Цивільний позов у кримінальному процесі

КУРСОВА РОБОТА

НА ТЕМУ «Цивільний позов у кримінальному процесі»



Зміст

Вступ

1. Поняття, значення та суб'єкти цивільного позову в кримінальному процесі

2. Інститут цивільного позову в кримінальному процесі

3. Підстави, предмет і порядок пред'явлення цивільного позову. Доказування цивільного позову на досудовому слідстві і в суді

Висновок

Список використаної літератури



Вступ

Перехід України до ринкових відносин, демократизація суспільства висунула на перший план права та інтереси громадян. Демократичне суспільство характеризується широким спектром особистих та майнових прав і свобод. Але чого варті права та свободи без закріплення їх у вищому державному правовому акті - Конституції, без їх правового забезпечення, а також забезпечення їх дотримання і захисту від порушення.

В Україні на сучасному етапі її розвитку проходить вдосконалення правової бази, якою закріплено правове становище громадян і організацій і встановлені гарантії реалізації і захисту їх прав і свобод, визначених Конституцією та іншими законами України. Конституційні норми, в яких закріплені ці права і інтереси, виступають основою для деталізації їх в галузевому законодавстві, регулювання всіх аспектів їх дії і для визначення юридичних гарантій реалізації, а також для встановлення процесуального порядку захисту прав, охоронюваних законом інтересів і свобод.

Нам щодня доводиться вступати в різного роду суспільні відносини і при цьому ми часто навіть не звертаємо уваги на те, які права і обов'язки ми маємо, тому що такі стосунки між людьми нам звичні.

Дана тема є дуже актуальною, бо участь осіб в кримінально-процесуальному провадженні вимагає чіткого знання прав та обов'язків кожного суб'єкта (учасника) цих відносин. Адже саме в ході кримінального процесу вирішується питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності - суттєвого обмеження її прав та свобод.

Крім того, дана тема має важливе значення в підготовці фахівців-юристів. Вони повинні чітко знати хто має залучатися до участі в кримінальному процесі і які права та обов'язки при цьому матимуть цивільний позивач та цивільний відповідач як суб'єкти кримінального процесу. Все це спрямовано на досягнення законності та правопорядку в нашій державі, захисту головної її цінності - прав та законних інтересів людини.

Дану тему досліджували такі вчені: Гошовский М.І., Кучинська О.П, Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т., Кокорев Л.Д., Михєєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В., Омельяненко Г.М., Тертишник В.М.

Мета дослідження - теоретично проаналізувати поняття цивільного позову в кримінальному процесі.

Об'єкт дослідження - цивільний позов.

Предмет дослідження - цивільний позов у кримінальному процесі.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) з'ясувати, які фізичні та юридичні особи можуть виступати цивільними позивачами по кримінальній справі;

2) вивчити поняття цивільного позивача та відповідача в кримінальному процесі;

3) дослідити та проаналізувати поняття представника цивільного позивача та цивільного відповідача в кримінальному процесі.

Теоретичну основу дослідження становлять наукові праці, підручники, навчальні посібники вітчизняних та зарубіжних фахівців, що стосуються теми: «Цивільний позов у кримінальному процесі».

У курсовій роботі використовується типологічно-порівняльний і комплексно-системний метод.

Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел.



1. Поняття, значення та суб'єкти цивільного позову в цивільному процесі

Цивільний позов у кримінальному процесі - це заявлена при провадженні у кримінальній справі вимога особи (організації, підприємства), яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, про її відшкодування до обвинуваченого або до осіб, котрі несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого. Спільний розгляд кримінальної справи і цивільного позову зумовлений наявністю спільного юридичного факту, який є підставою для притягнення особи до кримінальної та цивільно-правової відповідальності в разі заподіяння шкоди. Спільний розгляд сприяє повноті, всебічності та об'єктивності дослідження обставин справи, швидшому відшкодуванню завданої злочином шкоди, полегшує можливість доказування підстав і розміру цивільного позову, забезпечує значну економію процес, витрат, що дає змогу запобігти дублюванню в роботі судів. Точне встановлення розміру матеріальної шкоди має не тільки цивільно-правове, а й кримінально-правове значення. Підставою для позову вважаються такі юридичні факти:

· скоєння злочину;

· наявність матеріальної шкоди, завданої цим злочином;

· причин, зв'язок між злочином і шкодою.

Закриття справи з підстав, зазначених у ст. 7 і 7і КПК України, не звільняє особу від обов'язку відшкодувати в установленому законом порядку матеріальні збитки, завдані нею організації або громадянам. Цивільний позов може бути пред'явлений під час як досудового слідства і дізнання, так і судового розгляду справи, але до початку судового слідства. Відмова у позові в порядку цивільного судочинства позбавляє позивача права пред'являти той же позов у кримінальній справі. Особа, яка не пред'явила цивільний позов у кримінальній справі, а також особа, чий позов залишився без розгляду, має право пред'явити його в порядку цивільного судочинства. Прокурор пред'являє або підтримує поданий потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, заподіяних злочином, якщо цього вимагає охорона інтересів держави, а також громадянин, які за станом здоров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права. Орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані вжити заходів до забезпечення цивільного позову. При розгляді позову у кримінальній справі позивач і відповідач звільняються від сплати державного мита. Позивач, відповідач або їх представники можуть подавати апеляції та касаційні скарги у частині, що стосується вирішення позову, і брати участь у його розгляді в цих інстанція.

Захист прав людини вимагає надання громадянину, який постраждав від злочину, таких прав, що забезпечуватимуть йому можливість активно захищати свої інтереси в кримінальному судочинстві. Надання потерпілому та цивільному позивачеві широких прав відповідає також і завданню щодо посилення боротьби зі злочинністю. Активно захищаючи свої законні інтереси, потерпілий і цивільний позивач тим самим допомагають слідчому І суду розкрити злочин, викрити винного, справедливо покарати його за вчинення.

Відповідно до вимог цивільного права шкода, заподіяна внаслідок порушення правовідносин, підлягає відшкодуванню в повному обсязі.

