних явищ пропонувалося “вичистити” міліцію від “злочинницького елемента”, що потрапив до її лав [207]. Питання про “чистку” міліції не було зняте з порядку денного і в умовах радянсько-польської війни та боротьби із силами Врангеля. У липні 1920 р. міліції знов було наказано “негайно розпочати чистку, незважаючи на те, що кількість працівників зменшиться. В міліції багато колишніх поліцейських, жандармів та інших - елементи, які всіляко гальмують та розкладають ще не до кінця налагоджений апарат міліції” [208]. Для прискорення “чистки” наказом голови Всеросійської надзвичайної комісії від 1 червня 1920 р. (який поширювався і на Донецьку губернію), створювалися міжвідомчі комісії, які “як постійні органи повинні замінити представництва від НК при обслідуванні роботи в установах” [209]. До складу такої комісії входили представники НК, відділу юстиції та робітничо-селянської інспекції.

У рамках політики спрощення радянського апарату у 1922 р. відбулось скорочення штатів в усіх радянських установах, включаючи й ті, що були підвідомчі НКВС. Для того, щоб обґрунтувати ці звільнення в умовах безробіття та кризи, їх назвали знайомим тут з 1920 р. словом «чистка». Особливо рекомендувалося звернути увагу на «начальників районів повітової міліції, перевіряючи їх відданість справі революції чи співпрацю з бандитами», а також перевірити «по окремих районах міліціонерів, що зжилися з куркулями» [210]. Так, на початку 1922 р. штат міліції було скорочено з 8418 осіб до 4750 (це скорочення було пов'язане не тільки з «чистками», а ще й із закінченням етапу воєнізації міліції), а на 1 грудня 1922 р. особовий склад міліції Донецької губернії нараховував уже тільки 1450 працівників [211]. З лав правоохоронних органів звільняли за такі злочини, як служба в поліції та у білих, дезертирство з лав Червоної Армії, хабарництво, шкурництво, непридатність до служби. В цьому ж 1922 р. майже 10% були вичищені з міліції з причин малолітства, частину міліціонерів звільнено за інтелігентність [212]. Під час цієї “чистки” втратили роботу тільки 6 осіб, що мали досвід роботи в дореволюційній поліції [213].

В наступному, 1923 р., старих спеціалістів почистили більш ретельно. Цей рік став справжнім «роком чисток» для правоохоронних органів. Другого січня 1923 р. Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом був проголошений початок Всеукраїнської чистки міліції [214]. В середині січня на місцях отримали «Інструкцію про порядок перегляду особового складу міліції та доукомплектування», в якій чітко вказувалося, що саме має на меті ця «чистка» - «виявлення відповідного службі в міліції наявного складу її працівників шляхом з'ясування ступеня пролетарської класової свідомості, соціального походження, індивідуальних здібностей, професійної міліцейської підготовки та морального рівня». Як бачимо, пролетарська свідомість була пріоритетним показником, тоді як професійна міліцейська підготовка названа в документі однією з останніх [215].

У лютому цього ж року губернські виконкоми отримали “Інструкцію про перегляд особового складу в установах та на підприємствах, підвідомчих НКВС УСРР” [216]. Згідно з нею створювалися постійно діючі перевірочно-атестаційні комісії у складі трьох-чотирьох осіб - представників від адміністрації, комуністичного осередку, комітету службовців, ДПУ та прокуратури. Через цю комісію повинні були пройти усі працівники, незалежно від стажу та посади. Винятком були лише члени партії - їх кандидатури розглядалися на засіданнях комосередків.

У списках “вичищених” наведені такі причини звільнення з роботи: служба у білих, у Махна, Петлюри; служба в поліції, австрійській жандармерії та гетьманській варті; посадові злочини (хабарництво, приховування злочинців, халатне ставлення до служби, брутальність, кар'єризм, зловживання службовим становищем, приховання при вступі на роботу судимість та інше). Зустрічалися і такі причини звільнення, як інтелігентність, політична неблагонадійність, аполітичність, спів на криласі, відмова взяти участь у першотравневій демонстрації. Звільненню також підлягали дезертири, ті, хто не служив у Червоній Армії, а також ті, хто не з'явився на чистку [217].

