Цивільне право України

Право на безпечне довкілля

Доволі близьким до двох попередніх особистих немайнових прав є право на безпечне довкілля. Під поняттям «довкілля» слід розуміти усе те, що оточує особу: навколишнє природне середовище, предмети праці та побуту, харчові продукти тощо.

Під правом на безпечне довкілля, згідно зі ст. 293 ЦК України, слід розуміти:

право на безпечне для життя і здоров'я довкілля -- це передбачена законом можливість вимагати, щоб довкілля особи створювало для неї безпечні, сприятливі умови проживання, праці, навчання, побуту тощо, тобто забезпечити їй життя гідне людини. Дане право забезпечується визнанням незаконною будь-якої діяльності, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, та можливістю вимагати від кожного припинення такої діяльності;

право на достовірну інформацію про стан довкілля, тобто можливість безперешкодного отримання повної та достовірної інформації про якість харчових продуктів і предметів побуту, про умови проживання, праці, навчання тощо.

Специфікою даного права є його додаткова регламентація нормами екологічного законодавства (наприклад, шляхом встановлення системи гранично допустимих викидів та скидів, гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів, гранично допустимих рівнів фізичних впливів на навколишнє природне середовище тощо), законодавства про охорону праці, стандартизацію, сертифікацію, метрологію, низку державних стандартів, будівельних норм і правил та ін.

Право на свободу та особисту недоторканність

Одним з особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та особисту недоторканність. Дане право складається з двох взаємопов'язаних складових: права на свободу (ст. 288 ЦК України) та права на особисту недоторканність (ст. 289 ЦК України).

Право на свободу -- це юридично закріплена можливість особи діяти на власний розсуд відповідно до своїх інтересів та мети. Однак право на свободу не слід розглядати як закріплену законом вседозволеність. Воно також повинно мати передбачені законом межі, оскільки неконтрольована свобода людини може перерости у свавілля. Реалізація права на свободу забезпечується передбаченою законом забороною будь-яких форм фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання наркотичних та психотропних засобів, вчинення інших дій, що порушують право на свободу. Окрім цього, одним із видів гарантій дотримання цього права є також і заборона тримання фізичної особи в неволі, можливість затримання особи лише у випадках і в порядку, встановлених законом, арешту або тримання під вартою не інакше як за вмотивованим рішенням суду. З правом на свободу тісно поєднано право на особисту недоторканність, під яким слід розуміти передбачену законом заборону фізичного, психічного чи будь-якого іншого посягання на особу з боку інших осіб. До змісту права на особисту недоторканність слід віднести заборону катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання, а також фізичного покарання батьками (усиновлювачами), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних. Також правом на особисту недоторканність охоплюється право на розпорядження щодо передачі після смерті фізичної особи своїх органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам (ч. 4 ст. 289 ЦК України), а також право особи на донорство крові, її компонентів, органів, інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин (ст. 290 ЦК України).

Право на сім'ю, опіку, піклування та патронатне виховання

Досить важливим у системі особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на сім'ю, опіку, піклування та патронатне виховання. Дане право також складається з чотирьох складових: 1) право на сім'ю (ст. 291 ЦК України); 2) право на опіку; 3) право на піклування (ст. 292 ЦК України); 4) право на патронатне виховання (гл. 20 СК України).

Під поняттям «сім'я» згідно з чинним законодавством розуміють осіб, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (ст. З СК України). У науковій літературі дане поняття через свою невизначеність, суперечливість та неоднозначність піддається суттєвій критиці. Зокрема, справедливо вказується на те, що дане поняття не має суто правового змісту, а є об'єднанням економічних, демографічних, трудових ознак, а також малопридатне до правового застосування.

До права на сім'ю належать:

-- право на створення сім'ї (ч. 1 ст. 4 СК України), що містить у собі передбачену законом можливість фізичних осіб, які досягли шлюбного віку, а в передбачених законодавством випадках і фізичних осіб, що не досягли шлюбного віку, створювати сім'ю на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства;

право на вибір осіб, які утворюватимуть сім'ю, що містить у собі можливість як вільного вибору партнера за шлюбом, так і можливість вибору батьків, народжувати чи усиновлювати їм дітей і яку кількість, а також можливість вимагати у повнолітніх осіб вийти зі складу сім'ї за умов та на підставах, передбачених законом;

право на перебування в сім'ї, до якого слід відносити передбачену законом можливість фізичних осіб, незалежно від віку, жити в сім'ї (ст. 4 СК України). З досягненням повноліття фізична особа сама вирішує, чи перебувати їй у сім'ї, чи ні. Що ж стосується дітей, то вони перебувають у сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживають;

право на підтримання зв'язків із членами своєї сім'ї містить заборону перешкоджати особі підтримувати моральні, духовні, матеріальні та інші зв'язки з членами своєї сім'ї незалежно від того, де вона перебуває (ч. З ст. 291 ЦК України);

заборона розлучення з сім'єю попри волю особи означає, що фізична особа, згідно з ч. 2 ст. 291 ЦК України, не може бути проти її волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, наприклад, позбавлення волі за вчинення злочину тощо.

