Цивільне право України

Особлива роль у правовій системі належить рішенням Конституційного Суду України, які є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені (ст. 150 Конституції України).

Важливе значення для ефективного функціонування правової системи мають постанови Пленуму Верховного Суду України, в яких даються керівні роз'яснення судам з питань застосування цивільного законодавства.

У зв'язку з проведенням судової реформи відбулися певні зміни у компетенції Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів. Відповідно до ст. 55 Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. Пленум Верховного Суду України дає роз'яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства, у разі необхідності визнає нечинними відповідні роз'яснення вищих спеціалізованих судів. Відповідно до ст. 44 цього Закону пленум вищого спеціалізованого суду дає роз'яснення з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції. Тобто за новим законодавством роз'яснення зазначених судових органів мають рекомендаційний характер. Проекти постанов Пленуму Верховного Суду України щодо надання роз'яснення з питань законодавства при вирішенні судових справ мають бути надіслані Генеральному прокурору та Міністру юстиції.

Роз'яснення вищих судових органів треба розглядати як форми тлумачення чинного цивільного законодавства, що застосовується судами.

Цивільні відносини регулюються нормами законодавства або угодою сторін. Сторони мають право укласти договір, який не встановлено актами цивільного законодавства, але він відповідає загальним його засадам. Сторони мають право врегулювати у договорі, передбаченому актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і самостійно врегулювати свої відносини. Сторони в договорі не можуть відступити від положень, визначених в актах цивільного законодавства, якщо в них прямо зазначено про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Під діловим звичаєм розуміються сталі в цивільному обороті правила поведінки. Самі по собі ділові звичаї не є джерелом цивільного права. Однак у тих випадках, коли держава правовим актом санкціонує діловий звичай, він здобуває юридичну чинність правової норми і входить до системи цивільного законодавства. Згідно з раніше діючим законодавством тільки окремі норми права для конкретних випадків передбачали можливість застосування ділових звичаїв.

У даний час з усіх ділових звичаїв законодавець особливо виділяє звичаї ділового обороту. Відповідно до ст. 7 ЦК України цивільні відносини можуть регулюватися звичаями ділового обороту.

Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі.

Звичай ділового обороту може бути застосований незалежно від того, чи зафіксований він у якому-небудь документі (опублікований у пресі, викладений у рішенні суду, що вступив у законну силу, у конкретній справі, що містить подібні обставини, і т. ін.).

Звичай, що суперечить актам цивільного законодавства або договору, у цивільних відносинах не застосовується.

Рекомендована література:

Брагинский М,И. Общие положення нового Гражданского кодекса // Хозяйство и право, 1995. -- № 1.

Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Общие положення. -- М., 1999 (гл. 2).

Гражданский кодекс, часть 1, три года спустя // Хозяйство и право, 1998. -- № 1. -- С. 3--20.

Дозорцев В.А. Один кодекс или два? (нужен ли Хозяйственный кодекс наряду с Гражданским?) // Правовые проблеми рыночной экономики в Рос-сийской Федерации. Труды Института законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве РФ. -- М., 1994. -- Вып. 57. Зыкин И.С. Обычаи и обыкновения в международной торговле. -- М., 1983. Суханов Е.А. Развитие гражданского законодательства России при переходе к рынку // Гражданское право при переходе к рынку. -- М., 1995. Яковлев В.Ф. О Гражданском кодексе Российской Федерации // ВВАС РФ. -- 1995. -- № 1.

Яковлев В.Ф. О некоторых вопросах применения части первой Гражданского кодекса Российской Федерации арбитражными судами // ВВАС РФ. -- 1995. -- № 5.



Глава З Основні риси цивільного права зарубіжних країн

§ 1. Основні цивільно-правові системи сучасності Поняття цивільно-правової системи

У процесі глобальної гармонізації та уніфікації цивільно-правових норм, що зумовлена пожвавленням міжнародних економічних зв'язків між державами і здійснюється з метою адаптації національних правових систем до нових соціально-політичних та економічних умов шляхом взаємозапозичення правових норм, принципів та юридичних конструкцій, постає необхідність більш детального вивчення поняття цивільно-правової системи.

Під поняттям цивільно-правової системи слід розуміти сукупність держав, які мають подібні основні закономірності цивільно-правового регулювання та охорони суспільних відносин.

Основними критеріями виокремлення тієї чи іншої цивільно-правової системи та віднесення до її складу будь-якої національної правової системи є: 1) історичне походження та розвиток правової системи; 2) пануюча юридична доктрина та її специфіка; 3) специфіка існуючих правових інститутів та їх система; 4) правові джерела, методи їх тлумачення та практика застосування; 5) ідеологічні чинники.

З огляду на це слід виділяти такі цивільно-правові системи: континентальна (романо-германська), система звичаєвого права (англо-американська), мусульманська, патріархальна, північна (скандинавська), далекосхідна, індуїстська та соціалістична¹.

Тенденції розвитку цивільно-правових систем

Сучасний розвиток національних цивільно-правових систем характеризується насамперед їх уніфікацією. Уніфікація здійснюється шляхом зближення та гармонізації цивільно-правових систем різних держав внаслідок запозичення відповідних правових конструкцій та згладжування принципових відмінностей між закономірностями правового регулювання і охорони суспільних відносин. Причиною уніфікації цивільно-правових систем сучасності є необхідність спрощення порядку співпраці держав в економічній та інших сферах з метою підвищення його ефективності та усунення певних неузгодженостей (колізій). Уніфікація цивільно-правових систем можлива через укладення міжнародних договорів, прийняття модельних рекомендаційних законодавчих актів, використання міжнародних звичаїв тощо.

Ще однією з тенденцій розвитку цивільно-правових систем сучасності є налагодження між державами міжнародної правової допомоги. Основними формами здійснення такої міжнародної правової допомоги є укладення міжнародних договорів про надання юридичної допомоги з цивільних, сімейних та інших справ, обмін правовою інформацією, взаємодія законодавчих органів влади, міжнародні наукові та освітні правові програми тощо.