У вересні по губерніях було розповсюджено інструкцію про перегляд особового складу управлінь та місць позбавлення волі - робота спеціально створених перевіряльних комісій розпочалася і тут [218]. Комісія, що перевіряла особовий склад на цій ділянці роботи, була такою ж самою, тільки доповнювалася ще представником від карного розшуку. Також тут розглядали не тільки документи, що зібрав працівник, та відгуки всіх бажаючих, а ще й рекомендувалося опитати всіх до одного арештантів.

“Чистка” 1923 р. в Україні далеко вийшла за межі тих планів, які були поставлені Москвою. Вона “перетворилася на велику, серйозну політичну кампанію, яка ще не мала прецедентів ні в радянській, ні в буржуазній практиці” [219]. Фактично цей перегляд особового складу міліції став публічним судом. Його супроводжувала усна (а у трьох найбільших містах України і навіть світлова) реклама, а також подавалися звіти про хід чистки в місцевій пресі [220].

У 1923 р. з лав міліції України було “вичищено” 2733 особи. Від загальної кількості вичищених 57% складали селяни, 25,7% - робітники, 16,6%- інтелігенти, 0,7% - буржуазія. Росіяни складали 69%, українці та інші - 31%. Колишні поліцейські та чини білої армії складали 7,6% [221].

У цьому ж році з лав державної та промислової міліції Донецької губернії було звільнено 609 осіб, з них: за службу в поліції та у білих - 17,1%, за пияцтво - 17,1%, за непридатність до міліцейської служби - 11%, за співучасть у злочинах - 10,7%, політично неблагонадійних, шкурників, елементів, які вважалися чужими радянській владі, - 6,6%, за хабарництво - 3,1%, як куркулів або осіб буржуазного походження - 1,3%, з інших причин - 33,1% [222].

“Чистка” міліції у 1923 р. набула найбільшого розмаху серед усіх чисток 1920-х рр. Міліція Донбасу рапортувала, що їй вдалося звільнитися від 32% «свого попереднього складу, злочинницького, білогвардійського та негідного елемента” [223]. Дійсно, серед звільнених було багато п'яниць, хабарників, непридатних до служби. Але, вирішуючи проблему кадрів, нова влада на деякий час, здається, забула про необхідність регулярної та систематичної боротьби зі злочинністю.

По-перше, щоб пройти чистку, кожен із міліціонерів повинен був зібрати значну кількість документів, частину яких треба було замовляти за межами не тільки Донбасу, а й України - свідоцтва про народження, характеристики з попереднього місця роботи або служби та інші. Це відволікало працівників правоохоронних органів від їх безпосередньої роботи.

По-друге, як підкреслив начальник Таганрозької повітової міліції В.Г.Максимов, «чистка створила атмосферу пригніченості, тому що старе прислів'я «Хто у Бога без гріха» було виправдане тут цілком. Поряд з особами, яких треба було звільнити, що обов'язково було б зроблено і без чистки, мало місце зведення особистих рахунків, коли невеличка провина, навіть і не провина, а недоречно сказане слово, давали підставу для вичищення. Звісно, кожен, пригадуючи свою роботу та усвідомлюючи за собою ці гріхи, був невпевнений у завтрашньому дні, а це впливало на самопочуття і на продуктивність роботи» [224].

І, по-третє, суттєво позначилося на стані боротьби зі злочинністю те, що під час чисток оголювалися значні території, на яких майже не залишалося працівників правоохоронних органів. З місць повідомляли, що в деяких відділеннях начальники були змушені формувати особовий склад наново [225]. Особливо загрозливим це ставало ще й тому, що нові працівники, відряджені від професійних, радянських та партійних органів прибували нерегулярно, а прийняття добровольців під час чисток припинялося [226].

Чистки 1923 р. та попередніх років призвели до різкого скорочення штатів. Наприкінці 1923 - початку 1924 рр. в сільських районах залишилося тільки три працівники (один начальник району та два міліціонери), незалежно від площі та кількості населення. Було підраховано, що один український міліціонер у 1924 р. в середньому обслуговував 16380 сільських жителів та 695 мешканців міст [227] (для порівняння: за нормами 1920 р., один міліціонер обслуговував 3 тис. мешканців сільської місцевості та 400 осіб у місті [228]).

Далі, сільська місцевість фактично залишилася без осередків розшуку (окрім заштатних міст, де розпорядженням НКВС були введені посади двох агентів розшуку). Це також вплинуло на якість роботи, оскільки в районах було важко виявити кримінальні елементи тільки за допомогою дізнання - селяни, побоюючись помсти, досить нечасто викривали злочинців [229].