Правом на опіку наділена фізична особа, яка є малолітньою та позбавлена батьківського піклування, або фізична особа, яка визнана недієздатною. Правом на піклування наділена фізична особа, яка є неповнолітньою та позбавлена батьківського піклування, або фізична особа, яка обмежена у дієздатності. Дитина, яка є сиротою або за інших причин позбавлена батьківського піклування, має право на патронатне виховання, тобто на виховання у сім'ї іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття за оплатним договором про патронат, який укладається між патро-натним вихователем та органами опіки і піклування.

Реалізація даних особистих немайнових прав проводиться у порядку, передбаченому законом.

§ 4. Особливості особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, згідно з главою 22 ЦК України слід відносити:

право на ім'я;

право на честь, гідність та ділову репутацію;

право на індивідуальність;

право на зображення та голос;

право на особисте життя;

право на особисті папери та таємницю кореспонденції;

право на інформацію;

право на свободу творчості;

право на вибір роду занять;

право на місце проживання;

право на недоторканність житла;

право на пересування;

право на свободу об'єднань;

право на мирні зібрання.

Право на ім'я

Ім'я є найдавнішим юридичним способом індивідуалізації фізичної особи. Воно складається, як правило, з імені, прізвища та по батькові.

Аналізуючи право на ім'я (статті 294-296 ЦК України), слід зауважити, що воно містить у собі:

право на володіння, користування та розпорядження іменем, яке забезпечує особі можливість бути носієм імені (володіння), використовувати (платно чи безоплатно) своє ім'я у всіх сферах суспільних відносин, рівно як і розголошувати своє ім'я, давати дозвіл розголошувати своє ім'я, чи заборонити розголошувати своє ім'я (користування), а також вирішувати фактичну долю свого імені, наприклад, передавати його дітям, змінювати його у випадку досягнення повноліття, одруження, розлучення тощо. В окремих випадках ім'я може використовуватись і без згоди на це особи. Так, наприклад, ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) без згоди особи лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення (ч. 4 ст. 296 ЦК України). При цьому використання початкової літери прізвища фізичної особи у пресі, літературних творах не є порушенням її права;

право вимагати звертатись до особи по імені полягає в тому, що ніхто не має права на довільне спотворення в написанні чи вимові імені. Будь-яке спотворення є порушенням цього права. У випадку перекручення імені фізичної особи (наприклад, у засобах масової інформації, під час спілкування тощо) воно має бути виправлене. Якщо перекручення імені було здійснене у документі, такий документ підлягає заміні (ч. З ст. 294 ЦК України);

право на псевдонім -- це право використовувати для своєї індивідуалізації вигадане ім'я (псевдонім). Це право поширюється і

на використання особою права на астронім (зазначення свого імені у вигляді набору друкованих знаків, наприклад «зірочок»);

-- право вимагати зупинити незаконне використання свого імені,під яким слід розуміти заборону будь-якого порушення права на ім'я.

Подібним до права на ім'я є право на присвоєння імені (статті 145-147 СК України). Сутність цього права полягає у наданні імені фізичній особі до того моменту, поки вона ще не в змозі реалізувати вказане право самостійно. Цим правом наділені батьки, усиновлювачі, опікуни, а в окремих випадках органи опіки та піклування чи суд. При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 294 ЦК України, вибір імені можливий з урахуванням національних традицій (наприклад, подвійне чи потрійне ім'я, відсутність по батькові тощо) або можливе присвоєння транскрибованого імені (тобто імені, яке як вимовляється відповідно до національних традицій, так і пишеться, наприклад, Софі Лорен (а не Софія Лорен), Анне Вескі (а не Ганна Вескі) тощо).

Аналогом права на ім'я в юридичних осіб є право на найменування (ст. 90 ЦК України), яке також є способом індивідуалізації, що реалізується та охороняється відповідно до чинного законодавства.

Право на честь, гідність та ділову репутацію

Під поняттям «честь» слід розуміти зовнішню оцінку фізичної особи з боку суспільства чи соціальної групи, членом якої вона є. Гідністю є внутрішня самооцінка особою своїх якостей. Суміжним із даними поняттями є поняття «ділової репутації», що містить усталену зовнішню оцінку фізичної чи юридичної особи у сфері підприємницьких відносин. Дані особисті немайнові блага мають бути недоторканними від будь-яких посягань ззовні.