Місце українського цивільного права серед цивільно-правових систем сучасності

Після розпаду СРСР перед Україною, як і більшістю країн колишнього «соціалістичного табору», постала проблема створення власної національної правової системи, оскільки існуюча на той час правова система вже не відповідала потребам сучасності та не могла ефективно врегульовувати нові, невідомі раніше, суспільні відносини. Особливо гостро це проявлялось у сфері приватного (цивільного) права, де з виникненням нових економічних відносин виникла нагальна потреба створення якісно іншого правового поля, що зумовлювалось необхідністю молодої незалежної держави інтегруватись у загальноєвропейський товарооборотний процес.

Проте існуючі протиріччя на національному рівні між поборниками старого суспільного ладу і прихильниками інтеграції до загальноєвропейського та світового економіко-правового простору суттєво загальмували процес уніфікації українського цивільного права до цивільно-правових систем сучасності.

Аналізуючи розвиток українського цивільного права, слід зазначити тенденції до його зближення з континентальною системою цивільного права, однак вони є відносно не стійкими, що обумовлюється відсутністю стабільного економічного розвитку та правового регулювання суспільних відносин.

Але активна позиція України в питаннях входження до європейського економічного простору, її участь у товарообороті між державами СНД, визначення своїх позицій при створенні модельних нормативних актів (наприклад, Модельного цивільного кодексу для держав -- учасників СНД) та актів національного законодавства з урахуванням тенденцій європейського регулювання суспільних відносин дає підстави сподіватися на найближче визначення та затвердження українським цивільним правом свого належного місця серед цивільно-правових систем сучасності.

Поняття та значення порівняльного цивільного права

Особливу увагу при розгляді даного питання слід звернути на необхідність вивчення зарубіжного цивільного законодавства. При цьому знання з традиційного для вищих юридичних навчальних закладів курсу «Міжнародне приватне право» вже є недостатнім внаслідок значного збільшення міжнародних економічних зв'язків, тому постає нагальна потреба у фахівцях, які глибоко володіють спеціальними знаннями з цивільного та торгового права зарубіжних країн.

Дане вивчення найбільш ефективне на підставі порівняльного методу, а отримана інформація може стати основою науки та навчальної дисципліни порівняльного цивільного права як частини міжгалузевої дисципліни порівняльного правознавства.



§ 2. Романо-германська (континентальна) система Загальна характеристика

Романо-германська (континентальна) система цивільного права нині утвердилася у Франції, Німеччині, Бельгії, Люксембурзі, Іспанії, Італії, Португалії, Австрії, Швейцарії, багатьох країнах Латинської Америки тощо. В основі цієї системи цивільного права лежить рецепція римського права та його гармонізація з урахуванням національної специфіки.

Характерними ознаками цієї правової системи є розподіл (дихотомія) права на публічне та приватне. Але з моменту першого проведення розмежування приватного та публічного права Ульпіаном в Дігестах Юстиніана¹ відносини в суспільстві суттєво ускладнились, що унеможливило вирішення питання про єдність та диференціацію приватного та публічного права, посилаючись виключно на сферу охоронюваних інтересів (приватних чи публічних). І тому критерієм їх розмежування став спосіб та характер впливу права на відносини. Тобто коли йдеться про субординацію, власно-організаційні і примусові засади у суспільних відносинах, що спрямовані на здійснення державних та суспільних інтересів, то вони мають характер публічно-правових. І навпаки, відносини, що виникають з приводу певного майна між юридично рівними суб'єктами, які формуються за їх ініціативою з метою задоволення приватних інтересів шляхом координації поведінки, то слід говорити про приватноправовий характер цих суспільних відносин.

Ще однією суттєвою специфікою континентальної системи цивільного права є її галузевий підхід та чітка ієрархія всередині системи. Сутність даної специфіки полягає в тому, що система цивільного права, залежно від особливостей відносин, які підлягають правовому регулюванню, поділяється на складові (підгалузі, інститути), що логічно взаємопов'язані між собою та в сукупності складають єдине ціле -- галузь цивільного права.

¹ У той період вважалося, що приватне право врегулювало приватно-правову сферу суспільного життя, що ґрунтується на засадах юридичної рівності сторін та обумовлена недоторканністю їх приватної власності, свободою договору, судовим захистом їх прав та інтересів тощо, тобто регулює сферу приватних інтересів, а публічне право спрямоване саме на регулювання державних та суспільних інтересів за допомогою цілої низки імперативних (загальнообов'язкових) правил поведінки.

Романська та германська підсистеми

У континентальній системі цивільного права з огляду на специфіку нормативно-правового регулювання та охорони суспільних відносин чітко виділяються дві підсистеми: романська та германська.

Романська підсистема цивільного права започаткована французькими вченими, результати досліджень яких дістали своє втілення у Цивільному кодексі Франції 1804 р. (Кодексі Наполеона). Даний кодекс, як і всі інші нормативно-правові акти романської підсистеми, укладений за інституціональною системою, в основу якої покладено рецепцію Інституцій Гая (Corpus Iuris Civilis), яка складається з трьох основних розділів: «Особи» (правове становище суб'єктів), «Речі» (об'єкти права та відповідні їм права) і «Позови» (способи реалізації та захисту прав). За цією ж підсистемою укладені також і цивільні кодекси Італії, Іспанії, Португалії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, штату Луїзіана (СІЛА), провінції Квебек (Канада), більшості країн Латинської Америки, південно-східної Азії тощо.