Однак головної мети було досягнуто. Чистка 1923 р. завершила процес формування пролетарського складу правоохоронних органів.

Висловлюючись мовою документів 1920-х рр., «міліція після чистки набула більш оформленої пролетарської фізіономії» [231]. Наведена вище таблиця чітко демонструє загальні напрямки вирішення кадрового питання в правоохоронних органах Донбасу. Так, бачимо, що після чистки 1923 р. міліція та карний розшук Донбасу демонстрували чисто робітничо-селянський склад. Це водночас позначилося і на загальноосвітньому рівні працівників - малоосвічені та з початковою освітою разом складали 95,9%. Також внаслідок звільнення старих спеціалістів, дореволюційних працівників міліція значно “молодшає” - майже половині її працівників не виповнилося і 25 років, а працівники, старші за 35 років, складали лише 10%. У статистичних даних про працівників правоохоронних органів Донецької губернії за 1923 р. спеціально було залишено колонку «колишні поліцейські», щоб продемонструвати, що їх в губернських міліції та розшуку не залишилося жодного [232]. І, щоб запобігти поверненню цих «небажаних елементів», їх звільняли без права поновлення в посаді, хоча це було явним порушенням правових норм того часу [233].

Ставали також більш жорсткими умови прийому до лав правоохоронних органів. Після чистки 1923 р. на службу в міліцію приймали тільки тих, хто мав трьох партійних поручителів, довідку про несудимість, атестацію з місця попередньої роботи, рекомендацію професійної спілки або місцевого партійного комітету. З цього часу в міліцію не приймали не тільки тих, хто служив у білогвардійських військових формуваннях, а й навіть тих, хто мешкав на території, захопленій білими [234]. До того ж чітко визначалося, що командний склад правоохоронних органів повинен призначатися тільки через Головне управління міліції республіки, а також і те, що “начальники губернських, повітових та районних міліцій повинні обов'язково бути партійними, а їх призначення повинно узгоджуватися з губернськими та повітовими партійними й виконавчими комітетами” [235].

Аналогічна чистка лав міліції та розшуку в округах колишньої Донецької губернії була проведена восени 1925 р. Вона не мала вже того класового характеру та політичного змісту чистки 1923 р. Основними причинами звільнення у 1925 р. були здебільшого кримінальні порушення, такі як хабарництво, знущання над заарештованими, пияцтво, зв'язок із злочинницьким світом, невідповідність посаді. Про якість попередніх чисток може свідчити той факт, що, наприклад, у 1925 р. в Артемівській окрузі з 1116 осіб, які працювали в міліції й розшуку, були виявлені тільки троє колишніх працівників надвірної поліції та п'ятеро тих, хто служив у білих [236]. А в Луганській окрузі серед вичищених у 1925 р. не було жодного старого спеціаліста [237]. Тепер головним ставало вже не формування пролетарського складу, оскільки це вже було вирішено, а подолання згубної криміналізації працівників правоохоронних органів.

Також з 1925-1926 рр. на кадровій політиці щодо працівників правоохоронних органів почала позначатись «українізація». І хоча місцеві керівники «втілювали в життя принцип прийому на роботу осіб, що знають українську мову, незалежно від їх корінного походження», однак політика «коренізації» у цьому випадку відіграла свою роль [238]. Серед працівників правоохоронних органів України поступово збільшується частка українців (так, у 1926 р. їх було 56,2%, у 1928 р.- 62,7 %, у 1929 - 64,8% ) [239]. Але в Донбасі цей процес проходив повільніше. На місцях із напругою переходили на корінну мову діловодства, міліціонерів примушували відвідувати вечірні курси по вивченню мови, погрожуючи звільненням [240]. Спостерігалися випадки, коли на запити з центру, написані українською мовою, на місцях або не реагували взагалі, або відповідали якусь нісенітницю, що свідчить про низький рівень володіння мовою [241].

З 1927/1928 рр. активізувалася практика «висуванства». Суд, прокуратура, міліція поповнювалися за рахунок спеціально висунутих парткомами перевірених робітників та селян, які довели свою революційну свідомість [242].