Право на честь, гідність та ділову репутацію у ЦК України не передбачено. Замість цих прав передбачені «право на повагу до гідності та честі» (ст. 297 ЦК України), а також «право на недоторканність ділової репутації» (ст. 299 ЦК України). Проте певна обмеженість зазначених прав у позитивному аспекті, а також невизначеність поняття «повага» дає підстави говорити, що фізичні особи наділені більш розширеним особистим немайновим правом на честь, гідність та ділову репутацію, а саме:

право на гідність -- це особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність як особистості, право на усвідомлення цієї цінності та усвідомлення значимості себе як особи, що відіграє певну соціальну роль у суспільному житті;

право на честь -- це особисте немайнове право фізичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її та її діянь (поведінки) при дотриманні морально-етичних і правових норм з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею;

-- право на ділову репутацію -- це право фізичної та юридичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її як підприємця та її діянь (поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею. При цьому слід зазначити, що у правовому суспільстві, де основним принципом є рівність прав усіх, потрібно захищати не лише ділову репутацію підприємців, а й репутацію усіх членів суспільства взагалі незалежно від сфери їх професійної діяльності. Саме тому сьогодні назріла потреба законодавчої регламентації більш широкого права -- права на репутацію, яким охоплювалось би право фізичної та юридичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її як фахівця у будь-якій сфері професійної чи іншої діяльності та її діянь (поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи чи окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки і користування нею¹.

Суміжним з даним правом є право на повагу до тіла потерлої особи та місця її поховання, яким наділені члени сім'ї та родичі померлого. Сутність цього права полягає в обов'язку шанобливого ставлення до тіла померлої особи та місця її поховання, а також у забороні глуму над ними (ст. 298 ЦК України).

Право на індивідуальність

Під поняттям «індивідуальність» потрібно розуміти сукупність психічних властивостей, характерних рис і досвіду кожної особистості, що відрізняють її від інших індивідуумів².

З огляду на це, право на індивідуальність полягає в тому, що фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ст. 300 ЦК України). Реалізація цього права не лише стверджуватиме у суспільстві повагу до особистості, але й забезпечить його динамічний розвиток. Однак дане право також має певні межі, до яких слід віднести встановлення спеціального порядку або заборону тієї чи іншої поведінки, яка хоч і забезпечує розвиток індивідуальності, проте заборонена законом або суперечить моральним засадам суспільства. Так, наприклад, особи, які належать до нудистів, вправі реалізувати свою індивідуальність, але у спеціально відведених для цього місцях.

Право на зображення та голос

Близьким до права на індивідуальність є право на зображення та голос, яке, на жаль, не знайшло свого місця в ЦК України, однак наявність окремих цивільно-правових норм свідчить про те, що реалізація та охорона цього права здійснюється у межах цивільного права.

Під поняттям «зображення» слід розуміти зовнішність, фігуру, фізичні дані, одяг тощо, а також сукупність усіх цих елементів (стиль). Поняттям «голос» охоплюються не тільки певні звуки, що відтворюються у формі слів, мелодій тощо, але й мова як взаємозв'язок між цими звуками, з усіма своїми особливостями (тембр, заїкання, невимова окремих звуків, говір тощо).

Право на зображення та голос полягає в можливості визначати, використовувати і розпоряджатися своїм зображенням, голосом та його записом. Однак дане право має відповідні обмеження, які зводяться до того, що представники окремих професій повинні дотримуватися певних вимог щодо свого зображення, наприклад, працівники міліції, судді, лікарі тощо.

Дане право може реалізовуватись також і шляхом певних заборон. Так, фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку та показана (відтворена) лише за її згодою, крім випадків, прямо передбачених законом, наприклад, якщо зйомки проводяться відкрито на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру (п. 1 ст. 307 ЦК України).

Якщо особа добровільно погодилася на знімання її на кіно-, відео-, телеплівку, вона може вимагати припинення їх публічного показу в тій частині, яка стосується її особистого життя, за умови відшкодування нею усіх витрат, пов'язаних з демонтажем запису (ч. 2 ст. 307 ЦК України). У випадку, коли фізична особа була зображена на фотографіях, інших творах образотворчого мистецтва, вона також може вимагати припинення її показу в тій частині, у якій це стосується її особистого життя, за умови компенсації заподіяних збитків іншим особам, яких вони зазнали внаслідок скасування публічного показу, відтворення чи розповсюдження даних фотографій або інших творів образотворчого мистецтва (ст. 308 ЦК України). Варто додати, що фотографія може бути розповсюджена без дозволу фізичної особи, яка зображена на ній, якщо це зумовлено необхідністю захисту її інтересів або інтересів інших осіб.

Право на особисте життя

Кожна фізична особа має своє особисте життя, під яким слід розуміти її поведінку поза межами виконання будь-яких суспільних обов'язків.

Зрозуміло, що дана поведінка є доволі різноманітною і тому право на особисте життя не визначає конкретні активні дії, які має право вчиняти носій даного права, а лише вказує на те, що фізична особа сама визначає своє особисте життя (ст. 301 ЦК України).