Натомість германська підсистема цивільного права започаткована німецькими вченими, результати наукових досліджень яких дістали своє втілення у Німецькому цивільному уложенні (ВОВ) 1896 р. Цей кодекс ґрунтувався на пандектній системі, що була реципована з Дігестів (Пандектів) Юстиніана. її характерною ознакою було виокремлення Загальної частини -- сукупності норм права, що стосувалися будь-яких інститутів цивільного права та об'єднували в собі загальні положення цивільного права, норми про суб'єкти та об'єкти цивільного права, власне цивільні права, їх реалізацію та захист. Решта правових норм складали Особливу частину, до якої входили інститути зобов'язального, речового, сімейного та спадкового права. Окрім того, дана система розмежовувала матеріальні та процесуальні норми. Пандектна система була також основою цивільних кодексів Швейцарії, Австрії, Російської Федерації, Бразилії тощо.

Порівнюючи ці підсистеми, слід відмітити, що германська підсистема є більш: складною за юридико-технологічною будовою, ніж романська. Але на сьогодні в чистому вигляді їх не існує жодної. У процесі свого розвитку вони зближувалися та взаємовпливали одна на одну, і тому сьогодні вже навряд чи можливо говорити про них як про окремі системи.

Джерела права

Основним джерелом континентальної системи цивільного права є нормативно-правовий акт, який за своєю сутністю є виробленим цивілістичною доктриною загальнообов'язковим правилом поведінки, тобто певною конструкцією, що покликана регулювати певні суспільні відносини. Основним нормативно-правовим актом, яким регулюється переважна більшість цивільних правовідносин, є Цивільний кодекс як системна кодифікація законодавчих актів. Проте в багатьох країнах континентальної системи цивільного права суттєве значення відіграють і так звані адміністративні акти, прийняті відповідно до делегованих повноважень органами виконавчої влади.

Певне значення в континентальній системі має звичай. Проте застосування його, порівняно з нормативно-правовим актом, є набагато вужчим й опосередковується переважно у формі звичаю ділового обороту.

Значення судової практики в континентальній системі цивільного права або має субсидіарний (доповнюваний) характер і застосовується для усунення прогалин нормативно-правового регулювання, або взагалі не є джерелом права. Проте слід відзначити стійку тенденцію до зростання ролі судової практики, яка виокремилась останнім часом і ще раз підкреслює процес уніфікації та гармонізації правових систем.

Неможливо обійти в даному питанні і проблему дуалізму цивільного та торгового права, що дістали своє втілення в одночасному існуванні двох кодифікаційних нормативних актів -- цивільного та торгового кодексів. Так, наприклад, у Німеччині поряд з Німецьким цивільним уложенням (ВСгВ) діє Німецьке торгове уложення (1897 р.), у Франції поряд з Кодексом Наполеона діє Французький торговий кодекс (1807 р.) тощо.

Торговий кодекс за своєю структурою є кодифікованим нормативно-правовим актом, яким регулюються відносини у сфері комерційного обороту. Він є спеціальним нормативним актом щодо цивільного кодексу, використовує його Загальну частину.

Але далеко не всіма країнами була сприйнята ідея дуалізму цивільного права. Так, вперше в Швейцарії (1911 р.) був прийнятий єдиний кодифікований нормативно-правовий акт, яким рівною мірою регулювались як цивільні, так і торгові правовідносини. У подальшому фактично всі країни континентальної системи цивільного права взяли курс на монізацію цивільного права. Це свідчить про глобальний процес комерціалізації цивільного права, тобто максимальної гармонізації цивільного законодавства з урахуванням також і потреб правового регулювання торгового обороту.

Фізичні та юридичні особи

У континентальній системі цивільного права особи поділяються, як правило, на дві основні категорії: фізичні та юридичні особи.

Фізичними особами визнаються громадяни, іноземці та особи без громадянства. Фізичні особи наділяються специфічними юридичними ознаками: правоздатністю як здатністю мати цивільні права та обов'язки і дієздатністю як здатністю своїми діями набувати та здійснювати цивільні права і створювати та виконувати цивільні обов'язки. Правоздатність усіх фізичних осіб рівна за обсягом, і її обмеження, окрім як у випадках, передбачених законом, не допускається. Правоздатність виникає з моменту народження¹ та припиняється в момент смерті чи оголошення особи померлою або визнання її безвісно відсутньою². Натомість обсяг дієздатності встановлюється законом залежно від різних обставин (вік, стан здоров'я тощо), внаслідок чого виокремлюється повна, обмежена дієздатність і недієздатність фізичних осіб. Також слід зауважити, що континентальній системі права притаманний інститут представництва, за яким компенсуються усі можливі дефекти в дієздатності фізичних осіб.

Досить детально в континентальній системі цивільного права розроблене вчення про юридичну особу. Юридична особа визнається певним фіктивним утворенням, основними ознаками якого є: організаційна єдність; відокремленість майна та здатність до самостійної майнової відповідальності; можливість брати участь у цивільному обороті та виступати в суді від свого імені тощо. Особлива увага при цьому приділяється класифікації юридичних осіб. Окрім цього також виокремлюються поняття «правоздатність» та «дієздатність» юридичної особи, які за своїм змістом є, як правило, спільними.

Створення юридичної особи можливе в дозвільному, нормативно-явочному чи явочно-заявному порядку і супроводжується, як правило, процедурою державної реєстрації. Припинення юридичної особи можливе як шляхом реорганізації, що передбачає перехід прав і обов'язків за правонаступництвом до інших юридичних осіб, так і шляхом ліквідації, що такого правонаступництва не передбачає.

Вирізняють два основні види юридичних осіб: публічного та приватного права. Юридичні особи публічного права створені на підставі публічно владних актів і не мають на меті участь у цивільному обороті, оскільки покликані для вчинення адміністративних функцій, а юридичні особи приватного права за своєю природою створені на підставі приватно-правових актів і мають на меті участь

Окремі науковці намагаються обґрунтувати позицію, згідно з якою правоздатність особи виникає в неї з моменту зачаття, мотивуючи це тим, що окремими правами (на життя, спадщину тощо) особа наділяється ще в момент перебування в утробі матері.