Крім цивільно-правового обов'язку здійснення відшкодування заподіяної злочином шкоди правові системи багатьох країн також передбачають покладання на особу, винну у вчиненні злочину, обов'язку відшкодування потерпілому заподіяної злочином шкоди на основі норм кримінально-процесуального права.

Останнім часом зросла актуальність дослідження проблем, пов'язаних із розробкою правових механізмів відновлення порушених прав, у тому числі й майнових.

Проблемам відновлення майнових прав фізичних і юридичних осіб, відшкодуванню матеріальної шкоди, заподіяної злочином, в юридичній літературі постійно приділяється увага. Ці питання висвітлювалися в працях С. А. Альперта, Б. Т. Безлєпкіна, П. Г. Гурєєва, В. Г. Даєва, О. Г. Мазалова, В. Т. Нора, І. Л. Петрухіна, М. І. Гошовського, О. П. Кучинської та ін.

Однак багато питань, що їх охоплює ця проблема, досліджені не достатньо повно, деякі аспекти взагалі не розглядалися. Ще в 1890 р. відомий російський юрист А. Ф. Коні, говорячи про специфіку цього процесуального інституту, зазначав, що цивільний позов є «однією з найбільш спірних і найменш розроблених частин кримінального процесу». [1, c. 40]

У кримінально-процесуальній літературі поки що немає єдності в поглядах авторів, які досліджували чи порушували проблему цивільного позову в кримінальному процесі, щодо цього поняття. Більшість учених з незначними редакційними змінами визначають цивільний позов як вимогу особи, що зазнала матеріальної шкоди від злочину, про її відшкодування до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого.

Як бачимо, поняття позову визначається як вимога позивача до відповідача, що за своєю суттю має матеріально-правовий характер. На думку багатьох авторів, цивільний позов у кримінальному процесі є не чим іншим, як матеріально-правовою вимогою позивача до відповідача, заявленою в процесі провадження по кримінальній справі та вирішеною разом із нею.

По-іншому визначає цивільний позов В. Г. Даєв. На його думку, цивільний позов у кримінальному процесі -- це звернення юридично зацікавленої особи або іншої уповноваженої особи до суду з заявою про відшкодування обвинуваченим або особами, які несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, матеріальної шкоди, заподіяної злочином, що повинно розглядатися в порядку кримінального судочинства. [2, c. 22]

Отже, автор не заперечує матеріально-правового змісту позову, але суть останнього бачить у зверненні до суду з проханням про розгляд цивільного спору і захист права.

З. Зінатуллін визначає цивільний позов як всю сукупність процесуальних дій і відносин уповноважених законом суб'єктів, які (дії і відносини) виникають при пред'явленні, забезпеченні та підтримці матеріально-правових претензій особи або органу, яким злочином заподіяно матеріальних збитків, на їх відшкодування. [3, c. 10]

Немає сумніву в тому, що цивільний позов як основний спосіб захисту суб'єктивних прав є спільним правовим поняттям для цивільного і кримінального процесу. На думку О. Г. Мазалова, юридична природа не змінюється, цивільний позов у кримінальній справі -- це звичайний позов про присудження. [4, c. 5]

Відсутність у літературі єдиного поняття щодо правової природи цивільного позову в кримінальному судочинстві породжує негативні наслідки як для законодавчої, так і для правознавчої практики.

Правова природа цивільного позову не однозначна, її можна розкрити лише шляхом комплексного аналізу матеріальної і процесуальної його сторони. Цивільний позов у кримінальному процесі має подвійну правову природу -- матеріальну І процесуальну. За матеріальною природою він є цивільним в широкому розумінні цього терміну, а за процесуальною -- кримінально-процесуальним. Його матеріальна природа визначається галуззю матеріального права, норми якої регулюють спірні матеріально-правові відносини, що виникли між позивачем і відповідачем, з якого перший виводить свою вимогу до другого; процесуальна -- процесуальною формою, за допомогою якої «приводиться в дію» матеріально-правова вимога позивача.

Оскільки ж позов про відшкодування заподіяного злочином матеріального збитку пред'являється і розглядається в кримінальному процесі, то, природно, і процесуальна його природа може бути тільки кримінально-процесуальною.

Аналіз норм чинного кримінально-процесуального закону, що регулюють провадження по цивільному позову в кримінальній справі, дає підставу для висновку, що законодавець при формулюванні цих норм також виходить з концепції єдиного поняття позову в нерозривній єдності двох його сторін -- матеріальної і процесуально-правової, і відображає в нормах всі необхідні його ознаки. Наприклад, у ч. 1 ст. 28 і ч. 1 ст. 50 КПК він вказує як на матеріально-правову сторону позову (вимога про відшкодування заподіяного злочином матеріального збитку), так і на процесуальну (звернення за захистом порушеного майнового права). У нормах, що містяться в статтях 28, 50, 51, 52, 123 і 124 КПК, відображено інші ознаки позову, зокрема:

· хто має право пред'явити позов (особа, що зазнала матеріальних збитків від злочину, її повноважний представник, у встановлених законом випадках прокурор);

· хто несе відповідальність за завдану шкоду (обвинувачений або особи, які несуть згідно із законом майнову відповідальність за його дії);

· кому може бути заявлено вимогу про відшкодування збитків (органам, що ведуть провадження по кримінальній справі);

· хто і в якому порядку розглядає (суд спільно з кримінальною справою, тобто в порядку кримінального судочинства).

Всі ці елементи і складають у сукупності цивільний позов у кримінальному процесі, якому можна дати таке визначення.

Цивільний позов у кримінальному процесі -- це вимога потерпілої особи, яка зазнала матеріальної (моральної) шкоди від злочину, її повноважного представника або в її інтересах прокурора до підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного або осіб, які несуть майнову відповідальність за його дії, про відшкодування цієї шкоди, яка заявлена органу дізнання, слідчому, прокурору, судді (суду) по кримінальній справі до початку судового слідства.