Таким чином, протягом 1920-х років у вирішенні проблеми кадрів правоохоронних органів головним було формування їх пролетарського складу. На початковому етапі кадрове питання вирішувалося за рахунок досвідчених працівників радянської міліції Росії, мобілізованих червоноармійців, членів КНС і, нарешті, місцевих добровольців, переважно пролетарського походження. Після 1925 р. кадри правоохоронних органів почали поповнюватися місцевими «висуванцями», які володіли українською мовою. Але при цьому пролетарські корені були і надалі більш вирішальними, ніж корені національні.

Процес розв'язання кадрової проблеми в правоохоронних органах Донбасу проходив під керівництвом та контролем з боку більшовицької партії, яка посилала своїх представників передусім у ті повіти Донецької губернії, які спеціалізувалися на промисловому виробництві й у зв'язку з цим були пріоритетними в питанні наведення «революційного порядку». Це стосувалося передусім таких повітів, як Юзівський, Шахтинський, Гришинський, Бахмутський, Луганський, а також Маріупольський (як стратегічно розташований та прикордонний). Оскільки Донбасу відводилась роль економічної бази Радянської держави, то головним завданням правоохоронних органів тут було створення максимально сприятливих умов для розгортання відбудовчих процесів, а також налагодження регулярних поставок у центр продовольства та вугілля для вирішення продовольчої й паливної кризи. Цим і була зумовлена підвищена увага до кадрів правоохоронних органів саме в промислово розвинутих районах Донецької губернії. З цієї точки зору показовим є і те, що у названих вище повітах переважна більшість працівників була на службі в міліції з 1920 р., тоді як, наприклад, в міліції Слов'янського повіту дореволюційні працівники складали більше 30%, а в 4-му районі Слов'янської повітової міліції - більше половини особового складу. Тобто Слов'янський повіт явно не був пріоритетним у радянській політиці щодо Донбасу [243].

Процес укомплектовування правоохоронних органів виявився болючим та складним. Часто переважання політичного змісту у вирішенні кадрового питання негативно позначалося на рівні роботи та призводило до зростання негативних явищ у суспільстві. «Чистки», що мали продемонструвати народний характер держави, главенство пролетаріату над державними установами призводили до зниження авторитету працівників правоохоронних органів, породжували у злочинців впевненість у відсутності кари. Але проблему, що була для радянського уряду першочерговою, було вирішено: після 1923 р. міліція Донбасу констатувала наявність чисто пролетарського кадрового складу.

Висновок

Таким чином, специфічною рисою першого радянського десятиріччя стало поєднання зусиль новоутворених надзвичайних та правоохоронних органів у справі наведення «революційного порядку». Невизначеність статусу кожного елемента радянської правоохоронної системи призводила до певних зіткнень між її структурними елементами, примушувала шукати нові організаційні форми і з`ясовувати власні функції. Зайнята «внутрішніми» проблемами, система органів правопорядку виявилася нездатною забезпечити необхідний рівень протистояння злочинності у нестабільному та неконтрольованому суспільстві перехідного часу. Перегини у вирішенні кадрового питання, превалювання класово-партійного підходу у процесі комплектування органів правопорядку призводили до зниження їх дієздатності. Неймовірно жахливі умови життя та праці, погана матеріальна забезпеченість працівників надзвичайних, правоохоронних органів та судових установ перетворювали значну частину їх на злочинців.

Однак поступово, із завершенням організаційного періоду, система надзвичайних та правоохоронних органів набувала структурної усталеності, зміцнювалася кадрово та професійно, стаючи вирішальним чинником протистояння злочинності.

ПОСИЛАННЯ

1. Правоохранительные органы: Учебник для вузов. / Под ред. проф. К.Ф.Гуценко. - М.: Издательство БЕК, 1995.- С.270.

2. Бугай Н.Ф. Чрезвычайные органы Советской власти: ревкомы.1918-1921 гг.-М.:Наука, 1990.-320с.- С.12-13; 30-31;62-84.

3. Маймескулов Л.Н., Рогожин А.И., Сташис В.В. Всеукраинская чрезвычайная комиссия 1918-1922. - Х.: Основа, 1990.- С.57-58.

4. Там само.-С.38; ЦДАГОУ.-Ф.1, оп.20, спр.640, арк.42.

5. Держархів Донецької області.-Ф.Р-1146, оп.2, спр.95, арк.251.

6. Там само.-Спр.77, арк.6.

7. Там само.-Ф.Р-2295, оп.1, спр.32, арк.12-13.

8. Там само.-Ф.Р-1146, оп.1, спр.4, арк.3.