До змісту цього права включається також і передбачена законом можливість фізичної особи або ознайомлювати зі своїм особистим життям інших осіб, або зберігати своє особисте життя у таємниці. Однак це право також має певні обмеження, наприклад, коли обставини особистого життя є доказом у кримінальній справі.

Право на особисті папери та таємницю кореспонденції

Суміжним з правом на особисте життя є право на особисті папери (ст. 303 ЦК України). До особистих паперів фізичної особи належать документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо.

Право на особисті папери містить як право власності на ці папери (що є майновим правом і полягає у можливості володіння, користування та розпорядження особистими паперами), так і право на їх недоторканність. Під поняттям «недоторканність особистих паперів» слід розуміти, що ознайомлення з особистими паперами, їх використання, зокрема шляхом опублікування, допускається лише за згодою фізичної особи (осіб), якої (яких) вони стосуються, а у випадку її (їх) смерті -- за згодою її (їхніх) дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає -- батьків, братів та сестер.

Обмеженим це право може бути у випадку, коли будь-які особисті папери передані до фонду бібліотек або архівів з додержанням прав заінтересованих осіб. У цьому випадку фізична особа має право вільно ознайомлюватися і використовувати вказані особисті папери, зокрема шляхом опублікування (ст. 305 ЦК України).

Одним із видів права на недоторканність особистих паперів є право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК України), під яким слід розуміти право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов та інших видів кореспонденції. Гарантії дотримання цього права полягають у тому, що:

використання, зокрема шляхом опублікування, листів, телеграм та інших видів кореспонденції може проводитися лише за згодою фізичної особи, яка направила їх, та адресата, а у випадку смерті принаймні одного з них -- за згодою його дітей, вдови (вдівця), а якщо таких немає -- батьків, братів та сестер;

кореспонденція, що стосується фізичної особи, може бути долучена до судової справи лише у випадку, якщо у ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи, а інформація, яка міститься у такій кореспонденції, не підлягає розголошенню.

Обмеження цього права можливе з метою запобігання злочину чи з'ясування обставин під час розслідування кримінальної справи лише за відповідним дозволом суду, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Право на інформацію

Антиподом до права на особисте життя є право на інформацію, оскільки вони захищають дві різні сфери інтересів -- приватного та публічного. Інколи найбільш складним є саме встановлення тієї межі, де публічні інтереси починають порушувати інтереси приватні. Згідно із законом інформація -- це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі¹.

Згідно зі ст. 302 ЦК України право на інформацію -- це передбачена законом можливість збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Однак зазначені дії не стосуються інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Не допускається також збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи. Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності, крім випадків, коли ця інформація подається посадовою або службовою особою при виконанні нею своїх службових обов'язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи).

Право на свободу творчості та вибір роду занять

Фізична особа, відповідно до ст. 309 ЦК України, має право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, що полягає у можливості вільного вибору сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості. Досить важливою гарантією цього права є передбачена законодавцем заборона проводити цензуру процесу творчості та результатів творчої діяльності.

Подібним до права на свободу творчості є право на вибір роду занять (ст. 312 ЦК України), під яким слід розуміти передбачену законом можливість вільно на власний розсуд обирати та змінювати рід занять, виконувати певну роботу або обіймати певні посади. Гарантією цього права є заборона до примушення виконання роботи. При цьому не вважається примусовою роботою військова або альтернативна (невійськова) служба, робота, яка виконується особою за вироком чи іншими рішеннями суду, а також робота чи служба відповідно до законів про воєнний та надзвичайний стан.

Право на місце проживання та недоторканність житла

Право на місце проживання фізичної особи є комплексним особистим немайновим правом фізичної особи, до якого належать:

право мати місце проживання, тобто передбачена законом можливість утримувати на певному речовому праві житловий будинок, квартиру, інше приміщення, придатне для проживання у ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, де дана особа постійно, переважно або тимчасово проживала би (ч. 1 ст. 310 ЦК України);

право на вільний вибір та зміну місця проживання, тобто передбачена законом можливість вільно обрати той населений пункт, де розташовувалося б місце проживання, а також змінювати його у разі необхідності (ч. 2 ст. 310 ЦК України). Однак це право може обмежуватись випадками, передбаченими законом.

Суміжним з даним правом є право на недоторканність житла (ст. 311 ЦК України), під яким слід розуміти можливість фізичної особи дозволити проникнути до житла лише за її згодою або за вмотивованим рішенням суду. Це право може бути обмежене у невідкладних випадках, пов'язаних із рятуванням життя людей та майна, або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. До змісту права на недоторканність житла належить також і заборона виселення або іншим чином примусового позбавлення житла, крім випадків, встановлених законом за рішенням суду.