Незважаючи на все значення цивільного позову в кримінальній справі, на практиці дуже часто можна спостерігати його недооцінку, що шкодить роботі та виконанню одного з основних принципів кримінального процесу з охорони прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, що беруть у ньому участь. Вивчення й аналіз розглянутих судами справ свідчить про те, що в багатьох випадках цивільний позов у кримінальній справі не розглядається, а шкода, завдана потерпілому, не відшкодовується. Так найчастіше відбувається тому, що слідчі й орган дізнання не завжди роз'ясняють потерпілим або їхнім представникам право на відшкодування шкоди, завданої злочином.

Невиконання практичними працівниками вимог чинного законодавства з відшкодування шкоди, завданої злочином, призводить не тільки до тяганини і неповноти розслідування, а й до відхилення осіб, що вчинили злочини, від відшкодування ними заподіяної шкоди.

Основними суб'єктами провадження за цивільним позовом у кримінальній справі є ті його учасники, процесуальний інтерес яких має майновий характер. До них слід віднести цивільного позивача і відповідача за цивільним позовом. Реалізовуючи в кримінальному процесі надані їм законом права і виконуючи покладені на них процесуальні обов'язки, вони мають повну й рівну можливість обстоювати свій протилежний за сутністю процесуальний інтерес і тим самим сприяти всебічному, повному й об'єктивному встановленню всіх обставин, що стосуються цивільного позову, і правильного його вирішення по суті.

Цивільним позивачем визнається особа, підприємство, установа або організація, яким заподіяно матеріальної шкоди від злочину і які пред'явили вимоги щодо її відшкодування.

Визнання особи, що зазнала матеріального збитку від злочину і пред'явила вимогу про його відшкодування, цивільним позивачем у кримінальній справі яких-небудь ускладнень у слідчій і судовій практиці, як правило, не викликає. Ускладнення можуть виникнути лише у разі, якщо матеріальна шкода була наслідком розкрадання, знищення або пошкодження майна, що було на момент здійснення злочину не у його власника (наділеного правом оперативного управління), а у законного титульного власника.

Існує погляд (П. П. Гурєєв, С. Є. Донцов, О. Г. Мазалов), згідно з яким право на пред'явлення позову в разі розкрадання, знищення або пошкодження майна, що перебуває у титульного власника, має передусім власник майна. Титульний же власник має право вимагати відшкодування шкоди лише у разі, якщо власник, внаслідок певних причин, не зажадав відшкодування шкоди або він сам відшкодував її власнику. [4, c. 59-70; 5, c. 44; 6, c. 64]

Також треба при цьому зважати, що майнові права власника, як правило, захищаються також договором, на основі якого відбулася передача майна у володіння інших осіб. За загальним правилом власники, що не виконали обов'язку зі збереження і повернення майна, несуть перед ним майнову відповідальність на загальних підставах, якщо законом або договором не передбачено інше. Тому у власника часто є не одна, а дві можливості отримати відшкодування: від законного власника (контрагента за договором), якщо він не забезпечив збереження майна, і від безпосереднього заподіювача збитку -- обвинуваченого або осіб, що несуть згідно із законом майнову відповідальність за його дії. Яку з них обрати для захисту порушеного права -- вирішує власник. В одних випадках для нього вигідніше буде пред'явити вимогу про відшкодування шкоди до власника, зокрема, якщо є підстави для відшкодування ним шкоди в повному обсязі та реальне відшкодування буде здійснено оперативно; в інших -- безпосередньому заподіювачу шкоди, заявивши про це цивільний позов у кримінальній справі. Зрозуміло, що пред'явлення власником вимоги про відшкодування шкоди до останнього позбавляє права власника майна також пред'явити цивільний позов про той самий предмет і на тих самих підставах. Однак якщо титульний власник відшкодував власнику шкоду повністю або частково, він також зазнає майнових втрат і тим самим отримує в межах зробленого ним відшкодування право на пред'явлення вимог безпосередньому заподіювачу шкоди про відшкодування заподіяної йому шкоди. Отже, його має теж бути визнано цивільним позивачем у кримінальній справі.

На нашу думку, титульний власник має право пред'явити цивільний позов і останній повинен бути прийнятий до провадження в кримінальному процесі і в тому разі, якщо власник з різних причин утримується від пред'явлення цивільного позову в кримінальній справі, а законний власник майна зобов'язаний відшкодувати йому шкоду внаслідок закону або договору. Такий позов власника навряд чи можна визнати регресним. О. Г. Мазалов зазначає, що право на нього виникає не через те, що власник повинен буде відшкодувати збитки своєму контрагенту за договором, а тому, що злочином було порушено його право володіння викраденим (знищеним, пошкодженим) майном. Власник вимагає відшкодування не юридично можливого, а наявної і дійової шкоди, що заподіяно йому фактично. [4, c. 62]

Крім того, треба зважати й на те, що у законного власника через заподіяння шкоди майну можуть виникнути суто «свої» збитки. Наприклад, знищення або пошкодження переданих в оренду механізмів, приміщення тощо, спричинить витрати наймача на повторне наймання, на доставку цих механізмів до місця роботи тощо. Титульний власник, певна річ, має право на відшкодування цих збитків незалежно від права власника на відшкодування збитку через розкрадання, знищення або пошкодження його майна. У такому разі він має право пред'явити вимогу про відшкодування заподіяного йому матеріального збитку нарівні з власником майна; органи, які ведуть кримінальний процес, повинні обох визнати цивільними позивачами в кримінальній справі.

Також за ст. 50 КПК цивільним позивачем у кримінальній справі може бути підприємство, установа, організація, що зазнали матеріальної шкоди від злочину і пред'явили вимогу про її відшкодування. Це правило поширюється і на випадки, коли юридична особа пред'являє вимогу про відшкодування моральної шкоди. Разом з тим суд при розгляді справи повинен з'ясувати, чи дійсно завдано юридичній особі моральної шкоди, в чому вона конкретно полягає, визначити її розмір, що може бути підставою задоволення позову або відмови в ньому.

Пред'явити цивільний позов у кримінальній справі повноважні не тільки особа, що зазнала матеріального збитку безпосередньо від злочину, а й прокурор, якщо цього вимагає охорона державних або суспільних інтересів або прав громадян (ч. 2 ст. 29 КПК).