9. Там само.-Ф.Р-1459, оп.1, спр.1, арк.28.

10. Там само.-Арк.29.

11. Там само.-Ф.Р-1146, оп.2, спр.77, арк.20.

12. Там само.

13. Там само.

14. Там само.-Арк.2.

15. Там само.-Ф.Р-1459, оп.1, спр.3, арк.2.

16. Там само.-Спр.6, арк.1-14; спр.7, арк.1-26.

17. Там само.-Ф.Р-1146, оп.1, спр.33, арк.6.

18. ЦДАГОУ.-Ф.1, оп.20, спр.640, арк.39 зв.

19. Держархів Донецької області.-Ф.Р-1146, оп.2, спр.127, арк.253; ЦДАГОУ.-Ф.1, оп.20, спр.1410, арк.430.

20. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928).-К.:Основи, 1996.-С.251-260.

21. Сборник постановлений и распоряжений Всеукраинского Центрального исполнительного комитета Советов Рабочих, Крестьянских и Красноармейских депутатов IV созыва (18 дек.1921 - 10 дек. 1922).- Харьков: Изд-во ВУЦИК, 1922.-арк.13.-Ст.9.

22. Держархів Донецької області.-Ф.Р-1146, оп.2, спр.127, арк.76.

23. Там само.-Ф.1п, оп.1, спр.2342.

24. ЦДАГОУ.-Ф.1, оп.20, спр.1757, арк.1.

25. Держархів Донецької області.-Ф.Р-1154, оп.1, спр.80, арк.60-62.

26. ЦДАГОУ.-Ф.1, оп.20, спр.1734, арк.5, 22.

27. Там само.-Ф.1, оп.20, спр.1752, арк.3; Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи.-К.: Абрис, 1997.-С.16.

28. Держархів Донецької області.-Ф.Р-1145, оп.1, спр.157, арк.59; Спр.392, арк.17.

29. Там само.-Ф.Р-1154, оп.1, спр.80, арк.25.

30. ЦДАГОУ.-Ф.1, оп.20, спр.1734, арк.134.

31. Держархів Донецької області.- Ф.Р-327, оп.1, спр.23, арк.11.

32. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 кн. Кн.1.- К.:Либідь-Військо України, 1994.-С.81.

33. Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи.-К.: Абрис, 1997.-С.26.

34. ЦДАГОУ.-Ф.1, оп.20, спр.1980, арк.83-84, 90.

35. Маймескулов Л.Н., Рогожин А.И., Сташис В.В. Всеукраинская чрезвычайная комиссия (1918-1922).-Х.: Основа, 1990.-С.76.

36. Держархів Донецької області.-Ф.1п, оп.1, спр.600, арк.13-15.

37. Там само.

38. Там само.-Арк.75-76.

39. Маймескулов Л.Н., Рогожин А.И., Сташис В.В. Всеукраинская чрезвычайная комиссия (1918-1922).-Х.: Основа, 1990.-С.76.

40. Держархів Донецької області.-Ф.Р-1145, оп.2, спр.135, арк.353-361.

41. Там само.-Ф.1п, оп.1, спр.277, арк.9.

42. Там само.- Спр.277, арк.9 зв.

43. Там само.-Спр.600, арк.76.

44. Там само.-Спр.277, арк.9 зв.

45. Див.: Волошенко В.О., Міхеєва О.К. Правоохоронний аспект діяльності КНС (на матеріалах Донбасу) //Вісник Донецького Національного університету. Серія Б. Гуманітарні науки. - 2001. - №2. - С.179-188.

46. Усков В.Ф. Комнезами України в період воєнного комунізму і переходу до непу. - К., 1950; Загорський П.С., Стоян П.К. Нариси історії Комітетів незаможних селян. - К., 1960; Березовчук М.Д. Комнезами України в боротьбі за соціалізм. - К., 1965 та інші.

47. Ганжа О.І. Українське селянство в період становлення тоталітарного режиму (1917 - 1927). - К., 2000; Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919 - 1928).-К., 1996; Мельничук О.А. Комнезами у боротьбі із селянським повстанським рухом на Поділлі // Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії. - Луганськ, 2001 та інші.

48. Держархів Донецької області.- Ф.Р-1280. - Оп.1. - Спр.34. - Арк.15-20.

49. Там само.- Ф.П.1, оп.1, спр.1259, арк.44-47; Ф.Р-1280, оп.1, спр.34, арк.15-20.