Право на пересування

До права на пересування, відповідно до ст. 313 ЦК України, слід відносити можливість фізичних осіб вільно пересуватися по території України (після 14 років), виїхати за її межі і безперешкодно повернутися в Україну (після 16 років), а також вільно визначати місце свого перебування, обирати способи і засоби пересування. До досягнення фізичними особами визначеного вище віку вони мають право пересуватися відповідно по території України чи за її межами лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів чи піклувальників та в їх супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

Обмеження цього права можливе лише у випадках, передбачених законом, наприклад, у випадку встановлення особливих правил доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки (наприклад, заклади пенітенціарної системи), охорони громадського порядку (наприклад, оголошення військового чи надзвичайного стану), життя та здоров'я людей (наприклад, епідемії, епізоотії).

Право на свободу об'єднання та мирні зібрання

Право на свободу об'єднання, відповідно до ст. 314 ЦК України, передбачає можливість фізичних осіб за власною ініціативою об'єднуватися у політичні партії та громадські організації. При цьому законом, статутами об'єднання громадян можуть бути встановлені вимоги до особи, згідно з якими вона може бути засновником цього об'єднання або її членом.

Фізичні особи, згідно зі ст. 315 ЦК України, мають право на мирні збори, куди належить передбачена законом можливість вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо. Обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може встановлюватися судом відповідно до закону.

§ 5. Захист особистих немайнових прав

Гарантією нормального здійснення фізичними особами особистих немайнових прав виступає їх належний цивільно-правовий захист (ст. 275 ЦК України). Право на захист особистих немайнових прав -- це регламентоване правове регулювання на випадок оспо-рення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права. Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:

вимагати непорушення цих прав;

вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;

вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.

Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (ст. 280 ЦК України) та інші (спеціальні) способи -- відповідно до змісту цих прав, способу їх порушення та наслідків, спричинених цим порушенням. До таких спеціальних способів захисту особистих немайнових прав законодавець відносить:

поновлення порушеного особистого немайнового права (ст. 276 ЦК України);

спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту (ст. 277 ЦК України);

заборону поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст. 278 ЦК України).

Гарантією своєчасного та ефективного захисту особистих немайнових прав є передбачена ст. 279 ЦК України можливість накласти

на особу штраф, у випадку невиконання покладеного рішенням суду зобов'язання вчинити відповідні дії для усунення порушення особистого немайнового права або ж у випадку ухилення від виконання судового рішення. При цьому сплата штрафу не звільняє особу від обов'язку виконати рішення суду.

Поновлення порушеного права

Даний спеціальний спосіб захисту особистих немайнових прав, передбачений ст. 276 ЦК України, полягає в тому, що орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, фізична або юридична особа, рішеннями, діями або бездіяльністю яких порушено особисте немайнове право фізичної особи, зобов'язані вчинити необхідні дії для його негайного поновлення. У випадку, якщо дії, необхідні для негайного поновлення порушеного особистого немайнового права фізичної особи, не вчиняються, суд може постановити рішення щодо поновлення порушеного права, а також відшкодування моральної шкоди, завданої його порушенням.

Проте зрозуміло, що даний спеціальний спосіб захисту можна застосувати не до всіх особистих немайнових прав. Так, наприклад, неможливим видається відновлення порушення права на таємницю кореспонденції чи права на таємницю особистого життя внаслідок того, що з моменту розголошення відповідних відомостей зникає відповідне немайнове благо (таємниця), яке є об'єктом цього права. У таких випадках слід застосовувати інші, як загальні (наприклад, відшкодування моральної шкоди), так і спеціальні способи захисту.

Спростування неправдивої інформації та суміжні способи захисту

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (ч. 1 ст. 277 ЦК України).

Під правом на спростування слід розуміти право на визнання особою, яка порушила особисте немайнове право інших осіб, неправомірності своїх діянь та визнання цієї інформації неправдивою, яке вчиняється у такий самий спосіб, у який була поширена неправдива інформація. У випадках, коли спростування неможливо чи недоцільно провести у такий самий спосіб, воно повинно проходити в адекватній (схожій, максимально наближеній) формі з урахуванням того, що спростування має бути ефективне, тобто охопити максимальну кількість реципієнтів, що сприйняли попереднє поширення інформації. Так, наприклад, якщо спростування у тому самому засобі масової інформації є неможливим внаслідок його припинення, то воно повинно бути оприлюдненим в іншому засобі масової інформації за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.

Право на відповідь -- це право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого не-майнового права. Принципова відмінність між відповіддю та спростуванням полягає у тому, що:

відповідь передбачає внесення пояснення щодо поширених відомостей, тоді як спростування зводиться до визнання попередньо поширених відомостей неправдивими;

відповідь здійснюється особою, щодо якої були поширені відомості, або членами її сім'ї, тоді як спростування -- лише особою, яка поширила ці неправдиві відомості. У випадках, коли поширювачем неправдивої інформації є посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, то спростовувати цю інформацію повинна юридична особа, у якій вона працює.

Право на відповідь та право на спростування неправдивої інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім'ї, близьким родичам, а також іншим заінтересованим особам (ч. 2 ст. 277 ЦК України).