Проте не всім країнам континентальної системи цивільного права (наприклад, Франція) відомий інститут визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою у цивільному обороті. У свою чергу юридичні особи приватного права поділяються на: товариства (союзи) та асоціації (установи).

Товариства (союзи) поєднують у собі всі види об'єднання фізичних осіб, які, залежно від підстав об'єднання (чи це об'єднання капіталів, чи об'єднання інтересів), членства в даному товаристві та порядку відповідальності членів товариства за боргами останнього поділяються, як правило, на повні, командитні, товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерні товариства¹. При цьому повні та командитні товариства є саме об'єднаннями інтересів. Порядок відповідальності такий, що в повному товаристві учасники відповідають солідарно всім своїм майном, а в командитному -- одні учасники (комплементарії) відповідають солідарно усім своїм майном, а інші (командисти) -- у межах їх внесків. Акціонерне товариство та товариство з обмеженою відповідальністю є об'єднаннями капіталів (щодо акцій чи внесків) і тому відповідальність учасників даних корпорацій обмежена їх внеском у товариство. Окрім цих видів юридичних осіб, у деяких країнах континентальної системи права виокремлюють ще й негласне товариство -- договірне товариство між власником товариства та особою, яка вносить внесок до майна власника, проте не бажає розголошувати свого імені. Управління товариством (союзом) здійснюється загальними зборами учасників та правлінням.

Установи як юридичні особи створюються на основі відособлення чужого майна, переданого в управління для досягнення визначеної мети існування установи. Установи не мають членства та діють в інтересах суспільства або конкретних осіб (дестинаторів), які не є власниками їх майна чи його розпорядниками. У формі установи існують скарбниця, державні підприємства, релігійні організації, благодійні фонди тощо.

Особисті немайнові права

У континентальному праві спостерігається чітка тенденція до всебічного захисту особистих немайнових прав фізичних осіб. Під особистими немайновими правами фізичних осіб розуміють невід'ємні (невідчужувані) від особи та такі права, що не наділені економічним змістом. До основних з них відносять право на життя та здоров'я, право на безпечне довкілля, право на честь, гідність та репутацію, право на власне зображення та голос, право на свободу та особисту недоторканність тощо. При цьому в деяких країнах цивільне право на тільки охороняє дані особисті немайнові права, а й покликане регулювати їх властивим йому методом.

Ще однією з тенденцій в континентальному праві щодо особистих немайнових прав є виділення загального особистого немайново-го права, порушення якого вважається порушенням прав особи. При цьому його захист здійснюється в порядку, передбаченому для деліктних зобов'язань. Основним способом захисту даного права є компенсація моральної та відшкодування майнової шкоди.

Речове право

Речове право як юридична категорія в країнах континентальної цивільної системи права охоплює всі зв'язки особи з річчю, тобто так звані відносини статики. Речові права поділяються на: права на свої речі та права на чужі речі. До першої категорії слід відносити, як правило, право власності, до другої -- сервітутні права, суперфіцій, емфітевзис тощо. При цьому в законодавстві країн континентальної системи права перелік речових прав є обмеженим та поширювальному тлумаченню не підлягає.

Основним речовим правом, беззаперечно, є право власності, яким визначається весь спектр прав, що стосуються повного панування особи над річчю. При цьому в континентальній системі цивільного права для права власності характерні й певні загальні принципи: 1) право власності є єдиним та неподільним, тобто не може бути двох повних власників на одну річ; 2) право власності є найбільш повним серед інших речових прав і навіть попри те, що різні національні законодавства вкладають у це поняття різний спектр повноважень власника (володіння, користування, розпорядження, право на доходи тощо), завжди вказується, що цей перелік не є вичерпним.

Основною характерною ознакою решти речових прав є те, що вони стосуються чужих речей, тобто завжди є власник речі, на яку поширюються дані права, який повинен внаслідок цих прав на річ бути обмеженим у комплексі своїх прав на річ. Залежно від того, яке повноваження власника обмежується, виділяють такі види прав на чужі речі: 1) повноваження користування (сервітутні права); 2) повноваження розпоряджатись (залогові права); 3) повноваження володіти та користуватися (окремі орендні права на житло та земельну ділянку тощо); 4) повноваження володіти, користуватися та у визначених межах розпоряджатися (емфітевзис, довірче управління).

Захист права власності та інших речових прав здійснюється внаслідок застосування речово-правових та зобов'язально-правових способів захисту. Речово-правові способи захисту об'єднують у собі два основних речових позови: віндикаційний (позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння) та негаторний (позов власника про припинення неправомірних діянь, що заважають власникові здійснювати весь спектр повноважень). Зобов'язально-правові способи захисту здійснюються через охорону майнових інтересів власника чи іншої уповноваженої особи внаслідок заподіяння шкоди їх майну.

Право інтелектуальної власності (виключні права)

Оскільки даний інститут континентальної системи цивільного права ґрунтується переважно на загальноприйнятих світових стандартах, до яких належать Бернська конвенція про охорону літературних та художніх творів від 24.07.1971, Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право від 06.09.1952, Паризька конвенція з охорони промислової власності від 20.03.1883, Європейська патентна конвенція від 09.09.1994 і т. ін., то і принципових відмінностей між його правовим регулюванням та захистом у цивільно-правових системах немає. Єдині відмінності має категоріальний апарат. Так, у континентальній системі права поняття авторських і патентних прав, як правило, об'єднується загальним поняттям «виключні права», натомість антло-американське право застосовує такі поняття, як «літературна (художня) власність» та «патентна власність».