50. Там само.- Ф.Р-1280, оп.1, спр.34, арк.15-20.

51. Там само.

52. Лях Р.Д. Участь комітетів незаможних селян у завершенні аграрних перетворень на Україні (1920-1923 рр.) // Питання історії народів СРСР. - Вип.16. - Х., 1973. - С. 27.

53. ЦДАГО. - Ф.1, оп. 20, спр. 1666, арк. 340-351.

54. Держархів Донецької області. - Ф.П.1, оп.1, спр.42, арк. 133 об.

55. Там само. -Ф.Р-1146, оп.2, спр.91, арк. 419.

56. Там само. - Ф.П.1, оп.1, спр.167, арк.100.

57. Там само. - Ф.Р-1146, оп.2, спр. 21, арк. 44-48; 49-52; 81-93.

58. Там само. - Ф.П.1, оп.1, спр.167, арк. 100.

59. Там само. - Ф.Р-1146, оп.2, спр.64, арк. 41; Спр. 215, арк. 113-115.

60. Гребеннікова О.В. Комітети незаможних селян Донецької губернії в 1920-1925 рр. // Південна Україна ХХ століття. - ЗДУ, 1998. - № 1 (4). - С.186-187.

61. Держархів Донецької області. - Ф.Р-1280, оп.1, спр.34, арк.15-20.

62. Там само. - Ф.Р - 1146, оп. 2, спр. 21, арк. 44-48.

63. Там само. - Ф.Р - 1259, оп.1, спр. 8, арк. 10.

64. Там само. - Спр. 13, арк. 28; спр. 22, арк. 29; спр. 25, арк. 41; спр.26, арк.141-142; Ф.Р-57, оп. 1, спр. 1, арк. 1-5.

65. Там само. - Ф.Р - 1145, оп.1, спр. 93, арк. 24.

66. Там само. - Ф.Р -1148, оп. 1, спр. 28, арк. 43.

67. Там само.

68. Там само.

69. Там само.

70. Там само. - Ф.Р - 1145, оп. 1, спр. 93, арк. 67.

71. Там само. - Ф.Р - 1146, оп.2, спр. 64, арк. 25.

72. Там само. - Ф.Р-1145, оп. 1, спр. 93, арк. 27-32.

73. Там само. - Арк. 19.

74. Там само. - Ф.П.1, оп. 1, спр. 660, арк. 63.

75. Ганжа О.І. Українське селянство в період становлення тоталітарного режиму (1917 - 1927). - К., 2000. - С. 143-144.

76. Держархів Донецької області. - Ф.Р-1145, оп.1, спр. 320, арк. 41.

77. Загорський П.С., Стоян П.К. Нариси історії Комітетів незаможних селян. - К., 1960. - С. 40.

78. Ганжа О.І.Українське селянство... - С. 144.

79. Держархів Донецької області. - Ф.Р - 1245, оп. 1, спр. 86, арк. 81-84.

80. Там само. - Ф.Р - 1146, оп. 2, спр. 64, арк. 56.

81. Там само. - Ф.Р - 1259, оп. 1, спр. 3, арк. 127.

82. Табл. склад. за: Комнезамы Донбасса. - Х., 1923. - С. VII, XI; 5-6.

83. ЦДАГО. - Ф.1, оп. 20, спр. 1666, арк. 22-34.

84. Іжевський В. Коротка історія Комітетів незаможних селян на Україні. - Х., 1924. - С. 11.

85. Держархів Донецької області. - Ф.Р - 1146, оп. 2, спр. 64, арк. 41; спр. 215, арк. 113-115.

86. Там само. - Спр. 214, арк. 2.

87. ЦДАГО. - Ф.1, оп. 20, спр. 1666, арк. 42.

88. Пігідо Ф. Україна під більшовицькою окупацією. - Мюнхен, 1956. - С. 13.

89. ЦДАГО. - Ф.1, оп. 20, спр. 1666, арк. 22-34.

90. Мельничук О.А. Комнезами у боротьбі із селянським повстаньким рухом на Поділлі // Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії. - Луганськ, 2001. - С. 131.

91. ЦДАГО. - Ф.1, оп.20, спр. 300, арк. 16-29.

92. Там само. - Арк. 260-261.

93. Держархів Донецької області. - Ф.Р - 1146, оп. 2, спр. 64, арк. 14-19.