Підставою виникнення права на спростування та відповідь є юридичний факт правопорушення, до змісту протиправної поведінки якого входять поширення:

відомостей, тобто доведення інформації до відома третьої особи будь-яким способом за умови здатності сприйняття останньою її змісту. При цьому не вважається поширенням відомостей повідомлення їх особі, якої вона стосується;

відомостей про особу, тобто з яких можна було б точно встановити, що вони стосуються конкретної особи, чи, принаймні, ця особа входить до кола осіб, яких дані відомості стосуються;

відомостей неправдивих, тобто таких, що не відповідають дійсності чи викладені неправдиво. При цьому негативна інформація, поширена про особу, вважається неправдивою, якщо той, хто її поширив, не доведе протилежного (презумпція добропорядності).

Подібним до права на відповідь та права на спростування є право на визнання відомостей такими, що не відповідають дійсності (ч. 4 ст. 277 ЦК України). Застосування цього способу захисту можливе у випадку, якщо особа, яка поширила інформацію, невідома. Його реалізація можлива шляхом подання фізичною особою, право якої порушено, заяви до суду про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування.

Заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права

Ще одним спеціальним способом захисту особистих немайнових прав є заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст. 278 ЦК України). Сутність цього способу захисту полягає в тому, що у випадку, коли:

особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які готуються до випуску у світ, може бути захищене завдяки тому, що суд може заборонити їх випуск у світ до усунення порушення цього права;

особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе -- вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення.

При цьому суттєва відмінність певного спеціального способу захисту від попереднього полягає в тому, що підставою його застосування є правопорушення, яке іменується дифамацією, тобто поширення навіть правдивої інформації, але за умови, що нею порушуються особисті немайнові права, наприклад, право на особисте життя чи право на таємницю про стан свого здоров'я.

Отже, в цивільному законодавстві України існують чіткі тенденції розвитку правової бази щодо регулювання та охорони особистих немайнових прав особи, які покликані забезпечити гармонійний розвиток людини як особистості та гідного члена громадянського суспільства. Подальший розвиток цивільно-правового регулювання особистих немайнових прав в Україні має бути зорієнтований на світові стандарти в галузі прав людини. Проте це не повинно бути необдуманою рецепцією відповідних міжнародних норм права, а зваженим процесом, який має базуватися на запозиченні світового досвіду, поєднаного з особливостями національного світосприйняття, правотво-рення та праворозуміння. Також слід зауважити, що навіть наявність наддосконалої правової системи -- це лише передумова, яка без належного поєднання із своєчасною, однозначною та повною реалізацію і захистом особистих немайнових прав не зможе досягти необхідного результату.



Глава 14 Юридичні особи

§ 1. Поняття юридичної особи та її основні ознаки Розвиток вчення про юридичні особи (концепції, законодавство).

Юридичні особи є одним із видів суб'єктів цивільного права. Поява юридичних осіб була викликана розвитком економічних та соціальних відносин у суспільстві, що призвело до необхідності участі в цивільному обігу колективного утворення. На сьогодні не існує усталеної точки зору щодо виникнення та поняття юридичної особи. Головне питання, яке є дискусійним уже майже 150 років, полягає у тому, хто є носієм властивостей юридичної особистості. У зв'язку з цим можна виділити декілька теорій, що вже дістали певний розгляд у гл. 4 «Порівняльне цивільне право зарубіжних країн». У даній главі, спеціально присвяченій юридичній особі, вони розглядаються детальніше.

«Реалістична теорія» (Саллейля), визначивши реальність існування юридичної особи як суб'єкта права, відійшла від біологіза-ції юридичної особи як суми індивідів¹.

«Теорія колективу» (Венедиктова А. В.) полягає у тому, що державна юридична особа -- це організований державою колектив робітників і службовців на чолі з його відповідальним керівником, на якого держава поклала виконання певних державних завдань і надала для здійснення цих завдань відповідну частину єдиного фонду державної власності².

«Теорія держави» (Аскназія С. І.) заснована на положенні про те, що за кожним державним підприємством стоїть власник майна -- сама держава, тому людський субстрат юридичної особи не можна зводити до трудового колективу даного підприємства³.

«Теорія директора» (Толстого Ю. К.) виходить з того, що головна ціль наділення організації правами юридичної особи -- це забезпечення можливості її участі у цивільному обігу, й оскільки директор уповноважений діяти від імені організації у сфері цивільного обігу, тому саме він і є носієм юридичної особистості державної юридичної особи⁴.

Поняття юридичної особи у новому ЦК України визначає ст. 80, відповідно до якої юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю, яка може бути позивачем і відповідачем у суді.

Виділяють такі ознаки юридичної особи, що є невід'ємними і сукупними її властивостями:

1. Організаційна єдність характеризується наявністю стійких взаємозв'язків між членами (учасниками, акціонерами) юридичної особи, внутрішньою структурою і функціональною диференціацією. Завдяки цьому воля окремих членів юридичної особи трансформується в єдину волю юридичної особи. Так, акціонери акціонерного товариства, незалежно від їх кількості, мають право приймати рішення на загальних зборах товариства, де воля кожного акціонера перетворюється на єдине волевиявлення юридичної особи.