Цивільними позивачами в цьому разі є фізичні та юридичні особи, в інтересах яких було заявлено позов, а не прокурор. Саме ці особи є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин, потребують захисту свого суб'єктивного права, порушеного злочином, і тільки на суб'єктів цих правовідносин поширюються матеріально-правові наслідки прийнятого судом рішення за пред'явленим прокурором позовом. Тому в разі пред'явлення прокурором в інтересах держави чи окремих громадян позову їм повинно бути доведено про це і роз'яснено передбачені законом процесуальні права й обов'язки (ст. 51 КПК).

У свою чергу, громадяни та юридичні особи, в інтересах яких прокурор пред'явив цивільний позов, мають право відмовитися від позову або змінити його розмір. Однак якщо суд вирішить, що така відмова суперечить закону або порушує чиїсь права та інтереси, що охороняються законом, він не приймає його і розглядає позов по суті.

Своєчасне, основане на законі визнання особи цивільним позивачем створює необхідні передумови для реальної охорони її майнових прав та інтересів і водночас є важливою гарантією майнових інтересів осіб, потерпілих від злочину. Однак таке визнання можливе не раніше, ніж буде подано заяву про відшкодування заподіяного матеріального збитку, тобто пред'явлено цивільний позов у кримінальному процесі.

Згідно з ч. 3 ст. 28 КПК цивільний позов може бути пред'явлено як під час досудового слідства, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства. Після оголошення головуючим у судовому засіданні про початок судового слідства особа і прокурор позбавлені права пред'явити позов у кримінальному процесі, а суд -- можливості прийняти його до свого розгляду. Однак можливість подання цивільного позову може знову виникнути у разі настання обставин, що перешкоджають розгляду кримінальної справи (відкладення слухання справи, припинення її розгляду, повернення на додаткове розслідування), і подальшим розглядом її з самого початку.

Отже, особа, що зазнала внаслідок злочину матеріальної шкоди, стає цивільним позивачем не автоматично, а лише після подання позовної заяви і визнання її такою відповідною постановою особи, що веде дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду.

У разі непред'явлення цивільного позову в ході досудового слідства, а також якщо останнє не проводилося (у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів), суддя (суд) повинен роз'яснити відповідним особам їх право пред'явити цивільний позов до обвинуваченого або осіб, які згідно із законом несуть за нього матеріальну відповідальність. Невиконання органами досудового слідства та судами цього обов'язку цілком обґрунтовано розглядається в судовій практиці як істотне порушення кримінально-процесуального закону.

Стороною, що кореспондує цивільному позивачеві в кримінальному процесі, є той його учасник, який повинен нести майнову відповідальність за заподіяний злочином матеріальний збиток. За загальним правилом, повністю дієздатний обвинувачений є також відповідачем за цивільним позовом. Саме особа, що здійснила злочин і заподіяла ним шкоду, повинна усунути негативні майнові наслідки свого діяння. Однак у ряді випадків майнову відповідальність за протиправні дії певних категорій громадян несуть інші особи. У таких випадках кримінально-процесуальний закон передбачає залучення в процес цивільного відповідача. Стаття 51 КПК визначає коло суб'єктів, які можуть бути залучені в кримінальний процес як цивільні відповідачі. Такими в різних ситуаціях можуть бути визнані: батьки, опікуни, піклувальники й інші особи, а також підприємства, установи, організації, які за законом несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну злочинними діями обвинуваченого.

Вводячи в кримінальний процес України такого його учасника, як цивільний відповідач, законодавець спирається при цьому на норми цивільного матеріального права, що встановлюють випадки відшкодування шкоди не його безпосереднім заподіювачем, а іншими особами -- юридичними або фізичними (статті 1178-1187 ЦК України). Ці суб'єкти також несуть відповідальність за завдану злочином моральну шкоду.

2. Інститут цивільного позову в кримінальному процесі

На сторінках провідного юридичного журналу РФ "Российская юстиция" опублікована стаття В. Бозрова під назвою "Цивільний позов у кримінальному процесі недоречний". [7,с. 29-30]

Це звернення до проблеми цивільного позову завершилось констатацією явної наукової і процесуальної суперечливості інституту цивільного позову в кримінальному процесі і пропозицією вилучити цей інститут з КПК Росії. [8, c. 57-58; 9, c. 43-45]

Закономірно, що така заява викликала полеміку на шпальтах цього видання. До неї приєдналися С.Міліцин та О.Попкова, Ю.Ліфшиц та Ю.Тимошенко, В.Сисоєв та К.Храмцов. Знаковим є те, що усі вони заперечували тезу В.Борзова.

Подібні висловлювання В. Борзова не залишили байдужими й нас, спонукаючи проаналізувати наукову проблему сумісності цивільного позову із провадженням кримінальної справи, з'ясувавши "ідейні" підвалини цього інституту. Відразу зауважимо, що, окрім загальновизнаної тези про доцільність "з'єднаного процесу", на його користь наведемо висновок про відповідність ідеям та нормам Конституції, міжнародно-правовим актам про державний захист жертв злочинів. Про слушність позовної форми захисту прав у кримінальному процесі свідчить і коло засобів захисту прав потерпілих, що істотно змінилося останнім часом.

Відтак метою нашого дослідження є критичний аналіз позиції про недоречність існування інституту цивільного позову у кримінальному процесі. У статті викладені та обґрунтовані висновки про історичну притаманність цивільного позову вітчизняній правовій системі, "конституційність" цього кримінально-процесуального документа.

Розглянуті окремі, передусім теоретичні, аргументи учасників дискусії щодо "ідейної" несумісності кримінального процесу та цивільного позову.

Така вибірковість пояснюється фундаментальним характером тези та значенням відповіді на неї. Участь у цій полеміці для нас можлива саме на рівні теорії в силу істотних відмінностей у правовому регулюванні позовного провадження у кримінальному процесі РФ та України.