Зобов'язальне право

Зобов'язання є фундаментальною категорією зобов'язального права, під якою розуміють певну залежність між суб'єктами, внаслідок якої одна сторона має виконати на користь іншої певні дії або утриматися від їх виконання. Для переважної більшості країн континентальної системи цивільного права дане поняття є категорією доктринальною та такою, що не закріплена в чинному законодавстві. Сторони в зобов'язанні іменуються кредитором (сторона уповноважена) та боржником (сторона зобов'язана). За підставами виникнення зобов'язання поділяються на ті, що виникають із закону, правочинів, деліктів, односторонніх правочинів, безпідставного збагачення та ведення справ без доручення.

Найбільш розвинутими підсистемами зобов'язального права є договірні та деліктні зобов'язання.

Договір є однією з основних категорій у зобов'язальному праві, під якою розуміють домовленість двох чи більше осіб, внаслідок чого виникають взаємні права та обов'язки. За своїм змістом договори поділяються на такі види: 1) договори про передачу майна у власність чи інше речове право (купівля-продаж, поставка, дарування, міна); 2) договори про виконання робіт (підряд); 3) договори про надання послуг (зберігання, страхування) тощо. Окрім того, залежно від інших обставин договори поділяються на: 1) сіналагматичні (двосторонні) та односторонні; 2) мінові та алеаторні (ризикові); 3) оплатні та безоплатні; 4) консенсуальні та реальні; 5) одночасні та продовжувані у виконанні тощо.

У законодавстві містяться вимоги до договору, основними з яких є: наявність в осіб право- та дієздатності до укладення цього виду договору; наявність певної форми договору; правомірність змісту договору; наявність підстави договору (каузи). При цьому дуже чітко прописаний порядок укладення договору, який поділений на дві основні стадії: 1) пропозиція вступити в договір (оферта); 2) згода на укладення договору (акцепт). Власне оферта зобов'язує особу до очікування і не може бути відізвана до певного строку.

Деліктними є зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди особі чи її майну, що не пов'язане будь-якими договірними зобов'язаннями. Делікти поділяються на генеральні (загальні підстави відшкодування заподіяної шкоди: протиправне діяння, наявність шкоди, причиново-наслідковий зв'язок між ними та вина заподіювача шкоди, яка, як правило, презюмується) та спеціальні (ті, що мають специфіку, викликану певними особливостями).

Спадкове право

Спадкове право як інститут цивільного права в континентальній системі -- це сукупність норм, що регулюють відносини, пов'язані з переходом прав та обов'язків померлого до інших осіб (універсальне правонаступництво). При цьому можливі випадки (легати), коли спадкоємця звільняють від виконання зобов'язань спадкодавця (сингулярне правонаступництво).

Вирізняють два види спадкування: за заповітом та за законом. У випадку спадкування за заповітом до спадкування закликаються особи, вказані у заповіті. При цьому вирізняють такі форми заповіту: 1) власноручний; 2) заповіт у формі публічного акта; 3) таємний заповіт тощо. Спадкування за законом можливе у випадку, коли немає спадкування за заповітом (аЬ іпі;езі;а1;о). При спадкуванні за законом враховують певні черги (Російська Федерація), паранте-ли (Німеччина, Швейцарія), розряди (Франція), тобто встановлені законом залежно від різних обставин групи осіб, які закликаються до спадкування. При цьому представники попередньої групи усувають від спадкування іншу.

§ 3. Англо-американська система

Загальна характеристика

До країн з англо-американською системою цивільного права належать Велика Британія, США, Канада, Південно-Африканська Республіка, Австралія, Нова Зеландія, частково Індія та Ізраїль. В основі цієї системи права лежить звичаєве право (common law) як наслідок діяльності королівських судів феодальної Англії та права справедливості (law of equialty), що було результатом діяльності суду канцлера (суду справедливості), які в своїй сукупності і склали прецедентне право (case law).

Дане право поширилося й на інші країни, які, переважно, колись були колоніями Британії. І саме в них воно піддалося суттєвій модифікації з урахуванням національних особливостей. Особливий вплив на модифікацію прецедентного права здійснили США, що обумовлено стрімким розвитком комерційних відносин у цій країні.

Слід зауважити, що англо-американське право не знає поділу на право приватне та публічне¹. Окрім цього, в англо-американській системі цивільного права немає поняття «галузь права». Замість галузевого підходу існує так званий «проблемний підхід», внаслідок чого під правом розуміють сукупність правових норм, що врегульовують будь-яку сферу суспільних відносин. Саме це дає можливість виокремлення конкурентного, медичного, видавничого, біржового, страхового, банківського права тощо.

Джерела права

Найбільш поширеним джерелом цивільного права в англо-американській системі є судовий прецедент, тобто сукупність рішень судів вищої інстанції, що є обов'язковими для застосування нижчими судами при вирішенні аналогічних справ. При цьому вони можуть прийматись, змінюватись чи скасовуватись залежно від потреб практики.

Досить велика роль відводиться також і звичаям, які є передумовою формування нових прецедентів. Особлива увага приділяється діловому звичаю, який є основою рекомендаційних (модельних) актів, місцевому економічному звичаю, узвичаєнню та заведеному порядку взаємин.

І майже зовсім нівельоване значення нормативно-правових актів в англо-американській цивільно-правовій системі. Чинні нормативно-правові акти за своєю структурою не є систематизованим (кодифікованим) законодавством, вони регулюють лише окремі інститути цивільного права і носять консолідований (механічно систематизований) порядок (наприклад, Торговий кодекс США). Однак слід зазначити, що останнім часом в англо-американській системі спостерігаються тенденції щодо зростання ролі та значення нормативно-правових актів у регулюванні та охороні суспільних відносин.

Однак дане твердження інколи заперечується окремими авторами, які вбачають внаслідок процесу зближення цивільно-правових систем сучасності зачатки розмежування між приватним та публічним правом і в англо-американській системі Кулагин М.И. Предпринимательство и право: опыт Запада. -- М., 1992. -- С. 15-16).