Реєстрація відповідно до вимог чинного законодавства, що полягає у легалізації того чи іншого виду юридичної особи з боку державних органів, які здійснюють державну реєстрацію. Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом, і дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. Тільки з моменту державної реєстрації організація набуває статусу юридичної особи і може бути суб'єктом цивільних та інших відносин.

Наділення цивільною правоздатністю і дієздатністю. Юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (наприклад, право на приватне життя).

Наявність можливості виступати позивачем і відповідачем у суді надає право захищати свої права та відповідати за взяті на себе зобов'язання. Відповідно до ч. 2 ст. 102 ЦПК України сторонами у цивільному процесі, крім громадян, можуть бути державні підприємства, установи, організації, кооперативні організації, їх об'єднання, інші громадські організації, що мають права юридичної особи.

Майнова відокремленість юридичної особи є матеріальною базою діяльності юридичної особи. Ступінь майнової відокремленості у різних юридичних осіб неоднаковий. Так, господарські товариства є власниками свого майна. Відповідно до ст. 73 ГК України майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності, але закріплене за такими підприємствами на праві господарського відання чи оперативного управління.

Принцип самостійної цивільно-правової відповідальності юридичної особи полягає у тому, що організація обов'язково повинна нести самостійну майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями у межах закріпленого за нею майна, якщо інше не встановлено законом.

Участь у цивільному обігу від власного імені. Для індивідуалізації юридичної особи вона повинна мати своє найменування, яке містить вказівку на її організаційно-правову форму. Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності.

Юридична особа, крім повного, може мати скорочене найменування (ст. 90 ЦК України).

Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування (ч. 2 ст. 90 ЦК України).

Порядок реєстрації та використання фірмового найменування визначається положеннями глави 43 ЦК України, іншими законами та нормативно-правовими актами.

Орган державної реєстрації дає змогу попередньо здійснити перевірку заявленого найменування суб'єкта підприємницької діяльності -- юридичної особи на тотожність найменування вже зареєстрованого суб'єкта, внесеного до відповідних реєстрів. Орган державної реєстрації може зарезервувати терміном на один місяць (для відкритих акціонерних товариств -- на дев'ять місяців) найменування суб'єкта підприємницької діяльності, яке включається до окремого переліку зарезервованих найменувань та враховується під час перевірки на тотожність поряд з найменуванням уже зареєстрованих суб'єктів. Перелік зарезервованих найменувань є складовою частиною Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності. Положення про порядок резервування найменувань суб'єктів підприємницької діяльності -- юридичних осіб затверджується Держпідприємництвом.

Поряд з організаціями, які мають права юридичних осіб, у суспільстві існують і такі організації, які не наділяються такими правами. Так, відповідно до ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» громадяни мають право створювати релігійні громади. Релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Релігійна громада повідомляє про своє створення державні органи, однак таке повідомлення громади не є обов'язковим.

Відповідно до ст. 93 ЦК України місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Місцезнаходження юридичної особи зазначається в її установчих документах.

Згідно зі ст. 87 ЦК України для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. Зокрема, відповідно до ч. 6 ст. 81 ГК України у разі створення акціонерного товариства громадянами договір між ними має бути посвідчений нотаріально.

Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. Так, повні і командитні товариства створюються і діють на підставі засновницького договору, а товариство з обмеженою відповідальністю -- на підставі статуту. Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

Відповідно до ч. З ст. 87 ЦК України установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником. Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома особами, може бути скасований засновником у будь-який час.

Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

Стаття 96 ЦК України закріплює, що юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями.

Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом. Так, відповідно до ст. 119 ЦК України учасники повного товариства несуть додаткову (субси-діарну) відповідальність за його зобов'язаннями усім своїм майном. А відповідно до ч. 2 ст. 151 ЦК України учасники товариства з додатковою відповідальністю солідарно несуть додаткову (субси-діарну) відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу. У разі визнання банкрутом одного з учасників його відповідальність за зобов'язаннями товариства поділяється між іншими учасниками товариства пропорційно їх часткам у статутному капіталі товариства.

Особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації.

Юридична особа несе відповідальність за зобов'язаннями учасників (засновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі подальшого схвалення їхніх дій відповідними органами юридичної особи.

Стаття 88 ЦК України встановлює вимоги до змісту установчих документів.

Статут товариства, якщо додаткові вимоги щодо його змісту не встановлені, має включати найменування юридичної особи, вказівку на її місцезнаходження, адресу, органи управління товариством, їхню компетенцію, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього. ЦК України та деякі інші законодавчі акти встановлюють вимоги до статуту товариства. Так, ст. 143 Кодексу встановлює додаткові вимоги до статуту товариства з обмеженою відповідальністю, ст. 154 -- до статуту акціонерного товариства, ст. 12 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» встановлює, що у статуті благодійної організації, крім загальноприйнятих відомостей, має бути зазначено статус та організаційну форму такої організації, предмет, мету, завдання, джерела фінансування та порядок використання майна і коштів тощо.