Звернемося до історико-правових джерел. У ст.6та7 Статуту Кримінального судочинства 1864р. передбачене право потерпілих від злочину пред'явити позов про винагороду в суді кримінальному для спільного з кримінальною справою розгляду, чи в суді цивільному по закінченні кримінального розгляду. [10, c. 76]

КПК РСФСР 1923р. та КПК УРСР 1924р. і Основи кримінального судочинства СРСР та союзних республік 1958р. теж закріпили застосування цивільного позову в кримінальному процесі. У прийнятих на підставі Основ кримінально-процесуальних кодексах усіх республік СРСР були відтворені норми про цивільний позов у кримінальному судочинстві. Це свідчить про те, що цивільний позов застосовується понад 130років, а його успадкування усіма кримінально-процесуальними законами дає підстави вважати його національною особливістю російської та української правової системи.

Теза В.Бозрова про очевидну невідповідність між природою цивільного позову і самою сутністю кримінального судочинства обґрунтовується думкою, що кримінальне судочинство спрямоване на реалізацію кримінальної відповідальності чи звільнення від неї у встановлених законом випадках. Погоджуємось з думкою С.Міліцина про те, що у правовій науці немає визначення кримінального судочинства, яке б однозначно сприймалося всіма чи хоча б більшістю вчених. Кожна з наявних дефініцій грішить типовими недоліками - неповнотою в описі визначеного феномена і зайвим багатослів'ям. Для обґрунтування своєї думки С.Міліцин навів простий приклад. Під звичайно цитоване визначення кримінального процесу, що ґрунтується на його завданнях, у жодному разі не підпадає діяльність органів кримінального судочинства з розслідування і розгляду кримінальних справ про суспільно небезпечні діяння неосудних. Подібна невідповідність, однак, не дає приводу тим же процесуалістам засумніватися в тому, що ця діяльність - один із різновидів провадження у кримінальних справах. Але визнаючи неповноту визначення (чи визначень) кримінального судочинства, не можна приховуватись ним для заперечення кримінально-процесуальної природи того чи іншого явища. Сконструйоване в навчальних чи навіть наукових цілях поняття саме по собі не може служити підставою для висновків про якусь "відповідність" чи "невідповідність" одного явища іншому [11, c. 46-48]

До цього аргументу треба додати, що погляд на кримінальний процес лише як на засіб реалізації кримінальної відповідальності морально застарів та далеко неповний. Ці відносини, як справді основні, породжують відносини щодо охорони прав та інтересів учасників процесу, щодо застосування процесуального примусу, службово-процедурні, контрольно-перевірочні відносини, відносини щодо відшкодування шкоди, заподіяної злочином, превентивні та заохочувальні відносини [12, c. 109]

На користь цієї думки, що точно відтворила тенденцію розвитку права, слід вказати на новітні інститути кримінально-процесуального права - примирювальні форми закриття кримінального процесу, забезпечення безпеки осіб, які залучаються у кримінальний процес; розвиток права на оскарження рішень органів, які ведуть досудове розслідування, докорінна зміна стадій судового контролю, виділення в окремий інститут так званого міжнародного кримінального процесу. Ці факти переконують, що кримінально-процесуальний закон динамічно розвивається, збагачується, і це зумовлює його не тільки кількісне, а й якісне ускладнення.

На думку В.Бозрова, низка принципів, характерних для діяльності суду з вирішення цивільно-правових суперечок (наприклад, диспозитивність), разюче суперечать принципам кримінального судочинства (наприклад, публічності). Підтвердженням того є і неприпустимість у кримінальному процесі мирової угоди (за винятком справ приватного обвинувачення), регресного позову, відшкодування упущеної вигоди, а також багато інших наявних у КПК "процесуальних ребусів". А правила і принципи цивільного судочинства, пов'язані з відшкодуванням збитків, не можна механічно "вживляти" у кримінальний процес, оскільки кожна з цих галузей права самостійна як у предметі, так і методі регулювання.

Погодившись із тим, що неприпустимо механічно вживляти у кримінальний процес правила цивільного судочинства, В.Сисоєв та К.Храмцов правомірно відзначили, що розгляд цивільного позову під час вирішення кримінальної справи викликає до життя різні за змістом процесуальні правовідносини. Лише частина їх прямо регулюється кримінально-процесуальним законом. При цьому з огляду на похідний характер цивільного позову в кримінальному процесі пріоритет у регулюванні повинен бути відданий, безумовно, кримінально-процесуальному закону. Відтак варто погодитися з думкою тих учених, які вважають, що норми цивільного процесуального права застосовуються при провадженні за цивільним позовом у кримінальному процесі тією мірою, у якій вони регулюють відносини, не урегульовані кримінально-процесуальним правом, і не суперечать нормам кримінально-процесуального права. За такого підходу "процесуальні ребуси", про які говорить В.Бозров, не можуть виникати в принципі [13, c. 68]

Варто вказати і на те, що можливим є розгляд цивільного позову у кримінальному процесі. Так регресним за своєю сутністю є цивільний позов про відшкодування витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого, подання якого передбачено КПК РФ і України. Науковцями переконливо доведено, що предмет цивільного позову може охоплювати і вимоги про відшкодування упущеної вигоди. [14, c. 275]

Опонентами інституту цивільного позову висловлено думку, що провадження за ним, як і будь-який інший розгляд цивільно-правового спору, повинне ґрунтуватися на презумпції винності делінквента, а кожна зі сторін зобов'язана доводити ті обставини, на які посилається. У той час як кримінальне судочинство ґрунтується на презумпції невинності і органи кримінального судочинства не вправі перекласти на обвинуваченого обов'язок доведення невинуватості. З цього приводу треба зазначити, що висновок суду про вину у вчиненні протиправного діяння, яке порушує норми кримінального закону і яким завдано шкоду, завжди передує вирішенню цивільного позову. Причому характер цього висновку визначатиме долю цивільного позову. Тільки якщо буде доведено, що підсудний вчинив злочин і цим завдав шкоду суб'єктивним правам потерпілого, можливе задоволення цивільного позову. Якщо вину у вчиненні злочину доведено не буде, особа підлягає виправданню. Відповідно, розгляд цивільного позову у такому випадку стає неможливим. Обидва факти знаходять свою констатацію у вироку суду саме у такій послідовності. Отже, підсудний захищений від покладення на нього мір цивільної відповідальності навіть якщо він не користується правом подавати докази своєї невинуватості.