Дана ситуація є наслідком того, яке значення відводиться докт-ринальному вченню. Якщо в континентальній системі доктриналь-не вчення є чіткою та логічною системою знань, на підставі якої формується чинне законодавство, то в англо-американській системі доктрина не є настільки системною і основний вплив на розвиток законодавства відіграє судова практика.

Слід зазначити, що останнім часом чітко спостерігається тенденція до зближення двох правових систем. В англо-американській системі дедалі більшу роль починають відігравати нормативно-правові акти, натомість в континентальній системі спостерігається підвищення значення прецедентного права.

Фізичні та юридичні особи

В англо-американській системі цивільного права також вирізняють фізичних та юридичних осіб.

Фізичні особи як суб'єкти правовідносин наділені правосуб'єкт-ністю (1е?а1 сарасііу), яка на практиці поділяється на активну та пасивну. Під активною правосуб'єктністю розуміють здатність до самостійного вчинення правового акта, під пасивною -- здатність бути носієм прав та обов'язків. Правосуб'єктність фізичних осіб є рівною та належить їм з моменту народження і до моменту смерті. Обсяг активної правосуб'єктності залежить від віку особи. Інститут представництва в англо-американській системі цивільного права відсутній, а всі можливі дефекти в активній правосуб'єктності фізичних осіб компенсуються інститутом довірчої власності.

Юридичним особам в англо-американській системі права, крім передбачених способів створення, відомий також і спрощений спосіб, за яким юридична особа, яка дотримується певних формальних вимог, вважається такою, що існує, навіть коли її державна реєстрація і не відбулася.

Юридичні особи поділяються на товариства та компанії (корпорації). Товариства поділяються на повні (unlimited partnership) та командитні (limited partnership)¹. Корпорації є аналогами товариств із обмеженою відповідальністю та акціонерних товариств у континентальному праві. Проте, на відміну від континентальної системи, вони не підлягають поділу залежно від кількості вкладів учасників (shares). Згідно з доктриною правоздатність юридичних осіб спеціальна (ultra vires), проте на практиці фактично визнано її універсальність.

Власність

В англо-американській системі цивільного права (на відміну від континентальної системи, де основною категорією є речове право, яке поділяється на: 1) право на свої речі та 2) право на чужі речі) існує єдине та неподільне поняття власності. Дане поняття є досить широке за своїм значенням, оскільки містить у собі як право власності, так і всю низку інших речових прав у розумінні континентальної системи права, крім того й окремі види майнових та виключних прав. Право власності в англо-американській системі права носить двоякий (розщеплений) характер. Сутність цього феномену полягає в тому, що власником є як сам власник майна, так і особа, яка вчиняє інші повноваження над цією річчю, що створює ефект «розірваних» повноважень. При цьому зміст права власності для кожного з цих учасників не є усталеним і може встановлюватися за згодою.

Особливим видом власності в англо-американському праві є довірча власність. її сутність полягає в тому, що початковий власник передає річ в управління довіреному власнику (trustee) з тим, щоб той передав цю річ чи доходи від її експлуатації набувачу вигоди (beneficiary). При цьому і трастовий власник, і набувач вигоди є власниками, але з різним обсягом прав. Перший має права на експлуатацію речі, другий -- на дохід від цієї експлуатації та отримання речі назад. На сьогодні, залежно від обсягу прав осіб та деяких інших фактів, вирізняють досить багато модифікацій трастових операцій, проте основне їх призначення залишається незмінне -- забезпечити професійне використання майна в інтересах певних осіб.

Договірне та деліктне право

Англо-американській системі цивільного права не відоме поняття зобов'язання. Натомість вирізняють дві основні категорії: договір (contract) та делікт (tort).

Договором вважається зроблена взамін подання (задоволення) обіцянка, забезпечена санкцією (можливістю звернутися до суду). Тобто, на відміну від континентальної системи права, обіцянка укласти договір (оферта) не має, як правило, юридичної сили до моменту її прийняття іншою стороною (акцептування) і може бути відкликана без будь-яких наслідків.

З огляду на відсутність доктринального вчення про зобов'язання зрозумілим є і той факт, що ніякої доктринальної класифікації договорів не існує. Є певні види договорів, вироблених практикою. Основною класифікацією договорів є поділ їх на: договори формальні (ті, що повинні бути укладені у певній формі, наприклад, договори за печаткою (ишіегзеаі) та договори неформальні (ті, що можуть укладатися у будь-якій формі).

Відповідальність за порушення договору покладається на боржника незалежно від його вини. При цьому не існує принципу «расіа зипі; зегуапсіа» (договори повинні виконуватись), як це має місце в континентальній системі права. Натомість будь-яка сторона має право відмовитися від договору, відшкодувавши при цьому всі пов'язані з цим збитки у повному обсязі.

У деліктному праві поняття генерального делікту відсутнє і тому воно за своєю структурою складає цілу низку несистематизованих спеціальних деліктів, під якими розуміють різноманітні випадки заподіяння шкоди майну чи особі.

На практиці вирізняють такі види деліктів: порушення володіння нерухомістю (trespass to land); порушення володіння рухомими речами (trespass to goods); порушення прав особистості (trespass to person); унеможливлення вільного користування майном певного чи невизначеного кола осіб (nuisanse); наклеп (libel та slander); зговір з метою заподіяння шкоди чужому бізнесу (conspiracy); заподіяння шкоди внаслідок необережного ставлення до прав інших осіб (negligence) тощо. Особливим видом деліктів є правопорушення, вчинені проти особи. Основні з них пов'язані з порушенням її загального особистого немай-нового права, яким є право на приватне життя (right of privacy). Відповідальність за заподіяння шкоди, як правило, наступає при наявності вини у вигляді грошової чи іншої майнової компенсації.