Статут, як правило, затверджується засновниками. Він може прийматися установчими зборами. Тому його не потрібно підписувати усіма засновниками. Статут набуває чинності з дня державної реєстрації. Внесення змін та доповнень до статуту, прийняття його нової редакції провадиться органом, який має на це право відповідно до закону.

Засновницький договір товариства, якщо додаткові вимоги до його змісту не встановлені цим Кодексом та іншими законами, має містити обов'язок учасників створити юридичну особу, визначати порядок спільної діяльності щодо її створення, умови передання їй свого майна.

Засновницький договір підписують усі засновники. Він може укладатися як у простій письмовій, так і в нотаріальній формі. Засновницький договір набуває чинності з дня його підписання.

В установчому акті установи зазначається її мета, визначається майно, яке передається установі, необхідне для досягнення цієї мети, організація управління установою. Якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні деякі із зазначених вище положень, їх встановлює відповідний орган юстиції, що здійснює державну реєстрацію юридичних осіб.

Існують юридичні особи, які діють на підставі положення. Так, відповідно до Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» на підставі положення можуть діяти професійні організації.

§ 2. Види юридичних осіб

Стаття 81 ЦК України виділяє такі види юридичних осіб: -- залежно від мети їх створення: юридична особа, створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна. Засновник (чи засновники) при створенні юридичної особи ставлять перед собою певну мету і для цього об'єднують свої матеріальні ресурси або об'єднуються самі для виконання безпосередньо поставленої мети. Якщо засновники ставлять перед собою мету отримання прибутку, вони об'єднують свої капітали. До таких юридичних осіб належать господарські товариства. До об'єднання юридичних осіб відносять благодійні

фонди, партії, до об'єднань осіб і капіталу -- виробничі кооперативи, члени яких формують майно кооперативу з пайових внесків і одночасно своєю працею беруть участь у діяльності кооперативу;

-- залежно від порядку створення юридичні особи поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридичні особи приватного права створюються на підставі установчих документів відповідно до ст. 87 ЦК України, а юридичні особи публічного права -- на підставі розпорядчого акта Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Так, Указом Президента України затверджуються положення про міністерства, державні комітети.

Відповідно до ст. 167 ЦК України держава може створювати юридичні особи публічного права (державні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом.

Держава може створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь у їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.

Порядок створення і правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.

Юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виділу) у випадках, встановлених законодавством. Прикладом такого створення юридичної особи є положення ст. 48 Закону України «Про захист економічної конкуренції». Відповідно до вказаної статті у випадку, коли суб'єкт господарювання зловживає монопольним (домінуючим) становищем на ринку, органи Антимонопольного комітету України мають право прийняти рішення про примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище. Рішення органів Антимонопольного комітету України про примусовий поділ суб'єкта господарювання підлягає виконанню в установлений строк, який не може бути меншим шести місяців.

Відповідно до ст. 83 ЦК України юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Кодексом регулюються порядок створення, організаційно-правові форми, правове становище юридичних осіб приватного права, зокрема господарських товариств, виробничих кооперативів, установ.

Відповідно до ч. 2 ст. 83 ЦК України товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створене однією особою, якщо законом це прямо не заборонено.

Згідно з ч. З ст. 83 ЦК України установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Установа може задовольняти культурні, соціальні чи економічні потреби суспільства (суспільно корисна установа) чи потреби третіх осіб-дестинаторів (приватно корисна установа).

Залежно від того, має юридична особа на меті отримання прибутку чи ні, виділяють підприємницькі та непідприємницькі товариства (статті 84-86 ЦК України).

До всіх товариств та установ застосовуються положення глави 7 ЦК України, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не встановлені цим Кодексом та іншими законами.

Слід зазначити, що ЦК України не визначає вичерпного переліку видів юридичних осіб.

ГК України виділяє такі види юридичних осіб, як підприємства та об'єднання. Відповідно до ст. 63 цього Кодексу залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

державне підприємство, що діє на основі державної власності;

підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

Слід зазначити, що виокремлення таких видів підприємств, як колективні, суперечить ЦК України, оскільки цей кодифікований акт не виокремлює такої форми власності.

ГК України виокремлює такі види юридичних осіб, як об'єднання. Відповідно до ст. 118 цього Кодексу об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Об'єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до цього Кодексу та інших законів мають право утворювати об'єднання підприємств. До об'єднань підприємств можуть належати підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть належати до об'єднань підприємств, утворених на території інших держав.

Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств можуть утворюватися як господарські об'єднання або як державні чи комунальні господарські об'єднання.