94. ЦДАГО. - Ф.1, оп. 20, спр. 1666, арк. 25.

95. Держархів Донецької області. - Ф.Р - 1146, оп. 2, спр. 64, арк. 56.

96. Там само. - Ф.П.1, оп.1, спр. 600, арк. 75.

97. Там само. - Арк. 95.

98. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919 - 1928).-К.: Основи, 1996.-С.273.

99. Держархів Донецької області. - Ф.Р - 1146, оп. 2, спр. 253, арк. 176 - 199.

100. Там само. - Спр. 320, арк. 39-50.

101. Там само. - Ф.Р - 1245, оп.1, спр. 1-а, арк. 15.

102. Правоохранительные органы: Учебник для вузов / Под ред. проф. К.Ф.Гуценко.-М.: Издательство БЕК, 1995.-С.8.

103. Сборник постановлений и распоряжений Всеукраинского Центрального Исполнительного Комитета Советов Рабочих, Крестьянских и Красноармейских депутатов VI созыва 18 декабря 1921 - 10 декабря 1922гг.- ст.20. - арк.305.

104. Держархів Донецької області.-Ф.Р-2470, оп.1, спр.1, арк.23.

105. Там само.-Ф.Р-1146, оп.1, спр.53, арк.191,206; Ф.Р-2470, оп.1, спр.172, арк.1-14.

106. Там само.-Ф.Р-2470, оп.1, спр.1, арк.23; Ф.Р-2295, оп.1, спр.1, арк.112; Ф.Р-1146, оп.1, спр.53, арк.191, 206; опис справ Донецького губернського революційного трибуналу м.Бахмут: справи 689 - 7009.

107. Держархів Донецької області.-Ф.Р-2470, оп.1. спр.1, арк.1.

108. Там само.-Арк.2.

109. Там само.-Арк.3.

110. Там само.-Спр.2, арк.39.

111. Там само.-Арк.54.

112. Смирнов Н.Г.Высшие суды революции.-М.: Знание,1990.-С.51; Держархів Донецької області.-Ф.Р-2470, оп.1, спр.2, арк.163.

113. Держархів Донецької області.-Ф.Р-2470, оп.1, спр.8, арк.36, 48.

114. Там само.-Арк.48.

115. ЦДАВОУ.-Ф.24, оп.1, спр.544, арк.307; Держархів Донецької області.-Ф.Р-2470, оп.1, спр.8, арк.1, 15; оп.2, спр.22, арк.8, 15, 22.

116. ЦДАВОУ.-Ф.24, оп.1, спр.543, арк.33.

117. Держархів Донецької області.-Ф.Р-2470, оп.1, спр.75, арк.20.

118. Там само.-Спр.172, арк.1-14.

119. ЦДАВОУ.-Ф.24, оп.1, спр.544, арк.338-341.

120. ЦДАВОУ.-Ф.24, оп.1, спр.543, арк.34-36.

121. Держархів Донецької області.- Ф.1п, оп.1, спр.2059, арк.6-40; Статистика Донбасса.-1923.-№2 (11).-С.44-47.

122. Там само.-Ф.Р-2, оп.1, спр.332, арк.7-8.

123. Там само.-Ф.Р-2470, оп.2, спр.22, арк.22.

124. Там само.-Арк.23.

125. Там само.-Спр.42, арк.76.

126. Там само.-Арк.83.

127. ЦДАВОУ.-Ф.8, оп.1, спр.947, арк.9.

128. Держархів Донецької області.-Ф.1п, оп.1, спр.2059, арк.36.

129. ЦДАВОУ.-Ф.8, оп.1, спр.1521, арк.3.

130. Там само.-Арк.5.

131. Там само.-Спр.947, арк.309.

132. Там само.-Спр.1521, арк.5.

133. Держархів Донецької області.-Ф.Р-2, оп.1, спр.718, арк.783.

134. Там само.-Ф.Р-2, оп.1, спр.773, арк.5; спр.834, арк.498.

135. Там само.-Спр.332, арк.7-8; спр.718, арк.783.

136. ЦДАГОУ.-Ф.1, оп.20, спр.2309, арк.11.

137. Держархів Донецької області.-Ф.Р-1171, оп.2, спр.23, арк.93.

138. Держархів Луганської області.-Ф.4п, оп.1, спр.77, арк.12-15.

139. ЦДАГОУ.-Ф.1, оп.20, спр.1410, арк.44.