Спадкове право

Спадкування в англо-американській системі цивільного права ґрунтується на переході усієї низки прав та обов'язків у довірчу власність третьої особи, яка виконує волю спадкодавця. Насамперед він розраховується за боргами спадкодавця, після чого передає залишок спадкоємцям, в інтересах яких зобов'язаний діяти. Тому майно переходить до спадкоємців уже без обов'язку відповідати ним за боргами спадкодавця, що виключає можливість існування в англо-американській системі права такої конструкції, як легат. При цьому допускається лише одна форма заповіту -- письмова, підписана спадкоємцем у присутності не менше двох свідків.



§ 4. Загальна характеристика інших цивільно-правових систем

Вищенаведені континентальна та англо-американська системи цивільного права є домінуючими у світі, і всі інші системи розвивались уже під впливом цих правових систем, проте з урахуванням своїх національних особливостей, що дає небезпідставні сподівання вирізнити як самостійні цивільно-правові системи -- мусульманську, патріархальну, північну, далекосхідну, індуїстську та соціалістичну.

Мусульманська система

До країн з мусульманською цивільно-правовою системою належать майже всі країни Азії, які сповідують іслам (наприклад, Йорданія, Сирия, Ірак). Тому і сутність їх права зводиться до поєднання основних учень ісламу з існуючими у цих державах нормативно-правовими актами. Історично правова система цих держав формувалася під постійним впливом шаріату, що і призвело до того, що основними її «коренями» є: Коран (збірка релігійних висловів пророка Мухаммеда); Сунна (втілення боговдохновенної практики пророка, що має визначальне значення для тлумачення заповідей Корану); Іджма (думка всієї ісламської общини та юристів з будь-якого питання ісламського вчення); Кияс (принцип судження за аналогією).

Окрім цього, в країнах цієї цивільно-правової системи присутні також і нормативно-правові акти, присвячені окремим питанням, укладені на різних правових системах, які не можуть, як правило, застосовуватись без прив'язки до шаріату.

Патріархальна система

Дана система існує в більшості країн Африканського континенту, її сутність зводиться до поєднання континентальної системи права з цілою низкою норм африканського звичаєвого права. При цьому всі нормативно-правові акти пристосовані до місцевих звичаїв. Велику роль відіграють нормативно-правові акти, що приймаються главою держави.

Північна (скандинавська) система

Особливим різновидом у правовому регулюванні наділені Данія, Фінляндія, Ісландія, Норвегія та Швеція. Правові системи цих країн важко віднести як до англо-американської, так і до континентальної системи права, хоча вони зазнали суттєвого впливу як з одного боку, так і з іншого. Тому, характеризуючи цю систему, варто зазначити, що вона є досить вдалим поєднанням (уніфікацією) континентальної та англо-американської цивільно-правової системи, яке ґрунтується до того ж і на національних звичаях.

Далекосхідна система

До країн з далекосхідною цивільно-правовою системою відносять Китайську Народну Республіку, Японію, Корею, Індокитай, Гонконг, Індонезію, Малайзію тощо. Специфіка цієї системи полягає у постійному взаємовпливу на формування цивільно-правових норм догм конфуціанства та інших релігій. Причому саме конфуціанство, як пануюча релігія, не досить високо оцінювало право, оскільки воно не відкриває шляху до духовного самовдосконалення.

Ще одним з вирішальних чинників специфіки цієї системи цивільного права є історично сформований вплив на неї як континентального, так і англо-американського права, а в окремих країнах ще й до цього часу досить сильно відчувається вплив соціалістичної системи права (наприклад, Китай).

Індуїстська система

До країн з індуїстською цивільно-правовою системою слід віднести переважну частину Індії, Палестину, Бірму, Сингапур, Малайзію. Специфіка цієї системи полягає в тому, що вона історично зазнала впливу релігійно-філософського вчення індуїзму, основним аспектом якого є вчення про карму. Окрім того, величезний вплив на формування цієї системи мали і звичаї, що в своїй сукупності призвело до виникнення такої складної, переважно не кодифікованої та суперечливої системи цивільного права.

Соціалістична система

Сьогодні дана цивільно-правова система фактично не існує в чистому вигляді, хоча окремі її залишки можна відшукати у деяких постсоціалістичних державах (наприклад, Білорусь). Основними її ознаками є: домінування публічно-правових інтересів над приватно-правовими; державне регулювання приватного сектора; відсутність принципу рівності суб'єктів та свободи договору; наявність жорсткого планування в економіці; відсутність рівності всіх форм власності з явним пріоритетом державної та колективної форми; невизнання за фізичною особою вищої соціальної цінності; відсутність приватної власності на землю тощо. Дана цивільно-правова система зжила себе на початку 90-х років XX століття.

Рекомендована література:

Цвайгерт К., Кетц X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права. -- М., 1998.

Гражданское и торговое право капиталистических государств / Васильєв Е.А., Зайцева В.В., Костин А.А. и др. / Отв. ред. Е.А. Васильєв. -- М., 1993.

Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран: Сборник нормативних актов: гражданские и торговые кодексы / Под ред. В.К. Пучинского, М.И. Кулагина. -- М., 1986. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системи современности. -- М., 1996.

Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. -- М., 1996. Основные институты гражданского права зарубежных стран: сравнительно-правовое исследование / Залесский В.В., Авилов Г.Е., Вильданова М. М. и др. / Руководитель авторского коллектива В. В. Залесский. -- М., 1999.

Харитонов Є.О. Історія приватного права Європи: східна традиція. --

Одеса, 2000.

Харитонов Є.О. Історія приватного права Європи: західна традиція. --

Одеса, 2001.

Правовые системы стран мира: знциклопедический справочник / Отв.

ред. А.Я. Сухарев. -- М., 2001.

Інтернет-сайт з джерелами цивільного та торгового права зарубіжних

країн: icpo. at. tut. by/civilru. html..