Останній аргумент супротивників розгляду цивільних позовів разом із кримінальними справами відноситься до сфери законодавчої техніки. Ці автори вважають, що оскільки через фрагментарне правове регулювання позовне провадження створює "процесуальні ребуси", від нього слід відмовитися. Насамперед зауважимо, що цілком мають рацію В.Сисоєв та К.Храмцов, які стверджують, що недоопрацьованість окремих аспектів процедури пред'явлення і розгляду цивільного позову - привід для її доопрацювання, а не для вилучення в цілому інституту цивільного позову з КПК [13,с. 68].

По суті, щоразу, коли по кримінальній справі заявляється цивільний позов, органи судочинства змушені паралельно вести відразу два провадження - за обвинуваченням і за позовом, що було відзначено задовго до нинішніх дискусій. Безсумнівно, порівняно невелика кількість норм, що містяться в КПК і регулюють порядок провадження за цивільним позовом, не може забезпечити повного регулювання цього інституту, замінивши собою всі норми Цивільного процесуального кодексу. Висновок може бути тільки один - давно апробоване на практиці застосування норм ЦПК за аналогією, про що вже йшлося у цій статті.

На думку С.Міліцина та О.Попкової, можливість розгляду цивільного позову разом із кримінальною справою повинна бути передбачена в кримінально-процесуальному законодавстві і визначатися в кожному конкретному випадку судом на підставі оцінки наявних у справі матеріалів. Подібне гнучке рішення дасть можливість зберегти переваги спільного провадження і при цьому не створювати перешкод для успішного розгляду кримінальних справ. На наш погляд, з цією пропозицією С.Міліцина та О.Попкової не можна погодитися, бо це ставить позовне провадження в залежність від огляду судді, на що сам автор звернув увагу, вказавши, що дедалі більше поширена на місцях цивільна або кримінальна спеціалізація суддів має негативну сторону - приховане небажання суддів займатися тим, що, виходячи з "поділу праці", повинні робити їхні колеги. Зокрема, "кримінальний" суддя нерідко воліє передати складний в частині розрахунків цивільний позов своєму колезі, більш звиклому до хитросплетень категорій цивільного законодавства, аніж до зовнішньо простого Кримінального кодексу.

Тому ми підтримуємо думку Ю.Ліфшиця та А.Тимошенка як більш наближену до ідеї цивільного позову у кримінальному процесі: органи слідства, прокуратури, суд зобов'язані розглядати питання про відшкодування шкоди, заподіяної злочином, як невід'ємний елемент кримінальної справи, а не як несуттєвий додаток до нього, яким можна зневажити.

Захист порушених злочином прав разом з розглядом і вирішенням кримінальної справи доцільний з погляду юридико-технічних зручностей, економічної вигоди для держави й учасників судочинства, а також характеризується більш високою ефективністю.

Можливість їхнього спільного розгляду полягає у факті вчинення злочину, що є підставою як кримінальної, так і цивільної відповідальності. Ті самі докази виявляються і використовуються для встановлення вини чи невинуватості особи в злочині і цивільному правопорушенні. Той самий суб'єкт (обвинувачуваний), як правило, є учасником і кримінальних, і цивільних правовідносин.

Вирішення цивільного позову значно прискорює відновлення прав потерпілих, заощаджує час і кошти як суду, так і суб'єктів спірних правовідносин, а також інших осіб, залучених у сферу кримінального процесу. Їм не доводиться повторно відволікатися на встановлення тих самих обставин.

Спільний розгляд цивільного позову і кримінального обвинувачення забезпечує найбільш швидке відновлення майнових прав особи, що потерпіла від злочину, унеможливлює паралелізм у роботі судів і винесення суперечливих рішень по тих самих питаннях, гарантує найбільшу повноту дослідження доказів і створює значні зручності для всіх учасників кримінального процесу. [4, c. 176]

Насамперед це є серйозна пільга для потерпілого від злочину, і не тільки тому, що потерпілий звільняється від сплати державного мита. Йому значно легше захищати свої інтереси й обґрунтовувати свої позовні вимоги, коли його позов розглядається разом із кримінальною справою, у кримінальному процесі, у якому з'ясовуються всі обставини справи, що стосуються як самого злочину, так і його наслідків.

Адже пред'явити цивільний позов у кримінальній справі можна навіть коли ще не відомий обвинувачуваний і не ясно, хто повинен відповідати за цивільним позовом. З моменту подання позовної заяви цей обов'язок приймається органом, який проводить досудове розслідування. Істотно полегшується завдання позивача і щодо обґрунтування своїх вимог, тому що в кримінальному процесі доказування цивільного позову здійснюється ех оfficio слідчим і прокурором.

Нарешті, якщо уявити ситуацію, коли по кримінальній справі, пов'язаній із загибеллю близької потерпілому людини, чи у випадку заподіяння потерпілому не тільки фізичних, але й глибоких моральних страждань, вилучити розгляд цивільного позову, то потерпілий змушений буде ще раз переживати ті події, викликані злочинним діянням, а також значний психологічний і моральний дискомфорт під час фактично повторного дослідження того ж злочинного діяння, яким заподіяно йому майнову чи моральну шкоду.

Крім того, тільки перебуваючи у процесуальному статусі потерпілого чи цивільного позивача, особа може скористатися засобами забезпечення безпеки як учасник кримінального судочинства (ст.52-1 КПК України).

Державний обвинувач одержує в особі цивільного позивача союзника, що сприяє йому в підтримці обвинувачення, а позивач, як правило, - підтримку в особі прокурора.

Нарешті, важливо мати на увазі, що у деяких кримінальних справах встановлення розміру заподіяного злочином збитку має велике значення для правильної кваліфікації злочину (наприклад, по справах про розкрадання), оцінки обставин, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, і навіть для вирішення питання про наявність чи відсутність самого складу злочину. Спільний розгляд обвинувачення і цивільного позову є в таких випадках додатковою гарантією їхнього правильного вирішення. Тому окремий розгляд кримінальної справи і цивільного позову може негативно відбитися на правильності вирішення самої кримінальної справи. Oдночасне застосування кримінальної і цивільної відповідальності підвищує їхній виховний та превентивний вплив.

Не тільки безсумнівна допустимість та технічна доцільність розгляду цивільного позову в кримінальному процесі, а й політична доцільність, відповідність низці ідей та норм Конституції, у тому числі і гарантіям права на судовий захист (преамбула, ст.1, 3, 55, 66, 68), та ідеї захисту прав жертв злочинів можуть бути висловлені на користь цивільного позову у кримінальному процесі [15, c. 39].

На державу, її органи покладається обов'язок здійснювати захист порушених суб'єктивних прав громадян і юридичних осіб, тому що будь-яке право, проголошене в Конституції, може вважатися з юридичного погляду гарантованим і фактично здійсненим лише за умови, якщо в законодавстві закріплені правові засоби їхньої реалізації і якщо їх порушення дає громадянину право на позов чи на інші передбачені законом шляхи відновлення порушеного права. Виходячи з гармонійного поєднання інтересів держави й особистості, з огляду на характер шкідливого діяння законодавець надає можливість особам, які зазнали шкоди від злочину, звернутися за захистом порушеного права не тільки у формі цивільного судочинства, але й у кримінальному процесі разом з розглядом кримінальної справи.

Це своєрідна реакція законодавця на характер діяння, яким заподіюється шкода, а встановлення характеру і розміру останнього і, за загальним правилом, його відшкодування становить невід'ємний елемент кримінального процесу. Водночас законодавець виходить не тільки з можливості спільного дослідження і вирішення питань кримінальної відповідальності особи, що вчинила злочин, і захисту порушених прав потерпілих осіб, але й вважає таке поєднання доцільним. Доцільність спільного вирішення питань кримінальної і майнової відповідальності диктується першою чергою міркуваннями політико-юридичного характеру. Для держави не може бути байдужим факт порушення майнових прав своїх громадян і колективних формувань, тим більше таким небезпечним деліктом, як кримінальний. Воно не може не надати підвищеного сприяння в їхньому захисті. Це пояснюється не тільки тим, що в багатьох випадках заподіяна шкода входить до складу злочину, а відтак торкається не тільки інтересів окремих осіб, але й публічних (суспільних). Якщо навіть шкода як наслідок злочинного діяння не впливає на його правову кваліфікацію, вона, проте, стосується не лише інтересів окремих фізичних чи юридичних осіб, але й інтересів публічних, оскільки результатом злочинів, боротьба з якими є найважливіше і безпосереднє завдання держави та її органів, що здійснюється на публічних засадах. Відновлення ж порушених таким суспільно небезпечним діянням майнових та особистих немайнових прав потерпілих осіб переважно за рахунок майна, матеріальних і фізичних можливостей винних - один з найдієвіших засобів боротьби з цим суспільним злом, який органічно поєднує індивідуальні і публічні інтереси [17, c. 275].

На підтвердження висловленої тези наведемо п.4 Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, згідно з яким до жертв слід ставитися із співчуттям та поважати їхню гідність, потерпілі від злочинів мають право на доступ до механізмів правосуддя та найшвидшу компенсацію за заподіяну їм шкоду відповідно до національного законодавства. Усі висловлені міркування переконують у тому, що інститут цивільного позову повною мірою відповідає ідеям Конституції та міжнародному гуманітарному праву про ефективний судовий захист потерпілих від злочинів.

Щодо майбутнього вітчизняного кримінально-процесуального законодавства, то аналіз його офіційного проекту переконує, що інститут цивільного позову не лише буде збережений, а й набуде розвитку. Про це свідчать ст..63,64,65,69,136,419,420 Проекту КПК України, що є визнанням потенціалу цивільного позову у кримінальному процесі провідними науковцями та практиками України.

Отже, на підставі проведеного дослідження можна констатувати процесуальну доцільність спільного провадження кримінальної справи та цивільного позову, фундаментальну відповідність традиціям вітчизняного кримінального процесу, ідеям міжнародного гуманітарного права та Конституції. Наш висновок може бути обґрунтованим ще й тим, що в умовах реформування кримінально-процесуальних способів захисту прав потерпілих цивільний позов опрацьованим інститутом. Визнання його доцільності засвідчує й аналіз проекту КПК України.

Перспективою подальшого дослідження наукової проблеми інституту цивільного позову є вивчення можливостей його розвитку та удосконалення, теоретичних та практичних проблем правозастосування, адаптація прогресивного досвіду інших держав.

3. Підстави, предмет і порядок пред'явлення цивільного позову. Доказування цивільного позову на досудовому слідстві і в суді

Відповідно до ст.6 ЦПК захист цивільної справи здійснюється шляхом подання позову до суду. Цивільно-процесуальним засобом, яким забезпечується реалізація права на звернення до суду виступає позов. При визначені позову як вимоги про усунення порушення права, пред`явленого однією особою до другої не враховується те, що така вимога властива не тільки позову, а й досудовим вимогам осіб. Ст.4, 136 ЦПК - заяви стають позовними тільки за умови додержання певним вимог позасудового звернення з відповідними претензіями. Необхідність в позові виникає тоді, коли настає потреба в розгляді і вирішенні спору між заінтересованими особами. Сама же така вимога про захист права і охорону інтересів в справах позовного провадження називається позовом або позовною вимогою (ст.136-145 ЦПК).

Суть позову може бути визначена правильно лише з урахуванням його матеріально-правової і процесуально-правової сторін. Це свідчить про те, що позов виступає цивільно-процесуальною формою, яка забезпечує реалізацію матеріального закону, його примусове здійснення за допомогою держави в особі компетентного органу - суду. Елементи позову:

· предмет;

· підстава;

· зміст.