Глава 4 Порівняльне цивільне право зарубіжних країн (відповідно до цивільно-правових інститутів)

§ 1. Суб'єкти цивільних правовідносин у цивільному праві зарубіжних країн

Суб'єктами права за законодавством зарубіжних країн є фізичні особи та організації, об'єднання громадян, юридичні особи.

Під цивільною правоздатністю фізичної особи розуміють її здатність бути носієм цивільних прав і обов'язків за законодавством певної країни. У законодавстві зарубіжних країн закріплено принцип рівності цивільної правоздатності. Так, у ст. 8 Цивільного кодексу Франції закріплюються положення, що будь-який француз користується цивільними правами. Цивільний кодекс Швейцарії (ст. 11) встановлює, що правоздатністю володіє кожний громадянин. Виникнення правоздатності у фізичної особи пов'язується з народженням, а припиняється з її смертю або оголошення померлою. Водночас у всіх зарубіжних країнах охороняються права ще ненародженої дитини.

Під цивільною дієздатністю фізичної особи розуміють її здатність своїми діями набувати цивільні права та обов'язки. Обсяг дієздатності пов'язується з досягненням певного віку та розумовим станом особи. Спільним у законодавстві всіх країн є те, що обсяг дієздатності пов'язується з досягненням повноліття, але в різних країнах вік повноліття є неоднаковим. Так, у Франції, ФРН, Англії повноліття наступає після 18 років, у Швейцарії -- після 20 років, у США в різних штатах повноліття наступає у віці від 18 до 21 року. З різних позицій у законодавстві зарубіжних країн декларується обсяг дієздатності неповнолітніх. У багатьох країнах відомий інститут емансипації, тобто за рішенням суду неповнолітній може мати дієздатність у повному обсязі.

В умовах багатоукладної ринкової економіки функціонують суб'єкти у вигляді юридичної особи. їх спільними ознаками є:

незалежність існування юридичної особи від засновників;

певна самостійність у цивільному обороті;

наявність відокремленого майна від її засновників;

право бути позивачем та відповідачем у суді, господарському та третейському суді;

нести (якщо інше не передбачено законом або засновницьким договором) самостійну майнову відповідальність.

Отже, перелічені ознаки схожі з тими, які властиві юридичній особі за законодавством України.

У зарубіжному праві країн Європейської спільноти майнова пра-восуб'єктність юридичних осіб розкривається через категорію право- та дієздатності. Обсяг прав та обов'язків суб'єкта підприємництва міститься в національному законодавстві.

У країнах ЄС обґрунтовувались різноманітні теорії юридичної особи, але найбільшого поширення отримала теорія фікції і теорія реальності юридичної особи. Теорія фікції юридичної особи пов'язана з іменем німецького юриста К. Савіньї. Згідно з названою теорією лише фізична особа може бути суб'єктом права, юридичні особи відповідно до цієї теорії -- це штучно створений «фіктивний» суб'єкт права, який, на думку К. Савіньї, створюється виключно з юридичною метою і як проста фікція недієздатний. Дієздатними є лише органи, що об'єднують людей.

Іншим напрямом обґрунтування особливої правосуб'єктності юридичної особи є теорія реальності юридичної особи. Ця теорія ще отримала назву органічної теорії і пов'язана з іменем німецького юриста Гірке, який розглядав юридичну особу як реально існуючий суб'єкт права, необхідний для нормального функціонування держави. Така особа існує незалежно від держави як соціальна реальність. Воля юридичної особи розглядається як спільна воля, що відображає спільний інтерес усіх осіб, які є її членами. Коментована теорія, на відміну від теорії К. Савіньї, яка обґрунтовувала дозвільний порядок створення юридичної особи, була використана як основа нормативно-явочного порядку виникнення юридичної особи.

Загалом усі юридичні особи в законодавстві та західній доктрині поділяються на юридичні особи публічного права і юридичні особи приватного права. Для відмежування одних від інших використовують різноманітні критерії, одним з яких є підстава виникнення юридичної особи. Якщо юридичні особи публічного права виникають на основі публічно-правового акта, то юридичні особи приватного права виникають на підставі приватно-правового акта.

У новому ЦК України юридичні особи також поділяються на приватні і публічні. До ознак юридичних осіб публічного права належить публічний характер мети створення цих суб'єктів права, до юридичних осіб публічного характеру належать державні, адміністративно-територіальні одиниці, державні установи, торгові і промислові палати.

Як юридичні особи публічного права у деяких країнах функціонують окремі державні підприємства. Порядок створення, правовий статус юридичних осіб публічного права регулюється нормами публічного права.

Але цивілістична доктрина і законодавство країн ЄС уніфікує правовий статус юридичних осіб публічного і приватного права. Так, Німецьке цивільне уложення зрівняло юридичних осіб публічного права з юридичними особами приватного права щодо відповідальності за дії правління і його членів, а також втрати правоздатності у разі відкриття процедури банкрутства.

До юридичних осіб приватного права належать також колективні утворення, створені відповідно до цивільного законодавства фізичними особами. Зокрема, відповідно до законодавства Франції основними видами є товариства та асоціації. Товариство утворюється шляхом укладення договору, в рамках якого сторони об'єднують майно з метою здійснення сумісної діяльності, серед яких розрізняють акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю тощо.

Асоціації -- це об'єднання осіб, діяльність яких спрямована на досягнення соціальних, культурних, наукових, добродійних цілей. У законодавстві України за своїм статусом схожі до цього виду юридичних осіб є об'єднання громадян, що створюються відповідно до однойменного закону. Водночас даний вид юридичної особи не може займатися підприємницькою діяльністю і володіє спеціальною правоздатністю.

Юридичні особи в Англії поділяються на корпорації, які представляють сукупність осіб, і одноособові корпорації. При цьому основою розмежування є характер майнової відповідальності компанії перед третіми особами. Право Англії не використовує такий інститут, як установа, зате широко практикується інститут довірчої власності.