Предметом буде та частина, яка характеризує матеріально-процесуальну вимогу позивача до відповідача стосовно якої позивач просить постановити судове рішення. У позовах, спрямованих на присудження відповідача до здійснення певних дій (по відношенню до позивача) та виконання обов`язків перед позивачем, предметом позову буде спірна правова-матеріальна вимога. В позовах про визнання предмет складають самі правовідносини. Їх визнають або не визнають. Предмет позову може співпадати з окремим предметом (спірним об`єктом) в більшості з житлових правовідносин. Так, наприклад, коли розглядається справа про виселення, предметом буде правовідносини, які стосуються дострокового розірвання договору найму, об`єктом - житлове приміщення. Підстави позову складають підстави, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази. Ст.137, п.4, 5 ЦПК.

Підставами позову будуть:

· юридичні факти, що визначаються нормами матеріального права;

· доказові факти, тобто ті, що тісно пов`язані з фактами матеріально-процесуального характеру і на підставі яких можливо зробити висновок про їх наявність чи відсутність.

Підстави поділяються на:

· активні;

· пасивні.

Активні - які підтверджують, що право належить позивачу, а виконання певних обов`язків - відповідачу. Пасивні - факти, з яких видно, що відповідач виконав дії, спрямовані на заперечення права позивача. Зміст позову - змістом позову буде звернена до суду вимога позивача про здійснення певних дій з зазначенням способу судового захисту.

За способом процесуального захисту, який відображається в змісті позову, позови класифікуються на:

· позови про присудження (від суду вимагається поновлення становища, яке існувало до порушення права, та припинення дій, що порушували права, тобто присудження відповідача виконання обов`язку в натурі або стягнення з нього завданих збитків);

· позови про визнання (спрямовані на усунення спору між сторонами шляхом внесення ясності в існуючі між сторонами правовідносини, тобто суд підтверджує наявність чи відсутність прав і обов`язків між сторонами);

· перетворювальні позови (спрямовані на зміну або припинення правових відносин, напр.: спори про розірвання шлюбних відносин). Ст.55 КУ (захищати свої права, які порушені).

Право на пред`явлення позову - це надана і забезпечена можливість заінтересованим особам звернутися до суду з вимогою про розгляд і вирішення цивільно-правового спору. Правом на пред`явлення позову наділені всі громадяни, підприємства, установи, організації. Це прямо закріплено в ст.100 ЦПК, якою регулюється цивільно-процесуальна правоздатність, а також іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства і організації (ст.423, 424 ЦПК). Право на пред`явлення позову і реалізація цього права закріплені в ст.136 ЦПК.

Для реалізації права на пред`явлення позову необхідно:

· наявність чи відсутність певних обставин;

· додержання встановленого законодавством порядку пред'явлення позову.

До умов реалізації права на пред`явлення позову належать:

· визнання особи суб`єктом цивільно-процесуального права (правоздатність);

· встановлення наявності спору між сторонами (ст.124 ЦПК підвідомчість);

· відсутність рішення суду, що набрало законної сили в тотожній справі (ст.136 ЦПК ч.4);

· необхідно перевірити відсутність рішення товариського суду (п.5 ст.136 ЦПК);

· відсутність угоди про передачу даного спору між сторонами на вирішення третейського суду (п.6 ст.136 ЦПК). Відсутність однієї з умов свідчить про неможливість реалізувати права на пред`явлення позову і веде до відмови в прийнятті позовної заяви. Якщо заява прийнята, та потім, при виявленні однієї з умов, суд повинен закрити справу (ст.227 ЦПК). ЦПК передбачає ї інші умови.

До процесуальної форми реалізації права на пред`явлення позову належать слідуючи умови:

· додержання форми позовної заяви (ст.137 ЦПК);

· кожна позовна заява повинна бути обкладена державним митом (ст.138, 139 ЦПК);

· обов`язково перевіряється дієздатність особи, яка подає позовну заяву (п.8 ст.136 ЦПК);

· необхідно перевіряти наявність повноважень на ведення справи у представника, який пред`являє заяву від імені позивача (ст.113 ЦПК), за відсутності належно оформленого повноваження, суддя, на підставі п.9 ст.136 ЦПК, відмовляє в прийнятті заяви;

· подання позовної заяви з додержанням правил про підсудність (ст.124-131 ЦПК). Ст.136 п.7 ЦПК - у випадках, коли справа не підсудна даному суду, заява повертається, про що постановляється мотивована ухвала, яка складається негайно після прийняття позову, починається відлік 10 денного терміну на оскарження ухвали. Ст.144,145 ЦПК.

Право на об`єднання позовів належить в першу чергу позивачу. Він може в одній позовній заяві об`єднати кілька вимог. Але закон надає право суду об`єднувати в одно провадження кілька однорідних позовних вимог за позовами одного і того ж позивача до того ж відповідача, або до різних відповідачів. Суд справі об`єднати в одне провадження позови різних позивачів до одного і того ж відповідача. Інститут однорідних вимог. Під однорідністю вимог необхідно розуміти вимоги, які виникають з одних правовідносин (ст.140 ЦПК). Залежно від обставин справи, суддя справі постановити ухвалу про роз`єднання позовів у самостійні провадження. Підставою такого рішення є те, що сумісний розгляд ускладнює вирішення справи. Заперечення проти позову - це вмотивовані пояснення відповідача, якими повністю або частково назавжди або тимчасово відхиляються або спростовуються позовні вимоги. Заперечення проти позову можуть бути матеріально-правового або цивільно-процесуального характеру. Заперечення процесуального характеру обґрунтовують неправомірність виникнення і продовження судочинства з підстав відсутності у позивача права на пред'явлення позову. Матеріально-правові - проти суті позову. Подання зустрічної позовної заяви - це заявлена відповідачем до позивача у справі самостійна позовна вимога для сумісного її розгляду з первісним позовом. Відповідно до ст.140 ЦПК право на пред`явлення зустрічного позову виникає з порушенням цивільної справи - не пізніше як за 3 дні до судового засідання. Прийняття заяви після закінчення строку залежить від суду. Суд приймає зустрічну позовну заяву для розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов`язані, тобто випливають з одних правовідносин, або коли вимоги по них можуть взаємозараховуватись, та коли сумісний їх розгляд є доцільним (ст.141 ЦПК). Згідно ст.137 ЦПК, позовна заява подається до суду в письмовій формі.